Текст книги "Клеркенвельські оповіді"

Автор книги: Пітер Акройд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

Розділ дев'ятнадцятий
Оповідь продавця індульгенцій

Hа розі вулиць Вуд-стрит та Чіпсайд росте велетенський дуб, відомий як Батогове дерево. На нього понавішували маленькі амулети для замирювання самого дерева, а також для благословення його добродійників «даром старого віку», тобто мудрості. Птахи Лондона полюбляли це дерево й тіснилися на його гілках, адже тут було безпечно: жодна дитина не кине в них камінням та не приготує на них пастку, навіть за допомогою петлі з кінського волоса сніжного зимового дня. Вважалося, що птахи співають латиною та грецькою, а їхні пісні тривали не довше, ніж висловлювання Ave Maria.[99]99
  Католицька молитва Богородиці.


[Закрыть]

За кілька ярдів від цього дерева стояв продавець індульгенцій лікарні Святого Антонія, Умбальд Ардернський. Він також був відомий як скарбничий, або громадський слідчий, але його головною роллю був продаж папських прощень, чи індульгенцій, за гроші. Індульгенції відправляли всі гріхи просто у полум'я чистилища і тому дуже цінувались. Із собою він носив ще й реліквії на продаж, а також пляшки зі святою водою та ліки від різних недуг; він був справжнім торговцем Церкви.

Хоча Умбальд уже багато років не заходив до святилища, він завжди був у вбранні паломника. Він стояв під деревом у волохатій шерстяній робі, прикрашеній маленькими дерев'яними хрестиками; поверх каптура надягав великий круглий поярковий капелюх, із крис якого звисали пляшечки зі святою олією, черепашки молюсків, свинцеві фігурки з різних святих місць та мініатюрні копії ключів од Риму. Він стискав посох із залізним наконечником, який був обмотаний червоною тканиною, а при боці носив торбу та чашу. У торбі був його «дозвіл» на торгівлю у цьому районі, а також посвідчення від лікарні Святого Антонія, що він може працювати від її імені. До його каптура було прироблено маленькі дзвіночки, які дзеленчали, коли він вигукував на розі вулиці.

– За значками на моєму капелюсі видно, що я був у Римі та Єрусалимі, у Кентербері та Компостелі. О Єрусалиме! Єрусалиме! Я бачив місце, де бичували нашого Христа. Воно відоме як «тінь Бога». А поряд з ним стоять чотири колони, з яких постійно капає вода, і деякі люди кажуть, що це вони смерть Христа оплакують. У місці під назвою Голгофа після Ноєвого потопу знайшли голову Адама, знак того, що гріхи Адама мають бути спокутувані у цьому самому місці. Я бачив гробницю, куди Йосиф Аримафейський поклав тіло Христа після того, як зняв його з хреста, і дехто каже, що це місце – пуп землі. Поблизу розташоване джерело, що виходить із райської ріки. О Єрусалиме! Усі ті, хто не може плакати, можуть навчитися від мене! Нашому старому світу приходить кінець, адже це його останній вік.

Був тринадцятий день вересня, наступний після Дня святого Михайла. Мешканці Лондона вже чули, що Генріх Болінґброк відвідав Річарда у Тауері та змусив його відмовитися від трону. Одні стверджували, що його під страхом тортур та смерті змусили відректись од влади; а інші заявляли, що він зробив це добровільно, щоб урятувати країну від подальшого кровопролиття та війн. Хай там які були б обставини, Умбальд Ардернський не міг не скористатися неспокійними часами.

– Бог не спить! – викрикував він. – Коли із пагорбів піде дим, Вавилону настане кінець.

Священик церкви Святого Албана, що стояв на іншому кінці Вуд-стрит, перейшов дорогу та став навпроти нього.

– Продавцям індульгенцій не можна проповідувати. Своїм очевидним обманом вони роблять лихо!

Умбальд кинув на нього різкий погляд.

– Ти старий дурень. Твій одяг важкий, а язик легкий. Якби ти нічого не говорив, тебе можна було б сплутати із філософом. Дай мені спокій.

Лікарня Святого Антонія, що розташовувалась на Треднїдл-стрит та до якої продавець індульгенцій був прикріплений, була старою установою. Вона складалася з порожньої церкви, яку перетворили на порожню залу з колонами, де у центральному та бокових нефах розміщувались ряди ліжок; із каплиці на одному кінці та з їдальні і дортуару для священиків, які були розміщені навколо двору. У сусідніх кварталах вона була відома як «дім умираючих». Це була добра назва для лікарні, де вважали, що турбота про душу головніша за турботу про тіло. Звісно, вона існувала за рахунок подарунків і спадщин, але прибуток од продажу індульгенцій також охоче приймався.

– Якщо людина, сповнена гріхів, прийде до мене та заплатить за свої гріхи, – казав Умбальд, – я звільню її від них. Ось підтвердження моїх повноважень, – продавець індульгенцій витягнув листок веленевого паперу з великим ініціалом «І», прикрашеним малюнком, на якому мавпи здиралися серед плюща. – Якщо хтось дасть сім шилінгів лікарні Св. Антонія, того я обдарую відпущенням гріхів на сімсот років. Я уповноважений на це самим папою, – він згорнув папську буллу та обережно поклав її до торби; далі дістав маленький шматочок кістки. – Це священна реліквія Одинадцяти Тисяч Дів Кельна. Помийте цю кістку у джерелі, і вода з нього вилікує вас. – Стара жінка, що продавала пиріжки, перехрестилась, але Умбальд проігнорував її: в неї й чотирьох пенсів не було, не кажучи вже про сім шилінгів. – Нехай вівця чи корова, що кишать глистами, вип'є цю воду, і вони будуть здорові. Рани та корости будуть повністю відмиті, – двоє чи троє перехожих зупинилися, зацікавлені річчю, що має такі чудодійні властивості, але Умбальд уже поклав кістку до торби. Такий у нього був спосіб збирати натовп.

Не встиг він почати розповідь про наступну реліквію, як побачив знайомого. Помічник настоятеля церкви Святого Варфоломія перейшов вулицю та повернув за ріг; Умбальд одразу ж упізнав Вільяма Ексмю: вони познайомилися на великому святі, що було влаштоване на честь «днів любові» лікарень Лондона. Він також вважав його ворогом, оскільки саме Ексмю впровадив перевірку зібраних продавцями індульгенцій пожертвувань для їх установи; саме Ексмю наполягав на системі точного підрахунку. Умбальд був зараз зобов'язаний вести підрахунок усіх тих, кому він продав індульгенції, що зменшувало його шанси на власний заробіток.

Ексмю чекав на розі вулиці; від поглядав на всі боки вулиці Чіпсайд і постійно то засукував, то розправляв рукава свого одягу. Умбальд припустив, що він прийшов у зазначений час Отже, хто, окрім Емнота Галінґа, може підійти до нього? Умбальд знав цього ерудита в обличчя, адже він знав усіх відомих людей міста. Вважалося, що Галінґ практикує чорну магію, а свої знання спрямовує проти блага церкви. Чому ж зараз він перебуває у супроводі помічника настоятеля?

Умбальд узяв свій капелюх, словами «Нехай Бог змилується та подарує вам легку смерть» привітав кількох людей із натовпу, що зібрався навколо нього, і повільно пішов у напрямку рогу вулиці. Продавець індульгенцій зупинився під Батоговим Деревом та прислухався.

– Чому ти захотів зустритись у такому людному місці? – Ексмю навіть не дочекався привітання «Бог з нами!».

– На нас тут не звернуть уваги» – відповів Емнот Галінг. – І я маю багато чого тобі повідомити.

– Про що саме?

– Про такого собі Томаса Ґантера.

– Ґантера? – Ексмю був здивований черговим згадуванням цього лікаря, але він не подав виду. – Хто такий Ґантер?

– Він практикує медицину у Баклрсберрі. Я розмовляв із ним під час обіду. Але він знає все, – і Емнот-Галінґ розповів Вільяму Ексмю про розмову в харчевні Роджера Верського.

– Чиї імена назвав лікар? – спитав його Ексмю.

– Законника. Вавасюра.

Ця новина знову стурбувала Ексмю, але йому знову вдалося приховати свої почуття.

– Цей лікар, Гантер, простий балакун. І до того ж, боягуз.

– У харчевні він розповів мені про п'ять кіл.

– Емноте Галінґ, тримай язика за зубами та не висовуйся.

– Я йому нічого не сказав. Але він знав про пожежу в церкві Сент-Майкл-лє-Керн, хоча вона ще не сталася. Звідки він це знає? Він не один із приречених.

– Тихіше, заспокойся. – Ексмю ретельно обмірковував ситуацію. – Подумай, які у цього Ґантера можуть бути наміри. Його воля незаконна.

– І що це значить?

– Він бажає нашої смерті.

– Але ми не можемо померти.

– У духовному сенсі – ні. Але нашу роботу на землі ще не закінчено. Його розмови мають припинитися. Треба покласти край його жовчності.

– Але він завжди був добрим до мене.

– Він замилює тобі очі, Емноте. Повір мені. Його пастки сіють тільки смерть.

Вони вирушили вздовж Чіпсайда в напрямку стапелів; продавець індульгенцій більше не міг непомітно стежити за ними.

– Емноте, чи відомо тобі, що коли нам хтось заважає, то на ньому буде Боже прокляття?

– Богові не потрібно проклинати його. Він уже достатньо проклятий. – Між ними виникла напружена тиша. – Так що там робити?

– Тобі – поки що нічого. У мене є для тебе інше завдання.

– Стосовно?

– Майлз Вавасюр. Він турбує мене. Він дізнався про нашу святу віру. Майлз підслуховує під дверима. Він притулився до землі, наче жайворонок, що вмирає, чи налякане курча. Він законник. Якщо ти вийшов із такого гнізда, тобі ніколи не забракує слів. Він базікає. Він шепоче. Йому треба закрити рота. Його гомін потрібно вгамувати. Ти ерудит. Ти знаєш французьку. Vous estes sa morte. Ти маєш не тільки загнуздувати коня. Ти маєш приборкати його навічно.

Емнот насторожився.

– За кого ж мені тремтіти: за себе чи за нього?

– Вбити означає бути вільним. Ми стоїмо над законом. Ми – царина любові. Коли любов міцна, вона не знає закону, – це була встановлена доктрина приречених, яка означала: вони можуть безкарно вбивати стільки, скільки цього вимагатиме їхній інстинкт або настрій; потім вони сповнювалися божественного подиху всіх істот та ставали священними. Бог убивав своїх створінь щомиті. Але приречені не могли вбивати заради прибутку або через злобу; отже, справа Майлза Вавасюра була сумнівною. – Емноте, я знаю, ти відданий душею і тілом. Чи відома тобі якась таємна та смертельна отрута?

– У мене є засоби, за допомогою яких я можу…

– Благаю Бога, щоб ти використав їх якомога скоріше. Нехай Господь буде з тобою. – Ексмю завзято почухав руку, – Я покладаюсь на Бога. Але на тебе покладаюся ще більше.

– Саме цього ви й бажаєте?

– Обріж повідь і відпусти його.

– Отже, я маю принести йому смерть?

– Господь із нами, – Ексмю підвів очі до неба. – Ходімо. День швидко минає.

На широких вулицях здіймався вітер, і вони, закутавшись у плащі, швидко вирушили в напрямку собору.

Продавець індульгенцій повільно йшов по Вуд-стрит, розпочинаючи знайому тужливу пісню: «О Єрусалиме! Єрусалиме! Де жаль? Де покора?» але для Емнота Галінґа та Вільяма Ексмю все це було не більше ніж завивання вітру.

Тільки-но Ексмю повернувся до своєї келії у монастирі Св. Варфоломія, він дістав перо та пергамент; у мерехтливому світлі лойової свічки недбало написав листа, що призначався Томасу Ґантеру, помешкання над вивіскою у вигляді ступки на Баклерсберрі, біля церкви Св. Стефана в Уолбруці. «Вітаю тебе, мій надійний та любий друже, – він попросив Ґантера зустрити автора цього листа у лісі біля Кентістоуна, на світанку, – щодо різних значних справ, які стосуються тебе, а саме: вогонь загрожує деяким церквам Лондона. Там на тебе чекатиме звістка від друга, котрий поділиться із тобою думками з приводу справи, що стосується твоїх інтересів і безпеки. Більше я писати не буду; але маю намір написати тобі ще раз, після нашої зустрічі, й навести справжні докази того, що я тобі передам. Хай Бог тебе боронить. Nota bene: Я обрав ліс Кентістоун через те, що там напевно нас ніхто не почує та не помітить. Упізнаєш мене, як побачиш».

Він покликав гінця та вручив йому пені за доставку листа, суворо наказавши доповісти адресатові, що лист відіслав незнайомець.

Розділ двадцятий
Оповідь шкіпера

Шкіпер Ґілберт Рослер зупинився біля заїзду для мандрівників; хоча зараз він і мешкав у Лондоні, йому подобалося постійно змінювати компанію, де кожен мав власну історію та потрапляв у пригоди; заводили його мандри й далеко на північ, аж до самої Ісландії; бував він і в Німеччині, й у Португалії; ходив він морем і до Генуї, а звідти – на острів Корфу; водив він свого корабля за різних часів на Кіпр, острови Родос та до Джафи. Однак у розмовах зі своїми випадковими знайомими він сягав найвіддаленіших, невідомих йому земель.

Його заїзд, розташований у провулку Св. Лоренса, було помічено звичайною для такого роду місць ознакою – вивіскою над дверима; була в тому готелі звичайнісінька спальня, в ній – сім висувних ліжок, в яких мандрівники спали по двоє. Для Ґілберта Рослера то було найбільш звичне відчуття на суші, бо так само відбувалося в нього в корабельній каюті; він називав ліжко «койкою», а компаньйонів – «помічниками». Спали вони оголеними, як того вимагав звичай. Та нагота не завдавала ані сорому, ані ніяковості; і взагалі, кажуть, нібито навіть змія злякається виду оголеного чоловіка. Іще нагота чомусь завжди асоціювалась із карою та убозтвом. Проте таким чином усі мандрівники охоче долучалися до спільноти оголених як до всього людяного. Ліжко можна було згодити на ніч за один пенні, або за шестипенсовик – на тиждень. Господиня, дама Маґа, мала й три окремі кімнати із засувом та під ключ, які можна було зайняти за шилінг на тиждень. Маґа страшенно боялася пожеж, як і всі домовласники Лондона. Оскільки найчастіше причиною пожеж ставало полум'я зі свічки, як воно займеться на соломі, пані Маґа утримувала всі свічки у себе; вона запалювала їх щоночі, а потім гасила годиною пізніше, як наставала темрява. Кілька місяців тому вона довірила шкіперові цю місію, бо її гідність не дозволяла їй ходити поміж голих чоловіків у спальні. Вона брала з нього лише два шилінги на тиждень за пансіон за кращим столом в залі заїзду. Ґілберт заробляв собі на помешкання та харчування транспортуванням баржею вугілля вгору річкою Фліт. Він плавав од причалу на провулку Сікоул-лейн, що в гирлі ріки, та на північ до лісів Кентістоуна чи містечка Кентіш, де ковалі заснували власне селище.

Одного ранку, на початку жовтня, Ґілберт запросив Магу на свій корабель. Її зацікавила прогулянка «вгору річкою», бо вона ніколи не бувала далі Кентістоуна. Як і кожну дівчинку, и водили до церкви Св. Панкраса на свято Богородиці, коли вона разом з іншими дітьми танцювала навколо дерева, прикрашеного зображеннями Святої Діви; проте вона майже не пам ятала тих місць. На самому початку місяця був переддень свята янголів-охоронців. Попереднього ранку члени парламенту у Вестмінстер-холі офіційно підтвердили той факт що Річард ІІ більше не правитель країни. Архієпископ Кентерберійський запитав їх, чи врахували вони «ті пункти, що їх було зазначено як причини для відставки короля», на це вони відповіли палкими вигуками «Так, так!». Коли Генріх Болінґброк пізніше запитав, чи так само охоче вони прийняли нову владу «у своїх серцях, як зробили те на словах», вони відреагували так само. Як Ґілберт, так і Маґа сприйняли цю новину про великі зміни в історії Англії майже байдуже: їх мало обходило пригоди королівських осіб.

Маґа сиділа на маленькій табуретці на носі баржі; Ґілберт стояв біля неї і за допомогою довгої жердини просував баржу проти течи. На кормі хлопчина, помічник шкіпера, гріб веслом. Відпливши від причалу, що на провулку Сікоул-лейн, вони пройшли повз Флітську в'язницю; її було обкопано канавами, й Маґа прикривала краєчком рукава свого вбрання ніс, аж поки вони пропливли те місце. Два в'язні збирали милостиню на березі – простягали коробку й тарілку човнярам, коли вони пропливали мимо; одного разу баржа підійшла так близько до берега, що Маґа роздивилася звідти навіть кінчасті двері, олов'яні прикраси, які вразили її. З висоти води бачила вона попереду долину, через яку протікала річка; зі східного боку та долина мала м'якіші схили, що на них стояли будинки й комори; на тому березі чинбарі понаставляли зливів, тому ріка пофарбувалась і стала червоною. Її б можна було назвати рікою крові. Повітря також ставало дедалі все бруднішим, змішуючись із «ароматами» тельбухів та сміття, що йшли із вулиці Шемблз, де все це відправляли у воду.

Ґілберт схилив жердину та заговорив тихенько до Маги:

– Я боявся говорити вам, де ми, щоб ви не злякалися.

– Та вже краще не кажіть.

Вони пропливли під арковним кам'яним мостом; був там і млин, одразу ж поза низкою помешкань і заїздів, серед яких Маґа признала вулицю Тернмілл-стрит. Жінка з Бата прогулювалася там разом із Розою; дама Аліса вказувала з берега на баржу, що рухалася по воді.

Ґілберт знов узявся до справи.

– Яка вода найпрозоріша й не може завдати ніякої шкоди? – Маґа похитала головою. – Роса. А ви мені ось що скажіть – що ніколи не замерзає?

– Не скажу, хіба я можу знати?

– Гаряча вода.

То була гра, відома як «Спантеличений Балтазар», і шкіпер був її палким прихильником.

– Що то за листя, чистіше за все інше?

Маґа не відповіла, проте вгадала відповідь.

– То листя дуба, бо ніхто ним не стане витирати собі Дупи.

– Я цього не чула, Ґілберте. Що далі?

– Скільки потрібно коров'ячих хвостів, щоб сягнути ними від землі до неба?

– Ґілберте!

– Не більше одного, якщо він достатньо довгий.

Вода ставала поволі чистішою, а повітря – свіжішим, коли вони минули Смітфілд і наблизилися до полів, які належали Клеркенвельському домові Богородиці. Суддя Освальд Ку їхав на візку, повному мішків. Маґа вказала на будівлі позаду нього.

– Та черниця звідси. – Вона перехрестилася. – Борони її Святий Дух.

– Вона напророкувала Річардові загибель.

– Та її просто було втягнуто в ті королівські ігри. Не можна туди пхати свого носа.

– Хіба що вона стане королевою.

– Ні, тільки не вона. Вона хороша дівчина, справді вірна Богові.

Далі річка повертала на захід, повторюючи лінію долу, тому вони стали плисти повільніше. У полях поза нею стирчали дошки й щити для стрільби з лука, à також – кам'яні відмітки для метання списів.

– Я бачив колись у Швеції, – мовив шкіпер, – одну річку: не знаю, як вона називається, проте існує й донині. Щосуботи вона біжить швидше, а всі останні дні тижня трохи вповільнює свій хід або стоїть непорушно. В тій самій країні є іще одна ріка, яка вночі замерзає, а вдень на ній льоду немає.

Маґа обожнювала його історії про далекі світи. Розповідав він їй про людей, що мали по одній лише нозі, яка зате була настільки велика, що коли вони лягали відпочивати, тінь від неї накривала все тіло. Він описував їй дітей Ефіопії, які мали біле волосся, й жителів Ормуза, де було так спекотно, що яйця в них звисають аж до колін. Ґілберт бачив гору, сім миль заввишки, на якій знайшов спокій Ноїв ковчег. Бачив він і колодязь на узбережжі Індії, вода в якому щогодини змінювала свій аромат і присмак. На Суматрі бачив він базар, де торгували живими дітьми як їжею та вважали їх найкращими і найсолодшими в усьому світі.

Зараз вони були вже майже у верхів'ї ріки, а по сусідніх стернях усе ще паслася худоба того села. Пшеницю та жито було посіяно, а посеред поля стояла величезна дерев'яна статуя Святої Діви, щоб урожай був гарним. Кок Бейтман, мірошник, молився навколішки перед нею.

– Розкажи мені, – попрохала Маґа, – про найдивніший народ у світі.

Шкіпер на мить відволікся на черговий поворот ріки, яка тепер несла свої води на північний захід, до лісів.

– Жителі Кафолоса вішають своїх друзів на деревах, коли ті вмирають. Кажуть, нібито краще, щоб птахи, янголи Божі, їх з'їли, ніж земляні хробаки.

Маґа уважно слухала.

– На іншому острові, Тракода йому ймення, люди їдять м'ясо змій. Вони мешкають у печерах та не розмовляють, а шиплять, подібно до змій.

– Хіба ж таке можливо?

– Усе може трапитись під місяцем.

– Як каже Гендінґ.

Вони посміялися з цього. Фраза «як каже Гендінґ» чи «згідно з Гендінґом» була популярною в Лондоні, і означала вона певне відсилання на великий розум чи мудрість. Найулюбленішими виразами були «Мертві не мають друзів, як говорить Гендінґ» разом із «ніколи не кажи ворогові, що твої ноги болять, «гідно з Гендінґом» та «як каже Гендінґ, поділись із близьким своїм». Маґа опустила руку у воду.

– Чи тобі відомо, як спіймати рибу голими руками? – запитав у неї шкіпер. Вона швидко прибрала руку, нібито її спіймали на гарячому. – Береш шафран і ладан, змішуєш їх. Потім наносиш отриману пудру на палець із золотим кільцем.

– На цей?

– На цей. Потім опускаєш у воду палець з обох берегів ріки, і риба припливе до тебе в руки.

– Хіба ж це може бути правдою, Ґілберте?

– Хто вчиться змолоду, той ніколи не забуде тієї науки.

– Як каже Гендінґ.

Шкіпер почав наспівувати, поки баржа пропливала під дерев'яним мостом, здається дуже старовинної конструкції:

 
– Не олень – заєць я, мов сірий день,
Я шептуна пустив, стрибнувши через пень,
Дивись на мене – видно звідтіля,
Що в мене вітер в голові ґуля.
 

Він доспівав і почав насвистувати якусь мелодію. Вони проплили повз іще один млин, на західному березі; там утворився маленький ставок, на поверхні якого час від часу з'являлось яскраве пір'я качок, що пірнали у воді. Драго, йомен каноніка, спав там неподалік. Ґілберт почав розповідати Мазі про людей, які не мали голови, чиї очі та роти росли в них просто на спинах; розповів він і про людей, чиї вуха такі великі, що метуть землю. Ще в Африці існувало таке плем’я карликів, які харчуються лише запахом диких яблук; коли вони подорожують і лишаються без того запаху, вони вмирають. У землях Пресвітера Івана є море з однієї лише гальки та солі, в якому немає навіть краплі води; в нього є такі самі припливи та відпливи, як і в усіх інших морях, проте ніколи не буває на ньому штилю. Існує й така далека-предалека країна, в якій завжди панує суцільна ніч; жоден із сусідів не насмілювався завітати туди через жах перед темрявою, проте до них доносилися голоси людей з тієї країни тіні, а також передзвін бубонців та іржання коней.

– Але ніхто не знає, який вигляд мають люди, що мешкають у тій країні.

– Та, мабуть, такий точно і в жителів Лондона. В нас теж так темно буває. Наприклад, учора вночі був такий туман, що я взагалі не в змозі була щось побачити.

Вони тим часом підпливали до святого джерела Чада; багато пілігримів заходили та виходили із маленької кам'яної каплиці. Ґілберт помахав їм рукою. Хтось відповів йому на вітання, а одна молодиця підняла свого костура. Джолланд, чернець із Бермондсі, молився вголос і перебирав чотки, стоячи позаду неї.

– Важка дорога на небеса, – сказав Ґілберт.

– Сама дивуюсь, як це ви іще туди не запливали.

– О ні, ніхто зі смертних не увійде туди, хоча багато хто намагався. Ріки Раю течуть так бурхливо й несамовито і беруть витоки в таких місцях, що жоден корабель не зможе їх подолати. Вода реве так гучно, що не почуєш, як тебе кличе хтось із твого ж корабля. Багато хто загинув через втому від боротьби зі скаженими хвилями. Багато хто оглух у тому шумі вод. А хтось просто випав за борт і пропав.

– Чесне життя скоріше привело б їх. туди.

– Так говорять, Маґо. Та хто зможе залишитися доброчинним на цій грішній землі?

Вони пропливли повз церкву Святого Панкраса, де лежав вівтар Августина, та зараз наближалися до залишків давнього лісу тих місць; дикі горобини та анемони росли там удосталь. Мешканці Лондона і досі приходили сюди за лісоматеріалом, тому ліси вижили лише на північних висотах. На мить здалося, ніби у воді проплила колода; проте коли шкіпер наблизив судно до неї, він гучно викрикнув: «Агов!» – виявилось, що в кількох ярдах від баржі у воді був чоловік. Шкіпер орудував жердиною і хутко опинився біля тіла, щоб витягти його з води на борт. Хлопчина з корми швидко перестрибнув через мішки з вугіллям, щоб краще роздивитися несподівану знахідку. Маґа та Ґілберт пильно вдивлялися чоловікові в обличчя. Потім вона перехрестилась і почала читати молитву:

– «Упокій, Господи, душу новопреставленого раба Твого».

Раніше того ж дня, тієї самої миті, коли призахідне проміння сонця освітило ліси Кентістоуна червоним, Томас Ґантер їхав верхи поміж дерев. Його мучила цікавість щодо листа, в якому так багато обіцяли, проте нічого конкретного не було зрозуміло. Може, його сам Майлз Вавасюр відправив? Чи то був Бого-пристав, готовий розповісти більше? Ґантер нахиляв голову під гілками, а копита його коня видавали глухий звук, ступаючи по сухій землі. Почався дощ, краплі залопотіли по листю й папороті, а він усе їхав у тіні, зрідка потрапляючи на просвіти в деревах. Лапи туману тяглися через хащі та галявини того великого лісу, а лагідний спів птахів нагадував Ґантеру про «оселю благодаті», як про неї писав його улюблений поет. Вільям Ексмю чекав на нього під старим дубом. Під плащем він ховав кинджал і вихопив його відразу, як почув стукіт копит. Коли кінь уже мало не пройшов повз нього, він вистрибнув із криком «Хо!». Кінь здибився та скинув Ґантера на землю. Ексмю поранив тварину, й кінь з іржанням понісся геть.

– Коли побачиш мене, відразу впізнаєш! – вигукнув Ексмю.

Ґантер був надто збентежений, аби відповісти; він забив собі ліве стегно та пошкодив зап'ясток через падіння.

– Впізнаєш мене? – знову запитав Ексмю.

– Ніколи в житті тебе не бачив, – Ґантер стогнав од болю, лежачи на траві.

– О, проте я тебе бачив. Чи чув твій запах. Знаю я твої штучки, лікарю!

– Що я тобі зробив, чоловіче?

– Як там ви, лікарі, кажете, га? Зцілити чи вбити? Творити чи паплюжити? Допомагати чи шкодити? Еге ж, ти знищив майже все.

– Не можу…

– Я на боці Генріха, скоро не буде вищого за нього. Його йменням Dominus зробив свою справу.

– Яку справу?

– Ти говорив негідно про церкви. Ти говорив негідно про приречених. Ти не твориш, ти шкодиш.

І Ґантер нарешті зрозумів.

– Бого бачив кола…

– Хіба не відомо тобі зі Святого Писання, що хаос завжди передує порядку? – Ексмю гучно засміявся. – Тепер, коли Річард не стоїть нам на заваді, ми почнемо спочатку, – він схилився над Ґантером із кинджалом. – Утім, для деяких до Судного дня всього нічого лишилося, рукою сягнеш. Це тобі за цікавість, лікарю!

Одним лише рухом він перерізав Ґантерові горло. Витерши кинджала плащем, він сховав його у піхви. Потім відтяг легке тіло лікаря по моху та папороті просто до ріки Фліт, яка в цьому місці була глибокою, а течія її – сильною. Він скинув тіло з берега, і воно повільно сковзнуло у воду. Коли, кількома годинами пізніше, Маґа та Ґілберт знайшли Томаса Ґантера, риси його обличчя ще можна було впізнати.