Текст книги "Клеркенвельські оповіді"

Автор книги: Пітер Акройд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Розділ третій
Оповідь купця

Досвіток прийшов на вулицю Св. Івана тихо. Самотня свиня прошкандибала Сцяною алеєю, уникнувши ока нічного сторожа, і в одному з багатьох скромних помешкань, що вишикувались обабіч боків вулиці, пронизливо заголосило немовля. Галантерейник Радульф Страго тільки-но зібрався встати з ліжка, поки його дружина не прокинулась. Йому наснився кошмар, у якому він сказав своїй матері: «Я дам тобі два ярди лляної тканини обгорнути тіло, коли тебе повісять». Навіть уві сні він знав, що вона мирно померла три роки тому, переївши полуниць, У його сні пішов густий лапатий сніг, схожий на жмути вовни. Він силився розігнати сніжинки мухобійкою, але тоді вовна перетворилася на шматки бобрику й сукна. Він прокинувся в поту, але як практичний чоловік, чиї думки відразу повернулися до сьогоднішніх справ, купець відкинув ці видива як химери. Судомне бурління у нього в шлунку не проходило; він не мав сумніву, що треба буде лишень гарно прокакатися, але корчі сиділи в нутрощах, мов тугий вузол.

Він перехрестився й підвівся з ліжка; зойкнувши, докульгав до низького дерев'яного столика, де причесався й умив обличчя та руки в тазу з водою. Він досі лишався голим, але накинув лляну сорочку, перш ніж опуститися на коліна й прочитати отченаш і кредо. Потім присів на краєчок ліжка і, бурмочучи молитву до Богородиці, натягнув короткі вовняні шкарпетки та вовняні панчохи з блакитними і гірчично-жовтими смугами. Цього весняного ранку в камзолі було би надто жарко, тому він одягнув просту куртку з блакитного сержу; він пошепки прочитав заклинання «Memento, Domine», аби не будити дружину, потім одягнув зелений жакет і карміновий каптур. «Я вірно помолився, – промурмотів він упівголоса, – тож дай мені, Господи, гарного прибутку». Взувши гостроносі червоні черевики, зроблені з найкращої шкіри, ретельно зав'язав їх і спустився дерев'яними сходами до солярію. Його підмайстер спав на сіннику, і він розбудив його словами: «Тру-ля-ля, Дженкіне. Весна прийшла».

У віці п'ятдесяти семи років Радульф Страго міг би вважатися чоловіком похилого віку; але чотири роки тому він одружився зі значно молодшою жінкою і мав причину вважати себе щасливим. Та останніми тижнями дійсно почувався розбитим і хворим; він щодня блював, а його кал був рідким, мов плитка вода. Інколи він побоювався, що хворіє на саркому чи різачку, але частіше списував ці симптоми на свою рум'яність. Був певен, що зміна в розташуванні зірок усе перемінить. Хай там як, йото ґешефт процвітав, адже був розташований якраз між пріоратом і містом; вулиця Св. Івана вела безпосередньо до воріт пріорату Св. Івана Єрусалимського, тож багато відвідувачів проходило повз двері Страго. Також цим шляхом прямували всі, хто приїздив до Смітфілда в пошуках капелюхів і шнурків, гребенів і лляної пряжі.

Сама крамниця містилася на першому поверсі з виходом на вулицю, і він спустився туди, не чекаючи на Дженкіна; він розімкнув дерев'яні віконниці та розклав прилавок. Потім відчинив двері та вдихнув світанкового повітря. Сонячні промені торкнулися фарбованих тканин і дитячих гаманців, сюрчків і пергаментів, надаючи тихому передранню статечної врочистості. Аж тут закалатали дзвони, й наче сама вулиця прокинулася від сну.

На верхній сходинці Дженкін закашлявся та харкнув; він пробурмотів якесь нерозбірливе прокляття, на що Радульф відгукнувся:

– Дай тобі Боже гарного дня!

Минулого вечора Дженкін утягся в перепалку з молодими громадянами, що підтримували Генріха, герцога Ланкастерського, в його боротьбі проти короля Річарда. Дженкіне належав до королівської партії та носив кальцинове зображення білого оленя на своєму повстяному циліндрі. Іван Гентський, батько Генріха, помер сім тижнів тому. Тепер король Річард позбавив Генріха батьківщини, залишивши ланкастерську спадщину для власного користування, та відправив Генріха на довічне вигнання. Відтак деякі прибічники Ланкастерів учинили безчинства на вулицях, перекидаючи бочки та зриваючи вивіски.

Дженкін спостерігав за ними з рогу провулка Св. Марії та не втримався від зневажливих вигуків. Двоє з них почули й кинулися на Дженкіна, який вмить розвернувся і мерщій чкурнув униз по вулиці. На виході з якогось дворика стояв рибний лоток, і він перевернув його просто під ноги переслідувачам. Вони посковзнулися на оселедцях і вуграх, а він розсміявся вголос, відчуваючи п'янючу суміш паніки та збудження, а потім знайшов притулок на ґанку Св. Агнеси Вбогої. Якась старенька пані дала йому свічку. Він узяв її і благоговійно пройшов до церковного нефа. Там перехрестився, запалив свічку та лишив її під ракою Св. Агнеси, помолившись про те, щоб уникнути погоні.

Мабуть, Св. Агнеса дійсно кинула позір на Лондон і торкнулася Дженкіна своєю милістю, адже він дістався вулиці Св. Івана без подальших пригод.

* * *

Він був підмайстром Радульфа останні три роки. Перед тим як піти на служіння до купця, він присягнувся в Залі галантерейників і мануфактурників, що не вступатиме в статевий зв'язок і не чинитиме перелюб, а також не гратиме в кості чи інші азартні ігри; щоправда, виявився не до кінця вірним своїй клятві. Також він погодився «виявляти послух управителям і плахіттю сього товариства», але порушив і цю умову; мав коротке волосся, носив короткі сорочки за молодіжною модою, а його тонкі ноги були вигідно підкреслені карміновими штаньми. Радульф був не суворим майстром і пробачав ці недоліки як людські слабості. Крім того, за підмайстра вступилася його дружина Анна Страго. «Хіба може юний парубок, – спитала вона чоловіка, – бути щасливим у такому тьмяному й розважливому вбранні? Хіба може він носити двобортний камзол у Вест-Чеш? Та його собаки засміють!»

Анна була присутня на церемонії у гільдійській залі. Коли її чоловіка запитали, згідно з традицією, чи його підмайстер є добрим на зріст і статуру й чи має він будь-які тілесні вади, вона зацікавлено глянула на Дженкіна. Той не мав аніяких тілесних вад; був стрункий і зграбний, навіть у своєму віці вищий за її чоловіка. Вона вийшла за Радульфа чотири роки тому, і їхній союз було належним чином укладено в інтересах торгівлі. її батько теж був галантерейником і мав солідну крамницю на Старій Іудеї; вона була єдиною дитиною, тож після його смерті весь ґешефт перейшов до неї. Наразі його лишень було позичено Радульфом Страго до кінця життя; коли його душа переселиться в інший дім, їй судилося стати досить заможною вдовою. Тим часом вона гидувала своїми обов'язками щодо купецької мошонки – чи яєць, чи мудів, чи хрінини, чи прутня, чи хай там як його назви – й молила Бога, щоб він поклав їм край. Вона щиро бажала своєму чоловікові смерті.

Дженкін був єдиним учнем Радульфа. Гільдія наполягала, аби він найняв принаймні ще одного, але купець заявив, що підупав на силах і не має можливості навчати двох Анна підтримала його заяву, додавши лише, що двоє парубків під одним дахом ніколи не житимуть у злагоді. «Є три речі, про які важко сказати, що воно з ними станеться, – мовила вона. – Перша – це птах, що сидить на гілці. Друга – корабель на морі. А третя – шляхи юного парубка». Завдяки таким висловлюванням вона швидко набула серед сусідів репутації мудрої.

Тож Дженкін мешкав у домівці, де його мало що стримувало. Попри свою клятву, він грав у кості з іншими учнями на вулиці та брав участь у жорстокій грі, що поміж них звалася «таранити двері головами». Крім того, він вступав у часті бійки між суперницькими гуртами крамарів і купців. Чоботарі та шевці, приміром, билися за право ремонтувати взуття; бакалійники та рибники сходилися один проти одного у вуличних баталіях– Після однієї такої бійки Дженкін повернувся з розбитою головою. Анна промила йому рану та змастила її маззю, зробленою з горобиного жиру.

– І що ж за гострі стріли влучили в тебе, дурню? – спитала вона його.

– То все м'ясники з Чепа. Вони вчинили неабияку бучу.

– А ви що, ні? Яка жінка покохає такого бідолаху?

– В народі кажуть, господине, що в добрім серці найбільше жалю.

– Але я не маю доброго серця. Я взагалі не маю серця.

– Тоді доля жорстока до мене.

– Чому це?

– Бо я звернувся до вас по… по ласку.

– Ласку, бідолахо? Чи послугу?

– Безбожники пожадливі. Я хочу всього.

– Хто вчив тебе чемності?

– Самітник з маяка.

Вона розсміялася, й незабаром вони досягай порозуміння. В присутності галантерейника їм не можна було нічого робити, але варто йому було піти на день чи бодай на годинку, як вони віддавалися бісівській грі.

Після першого кохання Анна Страго зітхнула й поскаржилася, що Радульф не одягає її належно.

– Інші жінки, – мовила вона, – мають гарніше вбрання.

– Ти отримаєш гідне плаття.

– Чи не від тебе? Ти маєш не більше грошей, аніж чернець – волосся.

– Де є хотіння, буде й уміння.

Долю Радульфа Страго було вирішено.

* * *

Отже, цього весняного світанку Дженкін застебнув пряжки на черевиках і спустився сходами, тримаючи в руці скриньку зі слонової кістки.

– Що це таке? – спитав він. – Воно лежало серед вовняних капелюхів у солярії.

– А сам як гадаєш? Скринька під; гребінець. – Радульф Страго підійшов до учня й висипав уміст коробки тому на долоню. – Ось твої кістки. Твої ножиці. Твої вушні пінцети та інші дещиці.

Раптом прогуркотів вибух – такий сильний, що швиргонув Радульфа та Дженкіна через прилавок. Він стався на протилежному боці вулиці, де стояла самітницька ораторія. Власне, самітник помер близько трьох місяців тому, і відтоді прилеглі райони сперечалися щодо призначення наступника; втім ораторія лишалася популярним місцем молитви за душі тих, хто вирушив до чистилища. Почувши гучний вибух, люди з криками повибігали на вулицю. Стіни ораторії висадило, а солом'яний дах згорів ущент. Радульф не міг підвестися на ноги й так і лежав поміж капелюхів і кошелів, укритий обгорілими соломинками.

Дженкін же піднявся та обтрушував пил зі свого тафтяного жакета, коли раптом помітив високу фігуру, яка швидко рухалася в бік міста. Він був надто приголомшений, аби кричати пробі. Натомість він підтримав Радульфа, який нетвердо встав на ноги й бурмотів собі під носа: «Ісусе й хрест Його, спаси нас і збережи!» Навкруги всі волали: «Пожежа!» Одні були загорнуті в плащі, другі нашвидкуруч понатягали панталони та жакети, інші ж устигли вже вдягтися в робоче. Вони скупчилися довкола жевріючої ораторії, де серед почорнілого каміння лежав дерев'яний образ Богоматері, розколотий на шматки. В повітрі стояв запах сірки, ніби на землю повіяло димами з самого пекла. Радульф нетвердою ходою наблизився до згарища й помітив сліди чорного пороху на земляній підлозі.

– Вони застосували грецький вогонь,[25]25
  Вибухова суміш невідомого складу, що використовувалась як зброя до ХІХ ст.


[Закрыть] – сказав він, ні до кого конкретно не звертаючись.

Але навіщо комусь було руйнувати місце молитви, куточок Лондона, де постійно поминалися душі тих, хто горів очисним полум'ям? Воно слугувало не тільки мертвим, але й живим. Поминальний священик із невеличкої сусідньої церкви Св. Мученика Діонісія стверджував: той, хто молитиметься в ораторії цілу ніч, буде нагороджений десятьма рокам збавлення чистилища. То хто ж споганив таке місце вогнем і порохом?

Від воріт Св. Івана прибігли двоє братїв-госпітальерів і по чали волати, що клеркенвельська черниця все це прорікала. Купець глянув на них із явним презирством і тієї миті помітив на стіні біля ораторії якусь мазню. То був нехитрий апарат, зображений свинцевим білилом. Придивившись ближче, купець побачив кола, з'єднані поміж собою. Туту нього заболіла голова, й він відчув, що падає долілиць.

Отямився від дошкульного запаху оцту під носом. Розплющивши очі, Радульф побачив перед собою обличчя своєї дружини.

– Ти зачинила крамницю? – спитав він.

– Дженкін засунув і замкнув двері. Можеш не турбуватися.

– Ти чула гамір? Ораторії більше нема. – Вона кивнула. – Сьогодні п'ятниця. П'ятниця – день важкий. Невдатний день, циганський. Саме у п'ятницю я купив те фальшиве срібло.

– Цить. Заспокойся.

– Понеділковий грім приносить смерть жінок. П'ятничний грім передвіщає забиття великого чоловіка. Хто потерпає після цього? Чи, може, що сам король? Лиси розбрату бігають поміж нами. – Радульф помітив, що дружина роздягла його. Він лежав під білим укривалом, розшитим золотими агнцями, місяцями та зорями. – Мені треба до ями, – сказав він. – Допоможи мені.

Він іще кілька тижнів тому повідав жінці, що потерпає віл «гурчання» у животі, але ніщо так і не допомогло. Також відчував легкість у голові та п'ятах, ніби ходив по моху. Він від. носив ці симптоми до зіпсованої крові, і йому декілька разів ставили кровоссальні банки. Але процедури лише втомили його ще більше. Тоді він почав блювати. Дружина заохочувала його пробувати всі можливі засоби, хоча знала, що його вже ніщо не врятує.

Вона пішла до рецептаря в Голландському провулку, неподалік від її парафії, та спитала в нього, якою отрутою можна вивести пацюків. Також вона сказала, що до неї надвір бігає ласиця і краде курей, тож її також доведеться знищити. Рецептар дав їй лляний мішечок із кількома крупинками миш'яку та докладно пояснив, як ним користуватись, і від того вечора вона почала підмішувати їх до юшки, що нею незмінно вечеряв Радульф. Дженкінові вона нічого не сказала, побоюючись, що той може розбовкати її секрет.

– Допоможи мені, – повторив Радульф, нетерпеливо злізаючи з ліжка.

– Ось. Візьми накидку. І йди по подушках. Не ступай босими ногами на плитки.

Відхоже місце було у дворі поза крамницею, поряд із кухнею та стайнями. Він повільно спустився вниз, спираючись на руку Анни, але було видно, що сил у ньому обмаль. Він зупинився на наступному майданчику під вовняним гобеленом із зображенням Юдіфі та Олоферна; у нього в животі знову розпалився жар, і він присів на масивний дерев’яний рундук.

– П'ятниця – день Вигнання та Потопу, Зради та Розпинання. Відведи мене надвір.

Вона допомогла йому подолати останній прогін і подивилась услід, коли він зашкандибав до клозету.

– Хай п'ятниця стане твоїм судним днем, любий чоловіче. Хай це буде днем твого вигнання і твоєї зради. – А потім вона згадала Писання. – Хай що було, те мине.

Радульф Страго обережно присів на стільчак.⁴ Він відчував, як його шлунок аж крутиться від болю. Шлунок горів полум'ям. У кутку була дерев'яна труба, що вела до обкладеної каменем відхожої ями під землею, й на мить йому здалося, ніби вона ворухнулась, мов жива. Піт стікав по ньому струмками.

– Сонце, – мовив він, – не меркне від того, що світить на гноївню. Тож хай воно світить на мене.

У свинцевому баку під дверима дзюрчала вода, але Радульфові здавалося, ніби там вигримує громовиця. «Блажен труп, що на нього дощить. Але як я загиджу сидіння, ніхто на нього вже не сяде». Він простягнув руку за підтирками – жмутами сіна та шматками тканини, наваленими біля стільчака.

* * *

Анна Страго знайшла його скорченим на глиняній підлозі зі шматком бавовни в руці; з-поміж його сідниць досі струменіли нечистоти.⁵ Вона не хотіла торкатися тіла; ці дні безповоротно минули. Тому вона вибігла на вулицю з криками: «Смерть! Смерть!» По тому вона повернулася додому й обійняла Дженкіна.

– Підмайстер більше не має майстра, – сказала вона йому. – Зате має господиню.

* * *

Під час дізнання коронер оголосив, що в Радульфа Страго стався напад після того, як ораторія була вражена вогнем, і він помер щонайприроднішою смертю; його вердикт задовольнив п'ятьох районних управителів, які оплатили поминальну месу за упокій Радульфової душі. А що могло бути природнішим і правильнішим для Анни Страго – після належного терміну жалоби, звичайно, – ніж одружитися з Дженкіном? Вона сказала сусідам, що надмірна скорбота лише шкодить душі покійного, що здалось їм усім дуже мудрою думкою. Відтак народ порішив, що ґешефт процвітатиме – і не помилився. Як сказала Дженкінові сама Анна Страго: «П'ятниця – день гарний». Утім, спрадавна існує повір'я, що в Лондоні вбивство приховати неможливо й воно завжди знайде час виявитися.

Розділ четвертий
Оповідь ерудита

Через п'ять днів після смерті Радульфа Страго можна було побачити, як чернець Вільям Ексмю заходить до крамниці книготорговця на узвозі Патерностер; ченці були частими гостями на цій вулиці, адже книгарні торгували псалтирями та часословами, а також канонами та доктринальними постановами. Цей книготорговець спеціалізувався на церковних пісенниках із їхніми кіріє[26]26
  Початковий розділ католицької меси.


[Закрыть] та секвенціями,[27]27
  Різновид середньовічних католицьких культових пісень.


[Закрыть] і хоча більшу частину товару розкупили – авжеж, Страсний тиждень! – він сподівався, що Сім Скорбів Богородиці поновлять інтерес до алілуй. Крім того, у квітні люди прагнули вирушити в паломництва У нього торгівля йшла гарно за будь-яких обставин – зокрема тому, що він підробляв писарем і додавав нові свята до священних книг. Однак коли Вільям Ексмю з'явився у дверях у своїй просторій чорній мантії, торговця на місці не було. Емнот Галінґ, ерудит, зайшов одразу після нього; на ньому був капелюх, вкритий відлогом, і на вході він стукнувся ним об одвірок і збентежено відступив назад. Економ уже стояв за прилавком; Роберт Рафу перевіряв міцність ланцюгів, у які книги були закуті в цілях безпеки, різко смикаючи їх на себе. Потім до крамниці зайшов іще один громадянин – судячи з його вбрання, заможний Франклін; Ґарет Бартон володів землями на тому боці річки в Саутворку й був фригольдером багатьох місцевих заїздів для паломників та інших мандрівників.

Тут чоловічий голос гукнув: «Сходьте! Сходьте!» Четверо пошепки привітали одне одного фразою «Бог тут», а потім зійшли кам'яними сходами до підвалу книгарні.

Вони опинились у кімнаті восьмикутної форми з кам'яною лавою попід стінами; перед східною стіною височів великий кам'яний престол, а посередині приміщення стояв дерев'яний стіл. Тут уже зібралося чимало інших чоловіків і жінок, але приглушене мурмотіння відразу стихло, щойно Вільям Ексмю наблизився до східного престолу. Його аудиторія зайняла місця на низькій кам'яній лаві.

– Це був гідний початок, Річарде Мароу, – мовив він без усяких формальних преамбул.

Тесляр підвівся на ноги і схилив голову.

– Всього тільки одна свічка й трохи чорного пороху.

– Добре сказано, Мароу, добре сказано. Хіба не знаєш вірша: «Ми віднайдемо Єрусалим зі свічниками»?

Тепер подав голос Франклін Ґарет Бартон:

– Ораторія була лише завісою, створеною, аби тільки бути порушеною. Як і всі обіцянки фальшивих ченців. Усі їхні індульгенції, молитви, граматки – все це диявольські облуди, вигадані самим батьком брехні.

Роберт Рафу вирішив уставити своє слово:

– Молитви здатні допомогти мертвим не більш, аніж подих людини здатен зрушити велике судно.

Тему підхопив Вільям Ексмю:

– Грошолюбні прелати й вікарії проводять усе життя в нічній пітьмі. їхній зір сповнився темряви й диму, отож вони повні сліз. Що таке єпископ без багатства? Episcopus Nullatensis. Єпископ Анідешний. Що роблять вони зараз, окрім як тремтять перед шаленою черницею Клеркенвеля? – Це викликало загальний сміх. Усі присутні чули про те, як сестра Клариса постала перед консисторським судом[28]28
  Єпархіальний суд у середньовічній Англії.


[Закрыть] за звинуваченням у проголошенні лжепророцтва, але була негайно звільнена на вимогу народу, що зчинив гамір і волання під стінами суду. – Ці прелати – німі дурні в пекельному царстві, німі собаки, що не гавкають у лиху годину.

Якась жінка вигукнула:

– Вони моляться Діві Брехоматері! Вони вшановують Фому Дурійського!

– їхні будівлі не завдають ані зла, ані добра чоловічим душам, – мовив Ексмю, – але вони можуть обігріти чоловіче тіло, якщо їх підпалити. Воску, витраченого на їхні свічки, вистачило б, аби освітити шлях усім бідним людям і їхнім тваринам.

* * *

Усі присутні належали до «вірних» – або, як їх іще назвали, «благочестивих», «передбачених» чи «передречених». Їх було небагато, але вони мали багато імен: у Парижі звалися «apostoli»[29]29
  «Апостолами» (лат.).


[Закрыть] чи «innocentes»,[30]30
  «Невинними» (лат.).


[Закрыть] у Кельні – розумними, а в Реймсі – «humiliati».[31]31
  «Покірними» (лат.).


[Закрыть] Вони вірили, що їхня секта існує з Христових часів й що їхнім першим проводирем був брат Христа; вони були переконані, що є істинними послідовниками Спасителя і входять до таємної церкви або спільноти спасенних, яку ймeнyвaли «Congгegaciosolumsalvandorum».[32]32
  «Спільнотою єдиних спасенних» (лат.).


[Закрыть] Boни вiдкидaли всі обряди та вірування традиційної церкви, засуджуючи їх як атрибути бога цього світу, що зветься Люцифером. Вони вважали, що папа є поплічником диявола, потопаючи у гріху, мов тварина в гної; прелатам і єпископам також судилося повік горіти в пеклі. Церкви були для них палацами Каїна.

Вони звалися «innocentes» або «передбаченими», тому що як істинним послідовникам Христа їм було відпущено всі гріхи. Кожне з них несло у собі частку слави Христової, а їхні дії були цілком зумовлені духом Божим. Вони могли брехати, чинити перелюб чи вбивати людей – без ніяких розкаянь. Якщо хтось із них пограбував жебрака чи відправив когось на шибеницю, йому (або їй) нічого було боятися; душа, чиє тілесне життя було забране, однаково поверталася до свого начала. Передречені могли віддаватися содомії чи лягати з будь-яким чоловіком або жінкою; вони ж бо мусили сповна задовольняти потяги своєї природи, інакше ризикували втратити свободу духу. Вони могли заслужено вбити будь-яку дитину, зачату внаслідок їхніх дій, і кинути її в воду мов черв'яка, без усілякої сповіді; адже дитина теж поверталася до свого начала.

Вони зустрічалися таємно, невеличкими конвентиклями,[33]33
  Таємне зібрання релігійних нонконформістів.


[Закрыть] тому з усіх єретиків їх уважали за найнебезпечніших. Не далі як півроку тому єпископат видав наказ, що забороняв «сходи, конвентиклі, зібрання, союзи, конфедерації та змови» проти Святої Церкви.

Свої імена вони розкривали тільки одне одному і часто не віталися при випадковій зустрічі на вулиці. Передречені були настільки впевнені у своїй святості, що завзято прагнули кінця світу. Ексмю повідомив їм, що великий Антихрист буде фран-цисканцем-відступником; наразі йому було двадцять років, і він мав з'явитися в Єрусалимі наступного року. Помазанцем, тобто другим Христом у Судний день, буде один із них, передбачених; він буде тим Сином Чоловічим, про якого говориться в Апокаліпсисі. Він уже спив крові Христової і своїм явленням звільнить Бога від його страждань через створення світу, він буде зватися «Christ imperator et deus».[34]34
  «Христос, владика і бог» (лат.).


[Закрыть]

Декілька місяців тому в підвалі книгарні Ексмю розповів їм про низку знамень. «Є багато різних знаків, які являться перед тим днем, – сказав він їм, – за якими ми остаточно знатимемо, що цей день близько, а не далеко. Серед них будуть такі знаки або прикмети, що їх проголошує Христос у Євангелії, коли мовить: «І будуть ознаки на сонці, і місяці, і зорях». Ви маєте розуміти, що Христос говорить не тільки про чудеса, котрі можна побачити на видимих планетах перед нашими очима, але й про примарні ознаки фатального пришестя, які є вельми тонкими для розуміння».

Тож у наступні тижні він говорив про з'єднані кола та про п'ять ран Лондона. Так само, як кров убитої дитини заволає, коли її не прикрити, тож і кров Христова є видимою лише тоді, коли з неї зняти облудний покров світу. «Ми мусимо вдруге розіп'ята Його на древі, аби Його образ покрив собою все творіння. Христосові в Його смертній погибелі було нанесено п'ять ран; ми мусимо нанести п'ять смертельних ударів по п'ятьох різних місцях плотської церкви, якою є церква сього світу. Звідки п'ять? Бо це образ усього сущого. П'ять радостей. П'ять почуттів. Ми маємо тримірний всесвіт, потрійні обрії землі, повітря та моря, але мусимо додати до них час і простір, що вони є ангелами Божими. Отже – п'ять. Це було оголошено мені словами, що є обраною піснею перед Богом, світочем у нашому житті, медом на згорьовану душу. Коли на Лондоні буде написано вогняні круги, се буде вірною ознакою, що смерть увійшла в ворота. Що суд близько».

Отже вів переконав їх, що п'ять лондонських церков або святинь мусять бути вражені вогнем і смертю. Тільки в такий спосіб можна буде наблизити Судний день.

* * *

Ерудит Емнот Галінґ залишив конвентикль і прямував Міхуровою вулицею до свого помешкання в Бевіс-Маркс. До комендантської години лишалося зовсім трохи часу; останні вуличні торгівці пакували свої скрині й ящики, і в останніх променях сонця фруктівники та вафельники намагалися втелющити свій товар перехожим, які поспішали додому. Він пройшов повз трактир під назвою «Поборники», звідки донеслися слова «корона» та «мир»; хмільні відвідувачі сперечалися щодо рішення короля Річарда відпливти до Ірландії незважаючи на погрози з боку Генріха Болінґброка, висланого до Франції. Але Емнота не хвилювали такі справи; він дивився на події цього світу з нудьгою, що межує з неприязню. Що йому той король? Мов соломинка на підошві.

Він купив собі вафлю за фартинг і, вгризаючись у хрустку скоринку, поставив собі питання: «Якою є тривалість цієї ночі?». Він навчав себе геометрії, або мистецтва метрики. Цього дня сонце було в 21-му градусі та шести мінутах від Тельця – гарний день для сухожиль і серця. Всім відомо, що світ було створено на весняне сонцестояння і що Бог створив людину в квітні; отже ця пора мала чимало магічних властивостей. Але чи гарною буде ця ніч для дослідів? Під час комендантської години Емнот займався алхімією, ретельно зачиняючи всі вікна в своєму будинку чорними завісами, щоби ніхто не побачив гарячого вугілля. Саме він виготовив порох і приніс його Річардові Мароу до зеленого сараю попід монастирськими стінами.

«Це гарний порох, – сказав він тоді – Береш дві унції калієвої селітри та півунції самородної сірки, потім змішуєш їх у ступці з червоним оцтом. Запахло сіркою? Тоді додаєш нашатир і натрієву селітру, перемішану з дрібним вугіллям. Звідси чорнуватий відтінок. Висушуєш у череп'яному полумиску над слабким вогнем, а коли добре просохне, товчеш, доки не отримаєш отакий дрібний порох. Він такий крихітний, що його можна просіяти крізь решето! Найкраще вугілля для цієї справи – липове».

Те саме вугілля Емнот використовував і в своїх пошуках алхімічного золота. Він був чоловіком не скупим. Завзятим – так, і щиро зацікавленим, але не жадібним. Не мав уявлення про земні речі й, мов легендарна саламандра, жив лише у вогні своєї фантазії. Він вичислив, що в момент його народження сонце стояло в Близнюках із незначним відхиленням у бік Рака; це був період піднесення Юпітера, отже Емнот був упевнений, що його життя буде присвячене студіям і навчанню. Таким чином, вартість золота його не цікавила; його тішив сам пошук як такий. Як один із передречених, він вірив, що має унікальне благословення в усіх своїх намірах, і не сумнівався у своїй здатності добувати золото з простіших речовин. Це було тільки питання міркувань і розрахунків, зведення всіх світових сил до однієї системи. Коли сонце старішає і в своєму гарячому нахиленні входить до Рака та тьмяніє, тоді починається праця. Коли сфери були співвіднесені з його тілесними флюїдами, коли елементи основної матерії були кальциновані та відновлені пропорційно двадцяти восьми домам, що належать до місяця, тоді промениста година ввійде в його перегінний куб.

Емнот полюбляв числа та послідовності. Він пробував винайти геометрію для пересувань голубів у дворі під своїм помешканням; він вираховував вірогідність удвічі зустрити одного й того самого незнайомця на певній вулиці; він удивлявся у нічне небо й намагався оцінити відстань поміж усіма дев'ятьма сферами. Ось чому його так глибоко переконав змальований Вільямом Ексмю образ кіл, що являли собою частину більшого кола; це узгоджувалося з усіма його думками та здогадками. Емнот Галінґ був завжди завзятим і завжди діяльним; він облизав із пальців яйце та сир і збіг нагору сходами.

Щось притаїлося в кутку, чекаючи на нього.

– Га! Ти хто? Чому ти сидиш тут у темряві?

– Се я. Габріель.

Габріель Гілтон, ювелір за фахом, був кузеном Емнота. Вони разом ходили до школи при храмі Св. Антонія на Голковій вулиці, після чого Габріель зайнявся батьківською справою, а Емнота відправили до Оксфорда. Покровителем Емнота був покійний єпископ Ілайський, який за різними ознаками дійшов висновку, що хлопець належить до передречених, і виховав його відповідним чином. У родині Емнота прозвали «оксенфордським ерудитом»[35]35
  Оксенфорд – старовинна назва міста Оксфорда.


[Закрыть] і часто глузували з його блідого обличчя та худорлявої фігури; багато хто казав, що він стрункіший навіть за свого коня. Утім він був розумним і дотепним. Саме він ознайомив Габріеля Плтона із властивостями каменів, що той продавав. Він повідав йому, наприклад, що діамант треба завжди носити ліворуч, адже його сила зростала на північ, тобто ліву сторону світа. Якщо зберігати смарагд із маленькими камінцями та поливати травневою росою, він ростиме. Аметист надає стійкості й мужності. Сапфір оберігає кінцівки від ушкоджень. Агат захищає носія від злих снів, заклинань і марень лихих духів. Якщо рубін зіткнеться з отрутою чи зіллям, то стане вологим і спітніє. Він також навчив Габріеля, що всі ці камені можуть втратити свої достоїнства через гріховність і нездержливість тих, хто їх носить.

– Яким вітром тебе занесло сюди, кузене? Давно я вже тебе не бачив. – Емнот стиснув кузена за плече. – Швидше. Заходь. Знімай свою накидку. Сідай. – Аж тут він звернув увагу на обличчя Габріеля. – Тобі завдали шкоди?

– Так. На мене насувається лихо. Я певен.

– Сідай.

– Емноте, ти дуже добре знаєшся на слизькій науці? – Його рука ходила вверх і вниз, наче він трусив невидимі кістки. – Тобі відомо про сновидців і геомантів?

– Я науковець, Габріелю, а не чаклун. Сідай-но.

– Втім ти казав, що в зорях записано смерть кожного ясніше за будь-яке скло.

– Це так. – Він помовчав. – Тебе вразила хвороба?

– Така, що її не зцілить жоден лікар. – Габріель опустився на низеньку дерев'яну табуретку, але потім одразу підвівся й підійшов до вікна. – Я зневірився.

– Не кажи так, Габріелю. Навіть промовляти ці слова – великий гріх.

– Але в мене велике горе. – Він дивився на вулицю внизу. – Я відзначений.

Тоді він почав свою розповідь. Він спочивав у своїй домівці на Ромашковій вулиці, коли раптом почув якийсь шум у кімнаті зверху. Він розібрав поступ кількох людей, а також голоси; очевидно, там велась якась розмова, але слова були настільки тихими й неясними, що він нічого не зрозумів. Вони зливалися в низький нерозбірливий гул, що нагадав йому шум міста, як його чуєш із ланів. Він тихесенько лежав на своєму матраці, аж раптом дуже гучно чхнув. Розмова нагорі стихла, і на мить повисла повна тиша. Потім пролунали чиїсь кроки, і двері верхньої кімнати з грюкотом розчинилися. Габріель почув, як двоє мерщій збігли сходами, і тут, на його жах, хтось почав стукотіти йому в двері. Стукіт продовжувався, допоки Габріель не міг більше терпіти; він підкрався до дверей і притулився до них вухом. Тоді почув чиєсь тяжке дихання, гучне й напружене. Він повільно відімкнув двері, підняв засув і визирнув назовні. Там нікого не було.