Текст книги "Клеркенвельські оповіді"
Автор книги: Пітер Акройд
Жанры:
Историческая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)
Розділ шостий
Оповідь Франкліна
Ґарет Бартон, Франклін і передречений, проминув Велику браму на південь од собору Св. Павла. Він мимохіть подумав про те, скільки паломників рушили навпростець до пекла цим брукованим шляхом. Здавалося, ніби саме повітря бринить од їхніх пронизливих криків, наче воно просякло ними, мов гнилим смородом інших церковних справ. Ґарет був одним із тих найзавзятіших передбачених, котрі, на підбурення Ексмю, записали на пергаменті «Вісімнадцять висновків». Він обережно згорнув аркуш і поклав до кишені плаща. На відкритому просторі поза усипальнею батьків Св. Фоми Беккета, під вигуки глядачів «Так!» і «Ні!», як завжди, проводилися змагання з боротьби. Перед склепом стояв лоток писаря; вивіска над його головою зображувала руку, що тримає перо. Він пильно подивився на Франкліна, ніби силячись вгадати мету його візиту до цього місця.
Годинник на дзвіниці показував другу, коли Ґарет Бартон увійшов до собору через західні двері. Всередині пахло стайнями. Вигуки торговців і рознощиків змішувалися під високими склепіннями, нагадуючи дивне дзижчання й гудіння тисяч бджіл; то було тихе ревіння та гучний шепіт, неначе море голосів і кроків. Бартон ледве чув мірний наспів паломників, що скупчилися коло сяючої гробниці Св. Ерконвальда. Цей світ був усього-на-всього ярмарком! Баристери стояли під своїми колонами в очікуванні клієнтів, і їхні кармінові відлоги майже губилися серед натовпу носіїв, лоточників і священиків. Холодну й темну кам'яну підлогу нефа було вистелено сіном. Це було 6 темне місце, навіть серед білого дня, якби не свічки та смолоскипи, що горіли попід образами та розмальованими стінами. Широкий сонячний промінь перетинав неф, але він здавався бляклим проти яскравих колон.
Франклін наблизився до гробниці та з неприязню помітив крихітні кінцівки, виліплені з глини чи свинцю, що висіли там як прохання про заступництво; глиняний член погойдувався поряд із понівеченою ногою на легкому вітерці людського подиху, поки народ бубонів молитви золотій статуї святого, чиї стихар і митра були всипані блискучими самоцвітами. Він бачив ченців, що стежили за паломниками з дерев'яного спостережного покою, де вони охороняли священні скарби; один із них заснув. У повітрі висів ледве вловимий аромат сечі, а також запах старого каменю та звичний сморід людства. В кутку трансепта[48]48
Поперечний неф, що під прямим кутом перетинає поздовжній.
[Закрыть] чоловік морочився зі своїми шкіряними штанями. Й от що подумав собі Ґарет: «Що є молитва, як не сцяння на стіну?» Він рушив назад по проходу, ступаючи серед собак і торговців. Три свічки за пенс. Дві іспанські цибулини за пенс. П'ять коржиків за два пенси.
Так, під головним престолом співали. Вважалося, що цей наспів тішить слух, бо повторює музику сфер; його було складено за точним мистецтвом метрики – геометрією. Наспів мовби досліджував довжину й ширину, глибину й висоту звуку. Голоси обплітались один коло одного, мов небесні сфери; вони плавно перетікали один в одного, мовби вже злилися з емпіреями, і їхнє дивовижне обертання й чудова плиткість єдналися в гармонії. Потім хлопчачий голос високо затягнув псалом «Quam dilecta tabernacula Tua»,[49]49
Латинський переспів 14-го псалма: «Господи, хто може перебувати в наметі Твоїм?».
[Закрыть] й Ґаретові Бартону він здався голосом одного проти багатьох. Це було звучання душі поза Вселенським собором. Це був його власний голос, чистий і мелодійний, поки він знову не загубився в божественній какофонії. Хор відгукнувся одноголосим «Domine virtutum!».[50]50
Господь праведний! (Лат.)
[Закрыть]
Він притулився лобом до кам'яної ширми, що тяглася під хрестом із розіп'ятою фігурою Спасителя. Казали, що розмаринове дерево не може вирости вищим за Христа. Бартон подивився вгору на намальований образ, зранений і стражденний. Невже це правда, що кажуть астрологи – нібито тіло Христа-немовляти перебувало під впливом планет і сузір'їв? І його смерть було прописано в зорях? Ото було би справді дивно, якби творіння могло мати силу над своїм творцем. Утім це було ніяк не дивніше за те, чого вчив передречен Вільям Ексмю: що інколи Бог мусить підкорятися дияволові Час настав.
Ґарет Бартон вийшов через північні двері до клуатру, що звався Лукань церковної милості й чиї стіни вкривали зображення Танку смерті.[51]51
Алегоричне зображення приходу смерті, популярний середньовічний сюжет.
[Закрыть]10 Франклін помітив папу, що пустував попліч із скелетом. «Ах, то це ти ведеш танок скорботи?» Він вийшов із клуатру й зупинився перед дверима «Si quis?»[52]52
Тут. Чи не ти?» (Лат.)
[Закрыть] прозваними так завдяки об'явам, що їх вішали туди вчені в пошуках бенефіцій. Він витяг пергамент із Вісімнадцятьма висновками, водночас намацуючи в іншій кишені сховані там камінь і цвяхи. За кілька швидких рухів він прибив пергамент до дверей.11
– Що ти тут робиш? – Писар стояв позаду; він простежив за ним через собор і до клуатру.
– Що я роблю? Веду тебе до райських брам. – Бартон і досі тримав камінь у руці й тепер одним жорстоким ударом звалив писаря з ніг.
Потім поспішив назад через клуатр і повз Танок смерті. Він якраз зайшов до північного трансепта і крокував повз фреску з Чудесами Богоматері, коли почув своє ім'я. Він спершу глянув на фігури по стінах, осяяні неземним світлом, а потім облизнув кров із правого кулака. Він злякався, аж тут побачив під колоною Роберта Рафу, економа.
– Мерщій, Бартоне. Бог тут. Ходімо зі мною. – Рафу знав найкоротші шляхи й повів Бартона до новозбудованого південного трансепта, де вже розклали свій товар хутряники. – Ти прибив Висновки?
– За мною дехто стежив.
– Стежив?
– Схоже, він погрожував мені. У мене в руці був камінь, тож кинджал мені не знадобився.
– Ти його вбив?
– Його вбив Бог.
– А тебе не бачили?
– Тільки ангели. їхні крила сховали мене.
Вони покинули південний трансепт, перетнули церковне подвір'я і вийшли через південну браму до плутаного лабіринту кривих будиночків і помешкань, що завжди наче з-під землі виростали в тіні великих храмів.
– Ти коли-небудь задумувався, – казав Ґарет Бартон, – що кожна фреска має власне світло? Чесноти сяють на них ясніше. Мов на гобеленах.
Він ледве усвідомлював, що каже. Все було сном. Вони зупинилися на розі Павлового ланцюга та Лицарської вулиці, біля «Кардиналової шапки».
Повз них із вигуками «Bonjour!» «Dieus vous save!» та «Bevis, à tout!»[53]53
Середньовічні привітання сумішшю давньофранцузької та англійської.
[Закрыть] пропхалася компанія підмайстрів. На столику в шинку схрестивши ноги сидів арфіст, збираючись грати. Франклін із економом перетнули приміщення і знову вийшли на вулицю через інші двері. В «Шляпі» було надто шумно для їхньої тихої бесіди. Тому вони звернули на Фартингову алею, де жебрали навіжені.
– Це був якийсь писар, – сказав Ґарет Бартон. – Він спитав, що я роблю.
– Ти зробив йому милість. Він повернувся назад.
– Де його не турбуватимуть пера та розписки.
– Ти діяв добре, Ґарете. Він розчинивсь у часі. Ось те місце, що я шукав.
Будинок скидався на житло, але насправді був таверною. На лавці перед входом чоловіки грали в шашки; Рафу та Бартон переступили поріг і опинилися в покої, сповненому сміху. «Припустимо, – казав хтось праворуч од Рафу. – Припустимо, що тканина була негідною. Фарбник не закріпився. Хіба то моя провина?» Позаду Бартона сперечалися чоловік і жінка. «Легко тобі казати, з твоїм дамським терпінням. Згоден, терпіння – то велика чеснота. Але не всі чоловіки бездоганні. Я не бездоганний». Зі столика на підлогу стрибнула кішка. Юнак вдивлявся у свою чашу з елем, повільно та нерішуче звертаючись до свого супутника. «Бідному чоловікові кругом скрута. Якщо він не проситиме м'яса, то помре з голоду. Якщо проситиме, помре з сорому. Я б радше помер кращою смертю. Ще, будьте ласкаві. Наливайте доверху».
Рафу з Бартоном знайшли маленький столик із двома круглими табуретками і, коли шинкар підійшов витерти розлите пиво и вино, спитали, що в нього найкраще.
– Спитайте свого гаманця, панове. – Він був похмурим, звиклим мати справу з відвідувачами не тільки п'яними, але до того ж ще й забіякуватими. – Мій кращий ель іде по чотири пенси за галон. Галон гасконського вина – теж чотири пенси. Рейнвейн – вісім. Як бажаєте солодкого вина, то йдіть шукайте деінде. – І на запитання, чи рейнвейн добрий: – Не застоюється.
Вони мовчки сиділи за вином і ясно чули розмову торгівця зі старою жінкою поруч.
– Папуга ласий до розкошів і полюбляє вино, – казала вона. – Селезень розпусний, а баклан ненажерливий.
– А крук?
– О, сегр, крук мудрий. А от лелека, щоб ви знали, ревнивий.
– А п'яна бабка, – промурмотів Бартон, – незграбна, мов свиня, і дурна, як мавпа.
– Про одного п'яницю кажуть, – прошепотів Рафу, – що він бачив диявола.
– То й що? Нас сам Люцифер не займає.
– То нам ніколи не можна напиватися? Ні перебрати, ні набратися?
За іншим столиком один чоловік просив принести рахунок, хоча його супутники гучно закликали його облишити те діло та налити ще. Один із них звалився з табуретки й, коли шинкар підняв його, почав сцяти в штани. «Коли я казав тобі облегшити кишеню, – сказав йому шинкар, – я мав на увазі монети, а не сечу».
Таверна вибухнула сміхом, і Ґарет Бартон нахилився до економа.
– Для них немає раю чи пекла, крім самої землі.
– Кельнере, наповнюй келих!
– Бог створив їх бездушними.
– Спершу розплатіться, друзі. По шість пенсів із носа.
– Вони повернуться до землі й повітря, вогню та води, навіть не знаючи, що були живими.
– Іще бочечку!
До таверни зазирнув бродячий торгівець мереживами. Шинкар похитав йому головою і виставив перед собою руку як попередження, але той увійшов.
– Ви чули, шановні панове? Убивство в соборі! І прокламація лолерів! Усюди безлад. – Він попрохав жбан червоного вина, який було вмить куплено. Ґарет Бартон і Роберт Рафу мовчали й не оберталися до торгівця, поки він переповідав останні чутки. – То був Яків-писар – ви його знаєте, такий банькуватий і недоумкуватий – його побили, і він помер на місці. Його знайшла господиня Келло, так вона аж зомліла.
– А відомо, хто це зробив?
– Ні. Жодної гадки. Проте це мусив бути якийсь лолард. Понад ним було написано слова проклять на адресу духов-ників і ченців.
– Правду кажеш. – Це була стара жінка, що розводилася про властивості птахів. – Яків одійшов до Бога, це точно. Всі ми там будемо. – Вона перехрестилася. – Тоді й побачимо, хто святий, а хто ні.
Тут п'яниця отямився.
– Чи тут є хто ще не забув земних утіх? Завтра ж бо новий день.
* * *
Після повних сходин12 олдермен[54]54
Член міської ради в Англії.
[Закрыть] кожного району скликав найвидатніших і найзаможніших громадян. Вони збиралися в різних місцях – біля насосів і криниць, на перехрестях вулиць, – але мета в них була одна. їм було наказано відвідати кожний заїзд і розвідати про всіх чужинців чи мандрівників, що там зупинилися. Вважалося, що бідніші містяни просто накинуться на абиякого чужинця, мов розлючені бджоли, але було вкрай необхідно створити видимість діяльності.
– Ти мусиш ручитися за кожну особу, якій дала прихисток, – сказав олдермен Скоган дамі Маґі з провулка Св. Лаврентія.
– Боже борони – як я можу казати за тих, кого не знаю?
– Ти мусиш. Ти несеш відповідальність за всі їхні вчинки та порушення.
– О Господи, це надто важкий тягар для бідної вдови. Що буде далі? Чи ви накажете мені ходити за ними по всіх завулках?
– Просто дай мені відповідь, Мато. Чи в тебе є незнайомці?
– Вони для мене всі незнайомці, як тобі відомо, Ральфе Скогане. Хіба я не заправляю цим домом уже двадцять років без ніяких нарікань? Адже тут навіть миші краще харчуються, ніж у більшості домівок. Воістину сумний день настав, коли на вдову кажуть, що вона пригріває лолардів у себе під дахом!
– Ніхто такого не каже, Маґо. Ми тільки хочемо, щоби ти розплющила очі. Придивляйся до будь-яких інфікованих чужинців.
– Інфікованих чужинців? Нема в мене таких. Ти хоч розумієш, що язиком своїм верзеш? Так і стережись, замкнете мене в покої з мискою оцту під дверима. Намалюєте на мені червоного хреста, щоб увесь світ бачив. Ач, невже дійшло до цього? – Вона вчепилась у свою блакитну хустину. – Це ж не поховальний саван, га? Чи я помиляюся?
– Ти маєш рацію, Маґо. Але ніхто…
– Ви тривожите мене, мов злодії. – Вона кинула зневажливий погляд у невеличку купку громадян, що прийшли з олдерменом. – Невже з мене кепкуватимуть на моїй рідній вулиці, де я роками платила податки? Повідом-но мені, Ральфе Скогане, як не платила. – Вона була маленькою кістлявою жіночкою з кучмою фальшивого волосся на голові (і свято вірила, що весь світ сприймає його за натуральне). Справжнє волосся, натомість, росло в неї на верхній губі, яку вона щоранку терла пемзою. – Тепер кожна хазяйка обмовлятиме мене за моєю спиною, я впевнена.
– Заспокойся, Маґо. Ти нічого не зробила.
– То мене посадять на ганебний стілець за те, що я нічого не зробила, га? Ось вона, справедливість по-королівські, га? Ай, тяжкий день настав для Лондона. – Вона майже зачинила двері, але знову розчахнула їх. – А щодо решти, то вам тільки сардинок у пеклі смажити. На все добре! – І вона грюкнула дверима.
Олдермен Скоган поглянув на небо й присвиснув.
– Що ж, – мовив він сам до себе. – Колесо котитиметься далі.
* * *
Пергамент із Вісімнадцятьма висновками був урочисто спалений Вільямом Свіндербі, який стояв праворуч од заступника шерифа під Павловим Хрестом; Драго з інтересом спостерігав, як він підняв аркуш високо над головою, а потім укинув до жаровні з вогнем.
Розділ сьомий
Оповідь монастирського капелана
– Що є правдою, а що – химерою? – Дама Агнеса де Мордон щойно поставила це запитання Джонові Даклінґу, монастирському капеланові, який виколупував у себе з-під нігтя дрібку екскретів. – Мер вважає її вірнішою за камінь у мурі, але ж вона слугує його цілям, підбурюючи народ проти єретиків. Король відплив до Ірландії, і мер почувається самотньо. Тож Клариса замилює йому очі. – Оскільки це був день Вознесіння Господнього, свічники монастирської церкви увито квітами; за традицією, Джон Даклінґ теж прикрасив голову квітковим вінком. – Надто вона охоче ридає.
– Такий у неї організм, – сказав він.
Монастирський капелан розглядав зображення паломництва на полях псалтиря, що його розкрила абатиса: лицар і сквайр радісно їхали верхи поміж хмаринок із підписами. Через фразу «Ascendit Deus in jubilatione»[55]55
«Бог возноситься тріумфально» (лат.).
[Закрыть] їхала монахиня, а за нею рухалася ще одна.
– Я в цьому не впевнена. – Агнеса говорила дуже суворо. – Під усім цим маскарадом вона – мов весела кобилиця.
– Певно, дехто вважає її навіженою.
– О ні. – Дама Агнеса відвернулася від вікна й подивилася на капелана. – Вона користується завуальованою мовою, але вона не навіжена.
– Тоді хай Бог пошле їй кращих слів.
Джон Даклінґ був присутній при допиті сестри Клариси єпископським капеланом два вечори тому.
* * *
– Я не сокіл, – сказала тоді Клариса. – Мене не заманиш принадою під пальцем.
– Я не пропоную тобі дарів, сестро. Я пропоную тобі вірний шлях до покути.
– У чім мені каятись? У тім, що я почула слово Боже? Ви сидите на кафедрі, але я сиджу між Його ніг. Він торкається моєї голови. Він торкається моїх вух. Він торкається моїх очей. Він торкається мого рота. – Вона провела пальцем по губах.
Джон Даклінґ відвернув погляд.
– Але з тебе виходить більше отрути, ніж цукру, Кла-рисо. – Капелан розмовляв із нею пошепки, ніби їхня розмова була небезпечною. – Чому ти говориш про пожежі та вбивства в місті?
– Тому що бачу вогонь і порох. Тому що бачу супутників, що ховаються за облудними машкарами, обидва чужинці, вільні від міста. Тому що бачу велику біду.
– Добре! Добре! Ти роз'ятриш увесь Лондон.
– Що ж, пане капелане, краще бути попередженим, аніж беззбройним. Між міськими мурами сотня церков. Жодну з них не обмине лихо. А ти віриш мені, Джоне Даклінґу? – Вона обернулася до монастирського капелана, підняла плат і показала йому свого лоба. Це був знак вірності, але він похитав головою.
* * *
Тепер він загаявся, перш ніж одірвати очі від псалтиря й поглянути на Агнесу де Морд он.
– Поки що не доведено, що вона брехуха чи підозріла особа. Майте-но терпіння, мадам. Вічко за вічком плететься пальто, аж нарешті воно готове. Так само, частка за часткою, все стане ясним.
– Спостерігай за нею. Слідкуй за нею. Стережи її, мов собака кістку.
– Головне, щоб я її не покусав.
– О, вона сама кого завгодно покусає. Стережися, Джоне Даклінґу. Хай вона сама сплете свою мотузку – і сама себе повісить.
* * *
Сестрі Кларисі виділили покій у монастирському пансіоні (за наказом Роберта Брейброка, єпископа Лондонського), де їй постійно прислуговував чернець, водночас як сторож і як захисник. Йому дали сусідній покій, але їм було дозволено разом молитися в священні години. Цей праведник, Бранк Монгорей, раніше служив сповідником і читцем молитов у парафії Св. Гробниці та вважався знавцем усіх справ «не від світу сього». Було, однак, неясно, оселили його з Кларисою як шпигуна чи як компаньйона; не виключено, що потайки його влаштовували обидва варіанти. У будь-якому разі, абатиса побоювалася, що Клариса зачарує його.
* * *
Бранк Монгорей відчинив вікно у покої черниці, насолоджуючись травневим повітрям. Він був на першому поверсі, над свинцевим баком, яким птахи користувались як купальнею. За баком притаївся Джон Даклінґ, якому було чути кожне сказане слово.
– Ти чув сьогодні вранці дрозда, Бранку? – Це був дзвінкий голос черниці, тепер відомий багатьом у місті – Кажуть, що як людина хворіє на жовтуху й побачить жовтого дрозда, то людина видужає, а птах помре. Хіба це не жорстоко?
– Людина має безсмертну душу. А птах – ні.
– Хто може сказати напевно? Dieu est nostre chef, il nous garde et guye.[56]56
Господь Бог наш оберігає й веде нас (англо-норм.).
[Закрыть]
Даклінґ уперше чув, щоби вона розмовляла англо-норманською; чомусь це здалося йому доказом її дволикості. Бесіда на цьому не припинилась, але чернець і черниця відійшли од вікна; Даклінґу вдавалося розібрати лише окремі слова, доки аж він почув, як вона скрикнула: «Коли настане день Семи Сплячих?». Потім вона вигукнула; «Deus! Cum Merlin dist sovent veritez en ses propheciez!»[57]57
Боже! Пророцтва та слова Мерліна є часто вірними! (англо-норм.).
[Закрыть] To були напрочуд дивні слова для юної черниці: Мерлін був лишень бісом, котрому поклонялися недалекі жителі пустищ і боліт. Він чув, як Бранк Монгорей щось тихо відповідає. Чи можливо, що вони замислюють змову проти всього святого?
Тоді сестра Клариса почала високим голос приспівувати: «Властителі сліпі, а люди злі пішли, геть-чисто смертю замели, а правди не знайшли». Даклінґ про себе повторював її слова, аби краще запам'ятати. «Де був розум, стало віроломство, де кохання – блудство, святі дні проїли обжери, зло чинять кавалери».
Колись він знав одного юнака, що завжди стояв на розі П'ятничної вулиці та Чіпсайду і маячив тільки отакими віршами; врешті-решт його забрали та закували ланцюгами в бедламі. Він був богемським королем, а місцеві мешканці називали його багнюцьким королем. Потім його випустили з бедламу з відповідною розпізнавальною міткою, але він із відчаю втопився в Темзі.
У покої черниці запалили свічку, бо почало смеркати. Даклінґ сковзнув у тінь. Він чув, як Клариса сказала: «Хай його виготовлять у чоботаря з кривою спиною, біля шлюзу на Коров'ячому хресті».
Якраз коли інші черниці збиралися на вечірню, Даклінґ почув чиїсь кроки на сходах до пансіону. То була Клариса. Вона, закутана у темну мантію, пропливла повз нього через газон по бокових воріт; він намагався не потрапити їй на очі, але пішов услід за нею, коли вона відчинила ворота й поспішила вуличкою до Фліта. Там повернула й пішла вздовж річки в бік міста. Взагалі це було негідне місце для черниці, якій схотілося прогулятися наодинці. Цей берег Фліта славився бурлаками та волоцюгами, а також служив місцем зустрічей для жінко-подібних чоловіків, так званих веселунів.
Клариса проминула дерев'яні хатинки та невеличкі валуни, покидьки та просяклі водою рештки старих човнів, доки аж дісталася мосту біля Коров'ячого хреста. На тому боці річки здіймався Шафрановий пагорб; там любили збиратися лудильники, які розкинули свій табір аж до Гоклейської ями. В тихих водах Фліта відбивалося світло їхніх багать і смолоскипів, а у повітрі лунав стукіт молотків та обушків. Поза мурами не було комендантської години.
Даклінґ тримався так близько до Клариси, як тільки наважувався, але вона зупинилась. Вона стояла біля кам'яного скиту відлюдника з мосту. Він подумав, що вона просто дає милостиню, але, наблизившись до маленької оселі, почув тиху розмову черниці з анахоретом.
– А висота Мойсея?
– Дванадцять футів і вісім дюймів, – відповіла Клариса.
– А Христа?
– Шість футів і три дюйми.
– Богородиці?
– П'ять футів і вісім дюймів.
– Св. Фоми Кентерберійського?
– Сім футів без одного дюйма.
Потім відлюдник допоміг їй зійти зруйнованими сходами до берега річки й сісти в маленький ялик, на кшталт тих, що ходили між Ламбетом і Вестмінстером. Даклінґ чув плюскіт весел і бачив, як човник повільно пливе вниз по Фліту в бік темного міста й Темзи. Фліт тут був повільним, але його тихість була оманливою. В річці було повно незбагненних речей – від дохлих собак Смітфілда до відходів свічкарів. Подекуди вона була глибокою й бурхливою, а подекуди більше скидалася на багнюку чи болото, ніж на ріку. Вона славилася своєю небезпечністю для дітей та п'яниць, чиї тіла часто знаходили в брудних водах або заростях очерету.
Джон Даклінґ ступив на міст і раптом почув якесь зітхання чи шепотіння в воді. Воно було просто в нього під ногами, тільки й чекаючи, щоби простягти до нього руки, і він перелякано повернув назад. Пробігаючи повз скит, він почув, як його кличе тоненький голосок.
– Високошановний брате, хай буде тобі велика нагорода в святості твоїй. Чи принесеш ти пожертву заради Христа? – Скит смердів давнім потом, яким просякло каміння.
– Тут була одна черниця. Сестра Клариса. Знаєш про неї?
– Сюди жодна черниця не приходила, пане священику. Жодна черниця не може сама залишити обитель свою. Ти що, зовсім новачок? Чи в тебе під каптуром волосся?
– Я бачив, як вона тут сіла в човен і відпливла.
– Геть! Геть! Я про це нічого не знаю! – Відлюдник, якому було не більше тридцяти, був одягнений у брудну сорочку, що доходила йому до колін; наразі він почав сильно битися потилицею об стіну. – Геть! Геть!
Монастирський капелан повернувся тим самим шляхом попід Флітом до Обителі Марії; він відчинив бокові ворота й рушив через газон до пансіону та клуатру позаду. У покої черниці досі горіла свічка, і, підійшовши ближче, він чітко почув низький голос Бранка Монгорея, що доносився з розчиненого вікна. А потім – хай це й було неможливо – відповідь сестри Клариси. То був її дзвінкий ясний голос. Джон Даклінґ щойно бачив, як вона попливла вниз по Фліту в напрямку Темзи. Як вона могла досі бути тут? Чи він бачив нічне чортеня? Такі істоти нерідко оселялися в монастирях та інших Божих місцях; але чому воно прибрало личину черниці? Раптом він почув, як вона співає: «О діво чиста і прекрасна». І тут його накрив один дивовижний спогад.
* * *
Три роки тому він був сповідником тюрми Вільшаної вулиці, стародавньої місцевої в'язниці, де утримувалися найстрашніші злочинці перед повішенням. Цю небезпечну працю було накладено на нього як єпитимію єпископом Лондонським після того, як його визнали винуватим у непристойних взаєминах із заміжньою парафіянкою. Сама в'язниця складалася з двох сполучених склепистих камер, збудованих на глибині семи футів, із апертурою в даху замість входу; по обидва боки вздовж усього приміщення тяглися кам'яні лави, а на помості на земляній підлозі під західною стіною було закріплено шість велетенських залізних кілець. Саме тут Джон Даклінґ побоюючись сипняку, вперше розмовляв із риботорговцем Річардом Гадоном, котрий задушив трьох дітей. Гадон зізнався у своєму злочині в шерифському суді, а позаяк він не вмів читати й, отже, не міг прохати помилування як духовник, його засудили до повішення на місці вбивств, біля верфі Темної вежі.
За день до своєї смерті він повідав Джонові Даклінґу in secreto confessione,[58]58
Під таємницею сповіді (лат.).
[Закрыть] що бачив, як його рідна мати задавила власну новонароджену дитину та віднесла її в кошику до Темзи. Навіть після того мати била й шмагала його; вона вважала, що коли він уперше розкрив рота, щоб закричати, в нього ввійшов диявол. Він зізнався Даклінґу, що тільки раз за все життя знав утіху – коли мати присипляла його піснею, що починалася: «О діво чиста і прекрасна».
Іще цікавішим було те, як саме Гадон полишив це життя. Коли його витягли з кам'яної в'язниці й прив'язали до хури, щоби проволокти з Вільшаної вулиці до верфі Темної вежі, він розкрив рота й заспівав. Коли його тягли по кривій бруківці, він співав «О діво чиста і прекрасна» сильним і красивим голосом.
* * *
Даклінґ вибрався з пансіону та швидко попрямував через клуатр, але й там до нього доносився спів черниці. Тільки коли він увійшов до свого покою, йому спало на думку, що, можливо чернець Бранк Монгорей співав її голосом:
