Текст книги "Ангели по десять шилінгів"

Автор книги: Петтер Аддамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

17

Щоб обстежити склеп і вивезти групи, досить було двох годин. Потім всі повернулися до Касл-Хоума.

М'ясисте, як у бульдога, обличчя старшого інспектора так налилося кров'ю, що здавалося, ще трохи – і його схопить інсульт. Маленькі оченята невдоволено зиркали з-під густих брів, тон розмови буркотливий, – зі всього можна було зрозуміти, що в інспектора препоганий настрій. Ще б пак! По-перше, трупи виявив не він, а якийсь волоцюга, по-друге, інспектор і досі не знав, як скласти докупи відомі йому факти. До того ж його не на жарт збентежив ранковий дзвінок бургомістра Лоуела, який просив допомоги. Про цей дзвінок Мідл поки що мовчав, він хотів спершу вислухати повідомлення Джорджа.

Коротко і ясно Джордж Абернаті доповів про все, що йому вдалося з'ясувати за допомогою Чеда і Джун. Він закінчив свою доповідь твердженням, що загадку Крайстчерча, «цитаделі моральності», можна вважати розв'язаною.

– Ви так гадаєте? – буркнув Мідл. – Особисто я іншої думки.

– То почекаємо висновків судді, – залякати Джорджа було нелегко.

– А як ви поясните обидва вбивства? – Мідл злісно попихкував сигарою. – Чи ви думаєте, що вони самі собі пустили кулі в лоб, а потім, аби нагнати на людей більше жаху, вляглися в труни?

– Ні, я так не думаю. Цей факт нам ще потрібно пояснити. Чи, може, ви вже все знаєте, сер?

– Мені здається, що ви знаєте не більше від нас, тобто нічого, – доброзичливо зауважив Чед.

– Потримайте язика, якщо вас не питають! – гаркнув Мідл. – Вами я ще займуся, подивимося, як ви заспіваєте!

– Тепер я зрозумів, що помилився, – обернувся Чед в бік Абернаті та поліцейських чиновників. – Судячи з усього, в нашого шановного старшого інспектора Мідла вже є з десяток версій. Невідомо тільки, яка з них правильна. Чарочку шотландського віскі за вашу проникливість, сер? Чи ваш шлунок, коли ви не в гуморі, не приймає алкоголю?

– Ваша теорія з оцим… хм!… будинком радощів – безглуздя, – захлинаючись, видавив Мідл. – Вона перетворює всіх поважних громадян у брехунів… без достатніх доказів.

– Брехунів? Навіщо вдаватися до крайнощів, любий, – уїдливо відпарирував Чед. – Чи ви ще ні разу в житті не були в такому закладі?

Кров'яний тиск у Мідла підвищився принаймні до ста дев'яноста. Але йому вдалося опанувати себе; він поквапливо розстебнув кітель, дістав згорнутий аркуш наперу і подав Чедові:

– Ваша робота?

Це був лист, в якому Чед намагався шантажувати бургомістра Лоуела.

– Що за лист, любий? – запитала Джун. Вона вже відчувала, що її коханий знову заварив кашу, з'їсти яку буде не так легко.

– Так, листа написав я, – признався Чед. – І не тільки цього… – Він підійшов до столу біля вікна і вийняв з-під газети сховані там гроші.

– Отже, ви не заперечуєте, що продовжували шантаж, яким займалася місіс Шеклі?

– Не заперечую. – Чед запалив сигарету і додав з милею відвертістю: – І те, що зробив я, повинні були зробити ви, Мідл, і причому давно. Тоді б ви знали всіх, кого шантажувала місіс Шеклі і кого можна запідозрити у вбивствах.

– Запідозрити у вбивствах? – Мідл примружив оченята. – Але ж ваш друг, інспектор Абернаті, твердив, що ангели і вбивства не мають нічого спільного. Чи ви змінили свою думку?

– Я писав листи ще до відкриття Мак-Гівена. – Чед втратив рівновагу. – Та й взагалі, невже ви серйозно гадаєте, що якби я справді збирався когось шантажувати, то діяв би так примітивно, підписуючи листи своїм прізвищем?

– Я бачив людей і дурніших за вас, – відказав Мідл. – А ви, інспекторе, знали про листи і навіть не вважали за потрібне поінформувати своє начальство. Цього мені достатньо. Я усуваю вас від роботи. А ви, – це вже стосувалося Чеда, – пакуйте зубну щітку. Я вас заарештовую.

– Я не раджу вам цього робити, сер, – сказав Джордж, котрий зрозумів серйозність ситуації краще за свого розгніваного друга. – Звичайно, ви можете відвезти його на допит і навіть застосувати силу, але через двадцять чотири години будете змушені звільнити його.

– І тоді я нацькую на вас і на ваших поважних протеже в Крайстчерчі всю англійську пресу! – розпалився Чед. – І коли ви будете проходити вулицями Глазго, вслід вам свистітимуть.

Мідл відчув на своїй руці легкий дотик руки Джун, такий ніжний, ніби це були не пальці, а маленький метелик.

– Не робіть цього, інспекторе, – затуркотіла вона. – Чед справді не шантажист, він тільки хотів відновити справедливість. І крім того, Чед може завдати вам силу-силенну прикрощів.

– Я чхав на бульварну пресу, міс!

– Бульварна преса! – несамовито з'аволав Чед. – Та я напишу, що надіслав і вам листа і що ви відправили на моє ім'я не двадцять, а цілих сорок фунтів, бо свого часу були одним з постійних клієнтів місіс Шеклі!

Поліцейські чиновники понаставляли вуха, і Мідл змушений був витурити їх за двері.

– Чед, заспокойся, – вмовляла Джун свого нареченого. – Ти ж бачиш, містер Мідл взяв себе в руки.

І справді, після останніх слів Чеда з інспектором відбулася дивовижна метаморфоза. На нього ніби вилили відро холодної води, і він скидався на мокрого собаку – під час війни він служив у Честері офіцером на швидкісних катерах, а від Честера до Крайстчерча з його легендарним борделем нема й двадцяти миль…

Джун підсунула інспектору стільця, і він покірно сів.

– Ви безсоромний шантажист, Олів'є, – Мідл тяжко дихав. – Погано, що в нас, в Англії, можуть впливати на громадську думку такі індивідууми, як ви.

– Погано не тільки це. – Чед теж сів. – Погано й те, що у нас, в Англії, поліція боїться глянути в лице правді, тому що вона побачить лише криву пику.

– Ну, добре, припинимо суперечку. – Мідл завжди відчував той момент, коли битва була вже програна. – Отже, припустимо, ви маєте рацію. Але ж як пояснити вбивство?

Настав час втрутитися Джун. Вона розповіла про діаманти й про все, що сталося з нею під час поїздки до Лондона.

Джордж повідомив про страховий поліс.

– Звичайно, могло бути й так. Згоден, – сказав Мідл. – Припустимо, що місіс Меріел була спадкоємницею Шеклі, після її смерті приїхала до Крайстчерча і… замість діамантів знайшла скляні брязкальця…

– І була вбита, бо той, хто замінив діаманти звичайними скельцями, боявся викриття, – додав Джордж. – А Девід Лайнор знав, хто така місіс Меріел…

Мідл переводив погляд з одного на другого:

– Отже, Хаббард?

– А хто ж іще? – злісно кинув Чед. – Він був адвокатом і довіреним місіс Шеклі. І напевно знав про діаманти!

Мідл потер підборіддя, його оченята знову спалахнули ясним вогнем.

– Так, він міг знати і про діаманти, і про таємний хід у каплицю, але він не єдиний, кого можна підозрювати.

– А кого ще? – поцікавився Чед.

Мідл не квапився з відповіддю.

– Та хоча б і вас, – нарешті сказав.

– Це ж дурниці.

– Зовсім не дурниці, – вперся на своєму старший інспектор.

Чед підняв його на глузи перед усіма присутніми, і той, згнітивши серце, змушений був знову прикусити язика. Притиснути Чеда він зараз не мав можливості. Але ще гірше було те, що могли з'явитися неприємності по службі. Якщо справу про вбивство розкриє не він, а хтось інший, то начальство дивитиметься на нього як на людину, що не впоралася із завданням. Звичайно, міркував Мідл, опис майна і цінностей місіс Шеклі, складений Хаббардом, буде в повному порядку. Хаббард не гравець, не п'яниця, в нього немає дорогих коханок, – все де він, Мідл, уже перевірив. Чотири діаманти – це ціле багатство, і Хаббард, мабуть, не перший, хто простягає руку за чужим спадком. Але його треба спіймати на гарячому. Хаббард – член палати адвокатів, розумний, спокійний, він не зробив багато помилок. Навряд чи вдасться Мідлові нашкребти доказів, яких би не зміг розбити досвідчений адвокат. А якщо злочинець Чед Олів'є? Грошей у нього, безперечно, мало, але він – шибайголова, а його наречена не з тих невибагливих дівчиськ, які бувають безмежно щасливі, коли коханий дарує їм на день народження флакон одеколону.

Передусім треба, звичайно, знайти діаманти. І якби це вдалося, він би повів справу так, як би вважав за потрібне. Мідл теж давно збагнув, що правду і закон у світі, де він жив і боровся за існування, можна буде повернути і так, і інакше.

А коли Мідл і його співробітники вже збиралися покинути Касл-Хоум, на обличчі Джун з'явилася роблена усмішка:

– Ви їдете? А що нам робити з оцим старим піратом? Відпустити?

– Цю ніч він, як і ваша домоправителька, переночує в Глазго, а завтра вранці вони обоє одержать по великому горщику каші. Перед допитом їм обом треба буде добре підкріпитися.

З цими словами Мідл вийшов.

Знову завила поліцейська сирена, потім стало зовсім тихо, і раптом хтось постукав у шибку.

– Хто б це? – Джун відчинила вікно, і наступної миті, недбало перестрибнувши через підвіконня, в холі опинилася людина, якої тут менш за всіх чекали. У святковому сюртуку, з білою гвоздикою в петлиці і з циліндром у руці стояв Роберт Уейд.

18

Коли Уейда відрекомендували Джун, він галантно поцілував їй руку, Джорджеві лише кивнув. А потім сказав:

– Мідл – ідіот! І, крім того, йому потрібно правдами й неправдами дослужитися до пенсії. Тому він накине вірьовку на шию першому, кого можна запідозрити у вбивстві. Ви, містер Олів'є, стоїте під номером один в його списку серед кандидатів на шибеницю.

– Я завжди любив небезпечне життя, – відповів Чед. – Часом стає нестерпно нудно, коли почуваєшся, як у бога за пазухою… Ну, а тепер, можливо, розкажете, чому порадували нас візитом саме в цей час?

– Нема нічого легшого. Коли моя люба сестричка і мій любий зятьок одержали вашого листа, вони одразу зникли з дому. Вони відчули, що всьому награбованому ними добру загрожує серйозна небезпека, і тому, керуючись низькими, егоїстичними міркуваннями, знову попрохали моєї допомоги.

– Як же вашим родичам вдалося так швидко розшукати вас? – поцікавилася Джун.

– Я вже досить давно живу в готелі «Рояль-Рітц», – відповів скромно. – Моя професія зобов'язує мене жити лише в першокласних готелях. Я вже знаю все, що відбулося в Касл-Хоумі…

– Як ви про це дізналися? – поцікавився Джордж.

– Дорогий інспекторе!.. – здивовано вигукнув Уейд, граючись білою гвоздикою.

– Коротше кажучи, ви знаєте про все? – голубі очі Джун блиснули.

– Гадаю, так. У всякому разі більше, ніж Мідл. Він непоганий шпиг, але надто примітивний для своєї посади.

– Добре. А що ж далі? – спитав Чед.

– Що далі? – Уейд звів брови. – Ви потрапили в дуже складне становище. Мідл залишив двох людей, які пильно стежать за вами й Хаббардом. А завтра на світанні в Крайстчерч з'явиться ціла рота спеціалістів шукати діаманти, і хто зна, чим воно все скінчиться, якщо ми їх не випередимо.

Джордж узяв кашкета:

– Я піду додому спати, бо завтра буду почувати себе розбитим – і морально, і фізично.

Не встигли за ним зачинитися двері, як Роберт Уейд вийняв з невеличкої сумочки зв'язку відмичок, лупу і гумові рукавички.

– Де ви хочете почати, тут? – спитав Чед.

Обличчя Роберта Уейда прибрало такого виразу, ніби він виявив у своїй кишені принаймні ящірку.

– Тут? За кого ви мене вважаєте, Олів'є? Адже я працював у Касл-Хоумі більше тижня, ретельно обстежив кожну ніжку стільця, обстукав кожен сантиметр підлоги і стін, так невже ви гадаєте, що після всього цього я не знайшов би схованки, якби вона існувала? – Він похитав головою. – Ні, ви справді не маєте жодного уявлення про роботу висококваліфікованого зломщика.

– На мій сором, признаюся, що я мало тямлю в цьому, але я аж ніяк не хотів зачепити вашої професійної честі, – вибачився Чед.

– Нічого, – махнув рукою Уейд. – Я певен, що злочинець – Хаббард. Ось тому ми й почнемо пошуки в його будинку. І ніде більше!

– А як ви плануєте це здійснити?

– Гадаю, – Уейд з усмішкою глянув на Джун, – буде не важко зайняти його думки, так би мовити, чимось цікавим. Чи не так?

– Безперечно, – самовпевнено погодилася Джун. – Лише одне запитання: що я можу собі з ним дозволити?

– Вирішуйте самі, – повчально кинув Уейд. – Головне, щоб ви забрали його на години дві з дому. А водночас і людину, яку залишив біля нього Мідл.

– А як бути з другим?

– Другого ви візьмете на себе, – Уейд обернувся до Чеда. Він знову відкрив свою сумочку і дістав флакон з пульверизатором. – Ви вийдете за двері і удасте, немовби збираєтеся піти. Він одразу ж підійде до вас. Тоді ви швидко пустите в обличчя йому струмінь оцієї рідини. Він вилається і в ту ж мить ляже спати під кущем. Спеціальний розчин. Гарантую – зовсім не шкідливий. Це дуже важливо, бо згідно параграфа сто тридцять сім карного кодексу ви зможете одержати лише два роки… Якби рідина виявилася шкідливою для здоров'я, вас би запроторили років на шість.

– Це мене, звичайно, тішить. – Чед нерішуче простяг руку за флаконом.

– Професія вимагає ризику. Крім того, вам нічого іншого не лишається. Якщо ми не викриємо Хаббарда цієї ночі, вам, очевидно, доведеться пережити набагато неприємніші речі.

– Як це романтично! – Джун захоплено подивилася на флакон.

– Романтично? Не думаю, – зауважив Уейд. – Ми діємо, так би мовити, з метою самооборони. Кожна жива істота захищається, коли на неї нападають. Таким чином, право на нашому боці, тим більше, що ми ні в чому не винні. Ну, а тепер – за роботу!

– Ще одну секундочку, – затримав його Чед. – Я гадаю, що ви робите це не лише з люб'язності?

– Ні, не лише, – признався Уейд. – Зараз я не можу дозволити собі таких благородних вчинків. Але не турбуйтеся, вашого гаманця я обмацувати не збираюся, відшкодую збитки іншим чином. – І він звичним рухом натягнув гумові рукавички. – Міс Джун, на старт! Ви розпочинаєте операцію.

Не без жалю Джун залишила Касл-Хоум, і вже через півгодини з двору Хаббарда виїхала автомашина. Через хвилину з сусіднього провулка – друга.

Коли настала Чедова черга виходити з будинку, Уейд ще раз докладно повторив вказівки:

– Ніякого насильства, використовуйте тільки корисні досягнення нашої науки. Синець під оком вашого сторожа може коштувати кілька додаткових років.

Чед вийшов з будинку, і до нього одразу ж підійшла людина, залишена Мідлом. Спеціальний розчин справді виявився найвищим досягненням сучасної хімії, і шпиг за півхвилини солодко спав під парканом у саду.

Уже тільки те, як було відімкнено французький замок у дверях будинку Хаббарда, свідчило про високе мистецтво джентльмена в чорному сюртуку. Ключем і то навряд чи відімкнув би швидше.

Увійшовши до кабінету адвоката, Уейд, не розмірковуючи, увімкнув світло й озирнувся.

– Так я й передбачав, – сказав, звертаючись до Чеда. – Ви нічого не помітили?

– Помітив, – кивнув Чед. – Надто вже бідна тут обстановка. Не скажеш, що пан, який спокушає зараз Джун, купається в грошах.

– В тім-то й річ. Крісла давно потребують нової оббивки. А килим! Гляньте на килим! Б'юсь об заклад, що знизу він протертий до дірок. – Уейд підійшов до книжкової полиці. – Пил сторічної давності і до того ж – суцільний мотлох, придбаний у букініста. Багатий адвокат не поставить цього на свою книжкову полицю. О, а це вже цікаво!

– Що?

– Проспекти бюро подорожей. Наш приятель сумує за далекими країнами. І поки нема грошей, його сум залишається невдоволеним. Це теж могло бути мотивом – і досить вагомим. Ну, а тепер сядьте он туди на стілець і дайте мені поміркувати.

Роберт Уейд, примруживши очі, стояв посеред кабінету.

– Ми можемо розраховувати на успіх тільки за одної умови, – сказав він. – А саме: якщо у Хаббарда достатньо розуму і кмітливості. В цьому разі він би постарався знайти для своїх діамантів якусь незвичайну схованку, а я в своїх пошуках міг би дотримуватися певного напрямку. Якщо ж він дурний і сховав діаманти в саду під каменем чи в оббивці стільця, я здаюся. Я не можу за. короткий час перекинути весь дім догори дном і, перекопати сад – це завтра зроблять люди Мідла. Отже, нам треба виходити з одного припущення – Хаббард не дурень.

– Гаразд, згоден. А що далі?

– Далі слід згадати про ті статистичні дані, які наводить Уіблі, колишній інспектор Скотланд-Ярду, у своїй книжці «Поведінка і мислення різних правопорушників», – розповідаючи, Уейд кидав уважні погляди то на один, то на інший предмет. – Наприклад, старі побожні пані в шістдесяти восьми випадках із ста обирають схованкою для коштовностей предмети культу. Одна дуже набожна російська графиня вийняла з статуї божої матері скляні очі й сховала в очницях два діаманти розміром з грецький горіх. Інша богомольна пані сховала свої коштовності в церкві, у світильнику над олтарем. – Уейд пильно переглядав книги на полицях, причому Чед завважив, як швидко й ретельно він це робить. На письмовому столі Хаббарда лежало кілька гумок. Уейд потримав кожну з них у руці, потім таким же чином зважив авторучку. Це саме він проробив і з курильними люльками.

– Не чув я, щоб Хаббард був дуже набожним, – нарешті промовив Чед. – Але я знаю, що він любить куховарити. Можливо, це й допоможе нам?

Уейд закляк на місці.

– І ви кажете мені це тільки тепер?!

– А що?

– Я ж вам пояснив, що кожна людина, яка хоче щось сховати, обирає місця, які знає найкраще. Понад вісімдесят відсотків пекарів ховають нечесно нажиті гроші в хлібі і різних солодощах. Сімдесят один відсоток столярів обирають з цією метою віконні рами, двері, підлоги. Негайно на кухню! Звідти й треба було починати!

Кухня Хаббарда була обладнана найновішим устаткуванням. Газова плита останнього зразка, великий холодильник, сніжно-біла кухонна шафа.

І знову Чед захоплювався незвичайною спритністю Уейда. Хоч що б він брав своїми довгими тонкими пальцями: кришку цукорниці, свисток чайника, гумову трубку на водопровідному крані, – здавалося, він бачить цей предмет наскрізь. Часто Уейдові було цілком достатньо тільки доторкнутися до предмета, щоб зробити висновок про нього. Здавалося, він розуміє мову речей.

Так Уейд добрався до холодильника. Він поторкав банани на кожній полиці, оглянув м'ясне філе, потряс банку із згущеним молоком, кинув погляд на круглу коробочку з сардинами – і обличчя його враз просвітліло.

– Тут щось не те! – І він з переможним виглядом поставив консерви на стіл. – Нічого не помічаєте? – запитав з радістю математика, який помітив помилку в дуже довгому інтегральному рівнянні.

– Я? Та як вам сказати… – Чед наморщив лоба. – Я бачу, що це коробка сардин, більше нічого.

– Це – сардини, без усякого сумніву, але гляньте-но на дно коробки! Бачите цифри? Вони показують дату виготовлення, ці сардини давні для такого гурмана, як Хаббард.

– Ви гадаєте, що він сховав діаманти в коробку з сардинами?

Уейд похитав головою:

– Ні, це було б занадто. В коробці нічого немає. Але ось тут. – Він обмацав паперову стрічку довкола коробки. – Ось тут, під цією етикеткою, щось є. Я певен, саме це я шукав протягом десяти днів у вашому Касл-Хоумі і заради цього навіть перепиляв у сараї всі дрова. Запаліть газ і поставте чайник з водою.

Коли вода закипіла, Роберт Уейд підійшов до чайника, потримав коробку з сардинами над парою, поки фірмена етикетка не відклеїлася, і повернувся до столу.

– А тепер приготуйтеся! Фокус-покус! Зараз ви на власні очі побачите, завдяки чому старій занудній місіс Шеклі вдавалося владарювати в Крайстчерчі.

Уейд не помилився. Навколо коробки була намотана фотоплівка довжиною близько метра.

– Гляньте на ці милі чарівні знімочки! – В сміхові Уейда ясно відчувалися гордість і вдоволення. – А я тим часом заклею…

Він замовк на півслові. Обидва почули, як відчинилися сінешні двері, потім пролунали голоси Джун і Хаббарда, кроки наближалися.

Уейд хутко поклав консерви в холодильник, сховав плівку в кишеню і вимкнув світло.

Та була пізно. Коли Чед і Уейд спробували вислизнути з кухні, двері відчинилися, і вони мало не зіткнулися з Хаббардом.

– Що ви тут шукаєте? – грубо накинувся на них адвокат, але в ту ж мить опанував себе і додав з насмішкуватою міною: – Джун виманила мене, з будинку, а ви тим часом вирішили зробити мені візит, не дочекавшись запрошення?

– Так воно й є, – недвозначно заявив Чед. – Ми хотіли трохи оглянути ваше помешкання.

– А що ви шукаєте, дозвольте дізнатися?

– Діаманти місіс Шеклі.

– Які діаманти? Я вас не розумію. – Самовладанню Хаббарда можна було тільки позаздрити.

Чед, навпаки, навіть не збирався приховувати почуттів.

– Ви прекрасно все розумієте, – сказав він грубо. – А якщо не розумієте, то цей пан вам усе докладно пояснить. – Він показав на Роберта Уейда.

– З цим паном я вже знайомий. – Хаббард відчинив двері свого кабінету. – Як ви провели два роки у в'язниці, добре? У всякому разі вигляд у вас чудовий.

Джун стояла біля одної з книжкових полиць, вона теж намагалася не втрачати витримки і бути невимушеною; здавалося, що в будинку Хаббарда маленька компанія вирішила приємно провести вечір.

– Може, товариство хоче випити? – Хаббард дістав пляшку і кілька чарок.

– Дуже люб'язно з вашого боку. – Уейд був у прекрасному настрої. – Ваше здоров'я, містер Хаббард, і ваше, міс Джун!

– Щоб ніяке непорозуміння не затьмарило нашої несподіваної, але приємної зустрічі, – Хаббард підняв чарку, – повинен повідомити вас, що я тільки-но запропонував міс Джун руку і серце.

– Ну, а далі що? – почувши ці слова, гаркнув Чед,

– Я відповіла Джільбертові, що мені було дуже приємно це почути і що я подумаю, – Джун з усмішкою зиркнула на Чеда. – Чому нічого не п'єш?

«А вусики він підмазує фарбою для вій», – подумав Чед зі злістю, а потім звернувся до Уейда:

– Як ви гадаєте, Роберте, що краще: перепочити чи продовжувати?

– Я б продовжував. Звичайно, якщо містер Хаббард не проти, – звернувся Уейд до адвоката. – Ми маємо досить солідний грунт для підозри, що вбивця двох невинних людей, знайдених сьогодні в склепі місіс Шеклі, викрав кілька коштовних каменів і сховав їх у вашому будинку, щоб накликати на вас підозру. Міс Джун слізно попросила нас знайти коштовності і виручити вас із халепи. Як ми могли відмовити їй!

– Дуже люб'язно з вашого боку, Джун! – голос Хаббарда звучав так щиро, ніби йому щойно піднесли різдвяний дарунок. Потім він звернувся до Уейда – Якщо ви збираєтеся шукати тут коштовності, – будь ласка, я це буду тільки вітати. Одне мені неясно: чому вбивця хотів накликати підозру саме на мене? Закурите? – Він узяв з каміна коробку з сигарами і запропонував їх Уейдові та Чеду.

Уейд сів у крісло і з насолодою став попихкувати сигарою. Обличчя його цвіло від задоволення. А Чед віддав перевагу своїй старій смердючій люльці.

Замість того, щоб і собі взяти сигару, адвокат поставив коробку на камін і, витягши з кишені пакетик драже, поклав собі в рот одну горошину, а потім другу.

– Ви кинули курити? – спитав Чед ніби ненароком.

– Кину, не сьогодні, так завтра. Серце поболює. – Хаббард постукав по лівій половині грудей. – А поки що смокчу цукерочки.

Чед скривився в лютій усмішці.

– Як знаєте, у мене якесь упередження до вбивць, – сказав. – Навіть коли вони діють з метою самооборони. А до людей, які вбивають інших людей, щоб привласнити їхні гроші, я почуваю люту зненависть.

– Цілком зрозуміле почуття. – Хаббард смоктав цукерку. – Тільки навіщо ви все це мені кажете?

– Тоді я спробую висловити свої думки конкретніше, – сказав Чед. – Я б, наприклад, ніколи не похвалив людини, яка спровадила на той світ іншу лише з тої причини, що їй нудно в такому містечку, як Крайстчерч, і тому хочеться поїхати кудись до Південної Африки чи на Таїті. Якби мені попав до рук такий фрукт, я б одразу схопив його за горло і душив до тих пір, поки він, зрештою, не сказав би правду. А іноді його треба змусити випити літр олії.

– Отже, ви за середньовічні тортури? – Хаббард похитав головою. – Ні, наша цивілізація, слава богу, стоїть вже на такому щаблі, коли в пошуках правди не застосовують таких методів.

– Ви так гадаєте? – В руках Чеда раптово блиснув браунінг Джун. – А підніміть-но свої лапки?

Поважний адвокат з Крайстчерча хотів було висловити бурхливий протест, але, злякавшись дикого погляду Чеда, звів руки догори.

Чед поліз у кишеню адвоката, витяг звідти коробочку з драже й кинув її Уейдові.

– Побачимо, чи не навчився я чого-небудь від вас. В одному з драже повинен бути діамант.

Уейд усміхнувся.

– Ви трішки запізнилися. – Він розтулив кулак, і всі побачили на долоні драже. – Поки ви тут проголошували тиради, я встиг витягнути з його кишені коробочку, а з неї – драже, про яке ви кажете. Потім поклав її назад.

Уейд кинув цукерку в рот, трохи посмоктав і витяг звідти діамант розміром з лісовий горіх, який треба трохи пошліфувати, щоб повернути йому первісний блиск.

– Ви б могли й помовчати. Я теж хотів би чимось козирнути, – сказав Чед. – Зрештою, він пригортав мою наречену!

– Як ти можеш бути таким вульгарним! – ніяково вигукнула Джун.

– У вас є ще один козир – олія, ви ще можете помститися, – зауважив Уейд миролюбно. – В кухні стоїть велика пляшка цього напою, і я не стану вам поперек дороги.

В одному треба віддати належне Хаббардові – він випив олію як справжній джентльмен, навіть не зморщившись. Так само по-джентльменському поводився він у Глазго (туди його відвезли на поліцейській машині), коли вже в тюремній камері віддав ще три діаманти покійної місіс Шеклі. Один діамант щез. Уейд передбачливо потурбувався про те, щоб залишити його собі як винагороду.

З'ясувалося, що старший інспектор Мідл міг часом бути люб'язним і навіть дотепним співрозмовником. Вислухавши розповідь Чеда, він скривився, тобто усміхнувся, і зауважив:

– З самого початку я знав, що вбивця – Хаббард. Адже підозра падала тільки на двох: на нього і на вас. А оскільки у вас на лобі написано, що ви не здатні на такі штуки, залишався тільки адвокат.

Хаббард був досить розумним і признався, що діаманти вкрав справді він. Але свою причетність до вбивства місіс Меріел і архіваріуси Лайнора категорично заперечував. Він стверджував, що нічого не знає про жінку на ймення Меріел. Що вона шукала в Касл-Хоумі, хто її вбив і з якою метою, він теж не знає. Архіваріуса він взагалі ніколи не бачив.

Мідлові теж впертості не позичати. Передусім він знову перевірив алібі Хаббарда. Правда, подружка адвоката вночі виїхала з Крайстчерча, але старший інспектор дуже легко розшукав її в Уїнгтоні. На очній ставці з Хаббардом вона розплакалася і зізналася, що збрехала, бо в той вечір його в неї не було.

Скотланд-Ярд та Інтерпол теж включилися в цю справу, насамперед для того, щоб встановити, хто така місіс Меріел. Телефонний дзвінок з Лондона через два дні дав розшукам новий поштовх. Мідлу повідомили, що місіс Меріел впізнав по фотографії в газеті черговий камери схову на Паддінгтонському вокзалі. Він повідомив, що близько десяти днів тому вона здала йому дві валізи. В одній з них знайшли кілька листів, з яких випливало, що повне її ім'я – Метті Меріел, що вона доводиться небогою місіс Шеклі і до приїзду в Англію мешкала в Сіднеї.

Про це повідомили австралійську поліцію, та зробила обшук у будинку Метті Меріел. Були добуті ще деякі факти. Так, наприклад, в будинку місіс Меріел поліція знайшла щоденник тих років, коли вона ще жила в Крайстчерчі. Дівочі записи, сповнені мрій і романтики, свідчили про те, що вона в той час підтримувала любовні зв'язки з молодим судовим працівником Джіллі. Хаббард тоді працював у суді, а його, як пам'ятають читачі, звали Джільберт. Місіс Меріел виїхала до Австралії двадцять років тому, бо підшукала там добре оплачуване місце в антикварному магазині. Другим свідком у справі Хаббарда був Гаральд Максвелл. Власник крамниці залізних виробів у Пекріфе, неподалік од Сіднея, лише в Метті Меріел знайшов ту жінку, котра зрозуміла його. Щасливий, за його словами, голова сімейства, він не наважився одразу прийти до поліції, боячись за свою репутацію. Він довго ухилявся, але врешті розповів про такі факти, які все поставили на свої місця. Місіс Меріел розказувала йому, що в Крайстчерчі у неї живе багата тітка, але вона така дивна, що зберігає свої прикраси, в тому числі й чотири коштовні камінці, незастрахованими вдома. Цими діамантами, згадкою про перший шлюб, вона прикрасила старий олив'яний свічник, щоб завжди мати їх перед очима. Місіс Меріел непокоїлася, що рано чи пізно ці коштовності викрадуть, і якось навіть написала, звичайно, дуже делікатно, в листі про свої побоювання. Але Шеклі досить грубо відповіла їй, щоб вона краще турбувалася про свої власні справи; господарка діамантів поки що вона, місіс Шеклі. І Метті Меріел одержить їх тільки після її смерті.

А тим часом пошуки зброї, якою було здійснено вбивство, нічого не дали.

Метр за метром поліція обстежувала будинок Хаббарда, його сад, та операція не мала успіху. Мідл висловив припущення, що Хаббард викинув зброю в річку. І все одно становище Хаббарда було безнадійним. Мідл з властивою йому впертістю допитував адвоката кілька днів підряд, аж поки той не признався в усьому.

Коли Хаббард довідався про діаманти Шеклі в нього одразу визрів план, як викрасти їх після її смерті. По фотографії, зробленій раніше, йому виготували чотири скельця точнісінько такої форми й величини. Він знав, що Метті Меріел – єдина спадкоємиця місіс Шеклі, але оскільки небога і тітка останнім часом сварилися, а заповіту стара не лишила, то він нічого не повідомив місіс Меріел про смерть родички. Та якось він одержав телеграму з Лондона, в якій місіс Меріел повідомляла, що збирається приїхати до Крайстчерча; він був, правда, дуже здивований, але зовсім не сполоханий, бо місіс Меріел, якщо навіть і знала про діаманти, все одно б не змогла звинуватити його в крадіжці. Він зустрів Метті Меріел в Глазго і привіз до Касл-Хоума.

По дорозі вони люб'язно говорили, але про коштовності навіть не згадали. Та тільки-но місіс Меріел ввійшла в кімнату, одразу ж підбігла до олив'яного свічника на каміні й побачила, що діаманти замінені дешевими скельцями. Вона тут же крикнула Хаббардові в обличчя, що діаманти міг украсти лише він і більше ніхто. Вона нагадала йому його давній вчинок, підробку документів, яку він зробив двадцять років тому і через що розладналися їхні заручини. Вона витягне на світ цю давню історію, і тоді адвокат може розпрощатися зі своєю практикою. Спалахнула сварка. Хаббард втратив контроль над собою, вихопив револьвер і вистрілив у місіс Меріел. Сховав її тіло в каналізаційній трубі, а пізніше переніс до склепу. А Девіда Лайнора він мусив убити, бо той був єдиною людиною, що знала про його колишні зв'язки з Метті Меріел.

Нарешті, після довгих відмовлянь він зізнався і в нападі на Джун. На запитання Мідла, яким чином у нього опинилася плівка, завдяки якій місіс Шеклі шантажувала багатих людей Крайстчерча, Хаббард відповів, що та доручила йому після смерті розголосити таємницю і тим самим досхочу поглузувати з лицемірної доброчестивої знаті Крайстчерча.