Текст книги "Ангели по десять шилінгів"

Автор книги: Петтер Аддамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

– І надто багато часу приділяє Джун, – доповнив Джордж.

– Це також. Якщо він продовжуватиме в тому ж дусі, доведеться дати йому по пиці, і все буде гаразд. Але підозрювати його у вбивстві не можна. В середу, між шостою і сьомою, він не вбивав, а був у ліжку з Міллі. Ось так. А зараз я принесу друкарську машинку і напишу кілька листів.

– Листів? Кому? – Джорджа Абернаті, очевидно, не влаштовувало те, що Чед знову намагався здійснити свої маячні ідеї.

– Кому? Та всім тим, кого, як ми гадаємо, шантажувала місіс Шеклі.

– І що ти їм напишеш?

Чед вже всівся за свою портативну машинку і вклав у неї аркуш паперу.

– Я їх знову трохи пошантажую.

– Йди краще спати.

– Я вільний громадянин і можу робити все, що мені забажається. Спати я зараз не хочу, але зате в мене так і сверблять руки написати шановним людям Крайстчерча по кілька слів. Двадцять фунтів… ні, шантажувати так шантажувати… тридцять фунтів, і я мовчу. Якщо ж вони не погодяться, хай нарікають самі на себе. В цих листах я дам їм зрозуміти, що проник у таємницю покійної місіс Шеклі і тепер іду її стежкою.

Джордж Абернаті був сумлінний поліцейський чиновник і глибоко зітхнув.

– Послухай, Чед, а тобі не здається, що ти заходиш надто далеко?

– Чи не збираєшся ти мене арештувати, друже? – підштрикнув його Чед. – Що ж, спробуй, тільки не думай, що я добровільно піду за тобою.

– То хоч поясни, чого ти хочеш добитися цими листами?

– Хочу довідатися, кого ще шантажувала місіс Шеклі. А потім, висолопивши язика, побіжу з'ясовувати, де вони були в той час, коли вбили місіс Меріел і щез Девід Лайнор. І якщо я дізнаюся, що в когось із них немає алібі, то одразу ж повідомлю тебе. Або ж ними займеться бульдог Мідл. Той навіть з дитячої ляльки зможе витягнути зізнання. Треба діяти, інакше ми будемо змушені заочно привітати милого вбивцю з тим, що не можемо його викрити.

Того ж вечора Чед розіслав чотирнадцять листів.

Джордж Абернаті теж не дрімав. Наступного ранку він сів за телефон і почав обдзвонювати страхові агентства в Брокслі, Данді, Абердині і Стонхейвені. В обід йому пощастило – він одержав відомості, які підтверджували припущення Джун. Років двадцять тому місіс Шеклі застрахувала в шотландському національному страховому агентстві кольє вартістю п'ятнадцять тисяч фунтів. Але одразу ж по війні вона відмовилася від страхування. Причину відмови, на жаль, не пояснила.

16

Добрих тридцять років доля кидала Мак-Гівена по всіх морях-океанах, і суша тоді уявлялася йому не чим іншим, як портовою пивничкою. В Крайстчерчі таких пивничок не було, зате водилися інші заклади, в яких втамовують спрагу, коли, звісно, є грошенята.

У Мак-Гівена кишені були порожні, і він вирішив украсти в пастора Стерджена шланг для поливання саду. Наївний моряк міркував так: пастор – слуга божий, і він, звичайно, не охоронятиме свою власність так, як це роблять інші люди. Мак-Гівен, зачарований об'єктом крадіжки – новим зеленим шлангом, за який він сподівався одержати у ганчірника в Брокслі щонайменше десять шилінгів, навіть не потурбувався про шляхи відступу. Він був так упевнений в душевній доброті пастора, що, помітивши його, зняв капелюха і ввічливо привітався, замість того щоб негайно вшитися. Тільки удар палицею по голові змусив одважного мореплавця засумніватися в доброті святих.

Він дав дропака і, почувши позаду сопіння пастора та собачий гавкіт, у відчаї перестрибнув через високий кам'яний мур і опинився на цвинтарі. Відчувши себе у відносній безпеці, Мак-Гівен на мить зупинився, перевів подих, а потім плюнув у бік пасторського будинку, ніби доводячи цим, що і в нього є людська гідність і що він тікав не з переляку, а лише рятуючись від грубого насильства.

Але його нещастя тільки почалися…

Незабаром замжичило, і Мак-Гівен, підвівши очі до неба, сказав собі, що людина, яка не захопила з собою парасольки, повинна зробити все, щоб не захворіти на грип і не провалятися потім у постелі.

З обох боків тягнулися ряди могил, і невдовзі на самому краї цвинтаря, за вербою, він помітив каплицю і вирішив, що в живої людини не менше прав мати дах над головою, ніж у мертвої.

Побачивши напис, викарбуваний над входом, Мак-Гівен з подивом довідався, що в склепі знайшла вічний спокій його благодійниця місіс Шеклі. За ґратчастими дверима стояли дві розкішні труни.

Мак-Гівен промок і промерз до самих кісток і цокотів зубами так жваво, як іспанська танцюристка кастаньєтами. Притулившись до дверей і піднявши коміра, він згадував про острови у Тихому океані, де було так спекотно, що мешканці ходили або напіводягнені, або й зовсім голі. Він з радістю забрався б усередину каплиці, де йому, безсумнівно, було б набагато зручніше сховатися від негоди.

– Бридкі скнари, – буркнув моряк. – Невже вони бояться, що у них поцуплять мерців!

Але нараз Мак-Гівен аж очі витріщив: завіси на дверях були щойно змащені. Замок теж блищав од мастила. Це не просто насторожило його, а й викликало нестримне бажання докопатися, в чім тут річ. І оскільки в кишені Мак-Гівена, крім досить-таки брудного носовика, запальнички та палички жувального тютюну, завжди була відмичка, то відімкнути двері було для нього дитячою забавою. Якби лишень Мак-Гівен міг подумати, в яку халепу він ускочить!

В склепі Мак-Гівен полегшено зітхнув. Тут пахло пилом та сухим листом, моряк витяг з кишені паличку тютюну і відламав шматочок. Покласти його в рот він не встиг. Раптовий спалах блискавки осяяв каплицю голубувато-мертвотним світлом, і Мак-Гівен устиг завважити, що хтось недавно відкручував гвинти на віках. Краще б, звичайно, не втручатися в справи цього невідомого порушника спокою! Але Мак-Гівена так заінтригувало відкриття, що він вийняв запальничку й ретельно оглянув обидві труни. Сумнівів не було: хтось зовсім недавно знімав віко! «Навіщо тобі лізти в чуже діло, старий друже, – порадив йому внутрішній голос. – Ще, чого доброго, в пекло потрапиш, бо щось тут не чисте. Повідом поліцію, та й по всьому!»

– А якщо тут пахне кількома фунтами, – відповів Мак-Гівен своєму внутрішньому голосові. Він вимовив ці слова гучно, щоб хоч трохи притлумити страх, що раптом опосів його.

«Що ж, чини, як хочеш, – відповів йому внутрішній голос. – Ти вільна людина і можеш лізти, куди тобі заманеться, хоч би й у чужі домовини. Але ж потім не шкодуй, коли тебе поставлять перед судом за наругу над прахом померлих. Згадай, до речі, про Джефферсона Паркінса, якого хотіли звинуватити в крадіжці зі зломом лише тому, що він кинувся на допомогу дитині, яка плакала. Мак-Гівен плюнув.

– Паркінс – старий розбійник. І крім того, мерці не кличуть на допомогу.

«А якщо тебе звинуватять, що ти познімав з рук мерців усі коштовності? Ні, Мак-Гівен, облиш краще цю справу!»

Але цікавість взяла гору. Мак-Гівен відкрутив гвинти, перехрестився, чомусь забувши зняти капелюха, і підняв віко одної домовини.

Безперечно, він належав до хоробрих людей, і в часи Нельсона або Френсіса Дрейка з нього вийшов би чудовий пірат. З чорною пов'язкою на лівому оці, з абордажним гаком в руках, з безстрашною усмішкою на стиснутих губах – такими зараз уявляють людей, що зробили так багато для величі Британії. А сьогодні нащадки цих сміливців перебиваються крадіжкою поливних шлангів. Але навіть і в Мак-Гівена перехопило подих, коли він при голубуватому спалахові блискавки побачив у труні трупи двох жінок – благодійниці місіс Шеклі і якоїсь незнайомки. В другій труні поряд зі скелетом лежав мертвий архіваріус Девід Лайнор.

Впевнившись, що він натрапив на слід тяжкого злочину, Мак-Гівен подумав про ту славу, яку принесе йому це відкриття у всій окрузі, і ще раз уважно оглянув склеп. В глибині його він помітив маленькі бронзові двері. Відчинивши їх, побачив сходи, які вели в підвал під склепом. В одній із стін підвалу, посеред великих кам'яних плит, зяяв темний чотирикутник підземного ходу, з якого, спустившись ще по одних сходах, можна було потрапити в стару каналізаційну трубу. Ось тут і проявився на повну силу талант Мак-Гівена як першовідкривача і розвідника. Він клацнув запальничкою і ступив, зігнувшись, всередину труби, діаметр якої майже дорівнював людському зростові. Пройшовши кроків сімдесят-вісімдесят, моряк опинився в якомусь підвальному приміщенні. Тут він знову побачив сходи, піднявся по них і помітив над головою залізний люк. Натиснув на нього і в ту ж мить мало не впав з переляку – на нього посипалися гарячі вуглини. Мак-Гівен втягнув голову в плечі і здогадався, що перебуває в каміні якогось будинку.

Перелякана місіс Порджес справедливо обурилася, яким чином він опинився в її каміні і що, власне, йому треба.

Ввійшовши до холу Касл-Хоума, Мак-Гівен розгублено прогугнявив, що він і не збирався порушувати спокою старої пані, але додав, що шляхи господні невідомі. З якою метою він потрапив до каміна, для нього самого таємниця. Ясно одне, що нікого грабувати він не збирався, бо він не злодій, і вона це добре знає.

– А що ж ви все-таки хотіли робити? – уїдливо спитала домоправителька. – Адже в гості через підвал не ходять.

– Я прийшов не з підвалу, я прийшов просто зі склепу місіс Шеклі, де знайшов ще два трупи, чоловіка й жінки, які там не були раніше поховані.

Місіс Порджес на секунду замислилася, а потім промовила:

– Ви не заперечуватимете, якщо я повідомлю поліцію?

– Дорога місіс Порджес! – від хвилювання Мак-Гівен притулив капелюха до грудей. – Я бачу, ви мене зовсім не розумієте. Якщо, припустимо, ви очищаєте в кухні сміттєпровід і раптом падаєте в річку, то кожен скаже, що тут причетні вищі сили. Так само вийшло і в мене. Я цілком на боці закону, лиш…

– … лиш спочатку чарочку віскі?

– Якщо це вас не переобтяжить, місіс Порджес! – Мак-Гівен нерішуче переступив з ноги на ногу.

– А що ви шукали в склепі? 1 з якою метою ви заглядали в труни? Так, заради інтересу? Хотіли помилуватися мерцями? – кажучи це, місіс Порджес налила дивакуватому морякові чарку віскі.

Рука її так тремтіла, що вона розхлюпала добру третину пляшки, – місіс Порджес була налякана не менше, ніж добряк Мак-Гівен.

Раптом пролунав дзвоник. Це повернулися Чед, Джордж Абернаті і Джун, що півгодини тому приїхала з Лондона. Місіс Порджес прямо в коридорі розповіла їм, які жахи їй довелося щойно пережити.

– Ви розумієте, я, нічого не підозрюючи, входжу в хол і – боже святий! – що я бачу? В каміні, де я тільки-но розпалила, з'являється страшна голова. А потім виліз оцей бродяга. Напевне, вбивця, подумала я, на совісті якого не менше дюжини жертв! Та, на щастя, це був Мак-Гівен, і прийшов він просто зі склепу місіс Шеклі, а там, в домовинах, не лише благословенні останки, а й зовсім свіжі покійники! Я думала, знепритомнію. Але досить швидко оговталася і змикитила, що ми, здається, на порозі розгадки таємниці Касл-Хоума.

– Ви так гадаєте? – втрутилася Джун. – Якби ви знали, моя люба, якою буде ця розгадка…

Форма Джорджа Абернаті, який першим увійшов до холу, справила на моряка, незабутнє враження. Він мало не клацнув каблуками і не приклав руку до капелюха для привітання. Гучно пробасив:

– Мак-Гівен, ваша честь, тридцять років прослужив у торговельному флоті її британської величності. Зараз безробітний, під суд, можна сказати, не потрапляв.

– Ви забули сказати про шланг, – усміхнувся Джордж Абернаті.

Від цього нетактовного нагадування обличчя моряка пересмикнулося, ніби від зубного болю.

– Я нічого не маю проти релігії, сер, але якщо той тип спершу залишає шланг у саду, а потім цькує нещасну людину собаками, хоч насувається гроза, то є один тільки вихід – шукати десь хоча б якогось притулку, хай ним навіть буде склеп. Ось так воно вийшло.

Мак-Гівен одержав ще чарку віскі, після чого розповів про все докладно.

– …І зрештою я опинився тут, внизу, зовсім не підозрюючи, що це підвал Касл-Хоума. Я піднімаю ляду над головою, і раптом на мене падає дощ гарячих жаринок. Я вже подумав, що потрапив у пекло. А коли отямився, побачив, що стою в каміні. Місіс Порджес прийняла мене спершу за грабіжника, але я не грабіжник, сер, я кажу чисту правду, тільки правду.

Чед обернувся до Джорджа:

– Ми повинні все перевірити. Інакше нас випередять, і домовини спорожніють.

– Звичайно, – погодився Джордж. – І, окрім того, ми повинні негайно повідомити про це в Глазго, старшому інспекторові Мідлу.

– А що я пережила і про що довідалася, – це, я бачу, нікого не цікавить! – наприндилася Джун. – Даю слово, що ви і годину сидітимете з роззявленими ротами, коли вислухаєте мене.

– Нас це теж цікавить, розповідай, та тільки по-швидше, – зауважив Чед, а потім ляснув себе долонею по лобі. – Каналізаційна труба! Саме про неї розповідала тобі місіс Лоуел! Ну, тепер мені все ясно.

– І тепер тобі, сподіваюся, ясно, що людина, яка вчинила замах на моє життя, не була привидом, – кольнула Джун.

– Давайте спочатку подивимося, що там унизу і як функціонує оця штукенція, – сказав Джордж Абернаті.

«Штукенція» функціонувала напрочуд просто. В невеличкій щілині перед каміном між двома великими кам'яними плитами був тонкий сталевий важіль. Коли на нього натискуєш – ляда повертається, і відкривається доступ до підвалу, з якого можна проникнути в стару каналізаційну трубу. Вже понад двадцять років вона не діє – відтоді, як у північній частині міста провели нову.

– Може, перш ніж ви полізете в цю гидку трубу, мені розповісти про її призначення? – Джун згоряла від нетерпіння.

– Розкажете, як ми повернемося, – Джордж першим почав спускатися сходами. – За кілька хвилин ми знову будемо тут.

Жінки лишилися самі.

– Це ви вбили місіс Шеклі? – Джун обернулася до місіс Порджес. – Чи тільки допомагали?

– Знаєте, Джун, якщо говорити відверто, – стара пані сіла в крісло, – то я скажу, що у вас забагата фантазія! Фантазувати гарно, але потроху, стограмовими порціями, бо можна легко збитися на манівці!.. Ні, я нікого не вбивала. Я можу стати перед своїми суддями в сніжно-білому платті, в якому ще ходила конфірмуватися, з восковою свічкою в руці – і до моїх вух буде долинати небесний спів ангелів; я впевнена, що вищий суд мене виправдає.

Сповідь місіс Порджес перервала поява Чеда і Мак-Гівена. Вони трохи замазюкалися, але були цілими й неушкодженими. Джордж Абернаті одразу ж пішов на дільницю, щоб про все доповісти в Глазго.

– Наш старий морський вовк і викрадач шлангів справді зробив колосальне відкриття! – почав Чед. – Так що тепер йому краще за все піти з місіс Порджес на кухню і випити там пляшку віскі. Місіс Порджес і Мак-Гівен вийшли.

– Я дуже радий, що ти повернулася жива-здорова. – Чед пригорнув Джун. – Усе свідчить про те, що в склепі повинен був з'явитися ще один труп, твій.

– Утямив нарешті! Але мені ще дещо відомо. – Джун не могла приховати почуттів, що охопили її. – Почекаймо Джорджа і все одразу обміркуємо…

Джордж повернувся досить швидко, навіть швидше, ніж їм хотілося.

– Мідл зі своїми людьми буде тут за годину. Не пізніше! – з порога повідомив він. – До його приїзду ми повинні все з'ясувати.

– Ти що, хочеш одержати підвищення? – сказав Чед.

– Не мели дурниць. Я просто не хочу втратити місце через твої божевільні прожекти. Мені подобається Крайстчерч, хоч тепер я й не назву його райським куточком. Але я ще трохи поживу тут. – Він замовк, а потім витяг з кишені купу листів і кинув на стіл. – Відповіді на твою спробу шантажувати! Вісім штук, решту, мабуть, ще покладуть в умовлене місце, і у всіх – хрусткі папірці!

– Про який шантаж ви кажете? І що за хрусткі папірці? – поцікавилася Джун.

– Ваш майбутній чоловік взявся за ремесло місіс Шеклі.

Загалом у конвертах було рівно двісті сорок англійських фунтів – сума, на яку приємно подивитися.

Джун почала дещо розуміти. Але вся ця історія не здалася їй такою трагічною, як Джорджеві.

– Так ви вже про це знаєте? – спитала вона.

– Про що? – поцікавився Чед.

– Чому спершу Шеклі, а потім місіс Порджес вдавалося шантажувати всіх цих добрих, високоморальних, глибоконабожних, шановних громадян Крайстчерча, які дотримуються суворих принципів і проповідують любов до ближнього? І яку роль відіграли в цьому порцелянові ангели? І чому хтось весь час нишпорив по Касл-Хоуму? І для чого призначався цей таємний хід через каналізаційну трубу? Коротше кажучи, таємниці Касл-Хоума для вас більше не існує?

– А тобі не здається, щo ти поставила надто багато запитань?

– Дещо ми знаємо, а дечого – ні, – Джорджу Абернаті було приємно помучити Джун.

– Ех ви, мудреці! – Вона приховала своє невдоволення і зняла з пальця каблучку.

– Ставлю оце сапфірове кільце проти об'їденого оселедця, що одного ви напевне не знаєте: що сталося зі мною, коли я поїхала до Лондона.

– Не зволікай – кажи!

– Хтось у мене стріляв з кущів, неподалік од повороту на головну вулицю. Вправний стрілець.

– Я не сказав би.

– Так, так, я ще жива! – розгнівалася Джун. – Але у вітровому склі моєї машини є малесенька дірочка. Якихось два-три сантиметри – і в тебе не було б більше причин так огидно посміхатися. Прибережи свій сміх до того, поки я скажу, кого відвідала в Лондоні.

– Ну, ну, кажи!

Джордж лиш зиркнув на годинника.

– Леді Уорренгтон, дружину сера Арчибальда, славний рід якого відомий ще з часів другого хрестового походу, тобто давніший, ніж рід її величності. Спочатку про леді. Володіє п'ятьма мовами, манери вишукані, але скромні, вечірнє плаття коштує добру сотню фунтів, обличчя так випещене, що навіть за допомогою мікроскопа не побачиш жодної зморшки. Ніхто і не подумає, що леді Уорренгтон незабаром п'ятдесят і що під час другої світової війни вона, так як і дружина бургомістра Лоуела… – Джун зумисне зробила паузу, – була «зіркою» дому розпусти в Касл-Хоумі. Я про все довідалася. В цьому допомогли мені і секретні архівні документи, і інтуїція, і вміння ставити хитромудрі запитання.

– Касл-Хоум… ти сказала, що в Касл-Хоумі під час війни був дім розпусти? А ти не теє?..

– У Касл-Хоумі був один з першокласних закладів такого типу, його могли відвідувати лише офіцери військово-морської бази та високоморальні громадяни Крайстчерча. А щоб громадськість не дізналася про це, всі відвідувачі проникали в Касл-Хоум через каналізаційну трубу, яку Шеклі з'єднала зі склепом. Але, як я здогадуюся, вона зробила не тільки це. Вона сфотографувала батьків міста в найпікантніших позах. Оці саме плівки і шукав шановний містер Уейд за дорученням сім'ї Фенвіків, він усе й перевернув догори дном в Касл-Хоумі. Але, очевидно, місіс Порджес давно переховала матеріал в інше місце.

– А порцелянові ангели? – спитав Джордж.

– Вони були невід'ємним атрибутом будинку. Вони стояли у всіх кімнатах, у них зберігалися… – Джун замовкла, вона не могла знайти підходящого слова.

– Не зволікай, кажи ж, що там зберігалося?

– Сам знаєш! Не прикидайся дурником, – розсердилася Джун.

– А-а! Тепер все зрозуміло! – Чед так розреготався, що аж сльози виступили на очах. – Досить було простягнути руку, зняти голівку з цього милого ангела, і… І все було гаразд. Так, місіс Шеклі справді не відмовиш у гуморі. А наша люба місіс Порджес продовжила її справу – я маю на увазі шантаж.

– Визнаю, сер. – Як і завжди, стара пані з'являлася, ніби за помахом чарівної палички, тільки-но прозвучало її ім'я. – А ось і рахунок, з точністю до шилінга, куди пішли гроші, які я роздобула. Двісті фунтів – місіс Саллівен, вдові, має п'ятеро дітей. Одинадцять фунтів – за ремонт будинку вчителя Толбота… За нову електропроводку у писаря Невіла – вісім фунтів чотири шилінги… Покрівельникам за дах будинку бідняків – сто одинадцять фунтів сім шилінгів… За стічний рівчак у саду сліпого міського писаря Тернера…

– Досить! Суд винесе вам подяку, – перебив її Джордж Абернаті.

– Дякую вам, сер, – місіс Порджес зробила реверанс. – Але перш ніж іти і пакувати валізу з усім необхідним для тюремного життя, я хотіла б попрохати вас звільнити мене від оцього пірата на кухні. Він без кінця п'є і став надто нав'язливим. Його, звичайно, можна було б зрозуміти, якби я була років на двадцять молодшою, але в нинішній ситуації я сприймаю його залицяння як щось недозволене, точніше кажучи, аморальне. І ще – так би мовити, на своє виправдання. Визнаю, сер, що я поводилася як безсовісна шантажистка, але я нікого не вбивала, хоч, якщо дотримуватися істини, часом мені хотілося це зробити, – коли я згадувала про те, чому наша міська знать така благодійна. Що люди в принципі слабкі істоти – в цьому їх звинувачувати не варто. Але за те, що вони так забрехалися, так безсоромно забрехалися, як всі оті фенвіки, стерджени, лоуели, – за це їх господь повинен карати куди суворіше, а не обмежуватися виразками шлунка та гнилими зубами.

– Стерджен теж належав до числа… клієнтів? – поцікавилася Джун.

– Аякже! Один із завсідників! На тому світі його вже давно чекає казан з гарячою смолою… І якби я була ангелом, я не поворухнула б і пальцем, щоб допомогти йому. А тепер дозвольте мені пакувати валізу?

– З цим ви можете зачекати, – відповів Джордж. Чед додав:

– В будь-якому випадку я потурбуюся про те, щоб люди не забули ваших славних подвигів. Орден Святої Анни вам забезпечено. Ви були доброю феєю Крайстчерча, і я хотів би, щоб ви нею залишилися.

– Дякую, сер. – Реверанс – і місіс Порджес щезла. В ту ж мить завила сирена поліцейської машини.

Прибув старший інспектор Мідл зі своїми людьми.