Текст книги "Ангели по десять шилінгів"

Автор книги: Петтер Аддамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Петер Адамс
АНГЕЛИ ПО ДЕСЯТЬ ШИЛІНГІВ

Перекладено за виданням:

Addams Peter, Engel für zehn Shilling, Verlag. Das Neue Berlin, Berlin, 1967

1

Двері відчинила стара пані. Тримаючи в руках свічник і прикриваючи долонею полум'я, що коливалося на свіжому протязі, вона скоса подивилася на пізнього гостя. Чедові сподобалися і її жваві оченята і ледь помітний нахил голови, яким вона зустріла його перші слова. Колишня домоправителька покійної місіс Шеклі щиро привітала Чеда і запросила ввійти до темного холу Касл-Хоума. На ній був білий очіпок з голубими стрічками. Вона трішки шепелявила.

– Я не чекала вас так пізно, сер, і лишила свою щелепу на нічному столику, – хихикнула стара. – Але, сподіваюся, мене можна зрозуміти?

Напевне, без штучної щелепи розмовляти їй було справді важко. У неї в роті був тільки один зуб – дуже довгий, жовтий і гострий; можна не сумніватися, що вона легко пробила б ним консервну банку, якби поблизу не виявилося відкривача.

– Звичайно, звичайно! – Чед поставив валізу на підлогу, викладену кам'яними плитами. – Не турбуйтеся, будь ласка, я чудово вас розумію.

– Я рада, сер, – вона зробила рух, схожий на реверанс. – Роздягайтеся, а я тим часом приготую чай. Надворі досить холодно і вогко, і вам, мабуть, буде приємно скуштувати гаряченького.

– Так, дощ ллє як з відра, – на знак згоди кивнув Чед. – Погода кепська.

– Можна сказати – препогана погода, – уточнила стара пані. – Але з другого боку, у що б перетворилася наша добра країна, наш древній прекрасний Крайстчерч, якби враз не стало дощів, холоду, туманів. Очевидячки, у щось вельми прозаїчне, у щось на зразок завжди сонячної Італії, де люди навіть не уявляють, що таке домашній затишок, лагідний блиск вогню в каміні і шиплячий чайник, що таке балади й саги, в яких оповідається про жахливі події на повитих туманом болотах і скелястих берегах. Все це надзвичайно захопливе й просто немислиме без надійних стін рідного дому, за якими почуваєшся в повній безпеці. Згадайте хоча б Стівенсона чи Бернса, сер!

Місіс Порджес, певно, була освічена жінка, а Чед і сам любив Стівенсона, тому відчув ще більшу симпатію до старої пані.

– Мені тут буде добре, – запевнив її. – На світі справді немає нічого нуднішого, ніж життя під вічно безхмарним небом, у цьому ви маєте рацію. Це те саме, що весь час опромінювати себе кварцовою лампою.

Тільки-но місіс Порджес зібралася належно оцінити глибокодумне порівняння Чеда, як раптом обличчя її скривилося, і вона чхнула кілька разів підряд. На ній був лише легкий нічний халат, а на босих ногах старі капці, які майже не захищали від холоду кам'яних плит холу.

– Застуджуватися вам ні до чого, – зауважив Чед. – Якщо ви не заперечуєте, я зачекаю вас тут.

– Ви дуже люб'язні, сер! – Вона знову зробила реверанс і хотіла піти, але її затримало якесь пирхання. В темному кутку холу блиснули двоє зелених очей. – Це кіт Барс, улюбленець Касл-Хоума і мій захисник, коли можна так сказати. – Місіс Порджес вийняла носовичок.

– Захисник?

– Ясна річ! Цей будинок стоїть понад двісті років. Отже, нема нічого дивного, що, окрім романтики, в ньому повно пацюків. – Вона погладила кота по спині. – А мій дорогий Барс – неперевершений спеціаліст у тому, як їх виловлювати. Полювання за ними стало для нього справжньою пристрастю. Раз, два – і огидний пацюк лежить з прокушеною шиєю… Тут мій улюбленець неповторний.

Ще раз смачно чхнувши, місіс Порджес вийшла. Кіт постежив за нею; товариство Чеда, очевидно, його не влаштовувало.

Чед підійшов до каміна і підпалив накладені там дрова. Справді, як і сказала місіс Порджес, під затишком у старовинному англійському будинку розуміли саме це, хоч хол тепер, в сяйві мерехтливого вогню, можна було назвати яким завгодно, тільки не затишним. В окремих місцях пообвалювалася штукатурка, поручні сходів, що вели на другий поверх, поламалися, а сірий килим на кам'яних плитах вже давно втратив свій первісний вигляд. У кутку стояло опудало білого ведмедя, і коли Чед побачив його широко роззявлену пащу, то відчув щось схоже на співчуття до нього, мовби до живої істоти. Якби кому-небудь спало на думку вибити шкуру ведмедя клепачкою для чистки килимів, він би витрусив звідти не тільки пилюгу десятирічної давності, а й хмари молі. Набагато романтичнішою і привабливішою була велика модель корабля на каміні – середньовічний фрегат з повною оснасткою й маленькими бронзовими гарматами на носі й кормі. Можливо, це був макет уславленого піратського судна, яким командував не менш уславлений капітан Мердок, засновник Касл-Хоума. Над каміном висів портрет жінки з блідим, майже білим обличчям і колючими темними очима. На шиї сяяло кольє з чотирма великими діамантами.

Крізь виття вітру чувся шум далекого прибою. В шибки тарабанив дощ. Нервове полум’я каміна кидало на стіни химерні тіні.

«Тут мені буде добре», – з легким тремтінням подумав Чед, умощуючись у крісло й запалюючи люльку. Це був високий сухорлявий чоловік років тридцяти п'яти, обличчя у ластовинні; тонкі губи свідчили про твердість духу й розум. Він уже давно збирався написати книгу про В'єтнам, де перебував протягом двох місяців як репортер. На Фліт-стріт у Лондоні, де розміщені редакції багатьох газет, Чеда називали спокійним і везучим хлопцем, його телевізійні репортажі дивилася й слухала половина Англії.

Він любив випити, і Джун постійно сварилася. «Якщо ти й далі будеш жлуктити спиртне в такій кількості, – обурювалася вона, – то скотишся до репортера місцевої хроніки якоїсь миршавої провінційної газети, і я буду вимушена утримувати тебе…» Джун наговорила йому ще багато всіляких прикрих слів, – вона була неспроможна розібратися в складних думках і почуттях чоловіка, який провів під час другої світової війни одинадцять днів у засипаному бункері і міцно затямив, що коли таке повториться, то він уже побачить світло тільки через одинадцять століть або й тисячоліть, ставши рідкісною викопною істотою. Коли він ділився з Джун цими похмурими думками, вона лише співчутливо усміхалася. Вона хотіла, щоб Чед одружився з нею, хотіла мати свій будинок і діток, але для цього він повинен був написати щось світле й райдужне, що сподобалося б читачам, а їм принесло гроші.

Тверезо зваживши всі «за» і «проти», Чед, зрештою, вирішив, що ліпшої дружини, ніж Джун, йому не знайти. Правда, з властивою йому розсудливістю він жодним словом не обмовився їй про це і втік сюди, в Крайстчерч, до свого друга Джорджа Абернаті, сподіваючись трохи отямитися й попрацювати.

Десь у глибині душі він уже вирішив одкласти репортаж про В'єтнам, пірнути бодай на півроку в хвилі безтурботного життя і знайти в собі сили для написання книжки з характерним англійським гумором. Отже, він зібрався написати гумористичний роман, але водночас це повинно бути щось захопливе й звабливе, з убивствами на задньому плані, котрих не назвеш убивствами, з криками сов на нічному цвинтарі, з весняними сонячними ранками, які б проганяли всі нічні жахи і змушували б привидів повертатися назад до своїх могил, і з коханням – ніжним, та все ж гарненько присмаченим всілякими прянощами. Написавши таку книгу, він дав би Джун телеграму, коротеньку, лаконічну, щось на зразок цього: «Приїзди, треба поговорити», ляснув би рукописом перед її кирпою і відчув би себе людиною, яка може дозволити собі завести сім'ю.

Було тільки одне «але». Чед і досі не мав навіть найменшого уявлення про те, як виглядатиме його книжка гумору та страхіть. Він довго розмірковував і розробляв різні варіанти, як саме між убивствами та сексом розмістити сонячних «зайчиків», що пригладжували б і те й те.

Повернення місіс Порджес вивело його із задуми. Стару пані не можна було впізнати. Незважаючи на холодну погоду, вона вдяглася в строкате літне плаття. Ще Чед помітив, що бігуді з її волосся щезли, а ніс був напудрений. На таці, котру вона принесла, стояли чайник, необхідний посуд і пляшка шотландського віскі.

Коли Чед підвів голову й прислухався, йому здалося, що згори долинають чиїсь кроки та постукування палиці, – місіс Порджес, ніби дівчинка, кокетливо усміхаючись, запитала, чи не чув він до її приходу цих дивних звуків.

Чед ствердно кивнув головою:

– Я гадав, що це ви.

Місіс Порджес аж образилася.

– Ви що ж, гадаєте, що мені потрібна палиця? Я ще молода і можу цілком обійтися без неї.

– Хто ж тоді там весь час ходить? – здивовано спитав Чед. – Адже в цьому будинку, окрім вас, ніхто не живе.

– В тім-то й річ! У всіх горішніх кімнатах стелі так протікають, начебто в Касл-Хоумі взагалі немає даху. Там, не накрившись парасолькою, і спати не ляжеш.

– Але ж там весь час хтось ходить, ви ж самі чуєте. Хто б це?

– Якби я була забобонною, відповіла б, що то привид. Склянку віскі? – Місіс Порджес налила собі й пізньому гостеві й швидко перехилила свою чарку. – Але оскільки я далека від усяких забобонів, а тільки, як кажуть, поетична натура, то запевняю вас, що вештатися там може лише стара.

– Яка стара? – звів брови Чед.

Місіс Порджес відповіла йому щирим здивуванням.

– Хіба ви не знаєте, що місіс Шеклі, – вона показала на картину над каміном, – два місяці тому була знайдена мертвою в своєму ліжку, і наш лікар, наш старий добряк Морріс, довго не наважувався видавати свідоцтво про смерть. – Коли Чед здивовано глянув на стару пані, вона, зовсім не соромлячись свого грайливого настрою, провадила далі: – Хоч я й прожила з нею, як компаньйонка, майже десять років… Компаньйонка! Непогано звучить, чи не так?.. Але насправді я була ким завгодно: покоївкою, кухаркою, економкою, тільки не компаньйонкою… Так ось, незважаючи на те, що ми прожили з нею разом майже десять років, я рада, що вона, врешті-решт, опинилася на тому світі. Я взагалі людина не вередлива й легко вживаюся з усіма живими істотами, крім клятих пацюків, але про стару Шеклі можу сказати лише-одне: огидна була особа! Тьху! Отож і не дивно, що навіть під хрестом вона не може заспокоїтися, а вічно вештається тут, по будинку, навіть тоді, коли у неї немає для того жодних інших причин, окрім як налякати втомлену людину, що потребує нічного спочинку.

Чед обережно зиркнув на місіс Порджес і спробував визначити, чи не глузує вона з нього. А може, життя в порожньому будинку затьмарило її жвавий і допитливий розум?

– Я здогадуюся, про що ви зараз думаєте, – місіс Порджес блиснула своїми сліпучо-білими зубами. – Але ви можете відкинути щонайменші сумніви. Правда, я читаю, і з задоволенням, про воєнні страхіття, однак не вірю в них. І якщо я й кажу, що там, нагорі, блукає отруйна гадюка Шеклі зі своєю гирлигою, то так воно і є. І нічого спільного з привидами в прямому розумінні слова не має.

Чому саме, вона, на жаль, не пояснила. Певно, дух мертвої господині, що витає по будинку, був для неї таким же звичайним фактом, як завивання вітру у віконницях. Проте її слова не переконали Чеда. Коли вгорі знову почулося чалапання й постукування палиці, він схопився з крісла, вибіг по широких дубових сходах на другий поверх, відчинив одні за одними двері в усі кімнати, що були над холом, але не знайшов там жодної живої душі. Коли повернувся, місіс Порджес зустріла його співчутливою усмішкою.

– Я ж вам казала, що це чудовисько не звичайний привид, – зауважила вона з нотками тріумфу в голосі. – І якщо ви залишитесь в Касл-Хоумі на якийсь час, то матимете ще достатньо причин для здивування, хоч, власне, ні з чого в світі дивуватися не варто.

– Які ж це причини? – зацікавився Чед.

– Та, відверто кажучи, нічого особливого. Час од часу, наприклад, в будинку зникають стільці. Якось, увійшовши до їдальні, я раптом виявила, що зник буфет разом з усім сервізом, а позавчора хтось розпанахав живіт ведмедю. Тоді навіть мені стало моторошно. Якщо двері й вікна відчиняються й зачиняються самі по собі, мене це, зрозуміло, розлючує, бо в будинку й так протягів достобіса, але я до цього вже звикла. А от розпанахати живота нещасному ведмедю – це занадто підло. Правда, стара завжди була такою. Якщо їй випадала нагода помордувати людину чи іншу живу істоту, створену богом, вона не шкодувала сил.

Чед мовчки вислухав усе, про що повідала йому стара пані, а та взяла чайник, налила знову повну склянку й запитала дружнім тоном:

– Скажіть, ви приїхали відпочивати чи попрацювати тут?

Чед так замислився над усім почутим, що забув вийняти трубку з рота.

– Так, я хотів би попрацювати, хотів би написати книжку про…

– Ось як! Розумію, розумію! – піднесено вигукнула місіс Порджес. – Ви хочете написати книжку про Крайстчерч, його жителів, про цю злюку Шеклі, котра завше обплутувала людей своїм павутинням і лише господь знає, що вона утне після смерті. Прекрасна ідея! Можу хоч зараз побитися об заклад, що ваша книжка прогримить на всю Англію. Бо іншого такого містечка, як наш Крайстчерч, ви не знайдете на всьому шотландському узбережжі, а іншої такої особи, як стара Шеклі, – в усьому світі. Хай господь бог покарає її за гріхи! Всі боялися цієї відьми і разом з тим підсипалися до неї. Звичайно, там є якась таємниця, але я так і не змогла розгадати її.

Тільки-но великий годинник біля стіни пробив одинадцяту, Чед підвівся і попрохав місіс Порджес провести його до кімнати, де він міг би переночувати.

Та взяла свічку й пішла попереду, показуючи дорогу.

– Світло вимкнули, сер, бо містер Хаббард вважає, що витрати на електроенергію завеликі, і відмовився їх оплачувати, – заявила вона. – Але якщо вам потрібне світло, завтра ви домовитеся з ним. Тоді вам більше не доведеться боятися власної тіні.

У низенькій спальні повітря було тяжким і задушним. Тут були широке ліжко, груба темна дубова шафа, етажерка біля вікна, на якій стояло шість порцелянових ангелів; вони, ніби зумисне, виставили оголені ніжки і, здавалося, соромилися свого недоладного вигляду.

Поки Чед оглядав кімнату, місіс Порджес стелила йому постіль.

– Те, що ця погань Шеклі спустила дух на такій чудовій пуховій перині, я вважаю зовсім несправедливим, але тепер про це пізно говорити, – зауважила вона, збиваючи перину. – Я гадаю, ви не забобонні, сер, і одну ніч зможете спокійно переспати тут. Завтра я приготую вам затишну кімнату в південній частині будинку.

Побажавши йому доброї ночі, вона пішла. Чед чув ще, як скрипіли під ногами широкі сходинки, потім все стихло. Він ліг і одразу ж заснув.

Серед ночі Чед прокинувся від якогось шарудіння. Хтось уже встиг відчинити віконниці – по блідо-сірому небу, ледь освітленому місяцем, пливли шматки грозових хмар. На тлі вікна вирізнялася чорна фігура якоїсь людини, і Чед помітив, що в її руці блиснуло лезо бритви.

Чед хотів зістрибнути з ліжка, але вигляд бритви паралізував не лише його язик, а й усе тіло. «Я, напевне, сплю, і все це мені ввижається, – промайнуло в його голові. – Чортове віскі! Знову я переборщив!»

Нарешті, переборовши себе, він трохи піднявся на ліжку і пробасив:

– Стояти на місці! Інакше буду стріляти!

Чорна фігура зреагувала саме так, як того чекав Чед. Секунду вона вагалася, потім химерно муркнула, кинулася до вікна й щезла. Чед клацнув запальничкою і засвітив свічку на нічному столику. Потім зіскочив з ліжка, підійшов до вікна і виглянув надвір. Вікно було приблизно на висоті трьох метрів од землі і виходило на лужок. Чед побачив кілька кущів і стіну, яка відділяла Касл-Хоум від сусідньої ділянки. Та ніде жодної живої душі.

Зі злістю він зачинив віконниці і затягнув фіранки. Посвітив свічкою під ліжком, але нічого там не знайшов, крім пари стоптаних капців. Заглянув у шафу – і побачив лише кілька вішалок для одягу. Він знову зібрався лягти. Але погляд його раптом упав на етажерку. Чед не повірив очам: у всіх порцелянових ангелів не було голів! Хтось акуратно познімав їх і поклав поруч. Шия кожного ангела була вкрита червоною фарбою, ніби в нього відтяли голову.

Чед підсунув до себе стільця і всівся, щоб усе спокійно обмізкувати. Він міг це зробити в постелі, та усвідомлення того, що так можна заснути й стати черговою жертвою любителя стинати голови, утримало його від цього кроку. А з'ясувати, як з'явився тут таємничий невідомий з бритвою в руках, було конче потрібно. Чедові не раз доводилося чути про дивовижні й незрозумілі злочини. Кому і з якою метою треба було покарати цих ні в чому не винних ангелів, порожнистих усередині, чиї голівки знімалися, наче кришки, не вкладалося ні в які рамки. Може, хтось хотів його залякати і в такий спосіб вижити з Касл-Хоума. Він згадав дивну поведінку місіс Порджес і те, що вона казала про покійну Шеклі. Тепер стара пані вже не здавалася йому такою симпатичною, і він вирішив, що вранці уважніше придивиться до старої і не дасть більше ошукувати себе. Крім того, Чед вирішив провести решту ночі на стільці й не спати, але людська природа, зрештою, взяла гору, і, вмостившись гарненько в ліжку, він до ранку чудово виспався.

2

Місіс Порджес зустріла його з такою ж сердечністю, як і напередодні. Хоч весна безнадійно запізнювалася, на місіс Порджес було знову ж таки легке літне плаття; сиве волосся пасмами спадало на плечі.

– То як, не турбувала вас уночі Шеклі? – запитала вона дружнім тоном. – Адже за життя стара навіть улюбленому коту забороняла лягати на свою постіль.

– Місіс Шеклі мене не турбувала, – буркнув Чед. – Проте хтось інший побував у моїй кімнаті.

– Хтось інший? – місіс Порджес простягла йому грінку. – Чи не хочете ви сказати…

– Хочу чи не хочу, але серед ночі хтось намагався бритвою перерізати мені горло.

– Ні, ні! – жах, що перекосив обличчя місіс Порджес, був такий непідробний або так бездоганно розіграний, що Чед розгубився. – Ні, стара Шеклі ні за які гроші не користувалася б лезом.

– Залиште, нарешті, в спокої місіс Шеклі! – розсердився Чед. – Якщо вам приємно втовкмачувати собі в голову, що вона не в могилі, а блукає десь тут, у будинку, – це ваша особиста справа, мене ж, будь ласка, не мучте своїми вигадками. Чорна фігура, що підкрадалася до мене з бритвою в руці, була такою ж живою, як ви, як я.

– Але ж це… неможливо! – місіс Порджес затнулася, перш ніж вимовити останнє слово. Потім замовкла, але всім своїм виглядом виказувала, що хоче щось запитати Чеда, та ніяк не наважиться. Нарешті, ніби хтось ізсередини підштовхнув її, промовила: – Я немолода жінка, сер, ви мені в сини годитеся. Саме тому я й вирішила висловитися. Ви казали про якусь чорну фігуру з бритвою. А якщо ніякої бритви не було? Та й чорної фігури – теж? А в усьому винні півпляшки віскі, які ви вчора ввечері видудлили?

Чед хотів огризнутися, але в останню мить передумав і змовчав – у нього вистачило мужності зізнатися самому собі, що подібна думка крутилася і в його голові. З ним уже таке траплялося. Не раз. Якось Джун виплеснула на нього відро холодної води, бо він був твердо переконаний, що в тумбочці сховався маленький чоловічок, убраний у все чорне, з циліндром набакир. У руках він тримав вінок з чорною траурною стрічкою, на якій золотими літерами було виведене ім'я Чеда, а також дата його народження і смерті.

На жаль, між цими випадками існувала істотна відмінність. Коли Джун відчинила тумбочку, там, окрім пари домашніх черевиків, нічого не виявилося. Сьогодні ж, коли Чед виходив зі спальні, голівки порцелянових ангелів усе ще лежали біля їхніх ніг. Такої тривалої галюцинації не могла викликати навіть дюжина пляшок віскі.

– Мені вже шістдесят п'ять, – голос місіс Порджес вивів Чеда із задуми. – І я встигла чотири рази вийти заміж. Отже, вам нема чого соромитися, сер. І, будь ласка, зрозумійте мене правильно: я не вбачаю в усьому цьому чогось соромітного, а навпаки, сприймаю це, як щось таке, що передує вищому душевному злетові. Поетам потрібні не лише молоко та грінки з мармеладом, а й інший харч.

Чед сердито підвівся.

– Ходімо-но зі мною! Я покажу вам дещо, це одразу змусить вас забути про всякі там злети. – І коли вони зупинилися перед етажеркою, запитав: – Може, тортури над цими бідними ангелами ви теж віднесете на рахунок півпляшки віскі?

– Хто це зробив? – лише по деякому часі до місіс Порджес повернулася здатність розмовляти. – Чи не самі ви, сер? Мені здається… – вона затисла рот долонею, ніби боялася висловити свої думки.

– Кажіть, кажіть!

– Мені здається, що це гірше, ніж знущання над бідним ведмедем. Ні! Ще раз – ні! – вона захитала головою. – Стара Шеклі може блукати по будинку зі своєю палицею, може пересувати меблі, але такого вона не здатна вчинити.

Чед узяв одного з ангелів, шия якого була вкрита червоною фарбою, і ткнув його місіс Порджес під самісінький ніс.

– А тепер розповідайте все щиросердно, шановна! – накинувся на неї. – Навіщо ви це зробили? Навіщо відтяли голову цьому безневинному ангелу? З якою метою? А з якою метою ви частували мене вигадками про те, що по будинку блукає дух старої Шеклі? Адже все це ви базікали не просто так, а з певною метою!

– Господи, містер Олів'є! Як ви могли так подумати про мене? Ви стверджуєте, що я напатякала вам про всілякі страхіття, а потім відтяла голови у цих ангелів? – Її голос тремтів од гніву. Раптом вона плюнула так, як це роблять затяті курці трубок, і зауважила таким безневинним голосом, ніби абсолютно нічого не трапилося: – Гаразд, я зізнаюся, що задурювала вас. Але що мені лишалося робити? Я зовсім не бажаю, щоб колись уночі зі мною сталося те, що сьогодні мало не сталося з вами. Давайте спустимось у хол, там зручніше розмовляти.

Чед запропонував їй спертися на його руку. Місіс Порджес, наче великосвітська пані, яка пережила кращі часи, зі зверхністю прийняла цю пропозицію, і вони широкими сходами спустилися в хол.

– Я хочу вам одразу все пояснити, сер, – сказала вона. – Тільки спершу я повинна хоч трішки підкріпитися, інакше хвилювання – я ж себе чудово знаю! – окошиться на моєму шлункові. А хто потурбується про вас, коли я зляжу хвора?

Чед змушений був змиритися і, озброївшись терпінням, чекав, хоч його весь час не полишала думка, що він потрапив якраз в осине гніздо, а в такій ситуації краще за все зібрати валізи і виїхати геть. Водночас він чітко усвідомлював, що буде в Касл-Хоумі, бо навряд чи вибачив би він собі коли-небудь втечу від таких дивовижних химер, не довідавшись, що тут і до чого.

– Коли померла наша дорога місіс Шеклі, – стара пані тяжко зітхнула і на мить сумовито стиснула губи, вигляд у неї справді був поганий: обличчя посиніло і набрякло, – наш улюблений лікар Морріс, як я вам уже казала, довго не міг вирішити, померла вона своєю смертю чи ні. Річ у тім, що він виявив на її шиї якісь сліди, що здалися йому підозрілими. Але то були дрібниці порівняно з тим, що виявила у мертвої я…

– А що саме?

– У правиці, сухій, як гілляка, вона судорожно стискала одного з оцих безборонних голих ангелів!

– І ви повідомили про це поліцію?

– Навіщо? Мені ще не набридло жити. Тим більше, що наш улюблений лікар Морріс зрештою дійшов висновку, що місіс Шеклі померла своєю смертю, і поліція навіть не з'явилася в будинку.

– А що було далі?

– По тому, як місіс Шеклі знайшла свій останній притулок у святій землі, я оглянула будинок. І під її ліжком у валізі, яку вона завше тримала на замку, я побачила безліч таких ангелів. Вперше відкривши кришку, я жахнулася. Здавалося, у валізі хтось влаштував справжнє побоїще. Мурашки по спині повзуть!

– Де ж ці фігурки тепер?

– Там, де вони мають бути. На смітнику! Чи ви гадаєте, що я повинна була залишити їх у будинку і чекати такої ж долі, яка випала бідній місіс Шеклі? О господи, будь милосердний і відчини перед нею ворота раю!

– А фігурки на етажерці?

– Ті стояли там з незапам'ятних часів, а оскільки їх під час опису оцінили по десять шилінгів, я не чіпала жодної: таке марнотратство не для мене.

Все це виглядало більш ніж дивно, але Чедові, що почав свою кар'єру репортером кримінальної хроніки у «Ньюс Уїклі», були знайомі навіть такі неймовірні повороти тої чи іншої справи, яких інакше, ніж плодом фантазії душевнохворого, не назвеш, але які рано чи пізно знаходили найприродніше пояснення. Шукаючи люльку, Чед обмацав кишені і згадав, що він залишив її в спальні покійної місіс Шеклі. Тоді він піднявся нагору за трубкою, а місіс Порджес подріботіла на кухню заварити свіжого чаю.

Коли Чед повернувся, стара пані налила йому і собі чаю і потім мало не сіла на кота, який нишком вмостився на її стільці. Вона взяла його на коліна і сказала осудливо:

– Між іншим, сер, нікотин – дуже шкідлива для організму отрута. З власного досвіду знаю. Вам треба менше курити.

– Ви сказали: з власного досвіду. Ви що – раніше курили?

– Тільки сигари, – соромливо зізналася вона. – І тільки з горя, бо мої невдалі, трагічні шлюби не раз викликали в мене, як тепер кажуть, душевну депресію.

– Трагічні?

– Так, дуже трагічні. Перший мій чоловік, отруївся рибою, другий випав з омнібуса, третій розчарувався в житті і наклав на себе руки, четвертий втопився… – байдужим голосом перераховувала місіс Порджес.

– Вельми цікаво, – зауважив Чед і відчув у роті гіркий присмак: «Вона або справді божевільна, або глузує з мене».

Чед узяв пляшку, налив собі в чай вершків, відсьорбнув ковток, але в ту ж мить скривився і виплюнув усе на відполіровані до блиску кам'яні плити холу.

– Вам що, погано, сер? – заклопотано спитала місіс Порджес.

Не кажучи ні слова, Чед схопив пляшку, понюхав вершки, потім вилив їх на блюдце і простягнув коту, який усе ще сидів на колінах місіс Порджес.

Кіт із задоволенням вилизав вершки, і тут почалося.

Він жалібно занявчав і став давитися, немовби щось застряло в його горлі, потім конвульсивно затіпався і через кілька хвилин здох.

Місіс Порджес роззявила рота, намагаючись щось сказати, але не змогла вимовити жодного слова.

Ніби лунатик, вона простягнула руку, взяла свою чашку, понюхала і з жахом втупилася в Чеда:

– Господи! Невже таке можливе? Нас обох хтось хотів отруїти! Я ж весь час була тут… Хоча ні, поки ви ходили по люльку, я бігала в кухню. Мабуть, якраз у цей час хтось і підсипав у вершки отруту.

Чед підійшов до дверей, які вели на терасу. Вони були тільки причинені. Чед побачив кілька кущів і високу цегляну стіну, яка впала йому в очі ще вночі. На стіні в променях квітневого сонця блищали великі осколки битого скла.

– Хто живе за цим муром? – спитав Чед у місіс Порджес, яка все ще дивилася на мертвого кота невидющими очима.

– Будівельний підрядчик Фенвік. Але ні він, ні його домашні не могли б зробити нічого подібного. Це виключено, сер! Фенвік – чесна, віруюча людина, зразковий сім'янин. Він відомий своєю благодійною діяльністю, користується в місті найкращою репутацією.

Чед змовчав. Узяв пляшку з вершками, приніс зі спальні одного з ангелів і сказав місіс Порджес, що хоче відвідати інспектора Абернаті.

– Інспектора Абернаті? Може, й справді буде найкраще, коли ви зараз побуваєте в нього. Інспектор – ваш друг, він вам допоможе. Тільки не забудьте сказати, що дорогий лікар Морріс, – хай благословить господь його душу й відчинить йому ворота раю! – що дорогий лікар Морріс у свій час казав, ніби місіс Шеклі померла не своєю смертю. – І, трохи подумавши, додала: – Я люблю життя, і ви, сподіваюсь, також. Тому нам треба з'ясувати все до кінця.

Вона підвелася, торкнулася пальцями кота і подивилася у сад, осяяний весняним сонцем.

– Я поховаю його там, біля стіни. Мене тішить лише одне: він сконав швидко, він майже не страждав. Якби ми, люди, могли покидати цей світ з такою легкістю!