Текст книги "Ангели по десять шилінгів"

Автор книги: Петтер Аддамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

14

Коли місіс Порджес відчинила двері, Джун одразу ж поцікавилась, де Чед: у своїй кімнаті чи на кухні.

Але Порджес відповіла, що він поїхав з інспектором Абернаті з'ясувати кілька важливих обставин, адже архіваріуса Лайнора досі не знайшли.

Джун тільки кивнула головою. Вона була така пригнічена, що навіть одмовилася від обіду, який запропонувала їй стара пані. А на обід була тушкована баранина із зеленим горошком – найулюбленіша її страва. Почався рясний дощ, і вже о четвертій годині Джун, яка вирішила трохи почитати, була змушена ввімкнути світло.

В каміні вигравали язички полум'я; велике шкіряне крісло, в яке вона сіла, було зручним; чай, принесений місіс Порджес, видавався, як ніколи, свіжим і пахучим. Але все ж не читалося.

Вона поклала книжку на коліна й відсутнім поглядом ковзнула по предметах, що були в холі: стінна книжкова шафа, висока і вузька; заново відремонтована дубова драбина, ведмеже опудало з вишкіреною пащею. Потім знову пригадалася фотографія леді Уорренгтон, і мимоволі вона перевела погляд на стіну, на білий прямокутник над каміном – слід портрета місіс Шеклі, що висів тут. Джун не могла терпіти цього портрета і два дні тому попрохала місіс Порджес зняти його. І ось тепер він постав перед її зором так чітко, ніби висів на місці. Джун яскраво уявила пронизливий погляд темних очей, вузькі стиснуті губи з ледь помітною усмішкою. На тонкій шиї – намисто з чотирма великими діамантами.

Місіс Меріел, безперечно, загинула через те, що дізналася про таємницю цієї багатої і дивакуватої сивої бабусі, – в цьому Джун більше не сумнівалася. Але ж у чому ця таємниця?.. Мабуть, місіс Шеклі отак сиділа перед каміном, бездумно стежила за язиками полум'я. Чи, можливо, вона про щось думала?.. Джун глянула на столик з червоного дерева, об ніжки якого кіт раніше гострив кігті і на який Чед завжди ставив пляшку з віскі та чарки, потім її погляд упав на дешевий, уже скривлений дворіжковий олив'яний свічник на каміні… Той, хто його виготовив, не відзначався гарним смаком: понатицював зусібіч кришталиків, шматочків одшліфованого скла, які не гармоніювали ні з формою, ні з матеріалом і робили свічник ще потворнішим. Певно, місіс Шеклі виграла або придбала його шилінгів за десять на якомусь 6лагодійному аукціоні.

Раптом думка осяяла Джун, вона підбігла до каміна й вийняла із свічника один з камінців. Вони були скляні, це ясно. Але їхня поверхня, їхня шліфовка… Джун знову сіла у крісло й покликала місіс Порджес; та з'явилася за секунду, немовби стояла під дверима й стежила за Джун в замкову щілину. А може, так воно й було? Джун більше нікому не вірила – тільки самій собі, Чедові, Джорджу Абернаті та, до певної міри, адвокатові Хаббарду.

– Слухаю вас, міс, – в приязному голосі місіс Порджес не вчувалося ніяких підступних ноток. Як завжди, вона весело усміхалася. В руці місіс тримала щойно знятий фартух.

– Де ви поділи картину? – Джун показала на прямокутну пляму над каміном.

– Картину? – місіс Порджес усміхнулася ще привітніше. – Віднесла на горище, туди, де всякий мотлох. А куди ж іще? Бридка картина! Як і все, що нагадує про Шеклі. Облити б усе бензином та спалити. Я завжди дотримувалася такої думки.

– Ви спалите ці речі? – здивувалася Джун.

– Звичайно, ні. Не буду ж я встрявати в конфлікт з містером Хаббардом, який наглядає за спадщиною цієї старої піратки.

Джун насупила брови.

– Я ніяк не збагну, чому ви так суперечливо відгукуєтесь про померлу господиню? То говорите про неї з ніжністю і любов'ю, то…

– Це залежить від погоди, – незворушно пояснила місіс Порджес. – Коли надворі холодно й вогко і мене доймає ревматизм, я дивлюся на світ очима хворої. І тоді я кажу – і маю на це повне право, – що місіс Шеклі була вічно чимось невдоволеною, злою й скупою чаклункою, яка знаходила втіху лише в тому, щоб завдавати людям прикрощів, змушувати їх страждати й тремтіти зі страху…

– Я хотіла б глянути на картину, – швидко сказала Джун, щоб обірвати стару пані.

– Ви хочете глянути на картину? – повторила місіс Порджес здивовано. А може, тільки удала, що здивована.

– Так, я хотіла б знати, хто її намалював.

– Якщо дозволите, місіс Джун, я поставлю вам одне запитання: яким чином це пов'язане з убивством? Може, ви гадаєте, що хтось із нас… – вона недвозначно провела ребром долоні по своїй шиї.

– Спершу давайте подивимось картину, – лаконічно відповіла Джун.

– Тоді я сходжу по свічку. В кухні…

– Візьміть оцей свічник. – 1 Джун попрямувала до сходів, що вели на горище.

– У мене є кишеньковий ліхтарик, – злякано зауважила місіс Порджес. – Ви знаєте, там, вгорі, завжди протяг, бо чимало черепиць зірвало вітром, свічки можуть одразу ж погаснути…

– У мене є сірники.

– Все одно свічки будуть гаснути! І нас поглине темрява! А знаєте, що писав Шекспір з цього приводу?

– Чому ви вважаєте місіс Шеклі лихою чаклункою? – Джун почала підійматися по сходах.

– Адже ж я кажу про це тільки за поганої погоди, – місіс Порджес нерішуче пішла за нею. – Коли ж надворі тепло і яскраво світить сонце, мені навіть буває шкода її. Бідолашна, шепочу я, скільки довелося їй зазнати за своє життя. Останнім часом вона не могла ходити, каміння в нирках пронизувало її тіло жахливими болями. Хіба цього замало? А гроші, які вона одержувала, витрачала ж не на себе! Золоту душу мала. Шкода, що зовні груба та миршава була.

Джун хотіла було підтримати це химерне розпатякування місіс Порджес щодо покійної Шеклі, але, обернувшись до неї – вони вже стояли перед дверима на горище, – раптом побачила вираз її обличчя. Джун аж замлоїло під серцем.

Обличчя домоправительки виражало все, окрім привітності й доброти. У мерехтливому світлі двох свічок воно було напруженим і похмурим. Місіс Порджес здалася Джун такою старою, що їй можна було дати набагато більше років, ніж було насправді. Складки і зморшки виступали з-під прошарку пудри так чітко, ніби були намальовані на гладенькій шкірі чорним олівцем; очі її сторожко блищали, затаївши в собі страх, а можливо, й погрозу.

Тьмяним сяйвом освітлювали свічки вузький коридорчик, в кінці якого були двері на горище; по незаштукатурених стінах услід за жінками рухалися довгі тіні; було чутно, як дощ тарабанить по даху; десь рипіла відчинена стулка вікна.

– Що це? – Джун зупинилася.

– Здається, внизу хтось ходить.

– Мабуть, Чед.

– Ні, Чед забув свій ключ на полиці для рукавичок.

Джун прислухалася.

– Дурниці, – сказала вона нарешті. – Адже вхідні двері замкнені.

– Саме в цьому я не впевнена, – голос місіс Порджес перейшов у шепіт. – Мені здається, я забула їх замкнути. І взагалі ще зранку я почуваю якесь дивне занепокоєння. У мене таке відчуття, ніби по Касл-Хоуму знову хтось бродить, і я майже переконана, що це дух Шеклі. Таке теж трапляється!

– Так, і дуже часто, – уїдливо підтакнула Джун старій плетусі.

Вони відчинили двері і пішли по скрипучих мостинах горища. По закутках лежав усякий мотлох – лампи з драними абажурами, рама від дзеркала, матрац, з дірок якого повилазили пучки морської трави, стояли старі крісла, скрині. І на всьому цьому такий шар пилу, що, здавалося, весь мотлох з'явився тут ще до народження місіс Шеклі. Дах протікав у багатьох місцях, і, незважаючи на розставлені місіс Порджес старі тазики та каструлі, на підлозі горища похмуро блищали великі калюжі.

Місіс Порджес не довго розшукувала картину – вона була між оббитою жерстю скринею і стінкою.

Джун поставила картину на скриню і уважно розглядала її. Все було так, як вона передбачала. Великі відшліфовані камінці незвичайної форми на ліловому платті місіс Шеклі, як дві краплі води, були схожі на камінці спотвореного свічника, якого Джун поставила на скриню.

Шурхіт, що почувся позаду, змусив Джун обернутися. Слова застряли в горлі – в руках старої пані блищав великий чорний револьвер.

– Ви з глузду з'їхали? Навіщо гратися цією штукою?!

Примруживши очі, місіс Порджес втупилася в Джун. Її обличчя знову було напруженим і сторожким. Вона повільно підняла револьвер і спритним рухом великого пальця зняла запобіжник.

– Ви… Ви з глузду з'їхали? – ледь ворушачи язиком, видавила Джун.

Не опускаючи револьвера, місіс Порджес приклала до губів вказівний палець лівої руки, даючи цим зрозуміти, щоб Джун мовчала. Потім підкралася до відчинених дверей, нашорошила вуха і почала прислухатися.

Стало так тихо, що можна було почути цокання годинника в холі.

– Мабуть, здалося, – прошепотіла місіс Порджес. Вона трохи опустила револьвер, так, що чорне вічко дула націлилося прямо в живіт Джун. – Нам треба покінчити з цією справою, поки хтось прийде сюди.

– Ви знали про намисто і зникнення камінців? – Джун показала на свічник зі скляними камінцями.

– Знала? Ні, не знала. Але про дещо я все-таки здогадувалася, – місіс Порджес примружила ліве око, похитала головою, а потім піднесла руку до волосся. Тільки тепер Джун побачила, що сріблясто-сиве, охайно зачесане волосся старої пані було таким же несправжнім, як і її щелепа, – вона носила чудово зроблену перуку. Зараз вона трохи сповзла, і стара благородна пані одним порухом руки повернула її на місце.

– Так, я здогадувалася про це, – повторила вона і знизала плечима. – Але я не могла ні з ким поділитися своїми припущеннями, бо не була у всьому впевнена. Окрім того, я люблю життя і з радістю живу на цьому світі, хоч його й називають поганим, грішним. Та хіба це має вирішальне значення? Трошки гріха в житті необхідно, як дрібок солі та перцю до рубленого м'яса.

– Є гріхи, за які люди попадають на шибеницю, – нагадала Джун і зміряла відстань між собою та домоправителькою.

– Повісити людину можна лише раз, – місіс Порджес повчально підняла вказівного пальця. – Та й уся процедура триває не більше хвилини. Я гадаю, значно гірше, коли твоя душа попаде у пекло. Ось тоді муки тривають цілу вічність!

Джун швидко, як її вчили на уроках дзю-до, відхилилася назад, в падінні вибила ногою револьвер з рук місіс Порджес і спритно його зловила.

– Ой! – голосно крикнула стара пані. – Ви послизнулися? Сподіваюся, не забилися, дитинко моя?

Вона хутенько підскочила до Джун і допомогла їй підвестися.

Джун не знала, що й гадати, кілька разів вона гарячково схопила ротом повітря, перш ніж знову змогла говорити.

– Тепер я навіть не знаю, за кого вас вважати, – зізналася вона.

Гнітюча тиша раптом обірвалася. Знову почувся шум дощу, знову свистів вітрюган і скрипіли віконні рами – все було так, як і повинно бути.

– Обережніше, револьвер може випадково вистрілити, – попередила місіс Порджес. – Опустіть униз цей маленький важіль, тоді нічого не трапиться… У мене великий досвід – я щодня тренуюся в саду з цією небезпечною іграшкою. Відколи померла стара місіс Шеклі, я сказала собі, хай доля твоєї господині буде тобі пересторогою, ти повинна підготуватися до всього. Коли я твереза, то вцілюю в тростину на відстані десяти метрів, для мене то не тростина, а могутнє дерево.

– Давайте спустимося вниз, і там ви розповісте все по порядку, – запропонувала Джун.

– З радістю, – з кожною хвилиною місіс Порджес молоділа.

«Якщо так триватиме, то, поки ми зійдемо в хол, – подумала Джун, – місіс Порджес перетвориться на шістнадцятирічну дівчинку».

Обидві почали спускатися вниз, та раптом зупинилися. З холу долинули кроки, цього разу цілком певно.

– Ось де він, убивця! – прошепотіла місіс Порджес, але без будь-якого страху. Навпаки: по її обличчю можна було зрозуміти, що вона прагне боротьби і що їй нетерпеливиться перейти в атаку. – Тепер він од нас не втече!

Але місіс Порджес помилилася. По холу ходив адвокат Хаббард.

15

– Двері не зачинені, а надворі дощ як з відра. Гадаю, ви не розсердитеся, що я увійшов без дозволу? – З плаща Хаббарда все ще стікала вода. Він витирав мокре обличчя носовичком.

– Що скоїлося? – тихо спитав, глянувши на Джун. Твердо вірячи в те, що жодне її слово не мине вух старої пані, Джун відповіла, навмисне підвищивши голос:

– Сталося смішне непорозуміння, я раптом чомусь вирішила, що наша високоповажна місіс Порджес за допомогою якогось допотопного револьвера намагається позбавити мене втіхи жити на білому світі.

Хаббард залишався серйозним.

– А насправді вона не збиралася цього робити?

– Боронь боже! Просто мої нерви остаточно розладналися, і я гадала…

– Що ви гадали? – перепитав Хаббард.

Джун не встигла відповісти з'явилася місіс Порджес з тацею в руках.

– В таку погоду чашка гарячого чаю піде вам тільки на користь, сер. – Вона зробила реверанс. – Наш національний напій все ще лишається найкращими ліками проти нежитю та інших хвороб, певна річ, якщо до нього додати відповідну порцію рому.

Коли місіс Порджес знову вийшла на кухню, адвокат Хаббард звернувся до Джун:

– Отже, прошу вас, розкажіть, що, власне, скоїлося?

Джун взяла свічник і показала на скельця.

– Що б ви сказали, якби оці штучки… – Джун замовкла.

«Може, це питання спершу обміркувати з Чедом?» – промайнуло в її голові.

– Так що – «оці штучки»? – Хаббард тримав чашку з чаєм у руці, але, здавалося, забув про неї.

– Як ви гадаєте, могла місіс Шеклі мати дорогоцінне каміння… діаманти вартістю в кілька десятків тисяч фунтів?

– Діаманти в кілька десятків тисяч фунтів? – недовірливо перепитав Хаббард. – Ні, це зовсім виключається. Адже я, зрештою, всі ці роки був її повірником, займався розміщенням її грошей і маю папери, які свідчать про розміри багатства. – Хаббард на секунду замислився. Правда, вона іноді спекулювала на біржі незначними сумами, але мабуть, заради розваги, щоб згаяти час. Сума, яку вона залишила по собі, – а вам, Джун, я можу це сказати, – становить п'ять тисяч вісімсот тридцять фунтів шість шилінгів і п'ять пенсів. Та ще оцей будинок. Але поки що жоден банк не наважився дати під нього хоч мізерну позику.

Джун завважила, що адвокат уперше назвав її по імені. Вона вловила відтінок довірливості в їхній розмові.

– А хіба не можна припустити, що в місіс Шеклі були гроші чи діаманти, про які ніхто не знав?

– Припустити можна що завгодно. Але чому ви повели мову саме про діаманти?

– Я бачила портрет місіс Шеклі. І мені впало в очі, що діаманти на її намисті дуже схожі на оці скельця у свічнику. Давно застаріла форма, зараз так не шліфують. За такої обробки вони багато втрачають у ціні. Можете мені повірити, я написала про це не один репортаж.

– Дайте мені хвилинку поміркувати, Джун, я не зовсім вловив вашу думку, – попрохав Хаббард. – Якщо я правильно зрозумів, ви здивовані, що камінці на намисті дуже схожі на оці жахливі камінці на свічнику, і вважаєте, що це не випадково?

– Я не знаю… Просто мені спало на думку… Припустимо, що камінці на намисті були справжніми діамантами і подарував їх місіс Шеклі той, хто був їй близьким і дорогим. Тому вона й не хотіла розлучатися з ними. Згадки про молодість для паралізованої старої могли бути дорожчими за будь-які коштовності. Але в той же час вона була дуже недовірливою і скупою і мовчала про діаманти. Між іншим, вона не змогла б їх застрахувати, в неї не було таких грошей.

– І тому вона вирішила вдатися до хитрощів, – продовжив Хаббард міркування Джун, – і сховала діаманти у свічнику, який не коштував їй і десяти шилінгів. Якому грабіжникові спаде на думку, що ці брязкальця коштують п'ятдесят чи шістдесят тисяч фунтів!

– Я все ж намагаюся з'ясувати, – задумливо сказала Джун, – що спричинилося до цих загадкових подій у Касл-Хоумі.

– …і ви стали підозрювати чесну місіс Порджес, ви втовкмачили собі в голову, що вона забрала діаманти і хотіла усунути вас зі свого шляху… Ні, Джун, у всьому цьому надто багато фантазії. Я знаю місіс Порджес вже давно, чудової душі людина, мухи не скривдить!

– Ви кажете, що знаєте місіс Порджес вже немало років. Та що ви справді про неї знаєте? Що ви можете знати? Того не досить, що ви іноді перекинулися з нею одним-двома словами. Та й то, певне, про погоду…

– І про кулінарію, – додав Хаббард.

– Ось бачите… – провадила далі Джун. – І тепер ви готові заприсягтися, що вона не здатна на такі речі. А що вона являє собою насправді, про що думає, до якого світу належить, якими принципами керується в житті, які в неї потаємні бажання – про все це ви знаєте так само мало, як і я. Чи, може, я помиляюся?

Хаббард підкинув у камін кілька полін і раптом посерйознішав:

– Мушу признатися, що я поквапився зі своєю оцінкою. Власне кажучи, я знаю тільки те, що протягом багатьох років вона була домоправителькою у старої місіс Шеклі, одержуючи за це скромну, дуже скромну платню, всього шістнадцять фунтів на місяць, ні шилінга більше, і що та на кожному кроці лаяла її, ображала. Отже, можна припустити, що вона ненавиділа господиню всією душею. А від цього припущення лише один крок і до наступного: якимось чином дізнавшись про діаманти – якщо вони взагалі існували, – вона розробила кривавий план їх привласнення.

– А як же ви поясните таємничі обшуки в Касл-Хоумі? Якщо шуряк Фенвіка, отой Роберт Уейд, справді шукав діаманти, то яку роль у цьому відіграють порцелянові ангели? І чому місіс Порджес, тепер уже багата пані, залишається в Касл-Хоумі? І яке відношення до цієї історії має місіс Меріел?

– Можна припустити, що вона теж знала про діаманти у свічнику, і місіс Порджес, боячись викриття, взяла та й пристрелила її.

– Можливо, ви маєте рацію, – сказала Джун. – Але незрозумілим лишається зникнення вбитої. Така маленька, тендітна жінка, як місіс Порджес… – Джун раптом замовкла, їй здалося, що вона почула легке покашлювання.

Хаббард, який, здавалося, прочитав її думки, кивнув головою.

– Касл-Хоум великий, труп можна було сховати й тут. На це в неї цілком би вистачило сил.

І знову Джун охопило таке ж почуття, як півгодини тому, на горищі. Старий будинок, переповнений всяким мотлохом, потрапив у сферу діяльності якихось загадкових і зловісних сил – вбита місіс Меріел, труп якої, можливо, схований десь тут, у підвалі, архіваріус…

– Дозвольте дати вам пораду, Джун, – Хаббард торкнувся її руки.

– Яку?

– Залиште оцей клятий Касл-Хоум. І що швидше ви це зробите, то краще. Можливо, навіть сьогодні ввечері треба виїхати до Лондона. Мене вже починає турбувати думка про те, що тут ви постійно в небезпеці. Якщо ви не заперечуєте, я відвезу вас своєю машиною. Там ви будете в повній безпеці, там з вами нічого не скоїться. А цією справою займеться поліція. Головний інспектор Мідл, безсумнівно, не такий дурний, як здається на перший погляд, і, крім того, у нього хватка бульдога, рано чи пізно він викриє злочинця, навіть без вашої участі.

Джун уже й сама подумувала про втечу до Лондона, але пропозиція Хаббарда збудила в її душі непояснимий опір.

– А Чед? – запитання прозвучало так лаконічно й сухо, що одразу стало зрозуміло: вона не поїде.

Хаббард зневажливо махнув рукою. Це образило Джун.

– Чед? – повторив він. – Чед така людина, яка сама повинна відповідати за свої вчинки, він мусить знати, чим ця історія може скінчитися. І нарешті… ви ж йому не дружина.

– Ні, не дружина.

– Тоді послухайте моєї ради. Напишіть йому кілька рядків…

Різкий шум на кухні змусив його замовкнути. Джун миттю підхопилася з крісла.

– Піду гляну, що там сталося, – вона попрямувала до дверей, але, помітивши, що Хаббард збирається йти разом з нею, додала: – Сидіть, сидіть, я й сама довідаюся, в чім річ.

На кухні, власне, нічого не сталося, якщо не рахувати, що місіс Порджес впустила тацю з посудом.

– Як жаль, – зітхнула стара пані без будь-якого жалю. – Але я гадаю, ви мене зрозумієте.

– Зрозумію?

– Ну звичайно. Адже я навмисне впустила тацю. І хоч мені треба було діяти швидко, я розбила тільки старі тарілки, новий сервіз цілий-цілісінький.

– Я не розумію, що все це означає? – Джун кінчиком черевика торкнулася купи уламків.

– Та зрозумійте ж, дитино! – місіс Порджес, здавалося, була стурбована такою некмітливістю Джун. – Я чула всю вашу розмову з Хаббардом, чула й те, що він запропонував наприкінці. І тоді я сказала собі: «Тривога! Дівчина в небезпеці, треба діяти!» Адже мені абсолютно ясно: вбивця місіс Меріел і нашого старого доброго Лайнора – а він теж убитий, я передчуваю – не хто інший, як оцей негідник адвокат Хаббард! О господи, зроби так, щоб його душа смажилася в пеклі на сковорідці мільйони літ! Амінь!

– Хаббард? – перепитала Джун. – Яке відношення до всього цього має Хаббард?

– А я… а я яке маю відношення? – перейшла в наступ місіс Порджес. – Навіщо мені було вбивати двох людей та ще й тягнути молоду пані в підвал і ховати її там? Ні, це зробив Хаббард!

На обличчі Джун з'явилася тінь недовіри, але стара стояла на своєму.

– Повторюю, це міг зробити тільки Хаббард. Він був виконавцем духівниці місіс Шеклі і, напевне, знав про діаманти. Тому-то він, так би мовити, і уклав угоду зі смертю, взяв та й замінив діаманти на свічнику звичайнісінькими скельцями, які заготував раніше. І коли в Крайстчерчі несподівано з'явилася місіс Меріел, далека і, очевидно, єдина родичка місіс Шеклі, яка знала про діаманти, цей негідник знайшов вихід: убив бідну дівчину! О боже, я так ясно уявляю їх обох під час зустрічі, ніби сама була присутня там! І Лайнор, мабуть, теж помер, бо знав, хто така місіс Меріел, і хотів розповісти про це вашому нареченому. А тепер і я помру, і ви, бо нам відомий убивця.

Здавалося, що місіс Порджес мала рацію… В її міркуваннях навіть була певна послідовність, і їх не можна було одразу скидати з рахунку.

– Ні в якому разі не згоджуйтесь, Джун, їхати з ним до Лондона. Може, ви й доберетеся туди, але не далі, як до цвинтаря Челсі, де поховано мого батька. Повірте мені, дитино, я вам правду кажу. Раджу вам якось здихатися цього вбивці, позамикати двері, взяти в руки револьвера й чекати. А я за цей час збігаю до Фенвіків і подзвоню в поліцію.

– Гаразд, зробимо так, як ви кажете, – кивнула Джун. – Я спроваджу Хаббарда, а ви підете й викличете поліцію.

– Але ви нікого не впускайте, чуєте, нікого, навіть якщо хтось видаватиме себе за архієпископа Кентерберійського, – розтлумачувала стара пані. – Взагалі-то я не маю нічого проти єпископів, але вовки, як ви знаєте, завжди одягають овечу шкуру… Так що, – додала вона, вже стоячи на порозі, – коли вбивця все ж з'явиться в Касл-Хоумі, минувши і двері, і вікна, – в цьому древньому піратському гнізді безліч підземель, таємних ходів, – то не панькайтеся з ним, а одразу ж стріляйте! Тільки не рюмсайте й не бійтеся, і вам гарантоване довге життя! Пускайте в нього преспокійно кулю за кулею, поки душа його не лусне, ніби стара автомобільна шина. – Випаливши ці слова, місіс Порджес усміхнулася.

Повернувшись у хол, Джун сказала Хаббарду, що місіс Порджес впустила тацю з посудом, але жодним словом не обмовилась про підозри старої пані. Коли ж Хаббард знову запропонував їй негайно залишити Касл-Хоум, Джун відповіла, що коли Чед не повернеться до десятої вечора, вона так і зробить.

Залишившись сама, Джун витягла з валізи свій маленький браунінг, вимкнула всюди світло, погасила обидві свічки, так що великий хол поглинула темрява, бо вогонь у каміні теж догорів.

Потім Джун тихо пройшла в куток і сховалася за книжковою шафою.

Попливли хвилини, довгі, як години. В деревах шумів вітер, у діжці під ринвою хлюпала вода. І знову Джун охопив страх. Вона відчула, що її долоня з револьвером спітніла. Але в холі було тихо. «Я ніколи не забуду цієї ночі, – подумала вона, – ніколи, до тих пір, поки я жива, до тих пір…»

Вона уся перетворилася на слух – в коридорі почулися кроки, але такі тихі, немовби хтось крався босоніж. Хвильку по тому двері безшумно відчинилися, і незнайомець увійшов до холу.

Затамувавши подих, Джун чекала, підвівши руку з револьвером.

Як тільки він увімкне світло, Джун вистрілить. А вона вже не промахнеться, хай йому чорт, не промахнеться – вона відчула в собі якусь незвичайну рішучість і твердість.

«Мене тобі не вдасться поховати у якомусь підвалі, поряд з Меріел», – подумала вона зі злістю.

Але світла ніхто не вмикав, довкола стояла темінь. Джун чула уривчасте дихання незнайомця. Певне, він не менше, ніж Джун, передчував небезпеку. Несподівано він наткнувся на крісло, лайнувся, ступив крок до Джун, ще один… Вона не витримала і вистрілила двічі.

Очевидно, Джун уцілила, бо він одразу глухо скрикнув, але не впав, а чимдуж кинувся тікати і зник у коридорі, зачинивши за собою двері.

Джун кинулася за втікачем. Коли вона, важко дихаючи, вибігла в яскраво освітлений коридор, то побачила… Чеда, що квапливо йшов їй назустріч. Господи, що коїться в цьому чортовому Касл-Хоумі?..

– Поясни мені, будь ласка, навіщо ти зняла стрілянину?

– Послухай, Чед, – хрипло мовила Джун, – якщо історія з порцеляновими ангелами і місіс Меріел – це одна з твоїх геніальних вигадок, розрахована на те, щоб зробити з мене посміховисько і водночас зібрати матеріал для книги, то запевняю, ти дуже шкодуватимеш.

Перш ніж Чед устиг відповісти, відчинилися двері, і в коридор увійшла стара пані.

– Я ще знадвору почула постріли, – захекано випалила вона, – і подумала, що міс Джун уже плаває в калюжі крові, з простреленою головою. Але, як бачу, вона жива і почуває себе досить бадьоро. – В її словах прохоплювалися нотки співчуття.

– Навіть надто бадьоро, – сказав Чед.

Джун зібрала всі сили, щоб зараз належно відповісти цій нестерпній людині, але затнулася – рука місіс Порджес була перев'язана носовиком, на якому розпливлася червона пляма.

Перехопивши здивований погляд Джун, стара пані усміхнулася:

– Ні, ні, стріляли ви не в мене. Я поранила руку об іржавий колючий дріт, яким обплутано садову огорожу. – Стара пані ненадовго замислилась. – Ви можете подумати, що я брешу і що моя рана, якщо можна так назвати подряпину на руці, результат вашого пострілу з браунінга.

«На зброї вона розуміється, – промайнуло в голові Джун. – І, може, це справді була вона? В такому разі витримка в неї… виняткова… Адже їй після невдалого нападу треба було вискочити через чорний хід, оббігти навколо будинку і зайти в хол вслід за Чедом. Тут не було нічого неможливого, і здогадатися про це могла навіть дитина».

– Ви повідомили поліцію? – спитала Джун.

– На жаль, ні, – місіс Порджес зітхнула. – У Фенвіків нікого не було вдома, а до Паркінсів хвилин десять треба бігти. Так довго я не хотіла наражати вас на небезпеку. А почувши постріли, я одразу уявила, що ви…

Джун безнадійно махнула рукою. Поведенція місіс Порджес загнала б у безвихідь будь-якого адвоката. Вона була або безмежно наївна, або безмежно хитра, і, напевно, її ні на секунду не залишило б самовладання, якби їй навіть пред'явили неспростовні докази її вини.

Таким же міцним горішком, тільки на інший манір, був Чед. Замість того, щоб обняти Джун і прошепотіти їй кілька слів, він, здавалося, зовсім не повірив у те, що сталося. Та й Джордж Абернаті, котрий незабаром з'явився, теж поставив їй кілька скептичних запитань.

– А перевернутий стілець? А крик? – накинулася вона на них, ніби кішка.

– Може, ти сама його перекинула? І сама кричала?

Це вивело Джун з рівноваги. Вона мало не розплакалася від обурення. Те, що їй тут кажуть, не вкладається ні в які рамки!

– Я йду спати, – сказала вона тремтячим голосом. – Якщо вранці знайдете мене з перерізаним горлом, то зрозумієте, брала я вас на глум чи ні. – І вже на порозі додала: – Завтра я їду до Лондона і візьму справу в свої руки.

– Яку справу? 1 що тобі треба в Лондоні? – запитав Чед.

– Може, я вам опісля і розповім… А може, й ні… Я зроблю візит леді Уорренгтон…

– Я й не знав, що ти буваєш у вищому світі, – кольнув її Чед.

– Ти ще багато чого не знаєш. – І вона так хряснула дверима, що затряслося опудало білого ведмедя.

– Я віднесу їй склянку гарячого молока. – Міс Порджес першою порушила мовчанку. – І покладу таблетку снотворного, тоді вона, бідолашна, хоч виспиться спокійно. – І по-філософськи додала: – Страшно подумати, на що здатна людина, коли йдеться про якісь блискучі камінці.

Джордж Абернаті затримав стару пані і поцікавився, що вона має на увазі.

Місіс Порджес поставила перекинуте крісло, сіла в нього й докладно розповіла про все, що бачила й чула.

Коли вона закінчила і пішла на кухню, щоб підігріти молоко для Джун, Джордж підвівся і деякий час мовчки ходив по холу.

– Ти чув коли-небудь про подвійний причиновий зв'язок? – спитав Чеда.

– Ніколи.

– Уяви собі черепичний дах. І ось одна з черепиць раптом рівно о сьомій падає перед парадними дверима. Цей факт тісно пов'язаний із спорудженням будинку, якістю роботи, властивостями матеріалу, впливами зовнішнього середовища. Це перший причиновий зв'язок. Ну, а тепер припустимо, що рівно о сьомій з цього будинку виходить містер Сміт – на це теж є цілий ряд причин. Він служить маклером у бюро, яке відчиняється о восьмій. Отже, щоб вчасно всістися за письмовий стіл, треба опуститися в метро о сьомій двадцять. А той факт, що містер Сміт працює саме маклером, обумовлений його здібностями, зв'язками його батьків, одруженням. Ось тобі й другий причиновий зв'язок. Обидва зв'язки не мають між собою нічого спільного, але часом вони несподівано схрещуються, і відбувається те, що ми називаємо випадковістю. І це справді випадковість, бо дірку в черепі містера Сміта не поясниш лише властивостями матеріалу, з якого виготовлена черепиця, не поясниш її і умовами життя маклера. Цей випадок взагалі не пояснимий, якщо розглядати його тільки з погляду причинового зв'язку. Те саме стосується і подій у Касл-Хоумі. Ми стежимо лише за одною ланкою фактів, і це помилково. Тому давай припустимо, що виявлення діамантів, якщо вони взагалі існують, вбивство місіс Меріел, а можливо, й Девіда Лайнора не пов'язані з шантажем, і порцеляновими ангелами, з обшуком будинку, що його зробив Роберт Уейд. Що тоді?..

– Тоді виходить, що обидва ми ідіоти, – сухо відповів Чед. – Але ж поки що твої припущення нічим не обгрунтовані.

– Я не сказав би, – Джордж Абернаті похитав головою. – Коли спробувати пояснити всі події в Касл-Хоумі одною причиною, а саме – діамантами, тоді вони стануть зовсім нереальними.

– А що, як діаманти були сховані в одному з ангелів?

– Навіть у цьому випадку ми не знайдемо відповіді на питання: чому стара місіс Шеклі протягом багатьох років шантажувала багатьох жителів Крайстчерча саме за допомогою цих ангелів?

– Ми витратили цілий день на те, – сказав Чед, посмоктуючи люльку, – щоб перевірити алібі всіх людей, яких могла шантажувати місіс Шеклі. І ми встановили, що в них є алібі, навіть у Хаббарда, хоч він і збрехав нам, нібито дивився телевізійну виставу. Він уже не перший рік навідується до цієї Міллі, і нема ніяких підстав припускати, що вона сказала нам неправду. В той час він справді був у неї. Справа серйозна, і треба сподіватися, що Міллі не наважиться збрехати під присягою і одержати за це кілька років тюрми. Отже, Хаббард не вбивця, це виключено. Правда, він мене дратує, точніше, я його терпіти не можу. Надто вже в нього джентльменський вигляд…