Текст книги "Ангели по десять шилінгів"

Автор книги: Петтер Аддамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

6

Коли за високими, посадженими вздовж дороги каштанами Чед побачив Касл-Хоум, що самотньо височів на тлі неба, йому впало в очі, якою сірою, похмурою і навіть понурою була ця споруда. Порівняно з будинком Фенвіка Касл-Хоум скидався на той напівзруйнований замок, в якому водяться привиди. Здавалося, ні спекотний сонячний день, ні вогонь у каміні не врятують того, хто перебуває за його стінами, від холоду й вільгості.

Місіс Порджес не було вдома. У цидулочці, яку стара поклала на підлозі в передпокої, притиснувши її свічником, повідомлялось, що вона пішла навідати хвору подругу і повернеться додому тільки ввечері.

Відсутність домоправительки не засмутила Чеда. Нарешті він зможе спокійно оглянути весь будинок і спробує знайти слід, який хоча б частково пояснював загадкові події, що відбуваються в Крайстчерчі.

Почав із захаращеного старими меблями та різним дрантям горища. Черепиця деінде повипадала, і місіс Порджес під цими дірками наставила всякого посуду: оцинковану балію, стару миску, відро.

Окрім спальні померлої господині, на другому поверсі було ще чотири низеньких кімнати. Чед пильно оглянув їх, але й тут не знайшов нічого підозрілого. Такої ж невдачі він зазнав і в кімнатах першого поверху.

Годинник пробив сьому, і надворі стало зовсім темно, коли він з ліхтарем спустився в підвал. У кутку лежала купа вугілля, біля стіни громадилися дрова. Чед побачив також маленьку заіржавілу пічку – очевидно, місіс Шеклі користувалася нею під час війни, коли вугілля вдень зі свічкою не можна було відшукати. В кінці підвалу Чед помітив залізні двері, вкриті сірою фарбою. Він натиснув на ручку – двері відчинилися. Здається, доля йому усміхається. Якщо хтось хотів непомітно проникнути в Касл-Хоум, через ці двері він міг добратися до другого поверху.

Чед пригадав, як ще в дитинстві він якось прилаштував біля чорного ходу до бакалійної крамниці хитромудру пастку: до дверей прикріпив дошку і поставив на неї відро з водою. Коли господар крамниці, спровокований другом Чеда, кинувся до виходу, відро з гуркотом перекинулося. Сміху було! Правда, потім Чедові довелося розплачуватися за витівку. Він навіть сісти не міг – так палали сідниці.

Надбаний у дитинстві досвід Чед застосував і тепер. Тільки цього разу замість відра він використав горщики та каструлі, позбирані з усього будинку, – вони, безперечно, створять неймовірний гармидер, якщо комусь заманеться проникнути в Касл-Хоум через підвал.

Кімната, яку місіс Порджес приготувала Чедові на першому поверсі, виявилася досить затишною. На вікнах висіли строкаті фіранки, стіл прикрашали ваза з квітами та маленька настільна лампа. Проте Чед вирішив ще одну ніч провести в спальні місіс Шеклі. Він знав, як впливає на роботу атмосфера приміщення, і зрозумів, що спальня покійної з етажеркою і порцеляновими ангелами з відтятими головами для нинішніх роздумів йому вкрай необхідна.

Він зачинив віконниці, затягнув фіранки так, щоб зовні не могли побачити світла в кімнаті, і дістав блокнот.

Незважаючи на те, що він згриз майже весь олівець, на думку йому не спало нічого кращого, ніж описати причини, які привели його в Касл-Хоум. А оскільки Джун була за триста миль звідси і жодним словом не могла заперечити хоч одну з його думок, Чеда раптом охопила настійна потреба розповісти їй на папері таке, про що вона й гадки не мала. Він так захопився, що забув про свою пастку, про дивну поведінку місіс Порджес; він забув навіть, що перебуває в Касл-Хоумі і що хтось хоче вчинити замах на його життя.

Шум, викликаний падінням горщиків та каструль, миттю повернув Чеда до дійсності. Обличчя Джун, яке тільки-но витало перед його схвильованим зором, одразу щезло.

Чед прожогом кинувся в підвал – двері, що вели в сад, були відчинені, а невідомий, який намагався проникнути в будинок, уже зник.

Розчарований, він уже хотів був повертатися назад, коли погляд його впав на каністру. Можливо, вона стояла тут і раніше, але не виключено й те, що її притягнув з собою незнайомець. Так і напрошувалось припущення, що таємничий гість мав на меті облити гасом і підпалити дерев'яні підпорки підвалу і мотлох, що був там. Якби його не налякав шум, то Касл-Хоум уже б палахкотів. Коли ж припустити, що Чед ночував би в приготовленій для нього кімнатці і незнайомець забарикадував би двері в хол, то Чед би просто згорів живцем. Це було б так само правдоподібно, як і те, що Касл-Хоум уже два сторіччя стоїть на одній з вулиць Крайстчерча.

Чед сидів у холі, коли прийшла місіс Порджес. На ній було голубе поплінове пальто і прикрашений квітами капелюх. В руці вона тримала господарську сумку.

– Виявляється, зараз час пізніший, ніж я гадала, – сказала вона, глянувши на годинник, який показував пів на дванадцяту.

– Сідайте! – наказав Чед. – Я повинен вас про дещо розпитати.

– Невже бідна місіс Шеклі знову вас потурбувала?

Чед, майже переконаний, що вона бере його на глузи, сміливо загарчав:

– Та сядьте ж ви нарешті! Може, сидячи, ви зможете розумніше відповідати мені?

Чи то продовжуючи гру, чи то справді налякавшись, місіс Порджес сіла на стілець, глянула на Чеда безневинними круглими очима і прошепотіла:

– Що сталося, сер?

– Зараз я запитую, а не ви! – відрізав Чед. – Чому під час першої зустрічі ви назвали місіс Шеклі лихою і мерзенною особою?

– Гаразд, сер. Я скажу вам чисту правду. Хай мені бог помагає! Мені й самій не по собі відтоді, коли мого бідного кота зарили в землю. Це було таке миле, гарне звірятко! – місіс Порджес витерла хусткою очі.

– Радійте, що тільки він лежить у землі! – просичав Чед. – А тепер викладайте всю вашу чисту правду!..

– Я обдурила вас, сер, і каюся. Але ж я зробила це лише для того, щоб допомогти бідним людям, які раніше постійно бували в місіс Шеклі. О сер, ви навіть не здогадуєтесь, як важко буває самотній жінці з чотирма дітьми, коли в неї димить піч і жодна душа не бажає їй допомогти.

– Чи не місіс Мерчисон бідна жінка з чотирма дітьми? – наступав Чед.

– Ні, ні, сер, у неї тільки троє діток. До речі, буря зірвала з її будинку половину даху, бідні дітки вже тиждень шморгають носами. Хіба це справедливо, сер? – І перш ніж Чед устиг відповісти, вона лагідним голосом запропонувала що-небудь приготувати на вечерю: тоді й розмова тектиме невимушеніше.

– Я не збираюся з вами розмовляти, тим більше – невимушено! – відрізав Чед. – Я хочу знати, яку роль у Крайстчерчі відігравала покійна місіс Шеклі і чому хтось весь час прагне спровадити мене на той світ, використовуючи то бритву, то отруту, то гас?

– Гас? – здивувалася місіс Порджес. А потім навіть не сказала, прощебетала, ніби пташка в саду: – Ви маєте на увазі ту каністру, що стоїть у підвалі?

– Ви хочете сказати, що вона й раніше була там і що мені повилазило!

– Ох, знаєте, сер, на людину іноді таке нападе, що вона може мітлу вважати за злодія, а злодія за мітлу.

Вона підвелася і вийшла в кухню.

Чедові нічого не лишилося, як піти вслід. Поки місіс Порджес ставила воду, він оглядав усе довкола. Велика плита викладена білою кахлею, в центрі кухні стіл і кілька стільців. Над столом висить мідна лампа.

Вода закипіла, тим часом місіс Порджес дістала з буфета блюдце з холодною закускою і кілька тарілок з різними салатами.

Коли вона поставила перед Чедом склянку з чаєм і присунула пляшку з вершками, він – хоч як це дивно! – не міг позбутися думки, що й ці вершки теж з отрутою. Чед узяв пляшку й понюхав.

Місіс Порджес, яка за всім цим пильно стежила, зауважила:

– Я не отруйниця, сер. Тільки попелицю в саду я пригощаю хімікатами. Це єдине, що я собі дозволяю. Всі інші живі істоти мені милі-любі, не кажучи вже про таку людину, як ви… – Помовчавши, вона сама відновила розмову про покійну місіс Шеклі. – Була вона химерною особою, та це не заважало їй бути й дуже привітною водночас. Вона мало чим відрізнялася від мене. Я на все реагую щиро й відверто, інакше не можу…

– І незважаючи на це, ви вже встигли нагородити цілий міх всяких побрехеньок, – буркнув Чед, пережовуючи їжу.

– Мушу признатися, я, звичайно, трохи кривила душею, але все від того, що хотіла людям добра. Я була певна, сер, що ви шпигун.

– Шпигун?!

– Звичайно, сер. Лише тепер я бачу, що моя впевненість, ніби я безпомилково розбираюся в людях, мені ж і помстилася. Але вчора я була твердо переконана в тому, що ви належите саме до тих, хто ночами порушує мій сон і наполегливо щось шукає в будинку… Чарівну паличку, чи що?.. Гадають, що завдяки їй моя дорога подруга подавала безкорисливу допомогу багатьом бідним.

– Яку саме?

– В тім-то й річ, сер, що я не знаю. Її манера діяти була надзвичайно таємничою. До неї часто приходили нещасні люди прохати підмоги і, залишаючи Касл-Хоум, були такі задоволені, немовби одержали тут по зливку золота. Я робила все, аби дізнатися, що вона їм казала чи давала. Годинами простоювала навшпиньках під її дверима, боса на холодних кам'яних плитах, намагалася в замкову щілину підгледіти, ставила моїй дорогій померлій подрузі такі ж хитромудрі запитання, які ставите ви мені, але зі своїми криміналістськими здібностями я досягла – даруйте на слові, сер – не більше, ніж ви.

– Отже, ви стверджуєте, що не маєте найменшого уявлення про те, що відбувалося між місіс Шеклі і її відвідувачами?

– Ні, я цього не стверджую. Правда, за її життя все для мене було оповите млою, хоч я й прочитала всю літературу з цього питання, починаючи від Агати Крісті й кінчаючи Рексом Стаутом.[1]1
  Американський письменник, автор багатьох детективних романів.


[Закрыть] Трохи розвиднилося мені тільки після появи в Крайстчерчі Мак-Гівена. Це сталося тижнів через три по тому, як моя дорога вірна подруга розпрощалася з білим світом.

– Хто цей Мак-Гівен?

– Старий пірат. Але я вважаю його порядною людиною, хоч він і впіймався якось на дрібниці, вирішивши, що для срібних ложок аптекаря Квентіна його дірява кишеня буде надійнішим місцем, ніж шухляда буфета. Між іншим, я скажу вам, чому він це зробив. Влітку для колишнього моряка блукати – справжня втіха: завжди знайдеться якийсь курник, де можна переночувати. Проте взимку такій старій людині, як Мак-Гівен, доводиться сутужно, і він марить теплим закутком. За шість срібних ложок інспектор Абернаті міг дати Мак-Гівену тільки три місяці – тим більше, що йшлося про чайні ложки, які належать лицемірному Квентіну. Але ж ні! За клопотанням доброго Джорджа старий одержав цілих півроку і провів їх у нашій гарній теплій в'язниці.

У Чеда знову спалахнула підозра, що місіс Порджес намагається збити його з пантелику, і він суворо запитав її:

– Яке відношення має Мак-Гівен до таємниці місіс Шеклі?

– Коли його випустили з в'язниці, він, майже ридаючи, прибіг до мене і став благати хоча б голівку одної з цих голих фігурок. До речі, мене завжди дивувало, чому моя подруга – звичайно така сувора в моральному відношенні – зберігала в себе ці штучки… Коли я сказала йому, що викинула на смітник повну валізу порцелянових ангелів, він аж позеленів і пробурмотів, заїкаючись: «О боже! Ви не повинні були цього робити!» А потім миттю схопив заступ і помчав до смітника. Ніколи я не бачила, сер, щоб людина працювала так завзято – за годину він перерив увесь смітник.

– Він шукав ангелів?

– Ну, звичайно, сер! Шукав так, ніби там була скриня із золотими дукатами. І зрештою дещо знайшов: чотири цілих фігурки і силу-силенну голівок, ніжок, ручок, крилець.

– Певно, ці ангели до певної міри служили розпізнавальними знаками! – допитувався Чед. – Той, кому місіс Шеклі вручала таку штучку, міг пред'явити якісь вимоги до таких товстосумів, як Фенвік, не ризикуючи одержати стусана?

– Висловлюєтесь ви досить образно, сер, але цілком ясно. Так воно і є. Замість штурхана Мак-Гівен одержав од міської ради, очолюваної шановним бургомістром Лоуелом, невеличкий будиночок і навіть трохи грошей, на які завів курей.

– І саме тоді ви продовжили освячений небом шантаж, забравши в Мак-Гівена всі фігурки?

– Деякі фігурки я знайшла і на смітнику. Я сію добро всюди, де тільки можу.

– А щоб запасу цих ангелів вистачило надовго, ви їх, зрештою, побили і замість цілої фігурки вручали тим, хто просив допомоги, голівку чи ніжку?

– Так воно і є, сер. Тепер вам зрозуміло, чому я злякалася, коли в Касл-Хоумі з'явилися ви. Я була певна, що ви прибули з метою шпигувати за мною.

– Але ж яким чипом місіс Шеклі шантажувала фігурками шановних людей Крайстчерча? Може, вона знала про якісь факти, що становили для них небезпеку? Цим можна було б, звичайно, пояснити і появу духа покійної місіс Шеклі, і всякі інші казочки, якими ви хотіли забити мені баки.

– Але зрозумійте, сер! Я робила це тільки для того, щоб налякати вас і вигнати з Касл-Хоума. Я ж не знала, що й ваше серце прихиляється до бідних людей.

– Я гадаю, що справа тут вельми серйозна, – вголос висловив свої думки Чед. – Інакше такі типи, як Фенвік, власник універсального магазину Бредбері чи пастор Стерджен, не стали б просто так на коліна. А що справа серйозна, то й ставитися треба серйозно до всіх дрібниць… І коли ж почався шантаж на користь добрих людей?

– Кілька років по війні. Я сама без кінця сушила голову над тим, що ж могла знати місіс Шеклі, перерила весь будинок – від горища до підвалу, але нічого не знайшла. – Місіс Порджес раптом замовкла, а потім провадила далі: – Ваше запитання допомогло мені згадати деякі факти. Під час війни неподалік од Крайстчерча був опорний пункт наших військово-морських сил, у місті розташувалися тисячі солдатів: на узбережжі, поміж скель, до цього часу залишилися підземні бункери.

– Цікаво. Там, де розміщені війська, часто відбуваються речі, про які невідомо громадськості. Ви знаєте адвоката Хаббарда? Як ви гадаєте, він допоможе нам?

Місіс Порджес заперечливо похитала головою:

– В усій окрузі про нього відгукуються як про людину чесну й порядну, яка вміє зберігати таємниці.

Дзвінок біля дверей змусив обох здригнутися. Була вже година ночі, за вікном свистів вітер, здалеку долинав шум прибою.

– Хто це? – місіс Порджес злякано прикрила рукою рот. – Чи не… чи не той, що збирається вбити нас?

– Той, хто збирається вас убити, підкрадається тихенько ззаду…

– Боже мій! – швидко оглянулася місіс Порджес.

– … а не сповіщатиме про свою появу дзвінком. Так що можете піти й відчинити.

– Я?!

– Звичайно. Якщо за дверима стоїть вбивця, то, природно, зустрітися з ним віч-на-віч мушу я. А ви тим часом встигнете сховатися в каміні.

За дверима стояв не вбивця, а листоноша з телеграмою в руці. Чед дав йому шилінг.

Телеграма була від Джун і повністю відповідала її темпераменту: «Був і лишаєшся впертим віслюком крапка Все ж таки приїжджаю крапка Зустрічай у Брокслі 14235 крапка Джун».

– Кепські новини? – поцікавилася місіс Порджес.

– Все залежатиме від того, чи в доброму гуморі приїде моя подруга, – відповів Чед. – Якщо вона буде не з дусі, я попрошу вас сховати весь металевий посуд. – І раптом спитав – У місіс Шеклі є родичі?

– Наскільки мені відомо, нема, – відповіла місіс Порджес. – Кажуть, що в неї була небога, але й про неї багато років нічого не чути. Одразу ж після війни виїхала до Канади чи Австралії.

Усе ж Чед вирішив переночувати в кімнаті, приготовленій йому місіс Порджес. Він уже по саму зав'язку наситився похмурою атмосферою Касл-Хоума.

7

Прибуття лондонського поїзда Чедові довелося чекати майже три чверті години. Місіс Порджес, яку він підвіз до Брокслі своєю машиною, поїхала на омнібусі далі, а він, щоб згаяти час, вивчав на платформі розклад руху поїздів та поглядав чи на сіре небо, куди кілька труб хімічного заводу випльовували клуби жовтого смердючого диму. Нічого схожого на Крайстчерч з м'яким чистим повітрям. Пихкаючи, підкотив поїзд. З вагонів вийшло п'ять-шість пасажирів, але Джун серед них не було. Наступний поїзд з Лондона прибував тільки ввечері. Чед розсердився і вирішив не чекати. Зрештою, до Крайстчерча можна дістатися на таксі.

Повернувшись до Касл-Хоума, він здивувався, що вхідні двері не зачинені. Чед зняв плаща і підійшов до каміна. Місіс Порджес зарані поклала туди дрова і приготувала смолисті тріски. Чед узяв коробку з сірниками, але одразу ж випустив її з рук: за маленькою лавою праворуч від каміна він побачив жіночу ногу в елегантному черевичку на високому каблуці. Жінці, що нерухомо лежала на підлозі, було, очевидно, років сорок. Широко розкритий рот, здавалося, вона ось-ось закричить. Щоб переконатися в тому, що вона мертва, не треба було навіть перевіряти пульсу.

Нагнувшись, Чед побачив, що її застрелено. Очевидно, це трапилося недавно, бо тіло було ще теплим.

Він почав озиратися, шукаючи очима сумочку чи щось таке, завдяки чому він міг би встановити особу вбитої. Та не знайшов нічого. Вбивця, мабуть, забрав з собою все.

А що, як убивця ще тут, у будинку? Чедові навіть здалося, що він відчуває запах пороху. Він вирішив оглянути весь будинок, хоч ясно усвідомлював, що злочинець, якщо він ще тут, може легко пристрелити і його.

Але нікого Чед не знайшов. А оскільки в Касл-Хоумі не було телефону, він стрибнув у машину і помчав до поліцейської дільниці.

Джордж Абернаті сидів за письмовим столом і переглядав справи.

– Знову щось скоїлося? – запитав, уважно глянувши на друга.

– Так. Твій рай висаджено в повітря. В Касл-Хоумі лежить убита жінка.

– Нарешті! – кинув Джордж.

Кількома словами Чед розповів усе, що з ним сталося після повернення з Брокслі. Уточнивши деякі деталі, Джордж зателефонував до поліцейського управління в Глазго.

Потім сказав Чедові:

– Не знаю чому, але коли ти розповів мені про все, в мене ніби гора з пліч звалилася.

– Постає запитання: хто наступна жертва? – Чед не поділяв райдужного настрою свого друга.

Вони сіли в машину Чеда й поїхали в Касл-Хоум, – щоб там, на місці, чекати чиновників із Глазго.

На превеликий подив, вони побачили перед ворітьми будинку невеличку, зеленого кольору спортивну машину з лондонським номером.

– А це що? – Чед насупив брови.

Вони вбігли в хол, і Чед зупинився, ніби закам'янівши. Нога в черевичку на високому каблуці вже не стирчала із-за лави, незнайомка щезла. А на її місці – в Чеда похололо на серці – лежала Джун!

– Вона жива-живісінька! – вигукнув Джордж. Він, звичайно, трохи переборщив, оскільки вислів «жива-живісінька» Джун явно не пасував. Удар, який вона одержала по потилиці, на кілька хвилин затьмарив їй свідомість.

Нарешті вона розплющила очі, моргаючи, озирнулася, ніби намагаючись второпати, де опинилася, і глибоко зітхнула.

– Якщо всіх твоїх гостей, – сказала вона, звертаючись до Чеда, – будуть зустрічати ударом по голові,– о боже, як вона болить! – ти невдовзі станеш самотнім, мій любий.

– Як ти сюди потрапила?

Він допоміг їй підвестися на ноги.

– З учорашнього дня, – гордо заявила Джун, – я власниця розкішної машини, яка дісталася мені за сто дев'ять фунтів і сім шилінгів. Де моя камера?

Джордж подав їй фотоапарат, і вона поклала його собі на коліна так обережно, ніби це був не фотоапарат, а сире яйце.

Чед приніс з кухні пляшку віскі, три чарки і сказав, що Джун зараз треба випити. Потім Джун розповіла, що з нею сталося.

Вона теж побачила мертву жінку, відсунула стіл і нахилилася, але несподівано почула позад себе легке шарудіння. Не встигла обернутися – удар якимось твердим предметом поклав її поряд з незнайомкою, і ось тільки тепер вона очуняла…

– Невже ти не могла обернутися на секунду раніше, – з докором сказав Чед. – Тоді б ми хоч знали, хто вбивця.

– Якби я обернулася на секунду раніше, то вже на віки вічні заснула б безпросипним сном, можеш бути певен. Отож дякуй богові, що я виявилася неповороткою.

– Вона має рацію, – погодився Джордж. – Для вбивці, мабуть, надзвичайно важливо, щоб не розпізнали не лише його, а й жінку. Інакше він би ніколи не ризикнув серед білого дня виносити труп з будинку. Але ж куди він подів її?

– Це повинна виявити поліція з Глазго, – зауважив Чед.

– Зараз ми можемо констатувати лише одне: згідно з вашими описами, можна припустити, що жінка ця не з Крайстчерча, – сказав Джордж.

Незабаром прибули чиновники слідчої комісії: старший інспектор Мідл, два його молодих помічники і сивоволосий згорблений дідусь, поліцейський лікар.

Усіх дуже здивувало зникнення трупа. Ретельно оглянули будинок і територію, що до нього прилягала, але нічого не знайшли. Кривава пляма на килимі залишилася єдиним свідченням того, що тут сталося. Старший інспектор Мідл сисав півблокнота, після чого спокійно залишив зі своїми супутниками Касл-Хоум, так нічого певного і не довідавшись.

– Якщо ці панове докопаються до істини, – уїдливо кинув Чед, – я заткну в землю залізний прут і чекатиму, поки він не проросте.

– В Крайстчерчі за зовнішнім благополуччям приховуються жахливі речі, – пересмикнуло Джун.

– Можливо, – задумливо сказав Чед. – Але поки ми ще нічого про це не знаємо. Мене, наприклад, зараз цікавить, що за людина ніжилася на садовій лаві у Фенвіка? Ладен сперечатися, що він – родич місіс Фенвік і посідає досить помітне становище в упорядкованому малесенькому світі високоповажного підрядчика. Чому це так? Фенвік не видається людиною, яка без всякої для себе вигоди може надати притулок будь-якому зачуханому родичеві і створити йому легке життя. Може, ти, Джордже, що-небудь знаєш про цю людину?

– Ні, не знаю, але я постараюсь довідатися.

– Мертва незнайомка щезла. Якби я не побіг до тебе і не лишив її саму в холі! Хоча б фотографію в найгіршому разі…

– Фотографії в нас немає. Що ж тепер базікати! – Джордж знизав плечима.

Джун вийняла з сумочки люстерко, пудреницю та губну помаду. Вона провела рукою по чорному гладенькому волоссю, яке дивно контрастувало з голубими очима. При цьому вона удавала, ніби слухає краєм вуха розмову чоловіків.

Коли ж настала тиша, вона промовила кілька слів, які справили враження бомби, що вибухнула:

– У мене є фотографія цієї жінки. Перш ніж мене вдарили по потилиці, я встигла зняти її три чи чотири рази. Ти ж знаєш, – вона обернулася до Чеда, – що моя камера завжди напоготові, навіть вночі, коли я сплю.

Обидва заніміли від подиву.

– Вам вдалося сфотографувати вбиту? – першим отямився Джордж. Чед проковтнув слова, які крутилися в нього на язиці, і подумав: «Ні, дідька лисого, тепер я з нею не одружуся. Бути в шлюбі з такою меткою особою…»

– Чому ти не сказала цього одразу? – нарешті запитав.

– Ви не дали мені й слова вставити, – заявила Джун. – Ви розмовляли, розмовляли… Типово для чоловіків, коли вони не знають, що робити. – А потім додала ангельським голоском: – Я взяла з собою все необхідне. Якщо хочете, то віддрукую знімки хоч зараз.

Не минуло й години, як вологі фотографії вже лежали на столі. На них було обличчя темноволосої жінки з високим, трохи випуклим чолом, прямим носом і гострим підборіддям.

Джордж довго розглядав фотознімки і похитав головою:

– Мені вона не знайома. У всякому разі вона не схожа на злочинницю.

– Коли б на обличчі злочинця було написано, що він злочинець, то вони б уже давно перевелися, – зауважила Джун. – А завтра я спробую «клацнути» і загадкового родича Фенвіка. Може, він відомий поліції? – вона повернулася до Чеда. – Та й твою місіс Порджес не завадило б зафіксувати – в отруйниць у всі часи були найбезневинніші обличчя.

Чед з понурим виглядом глипнув на неї. Потім сказав:

– Якби я поїхав на берег Середземного моря, то працював би спокійно, а не ганявся за злочинцями.

– Мені час іти, – Джордж підвівся і взяв одну з фотографій. – Завтра вранці я відправлю її до Глазго.

– А я завтра відвідаю Хаббарда, сподіваюся, що за ніч я зумію підшукати слушний привід, – заявила Джун, непомітно взявши до своїх рук кермо влади. – Всі адвокати або самі шахраї, або зв'язані з ними найтісніше. Я вже хоч щось з містера Хаббарда та витягну.

Пізніше, коли вони вже лежали в постелі, Джун сказала:

– Якщо ти будеш обережно ставитися до того, що тобі подають за столом, і перестанеш вештатися по темних закапелках, то зможеш написати чудову книжку. Всю цю історію, певна річ, треба подати в гумористичному плані і відвести мені, молодій, привабливій жінці, яка перевершила своєю кмітливістю криміналістів, належне місце. – Вона щасливо засміялася, а Чед подумав: «Можливо, й справді не так далеко від істини все те, що я наплів оцьому лицемірові Стерджену. Чому б мені не одружитися з Джун і не зробити Касл-Хоум своєю резиденцією, прогнавши звідси всіх привидів?»

Перш ніж заснути, він знову згадав про покійну місіс Шеклі, про безголові порцелянові фігурки з криваво-червоними шиями, і його знову опосів страх, але набагато сильніший, бо тепер йому треба було боятися не тільки за своє життя, а й за життя Джун.