Текст книги "Ангели по десять шилінгів"

Автор книги: Петтер Аддамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

8

Наступного ранку адвокат Хаббард сам з'явився в Касл-Хоумі, щоб про все дізнатися на місці. Це була людина років сорока п'яти, трохи посивіла ї вельми самовпевнена. Він одразу сподобався Джун.

Коли Хаббард увійшов, Джун з Чедом сиділи за сніданком. Вона запросила Хаббарда випити з ними чашечку кави.

Після того, як адвокат докладно ознайомився зі всім, що сталося в Касл-Хоумі, Джун, немовби намагаючись уникнути відповіді на деякі запитання, перевела розмову на інше. Вона заговорила про останні театральні вистави в Глазго, які Хаббардові були відомі не гірше, ніж їй.

Чед мовчки сидів поряд з ними за столом і в душі вважав дотепні висловлювання Джун чисто жіночим базіканням, а підтакування Хаббарда – простою ввічливістю. Адже його справді хотіли отруїти, намагалися перерізати йому горло, а цим людям не спало на думку нічого кращого, ніж баляндрасити про останню прем'єру Осборна. Чед пересилив нехіть і спробував зіграти роль привітного господаря. Коли він висловив свою думку, що вбивцю невідомої жінки слід шукати в Крайстчерчі, Хаббард похитав головою:

– Мені здається, ви не маєте рації. Той, хто здійснив убивство просто в холі, а потім. викрав труп, – не тільки безцеремонний, а й надзвичайно передбачливий суб'єкт. Все передбачив і розрахував до останньої дрібниці. Тут видно руку професіонального злочинця.

– А хто йому доручив спровадити жінку на той світ? Хто ця жінка? Що вона робила в Крайстчерчі, де, зрештою, її труп? – запитав Чед. Ставлячи ці запитання, він чомусь подумав про склеп місіс Шеклі, про недавно змащені ґратчасті двері, але наступної хвилини сам у душі розсміявся – надто вже безглуздими і сміливими здалися йому власні думки. Хаббард задумався.

– У наші дні жінки проникають в усі сфери життя, – сказав напівжартома, напівсерйозно. – Чому не припустити, що ця жінка була членом злочинної банди, в чомусь завинила, і її усунули?

– Мені видається це неправдоподібним, – відповів Чед. – Тоді поясніть, чому вона опинилася саме тут, в Крайстчерчі, і як вона потрапила в Касл-Хоум?

– Не забувайте, – нагадав Хаббард, – що на узбережжі, миль за шість звідси, ще й зараз можна побачити різні укріплення, бункери, які метрів на п'ятнадцять входять у землю, в скелях обладнані ангари для підводних човнів. Тут був військовий об'єкт, який коштував державі величезні гроші, і, можливо, з минулого в сьогоднішнє тягнуться якісь нитки.

– А можливо, це звичайнісінький шантаж, – мило усміхаючись, зауважила Джун.

– Можливо, й так.

– Якби вбита не зникла і її вдалося впізнати, – промовив Чед, – поліція обов'язково щось би довідалася.

– Так, – погодилася Джун, – її викрали тому, що поліція чи хтось інший у Крайстчерчі досить швидко впізнали б її і таким чином натрапили на слід убивці.

– Правильно, – підтримав Хаббард. – Інакше й бути не могло.

– Я хочу вам дещо показати, – несподівано заявила Джун. Вона взяла сумочку, дістала ті фотографії, що зробила вчора, і розклала їх на столі.

– Ви знаєте цю жінку?

Хаббард узяв фотографії і уважно подивився на них.

– Ні, – відповів і після невеликої паузи додав: – Дивно, у неї такий вигляд, ніби вона спить з розплющеними очима.

«Не знає він її, безсумнівно, – подумав Чед. – Так прикидатися людина не може».

– Це вбита, – недбало кинула Джун. – Я встигла її сфотографувати до того, як злочинець поклав мене поруч з нею, і тепер поліція всієї Англії намагається встановити, хто ця жінка.

«І чого вона розквокталася, – подумки вилаявся Чед. – Якби Хаббард якимось чином був причетний до цієї справи, то тепер він попереджений, і старшому інспектору Мідлу, незважаючи на всі його зусилля, буде легше знайти на Хеймаркет обручку з діамантами, ніж вивести адвоката на чисту воду».

– Я в захопленні від вас, міс Джун. – Адвокат поклав фотографії на стіл. – Коли б я наштовхнувся на труп, мені спало б на думку що завгодно, але сфотографувати його я б не здогадався.

– А це моя професія – фотографувати, – не без гордощів заявила Джун. – Я – фоторепортер.

– В такому разі можете вважати, що вам пощастило. Якби в убивці хоч на секунду виникла підозра, що ви сфотографували мертву, вам би легким ударом не відбутись, – впевнено проказав Хаббард.

Перед тим, як піти, він запросив Чеда і Джун до себе. Він з радістю прийме їх у будь-який день і сподівається, що вони познайомляться ближче.

– Прекрасна людина, – сказала Джун, коли адвокат вийшов. – Мені здається, що я натрапила на слід, який може привести нас до розгадки. У всякому разі з адвокатом Хаббардом варто було познайомитися.

– Який слід?

– Дай мені подумати, ще надто рано про це говорити, – відповіла вона ухильно.

Ця риса теж була характерна для неї: Джун часто напускала на себе таємничий вигляд, а через деякий час раптом заявляла, що її глибоко обгрунтовані припущення виявилися помилковими, але що вони могли б бути й правильними, якби не деякі непередбачені події.

– Думай, думай, я не заперечую, – зауважив Чед. – Тільки май на увазі, що вдруге не відбудешся таким легким ударом.

– Я буду уважною.

Вони глянули одне одному в очі і раптом зрозуміли, що в них зараз одне бажання, і це бажання змусило їх забути і про Хаббарда, і про привиди Касл-Хоума, і про все інше.

– Ти сварився, що я досі не прибрала в кімнаті, – протуркотіла Джун, роздягаючись. – Але ж я мала рацію! Навіщо складати постіль, якщо через кілька хвилин ти знову перевернеш її?

Цього разу Чед не заперечив.

Через деякий час, коли вони, щасливі і втомлені, лежали поруч, Джун, позіхаючи, сказала:

– Тепер можеш вибирати. Або ми поспимо до обіду, або візьмемо човна і поїдемо на один з найближчих островів загоряти.

– Півдня валятися в постелі! Ні, це не діло. – рішуче промовив Чед. – Вдень треба щось робити. Поїдемо загоряти!

9

Похмурі скелі, на які з піною налітав прибій, прямовисно спадали в море, а химерні залізобетонні бункери здіймалися на місцевості, наче міфічні печери циклопів. Вони нагадали Чедові про те, щоб він не довіряв тиші, що небезпека чигає на них і недооцінювати її може тільки така оптимістка, як Джун.

– Який у них моторошний вигляд, – безтурботно показала пальцем на укріплення, що височіли самотньо, Джун і засміялася, ніби моторошне і смішне – одне й те саме.

Моторний човен, який належав Касл-Хоуму, вони знайшли після недовгих пошуків у невеличкій бухточці і незабаром взяли курс на скелястий острів, що був миль за п'ять від берега.

– Саме так я уявляла рай, – урочисто вигукнула Джун, коли вони вже досягли острова і почали шукати місце, захищене од вітру.

Ох Джун, Джун – для справжнього раю ця місцевість була досить убогою. На кам'янистому грунті ні дерева, ні кущика. Лиш сірий лишайник покривав каміння, і важко сказати, як би влаштувалися тут наші герої, коли б не захопили з собою двох надувних матраців.

Заплющивши очі, Чед і Джун лежали мовчки, тільки іноді обмінюючись фразами, які складалися не більше ніж з півдесятка слів і нічого не означали:

– А тут розкішно!

– Вітер холоднючий!

– А я дуже зголоднів!

– А тут справді розкішно!

Проте Джун, яка могла заснути бозна-де, незабаром зовсім замовкла. Тоді Чед почав водити травинкою по її плечах, грудях, але у відповідь почув тільки сердите бурчання. Будь-яку спробу порушити чужий сон Джун вважала грубим втручанням у найсвященніші права людини.

Через три години її розбудив шум моторного човна.

– Мені весь час снився Хаббард, – заявила вона. – Ми втрьох лежали на сонці, а коли я помітила, що можу припектися, мені не треба було навіть прохати його накрити мене рушником. Він сам додумався. Ой! – раптом голосно вигукнула Джун: глянувши на себе, вона побачила, що справді припеклася, бо Чед не був джентльменом і не здогадався накрити її. Плечі, груди, живіт почервоніли, здавалося, їх облили окропом.

Їй захотілося посваритися з Чедом.

– Це через тебе я вся червона, ти зробив це навмисне. Ти просто заздрив, що я можу спати де завгодно і коли завгодно.

– Я кілька разів хотів розбудити тебе, але ж ти лаялася.

– Отже, тобі треба було взяти приклад з Хаббарда і покласти на мене свою сорочку, – сказала Джун з чисто жіночою логікою.

– Цей Хаббард упадає біля тебе навіть уві сні. – Чед спробував обернути розмову на жарт.

– Якщо тобі заманеться ревнувати мене до всіх симпатичних чоловіків, яких я бачу вві сні чи зустрічаю в житті, в тебе з'явиться дуже багато клопотів, любий!

Вітер посилювався, а що він дув з материка, то на легкий зворотний шлях розраховувати було нічого.

Спустившись до води, вони не повірили своїм очам. Човен, правда, стояв на тому ж місці, де його лишили, але був він у такому стані, що навіть Джун втратила мову. Зникло серце човна – підвісний мотор. Замість нього лежали два весла, пакет з бутербродами й дві непромокальні спортивні куртки. На лопаті весла злодій, чи, як назвала його Джун, безсоромний грабіжник, надряпав крейдою: «Щасливого повернення! Веслування – корисний вид спорту».

Незважаючи на те, що Чед був міцний, дужий і вмів веслувати, сильний зустрічний вітер робив свою справу – вперед вони майже не просувалися. Швидко смеркло, і Чед втратив орієнтири. Побоюючись, щоб їх не занесло у відкрите море, вони повернули назад, до островів.

Після годинного блукання вони натрапили, зрештою, на скелі. Чи то був той же острів, де вони загоряли, чи інший, невідомо, та це й не мало значення. Головне, що вони знову відчули під ногами тверду землю і в безпеці могли провести ніч.

Лише вранці другого дня Чед пригнав свого човна в бухту Крайстчерча, і, коли вони нарешті ввійшли в хол Касл-Хоума, мужність знову покинула Джун. У неї навіть не вистачило сил скрикнути.

Коли вандали ввірвалися в Рим, вони напевне поводилися пристойніше, ніж невідомі особи, що відвідали цієї ночі Касл-Хоум і вчинили там справжній погром. Від широких дубових сходів лишився тільки кістяк, дерев'яні стінні панелі були зідрані. А що коїлося в їхній затишній кімнатці! Ліжка, можна сказати, більше не існувало, воно перетворилося на купу дощок, звалених біля стіни, всі матраци розпороті. Повногруді ангели, що стояли на етажерці, щезли.

А як реагувала на все це місіс Порджес? З'ясувалося, що в неї і в Джун було дещо спільне, а саме – здатність міцно й солодко спати навіть під час землетрусу. Та коли Чедові вдалося розтермосити її, він зрозумів, що здатність ця не природжена, а пояснюється двома пляшками портеру, які порожні стояли біля ліжка.

«Тепер мені нічого турбуватися про свою книжку, – подумав Чед. – Те, що скоїлося за ці дні, містить у собі досить усякого чортовиння та безглуздя. Важко буде тільки розплутувати весь цей клубок».

Місіс Псрджес впала у крісло. Погром, влаштований кимось у Касл-Хоумі, подіяв на неї дужче, ніж трагічна смерть улюбленого кота. Але Чед знав, що треба робити в таких ситуаціях. Він згадав свій візит до підрядчика Фенвіка, згадав і те, що в кишені його старих кордових штанів лежала відбита рука порцелянового ангела. Він дістав її і поклав на коліна місіс Порджес.

– Після сніданку ви засвідчите свою повагу Фенвікові і за допомогою цієї ручки дасте, так би мовити, йому зрозуміти, що він повинен до завтрашнього вечора – гадаю, такий термін ми зможемо йому відпустити – знову навести лад в Касл-Хоумі.

Обличчя місіс Порджес просвітліло.

– Ваша правда, сер. Якщо я тицьну йому під ніс цю штучку, він із шкури вилізе, а все зробить.

Перш ніж влягтися спати на перини покійної місіс Шеклі, Чед попрохав місіс Порджес зайти до інспектора Абернаті і розповісти йому про все, що трапилося. Хай він сам навідається в Касл-Хоум – але не раніше, ніж о четвертій годині.

10

– Зупиніться! Не пийте кави – спершу треба переконатися, що вона не отруєна, – вигукнула Джун, побачивши, що Джордж Абернаті підніс чашку до губ. Той звів брови.

– Не дивуйтеся, в цьому будинку я ні за що більше не відповідаю, – пояснила вона свій переляк.

Джордж вийняв з кишені форменої куртки якогось папірця і розгорнув його.

– Ви знаєте, чим хотіли спровадити на той світ Чеда? – запитав він.

– Ви маєте на увазі отруту у вершках?

– То була не отрута, а проносне. – І перш ніж Чед устиг дати вихід своєму гніву, додав: – Ти гадаєш, воно не шкодить? У великих дозах може викликати кровотечу і судому, прикути людину на кілька днів до лікарняного ліжка. Очевидно, невідома особа цього й добивалася.

– Від трагічного до смішного один крок, навіть у цьому випадку, – філософськи виголосив Чед.

Джордж витяг з кишені інший папірець. Та не встиг вимовити й слова, як з'явилася місіс Порджес. Її обличчя сяяло, ніби вона виграла велику битву.

– Яка перемога, сер! Таке мені не часто доводилося переживати, – сповістила.

– Він погодився прислати людей? – поцікавилися Джун.

– Спочатку він так загарчав, що, здавалося, роздере мене на шматки, але потім…

– Після того, як ви показали йому порцелянову ручку?

– Так!.. Вона справила на нього таке враження, ніби в його дім ударила блискавка. На прощання вій мало не цілував мені руки. І обіцяв прислати людей завтра ж, і з самого ранку. Ця ангельська ручка, – місіс Порджес витягла з обтягнутого червоним оксамитом ящичка порцелянову ручку і з любов'ю дивилася на неї, – коштує дорожче, ніж чарівна лампа Аладдіна. Побачивши її, навіть сам диявол замість того, щоб мучити бідних грішників, став би пригощати їх лимонадом.

– А ви щось довгенько там були, – зауважив Чед.

– Я на якийсь час перетворилася на детектива, тобто хотіла вам допомогти. Ви навіть не уявляєте, який рев здійняв містер Фенвік, коли вирішив, що я вже пішла. Його дружина мало не зомліла – так він паплюжив її разом з братиком Робертом, який заварив усю ту кашу.

– Де ж ви сховалися? – поцікавився Джордж.

– Я вийшла з будинку, а потім прослизнула назад і принишкла біля вікна його кімнати. Воно було відчинене, і я все чула.

– А що він казав про цього Роберта?

– Що той злочинний елемент і ганебна пляма на всій їхній родині і що його не варто було викликати до Крайстчерча.

– І більше нічого?

– Не знаю. Я мусила залишити свій пост, бо хтось наближався по стежці з саду і мене могли помітити.

Вона зробила звичайний реверанс і пішла до своєї кімнати переодягнутися.

– Розповідь про Роберта досить цікава, – підсумувала Джун.

– Я надіслав його фото до Глазго і вже одержав відповідь, – сказав Джордж. – Роберт Уейд відомий поліції так добре, як може бути відомий тільки запеклий злочинець. Навіть Інтерпол завів на нього справу. Зухвалими крадіжками в готелях він зажив собі, так би мовити, міжнародної слави. Хоч де б він з'явився: в Каннах, Ніцці, Брайтоні чи у фешенебельному лондонському готелі, – поліція одразу ж напоготові. Лише раз йому не пощастило. Якось під час танцю він зняв з герцогині Честервуд намисто й дорогоцінну брошку з діамантами. Але цього йому було замало, і він спробував викрасти ще й сережки. Тут і спіймався, бо його дама виявилася не такою п'яною, як він гадав. Крім того, йому приписують ще цілий ряд зухвалих крадіжок у готелях, які він здійснив з незвичайною спритністю. Але поліції, за винятком одного разу, ніколи не вдавалося викрити його.

– Молодчина! – вихопилося в Джун.

– Він що, приїхав сюди прямо з в'язниці? – запитав Чед. – Коли я позавчора зустрівся з ним, у нього був далеко не джентльменський вигляд.

– Можливо, саме виглядом він дратує своїх родичів, яких порошинка, що випадково залетить у вікна, дратує, немов розлючений буйвол, який увірвався в дім, – висловила припущення Джун.

– У всякому разі сюди він приїхав не відпочивати, – зауважив Чед. – Його, напевне, викликали милі родичі. Навіщо? Б'юся об заклад, саме він, і ніхто інший, нишпорив по Касл-Хоум. у і все перевернув догори дном. Тепер нам треба дізнатися, що він шукав і чи знайшов що-небудь.

– Не думаю, що він причетний до вбивства. Злочинці його штабу навіть не носять з собою зброї, вбивство для них так само виключено, як для проповідника Армії порятунку, – категорично ствердив Джордж.

– Причетний він до вбивства чи ні, ми все одно повинні з ним поговорити і спробувати загнати його на слизьке.

– Приперти Роберта Уейда до стінки, мабуть, набагато важче, ніж піймати в'юна намиленими руками.

– Все буде залежати від того, хто і як розмовлятиме з ним. У мене таке відчуття, ніби ми симпатизуємо один одному, – сказав Чед. – А вбивство, незалежно від того, чи причетні до нього його милі родичі, чи ні, посилить у ньому бажання викласти все. Але ми повинні поспішати, щоб він не вислизнув од нас.

– Якщо ти збираєшся з ним розмовляти, я хочу бути присутньою при цьому, – ультимативно заявила Джун. – Напевно, він цікава людина, а мене завжди тягне до цікавих чоловіків.

– Твій потяг до цікавих чоловіків починає мене нервувати. Спершу Хаббард, тепер Уейд, а коли ми знайдемо злочинця, який убив незнайомку й огрів тебе по голові, то, мабуть, виявиться, що ти до краю захоплена й ним.

– Історичні романи кишать вбивцями, до яких будь-яка жінка може мати цілком природний потяг, незважаючи на те, чи є на її голові корона, чи нема, – відпарирувала Джун і раптом засміялася. – Я зараз хотіла уявити, як ти сидиш на троні в горностаєвій шубі, з короною на голові, і, признаюся, мені це не вдалося. Таке місце тобі абсолютно не пасує.

– Просто ти не віриш у мої сили. – Чед вибив трубку й підвівся. – Нам не можна марнувати час, я негайно йду до Фенвіків і спробую поговорити з Робертом Уейдом.

Джордж схвально кивнув:

– Ми чекатимемо тут. – І, обернувшись до Джун, додав з усмішкою: – Щоправда, співрозмовник з мене нікудишній.

– Дрібниці, – втішила його Джун. – У мене багата фантазія. А щоб надати нашій розмові бентежної принади, я спробую уявити, що саме ви – ватажок банди вбивць, яка діє тут, в Крайстчерчі. Адже такий варіант теж можливий, чи не так?

11

Коли Чед запитав у місіс Фенвік, чи не зможе він поговорити з Робертом Уейдом, та кинула на нього такий погляд, яким можна було б просвердлити стіну.

– Ми більше не маємо нічого спільного з Робертом, і я не знаю, де він, – сухо відповіла вона і хряпнула дверима перед самим Чедовим носом.

Тоді Чед почав міркувати, де він зможе натрапити на слід Уейда, а потім, немовби щось раптом осяяло його, помчав машиною до базарного майдану. Там була кінцева зупинка багатьох автобусних маршрутів, які з'єднували Крайстчерч з іншими містами, в тому числі і з Брокслі. Чед зупинив машину перед пивничкою «Пірат у діжці» і хотів було підійти до квиткових кас, але несподівано кинув погляд у відчинені двері пивнички й зупинився.

Придивившись, він переконався, що очі йому не зрадили, хоч Роберта Уейда майже неможливо було впізнати. На ньому – модний, пошитий у першокласного кравця костюм, а валіза коштувала, певно, фунтів двадцять, не менше. Перш ніж сісти на табуретку поряд з Робертом Уейдом, Чед оглянув приміщення пивнички. З обох боків були ніші у формі величезних діжок, де відвідувачі ховалися від цікавих поглядів. У проході між «діжками» з низької стелі звисали моделі старих фрегатів та каравел, опудало крокодила і надзвичайно довгий, моторошний «меч» меч-риби. Певно, все це були речі часів Мердока, легендарного капітана, ватажка піратів. Ножі, шаблі, кинджали морських розбійників, що прикрашали стіну позаду стойки, мали нагадувати відвідувачам про те, як у давні-прадавні дні капітан Мердок і його хоробрі соратники мили у віскі свої закривавлені руки і пропивали в цьому шинку награбоване багатство.

– У мене таке передчуття, наче ви мене розшукували, щоб поговорити зі мною, – сказав Роберт Уейд. – Викладайте, в чім річ.

Він був у доброму настрої і зовсім не здивувався появі Чеда.

– Ви, я бачу, збираєтеся втекти від своєї улюбленої сестриці, втекти надовго? Що ж, я вас цілком розумію, – Чед наслідував жартівливі інтонації Уейда.

– Нічогісінько ви не розумієте, – заперечив Роберт з таким виглядом, ніби в нього болять зуби. – Якби ви познайомилися з моєю сестрицею і її чоловіком трохи ближче, то у вас, як і в мене, було б єдине бажання: назад у в'язницю, тільки метрові мури можуть відгородити вас од таких родичів.

Уейд, не соромлячись, – він, очевидно, підозрював, що Чед поінформований про його славне життя, – заявив, що два роки в'язниці за спробу викрасти сережки – абсолютно справедлива кара, бо він припустився при цьому такого промаху, на який не мав ніякого права.

Звалив до одної купи професіональні інтереси й особисті, якщо можна так висловитися. Справа в тому, – що дама була не тільки п'яна – а такі жінки, коли вони ще не втратили розуму і лише перебороли природну сором'язливість, притягують мене більше, – вона була ще й справжньою леді, серце якої належало мені. Ви розумієте, що я маю на увазі?

Чед ствердно кивнув.

– А як вам сиділося у в'язниці, не дуже кепсько? – щиро поцікавився він.

– Ні, я б цього не сказав, – почав Уейд. – Ви знаєте, мене призначили там помічником бібліотекаря, і я одержав чудову нагоду грунтовно займатися самоосвітою, надто вивчати історію Англії дев'ятнадцятого – початку двадцятого сторіччя. Таке удосконалення знань вкрай необхідне у нашій професії.

– Необхідне? Як це розуміти? – Чед подивився на нього здивовано.

– Зараз поясню. Бачите, коли наша славна імперія перестала бути імперією, а з колоній почали повертатися додому колишні генерали й чиновники, то одразу ж виникла необхідність навчитися вести з ними розмову…. З генералами найкраще теревенити про виграні війни. Починаєш підхвалювати його, лоскочеш йому ідіотську пиху, а потім – ще до того, як він встигне отямитися, – позбавляєш багатого бевзя надто тяжкого гаманця.

– У мене до вас ще одне невеличке запитання, – перебив його Чед. – Скажіть, адже це ви – тільки дивіться мені в очі, – це ви довели Касл-Хоум до такого стану, наче там носороги у волейбол грали?

– Я зробив не тільки це! – Уейд знову перехилив чарку і навіть пустив сльозу від розчуленості. – Мотор з вашого човна теж зняв я, і зараз він лежить десь на дні моря.

– Так, чудову ніч довелося мені провести на острові! Приємне товариство, навколо – ні душі. Я ніколи цього не забуду, друже, – запевнив його Чед. – Може, людина з бритвою в руці, людина, яка постинала голови з моїх ангелів, – це теж ви?

– Звичайно, – з гордістю зізнався Уейд. – Але бритва існує тільки у вашій фантазії, я користувався виключно інструментом, що складається з ножа, ложки й виделки. – Він зробив коротку паузу. – А тепер, з вашого дозволу, запитаю я. Скажіть, чи не вам я повинен дякувати на оцю ґулю? – Він нагнув голову й постукав пальцем по потилиці.

– Ви маєте на увазі пастку, яку я поставив у підвалі?

– Я так і думав… Але я не образився, ви були, так би мовити, нічним сторожем, що охороняв самого себе. – Реплікам Уейда не бракувало дотепності.

– А що ви скажете про каністру з гасом?

– Вона вже була в підвалі, коли я вперше спустився туди. Я не звик спалювати своїх жертв живцем. Я вважаю це звірством…

– А історія з вершками? – доскіпувався й далі Чед.

– Ви маєте на увазі отруту? – голос Уейда затремтів од сміху.

– Проносне, – сухо уточнив Чед. – Але у великих дозах воно може діяти, як отрута.

Уейд підняв руку.

– Клянусь, що не мав до цього ніякого стосунку, – а що не було біблії, він підвів очі до неба або, точніше, до прокуреної стелі пивнички.

– А хто ж до цього причетний? Може, ваша улюблена сестриця?

– Ви маєте на увазі цю стару козу, вічно набурмосену святенницю, цю ходячу подушку для голок? – Уейд вимовив ці слова з такою ненавистю, що засумніватися в їхній нещирості було просто неможливо. Він цілу хвилину жадібно ковтав повітря, перш ніж знову повернувся до душевної рівноваги. Потім сказав: – Друже, цілком можливо, що це справа її рук. Це така підступна особа, що я із задоволенням вручив би орден тому, хто спровадив би її на той світ.

– Я хотів би поставити ще одне важливе запитання, дуже важливе. Мова піде про людське життя, яке для вас, я гадаю, священне.

– Так, людське життя для мене священне, людина живе тільки раз.

– Хто вбив у Касл-Хоумі жінку і забрав труп?

Уейд миттю став таким тверезим, немовби весь цей час пив тільки содову воду, а не перехилив сім-вісім чарок віскі.

– Яку жінку?

Чед розповів про те, що сталося.

Очі Роберта Уейда примружились, підборіддя видалося вперед.

– До цієї хвилини я нічогісінько про вбивство не знав, – промовив, ледь ворушачи губами, Уейд. – Але деякі думки з цього приводу у мене є…

– Які саме? – поквапився Чед.

– Цього я вам не можу сказати. Скажу лише: якщо моє припущення справдиться хоча б частково, декому доведеться відповідати серйозно.

– Ви гадаєте, ваші родичі причетні до цього вбивства?

– Від них можна всього чекати, – відповів Уейд. – У них навіть вистачить нахабства звинуватити у вбивстві мене. Вам обов'язково слід передати нашу бесіду інспекторові?

– Джордж Абернаті – мій близький друг, і якщо я йому про що-небудь розповім, то можете бути певні, він сприйме все так, як і я. Інакше кажучи, можете не турбуватися – труп незнайомки не шукатимуть у вашій валізі. Але щоб поставити всі крапки над «і», я хотів би одержати від вас ще одне пояснення, яке розвіє мої останні сумніви.

– Мабуть, ви хочете дізнатися, що я шукав у Касл-Хоумі? – Уейд вцілив у «десятку». Саме про це хотів дізнатися Чед. – Гаразд, я скажу вам. Я перерив увесь будинок, шукаючи бляшану скриньку.

– Що ж у ній зберігається?

– Цього я не знаю. Якісь документи, що компрометують мого шуряка й людей, зв'язаних з ним.

– Добре, я вам вірю. Може, ще по чарчині?

– По останній. Мені зараз їхати, а я не хотів би позбутися шоферських прав, – при моїй професії це може вилізти мені боком.

– Навіщо вам права, якщо ви їдете автобусом?

– Хто вам сказав, що я збираюся їхати автобусом? – на обличчі Уейда застигла усмішка, його злість ніби випарувалася. – Я хотів би дати вам добру пораду. Ви, мабуть, теж спробуєте відшукати скриньку з документами. Це буде марна праця. Ви не знайдете її, коли наміть розпиляєте будинок на дрібненькі шматочки. В Касл-Хоумі скриньки нема, це абсолютно точно, її не може там бути, бо я знайшов би її, – сказав Уейд. А потім додав повчально: – В нашій професії, так, як і у всякій іншій, немало і халтурників, і знавців, і майстрів вищого класу, «зірок» першої величини. І я, дарма що скромний, хотів би заявити вам категорично, що належу саме до «зірок». І справа тут не в п'ятнадцятирічній практиці, не в сотні готелів, де мені довелося побувати, а в природжених здібностях. Це шосте почуття, щось трансцендентальне. І якщо вже в якійсь кімнаті чи в якомусь будинку я нічого не знайшов, то, запевняю вас, справжній ясновидець теж піде звідти з порожніми руками. Хтось забрав скриньку з Касл-Хоума – це так само точно, як і те, що «Великий Бен» все ще височить на березі Темзи.

– У вашій особі країна втратила справжнього поета, – захоплено зауважив Чед.

– Не поспішайте з висновками, – Уейд сковзнув з табуретки. – Адже в будь-який момент може статися – в житті всяк буває, – що я потраплю в лабети юстиції, цієї продажної дівки, і ось тоді – справа вже вирішена – я почну писати мемуари, ось тоді в мені прокинеться справжній художник. І людство дізнається, що все своє життя я тільки те й робив, що збирав матеріал для небувалої книги…

– Я теж збираю матеріал для книги.

– Якщо ви справді закохані в свою подругу – миловидне дівчисько, тільки язичок у неї, ніби квітник, зарослий кропивою, – то пораджу застрахувати своє життя на кругленьку суму, це ніколи не зашкодить. – Після цієї досить образної характеристики Джун і категоричної поради Уейд зібрався йти, але не встиг. Вже по тому, як відчинилися двері і як ними хряснули, співрозмовники збагнули, що хтось увійшов з далеко не миролюбними намірами.

Це була місіс Фенвік. Те, що вона задумала якусь капість, не викликало найменших сумнівів, але чоловіки чекали наближення небезпеки напрочуд спокійно,

– О! Це ти, дорога сестричко! – привітав її Уейд. – Ти, мабуть, прийшла зі мною попрощатися і випити за моє здоров'я подвійну порцію віскі? – Він зробив паузу, а потім, уже сухо, додав: – Ти – змія в крокодилячій подобі!

– Де моє намисто?

– Невже ти прийшла заради нього? Не турбуйся, воно в такій же безпеці, як у сейфі англійського банку.

Місіс Фенвік володіла дивовижною здатністю: вона могла без перепочинку виливати на свою жертву нескінченні потоки найогидніших слів. Але цього разу вона без зволікань перейшла до рішучих дій. Блискавично схопивши валізку за ручку, вона обернулася і пішла до виходу.

Це анітрохи не збентежило Чедового співрозмовника. Уейд повільно допив свою чарку і лише тоді, коли місіс Фенвік дійшла до дверей шинку, звернувся до неї:

– Хвилинку, дорога сестричко, а що тобі відомо про труп?

– Який труп?

– Той, що оцей пан знайшов у холі свого будинку і який потім раптом зник.

На обличчі місіс Фенвік можна було прочитати і розгубленість, подив, і сум'яття, і навіть жах. Напевно, ця звістка так паралізувала її, що пальці, які мають шпику хижої птиці, мимовільно розчепірилися, і валіза упала на підлогу.

Уейд взяв свою чарку, але, побачивши, що вона порожня, з сумною міною поставив її на стойку.

– Англійська поліція, дорога сестричко, – найкраща в світі, якщо йдеться про те, щоб вистежити і схопити вбивцю, це безсумнівно. Господи, врятуй королеву! – додав Роберт без будь-якого зв'язку.

– Навіщо ти мені все це кажеш, яке відношення до вбивства я маю? – запитала місіс Фенвік, але цього разу властивих її голосові злісних ноток не було чути.

– Не знаю – ти маєш до нього відношення, чи твій золотенький чоловічок, чи ви обоє, чи хтось із вашого шановного товариства, – мене це, власне, не цікавить. Цим питанням займеться поліція. Я ж прошу тебе одне: не розказуй мені казку, ніби ти про це нічогісінько не знаєш.

– Я нічого не знаю ні про труп, ні про його зникнення, ні я, ні Джеймс не маємо до цього ніякого відношення.

– Поліція не повірить твоїм казочкам, не вірю їм і я, – Уейда раптом охопила лють. – Ти напевне щось про це знаєш, адже воно тісно пов'язане з тим дорученням, яке я одержав від вас. І незважаючи на це, ти змусила мене обшукати Касл-Хоум і тим самим накликала на мене підозру, ніби я якимось чином причетний до вбивства. Якби моє минуле не було таким бездоганним щодо цього, інспектор Абернаті вже давно кинув би мене за грати, і я не мав би ніякої можливості довести, що оці руки, – він розчепірив свої довгі пальці, – не пролили жодної краплини безневинної крові. Ось як. І тепер тобі, мабуть, буде зрозуміло, чому я взяв, як відшкодування, ці нещасні фамільні коштовності, які самі по собі не варті навіть тисячі фунтів, і чому я збираюся зберегти їх у себе.

Місіс Фенвік не знала, що їй робити; потім, всупереч будь-якій логіці, знову схопила валізу й мовчки попрямувала до дверей.

– Там тільки брудна білизна! – усміхаючись, крикнув Уейд. – Надішли її мені до Лондона, коли випереш та випрасуєш!