Текст книги "Водяничок"

Автор книги: Отфрид Пройслер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

Розповідаючи, Водяник раз у раз зупинявся і пригравав собі на чудовій арфі.

Місяць тим часом піднявся ще вище, – величезне світле кружало. Щоб краще його бачити, Водяничок ліг у траві горілиць.

Місяць непомітно міняв колір: жовта квітка калюжниці стала блискучо-срібною, мов таляр. І все, чого тепер торкалися його промені, ставало сріблястим. Місяць посріблив небо, луки, ставок, і очеретяні зарості, і човен у ставку біля берега, і листя дерев.

– Він котиться прямо на стару вербу! – сказав раптом Водяничок. – Ще заплутається в гіллі!

– А ти вилазь на дерево і допоможи йому вибратися, – усміхнувся батько.

– Добре, – сказав Водяничок, – вилізу!

І він умить видряпався на вербу, щоб допомогти місяцеві. Але дарма турбувався: хоч як він тягнувся, як спинався, а місяця не дістав.

Батько вже хотів був покликати малого, коли хлопчик здивовано спитав:

– А хіба в нас у ставку теж є місяць?

– Та ні, – сказав батько. – Звідки б він там узявся?

– Та я ж бачу його! – крикнув Водяничок. – Я бачу два місяці. Один на небі, другий у воді. Як добре, що й у нас у ставку є місяць! Коли б тільки він не поплив… Ой, я знаю, що зроблю: спіймаю його. Скочу з верби і схоплю його! Знаєш, як здивується мама, коли я покладу місяць їй на стіл у кухні!

І не встиг батько заперечити (а може, він і не хотів заперечувати!), як Водяничок стрибнув з дерева в ставок. Ще в повітрі він простяг руки, щоб вчасно схопити місяць, який плавав у темній воді.

Але що це?

Тільки-но торкнувся він пальцями дзеркальної поверхні ставка, як місяць розчинився у срібних хвилях.

«Ну, як? Ухопив?» – хотів був запитати Водяник, коли хлопчик, відсапуючись, виринув на поверхню.

Але не запитав… Він стояв і дивився, як Водяничок пливе серед розплавленого срібла, а навколо нього здіймаються срібні бризки. Це так захопило Водяника, що він знову взяв у руки арфу й заграв. Він грав і грав, не вгаваючи, поки Водяничок купався у срібній воді.

ОТЕПЕР ГОДІ!

Літо наближалось до кінця. Хліб уже скосили, до села звідусіль з’їжджалися вози з пшеницею, в садках достигали яблука й груші.

Якось Водяничок знову виліз на стару вербу, щоб роздивитися навкруги. Віддалік на дорозі він побачив самотнього подорожнього.

Худий і цибатий, чоловік той був убраний у вишуканий чорний костюм і йшов, як лелека.

Під пахвою він ніс чорну згорнуту парасольку, а на носі в нього сиділо щось, скріплене тонким дротиком: два блискучі кружечки з поперечкою. Від кожного кружка йшов довгенький дротик, що кінчався за вухом.

Водяничок ще зроду не бачив окулярів, він навіть не знав, що вони є на світі… «Що воно таке? – промайнуло йому в голові. – Чи не побігти назустріч цьому чоловікові та й роздивитись, що в нього на носі?»

Гоп! – стрибнув він у траву і побіг на дорогу. Там почекав, поки чоловік підійде. Тоді став перед ним, вклонився і сказав:

– Добрий день, Людино! Скажи, будь ласка: що в тебе на носі?

Незнайомець зупинився, глянув крізь прозорі кружельця на Водяничка й неласкаво відповів:

– Як ти смієш глузувати з мене!

– Що? – здивувався Водяничок.

Чоловік потер пальцем перенісся.

– Послухай-но! – сказав він. – З отаким бридким зеленим чубом ти б краще мовчав! І як ото в людини може вирости отакий' чуб!

– Вибач! – перебив його Водяничок, – Але ж я зовсім не Людина! Я Водяник!

– Що? – зарепетував довготелесий, – Водяник? Та щоб я повірив такій нахабній брехні?

– Чому це брехня? Це правда!

– Це ти – водяник? О Господи! Водяник! Чули таке? Та водяників не буває взагалі!

– Що? – крикнув Водяничок. – Кого не буває? Може, скажеш, це не я стою отут перед тобою? Ну ж бо, придивись до мене! – Слова довготелесого розсердили його.

– Годі базікати, шибенику зелений! – гарячкував незнайомець. – Ти що собі думаєш? Гадаєш, я такий дурний, що повірю в якихось водяників? Водяників не буває, чув?

– Ну, годі! – розсердився Водяничок. – Якщо ти не хочеш вірити тому, що бачиш, то… то ти такий дурноголовий, як і довготелесий!

– Що-о-о-о? – заволав незнайомець і розлючено посварився на малого парасолькою: – Ану, скажи ще раз те, що ти тільки-но сказав, нахабна жабо!

Він простяг руку, щоб схопити Водяничка за комір. Але де там: Водяничок – раз! – і відскочив.

– Спіймай мене, як хочеш, довганю! – крикнув малий і перекривив його. – Ніколи не спіймаєш!

– Побачимо! – засичав довготелесий.

І, розмахуючи парасолькою, мов шаблею, кинувся навздогін за Водяничком. Вони помчали навскіс через луку, просто до ставка. «Стривай-но, я тобі покажу – є я чи мене немає! – думав Водяничок. – Нехай тільки заманю тебе куди слід!» Він біг не дуже швидко, але петляючи так, що довготелесий кожної хвилини думав: «Ось зараз я його схоплю!» – і щоразу хапав саме тільки повітря.

Водяничок добіг до ставка – й раптом прудко обернувся, схопив довготелесого за ноги і – раз, два! – втягнув його у воду.

Незнайомець не збагнув навіть, як усе це вийшло. Він хотів був покликати на порятунок, але Водяничок відразу занурив його з головою – той і писнути не встиг! Коли він виринув, вимахуючи своєю парасолькою, Водяничок занурив його ще раз, і ще раз, і ще… і занурював доти, доки довготелесий не наковтався води.

Аж тоді Водяничок, нарешті, пустив його. Геть очманілий, видерся довготелесий на берег. Його чудовий чорний костюм звис на ньому, мокрий до рубчика. Чуприна була заліплена мулом. За ним тягся цілий хвіст водоростей. Черевики щокрок жалібно схлипували. Еге ж, вигляд він мав жалюгідний!

Його парасолька плавала в ставку. Водяничок був задоволений. Він спіймав парасольку, кинув її навздогін довготелесому й гукнув:

– Гей, ти, жердино з дротом на носі! Тепер віриш, що я справжній водяник?

Тоді чоловік крутнувся й помчав геть так швидко, як тільки дозволяли його довгі худі ноги. З реготу Водяничок аж за живіт брався. І всі рибини, равлики і водяні жучки у ставку сміялися разом з ним.

ПЕЧЕНІ КАМІНЦІ

Був чудовий, сонячний осінній день. На ставку плавали перші пожовклі листочки. Вони гойдалися на хвилях, мов золоті кораблики. Водяничок сидів коло дверей своєї хати й лічив їх.

– Раз, два, три, чотири, – рахував він. А сам думав: «Якщо листочків буде рівно дев’яносто дев’ять, то я щось загадаю. І те, що я загадаю, неодмінно здійсниться. Адже дев’яносто дев’ять – щасливе число».

Але, долічивши до шістдесяти семи, він почув здалеку, десь над водою, легеньке дзеленькання. Воно то гучнішало, то тихшало. Часом долинало й глухе мукання. Ніби хтось гукав у порожнє відро.

«Та нехай вони собі там угорі видзвонюють і мукають, мені треба рахувати далі», – подумав Водяничок, силкуючись нічого того не чути.

Але він усе чув і навіть почав гадати, що б це могло бути. І раптом збився з рахунку: що ж далі – сімдесят два чи сімдесят три? Через оте дзеленькання й мукання все переплуталося в його голові.

«Як прикро! – думав Водяничок. – І бажання моє не збудеться! Хоча, може, листочків виявилося б зовсім не дев’яносто дев’ять, і тоді, що я надумав, нічого не вийшло б… А цікаво: що там на поверхні діється?»

Відштовхнувшись ногами від дна, він поплив угору. Вистромив з води голову й зрозумів, що звуки ті линуть з луків за ставком. Водяничок доплив до берега, розсунув руками очерет і позирнув, мов у щілину в завісі, на луки.

Але те, що він побачив, його трішечки розчарувало. Адже він уявив був собі он яке диво – а там паслося кілька корівок.

Коли яка корова ступала крок, на шиї в неї дзеленькали дзвіночки. Часом котрась підводила голову й мукала. Тоді мукала й решта. А потім якийсь час, крім дзвіночків, чулося коров’яче хрумкання й посапування.

«І заради цього я плив до берега! – подумав Водяничок. – Звичайнісінькі корови!»

Він уже хотів був повертатися додому, коли раптом помітив щось дуже чудне.

Трохи віддалік сиділо троє сільських хлопчаків. Вони палили багаття і час від часу кидали у вогонь якісь жовті камінці. Трохи згодом вони вигрібали ті камінці палицями, зчищали з них попіл і їли їх.

Водяничок неабияк здивувався. Він уже знав, що люди мають різні химерні звички, але щоб їсти печені камінці – неймовірно! Недовго думаючи, він вийшов з очерету й попрямував до вогнища. Підійшовши до хлопчаків, він попросив:

– Дайте й мені покуштувати! Я ще зроду не їв печених камінців!

– Ми теж, – сказали хлопчаки.

– Але ж я сам бачив, як ви їх їли! – сказав Водяничок. – Мабуть, ви печете якісь незвичайні камінці, еге?

Хлопчаки, нарешті, зрозуміли, що він мав на увазі. І так зареготали, що аж корови з подиву попідводили голови.

– Що? – вигукнув один. – Печені камінці?

– Та це ж картопля! – вигукнула решта. – Хіба ти не знаєш, що таке картопля?

– Ні, звідки мені знати? – сказав Водяничок. – А що ж це?

– Слухай-но! Та ти глузуєш з нас, чи що? І хто ти такий?

– Я? Я – Водяничок! Хіба ви не бачите?

– Он хто ти! Водяник, значить! – вигукнули хлопчаки, – Так би відразу й сказав! Звісно, ти не знаєш, що таке картопля! То йди ближче, ми дамо тобі покуштувати.

Один хлопець умить розгріб палицею попіл і дістав дві чорні картоплини, другий обшкріб з них чорну шкірку, а третій подав Водяничкові сіль у папірці.

– Цим треба посипати зверху, – люб’язно сказав він.

Водяничок спершу довго не наважувався покуштувати. Він обнюхав картоплину з усіх боків. Вона так смачно пахла! І він подумав: «Якщо люди їдять це і їм не вадить, то й зі мною нічого не станеться. Покуштую…»

Він обережно відкусив шматочок.

– Ну як, смачна? – спитали хлопці.

– Дуже! – захоплено вигукнув Водяничок, уминаючи картоплину за обидві щоки. – Чи хто б подумав, що печені камінці такі смачні!

БЛИСКАВКА З КОРОБОЧКИ

Водяничок сподобався трьом сільським хлопцям, а хлопці сподобались Водяничкові. Надвечір вони розпрощалися, як добрі друзі.

Віднині хлопці приходили до ставка майже щодня. А Водяничок, зачувши їхній посвист, одразу виринав з води й вітався з ними. Іноді він чекав хлопців у гіллі старої верби і здалеку махав їм рукою, побачивши всіх трьох на луці.

Хлопці щоразу приносили Водяничкові гостинця: то яблук чи груш, то шматочок сиру чи хліба з медом, то кренделик чи грудочку цукру. А якось перепало йому навіть шматок солодкого пирога.

Усе це Водяничкові чудово смакувало. Він бачив, що їжа в людей добра, майже така добра, як у водяників. І подумав, що хлопці, мабуть, дуже зрадіють, як він їм чимось віддячить, наприклад, пригостить ласощами з маминої кухні.

Але хлопці, на жаль, не мали ніякої охоти їсти смажених водяних жуків з солоними личинками коників. Не схотіли вони навіть тушкованої жаб’ячої ікри, що її назбирала Водяничкова мама торік навесні й законсервувала. Не пощастило Водяничкові також із салатами й стравами з водоростей. Взагалі, хоч би що він друзям пропонував, вони ні до чого навіть не доторкнулися.

І Водяничок, нарешті, вгамувався: він перестав носити хлопцям їстівне. Зате подарував їм найкращі черепашки й равликові хатки, які тільки міг знайти. Інколи він приносив їм блискучі камінці, які дуже рідко де знайдеш. Таким подарункам хлопці дуже раділи. Радів і Водяничок, що й він знайшов-таки, чим обдарувати друзів.

Коли всі четверо сходилися, то час для них завжди минав дуже швидко. То вони кидали на воду плескаті камінці й дивилися, чий камінець дужче підскакує. То гралися в піжмурки, ховаючись у кущах понад берегом. А то вирізували з очерету сопілки й змагалися, хто довше про-свистить без перепочинку.

Хлопці показали Водяничкові, як стояти на голові, котитися клубком і перекидатись через голову, і Водяничок усе точнісінько повторював.

Самі ж вони охоче дивилися, як Водяничок з’їжджає дерев’яним жолобом. Він пояснив їм, що тут немає нічого страшного, нехай самі хоч раз спробують. Але хлопці відповіли, що в них так не вийде, бо вони, на жаль, усього тільки люди. Людина, звісно, загине, як потрапить у млинове колесо. А втім, на таку забавку приємно просто подивитися.

Ні, вони ніколи не нудьгували разом, Водяничок із своїми трьома друзями. Але найдужче подобалося йому сидіти з хлопцями біля багаття, пекти в попелі картоплю і, звичайно, ласувати «печеними камінцями».

Якось він зустрів своїх друзів словами:

– Чи не розпалили б ви картопляний вогонь? Сухий очерет є, я назбирав цілу купу. Треба взяти вашу блискавку з коробочки, потримати її біля очерету – і він займеться.

– Як ти сказав? – спитали хлопчики. – Блискавка з коробочки?

– Та блискавка ж! – вигукнув Водяничок. – Я ж знаю! У вас є така коробочка з тоненькими паличками. Якщо вийняти з коробочки паличку і зробити чирк! – паличка займеться від блискавки з коробочки.

– А, ти он про що – про сірники! – сказали хлопці.

І один з них швидко сягнув рукою до кишені.

– Звичайно, – сказав Водяничок, глянувши на сірникову коробку, яку той підставив йому мало не під ніс. – Інколи ви, люди, не все відразу розумієте.

Хлопець хотів був запалити сірника, але другий зупинив його:

– Зажди-но! А що, як це зробить наш Водяничок? – І звернувся до малого: – Чи не хочеш ти сам викликати блискавку з коробочки?

– Справді! – загукали хлопці. – Справді, нехай Водяничок сам це зробить!

Водяничок узяв коробочку й вийняв з неї сірника. Потім нерішуче приклав його до коробки.

– А я не спалю собі пальців? – спитав він про всяк випадок.

– Ні, ні! – заспокоїли його хлопці. – Як припече – викинь його, і квит! Нічого поганого не буде.

І Водяничок тернув сірником. Та все-таки він трішечки побоювався й тернув так квапливо, що сірник погас.

– Візьмеш ще одного, – сказали хлопці. – Тільки не квапся.

Цього разу Водяничкові пощастило його запалити. Він гордо встромив запалений сірник під купу очерету. Багаття затріскотіло, полум’я шугнуло вгору.

– Непогано, як для початку, – похвалили хлопці.

А той, чиї були сірники, сказав Водяничкові:

– Як хочеш, візьми цю коробочку собі. Я її тобі дарую.

– І сірники теж?

– Звичайно, – відповів хлопець, – Як же ти без них добудеш блискавку?

Водяничок від щастя мало не кинувся йому на шию. Він радісно підкинув коробку в повітря, піймав її, знов підкинув і знов піймав. Він підкидав її, а сам захоплено плескав у долоні.

Але раптом він засунув коробку в кишеню курточки, повернувся й побіг до ставка.

– Гей, що це з тобою? – здивовано гукали хлопці йому навздогін.

Та Водяничок їх уже не чув. Він разом із своєю коробочкою вже пірнув у воду.

ФОКУС-ПОКУС

Поки хлопці сиділи на березі коло багаття, пекли картоплю і марно сушили собі голови, гадаючи, що ж скоїлося з Водяничком, той плавав у ставку на глибині, шукаючи коропа Ципрінуса.

Останнім часом Ципрінус був завжди трохи роздратований. Він ображався на Водяничка за те, що той бавився з людськими дітьми. «Не знайся ти з людьми! – бурчав він на малого ще зовсім недавно. – Вони приходять сюди купатися і піднімають з дна такі хмари мулу, що хати власної не знайдеш, або закидають у воду свої препогані вудки і ждуть, щоб хтось із нас клюнув, а потім їдять нас із олією й цибулею, – так мені казали. Ой, не водись з людьми! Водяникові нема чого з ними знатися! Я не розумію, як ти можеш про це забувати! Не збагну!»

«От здивується Ципрінус, коли я покажу йому, що мені подарували хлопці!» – думав Водяничок. Він уявив собі, як захоплюватиметься Ципрінус тими маленькими блискавками з коробки! І тоді старий зрозуміє, що це не так уже й погано – дружити з людьми.

Після довгих розшуків Водяничок, нарешті, знайшов старого коропа. Малий дістав з кишені коробку.

– Вгадай, що тут усередині, – сказав він.

– Гм, – промовив Ципрінус. – Звідки мені знати, що там у тебе в коробці. Може, черв’яки?

– Блискавки, – сказав Водяничок.

– Блискавки? В такій малесенькій коробочці? – Ципрінус похитав головою. – Ти глузуєш з мене?

– Зовсім ні! – заперечив Водяничок. – У коробочці справді блискавки. Зараз побачиш.

Ципрінус недовірливо дивився, як Водяничок дістає з коробки сірника. Усе це здалося йому непевним. Він про всяк випадок відплив трохи вбік.

– Зараз я скажу: «Фокус-покус», – поважно пояснив Водяничок, – і побачиш, що буде далі. Отже, увага!.. Фокус… покус…

При слові «покус» він тернув сірником об коробку. Але, на його прикрий подив, нічого не вийшло! Не було ні блискавки, ні тим паче вогню.

– Ну, коли це все, – мовив Ципрінус і підплив ближче, – коли це все, то мушу сказати, що ти неабияк мене розчарував.

– За першим разом у мене ніколи не виходить, – спокійно пояснив Водяничок. – От за другим, будь певен, що вийде.

Але даремно він хвалився. Сірники не займалися ні за другим, ні за третім, ні за четвертим разом.

– Якщо ти називаєш це блискавками, – зневажливо кинув Ципрінус, – то назви мене зеленою жабою! Ге-ге, все це нісенітниця! Знайди когось дурнішого! – І він глузливо пустив бульбашки.

«Не збагну, в чому справа… чому ж у мене більше не виходить?» – пригнічено думав Водяничок. І він розповів Ципрінусові, як чудово це в нього виходило там, нагорі, при сільських хлопцях.

– А, он воно що! То ти в людей роздобув свою коробку, – сказав Ципрінус. – Ну, тоді мене нічого не дивує! Вони тебе просто обдурили, та й усе. Я тобі сто, тисячу разів повторював: стережись людей! Але ж ти не слухаєшся! Тобі хочеться бути посміховиськом. Якби оце я був на твоєму місці, я б знав, що робити!

– І що ж би ти зробив?

– Я поплив би нагору і жбурнув їм коробку під ноги. І сказав би: чхати я хотів на вас усіх!

– Такого я не скажу, – відповів Водяничок. – Я поговорю з ними дуже спокійно. Навряд щоб вони хотіли мене піддурити!

– Піддурити тебе? – перепитали хлопці, коли Водяничок у двох словах розповів їм про-свою невдачу. – Ні, ніхто не хотів тебе дурити. Повір нам. Але не сподівайся, щоб сірники горіли у воді! Мокрі сірники не горять. Тут нічого не зробиш.

– То їх можна викинути?

– Викинь. Завтра ми тобі ще принесемо.

– Я ж зрозумів, що Ципрінус хотів посварити мене з вами, – сказав Водяничок. – Але ж він не знає., вас! – І висипав мокрі сірники у вогонь.

Та коли-він намірився викинути й коробку, найстарший хлопець сказав:

– Ні, коробку не викидай! Мені спало на думку таке: ми назбираємо в неї черв’яків, і ти подаруєш її Ципрінусу від нас. Може, тоді він не думатиме про нас так погано.

НА ДОБРАНІЧ, ВОДЯНИЧКУ!

Дні минали, і рік теж минав. З дерева уже опало листя, часто йшов дощ. Водяничкові друзі все рідше приходили до ставка. І були вони тепер у довгих панчохах і плащах. Часто Водяничок чекав на них даремно. Якось уранці, після багатьох похмурих днів, засяяло сонце. Водяничок відразу це помітив, виглянувши у вікно. Вода у ставку знов стала ясна й прозора, чого давно вже не було.

«Сьогодні мої друзі неодмінно прийдуть!» – подумав Водяничок. І дуже зрадів, що знову їх побачить.

Він не знав, що сталося з ставком цієї ночі. Не сподіваючись лиха, він одягся, поснідав і зібрався пливти на берег. Він хотів, як завжди, сісти в гіллі старої верби і згори виглядати друзів. А як побачить хлопців на дорозі, то помахає їм рукою.

Підпливаючи до поверхні ставка, Водяничок ні про що особливе й не думав. Та раптом він стукнувся носом об щось тверде й холодне. Він не зміг вистромити голову з води.

«Дивина! – подумав малий, – Я стукаюсь об щось таке, що можна відчути, але не можна побачити! Що б це могло бути? Та нехай, я випливу десь-інде».

Але хоч куди він кидався, нічого не виходило. Весь ставок був ніби вкритий склом. І Водяничкові довелося визнати, що він зовсім безпорадний. Замислено поплив він додому.

– Так-так… – сказав Водяник, коли син розповів йому про своє відкриття, – Отже, минув ще один рік! Настала зима, наш ставок замерз. А це означає – пора спати: укритися ковдрою з головою – і спати.

– Але ж ми щойно повставали!

– Дарма, – сказав батько. – Настав такий час, водяники мусять скоритися. Тим паче, що взимку для нас немає нічого цікавого. А як прийде весна, сонце знов розбудить нас своїм промінням.

– Ви в цьому впевнені? – спитав Водяничок.

– Цілком! – відповів батько. – Я в цьому впевнений так само, як у тому, що маю синочка. Тож лягаймо спати, мама вже постелила нам постелі.

І Водяничок пішов у спальню. Він раптом відчув, що страшенно втомився, і мамі довелося його роздягнути. Коли він уже лежав у ліжку, батько потис йому руку і, весело кивнувши, сказав:

– До весни!

– Авжеж, до весни… – відповів Водяничок. – До… вес… ни…

Засинаючи, він думав про своїх друзів на березі, про все, що встиг пережити. Про те, як він уперше переплив з батьком ставок. І про те, як вони грались у піжмурки в лісі з водоростей. І як він плив додому на спині в коропа Ципрінуса.

Згадав він і свою мандрівку в дерев’яних ночвах, і водяну гірку на млиновому колесі. І срібну ніч та гру на арфі. І як вони з Ципрінусом провчили недотепного рибалку…

Чудово все було! Так чудово, що він залюбки побачить усе це ще багато разів – у зимовому сні.

– На добраніч, Водяничку! – почув він чийсь голос.

Голос долинав звідкись іздалеку. Хто ж то був, хто сказав йому «на добраніч»? То був лагідний голос, він його добре знав…

– На добраніч, Водяничку! – почулося ще раз.

Водяничок зрозумів, що це голос його мами. І він зрадів, що почув мамин голос ще раз перед тим, як заснути, – заснути на всю свою довгу, повну світлих снів зимову ніч.