Текст книги "Водяничок"

Автор книги: Отфрид Пройслер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Один сріблястий промінь упав на Привиденя.

І Привиденяті стало невимовно гарно, – дуже легко й вільно, легше і вільніше, ніж будь-коли досі.

І раптом воно помітило, що вже не чорне! Воно все знов світилося, воно стало біле!

– Я білий! – здивовано й радісно вигукнув малий, – Я білий, білий, білий!

– Чого ви так дивуєтеся? – засміявся Угу Шугу, – Власне, все так просто й зрозуміло, любий друже. Сонце винне в тому, що ви стали чорні, а місяць знову зробив вас білим. Отак-то. А тепер, будь ласка, заспокойтеся.

Але малому Привиденяті було невимовно радісно.

Воно не слухало Угу Шугу, воно ніяк не могло заспокоїтися.

Аж до кінця опівнічної години воно витанцьовувало на мурі замку.

Воно стрибало при місяці з зубця на зубець муру і все не могло натішитися.

Не могло натішитися з того, що знов стало біле.

Ніжно-біле.

Біліше за хмарку снігової пороші.

ВОДЯНИЧОК

СПРАВЖНІЙ ВОДЯНИЧОК

Одного дня вертається млиновий Водяник додому, а дружина й каже йому:

– Відтепер ти повинен поводитись дуже тихо. У нас знайшовся маленький хлопчик.

– Що ти кажеш? – радісно вигукнув Водяник. – Справжній маленький хлопчик?

– Авжеж, справжній маленький Водяничок, – сказала дружина. – Скидай, будь ласка, чоботи й заходь тихенько. Здається, він ще спить.

Водяник скинув свої жовті чоботи й навшпиньки пішов у хату. Його очеретяна хата стояла глибоко на дні млинового ставка. Стіни, були вимащені не білою глиною, а мулом – адже це водяникова хата. Взагалі ж вона нічим не різнилася від сільських, хіба що була куди менша. У хаті була кухня, комора, світлиця, спальня й сіни. Долівка чепурненько посипана білим піском, на вікнах веселі зелені завіски, зіткані з водоростей і куширу. І, звичайно ж, в усіх кімнатах, сінях, кухні, коморі стояла аж під стелю вода. Та й як же інакше, коли хата – на дні ставка?

Отож Водяник навшпиньки шаснув через сіни в кухню. З кухні тихесенько майнув до світлиці, а з світлиці нищечком пробіг до спальні. І коли він тихесенько-тихо підійшов до ліжка, то побачив поряд з ним очеретяну колисочку, а в ній – маленького хлопчика. Очі в нього були заплющені, він спав, поклавши кулачки обабіч пухкенького червоного личка на подушечку, – так, неначе затулив ними собі вушка.

– Подобається він тобі? – спитала Водяничка.

Вона також зайшла до спальні й зазирала через чоловікове плече.

– Хлопчик дуже вже маленький, – відповів Водяник. – А так він мені подобається.

Батько нахилився над колискою й почав лічити:

– Один, два, три, чотири, п’ять…

– Що це ти лічиш?

– Та це я – чи в нього всі пальчики, – стиха мовив Водяник. – Ти тільки поглянь, які в нього рівненькі ніженьки! Коли він підросте, то одержить пару гарних жовтих чобітків, зелену, як очерет, курточку, коричневі штани і яскраво-червоний ковпачок. Найбільше мені подобається його чубик. Ти ж знаєш, я завжди мріяв про такого хлопчика із зеленим чубиком!

– Обережно! – застерегла дружина, – Що ти там знову робиш?

– Не заважай, – відповів Водяник. – Цікаво: чи є в нього перетинки між пальчиками? Це дуже важливо для Водяникового сина.

Водяник хотів розтулити хлопчикові кулачок. Аж ось Водяничок прокинувся і взявся терти кулачками очі.

– Ой, поглянь! – раптом скрикнув батько на весь голос. – Ти бачиш? Бачиш сама?

– Перетинки між пальчиками? – засміялася дружина.

– Та й їх, і їх! – радісно вигукнув Водяник. – Але тепер я знаю ще, які в нього очі. Зелені, зелененькі! Справжні очі водяника!

І Водяник узяв хлопчика з колиски й підняв його високо над головою. А тоді пішов з ним у танок, та так завзято, що очеретяні стіни хати захиталися, а білий пісок на долівці аж курів. А Водяник усе приспівував:

– У нас маленький Водяничок! У нас маленький Водяничок!

Звідусіль до хати почали підпливати цікаві рибини, вони зазирали у вікна, витріщаючи лупаті очі. Водяничок весело чеберяв під стелею ногами й руками. І кожен, хто хотів, одразу міг побачити, що це таки був справжній Водяничок.

ОГО-ГО, ОЦЕ ХЛОПЕЦЬ!

– Як ти гадаєш, – сказав увечері Водяник своїй дружині, – чи не справити б нам родини? Завтра я запрошу родичів, хай вони всі на нього подивляться. А ти навариш і насмажиш усякої всячини, щоб було чим поласувати. Адже в нас не те, що в якихось там Людей!

Отож другого дня Водяник поплив скликати рідню, а до тих, хто жив далеко, вирядив посланцями риб. Водяничка лишилася дома варити й пекти. До пізнього вечора вона брязкала каструлями, сковорідками та мисками. А поміж усім тим годувала кашкою малого Водяничка.

Водяник запросив двадцятьох сімох гостей, і двадцять шість з них завітали. То були: дванадцять водяників з дружинами, Криничник і Русалка, що жила під мостом Непомука. Криничник мешкав у артезіанському колодязі за пожежною вежею, був уже вельми старий і мав білу бороду. Інші водяники прибули звідусіль: із сільського ставка, з жаб’ячої драговини, з качиної калюжі, з Червоного й Чорного каналів, із форельного струмка, з гірського джерела і ще з п’яти водоймищ.

– Ласкаво просимо! – зустрів гостей Водяничків батько. – Це добре, що ви всі прибули вчасно! Ми з дружиною щиро вдячні і сподіваємося, що частування вам сподобається.

– Чи не хочеш ти спершу показати нам хлопчика? – спитав Водяник з гірського джерела.

– Ні, – заперечив господар, – спершу частування. Головне – наприкінці!

Дванадцять водяників з дружинами, а також Криничник, Русалка з-під мосту Непомука та інші гості посідали за довгим столом, що його Водяник поставив надворі перед хатою, бо все товариство в кімнатах не вмістилося б. Криничник з білою бородою сів на почесному місці.

Водяничка подала гостям спершу суп із зеленої ряски, потім смажену риб’ячу ікру з сушеними водоростями. Далі вона поставила на стіл салат, який майстерно приготувала з колодязних жучків та дрібно порізаних стебел калюжниці. Той, кому цього було мало, міг ще скуштувати тушкованих жаб’ячих язичків і досхочу наїстися солоних личинок коників…

Авжеж, усе було не так, як у якихось там Людей!

– Слухай, – спитав господаря за десертом Водяник, що жив у Червоному каналі, – невже ти не запросив свого швагра, Болотяного водяника? Йому, певно, хотілося б тут бути, правда?

– Звичайно! – відповів господар. – Я не такий водяник, щоб забути свого швагра! Я послав до нього найшвидшого листоношу – Річкову форель. Та лихий його знає, чому він не прийшов!

– Мабуть, трохи припізнився з далекої дороги, – сказав Криничник. – Але прийде напевне. Наскільки я його знаю, він неодмінно прийде… А тепер про головне: чи не хочеш ти, нарешті, показати нам свого Водяничка?

– Якщо ви справді вдовольнились, то я його принесу! – сказав Водяник.

Але тієї ж миті, як він хотів зайти до хати – винести сина, – диво дивне! – в ставку раптом стало зовсім темно! Хоч в око стрель!

– Рятуйте! Що це? – закричали пані.

– Та нічого! – відповів хтось басом. – Це всього-навсього я! Добрий день…

І кого ж вони побачили, коли чорна мла розійшлася? Болотяного водяника! Запливаючи в ставок, він гнав поперед себе цілу хмару мулу – оце й усе…

– О-о! Ласкаво просимо до нас! – вигукнув Водяничків батько. – Ми вже думали, що ти не прийдеш. А я саме хотів винести з хати нашого малого.

– Неси його! – сказав Болотяний водяник. – А я тим часом попоїм…

Він одразу ж потягнувся рудими руками до найближчої миски, – була та миска повна салату з колодязних жучків та стебел калюжниці, – і – раз, два, три – стала порожня! Потім Болотяник проковтнув півтарілки тушкованих жаб’ячих язичків з солоними личинками, а наостанку поласував залишками смаженої риб’ячої ікри.

– Конче треба підкріпитися, – сказав він, плямкаючи. – Мандрівка збуджує апетит.

Болотяник їв і їв, аж поки в дверях з’явився господар, несучи очеретяну колиску з Водяничком. Тут Болотяний водяник відразу забув про всі миски й тарілки, зірвався на ноги і вигукнув так захоплено, що мало не вдавився останнім шматком:

– Ого-го, це хлоп’я!

І всі водяники зі своїми дружинами, Криничник і Русалка з-під мосту Непомука з’юрмилися навколо очеретяної колиски й собі загукали в захваті. Та за хвилину Криничник з білою бородою підняв угору руку і, коли всі затихли, сказав:

– Не галасуйте, як на базарі! Побажаймо нашому Водяничкові щастя!

– Авжеж, авжеж! – підтримали гості.

І всі по черзі стали підходити до колиски й бажати Водяничкові щастя, здоров’я, довгого віку і всього-всього, що потрібне водяникові.

А Болотяник сягнув рукою в кишеню й витяг флейту. Коли настала його черга, він сказав:

– Нехай у тебе, хлопчику, завжди буде весело на серці!

І, вип’явши губи, заграв на флейті.

Ох, як же він грав на честь Водяничка! Весело було послухати, весело подивитися! З кожної дірочки, як тільки він приймав палець, водночас із звуком вилітала й пливла на поверхню ставка тоненька ниточка бульбашок. А що Болотяник, граючи, безперестанку погойдувався, нахилявся, обертався, то здавалося, наче бульбашки танцюють веселий танок.

Тоді тринадцять водяників і собі пішли танцювати з своїми дружинами. І Криничник з білою бородою, і Русалка з-під мосту Непомука теж ухопилися за руки і закружляли в танку. Та раптом усі стали як укопані і вражено втупилися у Водяничка: той непомітно видерся зі своєї колисочки і плавав, махаючи ручками й ніжками, навколо Болотяника.

– Хіба таке можливо? – здивовано спитав Водяник. – Ще молоко на губах не висохло, а він уже плаває!

– Як бачиш! – прошепотів Криничник і погладив свою білу бороду.

Більше й він не знав, що сказати.

А КРУТНИСЬ-НО, СИНКУ!

Незабаром Водяничок уже плавав, як дорослий. Він-бо й почав таки досить рано! Говорити малий також навчився швидко. Водяничата вчаться всього цього набагато швидше, аніж людські діти. Мабуть, тому, що вони ростуть У воді.

Спочатку Водяничок плавав тільки у світлиці. Та згодом батьки дозволили йому випливати в сіни і в кухню. Плаваючи по кухні, він заглядав у всі мамині каструлі. Але найчастіше любив малий підпливати до вікон, розсувати завіски і дивитись у зелену воду. Часом повз вікно пропливали спритні рибини, часом до самої шибки підпливав тритон.

А іноді Водяничок навіть бачив, як батько чи мати зникали в зеленій глибині ставка або поверталися звідти додому.

Та незабаром йому набридло тільки те й робити, що стояти біля зачиненого вікна, і він спитав батька:

– Чому мені не можна вийти з хати?

– Чому? – перепитав батько. – Тому, що без штанів з хати не виходять! Так не годиться. Але я дістану тобі дещо з одягу. Адже ти вже підріс.

На ранок він приніс Водяничкові пару новісіньких штанців з блискучої риб’ячої шкурки, зелену, мов очерет, курточку, яскраво-червоний гостроверхий ковпачок і, звичайно ж, пару справжніх водяничних жовтих чобітків.

Водяничок весело вбрався – все було наче на нього шите. Тоді Водяник покликав дружину.

– Поглянь-но! – сказав він, гордовито кивнувши в бік Водяничка. – Подобається він тобі в штанях? Віднині йому вже не сором показатися хоч де!

– Ох! – сказала мама. – Можна було б із штаньми ще й зачекати! Адже дитині всього лишень два тижні! Та я знаю: вам, чоловікам, страх не терпиться, щоб діти швидше підростали.

– Еге ж, – відповів Водяник. – А ви, жінки, тільки про те й мрієте, щоб діти все життя трималися за ваші спідниці… Та ти плачеш, чи що?!

– Ні, ні! – сказала Водяничка, швидко витерши сльозу. – Тобі просто здалося… – Потім додала: – Мусять же діти колись вирости, це так, твоя правда. І ця зелена, мов очерет, курточка нашому хлопчикові дуже личить…

– Отож-бо, – сказав Водяник. – Відразу б так… Я знав, що хлопчина тобі сподобається. А крутнись-но, синку, нехай мама роздивиться тебе з усіх боків! – Він схопив Водяничка за плечі і став обертати сюди-туди.

– Поглянь на його ковпачок! – кричав він до дружини, – Хіба ж він не пасує до його зеленого чубика? А чоботи! Я сам зробив їх з найдорожчої шкіри, яку тільки міг собі дозволити!

– Та воно й видно, – погодилась мати, – Чоботи – просто чудові.

– А знаєш, мамо, що з усього найкраще? – спитав раптом Водяничок.

– Що?

– Найкраще те, що мені не треба більше сидіти дома! – вигукнув, сяючи, Водяничок. – Нарешті я можу вийти! Я тепер буду плавати в ставку щодня – з ранку до вечора. Хіба ти не рада?

– Та воно-то так, – пробурмотіла мама. – Не сердься, але, мабуть, треба мені бігти на кухню, бо пригорить суп…

Та сказала Водяничка так тільки тому, що відчула: вона ось-ось заплаче.

Вона не хотіла, щоб чоловік і син бачили, як нелегко буде їй відпускати малого з хати.

ВЗДОВЖ І ВПОПЕРЕК СТАВКА

Вранці, посьорбавши юшки, Водяник урочисто промовив:

– Ну, а тепер ми з тобою вирушимо в плавання. Будь уважний, синку, і ти побачиш багато різних див, а коли повернемось, розповіси про все мамі. Ти готовий?

Водяничок кивнув головою:

– Мені вже давно кортить поплавати!

– Авжеж, це я розумію. Але спершу скажи мамі «до побачення».

Водяничок сказав мамі «до побачення», а мама звеліла йому чемно слухатися тата й ніде його не кидати. Чоловіка ж вона попросила:

– Будь ласка, не забувай, який крихітний наш хлопчик. Пам’ятай, що сьогодні він уперше вирушає з дому.

Після цього Водяник із сином рушили до дверей. Спочатку вони кілька разів обпливли свою очеретяну хату, і Водяничок весь час тримався коло батька. А що хата стояла на дні ставка, то батько з сином пропливли над нею і заглянули в комин.

– Мамо! Агов! – гукнув у димар Водяничок. – Чуєте, мамо? Зараз до вікна підпливе велика рибина, дивіться!

І він підплив упритул до кухонного вікна, витріщив очі, відкопилив нижню губу, як звичайно робить риба, і втупив погляд у маму, яка стояла біля кухонного столу і чистила овочі.

Мама весело засміялася, а Водяник поплескав сина по плечі:

– Ну-ну, годі! Погратися в рибу ти зможеш і завтра. Пора вирушати в дорогу.

І він подався з сином мандрувати вздовж і впоперек ставка. Кожній рибині, з якою стрічались у дорозі, Водяничок казав: «Добрий день!» Він намагався ще й запам’ятовувати ім’я кожної рибини. Але риби було так багато, що він незабаром попереплутував усі імена.

– Колись давно й зі мною було точнісінько те саме, – сказав батько. – Не квапся. Через кілька днів ти їх усіх запам’ятаєш.

Але в ставку мешкала не тільки риба. Тут були тритони, равлики, черепашки, черв’ячки, личинки жучків і самі жучки, водяні блохи і всілякі дрібнісінькі істоти, яких простим оком і розгледіти важко.

«Ой лишенько! – думав Водяничок. – Невже я колись запам’ятаю усі їхні імена? Цю дрібноту навіть не перелічити!»

Дно ставка подекуди було вкрите товстим шаром мулу. Коли обидва мандрівники спускалися занадто низько, з дна вставали руді хмаринки, і вода каламутилась.

Місцями на дні лежала рінь і вже здалеку яскраво мерехтіла; а де-не-де росла підводна трава. Вона коливалась довгими зеленими пасмами і зверху скидалася на килим, витканий з волосся Водяника.

Та найдужче сподобались Водяничкові ліси водоростей і куширу. Вони буйно розрослися на глибині ставка.

– Тільки туди не лізь – заплутаєшся! – ледве встиг крикнути Водяник, та хлопчик уже пірнув сторч головою в самісінькі хащі підводного лісу.

– Заплутаєшся! – закричав батько і хотів був схопити шибеника за ноги. Але хлопчик був спритніший, і в батькових руках залишився тільки порожній лівий чобіток.

У хащах водоростей ще кілька разів шелеснуло, потім запала тиша.

Аж ось із глибини підводного лісу почувся писк Водяничка:

– А де я?

Тоді батько приклав порожній чобіт каменюкою, щоб він не поплив, і подався шукати хлопчика.

КОРОП ЦИПРІНУС

Обидва водяники так довго грались у піжмурки в підводному лісі, що малий став червоний, як варений рак, і ледве дихав. Тоді батько сказав:

– Годі, бо перевтомишся, і мама нас лаятиме, як припливемо додому.

Та Водяничок благав батька:

– Ну, ще одненький разочок!

– Добре! Ще один раз, щоб ти призвичаївся, – сказав Водяник і додав: – Але більше щоб не просився! Оце раз – і все на сьогодні!

Цього разу Водяничок вирішив сховатися краще. Він спустився аж до коріння водоростей і зненацька з жахом помітив, що потрапив у пастку! В’юнкі, мов змії, рослини не пускали його!

Малий спробував виплутатись, борсаючись з усієї сили, та дарма. Він тільки дужче заплутувався в цупкому зеленому клубку. І тоді Водяничок по-справжньому перелякався. Тремтячим голосом став він кликати на допомогу.

– Ну ж бо, виборсуйся! – гукнув йому здаля батько. – Я й не подумаю тобі допомагати! Не мав би чого робити! Сам собі допомагай. Бо так і покину тебе там стриміти.

Та батько, звісно, жартував. Нізащо в світі не покинув би він Водяничка напризволяще. Він просто думав: «Хай трохи поборсається, шибеник, це йому не завадить! Другим разом не буде такий прудкий!»

Побачивши, нарешті, що хлопчик справді сам не виплутається, Водяник, недовго думаючи, схопив його за комір і – раз! – висмикнув з пастки.

Водяничок так виморився, що спочатку престо мусив сісти. Ой леле, як він утомився! Хлопчик важко дихав, обхопивши голову руками. Китичка червоного ковпачка впала йому на обличчя.

Водяник якийсь час мовчки дивився на нього. Потім докірливо сказав:

– Це тобі за твою впертість! Я також винен, не треба було потурати! Як же я тепер доправлю тебе додому? Ти ж не можеш ні Стояти, ні пливти!

– Ох, постривайте… – ледве вимовив Водяничок. – Я трішки перепочину, і знов усе буде гаразд…

Але батько не дуже в це вірив. І хтозна, як би вони добралися додому, коли б, на щастя, не нагодився короп Ципрінус!

Не чувши ніякого лиха, короп Ципрінус плив собі ставком. Був він уже старенький, його боки й спина взялися мохом, і він любив, плаваючи, стиха булькотіти у воді. І коли він булькотів, з його круглого рота щоразу вискакувала срібна повітряна бульбашка й линула догори. Ципрінус проводжав її поглядом. І Водяника він помітив аж тоді, коли мало не тицьнувся носом йому в плече.

– Ого! – здивовано вигукнув Ципрінус і поворушив пальцями. – Що це з вами скоїлося? Здається мені, хтось тут не здужає підвестися…

– А, це ти, коропе Ципрінусе, – промовив Водяник і, показуючи пальцем на сина, стурбовано пояснив: – Не здужає добратись додому – так ухоркався! Не збагну, що мені з ним робити!

Короп Ципрінус задумливо булькнув собі під ніс – буль-буль! – і попросив Водяника розказати йому все докладніше.

– Гм! – булькнув він, уважно все вислухавши, – Виходить, я нагодився вчасно, буль-буль! Я візьму малого на спину і віднесу його додому. Згода? Буль-буль!

– Справді? – полегшено вигукнув Водяник. – Це було б чудово!

– Слухай! – трохи ображено мовив Ципрінус. – Адже ти мене знаєш! Коли я сказав: віднесу хлопця додому, то віднесу! Якщо ти, звісно, не проти…

– Та ні, ні! Звичайно, ні! – підхопив Водяник. – Це для мене буде радість.

– От і добре! – перебив Ципрінус, – Ми повинні один одному допомагати, де тільки можемо: нема що й казати! Дивись краще, щоб малий добре вмостився.

І ось Водяничок виліз на Ципрінуса, батько показав малому, як треба триматись, і син, зручно вмостившись на короповій спині, верхи поїхав додому.

– Подобається тобі? – запитав трохи згодом Ципрінус.

– Ой, дуже! – захоплено вигукнув Водяничок. – Покатаєш мене ще коли-небудь!

– Звичайно, покатаю, – сказав короп.

БАГАТООКИЙ ЗВІР

Млиновий ставок не дуже-то й великий. Але якщо ти всього-навсього малий Водяничок, то на тебе тут чекає чимало пригод. Надто ж коли ти цікавий і всюди стромляєш свого носа – у кожний куточок, під кожний камінчик, у кожну нору – одне слово, всюди.

Матері не дуже подобалось, що батько дозволяв Водяничкові блукати в ставку без нагляду. Але Водяник сказав:

– Адже ж він хлопець! А хлопцеві треба змалку звикати до того, щоб його не водили скрізь за ручку. Та мені ж треба і ще щось робити, не тільки з хлопцем водитися.

А Водяничкові тільки того було й треба. Він залюбки мандрував по ставку сам. Цілісінький день, з ранку до вечора, він був у дорозі. Незабаром він уже знав на ім’я всіх риб, равликів і черепашок. Зустрівши коропа Ципрінуса, малий завжди міг прокататися в нього на спині. З пліточками Водяничок грався у квача, жаб смикав за довгі ноги. Іноді, спіймавши кілька тритонів, він кидав їх у свій червоний ковпачок і дивився, як кумедно вони там борюкаються.

Щодня він обстежував новий куточок ставка в пошуках нових знайомих. Отак він підплив одного разу до печери, де мешкав багатоокий звір.

Печера була темна й похмура. Спершу Водяничок подумав, що багатоокий звір – це величезний блідий черв’як. Але потім побачив у нього на спині плавці й зрозумів, що то рибина. Довга рибина, у якої по боках рядочками йшли круглі очі.

– Чого ти так дивишся на мене? – спитала багатоока рибина у Водяничка. – Чи не знаєш, що я Мінога – рибина-дев’ятиочка? Я тобі подобаюсь?

«Ти гидка! Я тебе боюся!» – хотів був гукнути Водяничок, але натомість сказав:

– То тебе звати Мінога?

– Я знаю, ти мені заздриш! – сказала Мінога, – Признайся!

– Заздрю тобі? – страшенно здивувався Водяничок. – Чого це раптом?

– Ти заздриш, бо в мене багато очей, а в тебе тільки двоє, як я бачу! – Мінога підлізла до хлопчика. – Тільки двоє очей! Як мало!

– З мене досить двох, – сказав Водяничок. – Більше мені й не треба!

– Коли б же так і було! – мовила Мінога. – Та що це? Ти вже пливеш собі? Чому так швидко? Залишайся!

– Ні, я поспішаю, – квапливо сказав Водяничок і попрощався. Аби тільки мерщій з цієї печери! Досить з нього тих дев’ятиоких поглядів. Мерщій додому!

– Я б залюбки віддала тобі зо двоє моїх очей! – єхидно крикнула йому навздогін Мінога. – Тим паче, що, крім двох справжніх, решта незрячі. Навіщо вони мені? Я можу їх подарувати! Чуєш? По-да-ру-ва-ти!

Водяничок нічого не відповів, він плив, затуливши руками вуха. Мерщій додому! Забути цю багатооку рибину! Але вона ніяк не йшла йому з думки, і від цього ставало моторошно…

Тієї ночі наснилося, що багатоока Мінога припливла до нього в спальню. Водяничок зі страху не міг ні крикнути, ні поворухнутися. Він просто закам’янів, став непорушний, як бильце ліжка, і багатоока рибина могла зробити з ним усе, що заманеться.

Він почув, як вона прошепотіла: «Ось тобі кілька сліпих очей, мені вони не потрібні! Сюди одне, і сюди, й сюди…»

І він відчув, як страшна рибина стала чіпляти йому свої сліпі очі: одне – на лоба, двоє – на щоки, одне – на підборіддя.

«А куди ще? A-а, ще на ніс, голубе! Та-ак, поглянь на себе в дзеркало! Ну й гарний же ти! Майже як справжня Мінога!»

– Ні! – закричав Водяничок. – Забери ці очі! Забери з мого обличчя очі, чуєш, ти! Я знову можу рухатись, я можу…

– Синочку, що це з тобою? – злякано спитав батько, схилившись над ліжечком сина. – Ти так кричиш, наче тебе ріжуть! Щось страшне приснилося?

– Ой, страшнюче! – простогнав Водяничок. – Жахливе! Нібито я маю стати Міногою!

– Міногою? – здивувався батько.

Він попросив Водяничка, щоб той розказав йому про все докладно. А тоді погладив малого по голові.

– Знаєш що? – запропонував він. – Мені здається, йди-но ти досипати ночі до мене в ліжко. А мамі ми про цю багатооку рибину нічого не будемо розповідати і про твій страшний сон теж. Бо мама знову скаже: мовляв, ти ще замалий плавати в ставку без дорослих.

І ПЕРЕТИНОК У НИХ ТАКОЖ НЕМАЄ

А дні минали та й минали. І сонце світило над ставком щодень трошечки довше, а Водяничок щодень ставав трошечки старший.

Якось уранці батько сказав йому:

– Ходімо, синку, попливемо до берега. Настав для тебе час висунути свого носа з води.

Вони попливли до берега, і Водяничок уперше зроду висунув з води голову. Але відразу ж і пірнав.

– Чого це ти? – спитав батько.

Водяничок тер кулачками очі.

– Мене сліпить. Там, нагорі, завжди так ясно? – спитав він.

– Коли сонце світить, то завжди ясно, – відповів Водяник, – Але ти до цього звикнеш. Примружуйся, коли виринаєш, і все буде гаразд. А ще краще, дивись крізь пальці, ось так…

І він показав Водяничкові, як треба це зробити.

Вони виринули вдруге.

Водяничок мружився і обережно позирав крізь рожеві перетинки між пальчиками. Досі він знав лише золотисто-зелений присмерк млинового ставка. Яскраве сонячне світло сліпило його. Але поволі-поволеньки його очі звикли до сонця, і він з цікавістю став розглядати довкола.

– Погляньте-но, тату, які веселі рибинки! – гукнув він.

– Це не рибинки, – відповів батько. – Це дві бабки.

– Але ж вони плавають! – сказав Водяничок.

– Ні, – мовив батько. – Вони літають. Це щось трохи інше. Тут, нагорі, багато що не так, як у нас.

– Головне – тут вода зовсім інша! – з виглядом знавця сказав Водяничок, – Хіба ви не бачите, що тут вода не така? Ясніша, і тепліша, й прозоріша…

– Це зовсім не вода! – усміхнувся батько.

– А що ж? – спантеличено спитав хлопчик.

– Повітря, – сказав батько.

– Повітря? – перепитав Водяничок. – А що воно таке?

– Це те, в чому не можна плавати, – пояснив батько.

Водяник заходився протоптувати до берега стежку крізь очеретяні зарості, і син ішов за ним слідом. Коли проминули очерет, Водяничок широко розплющив очі. Він уперше побачив зелену луку, уперше побачив квіти й дерева. І вперше відчув, як-то воно, коли пахне вітер і розкуйовдить на голові волосся…

Все тут було не так, як у них у ставку. Все було нове і незвичайне. Водяничок про все розпитував у батька, а той, як міг, пояснював йому.

Раптом хлопчик простягнув руку.

– Водяник! – закричав він радісно. – Але який височенний!

– Де? – перепитав батько і примружився, щоб краще бачити.

– Он там! – сказав малий. Він показав на високу постать, що піднімалася на пагорб. – Ви бачите його, татусю?

– Бачу, – мовив батько. – Але це не водяник.

– Та їх багато! – закричав хлопчик. – Це, мабуть, сім’я! Он вони один за одним спускаються з горбка. Я гукну їх сюди…

– Ні-ні, не треба! – спинив його батько. – Це люди! Не треба, щоб нас побачили! Сховаймося лиш в очерет!..

І обидва залізли в очеретяні зарості.

Люди – чоловік, жінка і двоє хлопчиків – пройшли зовсім близенько, але не помітили ні великого Водяника, ні малого.

А ті з своєї схованки могли їх добре роздивитися. І знову Водяничкові було видно, що люди такі великі і що волосся у них не зелене.

– І перетинок між пальцями в них теж немає, – прошепотів батько. – Деякі з них, правда, вміють плавати, але дуже повільно. А якщо пірнуть у воду, то їм доводиться негайно й виринати.

– Дивина, – замислено сказав Водяничок. – А чому це так?

– Бо вони всього-на-всього люди, – сказав батько. – У воді вони жити не можуть.

Водяничкові стало шкода людей, і він подумав:

«Як добре, що я не людина, а водяник!»

ЗЕЛЕНІ ХАТИНКИ

Відтоді Водяник, виходячи на берег, завжди брав із собою сина. І коли малий трохи призвичаївся, батько дозволив йому виходити й самому.

– Тільки далеко не забігай! – наказували йому дома. – А головне – стережися людей.

І Водяничок обіцяв стерегтися.

На березі росла стара плакуча верба. Вона низько схилилася над ставком, а її гілки майже торкались води. Тому Водяничкові було неважко видертися на неї.

«Тут у мене буде непогана схованка, – подумав він. – Крізь гілки добре видно по один бік млин, по другий – дахи людського села. А мене ніхто тут не побачить. А як і побачить – дарма. Я просто шубовсну в ставок – і квит!»

Водяничок частенько вилазив на стару вербу. Він сідав верхи на гілку, махав у повітрі ногами й тішився, коли налітав вітер і гойдав його. А не було вітру, теж не сумував – гойдався сам.

Йому ніколи не набридало сидіти у своїй схованці і спостерігати все довкола. Він бачив, як мірошник і його помічники втягали до млина важкі мішки з зерном, як мірошникова дружина годувала в дворі курей і голубів; дивився, як дві молоді дівчини полоскали в ставку білизну, як вони полоскали окропом дерев’яну діжечку з-під масла.

Він бачив, як сільською вулицею ідуть на роботу хлопці-ремісники, а жінки на базар. Щоранку бігли до школи діти, а по обіді верталися. Інколи дорогою торохтіла селянська підвода, – він ще здалеку чув гуркіт коліс. І коли візник ляскав батогом, Водяничок цмокав язиком і думав: «Хоч би мені разочок отак ляснути!»

Отож на цій дорозі Водяничкові завжди було на що подивитись. Але одного чудового дня він просто очі з дива витріщив: унизу їхали зелені хатки.

Три зелені хатки зі справжніми вікнами й дверима, пофарбовані в зелене й на колесах! Попереду кожної хатинки трюхикала мала волохата конячка, а позад останньої, прикутий до неї ланцюгом, перевальцем чалапав великий патлатий собака з металевим кільцем у носі.

Кіньми правили троє чоловіків у крислатих капелюхах. Четвертий ішов поруч з вайлуватим собакою і час від часу підганяв його ціпком.

Водяничок дивувався, що бувають будиночки на колесах. Він би залюбки роздивився їх зблизька. Але поки малий розмірковував, злазити йому з верби чи ні, зелені хатинки звернули на луку до ставка і зупинилися біля старої верби.

СУХІ НОГИ

Чоловіки в крислатих капелюхах розпрягли коней і, спутавши їм передні ноги, пустили пастися. Коні пострибали вбік і взялися скубти траву.

Тим часом із зелених хаток висипали на луку жінки та діти. У всіх були смагляві обличчя, плечі, руки й ноги. У жінок виблискували у вухах сліпучі золоті кільця, діти бігали в подертих сорочечках, і в усіх, навіть у чоловіків, було густе, довге й чорне, як смола, волосся. Ці люди виглядали зовсім інакше, ніж ті, яких Водяничок бачив досі.

Жінки назбирали сухого очерету і запалили багаття. Над ним почепили кособокий казан і заходилися варити суп. Дітвора гасала навколо зелених хатинок: ті гралися в піжмурки, а ті просто лупцювали одне одного, і всі страшенно галасували. Трохи віддалік навпочіпки сиділи на осонні чоловіки і, смалячи невеличкі люльки, розповідали різні історії.

Коли всі пообідали, один з чоловіків привів до вогнища великого патланя з кільцем у носі, що ото біг за останньою хатинкою. Чоловік застукотів пальцями по маленькому бубні, а великий собака звівся на задні лапи й почав танцювати. Він незграбно тупцював на місці, крутив головою й ревів. Усе це було дуже кумедне. Трохи згодом собаці дали відпочити і почастували грудочкою цукру. А потім він знову ставав на задні лапи й танцював.

Водяничок сидів на старій вербі і ніяк не міг надивитися на смаглявих людей і їхнього здоровенного собаку. Якось йому, правда, здалося, ніби його кличе батько, але він не звернув на те уваги й не відгукнувся.

Сонце вже стояло низько над обрієм, коли чоловіки знову запрягли коней. Жінки та діти посідали на свої місця, велетенського собаку взяли на ланцюг, і зелені хатинки, виїхавши на дорогу, покотилися далі.

Водяничок дивився їм услід, аж поки вони зникли за пагорбом. Зненацька він відчув, що дуже стомився.

Коли він повернувся додому, мама спитала:

– Де це ти завіявся? – Але не встиг він відповісти, як мама злякано сплеснула руками: – На кого ти оце схожий! У тебе ж зовсім сухі ноги!

Водяничок глянув на свої ноги. Чи й справді вони висохли за той довгий час, поки він сидів на старій вербі, на сонці ще й на вітрі? Ох, йому стало так недобре, перед очима пливли кола…