Текст книги "Водяничок"

Автор книги: Отфрид Пройслер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Поблідлі від страху гравці сторопіло дивилися один на одного. Оговтавшись, вони похапали кухлі й люто пошпурили в гонтаря.

– Забирайся геть! Зараз же! Не хочемо більше з тобою грати. Шукай собі іншої компанії, а сюди й не потикайся!

І від цього вечора з гонтарем щоразу діялось те саме, як тільки він брався грати в кеглі у своєму чи в сусідньому селах. Ледве він пускав третю кулю, падала покрівля. Тоді в гонтаря летіли кухлі, і всі гравці посилали його під три вітри. Ще й тиждень не скінчився, а вже ніхто не приймав його до гри. Де він тільки з’являвся, там лунало:

– Боронь боже! Гонтар? Швидше ховайте кулі! Не дозволяйте йому грати, бо лихо буде!

Отож гонтареві не було іншої ради, як назавжди покинути грати.

Віднині він уже не пропадав у шинку, а щовечора сидів дома. Спочатку це його зовсім не тішило, але згодом він звик. І в цьому гонтареві зарадила мала Баба Яга.

Жінці й дітям вона теж допомогла: їм не доводилося більше голодувати. І мала Баба Яга була задоволена.

ПОКАРАНІ ХЛОПЧАКИ

Ворон Абраксас був проти одруження.

– Неодруженому краще! – казав, бувало, він. – По-перше, не треба вити гнізда. По-друге, не доводиться з дружиною сваритись. По-третє, не треба з року в рік піклуватися про цілу купу голодних вороненят. Їх годуєш, годуєш, а вони однаково розлетяться по світу кожен своєю дорогою! Про все це я знаю від братів, котрі вже давно одружені, і зовсім їм не заздрю!

Був у Абраксаса улюблений брат на ім’я Крекс. Жив він у великому гнізді на старому в’язі, біля ставка. Абраксас відвідував брата раз на рік навесні. В ці дні в сім’ї було тихо: Крексова дружина сиділа на яйцях, пташенята ще не вилупилися, отже, не було страху, що їм усім трьом доведеться носити харч малим ненажерам.

Але цього разу Абраксас повернувся від брата чимось стурбований. Мала Баба Яга це відразу помітила. Тому й запитала:

– З твоїм братом Крексом нічого не сталося?

– На щастя, ще ні, – відповів Абраксас. – Але брат і його дружина у великій тривозі. Уже кілька днів у їхній місцевості бешкетують двоє хлопчаків: лазять по деревах, деруть гнізда!

Позавчора обчистили гніздо чорного дрозда, а вчора сорочаче. Яйця вони кладуть у кишені, гнізда викидають у ставок. Брат Крекс у відчаї. Якщо так триватиме й далі, то настане і його черга.

– Нехай твій брат Крекс не хвилюється! – сказала мала Баба Яга. – Лети до нього і передай від мене привіт. І скажи: хай негайно повідомить, як тільки на їхній в’яз полізуть хлопчаки. Я тих поганців провчу!

– Ти обіцяєш?! – закричав Абраксас. – Ні, ти справді добра чаклунка! Славна, добра Баба Яга! Найстарша буде з тебе задоволена. Зараз же лечу до брата і все йому передам!

Минуло кілька днів, але ніяких новин не було. Мала Баба Яга вже й забула про тих хлопчаків.

Але наприкінці тижня якось по обіді прилетів, захекавшись, брат Крекс.

– Вони прийшли! Вони прийшли! – закаркав він ще здалеку. – Швидше допоможи нам, бо буде пізно.

Мала Баба Яга саме молола собі каву. Мерщій поставивши млинок на кухонний стіл, вона кинулася до мітли, сіла верхи й помчала, як вихор, до ставка за лісом. Обидва брати ледве встигали за нею.

Коли вони прилетіли, хлопчаки були вже високо на старому в’язі.

Вони добиралися до гнізда. Крексова дружина сиділа на яйцях і вся тремтіла.

– Гей, ви! – гукнула мала Баба Яга. – Чого вам тут треба? Ану злазьте і йдіть геть!

Хлопчаки перелякались. Але згодом побачили, що це якась там собі дрібнота.

Один хлопчик показав їй язика, а другий – довгого носа.

– Я вам кажу – злазьте з дерева! – погрозила мала Баба Яга. – Бо буде погано!

Хлопчаки зареготались. А тоді один нахабно вигукнув:

– Лізь сюди, як зможеш! А ми будемо тут сидіти, скільки схочемо. Бе-е-е!

– Ну, добре ж! – мовила мала Баба Яга. – Про мене, будьте хоч і там.

І вона міцно причаклувала їх до дерева, на якому вони сиділи.

Тепер хлопці не могли ні спуститись, ні піднятися: обидва наче приросли до товстого стовбура старого в’яза.

Абраксас і його брат з дружиною накинулись на хлопчаків, крякаючи, лопочучи крильми. Вони щипали їх, клювали, дряпали – на хлопцях не лишилося живого місця! Малі бешкетники так голосно верещали, що збіглося півсела.

– Що таке? Що сталося? – злякано перепитували люди одне в одного, – Ой, дивіться! Це Фріц – син кравця, і син шевця Зепп! Знову за своє. Так їм і треба, розбійникам! Чого ото лізти на дерева й видирати гнізда!..

Ніхто не співчував хлопчакам. Всі лише дивувалися: чому ті не можуть злізти?

Ворони давно сиділи в гнізді, а хлопчаки й досі стриміли на дереві.

– Злазьте, герої! Ви чого там застряли? – закричали знизу.

– Ми не можемо!.. – зарюмсав Зепп.

А Фріц залементував:

– Ми приросли-и! Приросли до дерева!

Довелося викликати з міста пожежну команду. Пожежники звели над машиною свою довгу драбину і зняли бідолах з дерева. Але це вдалося, звичайно, тільки тому, що мала Баба Яга вчасно розчаклувала хлопчаків.

ЧАКЛУНСЬКА РАДА

Час спливав, наближався кінець чаклунського року. Надходила Вальпургієва ніч.

Для малої Баби Яги настали гарячі дні: наближався екзамен. Днями й ночами сиділа вона вдома і повторювала все, що вивчила за рік. Вона ще раз переглянула всю чаклунську книгу, сторінку за сторінкою. Тепер вона знала її назубок.

За три дні до Вальпургієвої ночі примчала тітка Трам-Бам-Бах. Вона вилізла з чорної хмари І сказала:

– Я прибула за дорученням Найстаршої чаклунки. Тебе запрошують на раду. Екзамен відбудеться післязавтра опівночі. Чекай нас у полі, на роздоріжжі, біля червоного каменя… Але… але спершу гарненько подумай! Як хочеш, то можеш не приходити.

– А чого тут думати! – сказала мала Баба Яга. – Неодмінно прийду!

– Хто його знає? – знизала плечима тітка Трам-Бам-Бах. – Може, розумніше буде тобі залишитися вдома. Я залюбки передам Найстаршій твої вибачення.

– Он як?! – спалахнула мала Баба Яга, – Та в цьому я не маю сумніву! Але я не така дурна, як тобі здається! І мене ніхто не злякає.

– Хто не прислухається до порад, тому не допоможеш! – зітхнула тітка Трам-Бам-Бах. – Отже, до післязавтра!

Ворон Абраксас дуже хотів летіти з малою Бабою Ягою на екзамен. Але це було заборонено. Довелося воронові сидіти дома. Єдине, що він міг зробити, – це побажати малій Бабі Язі щастя.

– Не давай їм себе залякати! – кричав він їй услід. – Ти тепер стала доброю чаклункою! А це найголовніше!

Рівно о дванадцятій годині ночі мала Баба Яга з’явилася на роздоріжжі біля червоного каменя. Члени чаклунської ради вже сиділи півколом на траві. Крім Найстаршої чаклунки, там були: лісова мавка, русалка-вітряниця, русалка-туманниця та ще кілька чарівниць з інших чаклунських родів. Чаклунки-дощовиці послали на раду тітку Трам-Бам-Бах.

«Нехай, нехай послухає мене та тітка Трам-Бам-Бах! – думала собі мала Баба Яга. – Вона просто лусне від злості, як побачить, що я блискуче складу екзамен! І мені дозволять танцювати на горі Блоксберг!»

– Отже, розпочнемо! – сказала Найстарша чаклунка. – Побачимо, чого навчилась за рік ця мала.

Всі чаклунки по черзі почали давати малій Бабі Язі завдання: викликати вітер, грім і блискавку, начаклувати, щоб величезний червоний камінь зник, накликати дощ і град. Усе це було не дуже важко. Мала Баба Яга й разу не збилася. Навіть коли тітка Трам-Бам-Бах сказала: «Вичаклуй нам те, про що йдеться на сторінці триста двадцять четвертій чаклунської книги», – мала Баба Яга не злякалась. Вона ж вивчила чаклунську книгу майже всю напам’ять.

– Будь ласка! – спокійно відповіла тітці мала Баба Яга і вичаклувала те, що було написане на сторінці триста двадцять четвертій: грозу з кулястою блискавкою.

– Досить! – сказала Найстарша. – Ти довела нам, що вмієш чаклувати. Тому я дозволяю тобі завтра танцювати разом з усіма на горі Блоксберг, хоча ти ще й дуже молода. Чи хтось іншої думки?

– Ні, – загукали чарівниці.

Але тут озвалась тітка Трам-Бам-Бах:

– Я іншої думки!

– В чому справа? – поцікавилась Найстарша. – Тобі не сподобалось, як вона чаклувала?

– Та не в тім річ! – сказала тітка Трам-Бам-Бах, – Справа в тому, що вона все-таки дуже погана чаклунка. І я вам зараз це доведу! – Тітка Трам-Бам-Бах витягла з кишені фартуха зошит. – Весь цей рік я потай стежила за нею. Тут записано все, що вона робила. Зараз я вам прочитаю…

– Читай, читай! – весело гукнула мала Баба Яга, – Якщо ти записала правду, то мені немає чого боятися.

– Побачимо! – сказала тітка Трам-Бам-Бах.

І вона повільно стала читати про все, що вчинила за цей рік мала Баба Яга: і як вона допомагала бабусям, що збирали хмиз; і як вона покарала злого лісника і жорстокого візника, і як врятувала від ножа бика Корбініана, і про сніговика, і про хлопчаків, які дерли пташині гнізда, – все прочитала вголос тітка Трам-Бам-Бах.

– Розкажи їм ще про гонтаря! – вигукнула мала Баба Яга. – Його я теж провчила!

Мала Баба Яга думала, що тітка навигадує на неї казна-що. Але та прочитала з свого записника саме тільки гарне!

– Все це справді так було? – суворо питала Найстарша чаклунка після кожної історії.

– Авжеж! – гордо відповіла мала Баба Яга. – Саме так і було!

Вона весело дивилася на всіх і зовсім не помічала, що голос Найстаршої чаклунки дедалі суворішав. Не помітила вона й того, що інші чарівниці дедалі задумливіш хитали головами. Ось чому мала Баба Яга вся так зіщулилась, коли Найстарша раптом схопилась і крикнула:

– І це її я була мало не пустила на Блоксберг! Тьху! Ну та й погана ж вона чаклунка!

– Чому я погана? – вражено спитала мала Баба Яга. – Я весь час робила тільки добре!

– Отож-то й воно! – засичала Найстарша. – Тільки та чаклунка добра, яка весь час робить лихе! А ти погана, бо робила тільки добре…

– І крім цього, – в’їдливо сказала тітка Трам-Бам-Бах, – крім цього, вона ще й ворожила у п’ятницю! Зачинила віконниці й ворожила! Але я бачила! Я підглядала крізь димар!

– Я-як? – ревнула Найстарша. – Цього ще тільки бракувало!

Вона кинулася до малої Баби Яги і почала смикати її за коси. За Найстаршою ринули, виючи, усі чаклунки з піднятими мітлами. Вони б, мабуть, просто скалічили малу Бабу Ягу, але Найстарша зупинила їх:

– Годі! Я знайду для неї гіршу кару!

І вона просичала до малої Баби Яги:

– Підеш збирати хмиз для чаклунського вогнища. Сама-одна! Завтра опівночі все має бути готове. А тоді ми прив’яжемо тебе до дерева, і ти стоятимеш там усю ніч – дивитимешся, як інші танцюють!

– А вже як ми трохи потанцюємо, то кинемось усі до цієї малої жаби і висмичемо їй косенята. Ох і весело ж нам буде! – сказала тітка Трам-Бам-Бах. – Цю Вальпургієву ніч вона довіку пам’ятатиме!

ХТО СМІЄТЬСЯ ОСТАННІЙ..

– Ох, нещасний я ворон! – стогнав добрий Абраксас, коли мала Баба Яга розповіла йому, що спіткало її біля червоного каменя, – Це я в усьому винен! Я, тільки я! Я ж радив тобі робити добрі справи! Ох, коли б я міг хоч як-небудь тобі зарадити!

– Мабуть, я сама знайду на все це раду. Я сама, – сказала мала Баба Яга, – Ще не знаю яку… Але знаю, що до дерева вони мене не прив’яжуть!

Вона майнула до хатки, дістала з шухляди чаклунську книгу й почала швидко її гортати.

– А мене з собою візьмеш? – спитав Абраксас.

– Куди?

– На Блоксберг! Я б не хотів кидати тебе саму цієї ночі!

– Добре! – погодилась мала Баба Яга. – Я візьму тебе, але з умовою: стули дзьоба і більше мені не заважай!

Абраксас замовк, а мала Баба Яга заглибилась у книгу. Раз у раз вона щось бурмотіла собі під ніс. Того бурмотіння ворон не міг зрозуміти, а спитати не наважувався.

Так було до вечора. Нарешті мала Баба Яга встала, потяглась і весело сказала:

– Тепер я знаю, що робити! Гайда на Блоксберг!

На горі Блоксберг ще не було жодної чаклунки. Вони мали з’явитися рівно опівночі, ані на хвилиночку раніше. Так велів чаклунський закон Вальпургієвої ночі.

Мала Баба Яга сіла на вершечку гори, простягнувши ноги.

– Хіба не пора починати? – спитав Абраксас.

– Починати? – відгукнулася мала Баба Яга. – Що починати?

– Збирати гілляччя! – вигукнув Абраксас. – Тобі треба наносити для вогнища цілу купу дров! Чи я недочув?

– Маємо час! – захихотіла мала Баба Яга.

Але Абраксас не вгавав:

– До півночі лишилася година! – хвилювався він. – Унизу в селі щойно пробило одинадцяту!

– Ще й пів на дванадцяту проб’є! – спокійно сказала мала Баба Яга. – З вогнищем я не забарюсь.

– Сподіваюся! – каркнув Абраксас.

Від дивовижного спокою малої Баби Яги йому ставало моторошно. Ох, якби хоч усе добре скінчилося!

Унизу, в долині, пробило пів на дванадцяту.

– Починай! – не втерпів Абраксас. – Залишилось півгодини!

– З мене досить і п’ятнадцяти хвилин, – сказала мала Баба Яга.

Коли пробило без чверті, вона вмить підхопилася.

– Тепер почнемо! – крикнула вона.

Мала Баба Яга махнула руками і прошепотіла якесь закляття… Тієї ж миті довкола за-дзижчало, засвистіло, забахкало, застукало! Трах! Бах! Буме! Щось падало з неба і складалося у величезний стос.

– Ого! – вигукнув Абраксас. – Що я бачу! Та це ж наче мітли?

– Авжеж, мітли! Це чаклунські мітли. Я всі їх сюди викликала… Оця ось довжезна – мітла Найстаршої чаклунки.

– Що… все це означає? – злякався Абраксас.

– Я їх підпалю! – крикнула мала. Баба Яга. – Гадаєш, вони погано горітимуть? Тільки мені треба до них паперу.

І вона знову прошепотіла закляття.

І знов під небом зашуміло, зашелестіло. Ніби зграї велетенських кажанів знялись над лісом і, б’ючи крильми, спускалися на Блоксберг.

– Сюди! Сюди! – загукала мала Баба Яга. – Сюди! На мітли!

І раптом Абраксас побачив, що то – книги. Чаклунські книги всіх дорослих чарівниць.

– Що ж це ти робиш? – закаркав Абраксас. – Дорослі чаклунки зведуть тебе зі світу!

– Навряд! – озвалася мала Баба Яга і проказала трете закляття.

І третє закляття виявилося найкращим.

Воно з усіх чаклунок водночас зняло їхню чаклунську силу. Віднині вони чаклувати не могли. Усе, що вміли, вони відразу забули. І ніколи більше не навчаться. Бо мала Баба Яга забрала в них чаклунські книги.

В долині пробило північ.

– Так! – задоволено промовила мала Баба Яга. – Ось тепер ми почнемо по-справжньому! Гей-я! Вальпургієва ніч!

Мала Баба Яга клацнула запальничкою, що купила у Якоба Дешевого, й підпалила мітли. Кращого чаклунського вогнища ще не було на світі! Полум’я, тріскочучи, стріляючи іскрами, шугонуло вгору.

До ранку танцювала мала Баба Яга круг великого вогнища. Ворон Абраксас сидів у неї на плечі. Мала Баба Яга була віднині єдина чаклунка на землі!

Тільки вона тепер уміла чаклувати!

А ще ж лише вчора дорослі чарівниці глузували з неї.

Тепер настала її черга сміятися.

– Вальпургієва ніч! – радісно вигукувала мала Баба Яга на весь Блоксберг. – Гей-я, Вальпургієва ніч!

ПРИВИДЕНЯ

ЛАГІДНЕ НІЧНЕ ПРИВИДЕНЯ

З давніх-давен у Ойленштайнському замку жив маленький Привид. Чи просто добродушне Привиденя, одне з тих, які, коли їх не розсердити, нікому не зроблять шкоди.

Удень воно спало у важкій, окутій залізом дубовій скрині, добре схованій за товстим димарем, і ніхто й гадки не мав, що там поселився привид.

Та як тільки годинник на ратуші в містечку Ойленберзі, що біля підніжжя замку, вибивай північ, Привиденя прокидалося. Рівно на дванадцятому ударі воно розплющувало очі, випростувало руки й потягалося. Потім діставало з-під стародавніх листів і грамот, що правили йому за подушку, в’язку з тринадцяти ключів, яку всюди носило з собою. Махало нею – і скриня миттю сама відчинялася.

Тоді Привиденя вилазило зі скрині, зачіпаючи головою павутину, – в цьому закутку горища, де роками не ступала людська нога, було страх багато павутини й пилу. Павутина теж припала пилом. Ледь Привиденя торкалося її, як згори сипалася густа курява.

– Ачхи!

Привиденя щоразу чхало, як вилазило зі скрині, бо зачіпало головою павутину і курява набивалась йому в ніс. Потім воно струшувалось, щоб зовсім прогнати сон, вилітало з-за димаря й починало свої опівнічні мандри.

Як усі привиди, воно було невагоме. Прозоре й легеньке, ніби пасемце туману. Добре, що воно ніколи не вирушало в подорож без своєї в’язки ключів. Без неї найлегший вітерець заніс би його хтозна-куди.

Але не лише через це Привиденя всюди носило з собою ключі. Як тільки воно махало тією в’язкою в повітрі – перед ним зразу відчинялись кожні двері чи ворота! Відчинялися самі, байдуже, чи були вони на засуві, чи на замку, взяті на клямку чи тільки причинені. Те саме діялося з віками скринь і дверцятами шаф, з комодами й валізами, ба навіть із заслінками до печей і шухлядами, підвальними віконцями й мишоловками. Помах в’язки – і вони відчинялися, другий помах – і вони знов зачинялись.

Привиденя дуже тішилося, що має в’язку з тринадцяти ключів. «Без неї, – часом думало воно, – жилося б куди важче…»

У негоду Привиденя вночі здебільшого поралося в залах замкового музею, серед старовинних картин і зброї – гармат і списів, щабель і пістолів. Задля розваги воно помахом в’язки ключів піднімало і спускало заборола на рицарських шоломах, гуркало гарматними ядрами, качаючи їх по підлозі, а часом, як мало охоту, заводило розмову з панями та панами в позолочених рамах у рицарській залі.

– Добривечір, любий мій! – казало воно, спинившись перед портретом графа Георга-Казимира, що жив років із п’ятсот тому і був великим неотесою. – Пригадуєш, як осінньої ночі ти побився об заклад із своїми товаришами, що спіймаєш мене і власноручно викинеш у вікно? Той твій заклад, ніде правди діти, дуже мене розсердив. Тож не ображайся, що я нагнав на тебе такого страху. І все ж чи варт було тобі відразу стрибати з вікна, та ще й з четвертого поверху? На щастя, ти не забився, бо впав у вигрібну яму. Однак погодься, справа могла б скінчитися кепсько.

А то розкланювалося перед портретом пфальцської графині, красуні Елізабет Барбари; колись, років чотириста тому, воно допомогло їй знайти коштовні золоті сережки, що їх із підвіконня поцупила сорока.

Або ж зупинялося перед гладким паном з рудою бородою і мереживним комірцем поверх шкіряного френча. Був то не хто інший, як шведський генерал страхополох Торстен Торстенсон. Триста двадцять п’ять років тому він із своїм військом обложив замок Ойленштайн і містечко, але вже через кілька днів уранці зняв облогу і ні з чим пішов із солдатами геть.

– Агов, генерале! – казало Привиденя, оглядаючи Торстенсонів портрет. – Гадаю, вчені люди ще й досі сушать собі голови над тим, що примусило вас з таким поспіхом знятися… Та не тривожтеся, генерале, про все те я змовчу. От хіба розкажу Угу Шугу, він полюбляє такі історії. Але вам, сподіваюся, це аж ніскільки не зашкодить.

ПРИГОДА З ТОРСТЕНСОНОМ

Коли погода хоч трохи сприяла, Привиденя просто з горища пускалося в мандри. Як ніжно пахло прохолодне нічне повітря, як легко й вільно дихалося під високим небом!

Дуже любило Привиденя місячні ночі.

Перескакувати з зубця на зубець по високому сріблястому мурі, коли місяць кидає тобі ясненький промінь, біліший за хмарку снігової пороші, – це ж просто чудово! Привиденя ставало тоді таке веселе і щасливе, що знай стиха хихотіло:

– Хи-хи-хи-хи! Як гарно на Ойленштайнському замку, коли світить місяць! Хи-хи-хи-хи!

Інколи Привиденя гралося з кажанами, що випурхували вночі зі своїх схованок і кружляли довкола замкових веж; часом дивилося, як миші й пацюки снували біля вікон підвалу, а деколи слухало котячі концерти або ловило в долоні тріпотливих нічних метеликів.

Найдужче Привиденя любило літати в гостину до свого давнього друга Угу Шугу. Той мешкав у дуплистому дубі край замкової гори, що круто спадала до річки. Угу Шугу був завжди радий Привиденяті. Він-бо й сам цілісінький день спав, а прокидався лише біля півночі. Був він старий-престарий і дуже мудрий і суворо стежив, щоб усі ставилися до нього з належною повагою. Навіть Привиденяті не дозволяв звертатися до себе на «ти», хоч це їхній дружбі зовсім не шкодило.

Привиденя звично вмощувалось обіч Угу Шугу на гіллячці, і вони збавляли час, розповідаючи один одному різні історії: довгі й невеличкі, давні й нові, такі, від яких хотілося сміятись, плакати чи поринути в роздуми, – власне, те, що спадало друзям на думку.

Якось уночі, коли Привиденя знов прилетіло до дуплястого дуба, Угу Шугу мовив:

– Коли не помиляюся, ви хотіли розказати мені історію про шведського генерала. Звали його, здається, Борстензон?

– Торстенсон, – відповіло Привиденя, – Торстен Торстенсон.

– І що ж із ним сталось?

– Ой, то страшенно кумедна історія. Було це триста двадцять чотири – ні, стривайте, триста двадцять п’ять років тому. Якраз мине наступного місяця, двадцять сьомого липня. Ось тоді й прийшов сюди із своїми шведами цей Торстенсон. Війська – не злічити: піхота, гармати, кіннота. Тисячі солдатів та офіцерів. Довкола замку й містечка вони розбили намети, вирили окопи і траншеї. І, звісно, повикочували на бруствери свої кляті гармати та й ну обстрілювати замок і містечко.

– Уявляю собі, приємного було мало, – зауважив Угу Шугу.

– Ще б пак! – вигукнуло Привиденя. – Казна-що, та й годі! Цілий день аж до півночі одно бабахкало й гуркотіло. На щастя, сплю я міцно, спроста не розбудиш. Але що коїлося тоді! Сказати щиро, несила було терпіти. Без кінця гарматна стрілянина, гуркіт, тріск, коли в мури влучали ядра! Півтижня терпів я цю страшенну гуркотняву, а тоді сказав: доволі!

– Та хіба ви могли їм перешкодити? – спитав Угу Шугу.

– Звісно, міг! Я взявся за цього Торстенсона. Наступної ж ночі я подався до нього в генеральський намет і висловив йому свою думку.

– А хіба ж біля намету не стояла варта?

– Стояла, та ще й яка. Лейтенант із двадцятьма солдатами, а може, й з двадцятьма п’ятьма. Вони хотіли зупинити мене, наставивши свої шаблі й списи, а лейтенант навіть витяг пістоля й пальнув у мене. Але ж ви знаєте, що ні шабля, ні спис мені не страшні, і кулі мене не беруть: усе проходить крізь мене, мов крізь дим або туман. Ніщо не могло стати мені на заваді, і я прослизнув до генеральського намету

– І що ж було далі? – нетерпляче питав Угу Шугу.

– Торстенсонові я таки завдав доброго чосу «Якщо тобі дороге життя, – пригрозив я йому, розмахуючи руками і страшенно форкаючи, коли тобі дороге життя, то негайно знімай облогу, щоб і сліду твого й твоїх солдатів тут більше не було».

– А пан генерал що?

– Стояв босий, у мережаній нічній сорочці, і цокотів зубами від страху. А потім упав передо мною навколішки й почав просити милосердя. «Змилуйся наді мною! – кричав він. – Прошу тебе, змилуйся! Я зроблю все, що звелиш!» Тоді я вхопив його за комір і трохи струсонув. «Саме це я й хотів від тебе почути, сказав я йому. – Удосвіта забирайся звідси! І щоб більше ноги твоєї не було тут! Чув, що я кажу?»

– Оце-то так! Ну, а Торстенсон?

– Скорився. На ранок, тобто вранці двадцять сьомого липня, він подався геть із своїм військом. Накивали п’ятами, аж курява стояла, і кіннота, і гармаші, І піші солдати, а перед вів сам Торстенсон із своїм штабом.

– І що ж, більше так і не з’являвся? – поцікавився Угу Шугу.

– Ніколи, – відповіло Привиденя стиха захихотіло.

НЕ ЗГАДУЙМО ПРО ДЕННЕ СВІТЛО

Привиденя скінчило свою розповідь про великого шведського генерала Торстена Торстенсона. Якийсь час друзі сиділи на гілці мовчки й дивилися вниз на долину: на річку, що мерехтіла в місячному сяйві, на вежі й дахи містечка Ойленберга з його флюгерами й димарями, крутими сходами і крутими балконами. Де-не-де ще горіли пізні вогники, та й вони гасли один по одному.

Привиденя із Ойленштайнського замку глибоко зітхнуло.

– Шкода, – мовило воно, – що я дивлюся на річку й містечко завжди тільки вночі, коли світить місяць. Я ніколи їх не бачив при денному світлі.

Угу буркнув щось зневажливе.

– Не згадуйте про денне світло, – попросив він, – а то в мене болять очі. Як на мене, то досить і місячного світла, яснішого я не зношу.

– І все-таки! – заперечило Привиденя. – Усе-таки хотілося б хоч разочок глянути на світ удень! Просто щоб збагнути, чим він різниться від нічного. Для мене, я певний, це було б дуже повчально… і цікаво.

– Пхе! – обурився Угу, – Як могли ви, таке розважливе Привиденя, та й забажати собі казна-чого? Повірте, любий друже, якось денне світло захопило мене в дорозі, і цього з мене досить навік-віки!

Привиденя наставило вуха.

– Я нічого про це не знаю, пане Шугу, розкажіть мені! Та ще якби зараз.

Угу настовбурчив пір’я, нашорошив вуха й стрепенувся. Здавалося, що йому нелегко про це згадувати.

– Замолоду, – почав він, – я час від часу залітав далеко на околиці Ойленштайна – щоб трохи пополювати, а то й просто з цікавості. Та якось сталося, що я втратив лік часу – і уявіть собі! – раптом помітив, що вже розвидняється. Лишенько моє! До Ойленштайна було щонайменше сім миль. Чи долечу туди до сходу сонця? Я летів щодуху, але сонце було прудкіше за мене. Майже на півдорозі воно настигло мене. Його яскраве проміння мене осліпило, і я мерщій заплющив очі. Чи знаєте ви, як воно на душі, коли летиш, а не бачиш куди?

– Приблизно уявляю собі, – сказало Привиденя.

– О ні! – вигукнув Угу Шугу. – Це неможливо уявити, якщо не пережив сам. Повірте, то було щось жахливе. Але найжахливіше чекало попереду.

Тут Угу Шугу здалося доречним помовчати, – по-перше, для того, щоб відкашлятись, а по-друге, він почав помітно хвилюватись. Привиденя нетерпляче засовалося на гілці.

– А що таке? – спитало воно.

– Гайвороння, – відповів Угу Шугу. – Зненацька я почув, як воно закрякало. На мене ринула десь, мабуть, ціла зграя, тридцять, а то й сорок отих хрипливих крикунів. Кляті гайворони відразу помітили, що я сліпий, безпорадний. Залопотіли крильми, оточили мене і натуркали в самісінькі вуха найбридкіших слів, які я будь-коли чув. Та й це ще не все! Один гайворон зовсім знахабнів і, пролітаючи повз мене, добряче скубнув. Інші, бачачи, що я не можу боронитися, теж почали мене дзьобати, дряпати пазурами, і я вже був певен, що настала моя остання година. Ох і страху ж я натерпівся, любий друже, ніби побував у пеклі. Не втямлю й досі, як я відбився від них 2 все-таки втрапив додому. Ні живий ні мертвий опинився я у своєму дуплі. Тут мені вже не загрожувала гайвороняча зграя, але не питайте, як мене побили! Страшно згадати, любий друже, страшно згадати!

Угу вдарив крильми, немов хотів струсити з себе спогади про той злощасний ранок.

– Ось чому, – закінчив він свою розповідь, – я зарікся вилітати з дому вдосвіта. Ми, нічні істоти, не створені для денного світла. І ви теж, вельмишановний друже, ви особливо.

ПРИКРОЩІ

Привиденяті дедалі частіше і дедалі дужче кортіло подивитися на світ за дня. Дарма що Угу Шугу знай відраджував його.

– Не віриться, щоб мене спіткало якесь лихо, – казало Привиденя. – Зрештою, у мене є в’язка ключів, я зможу захиститись. Та я й невразливий. Що мені станеться?

Ой, недарма лізуть у голову такі думки! Якось уночі наприкінці червня Привиденя ви-рішило-таки доскочити свого. Що для цього треба, воно добре знало:

– Не облягатись, як звичайно, з кінцем опівнічної години, а діждатися світанку. Оце й усе.

З кінцем опівнічної години Привиденя завжди почувало невимовну втому. От і сьогодні, близько першої години ночі, його напали позіхи, голова і все тіло робились дедалі важчі. Тоді Привиденя вмостилося на краєчку скрині (так певніше) і сказало само собі:

– Не піддавайсь, Привиденя! Тільки не піддавайся!

Але що могло воно подіяти проти своєї вдачі? Як тільки-но. годинник на вежі вибив першу і опівнічна година скінчилася, Привиденя відчуло, що йому паморочиться в голові. Довелося на мить заплющити очі, а коли воно їх розплющило – все довкола пішло обертом: димар, місяць у слуховому віконці, павутиння й крокви – все кружляло та й кружляло, і Привиденя вже не могло добрати, де верх, а де низ. Раптом воно втратило рівновагу, похитнулося, упало на дно скрині і відразу міцно заснуло.

Проспало Привиденя до півночі, а прокинувшись, було дуже розчароване й сердите, сердите на самого себе. Проте воно й не думало так одразу відступатися від свого задуму.

– А може, сьогодні мені таки пощастить, – сказало воно само до себе, – Принаймні треба ще раз спробувати.

Але й цього разу, як першого, його спіткала невдача. Не подолало воно сну й третьої ночі.

«Невже-таки я не знайду якоїсь ради?» думало Привиденя четвертої ночі.

Погода була погана. Дощ тарабанив по даху, у димарі завивав вітер, у ринвах плюскотіла вода. Зовсім зажурене, Привиденя подалося до замкового музею. Георг-Казимир та інші графи лицарі насмішкувато поглядали зі своїх позолочених рам (так принаймні йому здавалося), а генерал Торстенсон так скривився, ніби ось-ось зайдеться реготом.

– Бракувало тільки, щоб з мене й ви глузували! – буркнуло Привиденя.

Воно вже хотіло повернутися спиною до генерала, а заразом до всіх графів та лицарів, як помітило в скляній вітрині золотий годинник, той самий Торстенсонів кишеньковий будильник, якого генерал загубив у поспіху відступу і який згодом, після багатьох пригод, став експонатом замкового музею. Привиденяті вже доводилося гратись тим будильником, тож воно вміло ним користуватися і тепер склало собі новий план.

– Сподіваюся, мій любий Торстенсоне, ти не будеш проти, коли я на якийсь час позичу твій будильник, – сказало воно, посміхаючись. – Та не хвилюйся, я беру його з якнайкращим наміром.

Сказавши це, Привиденя махнуло в’язкою ключів, одчинило вітрину й вийняло годинник. А тоді кинулося з ним на горище, задоволено скочило в скриню й накрутило будильник на дев’яту ранку.

«Якщо я прикладу вухо до будильника, – подумало воно, – то неодмінно прокинуся, коли він задзеленчить, і ніщо вже не поламає мого задуму».

Та ба, Привиденя знову помилилось! Генералів будильник задзвонив рівно о дев’ятій, але воно його не почуло. Воно спало собі аж до дванадцятої години ночі й прокинулося лише тоді, коли до замку долинув дзвін годинника на ратуші.

– Як же це так? – не могло воно зрозуміти і спробувало щастя з будильником удруге й утретє, але знову зазнало невдачі.

Тоді Привиденя вирішило наступної ночі покласти Торстенсонів годинник назад у вітрину, і це була добра думка. Бо обидва музейні доглядачі встигли виявити зникнення коштовного експоната і зчинили переполох. Заявили навіть у поліцію, і пан старший кримінальний вахмістр Гольцінгер зробив висновок:

– Тут доклали рук спритні хлопці. Залізти у вітрину й не лишити щонайменшого сліду – таке під силу тільки неабияким майстрам своєї справи!

І ось золотий годинник знову лежав на своєму місці, ніби нічого й не сталося. Нехай музейні доглядачі завтра вранці сушать собі голови, як він там опинився, Привиденяті було про це байдуже, воно мало свій клопіт. Усю цю історію воно розповіло Угу Шугу і спитало його:

– Чи не можете ви мені пояснити, чому генералів будильник не збудив мене?

У пана Угу заблищали очі, здавалось, він напружено думає над запитанням Привиденяти. Мудрий Угу, звичайно, знав, що кожному привидові на землі приділено якийсь один годинник і що саме від того годинника залежить, коли привид має прокидатись, а коли лягати спати.