Текст книги "Водяничок"

Автор книги: Отфрид Пройслер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Отфрід ПРОЙСЛЕР
ВОДЯНИЧОК
Казки

МАЛА БАБА ЯГА

МАЛА БАБА ЯГА СЕРДИТЬСЯ

Жила собі мала Баба Яга. Було їй усього сто двадцять сім років, а для Баби Яги, звісно, це ще зовсім молодий вік.

Мешкала вона в чаклунській хатці серед дрімучого лісу. Хатка була невеличка. Але й господиня жила в ній мала. Тож місця Бабі Язі вистачало. А вже кращої оселі вона й побажати собі не могла. Дах на хатці дуже гарно скособочився од вітру, димар похилився, а віконниці раз у раз скрипіли. Знадвору до хатки була примурована піч. Бо як же без печі у хатці Баби Яги?

Був у малої Баби Яги ворон, що вмів розмовляти. Звали його Абраксас. Він умів не тільки каркати «Доброго ранку!» та «Добрий вечір!», як кожний учений ворон. Абраксас умів говорити геть усе! Він був мудрий ворон, розумівся геть-чисто на всьому й завжди давав господині поради. Баба Яга була високої думки про Абраксаса.

Десь годин шість щодня мала: Баба Яга вчилася чаклувати. Адже чаклунство – штука непроста: хочеш на ньому знатись, то вже не лінуйся! Спершу треба вивчити всі легші чаклунські премудрощі, а тоді складніші. Треба вивчити всеньку чаклунську книгу від палітурки до палітурки, не минувши ні однісінької вправи.

Мала Баба Яга дійшла тільки до двісті тридцятої сторінки. Того ранку вона саме вчилась викликати дощ. Сиділа на лавці біля печі з чаклунською книгою на колінах і чаклувала. Ворон Абраксас сидів поруч і був невдоволений.

– Тобі треба викликати дощ! – докірливо крякав він. – А ти що начаклувала? То в тебе летіли з неба білі миші! А то – жаби! А тоді – ялинові шишки! Цікаво, чи викличеш ти, нарешті, справжній дощ?

Мала Баба Яга заходилась прикликати дощ учетверте. Вона звеліла невеликій хмарі вийти на небо, поманила її рукою і, коли хмара опинилася над хаткою, гукнула:

– Дощику, дощику, припусти!

Хмара прорвалась, і з неба полився… кисляк!

– Кисляк! – вигукнув Абраксас. – Ти з глузду з’їхала! Що ти нам іще начаклуєш? Може, прищепок для білизни? Чи шевських гвіздків? Хоч би вже там з неба сипалися крихти хліба чи родзинки!

– Знов я, мабуть, щось наплутала, – промовила Баба Яга.

Вона й раніш, бувало, помилялася, але щоб підряд чотири рази!

– «Наплутала!» – буркнув Абраксас. – Я тобі скажу, в чому справа. Неуважна ти, ось як! Коли думаєш про казна-що, то, певно, наплутаєш! Треба уважною бути, затям собі!

– Ти так гадаєш? – сказала мала Баба Яга.

І раптом згорнула чаклунську книгу.

– Твоя правда! – гнівно вигукнула вона. – Я таки неуважна. А знаєш чому? – Очі її зблиснули. – Бо страшенно сердита!

– Сердита? – здивувався ворон. – А на кого?

– Сьогодні ж Вальпургієва ніч[1]1
  Вальпургієва ніч – у давніх германських племен так звалося свято зустрічі весни, під час якого нібито відбувалися ігрища на горі Блоксберг.


[Закрыть]. Усі чаклунки зберуться на горі Блоксберг і заведуть там танці.

– Ну то й що? – спитав ворон.

– А я ще замолода для танців, кажуть дорослі чаклунки. Вони не хочуть, щоб я летіла на Блоксберг і танцювала разом з ними!

Старий ворон спробував її заспокоїти:

– Бачиш, тобі ж тільки сто двадцять сім років, і ти ще не доросла до цього. Як підростеш – тоді інша річ.

– Отакої! – вигукнула мала Баба Яга. – Я тепер хочу танцювати з усіма! Розумієш?

– Викинь це з голови, – прокрякав ворон. – Хіба щось зміниться від того, що ти сердитимешся? Не втрачай глузду!.. І що ж ти надумала робити?

– А ось що, – мовила мала Баба Яга. – Цієї ночі полечу на Блоксберг!

– На Блоксберг? – жахнувся ворон. – Але ж дорослі чаклунки тобі заборонили. Вони не хочуть, щоб їм там заважали!

– Пхе! – скривилася мала Баба Яга. – Багато чого заборонено! Треба тільки не попастись їм на очі…

– Попадешся! – скрикнув ворон.

– Ет, пусте! – сказала мала Баба Яга. – Я з’явлюся там, коли танці вже будуть у розпалі. А наприкінці втечу! На Блоксберзі цієї ночі робитиметься таке, що мене за всім тим ніхто й не помітить!

ГЕЙ-Я, ВАЛЬПУРГІЄВА НІЧ!

Малу Бабу Ягу не злякали слова ворона Абраксаса. Тієї ж ночі вона помчала на Блоксберг.

Усі дорослі чаклунки вже зібралися там. Маяли на вітрі коси, лопотіли спідниці; всі чарівниці вже кружляли довкола вогнища. Було їх тут чи не з п’ятсот, коли не шістсот: гірські русалки, лісові мавки, русалки болотяні та криничні, чаклунки-вітряниці, русалки-туманниці, трав’яні русалки та чарівниці-гризухи. Вихором шугали вони одна повз одну, вимахуючи мітлами.

– Вальпургієва ніч! – вигукували чарівниці. – Гей-я, Вальпургієва ніч!

Вони мекали, крякали й кукурікали. Час від часу викликали грім і блискавки.

Мала Баба Яга й собі непомітно шугнула поміж збурену юрбу.

– Гей-я, Вальпургієва ніч! – щосили гукала вона.

Разом з усіма кружляла вона довкола багаття й думала:

«Якби мене оце побачив Абраксас! Витріщив би з подиву очі, як сова!»

Може б, усе й добре скінчилося, якби мала Баба Яга танцюючи не перебігла дорогу своїй тітоньці – чаклунці-дощовиці Трам-Бам-Бах.

Хто-хто, а тітонька Трам-Бам-Бах жартів не знала. Завжди була надута й лиха.

– Ти диви! – гукнула вона, зіткнувшись посеред танцівниць із своєю-небогою. – Оце-то новина! Тобі чого тут треба? Кажи! Хіба ти не знаєш, що дітлахам заборонено з’являтися сьогодні на Блоксберзі?

– Не кажи нікому! Не кажи! – злякано просила мала Баба Яга.

– Е, ні! – сказала тітка Трам-Бам-Бах. – Тебе, зухвале дівчисько, треба покарати!

Всі чаклунки, почувши це, зацікавлено зібралися довкола них. Чаклунка негоди Трам-Бам-Бах одразу ж розповіла їм про все.

– Що тепер з нею робити? – гнівно спитала вона.

– Покарати її треба! – загули чаклунки-туманниці.

– Ведіть її до Найстаршої чаклунки! – закаркали гірські чарівниці. – Зараз же ведіть!

– Авжеж! Авжеж! – підхопили всі. – Беріть її і тягніть до Найстаршої!

Не допомогли малій Бабі Язі ні просьби, ні благання. Тітка Трам-Бам-Бах ухопила її за комір і притягла перед очі Найстаршої чаклунки. Та поважно сиділа на троні з кочерг. Насуплено вислухала вона чаклунку-дощовицю. Тоді громом загриміла на малу Бабу Ягу:

– І ти наважилася прилетіти цієї ночі на Блоксберг, хоч ворожбиткам твого віку це заборонено? Як тобі спало на думку таке божевілля?

– Сама не знаю! – Мала Баба Яга затіпалась від страху. – Мені… мені раптом так сюди закортіло… ось я й сіла на мітлу та й прилетіла…

– Тоді сідай і лети назад, – звеліла Найстарша чаклунка. – Щезни мені з очей! Негайно! Поки я не розсердилася!

Мала Баба Яга зрозуміла, що з Найстаршою ще можна якось дійти згоди.

– А дозволите мені хоч на той рік танцювати з вами? – боязко спитала вона.

– Гм… – замислилась Найстарша. – Обіцяти не можу. Але як ти станеш на той час доброю чаклункою, тоді ще поміркуємо. Через рік, напередодні Вальпургієвої ночі, на загальній раді ми влаштуємо тобі екзамен. Але буде він нелегкий.

– Дякую! – сказала мала Баба Яга. – Дякую вам! Обіцяю стати через рік доброю чаклункою.

І стрибнула на мітлу, щоб летіти додому.

Але раптом втрутилася чаклунка-дощовиця Трам-Бам-Бах:

– І ти не хочеш покарати це зухвале дівчисько? – спитала вона в Найстаршої чаклунки.

– Покарай її! – підбурювали інші чаклунки-дощовиці.

– Покарай її! – волала решта.

– Треба, щоб був порядок!

– Провчити її, як слід! Провчити!

– Підсмалімо це зухвале жабеня на вогні! – порадила тітка Трам-Бам-Бах.

– Чи не краще заперти її на кілька тижнів, – запропонувала чаклунка-гризуха. – У моєму гусятнику! Все одно він порожній…

– А я краще придумала, – встряла болотяна русалка. – Віддайте її мені! Я її ткну в багно! По самісінькі вуха!

– Ні, ні! – заперечили трав’яні русалки. – Краще добре подряпати їй обличчя.

– А ще, – засичали чаклунки-дощовиці, – її треба гарненько відшмагати!

– Лозинами! – заторохтіли гірські чаклунки.

– Ще й мітлами! – гукнула тітка Трам-Бам-Бах.

Мала Баба Яга похолола з жаху. Оце-то так!

Коли всі висловились, озвалася Найстарша:

– Якщо ви так вимагаєте їй кари… – почала вона.

– Вимагаємо! Вимагаємо! – залементували гуртом усі чаклунки, а найдужче тітка Трам-Бам-Бах.

– …Тоді раджу відібрати в неї мітлу! – крикнула Найстарша. – Нехай іде додому пішки! Живе вона далеко, і доведеться їй бігти три дні та три ночі, поки дістанеться до своєї хатки. Буде з неї й цього.

– Ні, цього мало! – закричала тітка Трам-Бам-Бах.

Але інші чаклунки погодились, що цього з малої цілком досить. Вони відібрали й пошпурили у вогонь її мітлу. А тоді зловтішно побажали їй щасливої дороги.

Я ПОМЩУСЯ!

Яка ж то була довга і виснажлива дорога! Три дні й три ночі йшла мала Баба Яга до своєї хатки. Вранці четвертого дня з намуляними ногами і в подертих черевиках вона ступила на своє подвір’я.

– Нарешті повернулася! – зустрів її Абраксас.

Він сидів на димарі і стривожено виглядав господиню. Як побачив її, наче камінь зсунувся з його воронячої душі. Він розгорнув крила і полетів їй назустріч.

– Що ж оце ти робиш? – закрякав він. – Тиняєшся десь цілими днями, а я сиджу вдома і не знаю, що чинити. – Він переступив з ноги на ногу. – А який у тебе вигляд? Уся в пилюзі! І чому кульгаєш? Пішки йшла? А я ж думав, ти на мітлі. Хіба в тебе не було мітли?

– Була! – зітхнула мала Баба Яга.

– Як-то була? – здивувався ворон. – Що це означає?

– А те, що мітли більше нема!

– Мітли?..

– …більше нема! – повторила мала Баба Яга.

Абраксас раптом про все здогадався. Він схилив голову набік.

– Отже, тебе спіймали? Я ж так і знав. Було б дивно, якби тебе не спіймали! Що ж, по заслузі й шана.

Але малій Бабі Язі вже все було байдуже.

«Спати! – думала вона. – Мерщій спати!»

Вона подибала до своєї кімнатки і впала на ліжко.

– Хе! – обурився Абраксас. – Може, ти хоч скинеш закурений одяг?

Але мала Баба Яга вже голосно хропла.

Вона спала, як байбачок, аж до ранку. А коли прокинулась, Абраксас терпляче сидів на бильці ліжка.

– Виспалася? – спитав він.

– Трохи, – позіхнула мала Баба Яга.

– То, може, хоч тепер розкажеш мені про все, що сталося?

– Спочатку поснідаємо, – буркнула мала Баба Яга. – Не розповідати ж мені натщесерце?

Наївшись по саму зав’язку, мала Баба Яга відсунула тарілку й заходилася розповідати…

– Хоч і легковажно ти повелась, та щастя маєш, – зауважив Абраксас, коли вона скінчила. – Пам’ятай, що за рік ти повинна стати доброю чаклункою.

– Постараюся, – обіцяла мала Баба Яга. – Віднині я вчитимусь чаклувати не шість, а сім годин щодня. Крім цього, я зроблю ще дещо… щось дуже важливе…

– Що саме?

Мала Баба Яга скривилась, прибрала дуже сердитого вигляду. Тоді вимовила поволі, з притиском:

– Я по-мщу-ся!

– Кому?

– Тітці Трам-Бам-Бах! Вона, капосна, усьому виною! Це через неї в мене скалічені ноги і подрані черевики. Хто підбурив усіх чаклунок проти мене? Хто потяг мене до Найстаршої чаклунки? Вона! Мало їй було, що в мене забрали мітлу! Усього їй мало!

– Гаразд, – погодився Абраксас. – Вона підло повелася. Але мститися?!

– Я їй начаклую замість носа свинячий писок! – засичала мала Баба Яга. – І ослячі вуха! І телячі ноги! І цапину бороду! А на додачу коров’ячий хвіст!

– Коров’ячий хвіст і цапину бороду? – спокійно промовив ворон. – Невже ти гадаєш дошкулити цим старій Трам-Бам-Бах? Вона ж така сама чаклунка, як і ти, і простісінько зніме твої чари.

– Ти так гадаєш? – Мала Баба Яга зрозуміла, що ослячі вуха і телячі ноги не багато зарадять. – Добре! – сказала вона. – Тоді я придумаю щось хитріше! Щось таке, з чим тітка Трам-Бам-Бах не швидко впорається. Віриш мені?

– Припустимо, – погодився Абраксас. – Але здається мені, що коли ти заподієш їй щось лихе, то потім сама гірко жалкуватимеш.

– Чому? – здивувалася мала Баба Яга.

– Бо ти обіцяла Найстаршій чаклунці стати доброю чарівницею. А добрі чарівниці не чинять лиха! Затям собі це!

Мала Баба Яга нерішуче глянула на ворона:

– Ти не жартуєш?

– Анітрохи, – відповів Абраксас. – На твоєму місці я добре над цим поміркував би!

А МІТЛИ У ВАС Є?

Що робить мала Баба Яга, коли намуляє собі ноги? Бере трохи жаб’ячої ікри, мишачого посліду, домішує туди жменю подрібнених зубів кажана і довго варить усе це на вогнищі. А тоді змащує тим варивом рани, проказуючи замовляння з чаклунської книги. І ноги вмить гояться.

– Так, одне зроблено, – з полегкістю промовила мала Баба Яга, коли вариво і замовляння зробили своє.

– Уж не кульгатимеш? – спитав Абраксас.

– Сам подивися! – І мала Баба Яга босоніж пішла в танок по хаті.

Потім вона надягла панчохи і взулася в черевики.

– Куди це ти зібралася? – здивувався ворон.

– В село! І ти ходи зі мною.

– Далеченько! – вигукнув Абраксас. – А мітли б тебе немає! Доведеться пішки йти.

– Отож-бо й воно! – мовила мала Баба Яга. – Я не хочу більше ходити пішки. Через це й треба йти в село.

– Ти що, надумала поглузувати з мене?

– Чого б то? Просто я хочу купити собі нову мітлу, звичайно, коли ти не заперечуєш.

– Ну, це інша річ! – зрадів Абраксас. – Тоді й я піду з тобою. Бо знов десь забаришся.

Дорога в село йшла через ліс. Іти доводилося по слизькому, покрученому корінні, по гострому камінні, крізь колючу ожину. Правда, воронові було байдуже: він вигідно вмостився на плечі малої Баби Яги і пильнував тільки, щоб якась гілка не стьобнула його по голові.

Зате мала Баба Яга раз у раз спотикалася об коріння дерев, чіплялася спідницею за гілля кущів.

– Ну та й дорога! – сердилась вона. – Одне тішить, що скоро я знов літатиму.

Невдовзі вони дісталися до села і зайшли в крамничку Балдуїна Перчинки. Пан Перчинка, звісно, нітрохи не здивувався, що мала Баба Яга з ученим вороном завітали до його крамнички. Адже він зроду не бачив справжньої чаклунки, а тому мала Баба Яга здалась йому звичайною бабусею з сусіднього села.

Він гречно привітався з нею. Вона так само гречно відповіла.

– Що бажаєте? – люб’язно спитав крамар.

Спочатку мала Баба Яга попросила чверть фунта карамельок.

– Будь ласка, пригощайтеся! – Вона подала воронові пакуночок з цукерками.

– Красно дякую! – каркнув Абраксас.

– Учений птах! – шанобливо мовив крамар, бо знав, що на світі є вчені ворони. – Що ви ще бажаєте?

– Є у вас мітли? – спитала мала Баба Яга.

– Аякже! – вигукнув пан Перчинка. – Віники, щітки, мітли! І швабри! Є й мітелки змітати пилюку…

– Ні, дякую, мені потрібна мітла!

– З держаком чи без?

– З держаком. Неодмінно з держаком. Але щоб він був не куций.

– Ось цей вам підійде? – догідливо спитав крамар. – Довшого тепер, на жаль, немає…

– Мабуть, підійде, – сказала мала Баба Яга. – Я беру мітлу.

– Дозвольте, я вам її хоч трохи загорну, – запропонував Перчинка. – Вам так зручніше буде її нести.

– Ви дуже уважні, – посміхнулася Баба Яга, – але не треба.

– Ваша воля! – Пан Перчинка полічив гроші і провів малу Бабу Ягу до дверей. – Матиму за честь бачити вас у себе знову. Ваш покірний…

«Слуга», – хотів був він сказати, але враз йому аж подих перехопило. Він побачив, як купувальниця осідлала мітлу. Вона пробубоніла щось під ніс, і – шух! – мітла полетіла вгору разом із нею та вороном!

Пан Перчинка очам своїм не вірив.

«Ой лишенько! – подумав він. – Чи це, бува, мені не сниться?»

ДОБРІ НАМІРИ

Вихором полинула мала Баба Яга на новій мітлі. Вітер метляв її волоссям, лопотів хусткою. І ось вони вже над сільськими дахами та вежами. Воронові Абраксасу, що сидів у Баби Яги на плечі, доводилось добре триматися пазурами.

– Обережно! – закрякав він. – Дзвіниця!

Мала Баба Яга вчасно повернула мітлу, а то вони б зависли на вершечку дзвіниці. Тільки фартух зачепився на дзьоб залізного півника, що повертався за вітром, і роздерся навпіл.

– Лети повільніше! – крикнув Абраксас. – Бо ще скрутиш собі в’язи! З глузду з’їхала, чи що?

– Це не я! Це мітла! – вигукнула мала Баба Яга. – Вона мене не слухається!

З новою мітлою так самісінько, як з молодим конем: спершу її треба приборкати та об’їздити. І коли відбудешся самим тільки розірваним фартухом, вважай, що тобі пощастило.

Але мала Баба Яга була мудра. Вона погнала норовисту мітлу в чисте поле. Там не було за що зачепитись.

– Брикай, брикай собі! – заохочувала вона мітлу. – Брикай! Як змордуєшся, то враз порозумнішаєш! Вйо!

Мітла і сяк, і так намагалася скинути Бабу Ягу. Викручувалась, як тільки могла, ставала дибки, летіла сторч, але нічого не допомогло. Мала Баба Яга мов прикипіла до мітли.

Нарешті мітла присмирніла: вона геть знесиліла. Тепер мітла корилася кожному слову малої Баби Яги.

Слухняно летіла вона то швидко, то повільніше, то прямо, то кружка.

– Давно б так! – задоволено промовила мала Баба Яга.

Вона поправила на голові хустку, обсмикала спідницю, потім легенько стукнула долонею по держаку, і вони плавно полетіли до лісу.

Мітла тепер стала покірна, мов ягня. Не кваплячись, пливли вони в повітрі над верхів’ями дерев. Далеко внизу де-не-де зринали зарості ожинника, гранітні скелі… А мала Баба Яга любенько собі махала ногами. З радості, що їй тепер не доведеться більш ходити пішки. Забачивши зайців та козуль, вона махала їм рукою. А ще бавилася тим, що лічила лисячі нори.

– Поглянь-но! Мисливець! – І ворон Абраксас кивнув донизу своїм довгим дзьобом.

– Та бачу, – відповіла мала Баба Яга. Вона скривила губи і – чвирк! – плюнула мисливцеві просто на капелюх.

– Навіщо це ти? – дорікнув Абраксас.

– Бо мені так хочеться! – захихотіла мала Баба Яга, – Нехай думає, що то дощ!

Та ворон і не посміхнувся.

– Так не годиться! – докірливо сказав він. – Добрі чаклунки не плюють на капелюхи людям.

– Ах, облиш! – вередливо вигукнула мала Баба Яга.

– Будь ласка! – образився Абраксас. – Мені що? Але твоя тітонька Трам-Бам-Бах дуже зрадіє, як дізнається про твої вибрики…

– Чарівниця-дощовиця? А яке їй діло?

– А таке! – крякнув Абраксас, – Уяви собі, як вона тішитиметься, коли ти через рік не станеш справжньою чаклункою! Хочеш зробити їй таку приємність?

Мала Баба Яга щосили закрутила головою.

– А саме до того йде! Ось побачиш, як не схаменешся! – І Абраксас замовк.

Мала Баба Яга й собі замовкла. Воронові слова змусили її замислитись. Та хоч круть, хоч верть, а видно, його правда.

Коли вони прилетіли додому, мала Баба Яга сказала:

– Таки твоя правда! Я мушу стати доброю чаклункою. Тільки цим дошкулю тітці Трам-Бам-Бах. Нехай з люті кусає собі лікті…

– Саме так воно й буде! – крякнув Абраксас. – Але віднині роби тільки добрі справи.

– О, це я можу! – запевнила мала Баба Яга.

БУРЯ

Мала Баба Яга віднині вчилася чаклунства не по шість, а по сім годин щодня. До наступної Вальпургієвої ночі вона хотіла знати геть-чисто все, про що могли спитати її дорослі чарівниці. Наука йшла легко, адже Баба Яга була ще така молода. Незабаром вона вже пам’ятала всі найважливіші чаклунські штуки.

Часом вона літала трохи прогулятися. Після стількох годин пильної праці треба було розважитись. Хоч вона й мала нову мітлу, та іноді гуляла в лісі й пішки. Бо ж ходити пішки з власної охоти велика приємність!

Одного разу, коли вона з Абраксасом блукала лісом, їм зустрілись три бабусі. За плечима в кожної був кошик. Старенькі дивилися під ноги, мов чогось шукали.

– Чого ви тут шукаєте? – спитала мала Баба Яга.

– Сухої кори та ломаччя, – відповіла одна бабуся.

– Але нам не щастить, – зітхнула друга. – Ліс як виметений.

– І давно ви шукаєте? – спитала мала Баба Яга.

– З раннього ранку, – сказала третя бабуся. – Ми все шукаємо й шукаємо, та не назбирали разом утрьох навіть півкошика. Чим же його палити взимку піч?

Мала Баба Яга зазирнула в кошики: на дні лежало по кілька тоненьких гіллячок.

– Тепер я розумію, чого ви такі сумні, – закивала вона головою. – Але що за причина, чому ви нічого не знайшли?

– Це все вітер!

– Вітер? – здивувалася мала Баба Яга. – А до чого тут вітер?

– Бо він не хоче віяти, – сказала одна бабуся.

– А коли немає вітру, то жодна суха гіллячка не впаде додолу з дерева, – додала друга.

– А коли гілля не падає з дерев, то що збирати в кошик? – докинула третя.

– Та он воно що! – вигукнула мала Баба Яга.

Бабусі закивали головами. А одна сказала:

– От якби я вміла ворожити! Я наворожила б вітру, та я, на жаль, не чаклунка.

– Авжеж, – погодилась мала Баба Яга. – Ти не чаклунка.

Зажурені бабусі налаштувалися йти додому.

– Нема чого шукати, – мовили вони. – Поки не буде вітру, ми не назбираємо нічого. До побачення!

– До побачення! – промовила мала Баба Яга.

– Чи можна якось їм зарадити? – прошепотів Абраксас, коли бабусі трохи відійшли.

Мала Баба Яга пирснула:

– Я вже щось надумала! Міцніш тримайся, а то тебе знесе вітер.

Здійняти вітер малій Бабі Язі було заіграшки. Як крізь зуби свисне – то й зніметься буря, та ще й яка!

Мала Баба Яга свиснула – і враз закрутив вихор, гнучи додолу стовбури дерев. Він помчав над горою й загойдав дерева. Здоровенні гілляки, шматки кори полетіли додолу.

Бабусі заойкали, поприсідали зі страху, притримуючи руками спідниці. Ще мить – і їх підхопив би вихор. Але мала Баба Яга цього не хотіла.

– Годі! – вигукнула вона. – Вгамуйся!

І вітер одразу вщух. Бабусі злякано роззирнулись. У лісі було повно гілляччя, дрючків та сухої кори.

– От добре! – загукали вони, – Стільки хмизу враз! Його нам надовго стане!

Вони миттю вивершили свої кошики і, сяючи з радості, подалися додому.

Мала Баба Яга, всміхаючись, дивилася їм услід.

Навіть ворон Абраксас був задоволений, а таке траплялося не часто. Легенько дзьобнувши малу Бабу Ягу в плече, він сказав:

– Для початку непогано. Мені здається, у тебе є все, щоб стати справжньою доброю чаклункою.

ВПЕРЕД, СИНКУ!

Відтоді мала Баба Яга завжди дбала про те, щоб збирачки хмизу не верталися додому з порожніми кошиками. І всі були в гарному настрої, а знайомі бабусі, зустрівши в лісі малу Бабу Ягу, весело всміхалися й казали:

– Збирати в цьому році хмиз – це втіха! Є по що ходити!

Як же здивувалася одного разу мала Баба Яга, коли зустріла заплаканих бабусь із порожніми кошиками за плечима!

Адже вчора ввечері вона здійняла великий вітер, і в лісі було повно хмизу.

– Подумай тільки, яке лихо! – хлипали бабусі. – Новий лісник заборонив нам збирати хмиз. Повитрушував наші кошики і нахвалявся заарештувати нас, як ще хоч раз поткнемося в ліс.

– Який це гедзь його вкусив?

– Він лихий чоловік! – закричали бабусі. – Колишній лісник не боронив нам збирати хмиз. А цей, бач, не дозволяє. Як він лютував, то й не сказати! Не буде в нас тепер дрівець… – І бабусі заголосили ще дужче.

– Не плачте! – втішала їх мала Баба Яга. – Новий лісник передумає. Я його напоумлю.

– Як? Як ти це зробиш? – не вірили бабусі.

– Це вже мій клопіт. Ідіть додому й не тривожтесь. А від завтрашнього дня знову збиратимете хмиз, скільки вам треба.

Бабусі подибали додеру. А мала Баба Яга хутенько вичаклувала собі повний кошик хмизу. Тоді поставила його край дороги сіла поряд, ніби притомилась і відпочиває.

Чекати їй довелося недовго: незабаром на дорозі показався лісник. Мала Баба Яга пізнала його по зеленій куртці. За плечима в нього висіла рушниця, а через плече шкіряна торба.

– Ого! – крикнув лісник. – Іще одна! Ти що тут робиш?

– Відпочиваю, – пояснила мала Баба Яга. – Заважкий кошик, нехай трохи оддишуся.

– Хіба ти не знаєш, що збирати хмиз тут заборонено?

– Ні, звідки мені знати?

– Ну, то тепер знатимеш! – скипів лісник. – Висипай хмиз і забирайся геть!

– Висипати хмиз? – здивовано перепитала Баба Яга. – Змилуйтеся наді мною, пане новий лісник! Ви не скривдите старої жінки!

– Зараз побачиш, що я тобі зроблю! – закричав лісник. Він схопив кошик і хотів висипати хмиз. Але мала Баба Яга сказала:

– Цього ви не зробите!

Лісник геть розлютився.

«Я запроторю тебе до в’язниці!» – хотів він закричати, але натомість промовив:

– Вибач, я пожартував. Звісно, ти можеш забрати свій хмиз.

«Ти диви, – збентежився лісник, – я думаю одне, а кажу зовсім інше?»

Та звідки йому було знати, що це мала Баба Яга начаклувала.

«Отак краще, синку!» – подумала мала Баба Яга і весело сказала:

– Якби ж цей кошик був хоч трохи легший!

– Може, допомогти? – люб’язно спитав лісник. – Я міг би віднести вам цей хмиз аж додому…

Мала Баба Яга захихотіла:

– Справді, синку? Який ти ласкавий! Який чемний!

«Хоч гвалт кричи! – думав лісник. – Верзу казна-що. Я сам себе не впізнаю».

Лісник, сам незчувшись коли, завдав важкий кошик собі на плечі.

– Матусю! – сказав він. – Якщо ви дуже стомилися, то сідайте верхи на кошика.

– А ти не жартуєш? – спитала мала Баба Яга.

Лісник з відчаєм почув свою люб’язну відповідь:

– Авжеж, не жартую! Вилазьте!

Малій Бабі Язі не треба було двічі казати. Одним махом сіла вона верхи на кошик, а ворон Абраксас фуркнув їй на ліве плече.

– Тепер рушаймо! Вперед, синку!

Лісникові куди дужче хотілося, щоб кошик разом із старою й вороном провалилися до лиха в землю. Та що з того? Він покірно чалапав уперед.

– Прямо й прямо! – крякав Абраксас. – Та жвавіше, мій ослику, жвавіше! А то дзьобну тебе в м’якеньке місце!

Лісника кидало то в жар, то в холод. Він дибав та й дибав, весь упрілий, висолопивши язик. Спочатку лісник загубив свого зеленого капелюха, потім шкіряну торбу. Рушницю він теж посіяв. А його все ганяли й ганяли по лісі вздовж і впоперек.

– Ліворуч! – командував Абраксас. – За отим ровом праворуч, а далі на гору!

Коли вони нарешті дісталися до хатки, лісник ледве стояв на ногах. Та мала Баба Яга не почувала до нього жалю. Навпаки, вона сказала:

– Чи не хочеш ти, синку, порубати оцей хмиз?

– Порубаю, пов’яжу ще й складу в стос, – промовив лісник.

Гак він і зробив.

Коли лісник скінчив – а затяглася робота допізна, – мала Баба Яга сказала:

– Тепер хоч і додому йди. Не знаю, як і дякувати тобі, синку! Такого люб’язного лісника, як ти, навряд чи ще де знайдеш! Ото зрадіють бабусі, як прийдуть завтра по хмиз! Ти ж бо і їм допоможеш, правда?

Новий лісник кивнув головою і, заточуючись, поплентався додому.

Відтоді, побачивши в лісі якусь бабусю з кошиком хмизу, він обминав її десятою дорогою.

Мала Баба Яга ще не раз згадувала про цю свою витівку.

– Тепер я так завжди робитиму! – призналася вона воронові. – Я допомагатиму добрим людям. А лихим робитиму каверзи. Це мені подобається!

– А навіщо? – спитав Абраксас. – Робити добро можна й без каверз.

– Ах, це нудно! – пирхнула мала Баба Яга.

– А ти звідки знаєш? – спитав Абраксас.

ПАПЕРОВІ КВІТИ

Якось у неділю малій Бабі Язі скортіло полетіти до міста й подивитися базар.

– Чудово! – зрадів Абраксас, – І я з тобою! Тут у лісі, так самотньо, дерев сила, а людей обмаль. А в місті, та ще на базарі, навпаки!

Та летіти на мітлі аж до самого базарного майдану вони не могли. Уявіть собі, який би там переполох зчинився! Чого доброго, ще й поліцію накликали б на свою голову. Тож сховали вони мітлу на околиці міста, в житі, а далі пішли пішки.

Базар уже вирував: господині, наймички, селянки, куховарки товпилися довкола прилавків. Жінки городників вихваляли свою городину, продавці садовини гукали раз у раз: «Купуйте яблука боскоп і груші бера!» Жінки рибалок запрошували до оселедців, ковбасник – до гарячих сардельок, гончар – до глечиків та мисок, розставлених на солом’яній маті.

– Квашена капуста! Квашена капуста! – гукали тут.

– Кавуни, дині! Дині, кавуни! – кричали там.

Та найдужче було чути Якоба Дешевого. Він стояв на верхньому східці фонтану і, стукаючи молоточком по скриньці з крамом, кричав:

– Купуйте, люди, в мене, купуйте! Сьогодні мій крам дешевий! Сьогодні я дуже щедрий, віддаю все за півціни! Шнурівки, нюхальний тютюн, підтяжки! Леза, зубні щітки, шпильки для кіс! Ганчірки мити горщики, вакса, часниковий сік! Підходьте, люди добрі! Купуйте в Якоба Дешевого!

Мала Баба Яга тішилася з базарної метушні. То сюди, то туди ніс її людський потік. Тут покуштувала вона груш, там – квашеної капусти. У Якоба Дешевого за кілька крейцерів купила запальничку, а той подарував їй скляного персня.

– Красно дякую! – промовила мала Баба Яга.

– Будь ласка!.. Сюди, люди добрі, сюди! Купуйте крам у Якоба Дешевого!

У найдальшому куточку базару мовчки стояла бліда дівчинка з повним кошиком паперових квітів. Люди не звертали на неї уваги, квапливо йшли собі далі. Ніхто й квіточки не купив у несміливого дівчати.

– От якби ти щось зробила для сердешної дитини, – мовив ворон Абраксас, – Шкода мені бідолашки.

Мала Баба Яга хутенько проклала собі в юрмі дорогу, підійшла до дівчини й спитала:

– Ніяк не попродаєш квітів?

– Ох, – зітхнула дівчинка, – хто купує паперові квіти влітку! Мама знову плакатиме. Як я до вечора не вторгую хоч трохи грошей, їй буде ні за що купити нам хліба. А в мене ще семеро братиків і сестричок. Батько минулої зими помер. Тож ми й робимо оці паперові квіти. Та ніхто не бере.

Мала Баба Яга співчутливо слухала дівчинку, думаючи, як їй допомогти. Аж ось вона сказала:

– Не збагну, чому люди не купують цих квітів. Вони ж так гарно пахнуть!

Дівчинка недовірливо подивилася на неї:

– Пахнуть? Хіба ж пахнутимуть паперові квіти?

– Авжеж, авжеж, – поважно запевнила мала Баба Яга. – Вони пахнуть куди приємніше за справжні. Хіба ти не відчуваєш?

Паперові квіти справді пахли! І це помітила не тільки мала, що їх продавала.

На базарі всі раптом почали принюхуватись.

– Що воно так пахне? – питалися одне в одного люди.

– Як-то! Паперові квіти, кажете? Чи є вони ще? Треба купити кілька квіток неодмінно! Мабуть, вони дорогі?

Усяк, хто мав носа й ноги, поспішив на той край базару, де стояла дівчинка. Жінки рибалок покидали напризволяще свої оселедці, ковбасник – свою плиту, на якій варилися сардельки, городниці – свою городину. Всі, всі пхалися до дівчинки – купити паперових квітів. Навіть Якоб Дешевий з крамарською скринькою й собі примчав туди. А що він прибув останній, то, звівшись навшпиньки, склав трубочкою руки й залементував.

– Агей! – кричав він через голови людей, – Ти чуєш мене, дівчинко з квітами? Це Якоб Дешевий. Передай мені дві квітки! Ну хоч одну! Чуєш мене? Хоч однісіньку?

– Ні, ні! Нікому не продавай без черги! Навіть Якобові Дешевому! – закричали люди. – Продавай по черзі! – Вони раділи, бо їм пощастило – вони попереду. Адже всім квітів не вистачить, і ті, хто прийшов, пізніше, спіймають облизня.

А дівчинка продавала й продавала. Проте квітів у кошику не меншало. Їх вистачило для всіх, хто тільки хотів купити, навіть для Якоба Дешевого.

– Що за дивина, – знизували плечима люди, – чому квітів у кошику не меншає!

Дівча також не знало чому. Звичайно, це могла б пояснити тільки мала Баба Яга. Але вона з Абраксасом уже давненько зникла з базару, лишивши позаду міські будинки. Невдовзі вони дісталися туди, де лежала схована в житі мітла.

Мала Баба Яга все ще думала про дівчинку. І стиха сміялася. Раптом ворон легенько дзьобнув її в плече і показав чорну хмару, що швидко пливла в небі. Хмара була б як хмара, якби з неї не стирчав держак мітли.

– Глянь! – крикнув Абраксас. – Тітка Трам-Бам-Бах! Стара пройда, певно, шпигувала за тобою.

– Ну, вже ця все винюхає! – буркнула мала Баба Яга.

– Пусте! – промовив ворон. – Перед нею тобі нема з чим критися, а надто з сьогоднішнім вчинком.

ДОБРА НАУКА

Уже кілька днів без упину йшов дощ. Малій Бабі Язі зоставалось тільки никати без діла по хаті й, позіхаючи, виглядати кращої години. Аби згаяти час, вона іноді трохи ворожила: качалка з кочергою танцювали в неї на плиті вальс, совочок перекидався біля грубки, а масничка ставала догори дном. Але то були все дрібні витівки, і скоро вони їй набридли.