Текст книги "Водяничок"

Автор книги: Отфрид Пройслер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

Та ось нарешті знову засяяло сонце, і мала Баба Яга не могла більше всидіти в своїй хатині й хвилиночки.

– Гайда! – бадьоро вигукнула вона. – Вилітаймо! І тільки через комин! Подивимось, чи десь, бува, не стануть у пригоді наші чари.

– Але пам’ятай, що насамперед треба робити добрі справи! – застеріг її Абраксас.

Вони покружляли над лісом, а тоді над луками. Внизу, то тут, то там, блищали калюжі від дощу, дороги порозкисали. Селяни чалапали по кісточки в болоті.

І шлях до села після дощу розгруз. Саме тоді з міста їхала підвода, запряжена парою коней. На підводі лежали бочки з пивом. Дорога була така, що швидко не поїдеш. З рота в коней клаптями падала піна. Важку підводу вони тягли щосили. Візникові ж, який розсівся собі на передку, здавалося, що їде він надто поволі.

– Вйо! – горлав він. – Ворушіться, кляті! – безжально батожив коней.

– От поганець! – обурився Абраксас. – Лупить коней, мов якийсь катюга! Хіба можна спокійно на це дивитись?

– Нічого! – сказала мала Баба Яга. – Скоро він забуде цю погану звичку!

Вони летіли слідом за підводою, аж поки вона не спинилася у селі перед корчмою. Візник зняв дві бочки й покотив їх через подвір’я до підвалу. Потім сам зайшов до корчми й замовив собі обід. А знесилених коней і не подумав випрягти й дати їм хоч по жменьці сіна чи вівса.

Мала Баба Яга тим часом стояла за повіткою, і коли візник щез за дверима корчми, вона миттю підбігла до підводи й спитала в коней їхньою мовою:

– Ваш хазяїн завжди такий жорстокий?

– Завжди, – зітхнули коні, – якби ти ще його побачила, коли він добре вип’є або лють на нього нападе. Періщить нас уздовж і впоперек, та ще й пужалном. Поглянь на наші спини в рубцях, то сама пересвідчишся.

– Парубійка слід провчити! – вигукнула мала Баба Яга. – Просто сором, що він отак вас лупцює. Допоможіть мені розквитатися з ним.

– Охоче. А що нам робити?

– Не рушайте з місця, коли він вилізе на підводу й схоче їхати. Не рушайте й кроку!

– Ох, ні-ні! – злякались коні, – Він нас приб’є!

– Обіцяю, що вам нічого не буде, – заспокоїла їх мала Баба Яга.

Вона підійшла до підводи, взяла батіг і зав’язала на його кінці вузлика. Та й більш нічого! Тепер вона могла з спокійною душею повернутися за повітку й крадькома позирати звідти на подвір’я.

Невдовзі з корчми вийшов візник. Він добре пообідав і чимало випив. Голосно посвистуючи від задоволення, він попрямував до підводи. Виліз на передок, взяв у ліву руку віжки, а правою звично потягся до батога.

– Вйо! – гукнув він і прицмокнув.

Але коні не рушили з місця. Візник розсердився.

– Ну постривайте ж, ледацюги! Ось я вам додам охоти! – І він замахнувся батогом.

Але батіг, не зачепивши коней, свиснув у повітрі і вдарив по вухах візника.

– А, бодай вас! – вилаявся він і ще раз замахнувся… та знову влучив батогом себе самого.

Візника взяла страшенна лють. Він зірвався на ноги і несамовито замахав батогом, силкуючись поцілити коней. Але щоразу оперізував себе самого.

– От нечиста сила! – закричав візник. – Ні, так воно не буде! – Він ухопив батіг і, не тямлячись із люті, замахнувся на коней. Та й тільки ж то.

Батіг так ляснув його, що аж кров бризнула. Візник скрикнув од болю і випустив батіг. В очах йому потемніло, він ухопився за край бочки, щоб не впасти.

Коли він згодом трохи оговтався, то побачив біля підводи малу Бабу Ягу. Вона посварилася на нього пальцем.

– Якщо ти ще хоч раз візьмешся за батіг, то знов тобі те буде. Затям собі це! А тепер можеш їхати. Вйо!

Вона дала коням знак, і вони рушили. «Дякую», – заіржав один кінь. Другий вдячно покивав головою.

Візник на передку сидів ні живий, ні мертвий. І все бубонів під свій розпухлий ніс:

– Поки й житиму, не візьму в руки батога!

НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ

П’ятниця для чарівниць усе одно, що для звичайних людей неділя. Як люди не працюють у неділю, так і чарівниці не чаклують у п’ятницю. Якщо ж котрась усе-таки здумає ворожити і її застукають на гарячому, то вона за це платить штраф.

Ось чому мала Баба Яга так ревно пильнувала цього звичаю. Щоб не спокушати себе, вона ще звечора в четвер ховала мітлу якнайдалі, а чаклунську книгу замикала в шухляду. Навіщо ризикувати!

У п’ятницю мала Баба Яга спала майже до обіду. Бо що ж їй було робити, коли чаклувати заборонено? Пообідавши, вона здебільшого йшла на прогулянку або сиділа в холодочку біля печі й байдикувала.

– Як на мене, то досить було б і однієї п’ятниці на місяць, – бурчала вона іноді.

Якось у п’ятницю наприкінці літа мала Баба Яга звично сиділа на лаві біля печі й нудьгувала. Сьогодні, як ніколи, їй раптом скортіло поворожити.

Зненацька вона почула чиюсь ходу. Потім хтось постукав у двері хатки.

– Іду, йду! – крикнула мала Баба Яга.

З цікавості вона миттю схопилася і побігла глянути, хто там стукає.

Під дверима, тримаючись за руки, стояли двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Побачивши малу Бабу Ягу, вони сказали:

– Добрий день!

– Добрий день! – відповіла мала Баба Яга, – Що вам, дітки?

– Чи не покажеш ти нам дорогу до міста, – почав хлопчик. – Ми заблукали…

– …Збирали гриби, – додала дівчинка.

– Еге, еге, – закивала головою мала Баба Яга. – Збирали гриби й заблукали.

Вона завела дітей до хатки, посадовила за стіл, налила їм кави ще й дала по шматку святкового пирога. А вже потім спитала, як їх звати.

Хлопчика звали Томас, дівчинку – Вроні. Вони були брат і сестра. У їхніх батьків є заїзд і чималий шинок «Золотий бик» недалечко від міського фонтана.

– Знаю, знаю, – кивнула головою мала Баба Яга.

– А ти? – поцікавився хлопчик і сьорбнув кави. – Ти хто?

– А от відгадай! – захихотіла мала Баба Яга.

– Як же я відгадаю? Ти скажи!

– Я – Баба Яга, а це – моя хатка.

– Ой! – злякано скрикнула дівчинка. – Ти справді Баба Яга? І ворожити вмієш?

– Не бійся! – заспокоїв ворон. – Вона добра Баба Яга і нічого поганого вам не зробить.

– Авжеж, не зроблю, – сказала й мала Баба Яга.

Вона налила їм ще кави й спитала:

– Вичаклувати вам щось?

– Схаменися! – зупинив її Абраксас. – Хіба ти забула, що сьогодні п’ятниця?

Однак мала Баба Яга вагалася недовго.

– Ми просто зачинимо віконниці, і ніхто нічого й не помітить, – лукаво мовила вона.

Та так і зробила. Позачиняла віконниці й навіть на штаби взяла, а тоді заходилась чаклувати. Спершу вичаклувала на столі в кухні морську свинку і хом’ячка, потім черепаху. Хом’ячок і свинка поставали на задні лапки й пішли танцювати. Черепаха танцювати не схотіла.

– Танцюй, танцюй! – нагримала на неї мала Баба Яга. – Не лінуйся!

Хоч-не-хоч, а довелося танцювати й черепасі.

– Ух ти! – захоплено вигукували діти, – Як у тебе здорово виходить!

– Це тільки початок, – сказала мала Баба Яга і звеліла морській свинці, хом’якові й черепасі щезнути.

Вона вичаклувала для дітей ще багато дечого веселого і втішного. Грубка співала пісеньку, в кавнику виріс букет квітів, ложки та ополоники на стінній поличці виступали, як у ляльковому театрі. Діти надивуватися не могли.

– Ану ще! – одно просили вони.

Мала Баба Яга чаклувала цілих дві години, викликаючи диво за дивом. Нарешті вона сказала:

– Ну, годі! Вам треба йти додому!

– Вже й іти?

– Авжеж, пора… Ви ж хочете бути дома ще завидна, правда?

Аж тепер діти помітили, як уже пізно. Кожне кинулось до свого кошика.

– О! – так і остовпів Томас. – Ми ж знайшли тільки трішечки всякого дріб’язку, а тепер кошики повні боровиків!

– Чого тільки на світі не буває, – вигукнула мала Баба Яга, начебто аж сама здивувалася.

Потім вона хутенько вивела дітей на дорогу.

– Дякуємо тобі! – сказала на прощання Вроні. – А може, ти прийдеш у гості до нас? Ми поводили б тебе скрізь, показали б кухню й льох, стайню й Корбініана.

– А це ж хто? – поцікавився Абраксас.

– Бик, наш улюбленець, – захоплено мовив Томас. – На ньому можна їздити верхи! Тож прийдете?

– Прийдемо! – запевнила мала Баба Яга. – Коли найкраще прийти?

– У неділю, за два тижні, – сказав Томас. – У нас буде свято – День стрільців. Давайте зустрінемося на луці, де буде свято!

– Гаразд! – погодилась мала Баба Яга. – У неділю, через два тижні, ми прийдемо. Ну, а тепер біжіть!

Томас і Броні, взявшись за руки, побігли до міста. Мала Баба Яга подалася до своєї хатки, «Коли б кожна п’ятниця минала так швидко, як оця!» – подумала вона.

Ступивши на подвір’я, вона побачила просто над хаткою чорну, як смола, хмару.

– Оце тобі таке! – каркнув Абраксас. – Тітуся Трам-Бам-Бах підглядала за нами! Мабуть, через димар.

– А може, це звичайнісінька чорна хмара, – збентежено промовила мала Баба Яга. – Принаймні мітли ніде не видно…

Проте на серці в неї наче миші шкреблися. А що, коли це й справді була тітонька Трам-Бам-Бах? Ой лишенько! Та відразу донесе Найстаршій, що вона чаклувала у п’ятницю.

– Побачимо, як там воно буде, – прошепотіла мала Баба Яга.

Вона чекала день, два, цілий тиждень – але нічого не сталося. І до Найстаршої чаклунки її не покликали, і штрафу вона також не платила.

Аж тоді мала Баба Яга полегшено зітхнула: все-таки то була не тітка Трам-Бам-Бах, а звичайнісінька дощова хмара!

ЗАЧАРОВАНЕ СВЯТО

Гули дзвони, вистрілювали в небо ракети, святкова поляна на околиці міста ледве вміщала щасливих глядачів. Мала Баба Яга довго шукала Томаса і Вроні. Вона проштовхувалась крізь юрбу, а ворон Абраксас, роззираючись на всі боки, мало не скрутив собі шиї.

Де ж вони поділися – Томас і Вроні?

А вони засмучено сиділи за стрілецьким наметом. Тут їх після довгих пошуків і знайшла мала Баба Яга.

– Оце так! – вигукнула вона, похитуючи головою. – Чого похнюпились? Свято ж, а ви от-от заплачете!

– Заплачеш, – зітхнув Томас. – Коли батько надумав віддати нашого бика в нагороду переможцеві.

– Бика Корбініана? – перепитала мала Баба Яга.

– Умгу, – схлипнула Вроні. – У нагороду найкращому стрільцеві.

– А він його заріже і засмажить на вогні, – додав Томас. – А тоді всі стрільці гуртом їстимуть його.

– А коли жоден із стрільців його не виграє? – спитала мала Баба Яга. – І таке ж може бути…

– Ні, – заперечив Томас. – Стрілецьке свято – і без переможця? Ні, так не буває.

– Гм! Буває всяк! – сказала мала Баба Яга. Вона вже давно щось собі надумала. – Ходімте-но зі мною, все буде гаразд.

Томас і Вроні нерішуче подибали за нею. На поляну саме вийшла колона стрільців. Попереду виступав капітан з оголеною шаблею. Позаду трюхикав бик Корбініан, увесь обмаяний барвистими стрічками.

– Ура-а! – загукала юрба.

Усі пхалися, підводились навшпиньки, витягали шиї: всім кортіло побачити змагання стрільців, а надто щасливця, який виграє бика.

– Загін – стій! – скомандував капітан. За його знаком музиканти заграли туш.

– Тсс! Цитьте! – почулося в юрбі. – Зараз капітан виголосить промову.

– Мені випала велика честь, – почав той, – щиро вітати всіх вас із стрілецьким святом! Особливу нашу подяку ми складаємо нині господареві шинку «Золотий бик». Для винагороди переможця він віддає живого бика!

– Ура-а! Хай живе власник бика! – знову закричала юрба.

Тоді капітан махнув шаблею і сказав:

– Свято стрільців оголошую відкритим!

Край луки стояла висока жердина з дерев’яним орлом угорі. Його повинні були збити влучним пострілом.

Перший, як годиться, стріляв сам капітан – і блискуче промахнувся.

– Буває, – почулося з юрби.

Засоромлений невдачею, капітан відступив набік. Настала черга спробувати щастя прапорщикові. Він прицілився і вистрілив – але теж не влучив у орла.

Люди почали посміюватись. Далі всі зареготалися. Бо коли промахнеться хтось один, то ще півбіди. А вже як усі стріляють не туди, отодіто здійметься регіт! Ще зроду такого не було!

– Неймовірно! – бурчав капітан, збентежено кусаючи вуса. Він ладен був із сорому крізь землю провалитись. Адже він і не здогадувався, що його рушницю, як і рушниці всіх стрільців, зачаклувала мала Баба Яга.

Але Томас і Вроні, звичайно, відразу про все здогадались. Після кожного невдалого пострілу вони дедалі веселішали.

– Чудово! – вигукували вони, – Чудово!

Коли й останнього стрільця спіткала невдача, мала Баба Яга підштовхнула Томаса:

– А тепер іди ти.

– Я? Що я там робитиму?

– Стрілятимеш!

Хлопчик усе зрозумів. Він протовпився крізь юрбу і став на тому місці, звідки всі стріляли.

– Я зіб’ю орла!

– Отакий пуцьвірінок! – вигукнув капітан і хотів був прогнати хлопчика.

Та люди зняли галас:

– Нехай стріляє! Нехай стріляє! – Вони сподівалися чогось надзвичайно кумедного.

Тоді капітан сказав сердито:

– Про мене! З цього дива не буде пива.

Томас узяв рушницю, підняв її і прицілився, мов досвідчений стрілець. Люди затамували подих, позводилися навшпиньки, не спускаючи очей з дерев’яного орла.

Блиснуло полум’я, гримнув постріл. Орел з жердини ляпнувся додолу… Томас переміг. Томас став королем стрільців.

– Ура-а-а! – закричали глядачі, вимахуючи капелюхами, – Ура-а-а! Ура-а-а! Хай живе Томас! Син власника бика виграв бика!

Натовп завирував. Томаса підхопили на руки й підкинули вгору.

– Посадіть його на бика! Верхи на бика!

– І мене! – вигукнула Вроні.

– Вилазь! – гукнув Томас. – Адже це й твій бик!

Вони з радістю посадили б на бика й малу Бабу Ягу. Але вона не схотіла. Томас і Вроні рушили верхи на бику до міста.

Попереду всіх ішов оркестр, виграючи один за одним веселі марші. Похнюплені стрільці з своїм капітаном плентались позаду. А збуджена юрба вітала переможця:

– Браво! Хай живе король стрільців Томас!

До дітей крізь юрбу пропхався кореспондент місцевої газети. Він розгорнув свій записник, дістав олівець спитав:

– Коли накажете засмажити бика?

– Ніколи! – відповів Томас. – Його взагалі не заріжуть! Бик повернеться до свого стійла!

Гули дзвони, бахкали ракетниці, і ніхто не помітив, що мала Баба Яга, сяючи з утіхи, сіла на свою мітлу й полетіла до лісу.

– Тобі знову пощастило зробити добру справу! – похвалив її Абраксас. – Тепер, гадаю, ти спокутувала свою провину за те, що чаклувала в п’ятницю.

СНІГОВИК НАШ – МОЛОДЕЦЬ!

Був сонячний зимовий день. Прозора блакить неба аж мерехтіла. Сніг сяяв біло-біло, як випрана лляна скатертина. Мала Баба Яга й ворон Абраксас сиділи на узліссі, гріючись на сонці. Раптом поблизу залунали дитячі голоси, веселий гамір. Мала Баба Яга послала ворона подивитися, що там таке. За хвилину той повернувся і сказав:

– Малеча, років по шість-сім. Сніговика ліплять, аж ген там, за живоплотом, на лужку.

– Сніговика? Треба подивитись! – заявила мала Баба Яга.

Лужок, де гралися діти, був не дуже далеко, і мала Баба-Яга подалася туди пішки. Діти щойно зліпили сніговика. Він мав довгий морквяний ніс і очі з вуглинок, на голові замість капелюха – діряву каструлю. В правій руці він гордо тримав мітлу.

Діти не бачили, коли мала Баба Яга вийшла з-за живоплоту. Побравшись за руки, вони пішли танцювати навколо сніговика. Стрибаючи то на одній нозі, то на другій, діти приспівували:

 
Сніговик наш – молодець!
 Як прибрався, пустунець:
 Вдяг білесенький кожух
І з каструлі капелюх!
Сніговиче – з моркви ніс,
Ти ж не мерзни нам, дивись!
 

Мала Баба Яга раділа, дивлячись на гарного сніговика і веселих дітей. Їй страх як кортіло потанцювати й собі з ними.

Але з лісу несподівано вискочила ватага старших хлопчаків – усього семеро. З галасом і свистом ринули вони на сніговика й перекинули його. Бешкетники затоптали в сніг каструлю, а мітлу переламали навпіл. Малюкам, що досі так весело бавилися, вони заходилися натирати обличчя снігом. Хтозна, що вони вчинили б ще, якби не нагодилася мала Баба Яга.

– Ей ви! – гнівно гукнула вона на хлопчаків. – Не чіпайте малечі. Бо вимету вас звідси мітлою!

Ватага хлопчаків дременула до лісу. Але гарного сніговика мов не було. Вкрай засмучені малюки стояли, понуривши голови. Мала Баба Яга добре їх розуміла. Щоб утішити дітлахів, вона порадила:

– А ви зліпіть нового сніговика.

Але діти сказали:

– Ми зліпимо, а ті лобуряки його знову потовчуть. Та й мітли в нас немає. Цю ж вони поламали.

– А може, це вам здалося? – мовила мала Баба Яга й нахилилася над поламаною мітлою. – Гляньте-но!

Мітла й справді була ціла!

– Тепер беріться до роботи. І нікого не бійтеся! – підбадьорила дітей мала Баба Яга. – Якщо ті бешкетники ще хоч раз спробують сюди прийти, то дістануть по заслузі. Повірте мені!

Малюки повеселішали й заходилися ліпити нового сніговика. Цей вийшов у них ще кращий, адже їм допомагала мала Баба Яга.

Щойно вони скінчили, як із лісу знову вискочило, галасуючи, семеро лобуряк. Малюки злякалися й ладні були накивати п’ятами.

– Стійте! – спинила їх мала Баба Яга. – І дивіться, що зараз буде!

І сталося диво: сніговик раптом заворушився, підняв мітлу й пішов на бешкетників. З першого хлопчика він збив шапку. Другому дав лівою рукою добрячого щигля по носі. Третього й четвертого схопив за коміри й так стукнув головами, що аж загуло. П’ятого метнув на шостого, і ті обоє покотились клубком, збивши з ніг і сьомого. А коли всі бешкетники лежали на землі, сніговик ухопив мітлу і вмить намів на них високу кучугуру.

Цього хлопчаки аж ніяк не сподівалися!

Вони безпорадно вовтузилися в кучугурі. Кликали б на допомогу, та не могли – їм у роти понабивалось повно снігу. Нарешті вони якось вибралися з-під снігової купи й кинулись навтікача.

А сніговик спокійно вернувся на своє місце, підняв мітлу і застиг у своїй звичайній позі. Він стояв, начебто нічого й не сталося.

Малеча раділа страшенно. Адже ті хлопчиська вже не насміляться сюди прийти! Мала Баба Яга раділа разом з ними і так сміялася, що на очах у неї виступили сльози. Ворон Абраксас аж злякався:

– Годі! Годі! – крякав він. – А то луснеш!

МОЖЕ, ЗАКЛАДЕМОСЯ?

Як опинилося двоє негренят на засніженій сільській вулиці? Відколи тут з’явились турки й індіанці? Турки – в червоних чалмах і широких шароварах, індіанці – зі страхітливо розмальованими обличчями, з пишним пір’ям на головах.

– Вони з цирку! – догадався Абраксас.

Але негренята не були артистами цирку, так само й турки та індіанці. І маленькі китайці, ескімоси, і людожер, і шейх – володар пустелі, і вождь готтентотів також не були циркачами. Просто в селі почався карнавал. А коли починається карнавал, то дітей звільняють від уроків, і всі вони, кумедно перевдягнені, галасливо біжать на сільський майдан.

Малі турки пускають паперових зміїв.

– Ур-а-а! Ур-а-а! – кричить вождь готтентотів.

– Я голо-о-одний! Я го-ло-о-одний! Хто хоче, щоб я його з’їв? – вигукує людожер.

Китайці пронизливо гукають щось китайською мовою, ескімоси – ескімоською, ковбої бабахкають із пугачів. Сажотрус розмахує своїм чорним картонним циліндром, клоун стьобає лозиною володаря пустелі по тюрбану, ватажок розбійників Яромир так страшно кривиться, що йому раз по раз відпадають приклеєні вуса.

– А он, бачиш – баба-яга! – раптом сказав Абраксас.

– Де?

– О-он там, біля пожежної вежі! Бачиш? З довгою мітлою в руці.

– А, бачу! – зраділа мала Баба Яга. – Я хочу роздивитись її зблизька!

Вона підбігла до карнавальної баби-яги й привіталася.

– Добрий день! – відповіла та. – Може, ти моя сестра?

– Цілком можливо! – мовила мала Баба Яга. – Скільки тобі років?

– Дванадцять. А тобі?

– Сто двадцять сім з половиною.

– Це ти добре придумала! – вигукнула карнавальна баба-яга. – Треба запам’ятати! Коли мене тепер діти спитають, скільки мені років, я скажу: двісті п’ятдесят дев’ять років і дев’ять місяців!

– Але ж мені справді стільки років!

– Авжеж, тобі справді стільки років! І чаклувати справді вмієш! І літати верхи на мітлі!

– Ще б пак! – вигукнула справжня Баба Яга. – Хочеш, закладемося? На що?

– Краще зовсім не закладатись, – примирливо сказала карнавальна баба-яга. – Адже ти все одно не вмієш ворожити! І літати на мітлі не вмієш!

– На що закладемося? – не відступалась від свого мала Баба Яга.

Карнавальна баба-яга голосно засміялася.

– Гей! – вигукнула вона весело. – Діти, ходіть-но сюди! Турки, негренята! Мерщій сюди! Усі сюди! Володарю пустелі, ескімоси, людожери! Ось баба-яга, яка вміє літати на мітлі!

– Не може бути! – здивувався клоун.

– Може! Може! Вона хоче битися зі мною об заклад! Нехай покаже, чи це правда!

Діти з’юрмились довкола обох. Сажотрус і ватажок розбійників Яромир, клоун та індіанці, турки й негренята – всі пхалися наперед, галасували і сміялись.

– Не дури нас! – кричали ескімоси.

– Якщо ти нас дуриш, то я тебе з’їм! Чуєш? – заревів людожер. – Ти ж знаєш, що я голод-д-д-д-ний!

– З’їж мене, як ти такий голодний, – сказала мала Баба Яга. – Тільки швидше, бо я можу полетіти.

Людожер хотів був схопити малу Бабу Ягу за комір, та вона була прудкіша. Скочила на мітлу і – шух! – знялася вгору.

Людожер зі страху так і сів! Негренятам, туркам, китайцям та ескімосам одібрало мову. У володаря пустелі з голови впав тюрбан, ватажок розбійників Яромир закам’янів з роззявленим ротом, а хоробрий індіанець Чорна Хмара побілів як стіна. Негренята поблідли також, але цього ніхто не помітив, адже вони аж до вух були вимащені сажею.

А мала Баба Яга, сміючись, кружляла над сільським майданом. Потім вона сіла на вершечку пожежної вежі й помахала дітям рукою.

– Агов, діти, – прокрякав Абраксас, – тепер ви нам вірите?

– Я можу ще багато чого начаклувати! – вигукнула мала Баба Яга. – Людожер казав, що він голодний…

Вона розчепірила пальці й щось пробубоніла. Ту ж мить на майдан дощем посипалися усякі пундики і млинці! Діти радісно накинулись на ласощі. Людожер просто ковтав млинці один за одним, хоч, звісно, це йому не личило.

Тільки карнавальна баба-яга нічого не їла. Задумливо дивилася вона вслід справжній Бабі Язі, яка сміючись пролетіла на своїй мітлі над майданом і зникла вдалині.

– От тобі й маєш! – прошепотіла дівчинка. – Мабуть, їй таки справді сто двадцять сім з половиною років.

КАРНАВАЛ У ЛІСІ

– Карнавал – усе-таки чудова річ, – сказав того ж вечора Абраксас, коли вони сиділи в теплій хатці й чекали, поки в печі спечуться яблука. – Шкода, що в нашому лісі карнавалів не буває.

– Карнавали? У нашому лісі? – перепитала мала Баба Яга, звівши очі від шкарпетки, яку саме в’язала собі. – Чому в нашому лісі не може бути карнавалів?

– Хтозна-чому, – зітхнув Абраксас. – Але в нас їх не буває, і тут не зарадиш.

Мала Баба Яга стиха засміялась: після воронових слів їй сяйнула весела думка. Але вона не поспішала говорити, встала, підійшла до печі й принесла печених яблук. Аж як вони повечеряли, сказала:

– До речі, любий Абраксасе, прошу тебе: зроби мені одну послугу… Політай завтра вранці по лісі й передай усім звірам, нехай по обіді зійдуться біля моєї хатки.

– Будь ласка! – погодився Абраксас. – Але звірі схочуть дізнатися, навіщо ти їх скликаєш. Що їм тоді відповісти?

– Скажи, – наче між іншим, кинула мала Баба Яга, – що я запрошую їх на карнавал.

– На карнавал? – Абраксас удав, що не дочув. – Ти сказала – на карнавал?

– Еге ж, – підтвердила мала Баба Яга. – Я запрошую усіх звірів на лісовий карнавал.

У ворона Абраксаса відразу виникло тисячу запитань до малої Баби Яги. Як вона собі уявляє той карнавал? Чи на ньому теж будуть негренята, китайці й ескімоси?

– Май терпець, – промовила мала Баба Яга. – Якщо я сьогодні розкажу тобі чисто все про свято, то завтра воно стане для тебе нецікаве.

Наступного ранку Абраксас літав по лісі, закликаючи звірів прийти по обіді до хатки малої Баби Яги. Чим більше буде учасників карнавалу, запевняв він, тим краще, і просив переказати це всім, кого звірі зустрінуть.

Пополудні до хатки звідусіль посунули звірі: білки, козулі, зайці, два олені, дюжина кроликів і зграї лісових мишей. Мала Баба Яга приязно їх вітала, а коли всі зібралися, промовила:

– А тепер ми влаштуємо карнавал!

– Але ж як? – запищали миші.

– Сьогодні кожен із вас буде кимось іншим, – пояснила мала Баба Яга. – Звичайно, самі ви не зможете перевдягтися в китайців чи турків, але я вже щось вигадаю.

Вона давно розміркувала, на кого їх усіх обернути.

Зайцям вона вичаклувала оленячі роги, оленям – заячі вуха. Мишей поробила завбільшки з кроликів, а кроликів – завбільшки як мишей. На козулях виросла густа шерсть: то червона, то синя, то зелена, як трава. У білочок з’явилися воронячі крила.

– А я? – озвався Абраксас. – Про мене ти часом не забула?

– Звісно, не забула, – всміхнулася мала Баба Яга. – У тебе буде білчин хвіст.

Собі вона вичаклувала совині очі і конячі зуби. Тепер вона була майже така потворна, як тітка Трам-Бам-Бах.

І от коли кожен із звірів уже мав незвичайний вигляд, карнавал можна було почати. Зненацька всі почули з-за печі чийсь хрипкий голосок.

– Дозвольте й мені повеселитися разом із вами.

Звірі здивовано оглянулися і тієї ж миті побачили, що з-за рогу виткнулася лисиця.

– Мене, правда, не запросили, – сказала вона, – але сподіваюся, що шановне товариство не заперечуватиме, коли й я буду на карнавалі.

У зайців із страху затрусились оленячі роги, білки вмить опинилися на даху хатки, а миші збилися докупи позаду малої Баби Яги, шукаючи в неї порятунку.

– Нехай іде геть! – обурено вигукнули кролики. – Її ще тут бракувало! І так ніколи не маємо спокою через цю негідницю! А тепер, коли ми малі, як миші, це просто небезпечно.

Лисиця вдала ображену.

– Невже я вам не до вподоби, шановне товариство? – І, вертячи хвостом, вона звернулась до малої Баби Яги: – Дозвольте мені повеселитися разом із вами.

– Обіцяй, що ти нікому не заподієш лиха.

– Обіцяю, – вигукнула облудниця. – Даю вам своє лисяче слово! Якщо ж я його зламаю, то нехай їстиму довіку тільки картоплю й ріпу!

– О, ця кара буде тобі затяжка! – засміялась мала Баба Яга. – Ми до такого не допустимо. – І, не дуже вірячи гарним обіцянкам лисиці, вичаклувала їй качиний дзьоб.

Звірі заспокоїлись: тепер лисиця нікого не задушить, хоч би й як хотіла. Навіть кролики, малесенькі, як миші, дивилися на неї без страху.

Карнавал у лісі тривав до пізнього вечора. Білочки гралися в піжмурки, ворон Абраксас усе кружляв над різномастими козулями й зумисне зачіпав їх своїм пухкеньким хвостом. Кролики сміливо танцювали під самісіньким качиним дзьобом у лисиці. А миші, попідводившись на задні лапки перед оленями, поважно казали:

– Не деріть, будь ласка, носа! – Не дуже вже ви й високі!

Та олені зовсім не ображались на мишей, а тільки підіймали по черзі то ліве, то праве заяче вухо і думали: «Карнавал є карнавал».

Коли на небо виплив місяць, мала Баба Яга сказала:

– Нам треба вже кінчати карнавал. Але перед цим я ще почастую вас святковою вечерею.

І вона знов заходилася чаклувати: козулям і оленям вичаклувала цілу копицю сіна, білочкам дістався повний кошик горішків, мишам – мішок вівса, а кроликам і зайцям – по головці капусти. Перед вечерею мала Баба Яга сказала кілька чаклунських слів, і всі звірі стали такими, як були насправді. Всі, крім лисиці, звичайно. Вона так і зосталася з качиним дзьобом.

– Потерпи трохи, – сказала їй мала Баба Яга. – Поки всі повечеряють! А чому, сама знаєш.

Хоч-не-хоч, а довелося лисиці чекати, і вже як зникла у нірці остання миша, мала Баба Яга звільнила облудницю від качиного дзьоба. І повернула їй хижий лисячий писок. Тієї ж миті перед лисицею де не взялася ковбаса. Лисиця так і кинулася на поживу.

– Смачненька ковбаса? – лукаво спитала мала Баба Яга.

Але лисиця так припала до ковбаси, що нічого не відповіла, – а це, як добре зважити, теж була відповідь.

ЗАПЕКЛИЙ ГРАВЕЦЬ

Сонце проганяло зиму далі й далі. Сніг почорнів і щез, крига скресла. Вже зацвіли проліски по всіх куточках лісу. Заквітчались сріблястими котиками верби, набубнявіли бруньки на березах і ліщині.

Не диво, що в усіх людей, яких мала Баба Яга стрічала цими днями, обличчя були веселі. Усі раділи весні й думали: «Як добре, що зима нарешті минула! Чимало клопоту вона нам завдала!»

Одного разу мала Баба Яга гуляла полями, Якась жінка сиділа на межі й так сумно дивилася поперед себе, що в малої Баби Яги стиснулося серце.

– Чого ти зажурилася? – співчутливо спитала вона жінку. – Поглянь, яка гарна днина! Ти, певно, й не помітила, що прийшла весна!

– Весна? – гірко перепитала жінка. – Ах, весна, твоя правда. Але яка мені радість! Весна, зима, – мені однаково. Ті самі прикрощі, той самий клопіт. Краще померти і в землі лежати.

– Отакої! – вигукнула мала Баба Яга. – Ну, хто в твоєму віці про смерть думає? Розкажи краще, що тебе гнітить, а тоді подивимося, чи зможу я чимось тобі зарадити.

– Нічим ти мені не зарадиш, – зітхнула жінка. – Але розповім про своє лихо. В усьому винен мій чоловік, гонтар. Звичайно, гонтарі не збивають багатства. Але їхньої платні цілком вистачає, щоб завше мати шматок хліба. Та якби ж мій чоловік ті гроші додому приносив! Все, що він удень заробить, увечері протринькає, граючи з приятелями в кеглі. А дітям і мені доводиться жити надголодь. Хіба тут не побажаєш собі смерті?

– А ти не пробувала його умовляти? – спитала мала Баба Яга.

– Ще й не раз, – відповіла жінка, – Камінь, і той уже почув би мої слова. А чоловік їх не чує. Дарма й говорити.

– Коли слова не допомагають, то треба шукати якоїсь іншої ради! – сказала мала Баба Яга. – Принеси-но мені завтра вранці кілька волосин із його чуба. А далі видно буде.

Наступного ранку жінка принесла невеличке пасемце волосся. Мала Баба Яга таємниче сказала їй:

– А тепер іди додому і не край собі серця. Чоловікові твоєму відпаде охота грати в кеглі. Не мине й тижня, як я його вилікую.

Жінка пішла додому, нічого не зрозумівши. А мала Баба Яга добре знала, що їй слід робити. Вона закопала те пасемце волосся на перехресті двох шляхів, бурмочучи якісь чаклунські замовляння. Тоді поставила нігтем чаклунський знак на піску, де було зарите волосся, і, підморгнувши воронові, сказала:

– От і все. Тепер нехай той гонтар начувається.

Того вечора гонтар, як звичайно, пішов собі грати в кеглі. Вихилив з приятелем кілька кухлів пива й спитав:

– Почнемо?

– Авжеж, авжеж! – загукали всі.

– Хто перший кидає?

– Той, хто запитав.

– Гаразд, – погодився гонтар і взяв дерев’яну кулю, – тоді я кину усі дев’ять куль підряд. Пильнуйте, як падатимуть кеглі. – Він добре розмахнувся й кинув кулю.

Куля з гуркотом покотилася дерев’яною доріжкою, влучила в найбільшу кеглю і розтрощила її – бахнуло так, наче з гармати гримнули. Але тоді покотилася ще й далі і – трах! – пробила дірку в дощаній стіні.

– Схаменися, гонтарю! – загукали приятелі. – Що це ти робиш? Хочеш рознести на цурки доріжку?

– Дива, та й годі! – буркнув гонтар. – Якась куля дивна. Другим разом візьму іншу.

Та й за другим разом, коли, настала гонтарева черга кидати, йому ще більш не пощастило, хоча й вибрав він найменшу кулю. Дві кеглі вщент розбив: у хлопця, що допомагав гравцям, лиш трісочки просвистіли понад вухами, а в стіні знову з’явилася дірка.

– Годі! – загримали гравці. – Або ти відтепер пускатимеш кулю легесенько, або кидай грати!

– Я старатимусь! – гаряче пообіцяв гонтар.

Третього разу гонтар кидав кулю так обережно й помалесеньку, як зроду не кидав. Він просто підштовхнув її двома пальцями – але куля бабах! – і, обминувши кеглі, виламала одвірок. Тріснула половина покрівлі, градом посипалась бита черепиця, почали падати дошки, лати, крокви. Наче від землетрусу.