Текст книги "Водяничок"

Автор книги: Отфрид Пройслер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

«Весело там унизу! – думало собі Привиденя. – Напевно, отой у білому кашкеті – чарівник. Тільки витягне руку – так і рушили туди й сюди карети, та ще такі чудернацькі: з бляхи й скла і їдуть зовсім без коней. Хіба карети без коней їздять? Розповісти про це Угу Шугу – скаже, теревені правлю».

Ох, Угу Шугу!

Як давно Привиденя про нього не згадувало! Аж ось коли Угу Шугу знову спав йому на думку.

«Ой лишенько, Угу Шугу! Я ж про тебе мало не забув. Чи побачимось ми ще коли? А як же, бувало, ми з тобою, сидячи в гіллі, розповідали всячину при місяці! Тяжко стає на серці, як згадаю… Здається, знову оживає в мені туга за домівкою. Туга за тим, що бувало колись, тоді, як я був ще нічним привидом…»

ШВЕДИ ПРИЙШЛИ!

Наступної неділі в Ойленберзі панувало незвичайне пожвавлення. Всі будинки були прикрашені зеленими гірляндами і прапорами. На брамі перед ратушею міський садівник почепив великий вінок із соснового гілля, прикрасивши ним червоний щит із золотим «325».

Такі щити, тільки менші, з золотим «325» на червоному тлі висіли на дверях більшості будинків і у вітринах крамниць. Тож кожний бачив, що сьогодні в Ойленберзі святкують якесь 325-річчя.

Уже зранку прибули перші гості – з інших міст. Потім, аж до полудня, з’являлися все нові й нові глядачі. Барвисті юрмища плавом пливли на площу. Поприїжджали машинами, поїздами і автобусами. Гурт сільської молоді з Верхнього і Нижнього Гайзельфінга приїхав на возі, прикрашеному квітами і кольоровими стрічками, воза тягнув трактор. Кожному хотілось подивитися святкову історичну виставу, всі поспішали до площі перед ратушею.

Свято почалося маршем шведської армії від Зеленого базару. Попереду колони йшли, розмахуючи прапорами, троє солдатів. За ними виступала чоловіча хорова капела «Гармонія-1890», озброєна списами та старовинними рушницями, – вона була за піхоту. Дев’ятнадцять дужих шведських кіннотників виставив ойленберзький «Клуб верхової їзди». Подбали й про похідну музику – в шароварах і яскравих куртках крокували музиканти міського оркестру. Вони навпереміну грали то фінський марш, то фанфарну мелодію, що її з нагоди ювілею генерала Торстена Торстенсона написав сам капельмейстер.

За решту війська були члени всіляких товариств – гімнастів і різників, прикажчиків і дрібних садівників, добровільної пожежної команди та клубу курців і гри в кеглі «Нас дев’ятеро».

Було в генерала навіть дві гармати. Кожна запряжена четвериком коней-ваговозів, які, безсумнівно, належали броварні; правили ними візники, які возили пиво. Повбирані вони були не в свої голубі полотняні куртки, а у військові мундири, і попервах могло здатися, що то були справжні каноніри шведського короля.

Марш тривав двадцять хвилин, і ось солдати вишикувалися перед ратушею.

Тепер настав час з’явитися і йому самому славнозвісному полководцю й боягузові генералу Торстенові Торстенсону!

Люди спиналися навшпиньки, витягали шиї.

І справді, ось він їде!

Впевнено й набундючено сидів генерал на сірому в яблуках коні, лівою рукою взявся в бік, а правою тримав булаву і помахував нею, вітаючи натовп.

Хіба не величний у нього вигляд – зелений плащ, руда клинцювата борода, золоті галуни на капелюсі, прикрашеному пір’ям?

– Казково! Просто казково! – вигукували люди й плескали в долоні.

Коли кореспондент якоїсь нетутешньої газети поцікавився, хто грає Торстенсона, звідусіль залунало:

– Хіба ви не знаєте? Та це ж директор акціонерної броварні Кумпфмюллер!

– Ви здивовані, еге ж? Він міг би й справді бути генералом. Подивіться, як він природно грає. Сам Торстенсон не зумів би отак триматися!

Аж ось пролунали фанфари.

Торстенсон звернув свого коня на середину площі. Він глянув на небо, і натовп принишк. Тоді генерал відкашлявся й заговорив. Дзвінко й урочисто лунав його голос над площею:

 
Так повелів нам Швеції король —
Це місто й цю фортецю звоювати,
Що непокірно височать там, на горі.
 

Збігло ще трохи часу, поки він закінчив свою вишукану промову, гідну славетного полководця.

Потім наперед виступив молодший лейтенант (а насправді провізор ратушної аптеки) і від генералового імені зажадав, щоб замок і містечко склали зброю. Але комендант фортеці відхилив цю вимогу, ще й почав глузувати. Коли Торстенсонові так хочеться увійти в місто, то, будь ласка, нехай спробує!

Почувши таке, генерал спаленів із гніву й урочисто поклявся зрівняти з землею замок і містечко. Він махнув булавою обом канонірам і вирік жахливі слова:

 
Так, воля моя тверда і незламна.
Озвіться ж, гармати!
Гриміть громами!
 

Шведські каноніри миттю набили гармати і зробили один за одним кілька пострілів, зчинивши неймовірний гуркіт. Глядачі захоплено загаласували. І ніхто не звернув уваги на те, що цієї миті на вежі ратуші розчинилися дверцята і годинник вибив полудень.

ГАРЯЧА РОБОТА

Привиденя прокинулося, як завжди, з останнім дванадцятим ударом. Про велику історичну виставу, що почалася перед ратушею, воно нічого не знало. Але, зачувши гуркіт Торстенсонових гармат, Привиденя боязко визирнуло із слухового віконця й побачило, що площа перед ратушею кишить солдатами.

– Що сталося? – здивовано вигукнуло воно. – Невже знову шведи? Що їм, у лиха, тут треба?

Спересердя Привиденя побажало шведському війську разом з його гарматами у землю запастися. Та раптом помітило у хмарі порохового диму сірого в яблуках коня, на якому сидів вершник у зеленому плащі.

Ой лишенько – чи це ж не Торстенсон?

І генеральський капелюх, і стоячий комір, і гладке обличчя з рудою клинцюватою бородою… Так, так, це він!

– Отакої, побий його грім! – скрикнуло Привиденя. – То він знову прийшов! Наважився сюди носа поткнути! Та що це він собі думає? Може, гадає, що я з усім цим миритимусь, бо він, бачте, генерал? Ну, то він дуже помиляється, цей генерал, чи то пак – гарматне опудало!

Далі все сталось в одну мить.

Привиденя стрімголов кинулося з слухового вікна на площу перед ратушею і опустилось точнісінько там, де хотіло: за три кроки від Торстенсонового коня.

– Агов, Торстенсоне! – крикнуло воно. – Чи ти часом не збожеволів? Невже забув, як ти мені присягався, забув ту ніч, коли стояв навколішки і, заламуючи руки, благав милосердя? Ану забирайся звідси геть!

Переляканий на смерть Торстенсон – тобто директор броварні Кумпфмюллер, втупився в чорну мару з білими очима. Він не міг збагнути, звідки вона взялася і чого, власне, їй треба.

– То як? Заберешся сам, чи тобі допомогти?

І, перш ніж Кумпфмюллер сказав слово, із горла Привиденяти вихопилось лиховісне виття.

– Гу-гу-у-у-у-у! – пронизливо голосило воно. – Гу-гу-у-у-у-у!

Кінь пана директора схарапудився, став дибки, потім крутнувся на задніх ногах і помчав геть.

З рук у пана Кумпфмюллера випали булава й повід. Ще трохи – і він би й сам гримнувся на землю. На превелику силу він утримався в сідлі, вчепившись за гриву свого коня.

– Гу-гу-у-у-у-у! – не вгавало Привиденя. – Гу-гу-у-у-у-у!

Не дивно, що решта коней теж схарапудилися. Пустилися вчвал і жеребці шведської кінноти, і ті, що були запряжені в гармати. Вони помчали площею до Зеленого базару слідом за генеральським конем, здіймаючи неймовірний гармидер, і вимчали аж за місто.

Розгубилися й шведські піхотинці. Солдати й офіцери покидали зброю й дременули від розгніваної чорної прояви з білими очима.

А глядачі? Жінки верещали. Діти плакали. Знявся страшенний галас. «Тікайте!» – лунало звідусіль. На площі зчинилася колотнеча. Люди кинулися в будинки, в найближчі провулки, усі розгубилися з жаху.

Але Привиденя зовсім не думало лякати глядачів, його обходили тільки шведи.

– Гу-гу-у-у-у-у! Поганці! Забирайтеся до лиха з своїми шаблями, списами й рушницями! Гу-гу-у-у-у!

Ох і було ж Привиденяті роботи! То виючи, то форкаючи, кидалося воно з краю в край площі. І горе було нещасному шведові, який не встигав миттю щезнути! Привиденя хапало його за комір і так ним тіпало, що аж кістки торохтіли. Вояки тікали чимдуж, поки все шведське військо разом з прапороносцями й музикантами не опинилося в безпеці.

– Перемога! – закричало Привиденя. – Перемога! Торстенсона розбито, шведів вигнано! Ойленберг врятовано! Перемога!

До першої години дня зоставалося ще трохи часу. Привиденя, незважаючи на радість перемоги, падало з ніг від утоми. Адже воно само одно змусило втекти такого видатного полководця з усім його військом!

«Мабуть, на сьогодні з мене досить», – подумало Привиденя й вирішило піти спати, хоча годинник ще й не вибив першої години.

Випадково воно опинилось поблизу ратушної аптеки. У підвалі її, теж випадково, було відчинене віконце, і Привиденя, недовго думаючи, шаснуло туди. Потім залізло в найнижчу шухляду старенького комода. Там воно з гордістю згадало свою перемогу, промимрило стиха: «Перемога! Перемога!» – і заснуло.

ДОКОРИ СУМЛІННЯ

У понеділок опівдні Привиденя прокинулося кволе й нещасне, ще й голова йому боліла.

«Учора я добре-таки перевтомився, – вертілося малому в голові. – Та, може, мені треба тільки вхопити свіжого повітря, щоб полегшало. Бо тут дуже душно…»

Привиденя вилізло з комода і озирнулося по аптечному підвалу. Потім оглянуло по черзі комору з ліками, пральню, комору з овочами, склади з вугіллям і дровами. Наприкінці воно натрапило ще й на винний льох.

– Ого-го! Скільки пляшок! – здивувалося Привиденя. – Певно, мешканців цього будинку завжди мучить спрага.

Вузьке, загратоване вікно винного льоху виходило в садок. Воно було відчинене. Привиденя хотіло вже було просунути голову між грати й виглянути надвір, як почуло, що під вікном гомонять діти, і мерщій втягло голову назад.

Троє аптекаревих дітей лежали в холодочку під будинком, на килимку, і розмовляли. Привиденя розуміло кожне їхнє слово. Не маючи іншої роботи, воно почало дослухатися.

Один з двох хлопців звався Герберт, йому вже сповнилося одинадцять років. Його дев’ятилітній брат Гюнтер і сестра Ютта були близнюки.

Як завжди, говорив здебільшого Герберт.

– Що, скажете, не втнув штуку чорний незнайомець? – вигукнув він. – Просто краса! Вояки тікали, як зайці. Можна було луснути зо сміху.

Ютта думала інакше.

– І що тут смішного? Хіба тобі не шкода такої гарної святкової вистави?

– Авжеж, – буркнув Гюнтер, – Все було б так добре, якби десь не взявся той тип. Принаймні початок був цікавий.

– І знаєш, що мені сподобалось найбільше? – спитала Ютта, – Те, що все було ніби насправді. Хоч і Торстенсон! Хіба він не схожий, наче викапаний, на того, що на картині в замковому музеї? Навіть про Дойєрляйна всі думали, що то шведський офіцер, а зовсім не переодягнений аптекар.

– Уявляю собі, – замислено мовив Гюнтер, – скільки праці й грошей треба було, щоб пошити чотириста сімдесят шість шведських мундирів! А капелюхи з пір’ям, а зброя? Де їх тільки роздобули? Видно, довелось добре поморочитися, поки вбрали всіх учасників вистави.

Привиденя висіло біля вікна, ухопившись руками за грати, слухало і не вірило власним вухам. Якщо воно добре розуміло дітей у садку (а в цьому воно нітрохи не сумнівалося), то вчора воно прогнало не справжніх шведських солдатів і, звичайно ж, не справжнього Торстенсона!

Отуди до лиха! Звісно, це не міг бути справжній Торстенсон! Відтоді, як він обложив замок і містечко, минуло цілих триста двадцять п’ять років! Жодна людина не проживе стільки, навіть генерал.

«Що ж я наробив?! – жахнувся малий, – Ой лишенько! Невже я й справді такий дурний! А ще думав, що я великий герой… Гарний герой, що й казати! Кращого й уявити не можна».

Привиденя так розсердилося, що, якби могло, то надавало б собі ляпасів. Що більше воно про все це думало, то важче ставало йому на душі.

– Мабуть, пора вже вертатись додому на Ойленштайн, – сказало воно собі, – Давно пора. Тут унизу щодня тільки прикрощі та хвилювання, цього мені стане на все життя, ще й з горою. Одначе я спершу ще розкажу дітям, як воно все сталося з тими шведами. А діти перекажуть усе людям. Якщо вже я й винен, що вистава зірвалася, нехай ойленбержці знають, чого я так зробив. Зрештою, йдеться про моє добре ім’я.

ЛИСТА НАПИСАНО

Привиденя нечутно випурхнуло в садок і сховалося за найближчим бузковим кущем. Потім тихенько, лагідно погукало аптекаревих дітей:

– Слухайте, діти! Не бійтеся мене! Я маю вам щось сказати, щось дуже важливе. Тільки не тікайте від мене й не кричіть, я не зроблю вам нічого поганого.

Герберт, Гюнтер і Ютта здивовано оглянулися по саду. Вони ніяк не могли збагнути, хто це до них говорить. Ютта стиха зойкнула, побачивши чорну постать з білими очима, що неквапно випливла з-за бузкового живоплоту й закивала їм.

– Ой, гляньте – чорний незнайомець!

– На жаль, так звуть мене в Ойленберзі, – промовило Привиденя. – Я знаю й те, що, на жаль, усі люди в містечку бояться мене. А я ж усього-на-всього нещасний маленький Привид, і мені страшенно прикро, що я вчора зіпсував святкову виставу. Але зробив я це без лихих намірів, – просто я гадав, що Торстенсон і шведи – справжні.

Аптекареві діти не знали, що робити: кричати, тікати чи сидіти на місці й слухати.

– То ви… привид? – недовірливо спитав Герберт.

– Авжеж, коли твоя ласка.

– А чому ви чорні? – поцікавився Гюнтер. – Я завжди думав, що привиди білі…

– Тільки нічні, – зітхнуло Привиденя.

– А ви? – спитала Ютта. – Ви який привид?

– На жаль, чотирнадцять днів тому я став денним привидом. Від сонячного світла я став чорний, але спершу, коли я ще був нічним привидом, я був ніжно-білий, біліший за хмарку снігової пороші… А взагалі я мешкаю на горі, в Ойленштайнському замку.

– Але з якогось часу, – мовив Гюнтер, – ви опинилися внизу – і в містечку стало неспокійно.

– Це чиста випадковість, – відповіло Привиденя.

Воно знічено поглянуло на аптекаревих дітей. Потім розповіло їм усе про себе і докладно пояснило, чому вчора все так вийшло і як йому через те прикро, і кілька разів просило вибачення.

– Ви й не здогадуєтесь, – каявся малий, – як мені прикро і як для мене важливо пояснити ойленбержцям, що я не хотів їм зла. Але як їм це пояснити?

– Напишіть листа бургомістрові! – запропонував Гюнтер.

– Листа? Це неможливо! – зітхнуло Привиденя. І призналося, що ніколи не вчилося читати й писати.

– Пусте! – сказала Ютта. – Напишемо ми!

Вона майнула в будинок і принесла ручку, папір і конверт. Лава у садку стала їй за письмовий стіл, вона уклякнула, відкрутила ковпачок ручки.

– Будь ласка, диктуйте!

Привиденя почало диктувати, а Ютта писала:

Вельмишановний пане бургомістре Ойленберга!

Те, що відбулося вчора на Вашому великому історичному святі, завдає мені страшенних мук. Спробуйте, будь ласка, зрозуміти, як усе це сталося…

Лист вийшов довгенький. Коли Ютта поставила останню крапку, Привиденя попросило прочитати його. Потім Ютта мусила капнути чорнила йому на великий палець, і воно урочисто «підписало» листа.

Але тут Привиденяті здалося, що воно не про все сказало.

– Чи не могла б ти трохи дописати? – спитав він Ютту. – Бодай два речення…

– Авжеж, – охоче мовила Ютта.

Вона пропустила кілька лінійок після «підпису», як це й годилося, і Привиденя продиктувало:

P. S.

Я був би Вам вдячний, якби Ви надрукували мого листа в «Ойленберзьких новинах». А ще обіцяю Вам, що завтра опівдні я покину Ваше містечко і ніколи сюди не повернуся.

ТІЛЬКИ НЕ ВДАВАТИСЯ В РОЗПАЧ!

Ютта поклала листа в конверт і написала адресу.

– Ви неодмінно повернетеся в Ойленштайн, коли завтра залишите містечко? – спитала вона.

– Звісно.

– А потім, – поцікавився Гюнтер, – потім ви, звичайно, станете знов нічним привидом, еге ж?

Привиденя кинуло на нього сумний погляд.

– Якби ж твої слова справдилися!.. Але, на жаль, я вже не вірю, що коли-небудь зможу стати нічним привидом. Мабуть, для мене все скінчено.

Привиденя заплакало. Великі білі сльози капали йому з очей і стукотіли об землю, наче град: тук, тук, тук, тук, тук.

Діти спантеличено перезирнулися.

– Ой-ой! – вигукнув Герберт. – Чого ви плачете?

Гюнтер почухав потилицю і нічого не сказав. Тільки Ютта зрозуміла, в чому річ, і спробувала втішити малого.

– Тільки не вдавайтеся в розпач! – мовила вона. – Подумаймо краще, чим вам можна зарадити.

Привиденя махнуло рукою.

– Ніщо мені не зарадить! – схлипнуло воно. – Треба було мені слухатися Угу Шугу, він застерігав мене.

Зненацька йому сяйнула одна думка. Угу Шугу! Як воно не подумало про нього!

– Треба спитати Угу Шугу! – вигукнуло Привиденя. – Коли хтось і може зарадити моєму горю, то це він… Не скажу, що він надто мудрий, але знає багато такого, чого інші не знають. Якщо ви, любі мої діти, справді хочете мені допомогти, то спитайте Угу Шугу, що мені робити!

– А чому б вам самому не спитати? – поцікавився Гюнтер.

– Нічого не вийде! Я денний привид, а він нічний птах. Але він мій друг. Він мешкає в дуплистому дубі за замком, його легко знайти…

На Ойленштайнській горі діти часом гуляли з своїми батьками. Тож Привиденяті не довелось довго розказувати їм дорогу. Крім того, діти гадали, що їм, певне, пощастить вислизнути вночі з дому непомітно, отож усе має вийти на добре.

– Але як ми пройдемо через замок? – спитав Герберт. – Це єдина дорога до дуба. А замкову браму, звичайно, звечора замикають.

У Гюнтера і Ютти аж обличчя повитягались, але Привиденя одразу знайшло раду:

– Я позичу вам свою в’язку з тринадцяти ключів, – сказало воно і пояснило дітям, що до чого. – З ключами ви дуже легко потрапите в замок і так само легко з нього вийдете.

Отож аптекареві діти пообіцяли Привиденяті піти цієї ночі до дуплистого дуба і спитати поради в Угу Шугу.

Щасливе Привиденя не могло надякуватись їм. Воно простягло Гербертові в’язку з тринадцяти ключів.

– Зробіть же все добре… і не забудьте: для Угу Шугу багато важить, щоб його шанували і казали йому завжди «ви» і «пане Шугу». Я нагадую вам це тільки для того, щоб ви знали, як з ним поводитись… І ось що! Може, ви сьогодні ще не понесете на пошту листа бургомістрові?

– Як хочете, – сказав Герберт. – Але чому, власне?

– Адже я пообіцяв бургомістрові завтра назавжди зникнути з Ойленберга, – відповіло Привиденя. – Тим часом завтра я, може, звідси ще не піду, як ви, певно, самі розумієте після всього, що я вам казав.

УГУ ШУГУ ДАЄ ПОРАДУ

Вночі, десь між одинадцятою і пів на дванадцяту, аптекареві діти тишком-нишком вибрались із своєї домівки. Все пройшло якнайкраще. Ні батьки, ні провізор Дойєрлян, що саме чергував цієї ночі в аптеці, нічого не помітили.

На той час містечко Ойленберг уже спало глибоким сном. Ніхто не бачив, як діти поспішали бічними вулицями й завулками до верхньої брами. Пройшовши крізь неї, вони дістались на стежку, що вела до замку. Стежка була кам’яниста й крута, діти раз по раз спотикалися об коріння дерев, камінюччя і свої власні ноги.

– А навіщо, скажіть, я брав ліхтарика? – мовив Гюнтер.

Він хотів був увімкнути ліхтарик, але Герберт спинив його.

– Облиш, нам не можна себе викривати!

– Гаразд, гаразд, – буркнув Гюнтер. – Я ж нічого.

На майданчику перед брамою вони зупинилися перепочити. Ютта дістала з кишені торбинку з цукерками.

– Чи не підкріпитися нам трішки?

Серце в неї калатало, як, зрештою, і в хлопчаків. Гюнтер, певна річ, звернув усе на круту стежку.

– Почнемо? – спитав по хвилі Герберт.

– Авжеж, – мужньо погодились Гюнтер і Ютта.

Велика мить настала. Герберт махнув в’язкою з тринадцяти ключів – і чари подіяли. Легко й нечутно відчинилася важка замкова брама.

– Заходьте швидше! – звелів Герберт.

Коли вони опинились на подвір’ї замку, брама за ними зачинилася.

– Як у казці! – здивувався Гюнтер. – Тепер для нас не існує перешкод!

І середня, і внутрішня замкові брами слухняно скорилися помахові в’язки. Діти йшли спершу боязко, а далі все впевненіше й сміливіше. Ось над їхніми головами пролетів кажан, ось біля самих ніг шаснуло кілька пацюків. І хоч діти неабияк налякалися, проте не звернули з дороги.

Близько півночі вони стояли вже перед дуплистим дубом.

Угу Шугу, здається, був удома. Гюнтер дістав кишеньковий ліхтарик і освітив гілки. Раптом з високої верхівки дерева долинув хрипкуватий голос, він щось гукнув до дітей мовою Шугу. Гюнтер і Ютта нічого не зрозуміли, зате Герберт усе зрозумів чудово.

– Вимкни ліхтарика, – звелів він, – ти його сліпиш!

Гюнтер і Ютта здивувалися.

– Ти зрозумів його?

– А ви що – ні? – запитав Герберт, – Це, мабуть, через ключі.

Та ось і Гюнтер з Юттою вхопилися за в’язку. Тепер і вони розуміли мову Угу.

– Хто ви? – спитав Угу Шугу. – І звідки прийшли?

– Ми всі – аптекареві діти з Ойленберга, – повідомив Герберт, – Один ваш давній знайомий послав нас сюди і звелів низенько кланятися.

– Давній знайомий? – пирхнув Угу Шугу. – А я й не знав, що в мене є давні знайомі в Ойленберзі.

– Маленький Привид, – пояснив Гюнтер, а Ютта додала:

– Він дуже, дуже нещасний, розумієте, і просить у вас поради.

Тепер Угу слухав, наставивши вуха.

– Чому ж ви відразу не сказали? Чекайте-но, я спущуся до вас, і тоді ми все спокійно обміркуємо…

Ш-ш-ш-ш-ш! – Угу Шугу шугнув з верховіття вниз і присів на найнижчій гілці дуба.

– Розповідайте! Будь ласка, розповідайте!

Герберт, Гюнтер і Ютта розповіли йому все, що мали розповісти.

Угу Шугу вислухав їх мовчки. Потім настовбурчив пір’я і стрепенувся.

– Дуже сумно, що так сталось, надзвичайно сумно, – сказав він. – То он чого останнім часом малий не відвідував мене! Ви питаєте, чому він раптом обернувся на денного привида! На це я можу сказати тільки одне: справа в годиннику!

– В якому годиннику? – спитали водночас Гюнтер і Ютта.

– Звісно, в тому, що на ратуші.

І Угу коротко пояснив дітям, яка залежність між годинником на ратуші і Привиденям. Потім спроквола, розсудливо додав:

– Спробуйте довідатися, чи днів чотирнадцять Тому ніхто не зупиняв або не переставляв стрілок ратушного годинника. Якщо таке було, то потурбуйтеся, будь ласка, поставити годинник правильно. Оце все, що я можу вам сказати. Бувайте здорові, товариство, і передайте від мене вітання маленькому Привидові, якому я бажаю всього найкращого.

Сказавши це, він розпростав крила, кивнув головою аптекаревим дітям і зник у темряві.

ДОБРІ НОВИНИ

Тільки-но ратушний годинник наступного полудня вибив дванадцяту, як Привиденя стрімголов кинулося крізь підвальне вікно в аптекарів садок, де на нього вже чекали Герберт з братом і сестрою.

– То як? – збуджено вигукнуло воно. – Вдалося вам що-небудь чи ні?

– Не хвилюйтеся, – сказав Герберт, – усе пішло як по писаному.

А Ютта, сяючи, докинула:

– Гадаю, ви будете задоволені. Здається, ми вам допоможемо.

– Та невже?! – Привиденя аж застрибало з радості. – Розповідайте ж! – благало воно нетерпляче. – Розповідайте, будь ласка!

Але Герберт мовив:

– Ходімо краще в альтанку, там нам ніхто не заважатиме. І я ж хочу вам віддати ваші ключі. Спасибі вам за них!

– Будь ласка, будь ласка, добре, що вони вам згодилися!

В альтанці було тісно, але затишно. Усі четверо, наче змовники, скупчилися навколо круглого столика.

– Ну ж бо, розказуйте! Я хочу нарешті знати, як мені бути.

Герберт, його брат і сестра переказали розмову з Угу Шугу.

Тому здається, що лихо, яке спіткало Привиденя, у якийсь загадковий спосіб пов’язане з годинником на ратуші.

– Спершу ми не знали, що ж нам з цього, – вів далі Гюнтер. – Але потім сказали собі: та про годинник можна розпитати годинникаря Ціферля! Ми відразу пішли до нього, і, як ви гадаєте, що з’ясувалося?

– А що? – спитало Привиденя.

– Пан Ціферль розповів нам, – сказала Ютта, – що шістнадцять днів тому він за дорученням бургомістра оглядав ратушний годинник. О сьомій ранку зупинив годинниковий механізм і рівно півдоби щось там робив, аж до сьомої вечора.

– А потім, тобто через півдоби, – поважно казав Герберт далі, – пан Ціферль знов пустив годинника, і стрілки пішли, власне, з того місця, де вони вранці зупинилися. На циферблаті, зрештою, нічого не зміниться, чи то буде сьома година ранку, чи сьома вечора.

– Але в тім-то й річ – тільки на циферблаті, – втрутився Гюнтер. – Насправді ж ратушний годинник почав на півдоби відставати: коли настає північ він вибиває полудень, а надходить полудень – він вибиває північ! У всьому містечку ніхто цього не помітив, адже це нікому не зашкодило, от тільки…

– …мені! – вигукнуло Привиденя, аж тепер збагнувши, що до чого. – Саме тому, що годинник відстає, я останнім часом прокидаюся опівдні, а не опівночі.

Діти закивали головами. Вони не мали сумніву, що причина саме в цьому.

– Отже, ви справді гадаєте, що можете мені допомогти?

– Авжеж, – підтвердив Герберт.

– Саме тому, – пояснив Гюнтер, – сьогодні о сьомій вечора ми з паном Ціферлем піднімемося на ратушну вежу…

– Стрілки годинника, – додала Ютта, – простісінько треба перевести на півдоби вперед, і він ітиме, як раніше.

– Оце й усе? – здивувалося Привиденя.

– Так, оце й усе, – відповіли аптекареві діти. І якщо вже це не допоможе, то вони навіть не знають, що тут взагалі може допомогти.

– Допоможе! – переконано сказала Ютта.

І Гюнтер запевнив:

– Звичайно!

– Ох, діти! – зітхнуло Привиденя, звівши вгору свої білі очі. – Якщо ваші слова справдяться, то кращого й вигадати годі!

Потім воно замріяно розповіло дітям, з якою радістю знов стане нічним привидом, блукатиме собі по замку, – мовляв, більшого щастя воно просто не уявляє.

Захопившись, Привиденя мало не проговорило аж до першої.

Та раптом воно згадало про свій лист до бургомістра.

– Листа ви можете віднести на пошту сьогодні увечері, – сказало воно. – Пощастить нам із годинником чи ні – завтра о цій порі мене вже не буде в містечку, це напевно.

Привиденя вже хотіло було попрощатися й знову майнути до підвалу.

Але Ютта заперечила. Вона наполягала, щоб Привиденя цього разу спало не в підвалі, а в альтанці.

В скрині, що була за лаву, дівчинка зробила Привиденяті з ляльчиних подушок м’якеньку постіль.

– Спіть собі на здоров’я, і нехай вам щастить, коли прокинетесь, – побажала вона йому перед тим, як ударило першу, й віко скрині опустилося над ним.

НЕ ГАЙСЯ, МАЛЕНЬКИЙ ПРИВИДЕ!

О сьомій вечора, віднісши на пошту адресованого бургомістрові листа, аптекареві діти разом із годинникарем Ціферлем піднялися на ратушну вежу, і пан Ціферль гайковим ключем перевів стрілки годинника на півдоби вперед.

– Ну, от і все, – мовив він, закінчивши роботу. – Сподіваюся, це йому допоможе.

Аптекарева дружина не могла збагнути, чому сьогодні діти зразу після вечері пішли спати.

Але ця ніч для Герберта і його брата й сестри мала бути аж надто короткою. Вони навели будильники на одинадцяту годину п’ятдесят хвилин і, зморені, поснули.

– Хотіла б я знати, що це з нашими дітьми, – стурбовано мовила до аптекаря його дружина. – Чи не похворіли? Відколи живуть, вони досі лише двічі лягали спати з власного бажання. Та й то лише тому, що були хворі: першого разу – на свинку, а другого – на скарлатину. Сподіваюся, тепер у них не кір і не вітряна віспа.

Герберт з Гюнтером спали так міцно, що не почули, як продзеленчав будильник. На щастя, прокинулась Ютта й насилу розбудила братів.

– Гюнтере, Герберте, швидше, вставайте, вже пора! Ось-ось виб’є дванадцяту!

З вікна дітям було видно альтанку. Надворі стояла темрява. Місяць сховався за важкими хмарами.

На щастя, поблизу, біля паркану, висів старий вуличний ліхтар і кидав на альтанку тьмяне світло.

– Вже ж ми недарма чекаємо, – невпевнено промовив Гюнтер.

– Звичайно, що недарма, – так само невпевнено сказав Герберт.

Тільки Ютта твердо вірила, що все скінчиться добре.

Вона була спокійна і впевнена, аж поки задзвонив годинник на ратуші. Серце в дівчинки закалатало. Затамувавши подих, вона лічила удари.

Перші чотири дзвінкіші, решта вісім – приглушені…

Північ! Боячись поворухнутись, діти пильно дивилися на альтанку.

Аж ось двері альтанки прочинилися, і зсередини виринула якась постать. Дрібненька й чорна, вона мала білі очі, що світилися в непроглядній темряві, наче два місяці завбільшки з п’ятаки.

– Це він! – вигукнула Ютта, захлинаючись від радості. – Це він!

Привиденя прилетіло до них під вікно. У лівій руці воно тримало в’язку ключів, а правою махало дітям.

– Спасибі вам, любі діти, велике спасибі! Ви навіть не уявляєте, який я щасливий! І це ж ви мені допомогли. Коли б я мав скарб, то подарував би його вам. Але все, чим я можу вам віддячити, – це мої добрі побажання. І я вам бажаю хоч раз у житті бути такими щасливими, як я сьогодні.

– Ти дуже милий, – промовила Ютта, і обидва хлопці не здивувалися, що вона звернулася до малого на «ти».

Та й Привиденяті це не здалося дивним.

– Ви ж не будете на мене гніватись, якщо тепер я розпрощаюся з вами? – сказало воно, – Мене так тягне назад до Ойленштайна! Не можу дочекатися, коли вже опинюся вдома!

– Зрозуміло, – мовив Гюнтер.

А Герберт додав:

– Не гайся, маленький Привиде! Ми розуміємо тебе.

ЗНОВУ ПРИ МІСЯЦІ!

І ось Привиденя полинуло додому: над дахами сонного містечка до ратуші, від ратуші понад Зеленим базаром до верхньої брами і від верхньої брами до замку.

– Бувайте здорові, ойленбержці! Останні два тижні у вас через мене було стільки прикрощів, але тепер нарешті я дам вам спокій, а це найголовніше. Мені принаймні більше ніколи й на думку не спаде потикатися в містечко. Віднині я буду собі там, де мені й належить бути. З мого замку мене більше ніщо не виманить, навіть моя власна цікавість.

Тричі облетіло Привиденя мури Ойленштайна, тричі – замкову вежу і тричі – сам замок з рицарською залою. Ніде нічого не змінилося, хоча йому здавалось, ніби воно не було тут віки вічні.

«Може, од відати генерала? – подумало Привиденя. – Та ні, нехай почекає до якоїсь дощової ночі. Сьогодні в мене куди важливіші справи…»

Угу Шугу сидів на гілляці дуплистого дуба.

Він зовсім не здивувався, коли зненацька підлетіло Привиденя і мовчки примостилося обіч нього.

– Можна, пане Шугу?

– Дуже радий вас бачити.

Якийсь час друзі мовчки сиділи поруч.

– Отже, вам допомогли? – нарешті озвався Угу.

– Допомогли, як бачите, – сказало Привиденя. – Ви вчора дали Ютті і її братам просто неоціненну пораду. Дякую вам, друже.

– Будь ласка, будь ласка, любий мій! – Угу настовбурчив пір’я, – Між нами кажучи, я зробив це задля себе.

– Задля себе?

– Атож, задля себе! – сказав Угу.і для переконливості кивнув головою. – Помалу-малу я занудьгував без вас. Життя стає куди миліше, коли поруч є хтось такий, щоб склав тобі товариство. Ви, напевне, в Ойленберзі мали не одну пригоду. Розкажіть мені, будь ласка!

– Як ви так хочете, – погодилося Привиденя.

І вже зібралося щонайдокладніше розповісти про свої пригоди в містечку: про те, як воно злякало регулювальника й наполохало жіночок на Зеленому базарі, про сутичку в ратуші, про Торстенсона й шведів, які виявилися зовсім не шведами, – про все налагодилося Привиденя розповісти, та нараз щось йому перебило.

З-за густих хмар, які затягли небо, раптом виплив місяць – великий, круглий, ніби викуваний з блискучого срібла.