Текст книги "Водяничок"

Автор книги: Отфрид Пройслер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

– Зараз мені скидай чоботи! – вигукнула мама. – Хіба ти не знаєш, що через сухі ноги можна захворіти? Чому ти вчасно не повернувся додому? Мерщій у ліжко!

Мама швиденько поклала малого в ліжечко й закутала йому ноги мокрими рушниками. Очі у Водяничка відразу заплющились, і він заснув.

Коли батько повернувся додому, мама сказала:

– Ти повинен був йому пояснити, що водяникові не можна цілий день гуляти на повітрі! Звідки дитині про це знати? Якщо він захворіє, то винний будеш ти!

Водяник зніяковіло потер підборіддя.

– Авжеж, – погодився він. – Але постривай-но трохи, побачимо, чи справді він так уже й захворів. Якщо наш хлопець жодного разу не прийде додому з сухими ногами, то який же з нього хлопець!

ГЕЙ, ДОЩИКУ, ДЕ ТИ?

Щоб покарати Водяничка за сухі ноги, його на кілька днів замкнули дома – не помогли ні благання, ні сльози. Він з прикрістю думав: «Якби ж я справді захворів! А то й нежитю не було! Мама дуже вже за мене боїться. Послухати її – то мене взагалі не можна випускати!!.»

І він тужно дивився у вікна.

Аж ось майже через тиждень, батько сказав:

– Я замовив, синку, за тебе слівце матері. Сьогодні нагорі дощ, і ти зможеш погуляти. Але обіцяй мені повернутися вчасно!

– Авжеж, обіцяю! – вигукнув Водяничок і відразу взувся в чобітки. – Більше я ніколи не прийду з сухими ногами.

– Ну, сьогодні-то не прийдеш, – сказав батько. – Сьогодні тобі й дощик не дасть прийти з сухими ногами.

– Дощик? А хто це? – спитав Водяничок.

– Як тобі сказати, – відповів Водяник, – дощ – це наш великий друг. Якби не він, то невдовзі на світі не лишилося б жодного водяника.

– А чому не лишилось би?

Водяничкові дуже хотілося про це довідатись. Але, зачувши мамину ходу, він сказав собі: «Мерщій у ставок! Краще буде, як я вчасно зникну!»

Так він і зробив. Шасть – і вже опинився за рогом хати.

Гей, як чудово було знов шугати у воді! Малому здалося, що він просидів у хаті сто років. На радощах хлопчик проплив через весь ставок туди й назад. Рибини перелякано кидалися вбік, з дна піднімались вирочки мулу, водорості гойдалися позаду, а черепашки з ляку вмить стулялися.

– Отак! – гукнув Водяничок, досхочу награвшись. – А тепер нагору!

Поволі поплив стомлений Водяничок догори. Вода навколо ставала дедалі тепліша й ясніша. «Заплющити очі! – подумав вів. – Щоб знов не засліпило сонце!» Але коли він виринув і обережно розплющив очі, то не побачив такого болючого ясного світла, як колись.

Сонця ніде не було видно. Небо наче завісили ковдрами, а на ставок довкола малого густо летіли звідкись згори дрібнісінькі камінчики. Так ніби хтось із повних пригорщів сипав на воду пісок. Падаючи, кожний камінчик легесенько стукався об неї. А тих камінчиків було страх як багато, і над ставком стояв безнастанний плюскіт.

Водяничок підставив долоньки, щоб спіймати кілька тих камінчиків, але помітив, що то зовсім не камінці, а краплинки! Вони сподобались йому, бо приємно лоскотали шкіру. Кілька краплинок навіть упало йому на ніс, що його найдужче розвеселило.

І враз він згадав, що батько розказував йому про дощ. То це справді дощ! Треба мерщій привітатися з ним! Адже це їхній найкращий друг! Малий подумав, що дощ – це якийсь такий водяник, і вирішив його розшукати. «Він, мабуть, на березі, десь там собі сидить», – думав малий.

Та як же здивувався Водяничок, коли вийшов на берег! Сьогодні все навкруги було чудове, мокре – все, що раніше завжди було сухе! Трава й каміння, квіти й поле, дорога й кущі. Листя старої верби обважніло від дощу, з нього капало, по стовбуру теж стікала вода, кора стала темна й блискуча.

Водяничок дихав на повні груди. Ах, яке сьогодні смачне повітря! Це був смак вогкої землі й трухлявого дерева, мокрих трав і листя. І така приємна прохолода! Весь світ сповнювало нескінченне шарудіння. І Водяничок подумав: «Отак хай буде завжди, мені це подобається!»

І ще він подумав: «Сьогодні тут зовсім безпечно, сьогодні мої ноги нізащо не висохнуть… Однак де ж він ховається, той дощик?»

Водяничок роззирнувся, але нікого ніде не побачив: ні людини, ні звіра – нікогісінько. Він почав лазити під мокрими кущами: чи не причаївся дощик десь там? Але ні під кущами, ні в очереті, хоч скільки він шукав, дощику не було. Тоді Водяничок вирішив його покликати.

– Гей! – гукнув він голосно, склавши трубочкою долоньки. – Гей, дощику, де ти?!

Він довго чекав відповіді, наставивши вуха. Але довкола чулося тільки те саме нескінченне шарудіння.

Раптом позаду в ставку Щось заплюскотіло – ніби хтось вилазив із води. «Це він!» – подумав Водяничок і обернувся.

Як же він розчарувався, побачивши власного батька, що виходив на берег.

– А ти що тут робиш, синку? – спитав батько.

– Що роблю? – засмучено перепитав Водяничок. – Я шукав, де заховався дощик. А тепер гукаю його, але він не озивається. Мабуть, він утік.

Батько засміявся.

– Кого ти шукаєш? Дощ? Але, дитино, ти ж уже хтозна-відколи стоїш на дощі! Так, так! – усміхаючись, додав Водяник, – Он що буває, коли не дослухаєш до кінця, що тобі каже батько.

НОЧВИ НА ВОДІ

Влітку до млинового ставка майже щодня приходили з села люди – дорослі й діти, – щоб скупатися.

Коропа Ципрінуса це зовсім не тішило, – як на нього, то краще б вони сиділи вдома.

Але Водяничкові подобалося, сховавшись десь у прибережних кущах, стежити за тими, що купалися.

Звісно, плавали вони так собі, ці люди. Хто по-жаб’ячому, хто по-собачому. І всі – виставивши голови з води. Кумедно було бачити людські червоні обличчя, що, сапаючи й випльовуючи воду, плавали по ставку.

А ще кумедніші здавалися плавці знизу! Коли Водяничок перевертався під водою на спину, він бачив угорі чудернацькі рухливі тіні. Смішно було дивитися, як вони там просто викручували собі руки й ноги, а самі майже з місця не рушали.

Якось, коли він лежав у мулі і дивився вгору, на людей, там раптом де не взялося щось чорне й неоковирне. Досі малий нічого такого ще не бачив. Воно повільно пропливло над ним, наче величезна рибина, тільки без плавців і хвоста. Водяничок не міг збагнути, як воно посувалося вперед. «Треба роздивитись його зблизька!» – подумав малий.

Водяничок поплив до берега і виринув з води. Він побачив, що те дивовижне щось схоже на ночви, в яких сидів чоловік. А чоловік той був мірошник. У кожній руці він тримав по палиці і спритно правив ночвами, які пливли по воді.

І тоді Водяничок згадав, що він такі ночви вже десь бачив. Ну звісно ж! Ночви ті завжди стояли в очереті біля берега. Водяничок думав, що то ночви для прання. А тепер він знав, що в цих ночвах можна плавати! Однак пливли вони тільки вперед! Водяничок уважно стежив, як мірошник загрібав воду двома довгими палицями. «Це треба запам’ятати!» – подумав Водяничок. Він-бо хотів, як тільки випаде нагода, і собі так покататися.

Другого дня, опівдні, коли всі люди розійшлися обідати, Водяничок вирішив спробувати щастя.

Ночви стояли там, де й завжди, – в очереті коло берега. Вони були прив’язані до дерев’яного кілка, але то дарма. Малий, правда, не розв’язав мотузяного вузла, зате він дуже легко висмикнув з м’якої землі кілок, взяв його разом з мотузком під пахву і вліз у ночви.

А де ж дерев’яні палиці, якими гріб мірошник? їх ніде не було. Напевне, мірошник забрав їх із собою. Казна-що! Як же перепливти в ночвах ставок без палиць?

Водяничок трохи подумав. Потім узяв дерев’яний кілок і спробував гребти ним. Але з цього нічого не вийшло. Тоді малий умостився на задку ночов і почав відштовхуватися кілком від берега. Ночви ледве просувалися крізь гомінкий, тріскучий Очерет. Нарешті Водяничок виплив на чистоводдя. Але тут уже не міг дістати кілком дна: ставок поглибшав, а кілок був занадто короткий.

«Отакої! – сердито подумав Водяничок. – Що мені з цих ночов, коли я не зможу в них плавати? Піду-но знайду на березі довшу палицю!».

Він уже хотів був стрибнути у воду і пливти до берега, як раптом помітив, що ночви зовсім не стоять на місці. Легенький вітерець, що повівав з берега, поволі підганяв уперед. Це, звичайно, дуже втішило Водяничка. Він побіг на передок ночов і перехилився через край. «Цікаво, який здається ставок згори, – подумав Водяничок. – Чи побачу я внизу старого Ципрінуса? Або нашу хату?»

Та хоч як він придивлявся, а бачив тільки блакитне небо, що відбивалось у воді, край дерев’яних ночов і над ними – голову якогось малого водяничка.

– Бе-е-е! – перекривив його Водяничок і показав язика. А той собі бекнув і показав язика йому. Водяничок уявив собі, нібито це його братик. Бо насправді ж братика в нього не було. Весела зайшла гра! Вже тільки заради неї варто було прокататися в цих дерев’яних ночвах…

– Гей, ти, шибенику! – почулося раптом з берега. – Негайно повертайся назад! Хто дозволив тобі кататися на човні?

«Мірошник! – промайнула у Водяничка думка. – Мерщій у воду!» – і він сторч головою шубовснув із човна в ставок, аж човен, гойднувшись, зачерпнув води.

А Водяничок з переляку шугнув на самісіньке дно ставка і принишк там.

Та потім йому стало соромно. Він подумав: «Як же тепер мірошник дістане свої ночви? Може, вигляну, що там діється? На хвилиночку вистромлю носа, так, щоб мірошник не помітив…»

Водяничок приплив до прибережних кущів і, сховавшись там, вистромив з води голову. Він побачив, що мірошник стоїть на березі, розмахує руками і лементує що є сили:

– Рятуйте! Якесь хлоп’я впало у воду! Рятуйте! Рятуйте!

На його крик збіглися мельничуки.

– Принесіть жердини! – ледве зводячи дух, кричав мірошник. – Хлоп’я впало у воду! Випало з човна! Та жвавіш, бо захлинеться!

Один побіг до млина, інші кинулись у воду і притягли дерев’яні ночви до берега. Коли перший приніс жердини, усі четверо посідали в ночви і випливли насеред ставка.

Мельничуки водили по дну жердинами. Блідий мірошник сидів у човні, витираючи з лоба холодний піт.

– О Боже, Боже! – стогнав він. – Хлоп’я впало у воду на моїх очах! Ой лишенько, лишенько!

– Та що ж то за хлопчина? – питали мельничуки.

– Не знаю! – сказав мірошник. – Це скоїлось так швидко! Він був у червоній шапочці й жовтих чобітках, якщо мені не зраджує пам’ять! Але чого це ми розбалакалися! Шукайте! Шукайте!

«Еге, шукайте мене! – зловтішно думав Водяничок. – Шукайте на здоров’я! Це вам за те, що мірошник нікому не дозволяє-кататись у своїх ночвах».

ВОДЯНА ГІРКА

З нижчого краю ставка була невеличка гребля з заставками, збитими з товстих колод. Коли мірошник крутив залізний коловорот, ті заставки поволі піднімались догори. Коли він крутив корбу на другий бік, вони так само поволі опускалися.

– Мірошник пропускає попід заставками саме стільки води, скільки потрібно для млина, – пояснив Водяничкові батько. – Ця гребля має для нас неабияке значення. Якби не вона, то ми б давно вже опинилися на мілині.

Короп Ципрінус боявся навіть підпливати до греблі.

– Там небезпечно! – щиро признався він. – Як підхопить вода, що біжить під ті заставки, ти пропав! Вона затягне у свій вир, хочеш ти цього чи ні!

– Та ні! – заперечив якось Водяничок. Якщо схитрувати, нічого не трапиться! Можу з тобою закластися. Нехай мене потягне за водою!

– Схаменися! – злякано вигукнув Ципрінус. – Ти збожеволів! Нехай потягне за водою?!

– Гадаєш, я боягуз? – крикнув Водяничок. – Увага! Рушаю!

І тут, перелякавши в смерть свого друга, Водяничок поплив просто до заставок! Вони були підняті до половини. Коли хлопчик відчув, що течія підхопила його, він спокійно поплив за водою.

У хороброго Ципрінуса плавці з ляку стали сторч.

– Назад! Назад! – зарепетував він. – Ти збожеволів, хлопче!

У відчаї поплив він услід за Водяничком – ще трішечки, і його теж затягла б течія. На щастя, йому вдалося вчасно зупинитися.

Ципрінус усе голосив, пускаючи бульбашки:

– Бідолашне дитя! Отак через пустощі й загине! Здається, він, сердешний, сам не знає, чого накоїв!

Але Водяничок усе чудово знав. На відміну від. Ципрінуса, він вивчив ставок не тільки зсередини. Хіба він не обнишпорив усі його береги?

Малий знав, що по той бік заставок починається похилий дерев’яний жолоб. Вирвавшись з-під заставок, вода рине далі тим жолобом і падає просто в млин, зникаючи за дерев’яною перегородкою. Про те, що чекає на нього там, у глибині млина, Водяничок, звичайно, не здогадувався. Але він і гадки не мав випливти поза заставки…

Він лише хотів трішки налякати свого друга Ципрінуса. Він думав: «Тільки-но я підпливу до заставок, то відразу схоплюся за них руками. А тоді спокійно вилізу нагору, вискочу на берег і тільки сміятимусь собі. Не такий я дурний, щоб випливати поза заставки. Це ж дуже небезпечно!»

Он як воно було. Добрий Ципрінус аж нетямився, так боявся за Водяничка, а той просто жартував собі з ним.

Все швидше й швидше бігла вода, і що прудкіш Водяничок плив до піднятих заставок, то більше йому все це подобалось. Вода вже мчала, як дужий вітер. Вона шарпала його за курточку й червоний ковпачок, за зелений чубик.

Увага, увага, не прогавити заставок… Ось вони!

Водяничок підняв руки і схопився за верхню колоду. Він навіть уже був подумав: «Готово!»

Але дарма!

Колода була така слизька, мов намилена, від жабуриння, що вкривало її зеленою плів кою.

Водяничок не міг утриматися. Він зірвався вниз. Ногами вперед, на спині, прослизнув він попід заставками в дерев’яний жолоб.

«Затриматися! – думав він. – Затриматись!»

Але як? І жолоб теж був слизький від водоростей. «Ох, чому я не послухався Ципрінуса?» – подумав Водяничок, але було вже пізно.

Як щука, шугнув Водяничок униз по жолобу. Він побачив зелені тіні – то промайнули дерева, а в небі – дві плями – хмаринки. Здалека він чув, як ревла вода в млині.

Вода ревла все ближче, усе голосніше й голосніше. Водяничкові аж у голові загуло. «Все! – подумав він. – Пропав!»

Він закам’янів, затамував подих, він чекав…

Зараз!

Дерев’яна перегородка полетіла на нього, відчинилась – і проковтнула його.

І враз настала ніч. Навколо гриміло, клекотіло, сичало. Потім Водяничок відчув, що летить. Він двічі перевернувся в повітрі і шугнув кудись углиб.

Його закрутило млинове колесо.

Що й казати, кепська справа! Для людського хлоп’яти ця прогулянка, звичайно, скінчилась би погано. Воно поламало б собі всі ребра чи й в’язи скрутило.

Але ж водяник – це водяник! Йому не так легко скрутити собі в’язи. Та ще тоді, як він падає у воду. Бо куди ж було падати Водяничкові з млинового колеса? Він упав з води у воду. І то було його щастя.

Спочатку він, звісно, в смерть перелякався. Він не збагнув, що з ним сталося. В нестямі вискочив малий на берег, просто на осоння. «Аби тільки далі від цього страхіття!» – була його перша думка.

А друга його думка була про те, що кататися на млиновому колесі не так-то вже й погано. Навпаки! Виходила неабияка забавка.

«А чи не спробувати ще раз?..» – була третя Водяничкова думка.

ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ!

Так, зовсім випадково, відкрив Водяничок чудову нову гру. Він відразу ж повторив усе кілька разів підряд. Зіскочивши з колеса, він умить оббігав млин, знову біг лукою до ставка, кидався сторч головою у воду й починав усе спочатку.

Після того малий з’їжджав ще не раз. І цього дня, і кожного наступного. Він з’їжджав не однаково: на животі, на спині, витягнувшись, як струна, і зібгавшись клубочком.

Часом він спускався, засунувши руки в кишені, а часом закладав руки за голову. Іноді – сидячи навпочіпки, іноді – навкарачки. Інколи, захопившись, він навіть робив дорогою подвійне сальто. Але найкраще в нього виходило, коли він підіймав ніжки до голови й на спинці з’їжджав по жолобу. Шкода тільки, що ніхто цього не бачив!

І ще було шкода, – просто хоч плач! – .що мірошник ніколи не підіймав заставки вище, ніж до половини.

«Якби підняв вище, то вода б дужче бігла! – думав собі Водяничок. – А більше води, то й кататись по жолобу можна швидше й веселіше! А то ледве сунешся!» І малий з дня на день чекав, коли мірошник підніме заставки зовсім.

Але той і не думав підіймати. І тоді Водяничок сказав собі: «Ну, добре! Як він не хоче, я підніму сам!»

Малий почекав до неділі.

Водяничок знав, що в неділю усі люди з млина йдуть у село. Коли вони вирядяться, можна буде без перешкоди зробити те, що він надумав.

І справді: в неділю вранці, коли в селі задзвонили дзвони, двері млина відчинились, і вийшла мірошниха з книжкою під пахвою. За нею – мельничуки, потім дві служниці, а позаду йшов сам мірошник. Він був у гарному піджаку з срібними гудзиками. На голові, замість запорошеного борошном картуза, був високий чорний капелюх. Водяничок ледве впізнав мірошника. Малий стежив за всіма, причаївшись біля греблі, в густому очереті.

Він бачив, як мірошник дістав з кишені великий ключ і замкнув млин. Потім увесь гурт, одне за одним, вийшов стежкою на прибережну луку. Усі були радісні, задоволені, і на обличчі Водяничка, що сидів у своїй схованці, теж з’явився вираз задоволення.

Люди пройшли поруч, ні про що не здогадуючись. Малий побачив їхні ноги біля самісінького свого носа! Він міг би когось із них навіть ущипнути за литку, якби не боявся викрити себе.

Заставки були спущені, жолоб стояв порожній, і млинове колесо не крутилося.

Мірошник з дружиною й мельничуками пройшли вузьким місточком через греблю. Мірошник ще раз узявся за корбу – чи спущені зовсім заставки.

Водяничок перечекав, поки людський гурт зник за пагорбом. А потім ще якусь хвилину сидів нишком. Переконавшись, що люди не повернуться, малий виліз із своєї схованки і вхопився за корбу. Та лишенько! Хоч як він налягав на корбу, вона не зрушила з місця!

Тоді він скинув курточку, поплював собі на долоньки і набрав повні груди повітря…

І не раз ще довелося йому плювати на долоньки й набирати повні легені повітря.

Нарешті!

Корба піддалася, заскрипіла й завищала. Заставка почала повільно підніматися. Перші струмені води задзюрчали в жолоб.

«Отак!» – подумав Водяничок і перевів подих. І знову схопився за корбу. Тепер стало набагато легше! Водяничок крутив і крутив корбу. Лівою рукою – правою, лівою – правою! Залізна корба вже не зупинялася. Дедалі голосніше дзюрчала в жолобі вода. Незабаром вона вже не дзюрчала, а хлюпала, – аж поки заревла. Застукало віддалік млинове колесо.

Лоп-лоп, лоп-лоп, – якось сонно почало воно.

Але через хвилину залопотіло швидше: лоп-лоп, лоп-лоп, лоп-лоп.

А ще за хвилину: лоплоплоп-лоп-лоп-лоп-лоп-лопплопп?

Нарешті почувся безперервний гуркіт: траттатта-ттаттатта… Так швидко навіть розповідати неможливо! Бідолаху мірошника, якби він оце почув, мабуть би, грець ухопив…

Але мірошник був уже далеко в селі і не міг цього чути. А Водяничок собі весело крутив корбу. Він підняв заставки якнайвище – далі нікуди. Вода ревіла й шипіла в нього під ногами, вона по вінця заповнила дерев’яний жолоб. Тепер зовсім інша річ! Можна з’їжджати вдвічі швидше!

І Водяничок кинувся сторч з містка. Вода підхопила його. Стрілою влетів він попід заставки: жолобом – на колесо – й через нього! Не встиг він полічити до трьох, як опинився внизу, за дерев’яною перегородкою.

Оце воно! Давно він мріяв отак покататись! Тому, недовго думаючи, оббіг лукою круг млина й знову – стриб! – з містка в ставок!

І так, мабуть, разів з десяток або й більше. Поки, нарешті, перед ним – як з-під землі! – виріс його батько.

– То це ти тут порядкуєш? – спитав він розгнівано, показуючи на підняті заставки. – Мені просто слів не вистачає! Ти, ти, шибенику, спустиш увесь ставок! Постривай, голубе, я з тебе виб’ю дурощі!

І Водяник схопив сина за комір. Лівою рукою він міцно тримав Водяничка, а правою крутив корбу, щоб опустити заставки.

– І про що ти тільки думаєш? – обурено казав він далі. – З твоєї ласки ми повинні засохнути, еге ж? Ставок уже напівпорожній! А через що? Через те, що Водяників синок чинить капості, пускає воду на всі заставки! За це тобі, голубе, належить двадцять п’ять гаряченьких!

І Водяник так і зробив: опустивши заставки, поклав сина собі на коліно і дав йому обіцяні двадцять п’ять гаряченьких.

ХАБУ! ХАББУ-У-У!

Водяничок збирав усе, що люди легковажно викидали в ставок: порожні консервні бляшанки, старі електричні лампочки, діряві капці та інші, ще цінніші речі. Все це він ховав за своєю хатою, під камінням.

Згодом у його коморі назбиралося чимало скарбів, і одного чудового дня він з гордістю показав їх коропові Ципрінусу.

Ципрінус дуже уважно оглянув кожну річ, єхидно посміхнувся і сказав:

– Потрібне все, що корисне, любий мій! Але нащо тобі, наприклад, оцей глечик без дна? Або ця стара іржава кочерга? І дірявий черевик, бачу, в тебе тут є… Старий черевик на ліву ногу! І пляшок з-під лимонаду, мабуть, десятків зо два…

– Пляшки з-під лимонаду мені трапляються частенько, – скромно відказав Водяничок. – Але нічого. Я їх все одно збираю.

– А навіщо, скажи, будь ласка? – спитав Ципрінус.

– Навіщо? – розгублено повторив Водяничок.

Йому це ніколи не спадало на думку! І він напружено шукав відповідь.

Але поки він думав, Ципрінус сказав:

– Отож-бо й є! Ти й сам не знаєш, навіщо збирав увесь цей мотлох. Увесь цей непотріб, який просто треба викинути.

– Викинути?! – обурився Водяничок. – І не балакай! Якось я вже дам йому раду!

– Ну, гаразд, – сказав Ципрінус. – Я не буду втручатися. Це твоя справа. Якщо тобі приємно збирати всілякий нікчемний мотлох, то будь ласка! Я, звичайно, цього не робив би. Та, зрештою, я не хлопчисько, не перший день плаваю у цій воді.

Ципрінус кілька разів булькнув, підкреслюючи, що він сказав усе, повернувся й поплив собі.

Водяничок сердито дивився йому вслід.

– Балакай собі, скільки влізе! – закричав він навздогін. – Та й не думай, щоб я покинув збирати отаке добро!

Водяничок сподівався переконати Ципрінуса, що його скарби дечого варті. І незабаром така нагода випала.

Не минуло й трьох днів, як він знову зустрівся з Ципрінусом. Обличчя в старого було сумне, він мовчки бубонів щось собі під ніс. Водяничок не втямив жодного слова, але зрозумів одне: слова ці не були веселі.

– Ципрінусе! – гукнув малий, – Скажи, нарешті: що сталося?

– Ет, облиш, – почув він у відповідь. – Я страшенно сердитий.

– Що ти сердитий, це й сліпому видно! – погодився Водяничок. – А на кого?

– На отого бовдура з вудочкою! – обурено булькнув Ципрінус. – Ганьба, що ми не можемо його схрумати! Сидить собі там на березі і чекає, щоб хтось із нас клюнув! Хіба нема чого сердитись? О! З якою насолодою я проковтнув би його, якби тільки міг!

– Проковтнути його ти не проковтнеш, – сказав Водяничок. – І я теж ні. Але, може, я зроблю щось інше…

– Он як? – Ципрінус недовірливо глянув на Водяничка. – І що ж ти зробиш?

– Постривай лишень, – загадково відповів Водяничок.

Він-бо хотів зробити Ципрінусові несподіванку.

Він попросив, щоб короп показав йому, де саме висить у воді волосінь з гачком і принадою. Тоді умовив старого підпливти ближче до берега і постежити за рибалкою.

– Більше я тобі поки що нічого сказати не можу, – підморгнув Водяничок. – Це секрет!

Ципрінус підплив до берега і став там чекати, слідкуючи за рибалкою, що тримав над водою свою вудочку. Біля рибалки на траві стояло відро. Час від часу з відра вихлюпувалась вода.

«Декого з наших він, напевно, вже піймав, – з жахом подумав Ципрінус. – Страшно, мабуть, отак кидатися у відрі. Та, може ж, ніхто в нього більше не клюне…»

Але тільки-но він так подумав, чоловік на березі раптово подався вперед… Потім щосили смикнув вудку до себе…

«Ой лишенько! – здригнувся Ципрінус. – Знову він піймав когось, поганець!»

З води вискочило щось велике і ляпнулось на траву. Рибалка на радощах кинувся до нього.

Але – дзуськи! – тепер це була зовсім не рибина! То був, – короп Ципрінус здивовано роззявив рота, – то був старий, подертий черевик! Старий черевик на ліву ногу!

Так, справді: на гачку теліпався старий, дірявий, розчовганий черевик!

Ципрінусові тієї ж миті сяйнув здогад: старий одразу все збагнув. А рибалка на березі не зрозумів нічого. Та й як йому було зрозуміти?

Спершу в нього стало спантеличене обличчя, потім він почав лаятися. Відчепив черевик від гачка і шпурнув його далеко в ставок. Потім витягнув з-за халяви бляшанку, відкрив її, дістав найбільшого черв’яка і, нажививши його на гачок, знову закинув вудку.

– Ану ж ну! – булькнув Ципрінус. – Мені страх кортить побачити, що ти витягнеш цього разу!

Невдовзі рибалка витяг на берег іржаву кочергу. Ох, як же він розлютився! Коропові Ципрінусу все це дуже сподобалось. Він зловтішно ворушив плавцями й думав:

«Тобі, голубе, назавжди перехочеться рибалити! Ну ж бо, що ти ще витягнеш?..»

Сім разів після того закидав рибалка свою вудку і щораз дужче сердився. За кочергою він піймав пляшку з-під лимонаду, потім – стоптані капці, а далі витяг із ставка одне за одним: діряве сито, мишачу пастку, напилок з дерев’яною ручкою і погнутий брудний абажур. Насамкінець на гачку повис глиняний глечик без дна, а в глечику сидів Водяничок! Червоний ковпак він насунув низько на лоба і, щосили дригаючи-руками й ногами, кричав:

– Хабу! Хаббу! Хаббу-у-у!

Слухати це було страшно.

Рибалка з жаху випустив з рук вудку і дременув геть. Дорогою він загубив бляшанку з черв’яками. Але навіть не помітив цього. Він мчав, ніби на спині в нього сидів сам дідько, та так і зник, жодного разу не оглянувшись.

– Чудово! – радісно гукнув Водяничок, вилазячи з глечика. – Думаю, що цього поганця ми тут більше не побачимо! А ти як гадаєш, Ципрінусе?

– Я гадаю, – поважно сказав Ципрінус, – гадаю, що ти добре провчив його! Навіть дорослий водяник не зробив би цього краще!

– А знаєш, – сміючись, сказав Водяничок і постукав пальцем по глиняному глечику, – без оцього «непотрібного мотлоху» нічого б не вийшло!

– Так, так, – сказав Ципрінус, – я визнаю, твоя правда. Старанно збирай усе це й далі! Я більше ніколи не дозволю собі сміятися з твоєї гри.

– Ну, коли так, то все гаразд, – задоволено сказав Водяничок. – І я спокійно можу пливти до берега.

– До берега? – здивовано перепитав Ципрінус. – Чого тобі там треба.

– По-перше, треба поламати оту капосну вудку, – пояснив Водяничок, – порятувати наших бідолашних друзів, які все ще кидаються у відрі, і по-третє…

– І по-третє?

– По-третє, я хочу принести сюди бляшанку з черв’яками, яку згубив той поганець. Тих черв’яків, що в бляшанці, я хочу подарувати на сніданок своєму доброму знайомому Ципрінусові.

– Невже? – вигукнув зворушений Ципрінус.

– Атож! – сказав Водяничок. – Мабуть, такий сніданок йому сподобається!

КОНЦЕРТ

– Ну, хлопець не з лика шитий! – задоволено мовив Водяник, коли короп Ципрінус розповів йому пригоду з рибалкою… – І ти нічого не вигадав, Ципрінусе?

– Чиста правда! Як те, що я оце тут плаваю! – заклявся Ципрінус. – Я тільки розповів те, що бачив на власні очі. Щоб я висох на місці, якщо збрехав хоч краплину!

– Ну, що ж, виходить, усе правда, – погодився Водяник, – Мені здається, що за це малого треба чимось потішити. Як ти гадаєш?

Він пальцем поманив Ципрінуса ближче і тихо шепнув йому над рота (бо в коропів, як відомо, вух немає), чим він хоче потішити Водяничка.

– Гм, – сказав Ципрінус і всміхнувся. – Авжеж, це справді добра думка! Цим ти справиш хлоп’яті велику приємність. Коли ти йому про це скажеш?

– Сьогодні, – промовив Водяник і собі всміхнувся, – після вечері, перед сном, я хочу зробити йому несподіванку.

Добре, що Водяничок ще нічого не знав! А то він би так хвилювався за вечерею, що й не поїв би спокійно. Але він і гадки не мав про те, що надумав батько. Малий старанно висьорбав ложкою свій суп і з’їв повну тарілку каші, – як і завжди. З’ївши все, він підвівся з-за столу, щоб сказати батькам «на добраніч».

– Послухай, синку, – мовив тоді Водяник. – Я бачу, ти хочеш спати. Але, власне кажучи… власне кажучи, мене це не влаштовує. Я прошу, проведи мене…

– Провести? – здивовано перепитав син.

– Еге ж, – сказав батько, – проведи. Сьогодні такий чудовий вечір. Я хочу на годину-дві вийти на берег з арфою.

– Справді? – Водяничкові здалося, що він недочув. – Справді мені можна з вами? Але це ж…

– Це тобі за сьогоднішню післяобідню пригоду, – мовив батько, поклавши хлопчикові руку на плече. – Ципрінус мені про все розповів. І я мушу сказати, що ти цілком заслуговуєш на нічну прогулянку?

Він зняв з гачка арфу і звелів синові йти за ним.

Водяничок був, звичайно, щасливий. Уперше батько брав його нагору ввечері. Скільки він просив про це! Але щоразу батько відповідав:

– Поговоримо, як підростеш. А поки що ти ще малий і повинен після вечері йти спати.

Авжеж, більшої радості для нього батько й придумати не міг би!

Над ставком уже зовсім споночіло. Дерева й кущі на березі були мов тіні. Над ними мерехтіли в небі перші зірки.

Очерет зашелестів, коли батько з сином піднялись на берег. Водяник ніс під пахвою арфу, і коли якась очеретинка торкалася струн, вони ледь чутно бриніли.

А так довкола панувала тиша.

Лише вітер доносив з лук сюрчання коників та інколи десь серед листя чувся пташиний писк. То птиці скрикували уві сні і знову засинали, ще міцніше. І далеко за обрієм – так далеко, наче десь у зовсім іншому світі, – гавкав собака.

Водяник попрямував до старої верби. Він сів на траву під деревом. Хлопчик мовчки примостився поруч.

Аж ось Водяник підняв арфу, зліг спиною на вербу і почав грати. Він грав так чудово, що хлопчик заплющив очі. А коли знов розплющив, то побачив русалок, що танцювали на луці. Може, то батько викликав їх з туману своєю грою? Мовчки плавали вони над травою, то наближаючись, то віддаляючись разом з вітром, під звуки чарівної арфи.

ОЙ, СКІЛЬКИ СРІБЛА!

Водяничок сидів, як зачарований, не зводячи очей з танцівниць-русалок.

Вони раз у раз міняли свої обриси, як хмарки в небі. На його очах русалки сходились докупи, потім знову розходились на всі боки. А то раптом танули – як дим на вітрі.

Задивившись на русалок, Водяничок не помітив, як за пагорбом розлилося в небі бліде, ледь рожевувате світло. Він побачив його лише тоді, коли батько кинув грати й стиха мо вив:

– Скоро зійде!

«Хто?» – хотів був спитати Водяничок, але не встиг запитати, бо батько знов заграв на арфі. «Скоро я й сам побачу, хто там зійде», – подумав Водяничок.

Мерехтливе світло дедалі яснішало. Все вище й вище розпливалось у небі рожеве сяйво. Незабаром Водяничок уже чітко розрізняв на пагорбі кожне дерево – темні тіні проти ясного неба.

І враз там, у небі, з’явилося блискотливе і сяйне жовто-золоте кружало, схоже на величезну квітку калюжниці. І Водяничок вигукнув у захваті:

– Тату, тату! Сонце!

Почувши це, батько всміхнувся. Не кидаючи грати на арфі, він сказав малому:

– Ні, синку! Це сходить місяць.

– Місяць?

– Еге ж, місяць, – сказав батько.

Водяник почав розповідати про те, як місяць мандрує ясними ночами по небу, як він стає повний, а тоді меншає, а інколи й зовсім щезає, і про те, скільки він у своїх небесних мандрах надивився й, – певно, ще надивиться.