Текст книги "Мисливськi усмiшки (збiрка)"

Автор книги: Остап Вишня

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

ДРОХВА

Як пiдете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вiтряк, а потiм звернете на межу, помiж пшеницями, та спуститесь тою межею трохи нiби в дiл – на шлях, що простягся з хутора В'язового до церкви, що в нiй на Покрову храм бував, так ви собi i йдiть тим шляхом далi. Минете церкву, а потiм Куликами, Куликами (це куток на селi, де всi Кулики живуть) аж за мiстечко вийдете. Вийшли ви за мiстечко й прямуйте далi. Перша дорога, праворуч, буде на Тернiвщину, а друга – далi, на Шенгерiївку.

Нi на Тернiвщину, нi на Шенгерiївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдiть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб'яги будуть.

Од вашого хутора до Дуб'ягiв буде не бiльше, мабуть, як кiлометрiв iз вiсiм.

Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, iдучи межею помiж пшеницями:

По ниве прохожу я узкою межой,

Поросшей кашкою и цепкой лебедой!

Так ви ж не вмiіте ще такого проказувати, бо вам iще тiльки сiм рокiв...

Проказувати ви таке вмiтимете тiльки через два роки, коли Марiя Андрiївна, старенька-старенька вчителька, яка, коли надворi i весна, i сонце, – так i тодi вона в теплу хустку кутаіться, бо вже вона старенька, i все, бiдна, кахикаі, – навчить вас.

Так тiльки через два роки вона вам скаже:

– Оцi два рядочки, дiтки, ви менi на завтра щоб напам'ять вивчили! Оцi:

По ниве прохожу я узкою межой,

Поросшей кашкою и цепкой лебедой!

– От ви їх i вивчiть напам'ять! Усе вам тут зрозумiло? А хто знаі, що тако "цепкая"?

– Я знаю, – пiдносите ви руку, всю в чорнилi.

– Ну, скажи!

– "Цепкая"... То і цiпок, так це – патериця, вродi як хлопець, вiн, а "цепкая" так це – патериця-дiвчинка, вродi як вона...

Марiя Андрiївна смiіться i вiд смiху ще дужче кахикаі:

– Нi, не те, не те, – каже вона, – "цепкая" це така, що дуже чiпляіться!

– Чiпка, значить? – вигукуіте ви з усiма в хорi.

– Ну да, чiпка! Так "чiпка" це буде по-нашому, а "цепкая" – це по-росiйському! Розумiіте?

– Ага! – знову хором.

А на другий день ви вже впевнено проказуіте Марiї' Андрiївнi:

По нивi проходжу я вузькою межою,

Поросшей кашкою й чiпкою лободою.

– Та не "чiпкою", а "цепкой"!

– А я забув, що так треба! Так я вдруге!

– Ну, ну!

– Поросшей кашкою i...

Тут ви зупиняітесь, думаіте трохи, потiм у думцi самi собi кажете "Ага!" й з притиском переможно кидаіте:

– I чiпкою лободою!

Марiя Андрiївна, посмiхаючись, лагiдно махаі рукою:

– Сiдай!

Де тепер могилка лагiдної-лагiдної Марiї Андрiївни? Уклонився б я могилцi її, бо вона ж, було, навчить нас "О" писати: "Бублик, бублик, дiтки, пишiть! Кругленький! Оце й буде "О"! – а потiм розглядаі зошити:

– Ой, хороший хлопець! Яке "О" гарне написав! I руки не дуже в чорнилi! На ось тобi – цукерка!

Хай би на її могилцi навеснi, як бузок розпускаіться,. хай би весь час соловейко тьохкав!

Так виходить, значить, що про "кашку" й про "цепкую лебеду" ви, йдучи межею помiж пшеницями, ще проказувати не вмiіте, бо ще не навчились.

Так ви волошки рвiть... Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цiлий великий-великий снiп ви тих квiтiв нарвете, а потiм березкою його зв'яжiть i несiть!

А як iще вам сумно, тодi ловiть на колосках жучка-кузьку. Вловили – й за пазуху. А як уже назбираіте кузьок аж пiвпазухи, вони там лазять, шелестять i лоскочуть вас, лоскочуть.

Вам не сумно тодi буде i ви, пiдстрибуючи, аж на Дуб'ягах опинитесь!

А на Дуб'ягах куркуль живе, що з глечика горiлку п'і.

Приходите, а в садку за столом куркулi два сидять та горiлку з глечика п'ють.

А потiм, як нап'ються, то й крикнуть:

– Даниле! Запрягай Жолудя й Горiлку в гарбу, та щоб повнiсiнька гарба сiна була! На дрохви поїдемо! А ти з нами поїдеш? – питаі мене куркуль.

– Поїду, – несмiливо кажу я.

– От i добре! На гарбi сидiтимеш, конi поганятимеш! Добре?

– Добре!

– От i гаразд!

А я й питаю вусатого дядька:

– Дядьку! А що воно таке за дрохви?

– Хiба не чув?

– Не чув!

– Птиця така велика, як двi гуски вкупi! Степова! В степу плодиться! Полохлива!

– Ага!

От на гарбi й поїхали! Повна гарба сiна, та ще кругом i бур'яном обтикана! Я спереду сиджу, конi поганяю, рушницi на сiнi лежать, кошик з глечиками та з харчами.

А дядьки лежать горiлиць на гарбi й намагаються спiвати:

Вилiтали орли з-за крутої гори...

Але дотягали вони тiльки до "крутої", а на "круту гору" видертись нiяк їм не щастило, вони з "крутої" зсовувались на початок, звiдки знову "вилiтали орли".

Так усю дорогу тiльки те й робилось, що "вилiтали орли", а що з тими орлами далi було, куди вони вилiтали й чого вони вилiтали, – для мене й залишилося тодi таімницею.

Оце було моі перше полювання на дрохву!

Коли далеченько ми вже в степ од'їхали, один з дядькiв каже:

– Подивись-но, Дороше, чи не видно?

Дядько встав на гарбi, я спинив конi, i почав дядько дивитись на всi боки! Дивився вiн довго, а потiм i каже:

– Отам за ожередом нiби щось таке бовванiі! На конюшинищi! Звертай на оцю межу й прямуй на ожеред! – каже менi дядько.

Поїхали межею...

Стали бiля ожереду. Дядько вилiз на ожеред, подивився сюдн й туди, злiз, пiдiйшов до гарби:

– Єсть! – каже. – Семеро! Тiльки ж як до них пiд'їхати?

Говорили щось вони, говорили, а потiм мене почали вчити, як менi їхати.

– Ми, – кажуть, – їхатимемо та по дорозi непомiтно з гарби попадаімо й заляжемо отам у пшеницi, а ти їдь аж отуди, та, не доїздячи байрака, звертай лiворуч i об'їзди їх, дрохви, з того боку. Трохи проїдеш, а потiм завертай конi i їдь назад, трохи вже до дрохв ближче. Як доїдеш знову до байрака, вертайся назад i їдь ще ближче до них. Наганяй нiби їх на нас. Та не витикайся з гарби, щоб вони тебе не побачили! I не нокай, i не цмокай! Потихеньку їдь! Зрозумiв?

– Зрозумiв!

– Паняй!

Поїхали...

Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там звернув лiворуч i поїхав. Як доїхав до конюшинища (конюшину вже було викошено) – побачив оддалiк табунець якихось великих птахiв, що паслися на конюшинищi.

Я все робив так, як казав менi дядько Дорош.

I туди їхав, i назад повертався, i знову туди повертався, все до тих птахiв наближаючись.

I дуже вже менi закортiло роздивитися їх. Особливо отого, найбiльшого, що весь час, голову високо пiдвiвши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур'яну погано було видко. От я встав на гарбi й визирнув через бур'ян. Як розженеться найбiльший, а за ним i всi, – знялися й полетiли. Я так i впав у гарбу! А вони полетiли не на дядькiв, а вбiк!

Пiд'їхав я до дядькiв:

– То ти їх наполохав? – питаі дядько Дорош.

– Їй-бо, дядечку, нi! Я сидiв, як ви сказали, а вони чогось налякалися й знялися!

– Ох, i полохлива, ох, i сторожка птиця! – зiтхнув дядько Дорош. А другий:

– А ну їх к лихiй годинi! Пiдвертай до ожереду! Пiд'їхали ми до ожереду, витягли дядьки з гарби кошика, прослали пiд ожередом попону...

– А ти коням сiна пiдкинь! – наказав менi дядько Дорош, – та розгнуздай! Умiіш?

– Умiю!

Ну, потiм уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з глечикiв у чарки наливали та закусювали. А потiм спiвали, – i пiд ожередом, i на гарбi, як додому їхали, i в садку, як додому приїхали, а я на ослонi дрiмав.

А дядько Дорош все намагався довести, що:

– Дрохва, – вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А ви кажете! Я заснув.

А дрохва таки справдi дуже полохлива i дуже сторожка птиця.

Полюють її отак, як ото ми колись iз дядьком Дорошем полювали: гарбу i воза обтикують бур'яном, гiлками з листям, а потiм, об'їздячи табуна, наганяють поволеньки на схованих охотникiв. – А найцiкавiший спосiб полювати дрохву – це пiдкрастись до табуна на пострiл i торохнуть.

Пiдкрадатися треба дуже обережно i дуже здалеку.

Забачили ви табун далеченько, так кiлометрiв на три в степу, – лягайте й починайте лiзти.

I все придивляйтесь, щоб так перелазити – од кущика травицi до кущика будякiв чи бур'янцю якогось, кураю тощо...

Лiзти найкраще на черевi, кашкета – в кишеню, голову пригнути низько до землi, бо дрохва найбiльше голови людської лякаіться!

Отак i пiдлазьте, пiдкрадайтеся!

То нiчого, що на другому кiлометрi вашого пiдкрадання ви вже не штанами будете лiзти i не сорочкою, а голими лiктями й голими колiньми, що на третьому кiлометрi вже з колiн i з лiктiв кров капатиме, – то нiчого, – то якраз i найсильнiшi i найпекучiшi суть моменти полювання дрохви, – нiяка благородна й велика дичина задарма не даіться, а дрохва, коли це не вона, а вiн, дудак, майте на увазi, що вiн важить пуд, цiлий пуд, а смальцю з нього цiлий глечик, а вишкварок – пiвпiдситка.

Та ше майте собi на увазi, що дрохвячий смалець не тiльки для кашi, бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохвячий, – вiн од бешихи сильно дуже допомагаі!

От вам: пуд м'яса, глечик смальцю, пiдпiдситка вишкварок i нiякої нi у вас, нi у сусiдiв бешихи.

От що значить дрохва!

Та ще до всього цього й гордовите:

– Дрохву вбив! О!

Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кiлометри пiдкрадання, на штани та на сорочку й на обiдранi колiна та лiктi!

Дрiбницi то все!

Не звертайте на них уваги й пiдкрадайтеся далi.

Пiдлiзти треба на пострiл, – це, значить, метрiв на п'ятдесят-шiстдесят, не бiльше!

Шрiт маі бути крупний – два-три кулi, а то й картеч, бо птиця велика.

Ну, вже недалечко залишилося, метрiв з п'ятдесят!

Останнi зусилля, ще метр – i дрохви... здiймаються й летять!

Ви стрiляіте "у божий свiт, як у нову копiйку", сiдаіте, дерете натiльну сорочку i перев'язуіте колiна й лiктi!

А потiм уже потихеньку йдете додому.

I уявiть собi, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тодi, як вам залишилось пролiзти ще тiльки не бiльше як один чи два метри.

Характер у них такий!

Ви, ясна рiч, не повiрите, але одного разу я таки вбив дрохву.

Убив, не пiдкрадаючись, а просто так – устрелив та й вже!

Невеличкий, так iз десяток, табунець дрохв, бачу, летить i сiдаі на буряках...

Я бродив з рушницею в степу, полював перепiлки, а в запасi було в мене кiлька набоїв з крупним шротом.

Перезарядивши свою централку, пiшов я проти вiтру по буряках на те мiсце, де сiли дрохви.

Було це в серпнi, вiяв невеличкий вiтерець.

Бурячиння було високе й лапате, вiтерець по нiм тихенько лопотiв, я поволi й потихеньку йшов, i дрохви мене пiдпустили, бо, очевидно, шум моїх крокiв заглушало лопотiння гички. Знялися вони недалечко, метрiв за сорок, – я вистрелив, i-о, радiсть! – одна з них каменем на землю.

Пiдбiг – ість!

Я не скажу, щоб це був дудак, на цiлий пуд вагою, це не був дудак, а скорiше – дудочка, i до пуда їй було дуже далеко.

А проте ж – дрохва! Справжня дрохва!

Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увiйшов у хату, нi на кого i не дивлюсь.

Домашнi всi питають:

– Що за птиця? А я крiзь зуби:

– Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi.

– Правда, що дрохву вбив?

– Убив!

– Коли ж на дрохву?

– Та заходьте, – кажу.

Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, – вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу дружинi:

– Знаіш, – кажу, – що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поїмо!

– Добре, – каже дружина, – клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди, – питаіте, – однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й прошу:

– Приготуйте, будь ласка, на завтра!

– Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати, потiм – добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде.

– Ну, добре! – кажу.

Сповiстiв я всiх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.

Зiбралися їсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк.

А я ще раз кажу, що дрохвi моїй до пуда дуже далеко було!

Та й чи вистачило б для такої кумпанiї й дудака на пуд вагою?!

Поїли дрохву, з'їли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв'і порцiй з п'ятнадцять з'їли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику!

Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини!

Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було "нi пера нi пуху", а потiм спiвали.

На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.

Балачки закiнчилися сентенцiію приблизно такого змiсту:

– Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму?

– Та ти ж сама розумiіш: дрохва! Не часто вона трапляіться!

– Дрохва?! – перебивають вас. – Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжаі! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця!

– Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що?

– Слава богу, що не часто вона трапляіться, – перебивають вас iзнову.

А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете:

– Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити?

– Не менше! – одказуі Микола Iванович. – Тодi вона позбавляіться специфiчного, не дуже приімного запаху!

– Слухайте, – кажу, – Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два!

– Не витримаі, – зогниі!

– От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.

1946

ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР

Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" – так не страшно, а як – "вепр", так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починаі?

Воно, мабуть, саме слово "вепр" – страшнувате, – якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокаі...

– Вепр!

На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, і село Веприк, – хоч воно i не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, – ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?!

Найстрашнiший дикий кабан – "одинець", – це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибиваіться до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.

Вiн тодi своїми страшними iклами розганяі кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев'язують, вiн сидить, хрокаі й чавкаі, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право "першої ночi".

Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла – сiкачами, вигодовуються на справжні страховидло, сильне та люте.

Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка.

А потiм уже всiм i розповiдаі пiсля четвертої стопки:

– Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаіте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаімої форми зiйшов з рейок i болотом котить. Придививсь – а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, – у лiвому стволi в мене жакан, – я його в лоб як жахну, – а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да... Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже:

"Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да... Я, звiсно...

– Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?

– Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! "Ага, – кричу, – попався, – кричу, – веп-п-пиррр. Не з таких, – кричу, – я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: – "Та злазьте, – каже, – дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому:

"Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, – кричу, – не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, – каже, – веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч..."

Тут уже пiдходить хазяйка:

– Може б, – каже, – ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?

– Не злiзу! – кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу.

А вiн i на канапi ще добиваі сiкача:

– Не злiзу, – кричить, – доки не рiшу! I так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон

Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку. Сiкач – страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш...

Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача?

Бо ми – охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що...

Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами!

Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi.

Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета – сiкач.

Поросят не бийте.

Убити порося – це все'дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось.

Це – шокiнг для справжнього мисливця.

Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгаі.

Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i на звiра, як сiкач бiгаі.

Кузьма Дем'янович – мого приятеля звуть.

– Полювали ми кумпанiію у Баб'ячiй балцi, – почав Кузьма Дем'янович...

– А Баб'яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля... Понад балкою – лiс. За проваллям починаіться болото, поросле очеретами, а далi – рiчка. Полювали ми зайцi, лисички, – що трапиться, одне слово. Був з нами й мiсцевий дiдок-охот-ник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля, сiли па горбочку, закурили, вiдпочиваімо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, мiж ними де-не-де озеречка, а за очеретами срiбно-голуба стрiчка рiчки... По той бiк рiчки – лiсочок... Бiля лiсочка – хутiрець на три хати... На узгiр'ї бiля хутора овечки пасуться... Чутно, як у хуторi дiвчата "Чорноморця" виводять:

Вивiв мене босую,

Та й питаі.

– Чи і мороз, дiвчино,

Чи не-ма-а-а-і-і-і?

Дивився б i не передивився... Слухав би i не переслухав...

Сидiли, слухали, з краівиду милувалися.

Аж ось мiсцевий дiдок i каже:

– А в цьому, – каже, – болотi табун диких свиней і! I сiкач тут здоровенний бродить.

– Ми всi, – каже Кузьма Дем'янович, – аж попiдскакували!

– Де?

– Та отут у болотi!

– Та невже? – ми до нього. – А чи бачив їх тут хто-небудь?

– А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та бурякiв перенищили... Я сам сiкача бачив, – пудiв на п'ятнадцять, якщо не бiльше! Страшний звiр!

– Ну, ви ж розумiіте, – вiв далi Кузьма Дем'янович, – що ми зразу ж рiшили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть чоловiк. Рiшили так: я, як найстарший, – менi вже тодi п'ятдесят шостий пiшов, – так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта – з того боку зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок.

Загонщикiв у нас, як бачите, не було, – ми самi, мовляв, i за загонщикiв, i за стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: "Боюсь!" – каже. Пiшли ми в очерет, а дiдок спустився в балку: "Мо' – каже, – де зайчика наполохаю". Увiйшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi – сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дiдок,

– сам я собi подумав... Пройшов ще трохи далi в очерет, вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став, прислухаюсь... Не чуть нiчого... Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку зашарудить болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам пiдiйти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою, дрiмаю! Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, – так я як пiдстрибну! Пiдстрибнув

– i крутюсь на мiсцi, не знаю, куди тiкать! А воно вдруге – як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля... Почув тiльки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до рiчки! Та де там було думати, що воно... Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетiв, як хорт, добiг до лiсу, й на грушу. Сiв, звiв курка, чекаю. Довго сидiв, нема нiчого. Аж ось чую, гукають:

– Кузьма Дем'янович! Кузьма Дем'янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!

– Я тут! – кричу. – На сiкача засiв! На грушi!

– Зла-га-га-газьте!

– Не злiзу! – кричу.

А воно й справдi, я й сунувся, був, iз грушi злазити, – не злiзу. Груша висока, стара груша, i аж до половини нi сучкiв, нi вiття – самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досi недопойму...

Пiдiйшли товаришi. Зняли мене з грушi.

– Бачили що-небудь? – питаю я їх.

– Анiчогiсiнько не бачили!

– Та як же ж, – кажу, – не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двiчi. I шелеснуло щось од мене! Я вiд нього, а воно вiд мене. А що хрокнуло, хай мене бог поб'і, – кажу, – своїми вухами чув!

– Так то ви, значить, – питаі мене Iван Петрович, – на провалля прянули?

– Я ж, – кажу, – я! Воно як хрокне, – я думав, що сiкач, i з очерету!

– Та то я висякався! – каже Iван Петрович. – Тiльки я сякнувся, воно щось як шелесне бiля мене, а я думав, що сiкач, та й собi од нього до рiчки!

Аж ось дiдок пiдходить.

Ми на нього:

– Де ж вашi свинi? Де ваш сiкач?

– Нема хiба? – здивувався дiдок.

– I слiду нема, – кажемо.

Виходить, пiрнули!

– Куди пiрнули?

– Пiд воду! Куди ж!

– Та хiба ж дикi свинi пiрнають?

– Не знаю, як де, а в нас пiрнають! – каже дiдок.

– А що ви гадаіте, – мiркуі Кузьма Дем'янович, – могло бути! ксть же ж морськi свинi, могло буть, що й рiчнi і!

– Так отаке-то трапилося з нами на полюваннi кабанiв. Я й досi нiяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П'ятдесят же шостий менi... Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сiкачi бiгають! Прудкий звiр, – додав Кузьма Дем'янович.

Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спецiально на таку охоту натасканими псами, але здебiльша i найчастiше полюють його з загонщиками.

Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тодi його, ясна рiч, стрiляіте.

Стрiляти треба обов'язково кулею, цiлитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан – звiр страшно лютий, вiн кидаіться на охотника, з розгону всаджуі йому своі страшне iкло прямо в пуп i з криком "Ага, попавсь!" поре мисливця по черевнiй бiлiй лiнiї од пупа вгору до грудей.

Коли вiн сам смертельно поранений, – вiн лягаі тут же, поруч охотника. I обидва вони потихеньку вiддають душу боговi.

Потiм уже сходяться охотники, лаштають носилки i несуть i свого загиблого товариша, i дикого кабана до машини чи до залiзничної станцiї.

Тi, що несуть загиблого товариша, – дуже сумнi, бо, їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своії страстi.

А тi, що несуть забитого кабана, – дуже веселi, бо "такий мисливський трофей трапляіться не дуже часто.

Коли ви йдете болотом, де обов'язково і цiлий табун диких свиней i де бродить величезний сiкач, не менш як пудiв на п'ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку нiби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охотi нашим предкам-мисливцям (мiж iншим, молитва ця корисна не тiльки при полюваннi кабанiв, а корисна вона й при охотi на всякого звiра).

Така молитва:

 
Ви зорi-зiрницi,
Нiч темна темниця,
Замикаіш ти i церкви, i хати
Ще й царськi палати.
Замкни звiрю вуха й очi,
Щоб я пiдiйшов i не промахнувся...
 

Коли ви таку молитву прочитаіте з вiрою, то, безперечно, зможете пiдiйти до кабана, незважаючи на те, що вiн звiр дуже обережний, i слух у нього, як у найталановитiшого диригента симфонiчного оркестру.

З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навiть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болотi.

А взагалi, ще раз кажемо, полюють кабана iз загонщикамн.

Трапляіться, i дуже часто трапляіться, що кабан, почувши чи довiдавшись, що спереду стоять на номерах мисливцi з жаканiвськими в рушницях кулями, i бувши не зовсiм певний, що всi вони прянуть на грушi, – повертаіться i йде на загонщикiв.

Бо вiн звiр хитрий, – вiн знаі, що у загонщикiв, крiм кiлкiв та одчайдушного галасу, в руках нiчого немаі.

Випадки такi кiнчаються бiльш-менш щасливо, кiнчаються вони переляком, бо кабан поре людину тiльки тодi, коли його поранено, а так вiн пiдбiжить, хрокне, налякаі й, смiючись, побiжить далi.

Було таке й з нами на полюваннi кабанiв, було, було! Брехати не буду – було!

Пiдняли загонщики в очеретi на болотi кiлька диких свиней i кабанiв.

Пiшли вони на охотникiв.

Почулося там бах, там бах!

Виткнувся на них i один чималенький, так пудiв на десять, вепр.

Чи там у нього стрiляли, чи не стрiляли, я вже не скажу, бо дехто з охотникiв, щоб виднiше було, сидiв на грушi, а тiльки ж вiн крутонувся й помчав на загонщикiв.

На всьому скаку пiдбiг до одного парубчака-загонщика, той i "рятуйте, хто в бога вiруі!" не встиг пролящати, як вiн його тиць рилом у пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав i помчав далi.

Пiдбiгли ми всi до того парубчака: стоїть блiдий-блIдий, губи бiлi й трусяться, i нiчого бiльше вимовити не може, тiльки:

– Хрокнуло й побiгло! Хрокнуло й побiгло!

Нарештi трохи опам'ятався.

Ми до нього:

– Ну, що, – дуже злякався?

– Злякався, тiльки не зовсiм до кiнця злякався! Можна дужче злякатися! – промовив вiн i подавсь у кущi.

Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними.

Убили ви дикого кабана.

I отодi настаі найтяжчий момент полювання диких свиней.

Це – коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелi i вам треба переконати їх, що це iменно кабан не простий, а дикий.

Ви їм розказуіте про ваше полювання, не пропускаючи найдрiбнiших деталей: i як збиралися ви на охоту, i як їхали, i як доїхали, як до болота чи до лiсу дiйшли, де стали, скiльки було загонщикiв, як кабан вискочив, як ви не розгубилися, як бахнули, як вiн ткнувся рилом у землю, а потiм знову встав i побiг, а ви його вдруге...

В процесi розповiдi ви й свiдкiв називаіте i розплющену кулю калiбра вашої рушницi показуіте...

Ну, всi докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана.

I бачите, що нiщо не допомагаі: їдять i хвалять кабана, а не вас!

I ви прекрасно знаіте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися:

– Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речi, почiм свинина тепер?

Отакi люди!

Невдячнi люди!

З'їли цiлого кабана, випили геть чисто все, до того випили, що на ранок хазяйка iстерично верещить:

– Ну, яка це дендя (хазяйка трохи знала по-англiйськи) пiвлiтри карасини випила? Ну, гостi?! Щоб ти менi бiльше диких кабанiв не стрiляв!

А вони, приятелi, iдуть ситi й п'янi додому та ще й насмiхаються!

Нехорошо!

1946