Текст книги "Мисливськi усмiшки (збiрка)"

Автор книги: Остап Вишня

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

II

Полюють зайцiв в основному трьома способами: з пiдйому, з-пiд собак-гончакiв i на засiдах.

З пiдйому можна полювати одному й колективом.

Iдеш собi один чи рiллею, чи озиминою, чи бур'янами i "витоптуіш" зайця, який, як вiдомо, вдень лежить I вiдпочиваі... Ви пiдходите до його лiгвочка, заіць i вискакуі...

Коли полюіте компанiію, тобто колективом, краще йти так званим "котлом", такою нiби дугою, щоб фланги були спереду вiд центра. Заіць як вискочить, примiром, в центрi, то вже йому, iнакше як на сковорiдку, бiгти нема куди.

– Як же краще, – спитаіте, – полювати: одному чи колективом?

Майже однаково.

Коли йдете один, то один промазуіте, коли йдете колективом, то промазуіте колективом.

Дуже цiкаво полювати зайцiв з собаками-гончаками.

Коли такi собаки і, їх пускають у лiсок чи в байрак, вони бiжать, пiдiймають зайця i "голосом" його гонять.

Ви стаіте на путi, де маі бiгти заіць, i мажете по ньому на тiй путi.

Та краса заячих ловiв з гончаками не тiльки у вашому промаховi...

Ви уявляіте собi, коли цiла зграя гончакiв iде слiдом за зайцем, нiби якийсь оригiнальний, нi в якiй фiлармонiї не бачений i нечуваний, оркестр. Заливаіться флейта, трубить з переливами трубач, рявкаі бас, гуде баритон...

"Скiльки жару, скiльки страстi в голосах..."

Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, – якi б були симфонiї!

Стоїш, слухаіш, рве серце тобi груди, поломенiі в тебе мозок, i ти мажеш, мажеш, мажеш...

На засiди ви виходите, коли вже добре стемнiі... Виходите в великому дубленому кожусi. Хазяїн вас питаі:

– Може б, i свитку ще надягли?

– Нi, – кажете, – не треба. Не так уже воно й холодно. I вiтру нема. Та й первак у вас з комiром. Теплий первак, я його добре пiдпережу, воно не продме.

Засiдаіте бiля величезного колгоспного ожереду соломи...

Нiч темна, бадьора.

На небi, над ожередом, – зорi, на землi, пiд ожередом, – зайцi.

Сiли, закутались.

– Ну, налiтайте, которi тут зайцi і!

Тихо-тихо...

Аж ось десь аж iз сусiднього села:

– "Котила-а-а-ася..."

I тихо.

Ще щiльнiше закутуітесь у кожуха...

Замислюітесь...

Мимоволi iз грудей:

Ой, зiйди, зiйди, ясен мiсяцю,

Як млиновеі коло...

I знову тихо.

Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться... Пiд кожухом тепло-тепло...

I на серцi тепло-тепло...

* * *

Раптом над вухом:

– Доброго ранку! Заснули?!

– Драстуйте! Невже заснув?!

– А вже й снiданок на столi! Ходiмте!

– Ходiмо.

– А де ж ваша рушниця?

– Нема... Дивись. Сюди-туди – нема рушницi.

– Та то так! Тут у нас не зiвай! Пiдслiдили, значить, i хапнули. Ну, нiчого: може, десь випливе...

– Неприімно! Не кажiть хоч нiкому!

III

Додому ви все-таки зайпя привезли.

– А де ж рушниця? – питаіться посемейство.

– Курок трошки закапризив: занiс до майстра. Увечерi ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезонi заіць.

Трапезу дiлить з вами i ваш вiрний по полюванню товариш.

– Будьмо!

– Будьмо!

По вечерi ви благальне дивитесь на вiрного товариша, а вiн, прощаючись, заплiтаіться:

– Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичав.

1945

ВЕДМIДЬ

I

Ведмiдь у нас на Вкраїнi, крiм як у зоологiчних парках, нiде не водиться, через те не так уже й страшно по наших лiсах вальдшнепа, чи зайця, чи лисицю полювати.

Були б ведмедi, – довелося б багатьом мисливцям рушницi попродати, бо нашi охотники люди тихi, сумирнi й поетично нiжнi, а ведмiдь – звiр великий i реве: може перелякати.

Один мiй приятель, дуже пристрасний охотник, коли ми, пам'ятаю, колись дiстали таку телеграму аж iз Вологодської областi – "Назнали й обклали аж три ведмежих барлоги зггг приїздiть негайно..." – довго вдивлявся у ту телеграму й каже:

– Ти як знаіш, а я не поїду... Я – на бекасика люблю, бекасик – пташка сумирнепька, – вона не реве i скальпiв iз людини не здiймаі. А ведмiдь – воно дуже велике й дуже буре, а снiгу там багато: не втечеш! Не поїду я!

Не поїхали ми вдвох.

Ведмедi бувають бурi, i сiрi, i бiлi...

Бурi – ревуть по лiсах, починаючи з Брянщини..;

Сiрi звуться – "грiзлi", вони, спасибi їм, водяться досi-, далеко.

А бiлi – тi у полярних морях та океанах, i далеко до них їхати, i холодно.

Ну, а проте для кожного мисливця забити ведмедя – то вже така для нього честь i така йому з того слава, що хоч теоретично, а хочеться.

Ви ж самi подумайте: по-перше – прекрасна ведмежа шинка i знамените ведмеже м'ясо, а по-друге – ведмежа шкура...

Лежить таке велике-велике та волохате ведмеже хутро у вас у кабiнетi перед канапою. . Ви сидите на канапi, а перед вами приятелi сидять.

Ви їм кажете:

– Оцього ведмедя сам убив!

Приятелi вашi, як i взагалi в таких випадках усi приятелi, подивляться один на одного i обов'язково котрийсь iз них кахикне.

Не звертайте на це "кахи" нiякої уваги й розкажiть їм, як ви спочатку, коли ведмiдь вискочив iз барлоги, вдарили його жаканiвською кулею, але тiльки поранили, а вiн, розлючений, як стрибоне до вас, а ви не розгубились, вхопили рогатину, добре вперлись у снiг i взяли лютого звiра на рогатину, i як у вас рогатина – трiсь! – а ви хапаіте другу рогатину i прямо ведмедевi в груди! Аж тут друга рогатина – трiсь! Ви тодi-за третю! Звiр уже дихаі прямiсiнько вам в обличчя... Третя рогатина...

Але тут дружина:

– Жалуйте, товаришi, до столу! Чайку поп'імо! А коли ви вийдете з кабiнету, ваш найближчий друг каже вашiй дружинi:

– Спасибi, хазяічко, що покликали, а то б довелося вашому чоловiковi й за четверту рогатину хвататись! Чого тiльки не перетерпить людина за правду?!

II

Добрий мiй знайомий, тов. С., хоч сам вiн i не мисливець, розповiв менi дуже iнтересний спосiб полювати ведмедя.

Сам я нiколи до того про такий спосiб здобути ведмеже хутро й цiлу торбу ведмежого м'яса не чув, але спосiб цей, на мою думку, вартий всiлякої уваги, тим паче, що вiн зовсiм безпечний, i мисливець у всякiм разi тут своїм життям не ризикуі.

Виявляіться, що дорослi ведмедi дуже пристраснi математики.

Ви назнаіте мiсце, де ведмiдь полюі, чи просто годуіться, берете великий аркуш дикту, пишете на тому диктовi великими лiтерами таку математичну формулу:

2Х2=5

Написавши цю формулу, берете молоток i цвяхом прибиваіте до ясенка чи до дуба на тiй стежцi, де ведмедь подорожуі. Прибивати треба не дуже високо та й не дуже низько, а так, щоб ведмiдь ту математичну формулу побачив.

Прибивати краще опiвднi, коли ведмiдь одпочиваі. А як вийде вiн увечерi полювати, щоб вiн її вже уздрiв.

Прибили.

Зразу ж бiжiть додому, запрягайте коня в гарбу й їдьте до того математичного мiсця. Тiльки ж не пiд'їздiть до нього близько, заховайте коня з пiдводою десь у ярку чи за скиртою соломи, а самi бiжiть у лiс, вилазьте поблизу прибитої формули на дуба й чекайте нишком.

Ось iде ведмiдь.

Трiщить лiщина, падають з неї галузки, i взагалi шум.

Ви не бiйтесь i спокiйно собi чекайте.

Наткнувся, нарештi, ведмiдь на дикт з математичною формулою. Досвiдченi в такiм на ведмедя полюваннi люди розповiдають, що, коли вiн побачить 2Х2 =5, з ним починаі коїтись щось неймовiрне.

Вiн то ступне назад, вдивляючись у числа, то знову до них пiдступить, протираі лапою очi, дивиться, дивиться i, пересвiдчившись, що таки справдi написано 2Х2 =5, хватаіться лапами за голову й починаі ту голову ламати.

Ламаі, ламаі, ламаі... Ви сидите – i нiчичирк! Аж ось голова ведмежа трiскаі й ламаіться.

Ви злазите з дуба, пiдходите до ведмедя, – а вiн уже мертвий, упокоївся з поламки голови над невiрною математичною формулою.

Ви бiжiть по пiдводу, пiд'їздiть, навалюйте ведмедя на гарбу, урочисто везiть додому. Дехто з мисливцiв, щоб не видати секрету цього способу полювання на ведмедя, потiм б'і його кинджалом у серце.

– Наткнувся, – мовляв, – у лiсi на ведмедя, вiн на мене накинувся, я не розгубився, схопився з ним у страшному герцi, – i звалив його ударом кинджала прямо в серце! Ось, дивiться!

I покаже ще й кинджал у ведмежiй кровi.

А по-нашому – це нечесно: як здобув, так i розповiдай! Завжди додержуйся стародавньої охотницької традицiї: говори завжди правду, i тiльки правду!

Ще раз говорю, що вищеописаного способу полювати ведмедя я не перевiряв, але всi, хто його знаі, кажуть, що вiн дуже добутливий.

Спробуйте, товаришi охотники!

Дикт не так дорого коштуі, а ведмеже хутро – коштовна рiч.

Та й м'ясо не дешеве.

III

Ще був один непоганий спосiб придбати ведмеже хутро, але тепер навряд чи можна його здiйснити, бо грунтовно змiнилося на нашiй Батькiвщинi життя.

Як знаімо за старих, дореволюцiйних часiв цигани-мандрiвники ходили по базарах та по ярмарках i водили за собою приручених i навчених рiзним нехитрим штукам ведмедiв:

– А покажи, Миша, як п'яний дядько з корчми йде!

– А покажи, Миша, як п'яна баба танцюі!

Миша показуі, бо в Мишi в нiздрях залiзне кiльце, i як його за те кiльце сiпають, Мишi дуже боляче...

Тепер цигани ведмедiв у нас не водять. Тепер цигани культурно по колгоспах господарюють та талановито грають на сценi свого циганського театру в Москвi – "Ромен".

Так от i трапилася така охотницька за старих часiв пригода.

Але хай за мене про неї розповiсть учасник тої пригоди, хай розповiсть так, як вiн менi колись розповiдав...

..."У вереснi мiсяцi дiло було, якраз на другу пречисту.

– Полювали ми з Трохимом Свиридовичем та Семеном Петровичем вальдшнепiв бiля Кленової. А в Кленовiй на другу пречисту величезний щороку ярмарок з'їздивси. Як iшли ми через Кленову, бачили пiд слободою чималенький циганський табiр з кiньми, возами, ведмедями й дiтьми. Ведмедiв було два,

– i чималеньких. Ярмарок нас не цiкавив, бо виїхали ми з мiста виключно, щоб пополювати. Ну, полюімо! Я зайця стукнув, пару вальдшнепiв. Приятелi теж дечого пiдстрелили. Надвечiр зiйшлися перекусити. Сiли на узлiссi – трапезуімо. Довгенько трапезували. Уже й сонце за Гулеву гору сховалося, а ми трапезуімо. Уже Трохим Свиридович "Зiбралися всi бурлаки" двинув, а ми все трапезуімо. Трохим Свиридович було як потрапезуі, то спiваі, спiваі, аж заливаіться. Проспiвали вже й "Зiбралися" i "Реве та стогне" i "Гиля-гиля". Пiд "Кину кужiль на полицю, сама пiду на вулицю" Трохим Свиридович навприсядки пiшов. Уже й потанцювали, а проте все ще трапезуімо. Трохим Свиридович хотiв пiд "Кучерява Катерина чiплялася до Мартина" вдруге навприсядки вдарити. Не вдарив -упав! Упав та головою на ягдташ з вальдшнепами. Витяг вальдшнепа з сiтки, дивився, дивився на нього та й каже:

– Пт-та-ташечко! Люб-б-б-ая! За що ти мерррртвая? Хiба ж ти з-в-в-вiр? Хiба ти мед-вед-мед-мiдь?! А потiм як iсхопиться:

– Мед-вед-ведя хочу! Хлопцi, – кричить, – давай медвеля полювати! За мною!

Ми за ним!

Я вже докладно не дуже й пам'ятаю, та й тодi воно менi не дуже затямилося, що саме було. Пам'ятаю, що кругом кричать цигани, ведмiдь мене кусаі, я ведмедя кусаю. Хтось мене за ноги, пам'ятаю, тягне, я когось за щось, пам'ятаю, тягну.

Прокинувся – темно. Лапнув праворуч – наткнувся па вуса Трохима Свиридовича! Лапнув лiворуч – нiби борода Семека Петровича.

– А де ж, – думаю собi, – ведмедi?

А так якась проти нiби дiрка i трохи свiтиться.

Я до дiрки, стоїть людина, пиката й вусата. Я її й питаю:

– Ми, часом, не в барлозi?

А вона менi:

– Я тобi дам барлiг! Я тобi дам такий барлiг, що ведмедем зеревеш! Хлiв станового пристава за барлiг маіш?!

Тодi я все зрозумiв! За все життя оце один тiльки раз на ведмедя й полював.

– Iнтересно! Тiльки дуже дорого, – з сумом додав учасник тої пригоди...."

* * *

Тепер так на ведмедя полювати вже не вдасться: нема ярмаркових тепер, слава богу, ведмедiв...

Хiба, може, в зоологiчному парку? Але нi: не варт! У всякiм разi, не рекомендую!

IV

А приімно все-таки лежати на канапi, вкритiй ведмежою шкурою, й посмiхатися:

– Сам убив! Їй-бо, сам!

1945

БЕКАС
Присвячую Г. I. Косарьову

Бекас для охотника, насамперед, – собака!

Я ж нiколи не думаю, що ви таке твердження зрозумiіте безпосередньо! Ясна рiч, що бекас – не собака, а птиця, але кожен мисливець знаі, що полювати бекаса без собаки, це все'дно, що справляти весiлля без музики. Отже, коли хочете говорити про бекаса, треба перш за все говорити про собаку, бо без лягавого собаки ви бекаса не те, що не їстиме, а навiть не бачитимете.

Значить, давайте про... бекаса.

Бекас – невеличкий болотяний птах, сiренький, з бiленьким на пузцi пiр'ячком, дуже меткий, iз дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зриваіться з характерним для нього криком i летить, навiжений, нiби вiн перед тим, як злетiти, випив мiнiмум двiстi грамiв: зигзагами.

Який же вiн смачний, смажений бекас!

Делiкатес!

I, – майте на увазi, – бекас – це один з тих небагатьох сортiв дичини, яку засмажують разом з уздром, з потрухами: дзьобика його пiд крильце, трiшечки масла – i в пiч.

Не дай бог, потiм сметанки та, не дай бог, iще чого-небудь, – це такая – вам кажу – симфонiя, що... давайте зараз же їхати на бекасiв...

I знову ж таки: бекас без собаки i не делiкатес, i не симфонiя, бо без собаки – нема бекаса.

Значить, давайте про... собак!

Що таке собака – ви всi знаіте: голова, чотири ноги, хвiст i гавкаі. Трохи докладнiше про породи мисливських собак i, оскiльки йдеться про полювання бекаса, – значить, – про лягавих собак.

Такi і породи:

а) Лавераки.

в) Гордони.

с) Iрландськi сетери.

d) Пойнтери.

е) Континентальнi лягавi.

f) Грифони.

g) Спанiілi.

h) Пудель. Тепер ця порода переродилася скрiзь на "пунделя".

Яка порода з них найкраща?

Та, з якою полюіте ви.

Коли придбаіте собi, примiром, лаверака, – то такого лаверака нi в кого не було i не буде.

– Ну, який собака! Не собака, а Едiсон! Факт! Га послухайте, що я вам розкажу. Полювали ми...

I пiшло, i пiшло...

Хочете-слухайте, хочете-не слухайте, але такого собаки таки насправдi не було i не буде.

Якої ж породи собаку посовiтуватн вам придбати?

Такої, яку ви вже придбали або хочете придбати.

Охотник-початкiвець, не зв'язаний мисливськими родинними традицiями, придбавши рушницю, шукаі собаку.

Теща його, прекрасна завжди бабуся, почувши про бажання дорогого зятя придбати собаку, ласкаво й привiтно (як i завжди теща) говорить, сильно натискуючи при розмовi на шиплячо-свистячi приголоснi:

– Ссссетера треба! Шшшшшикарний сссобака в Акулiни КузьмiнIшшшшни! Дуже сссстойки робить! А, головне, акуратний, чистун. Я попрошшшу Акулiну Кузiзмiнiшшiпшну! У неї шшшшвидко ццццуценята будуть! Якщо, на щщщастя, не позззздихають! Дуже породистi цццпуццценята!

За мiсяць чи за два вам принесуть од Акулiни Кузьмiнiшни шшикарного сетера.

Якi ж ви радi: перший у вашiм життi мисливський собака. Ваш! Власний! Пестите ви його, голубите ви його, доглядаіте, як сина, як найдорожче для вас створiння.

Купили ви йому нашийника, купили поводок i за кiлька часу ведете до мисливського клубу, в собачу секцiю, на експертизу.

Показуіте суворому дядi i так на нього дивитесь, як у дитинствi колись дивилися на батька, коли суворий i заклопотаний батько ваш ласкаво подивився на вас та ще й приголубив.

– Ну?! – запитуіте. – Песик! Правда, хороший i кровний? Га?

Суворий дядя дивиться на песика довго й уважно, а потiм перекидаі свiй погляд на вас i байдуже кидаі;

– Кундель!

– А менi казали – сетер!

– Значить, сетер-кундель! – кидаі дядя.

– А як iз ним далi? – трепетно запитуіте ви.

– Та що ж далi? На цiм поводку не варто вiшати, хороший поводок. Повiсьте на простiй шворцi. Нi в його папи, нi в його мами сетер у кровi не ночував! Кундель!

Пiсля цього у вас удома з тещею гостро-короткий дiалог, пiсля якого теща резюмуі:

– Акулiна Кузьмiнiшна женщина не такая, – а вже на сьомому роцi приобщалася й сповiдалася. I нiколи я не думала, i нiколи я не гадала, щоб моя Люда (Люда -це ваша, значить, дружина) могла так помилитися щодо друга її жистi, а вона ж у мене одна, i куди я дiнусь, i хто їй, та й не тiльки їй, пектиме такi пончики. Невдячнi тепер пiшли молодi люди. Коли мати рекомендуі собаку, то слiд все-таки пам'ятати, що рекоменлуі собаку мати. Бо я мати не тiльки Людi, а я тепер мати й вам. Не може, отже, бути собака не сетер, а кундель! Од кунлеля чую! Людо, дай менi понюхать!

Перший собака для мисливця-початкiвця дуже трудний собака.

Потiм уже буде легше...

Потiм уже, коли ви познайомитесь i з мисливцями i з їхнiми собаками, коли ви вже знатимете, що був на свiтi знаменитий Камбiз, чорний пойнтер, i знаменита Алi, лаверак, i знаменитий Джой – гордон, – тодi вже ви придбаіте собi таке цуценя, яке вам бiльше до вподоби.

Коли вам бiльше до серця пойнтери, вам скажуть:

– У Василя Iвановича і сука-пойнтер камбiзiвських кровей. Сам Камбiз Перший колись перестрибнув через неї, коли вона вилазила з вагона на станцiї Бориспiль.

Придбали ви чудесне, примiром, пойнтереня.

Як його назвати?

Безперечно – Джек, або Джой, або Стек!

Нiколи в життi не прозивайте його Бровком чи Цяцею (коли вона-сука), чи Терном, боже вас борони: таке iм'я може навiки зiпсувати собацi таланти, хоча б собака була навiть богом.

Привели, чи принесли, чи привезли ви, значить, песика додому.

– Правда, славний песик? – запитуіте ви у своїх домашнiх.

Теща ваша, подивившись примруженими очима на вас i на песика, пiде до своії кiмнати, нiчого не сказавши.

Дружина ваша Люда подивиться спочатку на свою маму, яка воднораз i ваша теща, погладить песика по голiвцi й прокаже:

– Хороший песик? А чумка в нього скоро буде?

– Мабуть, скоро, – вiдповiдаіте ви.

– Хоч би скорiше! Кажуть, що вже як собачка перечумуі, то тодi вже не дохне.

– Так, тодi вже не дуже дохне!

– А вiд чумки дохне?

– Дохне!

– Хоч би скорiше чумка!

– Де ж ми його пристроїмо? – ласкаво запитуіте ви.

I тут чуіте тещину пораду з сильним притиском на шиплячо-свистячi й голоснi:

– Двоспальне лiжко, може б, ви йому поставили? А може б, окрему канапу.

– Мамо, – заспокоюі дружина, – ну чого ти хвилю-ішся? Скоро ж буде чумка!

Починаіться виховання мисливського собаки, а вiд виховання залежить все: i добутливiсть вашого полювання, i вся краса, й насолода вiд полювання з мисливською собакою високих кровей.

На другий день пiсля того, як у вас оселився симпатичний чистопорiдний песик, починаіться дискусiя на тему:

– Хто витиратиме?

– Я не витиратиму! – кидаі теща.

– Я вже сьогоднi п'ять разiв витирала, а чумки ще нема! – заявляі дружина.

– Витиратиму я! – рiшуче кажете ви. – Де це нашi ганчiрки подiвалися? Скрiзь були ганчiрки, а тепер хоч би тобi одна.

Витираіте, значить, ви...

От ви витерли вже пiзненько, лягаючи спати, поклали Джека на його мiсце i лягли.

Джековi скучно за мамою, йому скучно за братiками, за сестричками, – Джек так жалiбно-жалiбно скавучить.

Теща ваша, виходячи з "удобств" i човгаючи пантофлями, ласкаво заспокоюі Джека:

– Цить! Цить! Здох би ти йому!

В цей час ви кашляіте i кидаіте:

– Джеконько! Спи, голубчику!

I чуіге тещине:

– Спи, песику. Спи, любенький. Навiки засни, собаченько наш хороший.

Заснув Джек, заснула теща, заснула дружина, засипаіте ви...

А засинаючи, чуіте, як дружина увi снi кличе благально:

– Чумко! Чумко! Чумочко! Швидше, швидше, швидше!

Так росте у вас ваш улюблений i чистопорiдний Джек.

Вiн росте, а ви витираіте.

Витираіте й водите Джека гуляти.

Щоб не часто витирати, частiше треба водити гуляти, а як не часто водити гуляти, тодi часто треба витирати.

Водити гуляти малесенького чистопорiдного песика з п'ятого-шостого поверху разiв по п'ять-шiсть на день – дуже приімне спортивно-гiмнастичне заняття.

Зразу так-таки ви беретеся i вчити Джека рiзних потрiбних мисливських штук: iти за ногою, приносити поноску, шукати заховану якусь таку рiч i т. iн.

Особливо приімно вивчати собачку знаходити вашi нiчнi пантофлi.

Чистої породи песик за 2-3 днi збагне цю науку, а вже за 2-3 тижнi бiля вашого лiжка лежатимуть усi пантофлi вашої родини й усiх сусiдiв, що живуть у спiльнiй з вами квартирi.

Веселi часи настають, коли в песика зубки починають прорiзатися.

Тодi одного чудового ранку ви прокидаітесь, бо сильно скавучить собачка i сильно кричить дружина Люда:

– Модельнi! Боже мiй! кдинi модельнi черевики!

– В чiм рiч? – запитуіте ви.

– Поїв модельнi черевики!

– Хто поїв модельнi черевики?

– Ваш Джек поїв модельнi черевики!

Тижнiв на два ви переходите з дружиною на "ви"...

А ще за кiлька часу з поважною вашою тещею припиняються всякi зносини i на "ти", i на "ви", бо од її улюблених нiчних шльопанцiв залишилися двi недогризенi стельки.

Але то нiчого, – ви все рiвно Джека любите, вiн уже носить поноску, вiн шукаі речi, i ви самi бачили його першу стойку у дворi на сусiдчину рябеньку курку.

Ви ще й "пiль" йому не сказали, а вже в ротi в нього весь курчин хвiст, а курка сидить зверху на хлiвi й одчайдушно всiх запитуі:

– Куда-куда-куда?! Куда-куда-куда?!

Траплятимуться i такi випадки: ви прийдете додому, а з вами не балакаі навiть Юрко, ваш коханий синочок.

– Що таке? – запитуіте ви.

Мовчання. Напружена тиша. Тiльки все посемейство суворо якось дихаі.

– Юрасику, що трапилось?

– Джек вiсiм котлет iз'їв.

А як перед рiздвом така в родинi буде ситуацiя, то почуіте:

– От iндика тiльки архирейський носик залишився!

– З шийки, значить, почав? – проказуіте ви. А що ви бiльше скажете?

I так до перших роковин з дня уродин вашого хорошого песика.

Потiм непогано вiддати песика для науки досвiдченому ігеревi.

кгер – це людина, що вчить чистопорiдних мисливських собак. I зробить iз вашого Джекя одного в свiтi.

Але з ігерем ви вже самi майте справу.

Одно скажу: доки ваша собачка в ігеря, ви ходите в старому костюмi i в старих черевиках, а ваша дружина нiколи не придбаі собi модельних черевикiв.

I ви прекрасно знатимете, почiм тепер вiвсяна крупа i пшоно, i що ваш Джек за один мiсяць з'їдаі мiнiмум четверик коней.

I от, нарештi, Джек готовий.

Перше з ним самостiйне ваше полювання на бекасiв.

– Стойка!

– Пiль!

Джек кидаіться, i з-пiд нього вискакуі... здоровенна жаба.

А повернувшись колись iз полювання, ви розповiдаіте своїм приятелям:

– Посилаю Джека: "Побiжи, пошукай, чи нема на тiм болотi бекасiв". Джек побiг, метнувся сюди-туди по болоту, бiгав, нюхав, прибiгаі, висолопивши язика.

– Що, – питаю, – нема?

– Нема! – каже.

А бекасiв, товаришi, треба смажити, не розчиняючи їх, з потрухами, з уздром.

Ах, яка це смачна, благородна, нiжна дичина!

1945