Текст книги "Мисливськi усмiшки (збiрка)"

Автор книги: Остап Вишня

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

ВОВК

I

Мисливцевi, що йому вперше в життi доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз i назавжди слiд обов'язково запам'ятати стару нашу народну приповiдку:

"Не бiйсь вовка, – сiдай у хатi".

Вовк-хижак i хижак лютий, кровожадливий, – проте боятися його нема чого.

Кiндрат Калистратович Моргниоко давнiй i досвiдчений убийвовк, – так вiн усiм розповiдав i всiх учив, що вовк – звiр надто полохливий i боязкий.

– Ось послухайте, – казав усiм Кiндрат Калистратович. – Живу, як знаіте, я на хуторi i якраз на узлiссi. Кошара моя стрiхою аж на лiщину нiби налягаі. От вовк i нанюхав моїх овечок. Продер глупої ночi пiд стрiхою в кошару дiрку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарi, звiсно, гвалт, – вiвцi: "ме-е-е!" та й у хлiвi, – а хлiв поруч, – корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сiре повз мене пiд стрiху-шелесть! Крiзь дiрку проскочити не встигло, як я його за хвiст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звiр! Така вже, звинiть, неприятнiсть! Хоч що ви менi тут кажiть, а вовк-звiр крiпко полохливий!

А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливiсть, бо хто знаі, яка б "неприятнiсть" вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кiндрата Калистратовича, ну, не за хвiст, а взагалi ззаду... А Кiндрата Калистратовича ми всi знали за хоробру i сильну духом людину.

Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо:

"Не бiйсь вовка!"

Полювати вовка – це для мисливця i честь, i обов'язок, бо хто ж таки не почервонiі й очей долу не спустить, коли йому скажуть:

– Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваітесь, а у Вербовому хуторi вчора вовки трьох овець зарiзали та телицi лiвий задок од'їли.

– А де це Вербовий хутiр?

– Од Зачепилiвки кiлометрiв не бiльш як п'ять буде. Як доїдете до могили, так дорога влiво пiде, тiію дорогою й їдьте. Ярок переїдете, берiть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутiр i в'їдете...

– А вовки хiба в самому хуторi?

– Ну, на хуторi спитаіте кривого Степана, – вiн знаі, де вовки. Той усе на свiтi знаі. Давнiй охотник, тiльки правов не вибрав.

– Чи не в Перещепиному це лiсi? – кидаі Кiндрат Калистратович.

– Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж їм бiльше бути, як не в Перещепиному... I лiсу чимало, i самi ж вам ярки та балки. Тiльки в Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема?

– Закурюйте?

– Так почекайте, – устряв знову Кiндрат Калистратович. – Як у Перещепиному, так чого ж нам тодi до Вербового хутора їхати? Перещепине – воно ж бiля Розлогого хутора, а Вербовий – так вiн же бiля Кучерявої балки... То, може ж, то вовки з Кучерявої балки?

– Мо'й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звiр! Правильно! Тiльки в Кучерявiй! Густа балка i чималенька балка. Ох, i вовка там! Як завиють, – волосся дротом!

– Так тодi давайте до Вербового вдаримося! Це – в Кучерявiй!

– Так-таки до Вербового й прямуйте. То там спитаіте кривого Степана, – його всi там знають. Той вам i розкаже, й покаже. Вiн усе знаі, бо охотник давнiй, от тiльки що оце тепер правов не вибрав.

– Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибi, що сказали!

– Щасливої! Пiдсипте ще махорочки! Запашна махорка!

– Закурюйте!

– Спасибi. Так, як ярок переїдете, берiть зразу понад ярком, i аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, – государству ж збитки якi. Нiззя, треба винищити. Бувайте здоровi!

II

Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, прямiсiнько у Вербовий хутiр.

– Тррр! Драстуйте, бабусю!

– Драстуйте!

– Де тут, скажiть будь ласка, кривий Степан живе?

– Кривий Степан?

– Еге! Охотник!

– Так вiн же тепер не охотник: вiн без правов! А живе вiн... Одна... Друга... Третя... Четверта... П'ята... Шоста... Сьома... за четвертою хатою повернете в уличку. Тiію вуличкою у самiсiнький двiр так i в'їдете.

– Спасибi, бабусю!

– Тiльки сьогоднi недiля, мабуть, його вдома нема, на охоту пiшов.

– Та то вже як там буде!

За четвертою хатою вулички нема. Стали.

Бабуся кричить:

– Та куди ж ви? Вже проїхали!

– Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!

– Дивись, а я думала – четверта. Недобачаю вже я. Не тiльки вулицi, а вже й нитки в голку не вштрикну. Завернули у вуличку i прямiсiнько в двiр.

– Драстуйте, Степане! як вас?..

– Iванович...

– Степане Iвановичу! Це ви охотник?

– Охотник то я, конешно, охотник, так тiльки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер...

– Вовки, кажуть, одолiвають тут вас?

– Нi, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що... Зайчики, тi, конешно, попадаються. I густенько... Лисичку iнодi торохнеш... Буваі...

– А троі овець хто зарiзав?

– Троі? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосiбниця, заколола, так не вiвцю, а кабанчика...

– А телицi зад хто од'їв?

– Що ви, товаришi? Це – брехня, вiрте совiстi, брехня. Десятий рiк я старшим корiвником. Коли хто навiть ударить, строго взиськую, а не то, що цiлi зади од'їдать... Хто ж це вже пiдкопуіться?!

– Та нi, ми, Степане Iвановичу, про вовкiв!

– Якi такi вовки, коли в мене по 2000 лiтрiв на фуражну корову, а вони – "зади од'їдають"? Хай знiмають, коли не вiрять!

Розтлумачуіте, кiнець кiнцем, у чiм рiч, i Степан Iванович заспокоюіться.

– Так у вас про вовкiв, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?

– Говорили, що кiлометрiв за п'ятнадцять звiдси, у Попiвському, нiби виють. I що справдi нiби комусь зад од'їли... Не знаю тiльки кому – чи телицi, чи комусь iншому...

III

– Поїдьмо, товаришi, на Попiвське! Може, там справдi щось органiзуімо, – каже Кiндрат Калистрато-вич. – Там-таки справдi бували облави на вовкiв i там-таки і справжнiй мисливець, бо маі i прапорцi, i зможе зiбрати гучкiв-загонщикiв, i знаі, де поставити на номера. А я як фахiвець у цiй справi навчу вас, як полювати вовкiв облавою.

– Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо. Сьогоднi, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюімо!

Поїхали.

Кiндрат Калистратович, давнiй убийвовк, розповiдаі про вовчу облаву.

– Ой, цiкава ця штука, товаришi, облава на вовка. Вовк залягаі на день у густiй хащi i там лежить до ночi i тiльки вночi виходить од'їдати телицям зади, рiзати овечки та лошата. Досвiдчений охотник заранi вже знаі, де вони і, бо прислухаіться до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликаі їх на вiдповiдь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тодi призначаіться облава. З'їздяться мисливцi, заранi сповiщаються загонщики, з двох бокiв те мiсце обтягуіться шнурком, з прив'язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорцiв нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли ість, собаки... Звiр пiде на охотникiв, убiк вiн не побiжить, бо боїться прапорцiв... От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати... У лiсi тихо-тихо... Iнодi тiльки трiсне гiлочка, упаде шишка, стук-стукне дятел...

Ви стоїте й "прочiсуіте" зором свою територiю: де стежка, де галявина, – щоб заранi вже знати, як бити вовка, коли вiн пiде – чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи лiворуч. Ви ж знаіте, що й праворуч, i лiворуч на номерах вашi товаришi-мисливцi. Отже, щоб не допустити його на їхню територiю, а щоб вовк був ваш! I тiльки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Трiщить десь лiщина, гавкають собаки, стрiляі старшина загонщикiв... Не лiс там у загонщикiв, а пекло. – Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! – Пекло це прямуі на вас. Отут уже держiться. Тут уже кожний трiск гiлки – то трiск усiх ваших нервiв. Падiння шишки з ялинки – атомна бомба. Стрибок зайця – мiнiмум стрибок жирафи. Лисиця – тигр. А ви ж зайцiв i лисиць не стрiляіте. Боже борони! Найтяжчий злочин – стрiляти на вовчiй охотi в щось iнше, крiм вовка. I от, нарештi, iде вiн. Я його, товаришi, не тiльки на око впiзнаю, я його ходу за сто метрiв знаю, я чую його іством своїм усiм. I от – мiж кущами – мельк! – сiре. Раз на мене – вважайте, що вовка нема. З першого пострiлу. А там iще – пострiл, там пострiл. А якась роззява то й не помiтить. А дехто, помiтивши вовка, – на грушу. Буваі й таке. А дехто й собаку, замiсть вовка, стукне. Буваі й таке. Наближаються гонщики:

– Скiльки взяли?

– Трьох!

– Скiльки пройшло?

– Два!

– Ех, ви! Як же це ви зiвнули?!

I от тодi на узлiссi оповiдання про колишнi облави...

– А тодi, пам'ятаю...

– А тодi...

– А раз...

Та що там говорити...

Кiндрат Калистратович аж упрiв, оповiдаючи про вовчу облаву. Очi йому блищать. Почервонiв увесь.

Слухачi зачарованi...

IV

Iдете, значить, ви на Попiвське.

Обабiч дороги, аж ген-ген – куди око дiстаі, закучерявилися зеленi вруна колгоспної озимої пшеницi.

А за зеленями, на пагорках, чорнiі, нiби воронове крило, колгоспна зяб...

Аж ось мчить з гори вiз. Кобильчина летить галопом. На возi стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лiвiй руцi вiжки, а в правiй – батiг, що загрозливо навис над кобильчиною:

– Н-н-н-о! Н-н-н-о!

– Куди летиш, дядьку?

– Вовк!

– Де?

– Отам, на горi, на пшеницi! Мишкуі! Н-н-но! Кiндрат Калистратович, як старий i досвiдчений убийвовк, резюмуі:

– Нiчого вдивительного нема! Може бути! Старi вовки, розлюченi, що нiчого не бояться, iнодi виходять i вдень помишкувать на поле. Буваі. Сiпни, Петре, конi, може, справдi побачимо...

Пiдтюпцем вибираітесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пiшла схилом до рiчечки. За рiчкою весь у вербах невеличкий хутiрець.

– Он! – аж скрикнув Кiндрат Калистратович. Справдi, серед великого лану озимої пшеницi стоїть сiрий звiр. Вiн нахилив голову i щось нiби винюхуі. Потiм починаі гребти лапою землю.

– Хлопцi! – шепотить Кiндрат Калистратович. – Один стрибай тут i, пригнувшись, до рiчки. Другий iзстрибуй трохи далi. Петре Iвановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тiії вербички. Поволеньки сходьтесь i наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собi потихеньку дорогою та спiвай, щоб вiн на тебе поглядав. Пiшли.

Всi, попригинавшись, розбiгаються, як наказав старий i досвiдчений убийвовк Кiндрат Калистратович, i починають оточувати звiра. Звiр, видать, не дуже полохливий, бувалий звiр, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, вiн потихеньку почав одходити, i тодi тiльки, як гарячий Петро Iванович, не витримавши, побiг за ним, – легеньким скоком подався на хутiрець, прямiсiнько на Кiндрата Калистратовича.

Пiдпустивши звiра метрiв на п'ятдесят, Кiндрат Калистратович вистрiлив.

Звiр дико зааяяйкав, пiдстрибнув i вдаривсь об землю.

Кiндрат Калистратовнч його вдруге... Раптом iз садка крайньої хати одчайдушний крик:

– Тату! Нашу сучку вбили!

I на пострiли, i на крик вибiгають чоловiка з п'ять хуторян...

Тут дозвольте хвилин на п'ять перервати оповiдання...

А через хвилин п'ять ясно вже було все:

– П'ятдесят i не менше!

Зiйшлися на тридцяти.

– Та заберiть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму! пдучи далi, Кiндрат Калистратович говорив:

– Нiчого вдивительного нема, що вовк виходить i вдень мишкувати на поле...

А подумавши трохи, нiби сам уже до себе, додав:

– Тiльки ж той був без цуценят.

1945

ВАЛЬДШНЕП

– Що, може, на вальдшнепiв поїдемо? – запитав я свого вiрного товариша по охотi. – Воно хоч i пiзнувато, висипки вже далi на пiвнiч посипали, – та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевiрити, чи не забув вiн за зиму, як стойку робити! Поїдьмо, провiтримося трохи.

– Нi, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобi не раджу! Я – ворог весняної охоти!

– Чому? Навеснi в лiсi краса яка!

– От тому, що краса, я й ворог!

I замислився-замислився мiй вiрний товариш.

А потiм питаі:

– Ти молодим коли-небудь був?

– Здаіться, – кажу, – був! Та й що з того?

– Було й менi, – вiн каже, – колись вiсiмнадцять лiт. I були в мне тодi очi, як сливи, i кучерi, як пiсня. I була тодi весна. А Галя, що жила, як пiти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повiр менi, була краща, як весна. Такої постатi, таких очей, такої коси, такого голосу i такого погляду, – от заприсягаюся тобi! – нi в кого в свiтi не було! Мої очi i мої кучерi, i все, що в грудях моїх билося й горiло, було для Галi, а Галин погляд був для мене.

– У суботу, Галю, ввечерi, як тато з мамою поснуть, прийду, – сказав я Галi.

– А я чекатиму. У клунi, – зашарiлася-зашарiлася Галя.

Настала субота.

Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечорiло! I цiлiсiнький день лилося з грудей тодi в мене:

Коли б уже вечiр,

Та й повечорiло...

I довго батюшка тої суботи вечерню правив, i тато якось тодi довго-довго у дворi поралися, i мати – все щось товчуться, все товчуться... I чого, – ти менi скажи, – в отакi суботи час не рисаками їздить, а волами, та такими ж ледачими, що всi б бичi i всi батоги на них, клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали i поснули. Яку ж я того вечора сорочку одягнув, як же я свої кучерi розчесав, як же я чоботи вимастив! А сукняна чумарчина на однiм плечi, як пiр'їночка. I пiшов. Нi, брешу: не пiшов, а полетiв. Поза садком. Панський тодi той садок був. Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. I був тодi мiсяць май. I липове листя ледь-ледь тiльки розтулилося, обгорнуло вiти i потихесеньку-потихесеньку шепотить. А мiсяць на липи ковшами золото сипле. I цвiв бузок, i конвалiї цвiли. I солов'ї, а солов'ї!! Щось неймовiрне! Особливо менi врiзався втямки один. Вiн не спiвав, вiн ридав над своію коханою, що десь недалечко вiд нього, пiд кущем обгорнула своїм тепленьким тiльцем шоколаднi яічка. Вiн благав її:

 
Люби! Люби! Люби!
Цiлуй! Цiлуй! Цiлуй!
 

На хвильку зупинився i знову: "Люби! Люби! Люби!"

I кожне оте його "люби!", кожне його "цiлуй!", вилiтаючи з гарячих солов'їних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалiй i вiночком квiтчали трепетне серце його коханої, що грiла пiд кущем майбутнiх солов'яток своїх.

I йшов я, пам'ятаю, через леваду... Вузесенька, вузесенька стежечка понад струмком. Струмок iз камiнчиками граіться: пiдбiжить, плюсне на камiнчик, блисне смiхом i побiжить далi. А над левадою – нiжнi-нiжнi шати з золотого серпанку, прозорi-прозорi, як Галинi очi, – прозорi, аж до неба од зеленої на левадi трави золотi шати. А далi верби стоять, стоять – анi шелесть! – думу думають. За вербами Галин город, а з городу до двору перелаз... I от я на перелазi. Став. Серце тьох-тьох-тьох!

...Коли це хтось як тьохне мене билом межи в'язи, так я тiльки – ой!

– До Галi, гемонський хлопець?! Я тобi дам Галi!

Звiдти до левади я бiг, мабуть, швидше, нiж до перелазу.

Я впав на левадi в траву i зубами ту траву рвав.

Я плакав. Плакав не з болю – нi. Я плакав, бо я Галi не бачив.

Давно це було...

А й тепер, коли iнодi умовляють мене поїхати на весняне полювання, i я стану де-небудь над озерцем i бачу, як на качачий крик, крик, у якому i хотiння, i прохання – та де прохання, – молiння! – коли на такий крик мчить зачарований селезень i каменем падаі в воду, – прекрасний, як казка, в своіму весняному вбраннi, як писанка, всiма кольорами розмальований, – я завмираю. Отакий я бiг левадою до Галi...

I коли я пiдiймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озерi, я бачу себе на перелазi i... опускаю рушницю! Нi, друже мiй, навеснi я не полюю.

Люблю я полювати восени. I качку, i вальдшнепа, i все...

Вальдшнеп, або лiсовий кулик, – благородна птиця, трохи менша як наш голуб, темно-рудуватого кольору, з довгим, як у всiх куликiв, дзьобом i довгими ногами. Птах вiн, як сказано, лiсовий, у нас не виплоджуіться, а тiльки перелiтаі: навеснi, коли мандруі на пiвнiч, на мiсця свого гнiздування, i восени, коли повертаіться у вирiй.

Тодi в чагарниках, а особливо на узлiссях, з'являіться у нас на Українi вальдшнеп, i поодинцi, i цiлими табунами, так званими висипками.

Отодi їх i полюють.

Полюють з лягавими собаками i на "тязi"...

Тяга – це та сама рiч, про яку Iван Сергiйович Тургенів сказав:

– "Ви знаіте, що значить стояти на тязi?"

Отже, на тязi можна стояти.

Але стояти, як ви знаіте, можна й на вулицi, i в кiмнатi можна стояти, i на стiльцi, i на столi ми стоїмо.

Так – тяга не подiбна нi до вулицi, нi до стiльця, нi до кiмнати. Тяга – це зовсiм навпаки.

Тяга – це коли навеснi чи восени вальдшнеп перелiтаі, "тягне" – з одного мiсця на друге. Вранцi й увечерi.

Буваі це здебiльша над ярком, над балкою, коли, примiром, у вечiрнiй сутiнi миготить понад деревами, з характерним хроканням, силует вальдшнепа.

I ви його стрiляіте.

Ви йдете на тягу заранi, щоб вибрати до сутiнку мiсце, обдивитися, примiрятися.

Осiнь...

Лiс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своі вбрання скидати, пiдставляти свої вiти дощам холодним, хуртовинам снiговим.

Листя з суму жовтiі, а деяке з туги кривавиться.

Ось падаі кленовий лист, – умер вiн, одiрвався з рiдної йому галузки i падаі.

Вiн не падаі сторч на землю – нi.

Йому так не хочеться йти на вiчний спокiй, лежати i тлiти серед завмерлих собратiв своїх...

Вiн кружляі на галявинi, то вгору пiдноситься, то хилиться до землi.

Ой, як не хочеться йому тлiти!

Останнiм конвульсiйним рухом вiн пориваіться вгору, до свiтла, до сонця, що так пестило його, так голубило...

Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падаі кленовий лист на землю i затихаі...

Навеснi на його мiсцi молодий буде лист, зелений, вiн з вiтром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промiнь, пiд дощем купатиметься й росою умиватиметься.

Щоб потiм умерти...

Старе одживаі, нове – народжуіться.

– Хор! хор! хор! – чуіте ви вальдшнеповi "позивнi".

– Б-б-бах!

– Ну що? – кричить вам з другого кiнця балки приятель. – Пудель?

– Пудель! – одповiдаіте ви.

– Я так i знав! – iронiзуі приятель.

А ви собi думаіте:

– Слава богу, що пудель! Хай собi пташечка живе!

З собакою так само дуже iнтересно полювати вальдшнепа.

З хорошим, певна рiч, собакою.

Стойка... Пiль!.. Бббах!.. i т. д., i т. iн.

А менi здаіться, що не так навiть iнтересно полювати вальдшнепа з собакою, як про те розповiдати.

– Ральф мiй... Не встиг я вилiзти з трамвая в Свя-тошинi, дивлюсь – вiн уже потяг. Я за ним. Тягне, тягне, тягне... Я за ним... Уже й Iрпiнь проминули, а вiн тягне... Бачу, вже ось-ось Коростень, а вiн тягне...

– Слухай, – перебиваі один iз гостей, – давай вип'імо та закусимо, потiм уже хай вiн далi тягне...

1945

ДИКА КОЗА
Ю. В. Шумському

Благородна тварина – дика коза.

Благородна i своію постаттю, коли, струнка й нiжна, стоїть вона серед кущiв лiщини або на зеленiй квiтучо-пахучiй галявинi лiсу нашого чарiвного чи коли, спустившись до Сули, до Росi, до Горинi, грацiозно нахилившись, студену воду п'і.

Благородна i в стрiмкому вихорiльотi, коли, налякана, не бiжить, а стелеться над чагарником, над кущами, чи помiж дубо-клено-ясенових стовбурiв...

А ще благороднiша вона тим, що через неї i завдяки їй можна виявити дуже несимпатичну породу роду людського, ту породу, що ганьбить почесне звання охотника – людини, якiй і назва браконьір. Браконьір – це, власне кажучи, людина тiльки зверху: в неї, коли починати знизу, – двi ноги, черево, груди, двi руки, писок, баньки, голова й кашкет або капелюха на головi.

У баньках (у людей цi штуки звуться – очi) нема нi радостi, нi суму, самi тiльки хитрощi. У людей очi дивляться, а баньки в браконьіра – бiгають.

Серця в браконьіра нема. Замiсть серця в нього торбочка з м'язiв. Торбочка ця в нього спецiально для того, щоб сильно дуже калататися, коли хтось тюкне.

Оце й і – браконьір.

Так ще раз кажемо, дика коза допомагаі виявляти серед людей отих вилюдкiв-браконьірiв, хоч i платить за це своїм життям.

Дику козу полювати заборонено.

Тiльки з особливого дозволу можна одстрiлювати певного часу самцiв-цапiв, а браконьіровi закон не писаний, вiн iде в лiс i винищуі i цапiв, i кiзочок, i маленьких козеняточок.

Нам нiколи не доводилося бачити браконьіра за його пiдлою роботою, але ми уявляімо собi, як може лупати вiн своїми баньками, коли кiзочка дивиться на нього своїми печальними-печальними, повними слiз очима i вмираі...

I яка школа, що її благородство не дозволяі їй плюнуть тому звiровi межи його баньки?!

Браконьїр – хитрюща бестiя.

Юрiй Васильович Шумський, чудесний артист i чудовий охотник, – дехто, примiром, каже, що вiн охотник кращий, нiж артист, дехто тої думки, що з нього, навпаки, артист далеко кращий, нiж охотник, а ми – такого погляду, що коли вiн такий охотник, як артист, то таки справдi вiн прекрасний охотник, – так Юрiй Васильович розповiв нам таку пригоду.

– Зайшов, – каже, – якось до мене земляк.

– Приїздiть, – просить, – та й приїздить до нас у Дзвонкове пополювати. А то чомусь увесь час в степах України охотитесь.

Зiбрались ми кумпанiію й поїхали. Поїхав, – каже Юрiй Васильович, – я й зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський iз собору Паризької богоматерi. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили – й зразу в лiс. Тiльки-но в лiс увiйшли, коли це – бббах! – i недалечке. Ми туди. Зирк на галявинцi хтось бiля вбитої дикої кози вовтузиться. Я як крикну:

– Стiй!!

Ви ж самi розумiіте, що робиться з браконьіром, коли вiн почуі "стiй!" Це на нього так впливаі, як батiг на рисака. Вiн за козу i – в довгої. Ми за ним! Усi вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи вiдстали, а я та Кречет по п'ятах за ним. Прибiгаімо в село, помiтили в яку хату вiн ускочив. Убiгли й ми в його хату, ну, може, хвилин через три, як ускочив вiн.

– Де коза?питаімо.

– Яка коза?

– Дика коза, що ти в лiсi тiльки що вбив?

– Та я й у лiсi не був!

Жiнка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годуі.

– Люди добрi, – озвалася жiнка, – таж вiн iз хати нiкуди не виходив!

Ми шукать. I в печi, i на печi, i пiд полом, i в миснику, i за мисником, i в помийницi, i в дiжi, i в сiнях, i в комiрчинi – нема!

Ми й у коморi, i в хлiвi, i в свининцi, i пiд свининцем – нема! Пiдбiгли Галушка з дзвонарем Квазимодським, – та всi вчотирьох по всiх закутках, по всiх закапелках.

Облазили скрiзь, де можна, де й не можна – нема!

Увiйшли ми в хату, вiдпочили i знову до хазяїна:

– Де?

– Та чого ви, – каже, – до мене присiкались?! У лiсi я не був, нiякої я кози не вбивав!

Тодi я вже до нього ладиком:

– Слухай, – кажу, – чоловiче! На власнi ж очi всi ми бачили, що козу ти вбив, що з козою ти додому бiг i з козою в хату вскочив! Де вона, кажи!

– Та то ви помилилися! То, може, сусiда, а не я! Я вдома сидiв!

– Нi, – кажу, – не сусiда, а ти!

Та, вже ви знаіте, i злiсть мене бере, та й цiкавiсть розпинаі, де можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили i не знайшли.

Тодi я йому кажу:

– Слухай, дядьку! Даю тобi слово, що нiкому нiчого не скажемо, нiчого тобi не буде, коза залишиться тобi, – скажи, де ти її так заховав, що ми знайти не можемо? Де?

Вiн довго думав та й каже:

– А нiчого не буде?

– Та нiчого! Слово даю!

Тодi вiн до жiнки:

– Покажи!

Жiнка його вiдхилилася вiд колиски:

– Ось вона! Я її груддю годую!

Пiдходимо: справдi, лежить у колисцi невеличка дика коза, над якою в скорбнiй матернiй позi весь час стояла браконьірова дружина.

– Отакi браконьіри! – закiнчив оповiдання Юрiй Васильович Шумський.

Хитрюща бестiя – браконьір. I шкiдлива бестiя – браконьір.

Та проте й з ним боротися можна.

Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозi до давнього мого знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком пiдкрiпитися.

Давно вже, рокiв чи не з п'ять, я Максима не бачив. Зайшов. У хатi сама Максимова жiнка.

– Драстуйте, – привiтався я.

– Драстуйте! Давненько вас не чуть!

– Занiколилося, – кажу. – А Максим же, – питаю, – де?

– В оборi пораіться. Зараз увiйде!

– Чи не можна, – питаю, – у вас молочка?

– Е! Молочка?! "Не видоїли бичка!" – вiдповiдаі Максимиха.

Здивувався я крiпко: така завжди привiтна жiнка i нате вам!

А вона до мене:

– Нема, – каже, – молочка! Коза корову з'їла!

– Як?

– А так! – каже.

Коли ось i Максим у хату.

Привiталися.

– Давненько, – кажу, – вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а ви ж у мiстi буваіте, чому не заходили? Ранiше було частенько навiдувались!

А жiнка од печi:

– Козу полював!

Я сиджу й нiчого не розумiю.

Максим махнув рукою:

– Та!

– Що таке, – питаю, – Максиме? Розкажiть!

– Три роки дику козу полював! – ще раз махнув вiн рукою.

– Три роки? Як це – "три роки"?

– А так.

– З рушницею?

– Та де там з рушницею!!

– Аз чим?

– З iзоляцiію.

Та й розповiв менi Максим таку iсторiю:

– Пiшов я з рушницею в лiс, може, думаю, де зайця пiднiму. Вийшов на личакову поляну, зирк! – а передо мною, ну, не далi, як до комори, стоять двi й дивляться на мене. Отут у мене як затiпаіться! Не витримав: приложився – ббах! – одна на мiсцi! А друга втекла! Я бiжу до неї i свiту пiд собою не бачу! Прибiг, здiймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! Нiчого й не бачу, нiчого й не чую! Коли хтось по потилицi менi як шарахне, так я своїм лобом об козинячий тiльки – лусь! А в очах огники тiльки – блись! блись! блись! Отямився, а передо мною лiсничий. Ну, далi самi вже знаіте: суд i три роки з iзоляцiію!

– З iзоляцiію та ще й без корови! Бо поки його три роки за козою носило, я й корову продала! Охотник! – додала з притиском Максимиха.

– I рушницi нема? – питаю.

– Та на лиху годину ота рушниця?! Як i пiду коли-небудь на козу, то тiльки з жiнкою i тiльки на Житнiй базар!

– Навчило одного браконьіра, – подумав я сам собi. Можна їх усiх, браконьірiв, навчити, треба тiльки як слiд за це дiло взятись.

Полюють дику козу здебiльша загонами, гучками. Облавою, одне слово. Робиться це з дозволу вiдповiдних органiзацiй, колiї провадиться так званий одстрiл цапiв-самцiв.

Для охотника труднощi полювання на козу полягають у тому, щоб не помилитись i не бахнуть замiсть цапа козу-самицю.

– Ну, а як ти його в лихої години розбереш, коли воно повз тебе не бiжить, а стелеться, летить i на мушцi воно в тебе одну мить, – скажiть, як ти розбереш, чи коза воно, чи цап?! Прибрiхують тi мисливцi, що кажуть:

– Я, мовляв, нiколи не помилюсь! – з сумом казав менi оце якось прекрасний, досвiдчений, старий уже мисливець. – Ну, й трапляються, звiсно, конфузи, коли замiсть цапа дивиться на тебе печальними очима кiзочка... Дуже неприімна та до того ще й кримiнальна справа!

Єдиний, на нашу думку, спосiб не помилитися, чи коза повз тебе летить, чи цап, – такий.

Коли ви помiтите, що десь у кущах щось шелестить, виймайте шматочок хлiбця i, простягаючи його в руцi, кричiть:

– Кiз-кiз-кiз-кiз!

Вона, звичайно, зупиниться.

Ви зразу ж питайте:

– Чи ти коза, чи ти цап? Вона зразу ж вам:

– Я – коза! А цап позад мене летить! Туди дивисьi

Гав тут ловити не можна! Дiалог з козою маі бути стенографiчний, iнакше втеряіте цапа.

Трапляються випадки, що цап, зупинившись на ваш заклик – кiз-кiз! – стане перед вами i, щоб вас обдурити, мекне басом:

– Я – коза!

Але в цей час ви встигнете помiтити в нього рiжки й борiдку, коли вiн не поголиться. А і й взагалi цапи без бороди i без рiжок! Тодi вже дивiться туди, куди вам ближче!

I бабахкайте!

Убити цапа – це цiла подiя в життi кожного мисливця.

Траплялося й менi вбивати.

– Заходьте, – запросив мене добрий мiй знайомий i старий охотник, – завтра до мене! Дикого цапа встрелимо! Дозвiл маю!

Я зайшов, зарядивши рушницю "чотирма кулями".

– Рушницю, – каже мiй знайомий, – поки що розрядiть i повiсьте та йдiть сюди й сiдайте, поговоримо!

Щоб довго не балакати, – убив я тодi чи не цiле здоровенне блюдо дикого цапа! Ох, i смачна ж дичина! Хазяйка вже аж кривиться почала! А я б'ю, а я б'ю!

Яка ж благородна тварина – дика коза! I в лiсi, коли стоїть, i коли вона летить-стелеться, i коли вона браконьіра виявляі. Благородна вона й на блюдi!

1946