Текст книги "Мисливськi усмiшки (збiрка)"

Автор книги: Остап Вишня

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Остап Вишня
Мисливськi усмiшки (збiрка)

ВIДКРИТТЯ ОХОТИ

Власне кажучи, щороку "Вiдкриття полювання" буваі двiчi: першого серпня на птицю, а першого листопада на звiра, але якось уже – так утрадицiйнилося, що за урочисте, коли хочете, свято серед мисливцiв вважаіться перше вiдкриття, коли пiсля довгої перерви у вас у руках знову улюблена вами рушниця i ви знову маіте змогу не тiльки, сказать би, поповнити свої продовольчi ресурси, не тiльки допомогти державi в м'ясозаготiвлях, а й задовольнити себе як природознавця, природофiла й спортсмена.

Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрiбничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами...

* * *

Вiдкриття...

Скiльки турбот, хвилювання, нервозностi, доки все в тебе буде в порядку: i рушниця, i набої, i одежа, i рюкзак, – одне слово, все, що потрiбно для серйозного, добутливого полювання...

А куди їхати?!

А з ким їхати?!

Куди їхати?!

Ну, як ви одразу зможете вирiшити, куди їхати, коли сьогоднi вам кажуть:

– Бiля Борисполя, на озерах, качви тiії, ну, як хмари! Повiрите, як випливуть, ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора приїздила звiдтам молодиця, так казала, що її свекровi кум його казав, що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплi мочила, що нема куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?!

– Поїдемо! Тiльки в мене набоїв обмаль!

– А навiщо вам багато набоїв! Та там з одного набою торiк по 24 качки били. П'ять набоїв – сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазi. Важка птиця: бiльш як сто двадцять штук не пiднесете!

Завтра ви почуіте:

– Куди на вiдкриття?

– Думаю до Борисполя.

– До Борисполя? Чого? Хiба на сухому качки плавають?!

– Як "на сухому"?!

– Та там же озера повисихали! Та там за весну й за лiто нiхто навiть i не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетiло, було, туди чималенько табунiв, покружились трохи й усi на Носiвку! Чули про Носiвку?!

– Чув.

– Так там з усього Лiвобережжя качки ще навеснi позбирались. Стихiйне нещастя: соняшники всi потолочили. А на луках через гнiзда трава не виросла: гнiздо на гнiздi, травi нема де рости, – не знають колгоспники, чим худобу годувати. Нi, коли вже їхати, то тiльки в Носiвку!

– Ну! Поїдемо на Носiвку! Iще через день:

– Драстуйте! Готовi до вiдкриття?

– Готовий.

– На Яготин?

– Нi, на Носiвку!

– Тю! За жабами?!

– За якими жабами?

– Та в Носiвцi самi жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так тiльки на Яготин. От там качки...

I т. д. i т. п.

З ким їхати?

Ах, доле моя!

Та хiба ж ість серед мисливцiв, серед людей, що люблять тихi вечори над озерами, що чують нiжний шелест очеретiв, що пам'ятають: "Тихше, тихше, не диши, нас почують комишi...", яким крик бугая на болотi бринить в їхнiх вухах, як козловське распроп'янiссiме ля в серцi тихомрiйної блондинки, а загадковий тихий плескiт на озерi в їхнiм серцi одгукуіться трепетними перебоями, i коли пiд вербою чи пiд копицею все вже розказано i настаі на хвильку тиша, – обов'язково ту тишу заколише одностайне чарiвне:

 
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над водою -
 

хiба ж і серед них людей хоч один, з яким би не можна було поїхати на вiдкриття полювання?!

...Ну, поїдете ви з Iваном Петровичем...

На зеленому килимi, пiд задумливою вербою, точитимуться спогади про знаменитого його гордона, – таких псiв тепер не буваі! – який одного разу став на стойку в густiй лiщинi на вальдшнепа, та так став, що нiякими свистками, нiякими гудками його не можна було зрушити з тої стойки, довелося його залишити в лiсi, бо настала вже нiч, а обставини змусили Iвана Петровича на другий день ранком виїхати з того мiста. Повернувся вiн аж через рiк, згадав про пса, пiшов у лiс, розшукав тi кущi:

– Дивлюсь, стоїть кiстяк мого гордона, i стоїть з пiднятою правою лапою! От був собака! Мертва стойка? Такого собаки я не бачив! Даси, бувало, в зуби йому записку й грошi: "Джек! Миттю пляшку вина!" За пiвгодини вже летить з вином. Тiльки не можна було бiльше грошей давать: решту обов'язково проп'і!

...Десь оддалiк дере деркач, б'і перепел, потiм усе затихаі, сам кудись провалюішся i бачиш, що там за столом сидить Джек i пропиваі хазяїнову решту.

...А як поїдете ви з Петром Iвановичем, то вiн вам розповiсть, що вiн бiльше любить полювати звiра, а птиця це так тiльки, за традицiію! Петро Iванович – гончатник... I яка в нього і сука Флейта, як вона ганяі! По два мiсяцi вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на вовка, вискочила на просiку "блiда-блiда, як стiнка!" "Чотирнадцять вовкiв колись за нами з Флейтою гнались!"

– Ну, Петре Iвановичу! Невже таки чотирнадцять?!

– Факт! Спитайте Флейту! I обидва сiрi! ...Пилип Федорович розповiсть вам про короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву фантастичних вигадок усiії компанiї, з якою вiн завжди полював. Ви дiзнаітесь про зайця, який пiсля бухгалтерового пострiлу з страшним криком "н-н-няв!" вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, i як переляканий бухгалтер кинув рушницю i, приказуючи "да воскреснеть бог", бiг три кiлометри додому...

– А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив бiля телеграфного стовпа, на дорозi, де мав iти той бiдолаха-бухгалтер...

– Та й це ще не все! – додасть Пилип Федорович. – Одного разу ми прикололи шпилькою до вбитого зайця папiрця з написом: "За що ви мене вбили?!" та того зайця й посадили пiд кущем i спрямували на нього короткозорого бухгалтера. – Вiн – бах! Заіць – беркиць! Пiдбiгаі, а там такий на записцi заячий докiр! Що смiху було!

...А чи не пореготались би ви з оповiдання одного старенького дiдуся, як вiн колись, бувши молодшим, не мав рушницi, а завжди додому з качками приходив.

– Як же це так?

– А так! Отам на плесi завжди качки і! От я на острiвець перепливу та в очеретi й заховаюсь. Знаю-бо, що обов'язково хтось iз мисливцiв туди прийде сидячих бити. Коли так: бачу – пiдкрадаіться, пiдкрадаіться... Ббах! А я в очеретi як закричу "Врятуйте!" Ну, вiн зразу драпала, бо, думаі, убив когось чи поранив! А я тодi роздягаюсь, качечки позбираю i додому...

...Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур... Закахкало спросоння криженя... Писнула очеретянка... Десь далеко прогув паровик...

Сiрiі...

– Фiть-фiть-фiть! – прорiзало повiтря чиря...

– Ббах!

Перший пострiл! Полювання вiдкрито!

ЯК ВАРИТИ I ЇСТИ СУП З ДИКОЇ КАЧКИ
М. Т. Рильському

Був такий славнозвiсний орнiтолог Мензбiр, який на пiдставi багатолiтнiх спостережень i наукових дослiджень остаточно визначив, що дикi качки, крiм базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по рiчках-колисках смарагдової Батькiвщини нашої радянської...

...Словом, ви поїхали на луговi озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.

Само собою розумiіться, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стрiляі), набої i всiлякий iнший мисливський реманент, без якого не можна правильно нацiлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огiрки, помiдори, десяток укруту яіць i стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...

Їдете ви компанiію, тобто колективом, так – чоловiка з п'ять, бо дика качка любить iти в супову каструлю з-пiд колективної працi...

У вагонi (чи на машинi) зразу ж ви почуіте:

– Е, черт! Стопку забув! Ви взяли?

– Взяв!

– Ну, як будемо вкупi, позичите! А залишусь сам, – доведеться з "горлушка"!

"Горлушком", за мисливською термiнологiію, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах маі назву "право руля".

Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечiрнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останнiй золотий привiт i пiшло спать... Це ввечерi... А вранцi дика качка зриваіться шукати вашого пострiлу рано-рано, тiльки-но починаі на свiт благословлятись.

Звуться цi часи у мисливцiв "зорьками" – вечiрньою й ранковою...

В цi часи ви чуіте i над собою, i перед собою, i за собою, i праворуч, i лiворуч шум – свист качиних крил!

Ви i сюди – бах? I туди – бах! I отуди – бах!

Ах, незабутнi хвилини!

На вечiрню зорьку ви спiзнились. Це обов'язково... Запiзнення на вечiрню зорьку – це мисливський закон. Виходячи ще з дому, – та що там виходячи! – ви ще напередоднi знаіте, шо на вечiрню зорьку ви обов'язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на гюлювання, ще зранку все вкладаіте, ще зранку ви щось забуваіте, i в час од'їзду ви вибiгаіте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих "Куди?" – кидаіте: "Спiшу, щоб на вечiрню зорьку спiзнитись", i галопом далi... Словом, спiзнились... До озерця ви пiдходите вже тодi, коли качки "повиключали мотори", почистили зуби, зробили на нiч фiзкультурну зарядку з холодним обтиранням i, поклавши на водянi лiлеї голови, полягали спать...

Але ви з цього не печалуітесь, бо поблизу кожного лугового озера і чи ожеред, чи копицi пахучого-пахучого сiна... Ви йдете до ожереду й розташовуітесь... Ви розгортаіте сiно, простеляіте плаща, лягаіте горiлиць, дивитесь на чорно-сині глибоке зоряне небо i вiдпочиваіте... А вiдпочиваючи, думаіте.

Ну, думайте собi на здоров'я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися...

– Ну, що ж, товаришi, давайте звечора приготуімось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушницi й по мiсцях. Де ж це... стопка? Прохав же покласти!

– Що, нема?

– Нема!

– А я взяв! Я поклав собi за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзацi прив'язую, щоб не забути. По-моіму, не так нервуішся, як рушницю забудеш!

– Доведеться й собi прив'язувати! А сьогоднi, прошу вас, позичте вашої... Капризна це, я вам скажу, штука, як з "горлушка"... Повiтря чисте, на широке диханiі вiзьмеш, а воно темно, не встигнеш i зiтхнути, як уже "горлушко" бiля "донушка".

Тут i починаіться найцiкавiший момент качачого полювання.

Це коли старi, досвiдченi вашi товаришi по полюванню починають розповiдати рiзнi надзвичайнi випадки з мисливського життя.

Спiльна для всiх мисливських оповiдань риса – це те, що всi вони – факти, що все це насправдi було, що: "розкажу, то не повiрите, але це-факт!"

...Швиргаіться вгорi якийсь космiчний хлопчик зорями, залишаючи в чорно-синiй безоднi золотi смуги, рипить Вiз, дишель свiй униз спускаючи, блiдне поволi Чумацький Шлях, а пiд ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповiдань...

I вiльно дихаіться, i легко дихаіться...

Поволеньки голос оповiдача тихшаі, потiм якось перериваіться i зовсiм затихаі...

Сусiда тяжко якось зiтхаі...

– Про що думаіте, Iване Iвановичу?

– Про Америку! Яка все-таки технiка.

– А що таке?

– Кажуть, двоствольну стопку видумали!

I тихо... Поснули...

"Раннiм-рано та ранесенько", ще ледь-ледь починаі сiрiти, штовх вас у бiк:

– Вставайте! Вставайте! Час уже!

– Г-г-г! М-м-м!

– Вставайте!

– М-м-м!

– Б-б-бах!

З криком: "Бомбьожка!" ви зриваітесь i мчите.

– Куди? Куди?

– В бомбосховище!

– Тю на вас! То я в крижня гахнув!

– I промазав.

– Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!

Почалася ранкова зорька...

Тут уже все залежить од вашого умiння, вiд майстерства i практики...

Качка, як вiдомо, птах... Вона – лiтаі...

Як її стрiляти?

Дуже просто: цiльтесь обов'язково в око. I бахкайте.

– Бах! – i в торбу. Бах! – i в торбу.

А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! – i повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось iз мисливцiв кiлька качок, киньте:

– Карбованцiв, мабуть, по надцять тепер штука... Бо однаково, коли приїдете додому, несвiдомi члени вашого посемейства спитають вас:

– Дорогi, мабуть, тепер качки?

Ви на це не звертайте уваги й берiться зразу ж готувати янтаревий суп iз дикої качки...

Найперше й найголовнiше – обскубти качку.

Робити це краще в себе в кабiнетi. Щоб не заважало вам уже вискубане пiр'я, одчинiть вiкна й дверi, щоб вiтерець був: ви скубнули, вiтерець пiдхопить, i пiр'я вам не заважаі... I качка обскубана, i кабiнет – перина...

Обскубли, тодi вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:

– Уже обскуб! Мамо, зварiть супу!

Дуже це смачно у мамiв виходить.

Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:

– Та це ж курка, а не качка! – ви авторитетно заявiть:

– Це – качка. Тепер усi такi качки пiшли. Яровизованi...

– А чому в неї горло перерiзане?

– Чому? Чому? Все вам так ото цiкаво знати. Летiла, побачила, що нацiляюсь, виходу не було, взяла й... зарiзалась. Що ж тут дивного?! Варiть уже, прошу вас!

Залишаіться, отже, останні: їсти суп.

– Як його їсти? Ложкою!

Попоївши, лягайте на канапу й читайте "Записки охотника" Iвана Сергiйовича Тургеніва. Прекрасна книжка!

1945

ЛИСИЦЯ

Лисiцю найвигiднiше полювати взимку, коли земля натягне на себе бiлу-бiлу та пухку-пухку ковдру i задрiмаі зимовим спокiйним сном.

Тодi шкурка в лисицi робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а, як вiдомо, лисицю полюімо виключно через її знамените хутро, що маі наукову назву – горжетка.

Лисицi водяться у нас в Радянському Союзi геть-чисто на всенькiй його територiї – i на ланах, i на болотах, i в лiсах та перелiсках.

За весь час нашого свiдомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всiх вищесказаних мiсцях i на всiх тих мiсцях в них стрiляти.

Збираітесь ви, значить, на лисиць.

З цього приводу ви говорите вдома:

– На лисиць поїду! У Срiблянському ярку, казав Посип Явдокимович, два виводки. Поїду, – чотпри-п'ять лисичок тарарахну – от воно: тобi горжетка. Це, як чотири! А як п'ять – то й менi горжетка.

Полювати лисиць, – одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, – лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, – замеознути можна.

Треба вам знати, що звiр, – коли його пiднiмуть i поженуть гончаки, – робить коло: i заіць, i лисиця, i вовк.

Кожний iз них; зробивши коло, повертаіться до того мiсця, звiдки його пiднято, – отже, ваша задача не бiгтн разом iз собаками за зайцем чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на мiсцi й чекати, коли вiн, оббiгши коло, повернеться до свого лiгва.

Собаки гонять, як знаімо, уголос, i коли наближаіться гон, – знайте, що звiр iде до вас!

Стежте тодi пильно!

Голос наближаіться, наближаіться, наближаіться.

Ось майнула серед кущiв золото-червона стрiчка, як блискавка!

Бах! – i нема нiчого...

Заіць робить невеличке коло, лисиця – бiльше, а вовк, – той iще бiльше.

Чекати iнодi доводиться довгенько, – отже, одягайтесь тепло.

Одяглися.

Вам удома й кажуть:

– Ти їздиш-їздиш, стрiляіш-стрiляіш, собак годуіш, а в Ганни Iванiвни он яка чорнобурка! I рушницi нема, i собак нема, – а чорнобурка-очей одiрвать не можна.

– Добре, добре! Трапиться, так гахну й чорнобурку! Тiльки в нас на Українi чорнобурка трапляіться дуже й луже рiдкої Майже нiколи!

– Рiдко? Повнi комiсiйнi крамницi!

– Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, шоб я з гончаками у комiсiйнiй крамницi чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!

– А песцi там ість?

– Єсть!

– Бiлi чи голубi?

– Рябенькi! Вони тiльки на далекiй пiвночi бiлIшають та голубiшають. Так як i курiпки: у нас рябенькi, а на пiвночi – бiлi-бiлi, слiпучо-бiлi! Так i песцi!

Взагалi збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа...

В коротенькому кожушку, в повстяниках i в капелюсi на лисичачiм хутрi виходите ви з тепло-затiшної хати Йосипа Явдокимовича й простуіте до Срiблянського ярка, де:

– Їй-богу, аж дяа лисичачих виводки! Йосип Явдокимович – старий, досвiдчений мисливець i давнiй ваш приятель, що на своіму вiку:

– Тих вовкiв, тих лисиць, тих зайцiв, що вже поповбивав, так, вiрите, й лiчби їм нема!

Ранок. Морозець. Порипуі снiжок. До Срiблянського ярка вiд хутора три кiлометри.

Визирнуло сонце. Застрибали на слiпучо-бiлiй, що й оком не охопиш, ковдрi мiльярди дiамантiв...

Докучай i Бандит – на смику.

Докучай iде спокiйно, вiн багато лiт прожив уже i багато ганяв i зайцiв, i лисиць, i вовкiв, – його вже нiчим не здивуіш, а Бандит тiльки друге поле починаі, – вiн то рвоне вперед, то повернеться до вас i намагаіться, пiдстрибнувши, покласти переднi лапи вам на груди, то знову – вперед.

Нервуіться Бандит...

Рветься i так жалiбно-жалiбно скавучить.

– Пусти, – мовляв, – дай побiгать, дай натiшиться!

Дивись, як бiло скрiзь, як хороше, як снiг блищить! Дай покачаться!

Йосип Явдокимович, пихкаючи цигаркою, совiтуі:

– Пустимо з того боку, од грушi, щоб проти вiтру.

Ви проходьте трохи вперед од грушi й ставайте в лiщинi, а я на той бiк перебреду та за терном сяду.

Пустите тодi, як я вже на мiсцi буду! Я потихеньку свисну!

– Гаразд!

– Та зайця не стрiляйте! Лисичок спочатку поколошкаімо. Хiба собаки за куцохвостим ув'яжуться, – ну, тодi битимемо, щоб собак звiльнити!

– Добре!

У лiщинi затишно-затишно...

Утоптуіться навкруги снiг., щоб зручно було на всi боки повертатися, бо лисиця може вискочити i зцюдова, i студова, i спереду, i ззаду...

Докучай лiг i лежить бiля нiг, а Бандит нап'явся, мов струна, пiднiс голову i нюхаі, нюхаі, нюхаі...

– Якi ж запахи проскакують через рожевi твої нiздрi в чистопорiдний твiй мозок, Бандите? Якi? Чи фiалковий од рипицi пишної "труби" хитрої лисицi, чи густий сморiд зголоднiлого сiроми-вовка, чи невиразне пахкотiння i увi снi тремтячого зайчика-побiгайчика?

Якi? Ляж, Бандите, заспокойся!

Ви обдивляітесь навкруги...

Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слiдок i бiля грушi обiрвався.

То – бiлочка.

Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплi прикрившись, i сняться їй сосновi шишки та солодкi горiшки...

А он далi трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькi ямочки, i де-не-де мiж ямочками нiжнолегесенький по снiгу "чирк".

То лисичка з нiчного полювання в ярок одпочивати пiшла...

Значить, ість!

Легенький свист.

То Йосип Явдокимович подаі знак, що вiн уже на мiсцi.

Вiдпускаються з смика Докучай i Бандит.

– Ну, хлопчики, вперед! Нi пера нi пуху!

Три хвилини напруженої тишi... П'ять хвилин... Ще тиша...

Раптом одчайдушне скавучання Бандита I нервово-густий Докучаїв бас:

– Гав!

Бандит однаково iстерично скавучить, чи то зайця вiн пiдiйме, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку даі легесеньке "скаву-скаву", а потiм – спокiйний "гав", i далi рiвномiрне "гав", "гав", "гав"...

Погнав, значить...

На лисицю Докучай подаі перший "гав" значно нервовiше i йде за нею, гавкаючи трохи частiше i вищим тембром, нiж за зайцем.

А Бандит i за зайцем, i за лисицею однаково iстерично:

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Погнали лисицю...

Ну, тут уже у вас пульс iз 72 ударiв зразу на 90, очi рогом на лоба, "прострiлюючи" лiщину, i ходором ходить у руках двадцятка.

– Спокiйно! – сам до себе.– Спокiйно!

Перша горжетка на вас iде!

Метрiв за 50 од вас, з легеньким трiском, iз лiщини на поляну вилiтаі вона...

Вона не бiжить, а летить, червона-червона на слiпучо-бiлому фонi, випроставши трубу (хвiст) i витягши мордочку.

– Бах! – легкий стрибок i червоного нема,-самий тiльки бiлий фон...

Вискакуі Докучай, за ним Бандит.

Докучай зиркаі у ваш бiк, бачить, що нiчого нема, рявкаі суворим басом i мчить далi.

За ним Бандит.

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Покотила горжетка через яр, i ви бачите, як майнула бiла китичка на її хвостi у лiщинi по той бiк яру.

Докучай мало-мало не на хвостi в неї сидить.

На Йосипа Явдокимовича пiшла.

– Пильнуй, старий!

Аж ось:

– Бах!

Дим i снiгова курява бiля Йосипа Явдокимовича.

– Бий, – кричу, – старий, удруге, щоб певнiше було!

– Крiпко лежить! – кричить Йосип Явдокимович i додаі таке, про що, хочи ви як мене просiть, написати не можу.

Я зриваюсь з мiсця, лечу крiзь кущi в ярок, засапавшись, видираючись на гору, й пiдбiгаю до Йосипа Явдокимовпча.

– Єсть? – питаю.

Вiн дивиться кудись убiк i не каже, а стогне:

– ксть! Он! За терном!

Я стрибаю за терен...

Крутиться Докучай i смикаі лiвою ногою.

Я падаю в снiг...

А десь далеко, аж у другiм кiнцi яру, Бандит аж плаче та заливаіться:

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Горжетку ганяі...

Приїздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкетi, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущi бiгли...

Вам дома й кажуть:

– Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. I хто тi рушницi вигадав?!

– Ладно, – ви собi думаіте, – ладно! Говори! Говори! Одужаі Докучай – знову за горжетками їздитимемо.

1945

ЗАЄЦЬ

I

Золота осiнь...

Ах, як не хочеться листу з дерева падати, – вiн аж нiби кров'ю з печалi налився i закривавив лiси.

Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зiтхаі клен, i тiльки берiзка, жовтаво-зелена й "раскудря-кудря-кудрява", – ген там на узлiссi бiлявим станом своїм кокетуі, нiби на побачення з Левiтаном жде чи, може, Чайковського на симфонiю викликаі.

Креслять тригонометричнi фiгури високо в небi запiзнiлi журавлi, запитуючи своїм "кру-кру":

– "Чуіш, брате мiй, товаришу мiй?" Вiдлiтаімо!

Золота осiнь...

От в цей саме час заіць уже збiгав до пIдборщика хутра, той йому вже на всi прорiшки попiдбирав густо-теплi шматочки, вичистив вуха й лапки i посалив на рiпицю бiлий помпон.

Набиваються набої крупнпм шротом, витягаються теплi штани й пiджак, мастяться грубiшi чоботи, деруться на онучi теплi пiдштаники, вiдкидаіться набiк веселенький картузик-кепочка, а натомiсть розтягаіться на кулаках сумовито-серйозна капелюха...

Коли в качачому полюваннi бiльшу вагу мали помiдори й огiрки, то тут їх замiняють сало й ковбаса.

Незмiнною залишаіться стопка.

При полюваннi на качки стопка, як ми знаімо, береться, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюваннi на зайця з неї, при певному досвiдi, дуже добре оглядати обрiй; коли дивитись крiзь дно, – мiсцевiсть рельіфнiшаі.

Всi вищейменованi твердi, плиннi й газуватi речi розкладаються в певному порядку на канапi, ви ходите й усе кiлька разiв перераховуіте, перевiряючи, чи нiчого не забули:

– Штани, значить і! Чоботи і!.. Онучi, значите і!.. Набої і!.. Сало й ковбаса і!.. Гм-гм... і... Чи не мало буде?

– Досить, досить! – поспiшаі посемсйство...

– А де ж стопка?

– Та ось, за рюкзаком!

– Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здаіться. Так я краще заранi виїду, щоб не спiзнитись на поїзд.

Ви швиденько одягаітесь, вкладаіте все в рюкзак.

– Ну, бувайте, здоровi! Не сумуйте. Денькiв за два-три я буду!

– А рушницю ти взяв?

– Ай справдi, де ж це вона?

– Та я стола нею пiдперла, бо нiжка поламалась...

– Та хiба ж можна рушницею?!

– А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь iз неї... А то ж...

– Ну, годi, годi! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потiм зiпсуіш... Та купи сала не менш як на трьох зайцiв.

– На трьох?

– Ну, купуй на п'ять! Я бiльше як п'ять не стрiлятиму.

Поїхали...