Текст книги "Мисливськi усмiшки (збiрка)"

Автор книги: Остап Вишня

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

III

– Ой, той менi Васько! I досi забути не можу, – починаі Кирило Iванович, запалюючи цигарку. – Да... Ви ж знаіте наше озеро Лиман. Воно звiдси, вiд Дiнця, кiлометрiв iз дванадцять. I село Лиман називаіться, i озеро Лиман. Кiлометрiв на сiм те озеро простяглося, аж до села Андрiївки. Чудесне озеро. На ньому андрiївськi колгоспники силу качок свiйських i гусей розплоджують у природних, сказать, умовах. А якi там карасi!.. Вони й невеличкi, i не золотi, а срiблястi якiсь, – а до чого ж смачнi – i в юшцi й на сковорiдцi. Харкiв'яни на базарi завжди питають: "Чи не лиманськi, часом, карасi?" – "Лиманськi!" – "Давайте, дiду, давайте, спасибi, що привезли!" Да... Так отак, значить, озеро Лиман, а сюди ближче до села Лиман друге озеро, Чайки зветься... А мiж тими озерами такий собi перешийок, метрiв так iз п'ятсот, а може, й бiльше. Добряче там полювання на качок восени. На перешийку викопуються ямки, маскуються бур'яном, сiдаіш у ямку й сидиш: качка вранцi i ввечерi тягне, перелiтаі або з Чайок на Лиман, або з Лиману на Чайки... i таки iнодi добре попострiляіш... Да... От позатої весни, якось надвечiр, прилiтаі Васько, онук отой мiй гемонський, i ще з вулицi криком кричить:

– Дiду-у-у! На Лиманi два лебедi сiло! пй-бо, правда! Швидше, а то полетять!

Я за рушницю та туди. Васько бiжить за мною й командуі:

– Ви, дiдусю, бiжiть, сiдайте в ямцi, ми з Федьком побiжимо та забредемо озером, бо вони недалечке з цього боку сiли, на мiлкому!

– Обережно, – кажу, – забрiдайте, щоб не потопилися!

– Нi, там, дiду, мiлко! Не бiйтесь! – подавсь Васько до озера, де вже його чекав Федько.

Сiв я в ямцi, прикрився бур'яном, звiв курки, чекаю... А як спускався з гiрки, бачив, що справдi на Лиманi, недалечко вiд берега, з цього боку два лебедi плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп'ята ж ото забрели та потихеньку до лебедiв пiдходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене i спина болить, уже й очi злипаються, i ноги терпнуть... Я терплю, – аякже: лебiдь! Коли ось чую Васькiв крик: "Дiду-у-у! Пильнуйте!" Пiдвiвся я трошки в ямцi, зирк у той бiк крiзь бур'ян, – бачу, справдi знялися з озера лебедi I летять просто на мене. I низько, так низько пливуть... Бiлi, бiлi, – аж нiби блищать... Сонечко якраз заходить, i як сонячний промiнь упаде на лебедя, – так у нього одно крило нiби золоте, а друге – срiбне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий – нижче, – i той, що нижче, прямуі просто на мою ямку... У мене аж зуби цокотять i руки пiдскакують. Ось-ось уже лебiдь мене крилами накриі. Я беру його на мушку, вiрно беру, даю, як i треба, вперед: клац! не спалило!.. Аж я зубами заскреготав. – Клац – з лiвого! – не спалило! А я ружжо об землю! А я картуза об землю! Та впав у ямку i за чуба себе вхопив! Пiдбiгають Васько з Федьком:

– Чого ж не стрiляли, дiду?!

А я не сказав, а нiби аж заревiв:

– Не спа-га-га-ли-ло!

Васько пiдбiг до ямки, вхопив рушницю, – а в мене централка, тулка, добряче ружжо! – розкрив її.

– Та вона ж у вас, дiдусю, без набоїв! Не заряджена! Оце охотник! Я як закричу:

– Як не заряджена?!

– Дивiться самi! – смiіться Васько. – Де ж вашi набої?

Так отаке буваі! Раз у життi довелося лебедя стрiляти, i забув рушницю зарядити! А все той Васько гемонський. "Швидше, – кричить, – швидше!" От тобi й швидше!

IV

Ви не смiйтеся з дiда Кирила Iвановича Дудки, бо вiн розсердиться...

А ви його так лагiдненько запитайте:

– Весною це, дiдусю, було? А чи дозволено тодi було весняне полювання, не пам'ятаіте?

– То ж бо й і, що не дозволено! Так хiба ж отямишся, коли Васько, як навiжений, кричить: "Швидше, дiду, бо лебедi сiли!" Хiба той Васько не спантеличить?

– А цiії весни, дiдусю, сiдали лебедi на Лиманi?

– Сiдали! Васько бачив!

– I що: не прибiгав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедiв стрiляти?

– Таке скажете? Тепер Васько в пiонерах, та ще й за голову отих, – як їх там? – юннатiв, що ото птицю оберiгають! Так такий завзятий, що як побачить когось iз ружжом у заборонений час, – зразу до сiльради! Та ще й менi навеснi наказуі:

– Ховайте, дiдусю, рушницю аж до осенi! Кирило Iванович Дудка докурив цигарку i взявся знову розплутувати снасть...

Мовчав, мовчав, а потiм додав потихеньку:

– Та воно, може, й краще, що тодi ружжо не "спалило", мав би я мороку, що навеснi лебедя встрелив.

...Тепер ви можете пливти Дiнцем на Коропiв хутiр i далi повз Козацьку могилу, аж до... та куди, хочете...

1951

КОРОП

I

Чудесний лiс. Мiшаний. I дуби, великi-великi, в лiсi ростуть, i ясенки, i берестки, i сосни. Найбiльше дубiв та сосен. У тиху погоду в лiсi анi шелесне: тихо-тихо, тiльки коли-не-коли флейтою iволга заграі, застукотить дятел, затiвлiкаі щиглик...

I знову тихо.

Серед лiсу ставок, очеретом з одного боку прикрашений...

I якесь так воно вийшло, що з одного берега у ставок сосни заглядають, а з другого, протилежного, – дуби... Лiворуч над ставком – гребля, а праворуч – луки прослалися, з зеленими кущами, з вербами, з густою-густою травою.

У тому ставку коропи живуть. Отакеннi коропи!

– Ой, та й здоровi ж коропи отут у ставку живуть! Як ночви!

I як же хочеться впiймати отi "ночви"!.. Та ще пiсля того, як вам скажуть:

– Та що ви?! Та там як ухопить, як смикне, як поведе, – так i не думайте пiдсiкати! Намагайтеся, щоб зiрвався сам. Бо й гачка не буде, i лiски не буде, i вудлища не буде, i самi ви, як за дуба не вхопитеся, у ставку будете! Нашi такi коропи! Не коропи, а жеребцi! Вони в нас особливої породи – гiбриди: мати дзеркальна, а батько – симентал.

Отож i хочеться впiймати отакого гiбрида. Голову колгоспу, що йому належить той чудесний ставок, ми знайшли на степу, бiля комбайна, що якраз домолочував великий лан озимої пшеницi.

– Дозвольте, Iване Павловичу, коропця у вас упiймати, – сказав я безнадiйно, бо знав, що нiкого вiн i близько до ставка не допускав.

Iван Павлович посмiхнувся та й каже:

– Ловiть, хлопцi, ловiть! Бачу, що рибалки з вас бiдовi.

Рвонулись ми завзято до ставка. Дозволив-таки, бо настрiй у нього чудесний: жнива закiнчуі завчасно, озима пшениця була, як лiс, хлiбоздачу уже виконано.

Навздогiн голова нам кинув:

– Тiльки дивiться, щоб коропець вас не вловив! Коропцi в нас такi!..

– Та ми тiльки так, щоб поборюкатися з коропом! – гукнули ми.

А беруть коропа на свiтанку... I особливо тодi, як перший нiжний промiнь дубовi крони прорiзуі i листя дубове золотить.

А як сонячний промiнь дубове листя позолотить, тодi вiн iз дубової гущавини вириваіться i на ставок падаі, – тодi i ставок золотий, i очерет, i рогiз, i пiсок на березi, – все тодi золоте.

А промiнь од води вiдскакуі, летить на той берег ставка, а там сосни, – золотiють тодi сосни, i ясенки, i клени, – їх позолотивши, промiнь летить далi, аж туди, туди, туди, що вже його й не видно. Тiльки слiд його залишаіться – веселий та грайливий...

А як у золотому ставку короп викинеться, так i короп тодi золотий...

А короп – як ночви... Золотi ночви...

Отакi дiла над ставком сонце iз своїми весело-грайливими променями виробляі...

Воно сходить лiворуч од вас, за дубами, i спецiально саме там сходить, що насамперед дуби позолотити...

Ох, i хитрюще отам над ставком сонце!

Воно хоче, щоб усе, де воно променi свої кине, – щоб усе там грало, вилискувало, радiло, буяло...

Хоче – i робить!

Ох, i хитрюще! Сонце хитрюще!

II

Ви коли-небудь переживали такий момент, коли вам на гачок клюнув короп? Переживали? Коли не переживали, обов'язково переживiть, а коли переживали, вам закортить цей момент пережити ще раз! До болю, до шалу, до крику закортить.

Уявiть собi таку картину: сидите ви над ставком рано-вранцi ще й ранесенько. Благословляіться на свiт. Лiворуч од вас загорiлося небо... То сонце пiдводиться...

Про це вже писано, не будемо ще раз писати... В руках у вас вудочка. Лiска у вас крiпка, гачок у вас сталевий, загартований, мiцний. На гачку – картопля, зварена якраз так, як любить короп: не м'яка й не тверда, а саме враз. Ви дивитесь на поплавок так, як навiть, коли були женихом, не дивилися в голубi великi-великi очi своії коханої... З такою увагою, з таким бажанням, з таким чеканням. I раптом поплавок – сiп! А вас у серце – штрик! Ще раз – сiп! Ще раз – штрик! I ось ваш поплавок поїхав-поїхав-поїхав i зник пiд водою. Коли починаі поплавок їхати-їхати-їхати, у вас iз-пiд серця щось холодне покотилося-покотилося-покотилося кудись униз. I ви почуваіте, що оте холодне вдарило вам у п'яти. I вашим п'ятам холодно. Ви за вудку – ррраз! – пiдсiкли. I почуваіте, що в руках у вас щось трiпоче! I бачите, що лiска ваша натяглася, як струна, а вудлище-дутою i тремтить! ксть! Вiн, короп! Ведете його до берега... Вудлище з лiскою – ходить по водi сюди, ходить туди... Ось короп уже бiля берега. Ось виткнулася його голова, ось уже видно його спину. Вiн рветься, вигинаіться, б'і хвостом, скручуіться бубликом, вириваіться... Але ви його не попускаіте, ведете... Ще – крок, i вiн на березi... Серце у вас колотиться, дихаіте ви глибоко i прискорено. Ви вже бачите цього коропа або фаршированим, або маринованим, або просто смаженим, а з голови – юшку... Раптом – ррраз! Лясь! – Ви – смик! – гачок порожнiй, а короп, на мить отетерiлий, ще стоїть перед вами... Якi хвилини!..

Взагалi коропа в даному разi у вас нема: зiрвався.

Що робити?

Були такi випадки, що рибалка стрибав у воду, щоб ухопити коропа руками. Шубовсть! В одежi, в чоботях, з картоплею в торбинцi, з цигарками i з путiвкою у Гагру в кишенi... Даремно! Короп на путiвку навiть у Гагру не бере, не бере вiн i на картоплю в торбинцi, а тiльки, коли та картопля на гачку.

Спокiйнiшi рибалки в такий момент вигукують щось, залежно вiд темпераменту, i наживляють на гачок свiжу картоплю. Закидають знову i сердито сопуть.

Коли сусiда запитаі (а сусiда ваш, передовик заводу "Ленiнська кузня", пристрасний рибалка, що вiдпочиваі в лiсi, обов'язково запитаі):

– Здоровий зiрвався?

– Здоровий, аж чорний! – вiдповiдають i знову сопуть.

Гiрше, розумiіться, коли попадаіться такий коропище, що з вашої лiски залишаіться тiльки клаптик, а гачок ваш прикрашаі коропову верхню губу...

В такому випадку на запитання сусiди, що трапилося, суворо вiдповiдаіться:

– Порвало!

Не рекомендуіться, мiж iншим, вудивши коропа, залишати вудочку на березi неприв'язаною, а самому пiти пройтись по лiсу, бо частенько трапляються такi випадки, коли пастушки вам гукатимуть:

– Дядю, ваша вудка попливла! Потягло!

Тодi доводиться роздягатися i гасати по ставку, ловити вудку...

А короп у таких випадках майстер iз вас поглузувати: тiльки-но ви до вудки, а вiн – смик! – i поплив... Потягло!

...Так скажiть, прошу вас, варт чи не варт вудити коропа, переживаючи отакi хвилюючi моменти?

Ми вже не говоримо про переживання, коли короп не зiрвався, а його привезено додому, замариновано, чи зафаршировано, чи просто засмажено!

I ви закусюіте та й розповiдаіте:

– От як ухопило! От як потягло! Та я не з тих, щоб упустити...

* * *

Ну, закусюйте собi на здоров'я!

1951

СОМ

Ви були коли-небудь на рiчцi, на Осколi, що тече Харкiвщиною нашою аж у рiчку Пiвнiчний Донець? Не були? Побувайте!

...За славним мiстом Енськом Оскiл тече повз радгосп, i радгоспiвський садок, як то кажуть, купаіться в рiчцi.

Заплава рiчки Осколу, де вiн у цьому мiсцi розбиваіться на кiлька нешироких рукавiв, заросла густими очеретами, кугою, верболозом i густою, зеленою, соковитою травою. Як увiйдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травнi та в червнi...

Помiж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квiтками-горнятами на довжелезних зелених батогах!

А скiльки там водяних лiлiй!

Озеречка тi з'іднуються одне з одним вузенькими іриками, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до iншого.

Дiвчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, – цiлий човен водяних лiлiй понаривають i їдуть додому всi в бiлих вiнках, i човник їхнiй вже не човник, а нiби величезна довгаста бiла квiтка рiчкою пливе...

Дiвчатка їдуть та й спiвають i "Човника", i "Тихо-тихо", рiзних чудових пiсень дiвчатка спiвають.

"Тихенький вечiр на землю спадаі", в садку заливаються солов'ї, до Осколу з пасовиська спускаіться колгоспна череда, а з рiчки лунаі грайливе "Човник гойдаіться серед води" або зворушливо-нiжне "Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дiвка косу чеше..."

Чарiвна рiчка Оскiл...

А скiльки там диких качок!

Як, бува, пощастить вам у тих мiсцях побувати навеснi чи влiтку, сiдайте ви на човна-довбанку i пливiть іриком тихо-тихо, щоб весельце ваше анi плеснуло, анi булькнуло...

I вдивляйтеся в очерет. Ви обов'язково побачите, як помiж густим очеретом мелькаі голiвка чирятка-мами, а навколо неї манiсiнькi чиряточка, мов мишенята, шмигають...

А далi – он пробираіться качка-крижень з криженятами...

А болотяних курочок! Як на путнiй колгоспнiй птахофермi курчаток-леггорнят. Тiльки дикi курочки не бiлi, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькi, на довгеньких ноженятах. I ноженятами тими вони бiгають по зеленому лататтi, як по паркету. Зелене латаття пiд ними навiть не вгинаіться – такi вони легесенькi – болотянi курочки...

До плеса чи до озеречка ви пiдпливайте ще тихше, – щоб анi звуку, анi шурхоту. На озерце не випливайте, а зупинiться бiля нього i дивiться. Обов'язково побачите або бiлолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнiв, широконосок...

Гуляють качатка, у теплiй водi купаючись...

Раптом тривожний мамин голос, тихе – ках! – i каченяток нема! пх як злизало. Вони або пiрнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. I не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокiйливе – ках! – i знову весела гра – купання серед озеречка.

Чарiвнi мiсця на рiчцi, на Осколi...

* * *

Тихо, тихо Оскiл воду несе...

– Якраз проти радгоспу рiчище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи лiворуч – велика ковбаня, цiле просто урвище пiд зверху тихою водою.

– Там така глибочiнь, що й дна не дiстанеш! Там нiхто нiколи дна ще не дiстав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвiниця пiрне! пй-бо, правда! Пiрне з хрестом! Отака там глибочiнь!

Це так нам дiд Панько розповiдав.

– Боже вас борони там купатися! Втягуі, вглиб утягуі! закрутить тебе, завертить, бульк! – i нема чоловiка!

– А що ж воно, дiдусю, закрутить та завертить? Зверху ж нiби тихо.

– Та воно зверху вродi тихо, а пiд водою крутить. I крутить i вертить! Та то ще нiчого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, господи, й помилуй! Ще за панiв було: сидимо ми з паном отут на березi... Нi, не так: пан сидить отут на березi, а я стою бiля пана. Вже сутенiло... Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить – ге-ге-ге-ге! – та по водi крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усi врозтiч! Гусак ще раз – ге! – та крилами – ляп! – i нема гусака! Пiрнув пiд воду! А на тому мiсцi, де гусак плив, щось як ляпне по водi нiби чорною лопатою! Лясь! Тiльки хвилi водою пiшли. Я тiльки:

"Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорт!" А пан у крик:

"Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!" Де там давай, хiба туди ружжо дострелить, на отаку глибочiнь?! Про-о-пав гусак! Отакi соми бувають!

– Невже-таки сом гусака ковтнув?

– Не вiрите? А ви хiба книжки Сабанііва не читали? Менi пан її читав.

– А хто такий Сабаніів?

– А мисливець такий знаменитий колись був i рибалка, що книжки понаписував: i про рибальство, i про полювання, i про мисливських собак. Пан казав, що дуже хорошi книжки понаписував Сабаніів. Професор вiн був, чи що... Так у тих книжках написано, що колись було впiймано сома вагою на 400 кiлограмiв! Он який сом! 25 пудiв сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаіте, що вiн гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далi з тим сомом було. Да... Вирiшили ми з паном, або, вiрнiше, пан зi мною, впiймати того клятого сома! От наказав пан ковалевi зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, принiс до пана. "Ну, Паньку, – пан мене питаі, – а чим ми того гака наживляти будемо?" – "Не iнакше, – кажу, – паночку, як гусаком. Сом, – кажу, – вже поласував гусячим м'ясом, I на гусака вiн пiде обов'язково!" Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цiлою трохи на вогнi пiдсмажили, – гуска сита була! – та й почепили на гака. Гака того ми прив'язали на два зв'язанi налигачi, прип'яли до осокора та пiзно ввечерi й закинули в Оскiл. Соми, як ви знаіте, полюють за здобиччю вночi. Вдень сом може вчепитися на гака тiльки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскiл i посiдали на березi, над ковбанею. Сидимо, чекаімо. Нiч тепла, мiсячна. Тихо, тихо навкруги. Тiльки чути за садком, як Христя, що панськi корови пасла, голосно виводить:

Якби ж таки того пана чорти були узяли,

Ми з тобою, мiй коханий, не такої б утяли!

Сидимо. Я вродi тої пiснi не дочуваю, а пан так i зовсiм не чуі. Тiльки й запитав: "Хто воно ото так виводить?" – "Не знаю, – кажу, – пане, то не з наших, то хтось iз хутора на село через леваду йде". Сидимо, дрiмаімо. Пан налигача в руцi тримаі. Коли це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускаі. А воно пана тягне? Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. "Пускайте, – кричу я пановi, – налигача до осокора прив'язано! Не одiрве! Пускайте!" А пан: "Е, – каже, – пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!" Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Тихо вродi. А потiм знов, як мотоне, як мотоне! А потiм знов пустить. А ми водимо! Водимо собi та й водимо!

– А далi що? – не витримав я. – Ну, водите, а далi?

– Далi? А далi водимо собi та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Водили ми собi, водили...

– Та швидше, дiду! Ну, водили... А витягли ви сома чи не витягли?

– Та витягли. Тiльки ж довго, дуже довго водили... Водимо ото собi та й водимо...

– Ну, вже витягли, слава богу, дiду! Ну, а далi?..

– Ох, i сом же був! Завбiльшки, як тобi сказати, ну, не менший, як звiдси до отiії верби! пй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудiв на п'ять, як не бiльше! Розчинили. I що б же ви гадали, що там у того сома всерединi було? У черевi?

– Гусак?

– Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!

– А що ж там таке страшне було?

– Було... Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всiх усюдах: i листи скрiзь понаписував, i телеграми порозсилав, – нема Джоя... Заходжу якось я ввечерi до папа, а вiн ходить по кiмнатi та аж голосить: "Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мiй дорогий Джой!"

– Як, – питаю я, – не знайдеться?! Аджеж ж знайшовся! – кажу.

– Як iзнайшовся! – пiдскочив пан. – Де ж вiн?

– Та ви ж його, пане, самi з'їли! У сома всерединi самi тiльки пiдпалини та хвоста витягли! – Було тодi вiд пана нам, але було й пановi гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколi. Ото, як вiн купався, сом його й проковтнув.

– А ви, дiду Паньку, часом не той... не бре-бре, що сом собаку проковтнув?

– Не вiриш? А от у Сабанііва в книзi написано, що в Уфимськiй губернiї сом проковтнув ведмедя, який перепливав рiчку. А ведмiдь це тобi не собака! Отакi соми бувають! А ти не вiриш...

– А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?

– Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смiішся? Ти думаіш, що катер для сома розмiром завеликий? к такi соми, що й катера б ковтнули, так бояться.

– А чого вони бояться?

– Торохтить дуже, як рiчкою пливе. А якби тихо плив, могло б i катеру те бути, що тому Джоівi! I незчувся б, коли у сома в черевi опинився б! Соми -вони такi!

* * *

Сом дуже сильна риба, могутня.

– Одного разу, – розповiдав менi один дуже заядлий i дуже справедливий рибалка, – стою на човнi з вудками на Днiпрi. Отам, трохи нижче од Плютiв. Тягаю лящi, язi, краснопери. Добре тодi клювало... Коли – гульк – серединою Днiпра мчить проти води човен. Швидко мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собi, за фокус-мокус: i мотора на човнi нема, i вiтрил нема, i веслами нiхто не махаі, а човен, немов той глiсер, мчить. Коли це якраз навпроти моії сижi човен як закрутиться на мiсцi, як завертиться, а потiм стриб уперед, а потiм знову круть-верть на мiсцi, i то нiби пiрне, то вирине, то пiрне, то вирине, – аж ось таки добре пiрнув i звiдти, з човна, раптом одчайдушний крик: "Рятуйте! Рятуйте!" Тихо... I знову: "Рятуйте! Давай човна!" Я за весла та до човна. На човнi переляканий дiдок, однiію рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна звiсилася. "Що таке?" – питаю. "Сом! Рятуйте!" – "Де сом, який сом?" – "На гаку сом".

– "Так одчiпляйте, – кричу, – а то втопить!" – "Зашморгнуло на руцi, не вiдчеплю!" – "Рубайте шворку". – "Нема чим рубати. Пiдпливайте, може, вдвох щось зробимо". – "I давно вiн вас возить?" – "З-пiд Канева мчу!" Тiльки-но я вхопився за дiдового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому глiсеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити бога, пiшов сом понад берегом i я встиг за кущ на березi вхопитися... Смикало воно, смикало – не вiзьме. Я мiцно за кущ держуся, а воно, видно втомилося... Та де ж не втомитися – проти води стiльки ото човна промчати... "Шворка ослабла, слава богу!" – каже дiдок. "Тягнiть!" – кажу. "Не пiдтягну". Аж ось i сам сом виринаі i перевертаіться голiчерева на водi. Вуса ворушаться, i бульби з рота бульботять. Так нiби не скаже: "Ох i стомився ж я, товаришi рибалки! Дайте вiдпочити, я вас до Киіва довезу!" Витягли ми сома на берег. Я й кажу: "Не вiр, бо звiр. Бий веслом по головi!" Дiд як гагакне сома веслом по головi i промовив: "Амiнь!" Показуі руку, а вона шворкою нiби аж перерiзана у зап'ястi, пальцi пухлi та синi-синi... Ну й сом, я вам скажу! Як човен завбiльшки... "Та де, – питаю, – воно, оце страховисько, вас пiдхопило?" – "Трохи вище вiд Канева, – вiдповiдаі дiдок. – Виїхав я на сома оцим човником, пливу собi, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаіте, пiд човном гак з наживою. Вiн як ухопить, як смиконе.., Ну й пiшло! А шворку я петлею за руку запетлював. Як смиконув вiн зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по менi раки. Утримався все-таки! От халепа! Як же ми тепер додому дiстанемося? Не близький свiт!"

Сильна, як бачите, риба сом.

* * *

Сом – риба осiла. Живе сом в якiйсь однiй ковбанi i майже нiколи її не кидаі. Дорослий сом. Молодi соменки й соменята – тi меткiшi, вони бродять по всiй рiчцi, на чужi "вулицi" запливають.

Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят...

Найкраще ловиться сом теплими лiтнiми мiсяцями, вночi.

Ловлять сомiв вудочками, бере вiн i на спiнiнг, а великий – на спецiальнi великi гаки.

Чим наживляти гаки на сома? Черв'яками, живцями, жабами, можна чiпляти шматки м'яса i т. д.

На великих сомiв на гака, як ви мали нагоду пересвiдчитися з нашої розповiдi, найкраще чiпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гiмалайського ведмедя. На бiлого ведмедя сом не бере, бо бiлий ведмiдь звiр полярний, а сом любить теплi води й не дуже холодних звiрiв.

Як ловити сома?

Дуже просто: наживляйте гачка, сидiть i чекайте. Почне клювати – пiдсiкайте. Пiдсiкши – витягайте. Витягли – зразу ж берiть ножа i розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в черевi знаходили рiзнi цiкавi речi: копчену ковбасу, вареного рака й пару цiлiсiньких шпротiв. Отже iнодi сом вам принесе не тiльки самого себе, як свiжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску.

Iнтересна риба сом!

За царського режиму, як свiдчать дореволюцiйнi рибалки-письменники, сом важив до 400 кiлограмiв, ковтав собак i ведмедiв. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну i ковтатиме симентальських бугаїв i невеличкi буксирнi пароплави...

Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже вiримо. Радянському письменниковi не до лиця, – м'яко кажучи, – перебiльшувати.

А сома... сома менi самому доводилося бачити такого завбiльшки, як комбайн! Тiльки трохи довшого.

Це, дорогi нашi читачi, серйозно i без жодного перебiльшення.