Текст книги "Мисливськi усмiшки (збiрка)"

Автор книги: Остап Вишня

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

ДИКА ГУСКА

Дика гуска – це таки справжня гуска, тiльки – дика.

Її можна їсти, – так, як i свiйську гуску, – з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею i так.

Рiзниця мiж дикою гускою й свiйською гускою та дикою качкою така, що дика гуска нiколи не плодиться в нас на базарах, i для того, щоб її смажити навiть так, без пряженої капусти й без яблук, – її обов'язково треба заполювати.

А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Українi дуже-дуже рiдко плодиться, а тiльки перелiтаі навеснi на пiвнiч, а восени – на пiвдень, – отже, тiльки ранньою весною й пiзньою осiнню можна похвастатися, що:

– Та, – мовляв, – гусей там набив! Приходьте!

Говоримо ми це без нiякої пихи, говоримо ми це iз скромнiстю, властивiстю, як ви знаіте, притаманною кожному справжньому мисливцевi.

Полювали ми з приятелем пiзно восени дикi качки на рiчцi Оскiл, на Куп'янщинi.

Рiчка Оскiл – чудесна рiчка, з прозорою, лагiдною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лiвому березi луками, що дивляться на свiт божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими вiями.

Та й не тiльки цим славна рiчка Оскiл, а славна вона найбiльше тим, що водиться в нiй дуже рiдкiсна риба – верезуб.

А може, й не верезуб, а щось iнше, а тiльки я прекрасно пам'ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповiдав, що в їхньому Осколi таке плаваі, що бiльше такого нiде не плаваі.

Ну, бог з ним, хай плаваі.

Полювали ми, значить, полювали там дикi качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску – казарку.

Правду, як i завжди, казавши, дика гуска ота повз нас i не летiла, i не пливла, проте ми її заполювали.

Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюваннi ість свiй стиль, отже, трудно менi все це типiзувати, щоб зрозумiло було всiм.

Заполював гуску мiй приятель, бо в нього було бiльше набоїв, а я свого гаманця забув удома.

Але вiн мене заспокоїв.

– Ти, – каже, – не хвилюйся i з заздрощiв не мiнись: їстимемо разом! Казарка була бита на крило, а так бiльше нiчого в неї прострелено не було, i вона собi ходила, i навiть доки ми збиралися їхати на станцiю, ходила по хатi й почала вже їсти крихти з паляницi й пити воду.

Ми довгенько збиралися виїздити на станцiю, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичнi люди, потiм спiвали отiії, як пак вона? – та отiії, що ото:

Де ти, хмелю, хмелю, зимував,

Що й не розвивався...

Як їхали на станцiю, спiвали вже не про хмiль, а про огiрочки:

Сама буду поливати

Дрiбною сльозою...

А хазяїн, сидячи на возi, дуже голосно й високо-високо виводив:

...сльо-о-з-о-о-о-о-о-ю!

Так голосно й так високо, що вискакували з дворiв люди й дивилися нам услiд.

– Що воно таке? – питалися вони.

– Охотники поїхали!

Спiвали ми аж до самої станцiї.

На станцiї сердечно попрощалися з хазяїном i сiли у вагон.

Нам з приятелем хотiлося спiвати ще й у вагонi, але на бойовi й героїчнi пiснi в нас не вистачало вже в голосах металу, i спромоглися ми тiльки на журно-мiнорне:

 
Думи мої, думи мої,
Лихо менi з вами.
Дiйшли до запитання:
Чом вас лихо не приспало,
 

Як свою дитину? – та й замовкли. Позiхнули й сказали один одному:

– Будемо, мабуть, спати! А гуска-казарка з нами. Лаштуімося ми спати.

Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалi не додумалось, – постала, отже, проблема, де гуску приткнути.

Їхали ми у м'якому вагонi.

Приятель таки додумався.

– Я, – каже, – вiзьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидiтиме! Сплю я не дуже мiцно, скорше – сторожко я сплю, от я її утихомирюватиму, як вона занепокоїться!

– Ну, – кажу, – добре!

Полягали.

Прокинувся я вранцi, дивлюсь – сидить мiй приятель, спустивши iз верхньої полицi ноги, й мугиче:

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?

– Чого, – питаю, – такої сумної та ще й зранку? Приятель, нiчого не кажучи, простягаі позад себе руку, щось таке бере й показуі. Дивлюся: казарка. Але вже не жива, а мертва.

– Упокоїлась, – питаю. – Як же це так?

– Виходить, – каже, – приспав! А я ж сплю не дуже мiцно, – скорше сторожко я сплю! I от бачиш!

– Та бачу, – кажу. – То ти й спiвав би вже:

Чом вас лихо не приспало,

Як я дику гуску?

Дискусiї про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюваннi, тобто вона законна дичина, чи вона упокоїїлася власною смертю, тобто вона дохла, – тривали недовго.

Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч i на крило, а проте пiдстрелено, i що вона, як дуже часто трапляіться з пiдранками, потiм потихесеньку дiйшла.

А про те, що казарка спала з приятелем на верхнiй полицi, у м'якому вагонi, в поїздi Куп'янка – Харкiв, забути i нiкому не говорити.

Так i зробили.

Гуску з'їли по приїздi на другий день.

Усi крiпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрiзала в неї крила, стулила їх, нiби як вiялом, i заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабiнетi мого приятеля, щоб i кабiнета прикрасити i щоб крила тi повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей.

Приятель дивився на таку до себе увагу та лагiдно й каже дружинi:

– Дякую тобi, моі серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий цi крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красивi, вони так оздоблять твою кiмнатку! Та ще до того це буде мiй тобi, моі серденько, скромний подарунок.

Та й поцiлував мiй приятель свою симпатичну дружину.

А вона його поцiлувала.

Як вороги взагалi весняної охоти, ми здебiльша полювали дикi гуси восени, коли вони летять у вирiй, зупиняючись у нас, щоб вiдпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини.

Вночi вони пасуться, а вдень прилiтають на озера i плавають собi, весело гегочучи.

Одно кепсько, що нiколи вони не плавають бiля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великi, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко.

Дика гуска – птиця вельми обережна й вельми сторожка, пiдкрастися до неї важко.

Випадково, ясна рiч, може на вас налетiти табун гусей, випадково iнодi можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, – але що то за полювання, коли воно випадкове.

Справжнiй мисливець на випадковiсть не розраховуі, йому iнтересно полювати за певним планом, за певною системою!

Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку нiхто не дасть вам назви:

– Тигряча смерть!

Одної благодатної осенi ми з приятелем вирiшили пополювати дикi гуси як слiд, по-справжньому.

Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнiв зо два, а то й бiльше.

Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузi пiд ожередом сiна, увечерi, пiсля того, як постояли на качачому перельотi.

Був iще з нами чудесний охотник, Йосип Явдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту.

Слухав вiн, слухав нашi суперечки, а тодi й каже:

– Нi, хлопцi! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска – звiр дуже мудрящий i пiдлiзти до неї нiкоторого способу нiт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озерi силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосiб, щоб гусей настрiляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадаю, чи пiсля турецької вiйни, чи пiсля гапонської. Нi, мать-таки, пiсля гапонської! Так-так, пiсля гапонської, бо пiсля турецької я ще парубком був, а пiсля гапонської Василя мого ми хрестили. Пiсля гапонської, значить. Да! Так пановi тому дуже кортiло гусей настрiляти! От вiн i придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур'яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого камiння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влiзти, сидiти й стрiляти. I зробив вiн це задовго перед тим, як гуси прилiтають, щоб птиця звикла, що щось также стирчить в озерi. Тодi вона не боятиметься нi сiдати бiля бочки, нi пiдпливати до неї, а озеро, ви ж знаіте, хоч i велике, так неглибоке, – поставити серед нього бочку можна. Поставив вiн...

– Ну, й настрiляв?– з цiкавiстю запитали ми.

– Настрiляти вiн, що й казати, не настрiляв, бо в суботу перед недiлею, коли вiн мав приїхати й у бочку сiдати, капоснi хлопцi з бочки камiння повикидали й цiлу нiч з тiію бочкою в озерi товклися! А спосiб, самi бачите, дуже хороший!

Ми вхопилися за цей спосiб.

Дiстали пiдходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого камiння й обтикавши бур'яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетiти гуси.

Приятель на той час узяв собi вiдпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопцi не покепкували, як з того пана...

Поставили ми її в недiлю.

А на другу недiлю мав приїхати й я, – передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси.

Я приїхав у суботу надвечiр.

– Гуси вже, – каже менi приятель – появилися. I не дуже бочки бояться! Пiдпливають до неї та й, летючи на озеро, не бояться бiля неї сiдати. Сьогоднi можна вже в бочку сiдати. Так як ми будемо, – питаі приятель, – жеребок тягтимемо, кому першому сiдати, чи як?

– Сiдай, – кажу, – ти перший, а я завтра вночi сяду,. бо одпросився я до вiвторка.

– Добре!

Так от ми й вирiшили.

Тодi, правду кажучи, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: iдеш на озеро, так заряджай добре рушницю i не надто заряджайся сам.

Вискочило це правило у нас тодi з голови.

Перед виходом на озеро сiли ми вечеряти.

Довгенько вечеряли, бо йти сiдати в бочку треба було перед свiтом – не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собi й вечеряли!

Перед свiтом вийшли.

Рушницi, хоч i важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що грiі (на випадок – змерзне!).

Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сiсти поцiлив, а таки, кiнець кiнцем, поцiлив...

Одвiз я його до бочки.

Бiля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.

Посадив i поплив до берега.

Не встиг од'їхати метрiв з пiвсотнi, чую – гукаі:

– За твоі здоров'я! Холодно! Доїхав я до берега, пiдтягнув човна й сiв пiд копицею.

Надiйшов Йосип Явдокимович. Сидимо, куримо. Коли це:

– Рррятуйте! – крик з озера:– Перрекинулась! Рав-ненiя потеряв!

– Бреди, – кричу, – до берега!

– Не вибреду!! – кричить. – Мулько!

Ми з Йосипом Явдокимовичем на човна – I до бочки...

Пiд'їздимо, – бочка плаваі, а приятель усе чогось поринути хоче.

– Чого ти нiби пiрнути хочеш? – питаімо.

– Р-р-р-ушниця пiрнула!

– Ну, вилазь уже на човна!

– А р-рушнпця?

– Потiм рушниця!

Втягли ми його на човна, транспортували до берега.

Сiв вiн пiд копицею, зубами цокотить.

А тут уже й сонечко виткнулося...

Роздягся Йосип Явдокимович, сiв на човна, поплив на те мiсце, де стояла бочка, злiз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.

– Чого тебе, – питаю я в приятеля, – чорти перекинули?

– Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!

– Ну, випий, то зiгрiішся, в тебе ж там і? – кажу йому.

– Нема!

– Пiрнула?

– Нi, ще до того, як перекинувся, пiрнула!

– Ага! Розумiю! – кажу.

А гуси летять, а гуси летять!

I все на тiм мiсцi, де була бочка, сiдають.

– Ну, що ж далi? – питаі приятель.

– Кричи, – кажу:

 
Гуси, гуси, гусенята,
Вiзьмiть мене на крилята -
Та понесiть до матiнки.
 

– До матiнки, – каже вiн, – далеко! А от якби на гiiч!

1946

ПЕРЕПIЛКА

Чудесна пташка. Мiнiатюрна курочка. Сiренька, з чорненькими на пiр'ячку крапочками. Вилупить свої жовтенькi пухнатi перепеленятка, отакусiнькi, водить їх за собою й квокче. Ах, ти ж моя матiнко-квочечко!

Та де ж тобi квоктати, коли ти ж сама ще курчатко? А квокче! По-справжньому квокче, i на ворога кидаіться, як вiн її дiтонькам загрожуі. Нiчого не поробиш: мама! Мати! Ота мати, що про неї дiтки нашi спiвають:

 
Десь була, десь була перепiлочка,
Десь була, десь була невеличенька.
Ось вона впала,
До землi припала...
 

Любить наш народ перепiлку: i в дитинствi любить,, i в зрiлах лiтах її вiн любить.

От, примiром, iде полем заклопотаний голова артiлi. Голова в голови розколюіться од думок рiзних:

– А чи закiнчили сьогоднi шаровку?

– А чи пропололи озиму пшеницю?

– А чи...

– А чи...

Раптом iз яровой пшеницi стаккато:

– Пать-падьом!

– Пать-падьом!

– Пать-падьом!

Зморшки на лобi в голови розгладжуються, очi яснiшають, все обличчя лагiднiшаі, розгортаються на його вустах пелюстки усмiшки, вiн зупиняіться I починаі рахувати:

– Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б'і! Ах, сукин кот, i б'і ж!

От i вiдпочила в голови голова!

Любить наш народ перепела i тодi, коли вiн у сiтчанiй клiтцi пiд стрiхою у дворi б'і!

Любить наш народ перепела i тодi, коли його повна ринка i коли вiн, присмачений сметаною, стоїть на столiв а хазяйка у вишиванiй сорочцi паляницю краі.

Чудесна пташка!

"Вечiр.

Нiч..."

Хай даруі менi Павло Григорович Тичина на цей невеличкий плагiат, – я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що вiн укупi з усiм радянським народом теж любить перепiлку.

От коли вже лiтнiй вечiр настаі – я в цей час до матерi:

– Мамо, я з дiдом Махтеім перепели пiду ловити!

– Ще не набiгався?

– Пустiть, мамо! Їй-бо, пустiть!

– I коли воно набiгаіться? Цiлiсiнький божий день, ну, як та дзига!

– Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь! Мати мовчить, i не сопуть, i не лаються! То вже я знаю, що можна!

Зразу в хату, окраіць хлiба за пазуху – i до ворiт. А мати:

– Ти хоч чумарчинку накинь!

– Ат! – кидаіте ви, i вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому споришi мчите до дiда Махтея, що живуть у Василлi, на забаштах, i що їхнiй Павло нашу Степаниду держить.

Бiжиш i знаіш, що в дiда Махтея в кишенi вже ма-нок отой, що так робить: "Сюр-сюр! Сюр-сюр!", – так, як перепiлочка до себе перепела кличе. Так i дiд Махтей сидiтимуть i перепiлок пiд сiтку вабитимуть.

А сiтка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дiд Махтей умiють такi сiтки виплiтати – i на перепелiв, i на рибу, i на метелики!) – так сiтка, нiби найнiжнiше вирiзування, що Ганна собi ним сорочки мережить, – вона вже у дiда в кошику лежить, а бiля кошика стоїть клiтка, сiткою напнута.

У ту клiтку дiд упiйманого перепела пускатимуть, i не пруттям клiтка заплетена, а напнута сiткою, щоб як битиметься в клiтцi впiйманий перепел, так щоб вiн собi об пруття голiвки не побив.

Сильно дуже стрибають у клiтцi впiйманi перепели, на волю хочуть вирватись, i до кровi розбивають собi голiвки об тверде пруття. А вiд сiтки вони тiльки одскакують, i нiчого їм не робиться.

– Драстуйте, дiдусю! – хекаіте ви.

– Здоров, здоров! – кажуть дiд Махтей.

– Пiдемо, дiдусю? – боязко запитуіте ви, i так вам хочеться аж у самiсiньку душу дiдусевi вскочити. – Пiдемо? Ох, i патьпадьомкали, як з татком з сiножатi їхав! Штук сто! От патьпадьомкали!

– Патьпадьомкали, кажеш?

– Ой, дiдусю! I досi аж у вухах лящить!

– Лящить, кажеш?

– Ох, i лящить! Штук сто!

– Сто, кажеш?

– А мо' й цiла копа?

– Копа, кажеш? А що бiльше – чи копа, чи ^ сто?

– Копа, дiдусю, бiльша! Копа, як яіць, то повнiсiнький кошик!

– А як сто?

– А як сто... Як сто? То то, мабуть, як яіць, то тiльки на яічню.

– Iч як! Дуже багато патьпадьомкали? У клiтку не влiзуть!

Так ми не всiх ловитимемо!

– Ага! Ну, тодi, мабуть, пiдемо. А я думав, що цiлу копу треба ловити, та й злякався! А як можна не всiх, тодi пiдемо!

Ну, тут уже такий iде вистриб, що Бровко починаі й собi стрибати, i вже ви на сiнi бiля хлiва верхи на Бровковi сидите й того Бровка лоскочете.

– Не пустуй, – кажуть дiд, – бо ще вкусить!

– Не вкусить! – ляскаіте ви й перекидом летите разом з Бровком iз сiна на спориш.

– Ну, збирайся, пiдемо! – кидають дiд.

– А ви, дiдусю, оте, що "сюр-сюр", узяли?

– Взяв!

– А дайте я сюркну! Один тiльки раз!

– Ходiм, ходiм! Потiм сюркнеш!

Пiшли...

Ну, ще раз:

"Вечiр.

Нiч..."

Власне кажучи, вечiр уже минув, i вже сама нiч!

Я не буду нi в кого запитувати, що таке українська нiч, бо ще сто з гаком лiт тому Микола Васильович Гоголь запитував усiх:

– "Знаете ли вы украинскую ночь?!" I тут же з сумом дорiкав усiм:

– "Нет, вы не знаете украинской ночи!"

Так це ж було бiльш як сто тому лiт!

А за цi сто з гаком лiт, я гадаю, ви вже придивилися i знаіте, що воно таке за українська нiч!

Так що, по-моіму, пояснювати зайве.

Якби тепер я йшов тої ночi з дiдом Махтеім перепели ловити, я б обов'язково дивився на дiда й думав:

– Та не викручуйтесь, дiдусю, не викручуйтесь, бо спiваі у вас душа, їй-бо, спiваі:

 
Нiч яка, господи, мiсячна, зоряна,
Видно, хоч голки збирай...
 

– А як ваша, дiдусю, душа цiії пiснi проспiваі, ви трохи замислитеся, тяженько про себе зiтхнете, а потiм знову в душi вашiй, дiдусю, зриваіться:

 
Мiсяченьку блiдолиций,
За хмару краще б ти сховавсь,
Не свiти, бо вже немаі
Тiії, з котрою кохавсь...
 

Та не про те менi тої ночi думалось, не про те гадалось! Найголовнiше, що мене цiкавило:

– Чи ж патьпадьомкають? I чи цiла копа патьпадьомкаі?

Тiльки-но вийшли за село поза старою грушею, що над шляхом стоїть, звернули на межу, аж ось один:

– Пать-падьом!

– Пать-падьом!

За ним другий, а там iще, й ще, й ще!

– Ага, дiдусю, чуіте?

– Чую!

– А копа буде?

– Двi коли!

– Аж двi? Ого!..

Проходимо далеко, далеко межею. Аж за могилу. А праворуч i лiворуч стiна озимої пшеницi. А на межi ромашки, i молочай, i чебрець, i дзвоники...

Тут уже дiд Махтей зупиняються, витягають з кошика сiтку.

– Держи, – кажуть.

Я держу з одного боку сiтку, а дiд Махтей її розгортають, розпрямляють.

– Занось!

От ми з дiдом заносимо сiтку й напинаімо її на пшеничнi колоски бiля самої межi.

Дiд тодi витягають манок i починають:

– Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр!

Тихо. Дiдусь iзнову:

– Сюр-сюр! Сюр-сюр!

Аж ось лiворуч, мов молотком:

– Пать-падьом!

– Сюр-сюр!

– Пать-падьом!

I на кожне дiдове "сюр-сюр" – все ближче, все ближче нервове "пать-падьом".

Уже чути й пожадливо-пристрасне:

– Ха-вав! Ха-вав!

А за ним одразу й бойове:

– Пать-падьом!

Ось-ось уже близенько вiн! Уже чути, як шелестить пшениця, уже його "ха-вав" i "пать-падьом" нiби бiля самiсiнького вашого вуха!

– Ха-вав!

Вiн уже пiд сiткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутить вiн голiвкою сюди й туди, як на нiжки спинаіться, шукаючи чарiвну спокусницю!

– Ха-вав!

Дiд Махтей мовчать, вони теж уже його бачать, вони милуються з цього закоханого перелюбця.

– Ха-вав!

Дiд Махтей раптом б'ють у долонi i встають. Переляканий коханець зриваіться, б'і головою в сiтку й заплутуіться.

–Ага, парубче, – посмiхаіться дiд Махтей, виплутуючи сiренького переляканого птаха з сiтки. – А будеш до чужих молодиць, захекавшись, бiгати? Будеш у гречку стрибати?!

Єсть один!

Вiн пiдстрибуі в клiтцi, б'іться голiвкою об м'яку сiтiку i знову падаі на дно.

Я не знаю, в кого дужче трiпоче серце – чи в переляканого перепела, чи в мене?

– Та не стрибай, дурнику, не стрибай! – умовляі перепела дiд Махтей i прикриваі клiтку свиткою. I знову:

– Сюр-сюр! Сюр-сюр!

I знову десь аж у гречцi:

– Пать-падьом!

I другий уже в клiтцi... I третiй!

Я дивлюсь на небо, а воно глибоке-глибоке та сині-сині, а зiрок тих, зiрок! Скiльки ж кiп тих зiрок на небi?

В очах у мене щось нiби полегесеньку свербить, я кулаками протираю очi i солодко-солодко позiхаю. I ледь-ледь чую, як дiд Махтей говорить:

– Е, парубче, заснув!

А потiм обгортаі мене щось тепле. То дiдiв пiджак. I я вже не чую нi "ха-вав", нi "пать-падьом". I тiльки вже пiд ранок, коли дуже-дуже не хочеться з-пiд дiдового пiджака вилазити, чуіться:

– Вставай, синку, вставай! Додому пiдемо! Там досипатимеш!

Вискакую з-пiд пiджака до клiтки, а там аж сiм!

– Ого!

– Ну, пiшли, синку, пiшли...

З рушницею полюють перепiлки восени, коли вже просо вклоняіться хазяїновi повними китицями пшоняної кашi, а навкруги проса, куди оком кинеш, – самi стернi та копи, та скирти...

От тодi на просищi з собакою iнтересно настрiляти повнiсiнький ягдташ перепiлок...

Ситi вони тодi дуже...

Вони запливають тодi жиром i, коли ви їх поскубете, перед вами не птиця, а грудка масла.

Коли полюіте перепiлок з вашим власним собакою, то це найвища насолода.

– Пiль!

– Бах! Єсть!

– Пiль!

– Бах! Єсть!

Так що ви маіте повне право потiм усiм говорити:

– За якусь годину-пiвтори мiй Ральф подав менi шiстдесят сiм перепiлок! Насилу встигав.

– Пiль!

– Бах! Єсть!

– Пiль!

– Бах! Єсть!

От собака! Ах, i собака ж!

Коли ви прийдете з полювання додому й принесете шiстдесят сiм перепiлок, не забувайте двох правил пiсля перепелячої охоти.

Перше: обов'язково почистiть рушницю!

Друге: не об'їдайтесь!

1946

ЛОСЬ

Лось, або лiсова корова, плодиться здебiльша по лiсових просторах пiвнiчної частини Батькiвщини нашої – Радянського Союзу.

Забрiдаі вiн iнодi i в центральну частину, доходить до Бiлорусiї й до українського Полiсся, але дуже й дуже рiдко.

Одного разу зчинився був гвалт, що пiд Киівом, у Пущi-Водицi, бачили в лiсi лося.

Зiбралися мiсцевi охотники, позаряджали рушницi жаканiвськими кулями, наздогнали того лося, оточили, – до нього, а вiн не дуже й тiкаі, а просто йде на мисливцiв i мукаі...

Виявилося, що звичайнiсiнька собi корова, та до того ще й ялiвка, в лiсi заблукалася.

У Киівi одного лося я сам бачив, але не цiлого лося, а саму тiльки голову, але про це трохи згодом.

Лось зветься ще "сохатим".

Чому вiн так зветься, я достеменно не знаю, але, очевидно, через те, щось колись, за давньої давнини, коли мамонтiв у чотирьохлемiшний плуг запрягали, то лосi тягали тiльки соху.

Лось-звiр дуже здоровий: дорослий самець важить iнодi бiльше як тонну. Отже, заполювати лося – не тiльки гордiсть, а пудiв з пiвсотнi доброї гов'ядини (чи лосятини), не кажучи вже про шкуру, ратицi, хвiст i роги.

А роги в лося величезнi та розложистi – гребiнцiв iз них можна наробити, ну, може, не вагон, а таки чималенько.

Полювати лося – рiч дуже прибуткова, через те ми й узялися розповiсти про спосiб цього полювання, хоч на Українi лосi й не плодяться.

А може, хто й зацiкавиться, кине таке невигiдне дiло, як, примiром, завiдувати продбазою чи продкрамницею, та й подасться у пiвнiчнi лiсовi простори:

– Подамся, – мовляв, – на лосiв! I сам прогодуюсь, та й жiнку з дiтками забезпечу.

Для таких оце й пишеться.

Що треба для охоти на лося?

Перш за все, ясно, рушницю. Можна гвинтiвку чи карабiн, можна штуцера, можна й просту собi дубельтiвку, але набої повиннi бути з жаканiвськими кулями. Шротом лося не звалиш.

Обов'язково – лижi, бо полюють лося взимку та ще тодi, коли снiг вiзьметься "настом", тобто вкриіться такою собi, нiби крижаною, скоринкою. Лижi тодi не провалюються в снiг, а легко пливуть поверх снiгу, – тiію скоринкою-настом.

Харчiв так мiсяцiв на два, бо полювання, як ви потiм побачите, потребуі чималого часу.

Величеньку дiжку, щоб у нiй можна було засолити пудiв з п'ятдесят лосятини.

– Пудiв з п'ять солi!

За наших часiв уже треба брати i короткохвильову радiостанцiю.

Та оце, мабуть, i все.

Зрозумiло, звичайно, що одягатись треба якнайтеплiше: кожух, капелюха, тепла бiлизна, теплий костюм, а на ноги унти чи пiми, простi повстяники навряд чв витримають такий похiд.

Так ото зiбрались i кажете дружинi й дiтям:

– До побачення! Вирушаю на лося!

З тим, значить, вантажитесь у вагон, i їдете на пiвнiч: можна в Архангельський край, можна й у Вологодську або Кiровську область.

До обласного центра ви не їдьте, бо в самiм обласнiм мiстi лосi не водяться, вони на периферiї.

Краще всього висiдати на якiйсь невеличкiй залiзничнiй станцiї, серед дрiмучого, безкрайого лiсу,

Висiли.

Невже треба вас iще вчити й того, як приладити всi отi причандали: дiжку, сiль, харчi i т. iн., щоб вони теж за вами їхали?

Зрозумiла рiч, що на пiдводу тут розраховувати нема чого, отже, треба вмiти змайструвати вузько-довгi саночки!

Сокиру, товаришi, сокиру не забудьте! I потрiбний метраж вiрьовок! I гвiздки!

Обладнавши все як слiд, надягайте лижi, запрягайтеся в саночки i на лижах весело i прудко вибiгайте в лiс...

I бiжiть собi на лижах: усе лiском, усе лiском.

Коли пощастить, то днiв за два-три наткнетесь на лосячi слiди...

Тут уже вас захопить мисливське хвилювання i пiднесення вашого мисливського духу, i ви покотите, покотите, покотите по лосячому слiду...

Чим далi будете бiгти, ви помiчатимете, що слiди все свiжiшають, свiжiшають, свiжiшають...

Пильно вдивляйтеся вперед!

I ось через галявину, провалюючись у снiг i поклавши на спину свої величезнi розложистi роги, важко мчить "сохатий".

Вiн почув вас, бо звiр вiн дуже сторожкий i обережний, i коли за вiтром, то вiн чуі вашу присутнiсть за кiлька кiлометрiв.

Ви – за ним.

Лось бiжить, пробиваючи своїм важким тiлом наст i провалюючись у снiг аж по черево, а ви мчите легко й плавно, бо ви не такi важкi, як вiн, i ви ж на лижах, а вiн – босонiж, без лиж, бо на його чотири ратицi лиж iще не винайдено.

То нiчого, що лось залишаі вас позаду кiлометрiв на 15-20, ви з цього в розпуку не вдавайтеся, а весело й упевнено йдiть його слiдами, бо перемога все'дно буде ваша!

А яка насолода бiгти на лижах густим-прегустим лiсом, що простягся ген-ген аж на тисячi кiлометрiв!!

Перескакують з гiлки на гiлку бiлочки, зриваіться з густої ялинки глухар, пищить рябчик, притулюючись до стовбура, щоб його непомiтно було (мiмiкрiя!), шарахаіться набiк перелякана росомаха, щiльнiше пригортаіться з остраху до своії лапи в барлозi ведмiдь.

А навкруги казковi шати – снiговим шаром уквiтчанi вiти дерев, а пеньки стоять з височенними на них слiпучо-бiлими шапками, мов зустрiчають вас старовиннi бояри у фантастичних володiннях царя Берендея.

Так i здаіться, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде нiжна Снiгуронька й тихо-тихо привiтаі вас:

– Чолом тобi, охотничку-стрiлочку! Нi пуху тобi ще й нi пiр'ячка!

А ви мчите, а ви мчите, а за вами сани, а на санях дiжка, i сокира, i вiрьовка, i сiль...

Идет он густою тайгою,

Где пташки одни лишь поют.

Не всю путь до перемоги над лосем, певна рiч, буде так весело, бо людина – і людина, отже й ви, розумiіться, вiдчуіте через два-три тижнi втому, але ж, я гадаю, що ви вже почуваіте, що й лось притомився, бо слiди його все глибшi, все важчi.

Пiдбадьорiться, – ось-ось перемога!

Ви вже бачите, як перевтомлений звiр хапаі язиком снiг i все частiше, все частiше вiн його хапаі. Тому доказ – довгуватi ямки обабiч лосьового слiду.

Щоправда, ви вже весь паруіте, як киплячий самовар, але то нiчого: бiльше руху, бiльше енергiї!

Вже недовго...

Днiв через п'ять-шiсть ви вже наближаітесь до лося, бо вiн уже не бiжить, а тяжко йде, ступаі.

За два-три днi вiн од вас не далi як на п'ятсот метрiв!

Натиснiть, голубе, натиснiть!

Аж ось ви бачите, що звiр упав. Потiм пiдвiвся, ступнув разiв iз десять i знову впав. Ще раз пiдвiвся, двiчi ступнув i впав.

Лежить!

Ви пiдбiгаіте на лижах до нього i падаіте на звiра.

Звiр тяжко дихаі, i ви тяжко дихаіте.

Звiр висолопив язика, i ви висолопили язика.

Отак звiр i ви лежите днiв зо два!

Але яка радiсть розтинаі вашi груди! Бо ви зверху!

Приблизно днiв через два звiр тяжко пiдносить голову, повертаі до вас свою вкрай стомлену морду!

– Стрiлятимеш чи рiзатимеш? – питаі.

– Почекай, дай трохи вiдсапну! Вiдсапуітесь далi...

– Ну, що ж, – каже лось, – не хочеш убивати, почвалаю я далi: я звiр, а ти мисливець, менi вiд тебе тiкати треба!

– Та полеж, – кажете ви, – вiдпочину й застрелю!

– Нi, побiжу, – я гордий! Iзсунься з мене, бо я не встану!

Пiдвiвся лось i почвалав.

Але вiн далеко не пiде, – ноги вже йому не служать, i вiд смертельного гону в нього невроз серця.

Ви пiдводитесь i стрiляіте.

Лось – мертвий, а ви поки що живий.

Тодi вже бiлуйте, солiть м'ясо, напинайте шатро, встановлюйте радiостанцiю, визначайте орiінтири й викликайте радiограмою дружину з дiтьми.

Приїздить родина, може, ще хтось i знайомий завiтаі – ну, тут уже бал i все таке iнше.

Святкуіте, доки не з'їсте всiії солонини з лося.

Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потiм повiсити її в кабiнетi й увесь час задаватись, що ви вбили лося.

А як дружини не викликатимете, – грузiть солонину на санки й додому. Коли повернетесь додому, в Киівi буде вже двi лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля.

Я про неї вже згадував. Мiй приятель хотiв був подарувати менi ту голову з страшними рогами:

– Забери, – каже, – будь ласка! Трофей же який!

– А чого, – питаю, – ти сам не пишаішся з такого трофею?

– Та куди ж я його приткну? У передпокої – в хату не ввiйдеш, в кабiнетi – теж нема де повернутися! Сама тобi голова! Забери, будь ласка, я доплачу!

1946