Текст книги "Камертон Дажбога"

Автор книги: Олесь Бердник

 
– То звідкіля пішло воно —
Те дивне, звучне імено?
В Дідів-Троянів був кумир —
У Вирій вірний Поводир.
Не ідол мертвий – Дух Життєвий,
Триликий – тобто Трисуттєвий.
Що перший Лик – то КИЙ і ДІЙ —
Таємний, звивистий, мов змій.
А суть – від коєння до дії,
Від божевілля до надії,
Бо КИЙ веде до каяття,
А ДІЯ рухає життя.
Покинеш КИЙ – то маєш спокій,
А ДІЯ дасть політ високий.
Двобічний був той лик в кумира:
Один бік – зло, а другий – миру.
І говорили Прадіди,
Що КИЙ веде лиш до біди,
Що відкриває тайний лик
Лиш той, хто в ДІЇ суть проник.
Хто коєнь марних пелену
Розвіє, мов примару сну.
В кумира другий лик – то ЧАХ,
Летючий він, неначе птах,
Дає здоров’я й забира,
Коли прийшла комусь пора,
Малює барви на щоках,
Смішинок іскри ув очах,
Незламну силу у руках,
І сіє передсмертний жах
Всесильний, таємничий ЧАХ…
 

– Дивно, – озвалася Громовиця-Галя, – але мені здається, що я все це знаю. Я вже відчуваю себе там… бачу обриси будівель, виблискує плесо великої ріки… в небі пролітають кораблики з білими вітрилами… Як це можливо?

– Тихо, – зауважив Сократ-Олафрам, обнімаючи Громовицю за плечі. – Сприймайте все як просту й логічну реальність. Наші ментальні стереотипи звужені до смішного. Те, що оповідали казки, колись було звичною реальністю. Ми самі диктували ті чи інші константи Природі. Хіба забули?

Горикорінь підняв руку, мовби одсікаючи можливість дальшої дискусії, і продовжував оповідь.

 
– Гнівити ЧАХА – стережись!
Він підкрадається, мов рись,
Якщо здоров’я ти згубив,
То ЧАХ тебе не полюбив.
Ти станеш чахлий, наче тінь,
Ти вичахнєш, як древня лінь,
Й тебе од світу одчахнє
Веління ЧАХОВЕ страшне…
…А третій лик – ясного ХОРА,
Який пітьму щоденно боре,
Котрий об’єднує невпинно
Усе – від люду до билини, —
Дерева, райдуги, зірниці,
Мурашки, гори, звірі, птиці:
У дивоколі все живе
Його Вітцем своїм зове.
Тому Троянськії дівчата
Так люблять ХОРА величати
У плавнім диво-хороводі,
Прохаючи кохання й вроди,
І ХОР ясний дарує їм
Любов, дітей і рідний дім.
Тому хороше все, що миле,
Тому хоробрість – ХОРА сила,
Бо він щодень у Дивоколі
Життєві зерна сіє в полі,
В блакитну всеосяжну Ниву,
У Землю – буйну і вродливу.
Він – всіх великий Хоронитель,
Пастух, об’єднувач, цілитель,
Чому його звемо ще й РОД —
Трояни всі – його народ!
Отож Троян тримав сторожу
Землі цієї і ворожу
Чужинську силу нерушимо
Ламав, мов буря бадилину.
Бо знали всі діди-Трояни,
Що лише єдність нездоланна.
Хто знає тайну праці-дії,
Хто береже дідівські мрії,
Хто в Хорі-колі, в чеснім вічі
Загляне Друзям в ясні вічі,
Того ніяка вража зграя
У буйнім герці не зламає.
Діди передали онукам
Єдину вірную науку:
Щоб мати силу й волю в світі,
Троян тримайте, любі діти!..
 

Урочисті слова Горикореня зненацька перебив мелодійний дзвін. Громовиця стрепенулася, доторкнулася до грудей.

– Келих, – прошепотіла вона. Одгорнула полу халата і показала чарівну чашу друзям. Там уже мерехтіла багряна рідина, іскрилася. Від неї плинув тонкий трояндовий запах.

– Пора, – сказав Сократ. – Слуги Арімана збурилися.

Біля лікарні метушилися люди в халатах. Щось кричали, з ними сварилися постаті в уніформі чекістів, показували в той бік, де зібралися Космократори. Весь майданчик, заповнений божевільними, захвилювався, ніби сколихнутий подихом незримого урагану.

– Пийте, – наказав Горикорінь. – Я тим часом докажу ритміку коду. Лишилося кілька рядків. Пийте, мої дорогі. Рушаймо в дорогу понад віками…

Галя-Громовиця енергійно відпила ковток з келиха, передала мені. Я знову відчув ураганну вогняну силу, коли крапля рідини скропила мої вуста, і передав Чашу Невмирущості Юліані. А Горикорінь, занепокоєно спостерігаючи за гуртом лікарів та військових, котрі бігцем рушили до нас, хутко завершував віршований код.

 
– Спільноті впасти не давайте,
Тримайте ХОРА всі і знайте:
Як розпадеться міць ТРОЯНА —
Господарем чужинець стане.
Від сили й слави в час такий
Для нас залишиться лиш КИЙ,
Та й то – в чужих для нас руках.
І піде вдаль могутній ЧАХ,
І від веселки Диво-Хора
Лишиться гіркота і горе.
Отож з Трояном вік живіть —
І процвіте Троянська віть!
Тепер скінчилася зав’язка,
Почнеться справжня, давня КАЗКА…
 

– Брама відкрита, – твердо сказав Горикорінь. – Горіор та Гледіс тримають прохід. Рушайте, залишаючись тут.

– Ти ще не випив, – скрикнула Громовиця, подаючи йому келиха. Він узяв його, підніс до вуст.

У небі потемніло, хмари налилися зловісною синявою. Вдарив грім, прокотився над Куренівкою.

– Стій, стій! – Закричав якийсь військовий, махаючи рукою. – Стій, падло, кому кажу?! Застрелю, як шолудивого пса!

– Пізно, Арімане! – Спокійно промовив Горикорінь і осушив келих до дна. – Горіоре, ми йдемо…

Частина третя
ЯНІ – СИН ЗІРНИЦІ

Награлася весна в просторах Троянських. Нагулялася, наспівалася. І легко зійшла на груди Геї-Матері, землиці родючої.

І затепліли гойні груди.

Зігрілися.

І задихали, затріпотіли назустріч вітодайному Ра-Дажбогу, вічно юному Синові-Данові блакитного Дивокола-Сварога.

Трояни готувалися до нового радісного літування, як і в попередніх віках. Та інакше склалося, аніж бажалося. Хвостата зірка, що встала над краєм Троянським, примарним блиском своїм віщувала тривожні дні. Старші люди згадували, що її поява в минулих віках приносила горе, руїну і злигодні, пам’ять про які передавалася в казках і думах…

На вершині Дивич-гори, під поглядом тисячооким Дива Зоряного, зібралися магатями Трояппільські на Раду велику, на Віче старшинське. Біля підніжжя кумира кам’яного Трояна розпалено багаття з пахучих дровець, нарубаних в священнім Гаю. Батьки й Діди всіх родів Дажбожих повсідалися довкола високого полум’я, заглибившись у таємні тяжкі думи.

Біліють у полисках вогню святкові шати, пишні бороди й вуса, довге сиве волосся. Всі погляди обернені до темно-синього Дивокола, на грудях якого розкинула крила примарні Зоря зловіща – вісниця змін.

Мовчання пливе понад зібранням урочистим, проте відчувається в тиші грозова дума. Внизу, під горою, виблискує плесо Дана-пра іскрами зірок, з-за обрію викочується багрове коло Місяця.

Біля кумира Трояна з’являються дві постаті: Дід Ям, найстаріший магатям у Троянськім Краї, і його син – воєвода Пріям, славетний кошатрій, вартовий морських рубежів землі Дажбожої. Він прибув нині вранці з якоюсь важливою вістю: верхові лелеки-велетні, викохані волхвами Діда Сварога, були знеможені до краю, завершивши свою тяжку дорогу понад Чорним морем та полуденними хащами Гілеї.

Ям підняв руку, і на його пальці засяяв самоцвіт владності – знак Старшинства.

– Магатями, кошатрії, володарі славних Родів Троян-поля, – пролунав у тиші голос Яма. Ви всі відчуваєте тривогу, посіяну з’явою зоряної вісниці. Сотні літ спокій і злагода обнімали рідний край. Рік у рік ми плекали надійну основу радості – цілість братерської єдності. Проте всі Старшини пам’ятають засторогу наших Покровителів – Діда Сварога, Діда Дажбога, Матусі Горогни і Баби Гайї, – що могутнє щастя притягує до себе могутній опір ворожої сили. Сип мій Пріям приніс жорстокі вісті. З далекого Кріту, з гір Греції, з пустель Лівії готуються до походу кораблі наших супротивників під рукою Синів Місяця. А вчора прибули посланці з Карпат – наші побратими. Повідомлено, що вже палають троянські городища й села, захоплено в полон сотні жінок та дітей, смерть забрала до себе вірних захисників-кошатріїв. Ви знаєте, що Троян-піль утримував свою вільність лише любов’ю до мирності й злагоди. Ми були відкриті всім племенам – дітям Матінки Гейї, відкриті для обміну, любові й братерства. Тому кошатрії наші зломлені грубою силою ворогів, а достойні заміни для опору відсутні. Ріка зла і руїни котиться по землях Троян-поля. Маємо вирішити, славні магатями, як діяти. Вирішити хутко, ясно, достойно. Я сказав! Хто воліє слова?

До вогнища виступив волхв Горислав.

– Ми давно передчували, що такий день настане. Лише не відали – коли. Про це казали справіку вартові Троян-поля, Зоряні Діди й Баби. Маємо звернутися до них, щоб здобути ясне розуміння і добру пораду. Хай старшинська Рада спорядить повноважних слів-волхвів: одні одразу ж рушать в Рожище, до Баби Гайї, аби вона провішувала нам грядуще, а інші вкупі з усіма достойними магатямами мають увійти до втаємниченої кузні Діда Сварога, заглибленої в Дивич-горі. Відкриваю вам цю таємницю, бо грізна нора настала, і без Диво-Коваля ми безсилі зупинити зловіщу руїну. Чи згодні ви зі мною, славні магатями, кошатрії та Володарі Родів?

– Згода! – Пролунало над Дивич-горою.

– Тоді обирайте вісників до Баби Гайї. І одразу ж приступимо до обряду відкриття Брами зоряної кузні.

Вісників до Баби Гайї очолив сам волхв Горислав. З ним вирушили магатям Грім-тур – славний воєвода Карпатських троянів, кошатрій Пріям, боян-співець Дивогук. Напросився до плавання син Пріама, юний воїн Гуктур. Вітець остерігався брати його для такого таємничого діла, проте хлопець наполягав – аж до сліз ув очах. Він вперше побував у серці Троянського Краю, і душі його хотілося якнайглибше зануритися в казкові сплетіння подій рідної землі. Почувши благання молодого кошатрія, волхв Горислав доброзичливо сказав Пріямові:

– Дарма перечиш синові, славний Пріяме. Хай приймає на серце, окрім бойового ладування, ще й мудрість глибинної долі Троян-поля. Поглянь на нього – він весь тріпоче від любові до коханого краю. Бачу полум’я серця юначого і запевняю – горить воно добрим променем. Хай пливе з нами Гуктур. Еж недарма ти дав йому ім’я покровителя Землі Раїн-ської – Тура. Гук Тура маємо почути з вуст Баби Гайї, то хай же поміж нами буде його дитя.

Пріям полегшено зітхнув, почувши таку доброзичливу раду з вуст найстарішого волхва – бесідника Сварога й Дажбога. А Гуктур вже й не відходив від Горислава, старався щомиті бути поруч, прислухався до кожного слова мудреця, приглядався до виразу обличчя, погляду очей.

Гурт посланців до Баби Гайї, покинувши вершину Дивич-гори, попрямував до берега Дана-пра. Пролунав скупий наказ Горислава, і на байдаку, що похитувався в нічних сутінках на хвилях ріки, заворушилися постаті гребців. Сильні руки перекинули широкі сходні на піщаний берег. Першим на байдак ступив боян-співець Дивогук. Його радо привітали гребці, допомогли сісти на почесному місці під щоглою. За ним берег залишили Пріям, Грім-тур, кілька охоронців і юний Гуктур. Останній з’явився на байдаку Горислав. Гребці, вклонившись йому, зайняли свої місця біля весел.

Волхв, сівши на кормі, помовчав трохи, обнімаючи поглядом нічний дивокіл, сяючий самоцвітами зірок.

– Зловіща Зоря потроху втрачає силу, трояни. Зоряний Див прихильний до нас. Проте великі втрати і руїни грядуть для наших нащадків. Благо тому, хто матиме терпіння і збагне суть знаків таємних.

Усі з повагою прислухалися до віщих слів волхва, хоч безсилі були збагнути всю глибину його рокування.

– Гребці мої, – повагом вів далі Горислав, – маємо вельми швидко добратися до Рожища, аби Баба Гайя провішувала долю Троян-поля до світанку. Так велено. Чи встигнете, друга мої?

– Навряд, – похитав головою керманич, чухаючи потилицю. – Навіть якщо будемо гребти з усіх сил – прийдемо за годину по світанню.

– Тоді маємо звернутися до Водяного Дива – господаря Дана-пра, – урочисто мовив Горислав, встаючи на кормі. Він викресав вогню, запалив смолоскип, високо підняв його над головою, вдивляючись у мерехтливу далечінь широкого плеса ріки. – Дивогук! Ми зрідка турбуємо володаря святих вод, і лише при крайній потребі. Заграй йому величальну, прошу тебе!

Дивогук кивнув головою, торкнувся трьома складеними докупи пальцями чола і серця, поклав руки на струни гусел. Зарокотали переливи срібнотонних згуків над просторами Дана-пра, лягли до підніжжя Дивич-гори. Під зоряним склепінням почулися рокування, звернені до Водяного Дива:

 
– Матері Сила, тайни Дитина,
Струмінь одвічний Диво-Життя,
Радості й мудрості річка невпинна,
Просим Твого напуття.
Бийся у стінах нашого тіла,
Геть вимивай Чорнобога багно,
Щоб наше серце в Ирій летіло,
Щоб засіяло воно.
В пошуку Правди дай нам пораду,
Щоб не блукать у пітьмі навмання,
Обережи від падіння і зради,
Шлях покажи до Дажбожого Дня.
 

Байдак рушив з місця, набираючи ходу. Під днищем весело заспівала вода. Дивич-гора віддалялася, вогнище на ній хутко зменшувалося.

– Тепер встигнемо, – просто сказав Горислав. – Дякувати Водяному Дивові, маємо надію на успіх. Магатяме Диво-гук! Щоб Тихозгук Дажбога супроводжував нас, заспівай нам пісню-напуття. Ти відаєш яку…

– Що це таке – Тихозгук Дажбога, татусю? – Здивовано запитав Гуктур, схилившись до батька. – Не чув про теє.

– Скоро дізнаєшся, – тихенько відповів Пріям. – Та Пісня Дажбогова лунає повсюдно, повсякчасно. Та вона надто ніжна, тихенька. І треба в собі притишити громи буденності, щоб почути. Ось надійде пора твоєї посвяти – старші скажуть про все. Слухай співця, сину. Слухай…

Дивогук поклав пальці на віщі струни, заплющив очі. На високому чолі відбилася печать задуми. Потім він оглянув усіх супутників – гребців, Пріяма, Горислава, Грім-тура, юного заморського кошатрія Гуктура.

– Почуємо, що скаже нам Баба Гайя, – мовив співець. – Проте знаю, що земля Троянська мас пробудитися від глибин до високості. Чує серце – сила Найвищого Вітця повинна ввійти до нашої душі, щоб здолати силу ворожу. Хай же напуттям буде молитва до тайного Духу Прабатька.

У Гуктура аж подих перехватило, коли гуслі зарокотали дивну мелодію вступу. Здавалося, що ті згуки виникали, народжувалися поза пальцями бояна-співця, поміж лозами прибережними, під зорями усміхненими, у глибині таємничих яруг святої землі троянської, а вже потім переливалися якимсь чаклунським способом на струни і до голосу Дивогукового. Слова молитви були значущі й глибокі, проте юнак і всі його супутники сприймали суть напуття поза змістом, вродженою від батьків чутливістю.

 
– Понад світами погляду і слуху,
Над царствами і світла, й темноти —
Прийди до нас, преславний Отче Духу,
Прийди до нас і серце освяти.
Під громи зла, в годину надзвичайну,
Коли душа не зна, куди іти,
Зійди до нас, преславний Отче Тайни,
Зійди до нас і думу освяти.
Відкрий нам браму, де злагода дише,
Дозволь ступить на райдужні мости!
Прийди до нас, предивний Отче Тиші,
Прийди до нас і дух наш освяти.
 

Пісенна молитва так заворожила всіх, що довго ще супутники мовчали.

– Татку, а хто така Баба Гайя? Чому ти про неї досі мовчав?

– То Берегиня рідного краю, сипку, – шепоче на вухо юнакові Пріям. – Чим менше людей знає про неї, тим краще для долі Троянщини.

– Чому так? – Дивується син.

– Бо діти Чорнобога пантрують, аби завдати удару в серце нашої землі. А на варті серця з давніх-давен поставлена Баба Гайя. І ще – Матуся Горогна. А окрім них – Прадіди Сварог і Дажбог.

– Про них я чув, матінка оповідала. А про Бабу Гайю і Матусю Горогну в казках мовчання.

– Хто заслужить – той знатиме, – заперечив Пріям. – Ось ти віднині будеш знати. А тому й знання таке принесе, окрім радості, ще й тривогу.

– А хто ж вони – Баба Гайя і Матуся Горогна?

– Наші Зоряні Пращури. Останні з тих, хто прибув колись на Землю і просвітив людей.

– Ой-йой! – зітхнув юнак. – Татку, я вмру від цікавості. І ти міг мовчати?

– Тихо, синку. Хай вуста твої будуть замкнені. Так краще для нас, для Троян-поля, для всіх. Мовчи, синку. Про все знатимеш своєчасно.

За годину після полуночі нічний морок згустився, закотилася за обрій зловіща Зоря, поринули в імлистий серпанок зірки та Місяць.

– Буде гроза, – сказав Горислав.

І ніби на підтвердження його слів у Дивоколі загриміло майже одночасно із сліпучим сяйвом довжелезної Перунової стріли.

– Уже близенько Рожище, – вдоволено додав волхв. – Дякувати водяному Диву, ми встигаємо. Гляньте, други, вже видно благословенну криницю Сили Землі.

Гуктур глянув туди, куди рукою вказував Горислав. Ліворуч від головного річища Дана-пра, над високим островом, мерехтів райдужний світлограй – променистий, багатоцвітний стовп, що сягав хмар і, мабуть, пронизував їх, заглиблюючись у безодні Сварогових Осель.

– Це і є Рожище? – Тихенько запитав юнак.

– Так, синку, – урочисто відповів Горислав. – То Джерело моці Землі й Зоряного Дива. Таких Джерел дванадцятеро по всій Раїні. Дід Сварог і Баба Гайя вартують ті річища Сили, щоб вічно буяло життя. Увага, вої! Беріться до весел.

Заскрипіли весла, байдак різко повернув ліворуч і ввійшов до вузької протоки. Проте вода в ній текла бурхливим потоком, і Горислав ледве встигав орудувати кормовим веслом, щоб своєчасно повертати ніс байдака поміж звивинами річища.

На берегах виростала стіна хащів. Замість верб з’явилися кряжисті дуби – все вищі й вищі, аж доки густючий ліс закрив обрій, стало темно, хоч око виколи.

– Прибули, слава Дажбогові, – почувся голос волхва. Ніс байдака ткнувся в пісок. – Хутко виходьте на берег. Я бачу, нас уже чекають.

Справді, поміж стовбурами тисячолітніх дубів пробивалися здалека промені багаття, що палахкотіло в хащі. Біля байдака залишилися гребці, а посланці вслід за Гориславом рушили до вогню. За коротку часину вони вийшли на галявину, оточену стіною з могутніх стовбурів сухостою. В кам’яному кільці гоготів буйний пломінь, танцював на смолистих гілках, прозора живиця клекотіла, танула, додаючи ярої сили вогненній стихії. Поміж багаттям і частоколом прибульці побачили маленьку згорблену бабу у білій-пребілій сорочці. Вона сиділа на камені, поклавши долоні на ґирлиґу, І уважно, запитливо дивилася на гостей. Волосся у неї було прикрите білим запиналом, і лише на диво молоді очі сяяли синім вогнем. Гості схилилися перед бабою в глибокім, шанобливім поклоні.

– Вітаємо тебе, рідна Берегине, – розчулено сказав Гори-слав. – Я бачу – ти чекала нас.

– Атож, – просто відповіла баба сильним, низьким голосом, і Гуктурові здалося, що за старечою подобою заховалася молода дівчина. – Якою була б я Берегинею, аби задрімала в таку грізну годину?

– То, може, ти відаєш, чому нас прислав магатям Ям?

– Хіба він вас прислав? – здивувалася баба.

– А хто ж?

– А хто присилає весну-красну до Троянського краю? – запитала Берегиня, усміхаючись. – Хто велить ясному Хору-Сонечку сяяти людям і звірині, травам і птахам, метеликам і турам, усьому-всьому живому? Дух Життя несе всіх нас до Далекого Моря… кожної хвилинки ми чуємо його торкання. Та й тільки що боян Тихозгук співав молитву до нього. Хіба обманюю вас?

– Я знаю, що ти чуєш, – вдячно промовив співець, ще раз вклоняючись Бабі Гайї. – Тоді напевно знаєш і нашу біду!

– Знаю. І вже приготувалася дати пораду. Та й не я її дам, а значніший від мене.

– Хто ж? – здивувався Горислав.

– Род, – задоволено сказала Берегиня. – Сам Правітець Троян-поля. Вічний Вартовий Дажбожого Роду.

– Хіба його можна уздріти? – Схвильовано запитав волхв.

– Бач, навіть ти дивуєшся цьому. Хіба може Рідна Сила залишити своїх діток перед лихом? Хіба лише Яв стривожена нашою бідою? Нав і Прав клекоче болем Онуків Дажбога. Тому приготуйтеся, сідайте довкола святого вогнища на камені… і дивіться та слухайте…

Баба Гайя встала з каменя і випросталася. Де й поділася її скулена, безсила статура! Вона підняла вгору тонкі руки, ніби крила. В її долонях опинилися два пуки засушених квіток. Вона кинула в багаття один пук, щось прошепотіла. Потім другий. Ніжний запах поплив над галявиною. Здавалося, що в ньому поєднано всі пахощі трав і квітів – м’яти, полину, материнки, деревію, чар-зілля, рути, всесиликів, хмелю і ще безлічі інших. Стало гарно, приємно, легко. Хвиля дрімоти заколисала гостей, а Берегиня дивилася на них крізь стіну вогню і ласкаво усміхалася.

Зненацька просто поміж язиками пломеню з’явилася висока постать якогось чарівного кумира. В нього довге русяве волосся, невеликі вуса й борода. Вбраний у білі вишиті шати – довгу сорочку й прегарний сріблистий плащ. По праву й ліву руку – дві дівчини-красуні, теж вбрані у вишиті сорочки, з вінками на голівках, з довжелезними косами.

– Хто це? – Радісно дивується Гуктур.

– Род і Рожениці, – шепоче Пріям. – Ти щасливий, синку, що в юному віці уздрів наших кумирів.

– Любий Роде, – почувся дзвінкий голос Берегині. – Ти вже знаєш про лихо Троян-иоля. Мир зламано. Морок виповзає з таємних криївок. Пора дати нашій Родині напуття на далекі шляхи. Чи правду я мовлю?

– Згода, – сумовито й ніжно сказав Род. – Я й мої доні Рожениці передають вам, діти, веління й волю всіх Родів. Доля грядущого ховається в мороці далеких днів, та нині маєте здійснити ось що: хай діва Макоша народить сина від Дажбога. В цім рятунок нашого Роду. Так і передайте магатяму Яму: його донька – діва Макоша має зачати від Дажбога, і народить йому Сина, і нарече його ім’ям Ріям, що означатиме Охоплений Сонцем. Чуєте, діти? Поспішайте…

Магатям Ям самотньо прямував до втаємниченого притулку своєї доні Макоші. Вже кілька літ діви ніхто з троянів не бачив, не зустрічав. Вона обрала для себе оселю Зелен-Дива, вічносущого Кощія Безсмертного. У правічному лісі, в глибокій землянці-печері вона підтримувала вогнище Макоші – Матері Землі, як і сотні її покійних попередниць. Прийнявши святий заповіт прабатьків та праматерів, діва відмовлялася від особистого щастя в сім’ї, від подружжя, від щоденної радості спілкування з дітьми, родичами, знайомими людьми. Навіть їжу вона мала добувати сама собі: яблука-кислиці, груші-дички, гриби, поживне коріння, меди в гніздах диких бджіл – цього було достатньо для харчування юної жриці. Лише раз на рік, на Купайла, обрана група старших жінок відвідувала святу криївку. Вони здалека споглядали постать Макоші (чи жива, чи здорова?), спостерігали за прозорим димком жертовного вогнища, що прямовисно йшов у Дивоколо, розпливаючись блакитною імлою над верхів’ям дубів. Для діви на обумовленому місці залишали сувій білого полотна для нової сорочки і ладунку з крихітками живиці – по крихті від кожного жителя Троян-поля: діва прилучала ті прозорі краплинки до спільного вогнища Рідного Краю, що його зобов’язана була вартувати.

А тепер Ям повинен передати рідній доні веління Рода: прийняти в чисте лоно своє сім’я Дажбога, щоб народити Сина Сонця. Чи збагне юна діва, чи згодиться? Адже від цього залежить доля рідного краю. Магатям згадував, що колись, у прадавні часи, вже сталося таке: попередня Макоша народила Сина від кумира з Дивокола, і той посланець Найвищого Вітця захистив пращурів від орди чужинецьких напасників. Уже й забули трояни, хто вони були – ті вороги, лише в казках залишилася назва – Дванадцятиголовий Змій: певно, багато хижих воєвод збиралося пожерти щедрі простори Троян-поля, коли їхні полки здавалися чудиськом з безліччю голів.

Смуток у душі магатяма, важко на серці. Хотілося б для доні простої жіночої долі, та марно мріяти про таке: і проводир народу, і його рідні повинні відмовлятися від особистого для блага Дажбожого Роду.

Ось уже крізь чагарі видно синюватий димок, що в’ється з димаря землянки-святилища. Сонячні промені заливають широку галявину, заповнену квітами. Макоша ходить поміж ними, легко ступаючи по вузьких стежечках, і здається, що ЇЇ тендітна постать пливе над райдугою барв і запахів. А квіти посіяні колами: для кожної квітки – окреме коло. Всередині – сива тирса-ковила. А далі – темно-сині волошки та синьо-малинові Ладині очі, блакитні братики-незабудки, золотисті дажбожики, жовтогарячі зірки та нагідки, ніжно-рожеві та багряні повняки – материнські серця. Здається, що райдуга з грозової хмари зійшла на землю і спочила серед галявини. Хто надоумив діву Макошу сотворите отаке диво? Саме розмаєво квіткових барв заспокоює, зцілює, наладовує на молитву.

Макоша побачила вітця, радісно скрикнула, змахнувши руками, мов крилами. Легко стрибаючи понад квітами, мов дівча-підліток, кинулася до нього, обняла, припавши до могутніх грудей. Крізь сльози в прекрасних темно-синіх очах дивилася на рідне обличчя, цілувала бронзові руки з нап’ятими жилами.

– Таточку рідний! Таточку любий! Як я сумую за вами! Який любий Вітер-Див приніс тебе до мене в гості? Що сталося? Чи вже моя доля міняється? Я, може, погано служу Троян-полю?

– Доню кохана, – схвильовано сказав магатям Ям, пестячи голівку Макоші. – Ще більший тягар маєш взяти на себе для рідного краю. Ось чому я з’явився тут…

– Що сталося, таточку?

– Лихо над краєм, доню. Вороги із заходу й полудня напали на землю Троян-поля. Давно вже наші люди забули про криваві походи й герці. Нині знову налають оселі, вмирають матері, діти і наші вої. Магатями і волхви рішили звернутися до Баби Гайї та Сварога за порадою. Від Берегині вже повернулися посланці.

– І що ж? – запитала Макоша.

– Баба Гайя викликала Рода з Роженицями, – уважно дивлячись на доньку, промовив Ям. – І він сказав про веління всіх родів Троян-поля. Діва Макоша має народити сина…

– Таточку! – Спалахнувши рум’янцем, соромливо скрикнула діва. – Як то може бути? Адже я самотня, без мужа. Моя доля віддана Дажбогові.

– Саме від нього… від Покровителя Троянського Роду ти маєш зачати, – суворо відповів вітець.

– Так сказав сам Род? – Серйозно-задумливо перепитала донька.

– Так, – кивнув головою Ям.

– Тоді хай діється воля Дивокола, – помовчавши, прошепотіла діва. – Аби лиш Рідний Край захистити. Чим же це допоможе Троян-полю, таточку?

– Ти народиш сина і наречеш його ім’ям Ріям.

– Обійнятий Сонцем?

– Так. І він врятує наш Рід від наруги і погибелі…

– Як мені ждати? Де зустрічати Сонячного Нареченого?

– То – твоя таємниця, – розвів руками магатям Ям, зітхаючи. – Баба Гайя мовила, що діва Макоша вже підготувала пречисту постіль, зіткану з райдуги, навіть в її тямі відсутнє було розуміння, навіщо вона діє так…

– Вона так сказала? – 3 подивом скрикнула діва.

– Так, доню…

– Тоді я відаю, де зустріти Сонячного Посланця, – прошепотіла Макоша, оглядаючи лагідним поглядом райдужні кола квітів. – Моє серце знало про цю благословенну мить… Моє серце знало…

Після відвідин вітця Макоша майже не спала. Блукала квітковою галявиною всю ніч, дивилася на ясні зоряні руна, думала. Серце билося в дівочих грудях схвильовано й сильно. Перед світанком вона задрімала і відчула себе у таємничому сновидінні.

Їй здавалося, що потрапила вона на Сонце. Все довкола було чимось подібне до землі – дерева, птахи, ріки, квіти, будівлі, – проте кожен предмет, річ, явище насичувалося якоюсь потужною вібруючою силою, входячи в свідомість, як щось своє, рідне, близьке. Здавалося, що блакитна плакуча верба, яка схиляла над дівою свої ніжні, тремтливі віти, виростає з її тіла, з її суті, як волосся або рука, а синій птах, схожий на велику ластівку, – ніби пісенний звук, котрий вихопився з її вуст, хмари – немовби думи… Макоша згадала пісні своїх пращурів: як багато там було таких таємничих образів – зірки мов Господні очі, чорні грозові хмари, як тяжкі мислі людини, хвилі на морі – наче розбурхане серце… Чи не побували творці тих дум та пісень у Сонячнім Краю, відчувши свою родинність до всього сущого?

Роздуми дівині були зупинені появою двох велетенських постатей – чоловічої та жіночої. Макоша знала втаємниченим чуттям, що перед нею Володарі Сонця – Король і Королева. Вбрані кумири з Дивокола були просто й велично: ніжно-блакитного кольору сорочки з мерехтливим гаптуванням, що без упину мінилося, спліталося в химерних поєднаннях, творячи мереживо таємничих знаків чи письмен; і поверх усього золотисті плащі.

Діва захлинулася від хвилювання й зворушення, розглядаючи прекрасні лики. Іскристі очі Володарів Сонця з цікавістю розглядали діву Землі. Вуста Короля розімкнулися, і громоподібний голос сколихнув тяму Макоші:

– Моя люба Королево, я здивований. Як могла ця земна мурашка ввійти до Сонячного Чертогу?

Королева лагідно поклала долоню на плече Володаря і сказала заспокійливим тоном:

– Мій друже і царю! Адже ти відаєш, що на Землі є край, де люди вклоняються Сонцеві, шанують його і люблять.

– Ну й що? – заперечив Король. – Я можу дозволити пити сонячний напій, мати життя від променистого трунку, поклонятися нам, як Богам… проте проникати до Вогняної Брами? Кохана Королево, це мене бентежить. Щоб така мізерія знайшла шлях до Найвищого Чертогу? О-о-о!

Сонячний Володар ледве встиг завершити своє речення, як серце Макоші сповнилося вогнистим обуренням. Вона палко мовила:

– Світлий Царю, ти помилився, кажучи, що я ввійшла до Найвищого Чертогу.

– Он як? – здивувався Король. – Ти смієш заперечувати? Може, відаєш про значніший Чертог, аніж мій? – Велетень зневажливо й гордовито засміявся, і його громоподібний регіт покотився в Дивоколі.

– Відаю, – сміливо відповіла діва Макоша. – Щоночі, щоденно гуляю під його склепінням. Хіба зоряне Дивоколо менше від твого Чертогу, Володарю? Коли спадає над світом благословенна ніч, зоряна Ріка пливе наді мною, і моє серце купається в ній, і дух нашого Діда Сварога обнімає мене, дозволяючи бути рідним дитям у такій дивній Оселі. А хіба ти, Царю, маєш своє володіння поза Краєм Сварога?

Збентежений Король переглянувся з Королевою, вражено мовив:

– Хто б міг подумати, що в такій маленькій голівці приховані такі величні думки?

– Коханий, – ласкаво всміхнулася Володарка Сонця, – значущість серця хіба залежить від величини? Ця прегарна посланниця Землі підтвердила нам, що любов відкриває всі брами. Адже так, дівчино? Любов піднесла тебе до Сонця? Скажи нам, чого чекаєш від Світлого Краю?

– Правду мовила, Володарко, – сміливо підтвердила Макоша. – Наш край у біді. І Баба Гайя – Берегиня Троянів – пророчила, що врятувати наше прийдешнє зможе лише син Сонця, Дух Дажбога. І я, Світла Матінко…

– І ти, – підбадьорливо всміхнулася Королева.

– …і я маю народити Дажбожого сина Ріяма, – майже пошепки сказала Макоша, відчуваючи, що полум’я зворушення й хвилювання пече її щоки.

– Ти готова до цього? – Серйозно запитала Королева. Макоша мовчки кивнула, крізь сльози дивлячись у вічі

Володарям Сонця.

– А якщо вогонь Дажбога спалить тебе? – озвався Король. – А сила мороку почне переслідувати твоє дитя?

– Хай я згину, та сонячне дитя допоможе рідному краєві, – скрикнула Макоша. – Я ждатиму Дажбога все життя.

– Навіщо ж так довго? – Лагідно засміялася Королева. – Наш Син давно покохав Землю як найкращу Квітку в зорянім Дивоколі. Жди Судженого, люба Макошо. Він вже готується зійти на Землю…

Макоша отямилася від дрімоти, схвильована й вражена яскравим видінням. Уже знала, що треба робити.

Скинувши сорочку, вийшла із землянки в світанкову прохолоду. Голісінька, як мати народила, легко збігла крутою стежкою до Дана-пра, пірнула в глибокий, прозорий плин. Випірнувши, вийшла на берег – оновлена, освіжена. Піднявшись на кручу, ходила поміж хащами священної Діброви, збирала гілки для пречистого багаття. Гілки дуба, берези, горіха, плакучої верби, яблуні, груші, терну, глоду, вільхи, осики, оливи і вишні. Всього дванадцять дерев мало ввійти до весільного вогню. І ще – дванадцять трав-зел: полин-боже дерево, полин гіркий, полин-чорнобиль, материнка, м’ята, дивосил, мандрагора, звіробій, деревій, рута, розрив-трава і папороть.