Текст книги "Камертон Дажбога"

Автор книги: Олесь Бердник

А втім… Може, в якійсь із камер тонші стіни, ветхіші мури або… давні підкопи? Треба вірити ведучій зорі карми. Хто готується до втечі, той наближається до такої можливості. Там, за межами тюрми, є друзі, вони не зрадять.

Сідаю до тумбочки. Запишу все, що думаю. Може, пригодиться.

Снилися дивні сни. Тяжкі, тривожні. Якісь химерні сюжети з участю Великих Учителів. Урочиста матеріальність здавалася природною, звичною. Моє мислення так трансформувалося, що найказковіші події сприймалися як природні, вірогідні.

Я бачив себе духовним шукачем. Був одягнений в оранжеву накидку, більш нічого при мені не було. Знав, що десь у найвищих горах маю знайти храм Будди. Минали роки, а може – цілі життя? Втомлена душа відчувала, що наді мною пролітають віки. Я бачив безліч міст, тисячі й тисячі людей пливло довкола. Зустрічі, розмови, суперечки, дискусії. Велеречиві собори, старезні манускрипти, глибокодумні твердження жерців, йогів, свамі. А моє серце було сумне, зневірене, спрагле чогось небувалого.

І ось тоді, коли я постарів, коли висохлі ноги ледь-ледь несли мене по землі, гірська стежина привела мене до екзотичного титанічного храму. Людей не було, у велетенській залі пливла тривожна тиша. В центрі височіла постать Будди. Очі Учителя примружені, на вустах втаємничена усмішка – іронічна чи гумористична?

У мене було таке відчуття, що Будда щось знає таке, про що мовчать усі манускрипти, всі наставники, всі традиції. І це втаємничене знання дуже смішне. Якби люди дізналися про нього, то вони, можливо, реготали б самі з себе багато віків. Я стояв перед кам’яним громаддям Учителя, і ця думка бентежила моє сумління. А за нею з’являвся висновок моїх віковічних пошуків: я шукаю мару.

Але чому ж, чому серце тремтить у передчутті чуда? Щось має статися. Простір вібрує, мовби насичений грозою.

Зненацька з-за кам’яної скульптури Будди з’явився юнак. Він глянув на мене і радісно, білозубо усміхнувся. Звідки, чому він знайомий? І навіть рідний? Смагляве обличчя, чорні, а разом з тим якісь на диво прозорі очі, рідкісна доброзичливість у погляді. І я внутрішнім знанням збагнув: ось той, кого я шукав так довго! Це той, кого назвали Буддою. Той, хто вперше у світі розрубав павутину містифікованого буття, хто розірвав полон гіпнотизму Мари.

Я обережно ступив кілька кроків назустріч. Але він випередив мене. Простягши руки, стрімко наблизився, і я опинився в його обіймах. І відчув, що тану, зникаю, зливаюся з чимось великим, простим, радісним.

Вогняна блискавка засліпила, метнула мене у безвість.

І я прокинувся.

Наді мною біліла стеля. Знадвору долинали якісь крики, гомін. Де я? Куди потрапив? Перехід від таємничої духовної містерії до тривіальної буденності був такий разючий, що розум спочатку не міг згадати, де перебуває моє тіло?

Потім свідомість прояснилась, і пам’ять кинула на мене обвал тяжких тактів останніх подій.

Ми в чужій реальності. Потрапили до божевільні. Потрібна обережність і пильність. Перш за все зустрітися з дівчатами і виробити спільну стратегію дій.

Поряд заскрипіло ліжко. Боковим зором я побачив людину похилого віку з довгою сивою бородою і таким же волоссям. Він сидів на ліжку, одягав – якось машинально – халат на худе тіло і, заплющивши очі, повільно, урочисто промовляв дивні віршовані рядки:

 
– Багато казкарів було.
Мов райдужне перевесло,
У небі пам’яті казки
Далекі з’єднують віки.
 

Піднявши руки до стелі, сивий чоловік важко зітхнув і, похитавши докірливо головою, вів далі свій речитатив, ніби звертаючись до когось лише йому видимого:

 
– Понад епохи і літа
Той клич казок переліта,
Немов у вирій журавлі
Прямують з рідної землі.
Багато казкарів було.
Було? Та, кажуть, загуло?
Мовляли пращури, що зло
Пісками казку замело.
Над нею буйнії лани,
Над нею квіти й бур’яни,
Над нею марення і сни
І поклик вічної весни.
Над нею – забуття печать…
 

Дід замовк на хвилину, ніби міркуючи над останнім твердженням, а потім повчально підняв кістлявого пальця вгору:

 
– Проте – хто може теє знать?
Можливо, рухне часу гать
І давні думи загримлять!
Анумо, діти, в коло, нум!
Я оповім одну з тих дум…
 

«Певно, якийсь учитель, – подумав я. – Знавець фольклору. Він весь поглинутий тими видіннями. Може, й тепер бачить дітей. Адже комусь розповідає? Чому потрапив сюди? Комусь ворожими здалися його твердження про древню історію рідного краю. А далі вже ясно: переслідування, доноси, увага відповідних органів…»

– Доброго ранку, сусіде, – озвався я, зводячись на ліжку.

Сивий чоловік сахнувся від несподіванки, кілька хвилин гостро дивився прозорим поглядом на мене. Потім заспокійливо кивнув.

– Вітаю вас із прибуттям до космодрому.

– Якого космодрому? – здивувався я.

– Та оцього ж, – буденно пояснив сивий чоловік. – Куди вас привезли. Ви вперше тут?

– Не зовсім уперше. В якості хворого – вперше. А так бував кілька разів. Правда, в іншій реальності, в іншому Києві.

Не знаю, чому я так раптово випалив перед незнайомим цю інформацію. Здається, це сталося машинально, за інтуїтивним імпульсом. Дід спантеличено завмер, сиві кущики брів піднялися вгору.

– Ого! – сказав він. – Екзотична пташка потрапила в наше сільце. Тоді ви повинні розуміти, чому тут – космодром.

– Все-таки поясніть, – попросив я.

– Київ і край, столицею якого він є, сформовані титанами-магатямами ще справіку як стартовий майдан Землі. Сюди прибували перші гості з далеких зоряних світів. Звідси стартували їхні вихованці у Безмірність. Тут кипіли вирішальні соціохімічні реакції загальнолюдської історії. А Кирилівська лікарня – визначальна реторта цих реакцій. Тут вічно сепаруються душі, зважуються на терезах Деміурга, а потім відправляються куди треба: або на смітник бракованих деталей, або в світи Новотворення.

– Ви надто логічно мислите, – раптом сказав я, – щоб бути хворим.

– А хто вам сказав, що я хворий? – здивувався дід.

– Якщо потрапили в божевільню…

– Ну, це нічого не означає. Зовнішній соціум – це загіпнотизована лавина дрімаючих душ. Такі люди, як я, їх тривожать. Ось вони інтуїтивно формують для істот, котрі порушують мелодію сновидіння, відстійники. Те, що в просторіччі зветься дурдомом. Але хіба річ лише в мені? Ви, я бачу, теж нормальна людина. Адже так?

– Сподіваюся.

– Вас привезли вночі?

– Цілком правильно.

– Радий познайомитися. Як вас звати?.. Маю на увазі тутешнє ім’я, земне.

У мене холодок прокотився поза спиною. Все-таки хворий. Земне ім’я, небесне… Не інакше – якийсь Христос або пророк. Проте, не подавши виду, що я збентежений, відповів:

– Григір Бова.

– Чудово, – зрадів дід. – Григір, – повторив він, налягаючи на рокотанні літери «р». – Ніби гуркотіння колісниці Перуна в небі. А Бова! Яка чарівна асоціація! Прізвище з казки. Ви гадаєте, що прізвища або імена випадкові? Даремно думаєте. Все в світі обумовлено. Ім’я і прізвище, назва села, де ви народилися, імена матері-батька – все це своєрідний код вашої долі. Ви й далі перебуваєте у лоні Матері… ви відчули – я підкреслив ці слова… у лоні великої Матері-Природи… просто перейшли з лона маленького – у лоно велике… але й воно не остаточне… доведеться народжуватися знову й знову. Так ось: імена, звички, настрої, прагнення – то все подробиці вашої зародкової програми.

– Тепер зрозуміло, чому ви потрапили на територію цього космодрому, – жартома сказав я. – Тут який рік? Сорок восьмий? У нас теж в ті роки було полювання на відьом.

– Де це у вас? – поцікавився дід.

– Я вже згадував. У нашій реальності. Ми з іншого просторово-часового світу. Я кажу про це просто, бо бачу, що ви маєте можливість зрозуміти.

– Я розумію! – Задумливо прошепотів дід. – Але ж яка чарівна містерія. Скільки разів мені снилася оця мить. Продовжуйте, прошу вас… продовжуйте… То який рік у вашій, як ви мовили… реальності?

– Сімдесят другий.

– Ера така сама? Християнська?

– Безумовно.

– Ну це ясно. Духовні маяки при будь-яких варіантах одні й ті самі. Розкажіть, як ви потрапили сюди? Що вас занесло до нашого часу-простору?

– У нас почалися наукові експерименти по вивченню таємниць часу-простору. Якщо ви цікавитеся – оповім, наскільки зможу.

– Неодмінно, голубчику, – простягнув кістляві руки до Григора дід, а очі його спалахнули синіми вогнями. – Я сам все життя думав над цією проблемою. Тільки мої міркування мають скоріше містеріальний характер, окультний, а не науково-технічний. У поняттях часу-простору – безодня суб’єктивних факторів. Я не знаю, як вирішує ці проблеми ваша наука.

– Я не фахівець, але оповім усе, що знаю. До речі, ви не назвали свого ім’я й прізвища. Хоч, може, це вам не до вподоби?

– Чому ж, – доброзичливо заспокоїв мене дід. – Звати мене Сергій, прізвище – Горениця. Доктор космогонії. Маю десятки філософських праць у царині проблеми походження світів, суті еволюційних процесів, значення думки і багато іншого.

Мене ніби молотком стукнуло по тім’ю. Чи можливі такі випадковості? Сергій Горениця? В іншій реальності? Але набагато раніше народився, аніж той – наш Горениця. Його цікавлять ті самі проблеми. Невже це він? А що, коли містифікація? Спецслужби використали те, що я їм сказав… і підсунули лже-Гореницю. Щоб викликати мене на відвертість. А втім, що вони дізнаються? Те, що я вже сказав.

Гаразд. Треба бути уважним. Якнайбільше витягти з цього діда. Якщо направду це Горениця, то, може, він зуміє допомогти. Поки що – уникати повної відвертості. Хай спочатку сам розкриється.

Сивий чоловік, котрий назвався Гореницею, спостеріг за дивною моєю реакцією, здивувався.

– Що вас спантеличило? Що я не дуже подібний до космогоніста? Та ще й доктора? На це є причини. Пізніше дізнаєтеся. Тим більше останніми роками я відійшов од наукових кіл, почав працювати в сільській школі. Мене зацікавила казка, легенда, фольклор. І чиста дитяча психіка зокрема.

– Я зауважив це, – признався я. – Коли прокинувся, почув, як ви промовляєте до дітей… щось про казку…

– І вирішили, що я шизофренік? – Тихенько засміявся він. – Ну-ну, не треба виправдання. Те ж саме думають лікарі та мої колеги.

– Але я не розумію, до чого тут казка і наші розмови про таємниці часу-простору.

– О! – Підняв він повчально пальця вгору. – Казка, міф – то вражаючий ментальний заряд тисячоліть. Чому ніхто не замислюється над таємницею довголіття казки? Гинуть спогади про великих діячів, історичні манускрипти, інформація про ті чи інші відкриття, славних людей, а якась примітивна казочка живе тисячоліттями. Чому?

– Бо вона потрібна дітям, – сказав я. – Отже, в ній є вічна потреба. Як у воді, в шматку хліба.

– Це лише частка правди, – схвально кивнув дід. – Більш глибока істина в тому, що казка– утвір самого Логоса, ядро Божого задуму. Тому вона нерушима. Людина безсила знищити те, що сформоване Небесним Розумом. Але біда в тім, що ми користуємося казкою вульгарно. Приблизно так, якби самоцвітом вишкрібати бруд зі столу або длушпатися в зубах. У той час як самоцвіт може стати прикрасою царської корони і дати взірець краси, або розрізати найтвердіше скло. Це – віддалений приклад. Я тверджу, що казкаможе стати основою найвищого гнозису, найглибшої веди, бути родоначальником небувалої цивілізації. Проте це треба збагнути.

Нашу розмову перебили. Запросили до сніданку.

…За один день сталося так багато, що навіть не знаю, з чого почати. Спробую по порядку.

Нас із дідом (не повертається язик називати його Сергієм Гореницею) завели до просторої їдальні. Санітари показали вільні місця за столом на чотири особи. Я оглянув приміщення, всюди видно було тільки чоловіків – старих і молодих. Жодної жінки, крім кількох санітарок, котрі розносили сніданок (горохове пюре і кава з молоком). Стало сумно. Я подумав, що моїх дівчат, можливо, не так просто буде побачити.

Довкола стояв шум, гам, за столами кипіли пристрасті, дискусії. Горениця торкнувся мого рукава.

– Сідайте. Ще встигнете надивитися на екзотичних туземців.

Я сів, почав неуважно їсти горохову страву, що, на превеликий подив, виявилася досить смачною. Навпроти мене за столом сидів чоловік років сорока з відстороненим поглядом. Обличчя зім’яте, волосся нерозчесане. Потім його погляд зупинився на мені, лагідна посмішка торкнулася сухих вуст.

– Новенький?

Я кивнув.

– З якої планети?

Я розгублено мовчав. Горениця підморгнув.

– Я ж казав вам. Ми на космодромі. Треба зрозуміти це і вести себе відповідно. Наш сусід досвідчений мандрівник у Всесвіті.

– Так, це правда, – ствердно озвався сусід. – Моє ім’я Олафран Гнеосій тун Домбассіад, магістр шестимірного Космосу двадцять сьомого посвячення.

Я звернув увагу, що він вимовляє карколомні наймення чітко, хутко, виразно: певно, давно звик до них. Раптом мені чомусь захотілося включитися до цієї божевільної гри, і я, приклавши долоню до грудей, сказав йому:

– Меркурій сіо Араиуар, до ваших послуг. Космослідчий Головного Координатора Системи Ара.

Я назвав своє повне ім’я в тій сфері, що мені снилася так часто, але не вимовив імені нашого Антагоніста. Щось у глибині душі стримало мене від цього. Але ж яким був мій подив, коли цей Олафрам кивнув головою і з повагою сказав:

– Ого! Аріман уже сюди посилає своїх емісарів? Досі я не зустрічав тут жителів Ари.

– Ви знаєте Арімана? – Пошепки запитав я сусіда.

– Хто ж його не знає, – буденно відповів він. Ковтнувши кави, долонею витер вуста і задумливо запитав: – А що – якесь важливе завдання у цій сфері? Правда, я запитую наївні речі. Битви між світами тривають відтоді, як… – Олафрам замислено помовчав, ніби щось згадуючи, потім важко зітхнув. – Так, так. Давно це було. Мені пощастило дещо прочитати в бібліотеках сьомої сфери. Проте якщо ви космослідчий з Ари, то знаєте все краще, аніж я. Дозвольте, дозвольте! – Зненацька підстрибнув на стільці балакучий хворий. – Я згадую, що Меркурій (або Гермес, названий на Землі богом мудрості, Тричі Великим) разом з групою Девів-Богів став супротивником Головного Координатора, котрий має так багато імен і міняє їх, як йому забажається.

– Замовкни, Олафраме, – доброзичливо озвався Горениця, – ти ще встигнеш розповісти новенькому про своє знання.

– Який же він новенький? – здивувався Олафрам. – Сам Гермес Тричі Великий, котрий залишив планеті Смарагдову Скрижаль.

– Гм, – заперечливо буркнув я, – поміж Девами, про яких ви згадали, було багато вищих від мене.

– Я знаю. Але не довелося зустрічатися. Навіть тут, на космодромі. Мабуть, вони не полюбляють Землі.

– Навпаки, – озвався Горениця. – Земля – їхня визначальна любов і мука.

Він гостро глянув на мене. І тут я зрозумів, що Горениця теж серйозно сприймає марення нашого сусіда. Але звідки той знає про мої сни? Хто він?

І знову мене пронизав імпульс майже божевільної потреби підключитися до небезпечної тривожної гри моїх співбесідників: а що, коли натякнути їм про Горіора? Якщо вони знають про нього, тоді…

Що тоді, я не встиг додумати, тому що рішуче бовкнув, ніби стрибаючи з кручі в холодну воду:

– Ви маєте на увазі Горіора?

Мої сусіди на якусь хвилю заклякли. Ні слова. Ні поруху. Лише в очах прозорі зайчики, тепла хвиля розчулення, умиротворення.

– Ти знаєш Зоряного Корсара, – не запитуючи, а стверджуючи, озвався Горениця і поклав суху долоню на мою руку. – Це чудово. Отже, наша когорта збирається…

– Яка когорта? – Схвильовано прошепотів я.

– Як то яка? – здивувався Олафрам. – Та, яка вирушила на Землю в прадавності. Хіба забув, Меркурій сіо Арануар?

– Зажди, зажди, Олафраме, – урочисто мовив Горениця. – Не поспішай. А раптом це випадковість. Давай перевіримо, щоб потім не розчаровуватися. – Дід глянув глибоким зором прямо в мою душу і просто запитав: – Якщо ти так багато знаєш, тоді маєш відати моє ім’я там…

– Ти Горикорінь – керівник групи Багатомірності, – майже буденним голосом, але з внутрішнім тремтінням сказав я. – Вас було семеро: три чоловіки, чотири жінки. Я приєднався до вас пізніше, вже на Землі, коли Аріман доручив мені…

– Так! Все правда! – Потряс мою руку Горениця, а наш сусід радісно потирав долоні, ніби раптом йому стало холодно. – То був твій подвиг, Меркурію. Ми ніколи не думали, що ти зважишся на таке. Адже нас об’єднувала любов, а ти…

– Мене також вела любов, – заперечив я. – Така любов, що й тисячі смертей не згасили ЇЇ.

– Ти в цьому житті зустрів її? – 3 надією запитав дід.

– Кого?

– Ту, котру згадав? Назви її ім’я, і тоді щезнуть останні сумніви.

– Громовицю?

– О радість! Усе так. Назви ще імена всіх Космократорів, крім нас двох і Громовиці.

– Сократ, Інеса, Чайка, Владисвіт, Юліана…

– Тихо, тихо, – знеможено прошепотів дід, майже стогнучи від екстатичного розчулення. – Горіор обіцяв зустріч незабаром… і виконав свою обіцянку… Але скажи – ти сам?

– Що означає сам?

– Ти зустрів когось з Космократорів?

– Так. У своїй реальності я зустрів Громовицю. Ми знову об’єдналися любов’ю. Потім після складних перипетій виявили Юліану в попередньому столітті. Горикорінь підготував експеримент, щоб вивести її в наш час. Я вже згадував, що відбулося порушення, і ми потрапили в іншу реальність.

– Юліана теж тут? – Жваво запитав Горениця.

– Тут. І Громовиця теж.

– Сталося, – раптом озвався Олафрам, і вони переглянулися з Гореницею. – Я казав тобі, що інтуїція не обманює.

– Що сталося? – Не зрозумів я.

– Усі семеротут, – пояснив Горениця. – Ти розумієш, що це означає? Ми можемо здійснити будь-який просторово-часовий прорив, якщо зберемо живе коло…

– Невже всі потрапили до лікарні… чи то пак – до «космодрому»? – Недовірливо запитав я.

– Та ні. Тут лише я, Сократ, ти, твої дівчата, а Чайка, Владисвіт, Інеса – у хвилях житейського моря. Але ми вже налагодили контакт, знаємо, де вони. І можемо в разі потреби…

– Тоді хто такий Олафрам?

– Вгадай, – жартома сказав Горениця, і обидва мої сусіди лукаво посміхнулися.

– Сократ, – випалив я, навіть не замислюючись, чому я так впевнено вірю в це.

– Все, все, все, – замуркотів Олафрам, поплескуючи долонями по скатертині. – Все сходиться, завершується, наближається до Джерела.

– Заждіте, друзі, – занепокоївся я. – А як же інші наші вияви? В нашій реальності є ще один Горениця-Горикорінь… і тут, у вас, – я це знаю – народився мій двійник. І Громовиця вже є, правда, ще зовсім малесенька.

Горениця заспокійливо осміхнувся:

– Нас, може, безліч у розмаїтих сферах. Закон подільності духа дозволяє такі метаморфози. Та найголовніше, щоб у якійсь реальності зібралося ядро регенерації, синтезу. Ти збагнув? Нас розірвав Лабіринт Арімана… у міфах він називався Лабіринтом Мінотавра… ми ще будемо мати справу з ним. Аріман невпинно тасує свої карти, щоб відтягнути мить єдності, сподівається вигадати щось таке парадоксальне, невідоме Горіорові й нам. Якщо нам пощастить змінити течію причинності, а відтак – формування тримірної реальності, тоді Земля і Ара об’єднаються, порочне творення щезне, розтане і ми зможемо здійснювати волю Великої Матері, формувати світи волі й радості…

– Нам вже сказав про це Горіор!

– Ви маєте з ним контакт? – Жваво поцікавився Олафрам.

– Це тяжко, але ми вже двічі розмовляли з ним.

– Тепер це буде легше, коли ми зберемо все коло, – запевнив Горениця, підморгуючи мені. – Веди нас до твоїх дівчат, ми зможемо зустрітися в прогулянковому дворі. Але попереджую – пильність і обережність. Поміж лікарями є чимало агентів спецслужб, а вони – слуги Арімана, навіть не розуміючи цього. Маємо діяти хутко, майже блискавично. Викличемо на побачення решту Космократорів. Зустріч має бути ніби спонтанна, невинна… і тоді…

– Що?

– Ми проб’ємо канал над віками, вийдемо з Лабіринту тримірності, народимося в прадавності.

– Так, саме так він казав. Але як? Як це станеться?

– Дуже просто. Навіть тривіально. Проте нам пора. Вже йде санітар виганяти на прогулянку. Виходьмо кожен окремо, а там зійдемося ніби випадково…

Сталося. Вже п’ятеро Космократорів зустрілися в глибині Лабіринту Арімана, як називає цей світ Горикорінь. Мої дівчата одразу пізнали і Горикореня, і Сократа. Ми плакали від щастя, танцювали, ніби п’яні. Можу уявити, що думають лікарі, котрі спостерігають за нами. Чи не підтверджуємо ми, навіть не бажаючи цього, припущення про своє божевілля? А, байдуже! Найзначніше те, що ми вже призначили день, коли зійдуться всі. Як це буде? Горикорінь запевняє, що все дуже просто. Чайка та Інеса, виявляється, в цій реальності народилися сестрами, вони близькі знайомі Олафраму-Сократу, інколи передають йому передачі, зустрічаються в прогулянковому дворі. Владисвіт – відомий психіатр, керівник Республіканського Психологічного центру, він опікає Олафрама, допомагає «лікувати», отже, має право завжди відвідати хворого або прийти до нього разом з родичами та знайомими.

Що буде? Що буде?

Інколи я зненацька зупиняюсь на місці, замислююся: чи не граємо ми всі якусь химерну трагікомедію? Чи може вийти щось справді путнє з такої божевільної містерії?

Жовтень. Київ за мурами «дурдому» вдягається в святкові шати зимового спочинку. Яке буйство кольорів! Переінакшуючи слова Христа, можна сказати: жоден імператор не одягався багатше від оцих простих беріз, осик, дубів, кленів. Навіть скидаючи щорічно своє пишне вбрання, рослинне царство Землі влаштовує радісний бенкет прощання з черговим циклом містерії буття. Нам ніби засвідчує сам Дух Життя, що величний будь-який етап мандрів у світі, що відсутні об’єктивно стани зла і добра, а є лише наша оцінка ситуації і можливість (або відсутність можливості) здійснити волю власної Сутності – руйнівну чи творящу, а отже – пожати відповідний врожай.

Завтра – неділя. У прогулянковому дворику відбудеться зустріч усіх. Хоч би щось не завадило. Нас вже викликали до головлікаря (кожного зокрема). Розпитували про нашу версію. Мої відверті оповіді (хоч і досить лаконічні) головлікар сприйняв спокійно, доброзичливо. Розпитував про механізм мандрів у часі. Я відповів, що не фахівець, а лише виконавець експерименту. На випещеному, аристократичному обличчі психіатра блукала дружня посмішка. Він підморгнув мені, і в холоднуватих сірих очах блиснули бісики.

– Скажіть відверто, Григоре Максимовичу, ви вже знайшли тут друзів-космонавтів?

– Яких космонавтів? – здивувався я. – Адже у вашій реальності ще не розпочалися космічні польоти людей? Наскільки я знаю – ще тільки запущено перші невеликі супутники.

– Я не про цих космонавтів кажу, – нетерпляче сказав головлікар.

– А про яких же?

– Про космонавтів духовних. Адже лікарню недарма називають космодромом.

– Чув таку назву, – признався я. – Але хіба можна серйозно ставитися до марення хворих?

– Невже ви вважаєте це маренням? Самі ж прибули бог зна звідки. Хто вам вірить про мандри в часі? Чому ж ви не вірите твердженням наших пацієнтів?

Я дивився в його очі і не міг збагнути – чи він провокує мене, викликаючи на відвертість, чи, може, й сам уже отруївся мареннями своїх пацієнтів?

Проте інтуїція підказує: обережність. Мені ввижаються за спиною психіатра постаті Горіора та Арімана. Кожен щось шепоче, наказує, щось очікує. Ми на перехресті таких вражаючих доріг, що вже не збагнеш самостійно, куди йти, куди повернути. Краще остерегтися, зачекати, доки не відбудеться безповоротна трансформація.

Так я нічого й не сказав психіатрові. Мені здалося, що він залишився невдоволений…

Надворі ніч. На вечірній прогулянці Галя сказала, що вони з Юліаною мали контакт з Горіором. Він знає про завтрашній збір, певен в успіхові, але просить бути пильними. Прорив має відбутися нагально, безповоротно, блискавично. Дівчата запитали про механізм такого прориву, але Корсар лише натякнув, що ядро здійснення – Горикорінь. «Не дивуйтеся простоті реалізації, – зауважив Горіор. – Аріман ускладнив усі рішення до абсурду. Ви тисячоліттями заплутували клубочок гнозису. А віднині – будьте як діти. Я вам казав це тисячоліття тому».

І ще одне, попросив він. Не забудьте Чашу. Вина Невмирущості з неї мають випити всі Космократори. Тоді задумане станеться.

Галя заперечила, що чаша порожня.

Вона завжди повна, сказав Зоряний Корсар. Відтоді, як я вперше причащав з неї учнів, вона повна. Лише ви не завжди це бачите.

Дивно. Тривожно. Отже, це він був тоді, коли на Голгофі піднявся хрест, віщуючи Землі тисячолітню містерію Воскресіння? Хто ж тоді в і н? Як поєднати легенди Планети з реальністю Вищого Світу?

Відбулося… Відбулося.

Відбулося!

Тіло в огні. Тепер уже ніщо не зупинить його палання. Ми залишаємося ще тут, в божевільному лабіринті двадцятого віку, але наша свідомість, наша, як сказав Горениця, магатяма, прокотилася над віками, стала мостом всевідання. Вже не сни, не інтуїція свідчать про реальність Ари і нашої участі в ЇЇ житті, а відкрита книга Буття, вкарбована в наше єство. Арімане, тобі не вдалося зупинити процес трансформації.

Ми сиділи на лавочці під барвистими кленами. Ми – це я, Горикорінь, Сократ, Громовиця, Юліана. Тихо падало багряне листя на наші голови. Ми перезиралися, тривожно мовчали. Громовиця притримувала рукою келих, захований під халатом на грудях.

Довкола бродили зграйки хворих. Хтось кричав, хтось гаряче закликав до братерства і єдності, ніби на трибуні в Гайд-парку. Якась молода жіночка колихала біля грудей уявну дитину, приплакувала біля неї, побивалася. Високий розпатланий дід з аскетичним худющим обличчям дивився в блідо-блакитне дивоколо, ніби виглядав звідти пришельців або ангелів.

– Ось мій опікун, – раптом сказав Сократ. – А з ним – друзі.

У грудях стало гаряче. Так просто? Так несподівано? Скільки мільйонноліть ми йшли до цього дня? І що ж тепер?

Стрункий, широкоплечий чолов’яга у вишуканому сірому костюмі наблизився до нашого гурту. На плечах недбало накинутий халат. Погляд чорних очей охопив усіх нас водночас, зволожився ледь стриманим розчуленням. Двоє дівчаток – одна русява, з хвилястим волоссям, а друга – палка брюнетка з товстими заплетеними косами, з іскристими карими очима – тремтячими руками подали Олафрамові та Горениці кульки з передачами.

– Ну, як здоров’я? – Удавано бадьоро запитав прибулець з халатом на плечах. – У вас, я бачу, нові друзі? З яких світів? З яких доріг? Олафраме, де пощастило політати? Нові дані отримав з небесного університету?

– У нас нема часу для спектаклю, – ніби знічев’я, тихо промовив Горикорінь. – Познайомтеся, друзі: це – Владисвіт, з ним – Чайка та Інеса. А це – Громовиця, Юліана, Меркурій. Не скрикуйте, тамуйте радість і розчулення. Горіор велить негайно приступити до містерії прориву. Нагадую суть завдання. Ми будемо жити в епоху Трояна, коли на нашій землі став діяти троянський кінь– таємна диверсія Арімана. Маємо збагнути древнє порушення причинностіі скоригувати його так, щоб пробудити весь лабіринт тримірності. Контролювати вчинки своїх двійників ТАМбудемо звідси, аналізуючи їх магатямою.

– Що маємо робити тепер, щоб нагромадити енергію прориву? – запитав я.

– Створюємо ноосферне коло, – просто сказав Горикорінь. – Згадайте свою давню силу. Просто, просто, просто… Сідайте тісніше, ніби ми ведемо примітивну розмову лікаря з хворими. Владисвіте, я оповідаю тобі казочку про давній Троян. Це – ритмічний код прориву. З кожною строфою нагнітайте силу резонансу. Перед останнім ударом вип’ємо з Чаші вина Невмирущості. Громовице, будь готова. Зрозуміло?

– Розкажи, розкажи, друже, – поблажливо і удавано-доброзичливо згодився Владисвіт, сідаючи біля Горикореня. – Може, й ви послухаєте, дівчатка?

– З радістю, – закивали сестри. – Ми давно знаємо діда Гореницю, любимо його історії. Але невже це правда?

– Що правда? – Гнівно перепитав Горикорінь.

– Про Троян? Невже тоді, тисячі літ тому, був такий високий стрій думки, мислення, філософії?

– А чому б і ні?

– Ти розповідав, що там були літаючі кораблі, приборкування тварин і птахів, швидке вирощування овочів та живих істот; хіба примітивні прадіди могли досягти такого рівня?

– Дурні діти, – удавано-грізно рикнув Горикорінь. – Вони незрівнянно вищі від нас, бо були ближче до кореня причинності. А втім – слухайте уважно або забирайтеся геть, якщо не цікаво.

– Цікаво, цікаво! – Зацвірінькали дівчата, сідаючи навпроти Горикореня і Владисвіта на траві. – Ми – повна увага!

Я відчув, як гаряча хвиля заливає мою свідомість, прокочується від тім’я до п’ят, відлунює в грудях. Серце калатає, мов дзвін. Чую ритмічний речитатив Горикореня. Він оповідає, ніби старий дід на вигоні маленьким дітям, але я відчуваю, що його слова розгойдують простірі час, руйнують тканину довколишньої реальності. Щось має статися! Але що, що?

 
– У дуже давнії літа
(Туди ні стежок, ні моста,
Ні слів звідтам не долина,
Не йде ні люд, ні звірина,
Лише пилюку й черепки
Подарували ті віки), —
Так от – у ті літа святі,
Що їх назвали золоті,
На землях нинішніх Трипілля
Серед веселощів, привілля,
Без лиха, горя і біди
Жили могутні Прадіди…
 

– Чиї Прадіди? – Ніби підігруючи Горикореневі, зацікавилася Громовиця-Галя. – Невже існували вже тоді слов’яни, русичі?

Оповідач неуважно глянув на дівчину, дивуючись, що вона перебила потік його думки, і енергійно вів далі:

 
– Чиї, питаєте? Та наші!
Ми теж п’ємо з тієї чаші,
Яку лишили нам вони…
Та чаша – ріки і лани,
Зірок іскристе Дивоколо,
Сади й ліси густі довкола,
Світанки й грозові дощі,
Кохання вічні радощі,
У просторі привільні птахи,
І зело буйне понад шляхом,
І Вирій вічно-таємничий,
Що нас за Пращурами кличе…
 

– Ти гадаєш, що Пращури ще й досі живі? – поцікавився Владисвіт, входячи в річище оповіді, а Горикорінь природно одразу ж відповів:

 
– Еге ж, багато хто вважає,
Що пращурів отих немає.
Від них, либонь, одна пилюка,
Та в слові, може, їх наука.
Відсутня правда в слові тім,
Бо вічний пращуровий Дім
Й самі вони у Дивоколі,
У таємничім казок полі
Живуть і у грядуще скачуть, —
Побачить можна їх одначе!
Але зустріне їх лиш той,
Хто мудрий серцем, хто герой,
Хто осідла того коня,
Що й смерть саму переганя!..
 

Горикорінь на хвильку замовк і, розхитуючись, ніби в забутті, прошепотів:

– Включайтеся в менталізацію того, про що я оповідаю. Активно співпрацюйте. Хай ноосферна енергія проривупідготує вмістилища для втілення, щоб Аріман не встиг закрити щілину в континуумі. Слухайте уважно!

 
– Я вже сказав, що Прабатьки
Жили над водами ріки,
Яку здавен Дніпром зовуть.
У йменні тім глибока суть.
Дана – вода, Землею дана,
Що поїть вічно спрагу лану.
Вона одвічна, тому й пра,
А разом буде – ДАНА-ПРА.
Погляньте – там, над Дана-пра,
В імлі стоїть Дивич-гора.
Кумир прадавній НЕБО-ДИВ
Собі ту гору освятив.
На ній Святилище було,
Кругом і квіти, і зело,
Ну а отам, де хатки мріють,
Розташувалося село…
А втім… це ми так звикли звать,
Але для казки – інша стать:
Тоді всі селища поспіль
Чудовим словом звались ПІЛЬ.
ПІЛЬ – це і поле, й площина,
Для житла місце, і для сна,
Для сіяння, і для збирання,
Для радування і кохання.
І кожне житло, кожен піль
Стрічає вітри звідусіль, —
Від полуночі і полудня,
У дні легкі і миоготрудні, —
Ті вітри людям принесуть
І слів, і дій таємну суть.
Той піль прозвали – ТРОЯН-ПІЛЬ.
Сучасне ймення теж звідтіль…
 

Мені дуже захотілося дізнатися – який корінь ліг в основу тієї назви. Адже я тисячі разів проїжджав через Трипілля, мандрував по тих кручах, проте ніколи не замислювався. Якось та прадавність не хвилювала свідомості, а тому й долі моїх Пращурів залишалися абстракціями, занотованими, може, лише десь на сторінках книг археологів чи істориків. Горикорінь, певно, відчуваючи моє запитання, сам зачепив цю тему: