Текст книги "Камертон Дажбога"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

– Замовкни, гад! – заверещав генерал, зриваючись з місця. – 3 мене достатньо. Товариші, тут нема чого розв’язувати. Маємо справу з дуже хитрою контрреволюційною групою. Не здивуюсь, якщо вони заслані сюди ренегатом Леніним з Китаю. Там, у Тибеті, розвинуті окультні течії, цілком можливо, що дещо вирішено вжити супроти нас. Товаришу Куштенко!

– Слухаю! – Підхопився на рівні ноги майор, улесливо подавшись вперед.

– Тримати їх під замком. Назовні не випускати. Я звернуся до Прокурора України за ордером на арешт. Справа надто гостра, щоб її пускати на самоплив. Все! Більше ні слова!

* * *

Гледіс здавалося, що над нею пливуть тисячоліття. Тіло її коханого Горіора втратило видиму зібраність, перетворилося в іскристе джерело райдуг і вогнів, пульсувало у часово-просторових поєднаннях, котрі виявлялися у дивовижних формах розмаїтих еволюцій та космічних творень. «Усе і всі єсть Я», – згадалися Гледіс віщі слова прадавньої Мудрості. «Той, хто прилучив іскру свого серця до єдиного творящого серця, може вважати себе рідним для всієї Безмірності». Чудові слова! Тільки чому ж вирує ще джерело зла й ненависті, захоплюючи в свою орбіту не окрему якусь планету, а цілі системи Світів?

Кілька разів з яруг весело вискакували коні-побратими, тихенько іржали до Гледіс, закликаючи до веселої прогулянки, але вона давала їм мовчазний знак, що залишається на місці, і небесні тварини знову щезали в хащах сріблястих дерев.

Згодом Дивоколо почало зменшуватися, звужуватися, дивні, містичні сутінки скрали обрій, далекі Світила зібралися в мерехтливу кулю, що опинилася під ногами Гледіс. Вона здивувалася: невже Горіор для вирішення дилеми Космократорів охоплює своїм розумом Метасвіт? Ось перед нею – модель Великої Цілості: п’ять зоряних вихорів – один в центрі, чотири – по боках, вони переливаються один в інший, вирують, затьмарюються або набирають сили, буйності, яскравості, намагаються знайти рішення свого кружляння, вирватися за незриму межу і згасають у безсиллі осягнути ту мету…

Настала мить, коли все щезло довкола Гледіс. Існував лише п’ятиміриий світ-вихор, і вона сидить над безвидним берегом тієї зоряної ковбані поруч з дрімаючим коханим. Чекає, чекає, чекає… Кого? Чого? Чи не відчували себе так і великі Попередники – дрімаючий Вішну і терпляча Сарасваті, Шива і Парваті, Христос і його таємнича Супутниця, прикрита Плащем Жалоби?!

Скільки ще треба чекати? Що має статися від такої напруги? І чи можна це називати чеканням, коли тут відсутній час, а лише Вічність обнімає їх Крилом Спокою?!

Зорі мерехтять, пульсують, переливаються із сфери в сферу, знову повертаються на старі вмістилища. Гледіс починає розуміти, що причинаіснування дрімаючого світу в них самих, що конче треба знайти мить і місце виходу з колеса порочної постійності, і не лише знайти, а й спрямувати Свідомість до вічного польоту угору. Що таке вгору? Хіба вони з Горіором не обрали давно цей напрямок? Хіба не трансформували свої тіла у ноосфері в згустки волі, здатні долати смерть і руїну?

Так, все так! Тільки ж Зоряна Круговерть залишається в роздрібненій свідомості оптильйонів мислячих істот, – і куди їм подітися від цієї психогенетичної спорідненості? Одвернутися, як від набридливого сновидіння? Це те, що пропонує Космократорам Аріман: спопелити минулі історичні спектаклі, ніби їх і не було. Не було походів, кохання, смертей, жорстокостей, надій, злочинів, мрій, поезій, дум, прекрасних картин, мудрих осяянь. Розпочати Еволюцію з чистого аркуша променистої матерії творення. О Лукавий Арімане! І ще лукаві ший попереднику – Кареосе! Ви добре відаєте, що думка, народившись, уже зачинає в лоні Пречистої Матері прекрасних або потворних дітей. Годі їх знищити або трансформувати. Потрібне парадоксальне рішення, якого ще не було в ментальному полі Метасвіту. В чому ж воно? Чи знайде його Горіор у безоднях Океану Буття, куди він так часто пірнає?

Золотисті вії Горіора затріпотіли, наче він почув роздуми Гледіс. Тіло почало ущільнюватися, густішати, налилося теплою блакиттю. Зоряні вихори піднялися вгору, розпливлися над Дивоколом, охопили Всесвіт, знову стали далекими світилами. Запломенів обрій над Правічним Дніпром, заспівали різноголосо птахи в небесних гаях.

Горіор розплющив очі. Побачив кохану, втомлено усміхнувся.

– Ти так довго чекала, – прошепотів він. – Цілу Вічність.

– Моє терпіння розтопило всі межі, – просто відповіла вона. – Ти розшукав те, що хотів?

– Так, Гледіс, – кивнув Горіор, замислено дивлячись у височінь. – Я пронизав сфери часу, де зароджувалися заплутані лабіринти їхньої сучасності. Доленосні ускладнення і багатомірне плетиво світів – наслідки втручання Космократорів у примітивний плин цієї еволюції.

– Але ж ми самі рекомендували їм проникнути сюди? – зауважила Гледіс.

– Правду кажеш. Ми теж оцінювали результати таких втручань поверхово. Експеримент-імпровізація. Аріман також жалкує, що так сталося, та тільки він хіба здатний покаятисьдля повної трансформації?

– Що ж повинні зробити Космократори? І звідки починати? Чи маємо ми можливість вирвати їх з чужого виміру і повернути в свій, притаманний?

– Жоден вимір Землі не рідний для них, – заперечив Горіор. – Тим більше Юліана, яка вихоплена з дев’ятнадцятого віку, має ввійти в двадцятий, знову різко порушивши кармічні плетива.

– Тоді як?

– Я побачив один з варіантів, який при успішній реалізації відкриє браму до повної метаморфози Буття.

– У чому цей варіант?

– Тяжко і просто, Гледіс. Ми повинні допомогти Космократорам зібратися в певній локалізованій добі за п’ять тисячоліть до сучасності.

– Жах! – скрикнула Гледіс. – Навіть у цю епоху їх звести докупи майже немислимо, а перекинути в минуле, яке вже реалізоване…

– Хто тобі сказав, що воно реалізоване? – Суворо заперечив Горіор. – Реалізована лише гіпнотична воля Арімана. Йому вдалося нав’язати плину еволюції Землі низку глибинних стереотипів, які стали алгоритмом і програмою планетарного Спектаклю. Актори переодягаються, лаштунки оновлюються, режисери змінюють один одного, але фабула та сама, результати повторюються, кулі космічного більярду падають в ті самі лузи.

– Потрібно змінити алгоритм біля першовитоків історії Планети? – запитала схвильовано Гледіс.

– Не лише змінити, а розкріпачити монади мислячих істот від будь-яких алгоритмів, вернути їм Право Самодеміургів.

– Ти хочеш оголити сучасність від Космократорів? І тоді настане хаос, адже ця реальність зв’язана з цими.

– Ми використаємо багатовекторність Духу. Вони будуть одномоментно туті там.

– Пе загрожує божевіллям, роздвоєністю свідомості.

– Вони вже здатні усвідомлювати кілька рівнів реальності. Іншої стежки нема.

– Як ти мислиш передати їм таке рішення? Як зведеш докупи?

– Вони самі мають вийти на контакт. І збагнути потребу в парадоксальному експерименті. Імператив неприпустимий. Хоч доля їхня в цій сфері жахлива, ми не можемо її полегшити.

* * *

Гримнули двері. Брязнули ключі.

На прощання холодні погляди міліціонерів. І жорстке прощальне слово майора Куштенка:

– Я зробив усе, що міг. Виплутуйтеся самі зі своєї пастки. Тепер лише слово закону…

– Невже ви гадаєте, що шпигуни або розвідники могли б творити химерну легенду?! – Відчайдушно скрикнув Григір, простягаючи руки до Куштенка, який уже зачиняв двері. – Адже академік чітко аналізував факти, і логічно мислячі люди…

– Вступила в дію не логіка, – повчально обірвав його майор, – а щось глибше. Думайте, вирішуйте. Я лише простий виконавець наказів. Приготуйтеся, за вами скоро прийдуть. Можливо, цієї ночі.

Затихли кроки в коридорі. Тиша. Галя перша порушила стан заціпенілості, рушила до кухні.

– Треба випити міцного чаю, Григорчику, – сказала вона. – І заспокоїтися. Сідайте і думайте.

Галя ввімкнула газову плиту, поставила чайник з водою. Сіла за стіл поруч з Юліаною. Григір ходив від дверей до вікна, зосереджено думаючи.

– Ти знаєш звичаї цього часу, – озвалася Юліана, – тим більше вивчав юриспруденцію двадцятого віку. Як гадаєш, що вони можуть зробити з нами?

Бова різко повернувся до дівчат, зупинився. Іронічна посмішка з’явилася на його міцно стиснутих вустах.

– Яка юриспруденція? – вигукнув він. – У ці роки на будь-яку розправу лише накидали фальшивий юридичний флер. Суцільна містифікація! Мільйони людей були розстріляні, закатовані, згноєні в таборах та в’язницях не тому, що вони вчинили злочин, а просто так… за примхою підлотника, який садистично користувався владою. Згадайте генерала, який оскаженів лише тому, що в нашій сфері події розвивалися не гак, як тут.

– То, може… – Галя несміливо глянула на хлопця.

– Що може?

– Саме це допоможе нам? Інша сфера, інші закономірності. У нас кумир Ленін. У них – Троцький. Треба роз’яснити їм…

– Роз’яснюй вовкові про гуманізм, коли він захотів зжерти вівцю, – гірко зауважив Бова. – Тим більше що Троцький аніскілечки не кращий від Сталіна чи Леніна. Сам він мріяв про трудові армії, про жорстокий примус на виробництві, про світову революцію. Дуже кривавий тип. Сподіватися на доброзичливість марно.

– А що вони можуть нам інкримінувати? – здивувалася Галя. – Проведуть слідство. Знайдуть наших відповідників. Я ще навіть не народилася. Юліани тут нема. Ти десь бігаєш хлопчиськом. Твій шеф, як повідомив Куштенко, ще працює дільничним міліціонером. У них голова піде обертом від усіх цих фактів. І рано чи пізно – вони змушені будуть повернути справу до учених…

– Галю, не будь наївним дитям! Ми опинимося – і це в кращому випадку – там, де був твій батько в нашій сфері. В дурдомі. А звідти шлях нам справді до божевілля. Я вивчав архіви злочинів колишнього ЧК у нашій реальності. Гадаю, що тут вони не кращі. Подвиги інквізиції бліді порівняно з цими борцями за щастя людства.

– Що ж нам робити?

Григір наблизився до столу, сів навпроти дівчат, схопив їхні руки в свої великі долоні.

– Треба викликати Горіора, – прошепотів він. – Негайно. Доки ми разом. Запитати у нього.

– Я згодна, – рішуче озвалася Юліана.

– А зможемо? – Брови Галі запитливо зійшлися на переніссі.

– Я вірю, – твердо запевнила Юліана. – Коли була в монастирі, найкращий контакт з іншими сферами був при найвищому напруженні. Хіба тепер не так?

– Заждіть, – підхопилася Галя. – Закипів чай. Вип’ємо по склянці і почнемо.

– Сядь, – наказав Григір. – Жодної секунди не втрачаймо. За нами можуть прийти несподівано. Я певен, Горіор і Гледіс знають про нашу екстремальну ситуацію. Вони ждуть… Ваші руки, дівчаточка…

Він поклав свої руки долонями вгору, Юліана і Галя прикрили їх своїми. Очі до очей. Потік сили і волі. Жадібне бажання пронизати час і простір. Де ти, Зоряний Корсаре? Де ти, Володарю Казки? Гледіс, Принцесо з таємничого світу думки, чи чуєш нас?

Танець золотавих іскринок між ними. Ніжні пунктири променів тчуть обриси знайомого обличчя. В свідомості відлунює схвильований голос Корсара:

– Нарешті. Ви зважилися. Це знак вірної дороги. Запитуйте.

– Чому ми опинилися тут? – запитав Григір.

– Сплелася причинність кількох сфер і епох. Марно тепер теоретизувати. Я не можу просто так розв’язати причинний вузол і повернути вас у вашу реальність.

– Невже ми залишимося тут? – скрикнула Галя.

– І так, і ні.

– Як це може бути?

– Слухайте уважно. І вирішуйте блискавично. Бо канал може раптово перерватися – умови міста чужі для такого єднання. Ми з Гледіс проаналізували вашу ситуацію в спів’єдності з долею всієї сфери життя. Коротко картина вимальовується така: той набір реальностей, що формує долю двадцятого віку, – штучний спектакль Арімана та його тисячолітніх земних виконавців. Правдива еволюція та історія зупинена давно, замість них твориться псевдоеволюція і псевдоісторія. Але в цьому космоісторичному сні нагромаджена така енергія карми, що вона може зачати в субстанційному полі Великої Матерістабільну реальність. Монстр сновидінняпочне жити як суверенна сутність, експлуатуючи єдиний потік Буття.

– Невже Вищі Світи дозволять народження потворної реальності? – скрикнула Юліана. – Мільйони душ на Землі мріють про справедливість тієї сили, яку йменують Богом, Вітцем Небесним, а виявляється, що така Сила… безсильна?

Прекрасні очі Горіора ніби затуманилися від печалі. Він якусь хвилю мовчав, потім у свідомості Григора й дівчат знову почулися лагідні, але вольові слова:

– Друзі мої! Доки ви в земних тілах, море знання, яким ви вже володієте, заховане, законсервоване. І лише ви самі можете звільнити його з глибин лабіринту тримірної щільності. Прошу відчути визначальне, те, що маєте здійснити тепер. Слухайте… Щоб пробудити потік сплячих монаді ввести до Дії енергію правдивого Світу, вам треба втілитися в прадавній реальності, де Предки людства формували під гіпнотичною волею Арімана теперішній містифікований світ.

– Сновидіння Брахмана, дрімота Вішну? – схвилювався Григір.

– Далеко дивишся, – схвально мовив Горіор. – Це мене тішить.

– Ти кажеш – втілитися в прадавній добі. Що це означає? Зникнути тут? Відчути себе в інших тілах, зберігаючи теперішню свідомість?

– Не так, друзі, – м’яко заперечив Корсар. – Ваші тіла залишаться тут. Ви приймете на себе весь жах цієї сфери. Якщо залізли в чужу грядку, не мрійте, щоб вас зустрічали з фанфарами. Згадайте Христа чи інших Великих Учителів. Хрести і вогнища, на яких вони вмирали, – бумеранг від того Вогню, що його вони дарували людям. Бідна Земля! Вона ненавидить Вогонь, але розкладається, якщо не матиме його благодаті. Отже, зберіть все терпіння, все розуміння, йдучи тут по гострому камінні. Я не покину вас. спрямую назустріч вітрила інших кораблів.

– Інших Космократорів? – Радісно скрикнула Юліана.

– Так. Ви неодмінно зустрінетеся, – ласкаво підтвердив Горіор. – І тут, і там, за п’ять тисяч літ до сьогодення.

– Так далеко? – зітхнула Галя.

– На відстані однієї миті, – заперечив Корсар. – Для пас є лише мить і вічність. Одна дорівнює другій.

– Ми й там будемо знати, хто ми і звідки? – запитав Григір.

– Ні. Там ви будете людьми того віку. А тут – подвійна свідомість. Це терзатиме вас, ви перетворитеся у ноосферні мости понад епохами, а по них рушать легіони співробітників видимих і невидимих сфер.

– Яким же чином ми зможемо змінити причинну ситуацію там, у передісторичну епоху? Адже ця свідомість розтане… і просто забудемо, звідки й куди?

– Кожен з вас тут аналізуватиме те, що відбуватиметься з вашими двійниками т а м, у минулому. І прийматиме коригуюче рішення. Парадоксальне рішення, щоб збурити вже сформовану програму, реалізований алгоритм Арімана. Коли це станеться, весь його задум впаде. І тоді засяє реальне Буття. І ми повернемося до рідної Оселі, щоб стати садівниками Великої Матері. Нам теж тяжко у Небесному Вітаполісі. Нам самотньо. Свобода потрібна не лише живим духам, а й живі духи потрібні Свободі. Ви збагнули, рідні мої?

– Так, – сказав Григір.

– Ви готові прийняти такий тягар? Іти поміж громами і прислухатися до майже нечутного камертону Неба?

– Я готова, – рішуче мовила Юліана. – Я вже вирвалася з однієї лабіринтної реальності, тепер можна рвати скільки завгодно інших.

– Я готова, – загорілася радістю Галя. – Нам не звикати до втрат і пригод. Правда, Григорчику?

– Я готовий, Корсаре! – Твердо відповів Бова. – Лише не забувай про нас. І про друзів, які шукають нас.

– Не забуду! – Просто сказав Горіор. – Ваша воля стала волею об’єднаної ноосфери. Приготуйтеся. За вами йдуть ваші мучителі. Приготуйтеся – до вас простяглися руки далеких батьків. Народжуйтеся і пробуджуйте героїчну добу пращурів! До зустрічі, Корсари! До зустрічі, Герої!..

Частина друга
ДЖЕРЕЛО ПРИЧИННОСТІ

…За дверима почулися кроки багатьох людей. Забряжчали ключі. Григір схвильовано глянув на дівчат.

– Прийшли по наші душі. Дівчаточка, я навіть не знаю, як вас втішити. Ми в цих тілах не Космократори, а лише слабенька тінь їхньої могутності. Готуйтеся до найгіршого. П’ятдесяті роки двадцятого століття – апофеоз культу страшного тирана.

– Але ж у цій реальності результати можуть бути інші, – зауважила Галя. – Досить значні відмінності. У нас культ Леніна, а тут – Троцького.

– А режисер той самий: Сталін, – гірко сказав Бова. – Не сподівайтеся на випадковості. Тримайте контакт з Горіором. Уважно дивіться в очі зустрічних людей. Корсар запевнив, що нам назустріч ідуть інші Космократори. Коли зберуться всі – спалахне повна пам’ять.

– Як вести себе? – запитала Юліана. – Що відповідати? Мовчати? Чи скласти якусь легенду?

– Лише повна правда врятує нас, – суворо промовив Григір.

– Повна правда? – прошепотіла Юліана. – Але ж вони вважатимуть нас божевільними… або містифікаторами…

– Треба витерпіти все. Можливо, нас навіть згодом відправлять до психіатричної лікарні. Хіба це найгірший варіант? Проте спочатку з нас постараються вибити якісь безглузді визнання.

– Як вибити? – Сполохано кинулась Галя.

– Буквально. Певен, що в цій реальності чекісти не дуже відрізняються від наших. Тим більше якщо злигалися з нацистами Гітлера. Важливо, щоб наші відповіді були спокійні, впевнені, доброзичливі… і логічні. Малюйте перед ними вражаючу картину величного Всесвіту, де триває герць між творцями і руйнаторами. Хай вони вибирають – куди їм іти. Увага! Двері відчиняються…

* * *

СТЕНОГРАМА ДОПИТУ ЗАТРИМАНОЇ КАТЕРИНИ САМІЙЛЕНКО

«Допит провів керівник слідчої групи Міністерства Державної Безпеки Української Комуністичної Республіки Сергій Мудрий.

– Попереджую: відмова від показань або свідомий обман слідчих органів карається, відповідно до кримінально-процесуального кодексу УКР, на строк до п’яти років позбавлення волі. Ясно?

– Ясно. Проте я не збираюся обманювати вас або ухилятися від щирої відповіді.

– Тим краще. Ваше прізвище?

– Я вже казала при затриманні.

– Ви повинні говорити це кожного разу, коли вас запитують. Ваше прізвище?

– Самійленко.

– Ім’я?

– Катерина. Чернече ім’я Марія.

– Спочатку світське. Про церковні справи потім. По батькові?

– Іванівна.

– Суспільний стан?

– Дворянка. Але після постригу все це не має значення.

– Ми теж гадаємо, що ваше дворянське походження не має жодного значення після Світової Революції. Хіба що органи ґрунтовніше аналізуватимуть ваше генеалогічне древо, щоб зрозуміти мотиви вашого злочину.

– Про який злочин ви говорите? Адже мене ще навіть не допитано. Якесь непорозуміння…

– Наші органи, громадянко Самійленко, без причини не затримують людей. Якщо ви потрапили сюди – можете не сумніватися: ви будете покарані. Суворіше чи м’якше – це вирішить суд.

– Але я не розумію…

– Згодом зрозумієте. Прошу відповідати на мої запитання, і не вступати в полеміку. Рік народження?

– Тисяча вісімсот п’ятдесят четвертий.

– Ви жартуєте? Я серйозно запитую.

– Я вам серйозно відповіла.

– Ви хочете сказати, що вам дев’яносто чотири роки?

– Навіщо так багато? Всього двадцять шість.

– Проте, громадянко Самійленко, тепер тисяча дев’ятсот сорок восьмий рік.

– У вашій реальності – так. Я вже це зрозуміла. А в моїй – тисяча вісімсот вісімдесятий.

– Про які реальності ви мелете? Реальність одна-єдина. І прошу не корчити дурня. До психіатричної лікарні ви ще встигнете потрапити. Обіцяю вам це. Отже, рік народження?

– Тисяча вісімсот п’ятдесят четвертий від народження Христа, якщо вам треба уточнити.

– Гаразд. Запишемо так, як ви сказали. Але тримайтеся. Ваша основна спеціальність?

– Учителька народних шкіл.

– Освіта?

– Закінчила Вищі курси благородних дівиць.

– Де ви народилися?

– У Києві.

– Адреса?

– Андріївський узвіз. Дім п’ятий, наш родовий притулок.

– Навчалися теж в Києві?

– Так.

– Ви сказали про те, що працювали учителем. Чому потрапили до монастиря?

– Мій світогляд не влаштовував попечителів освіти. Рутина і консерватизм бюрократичної структури самодержавства змусили мене шукати романтичних шляхів самореалізації. Їх я знайшла у вихованні юного покоління мрійників, революціонерів, дослідників таємниці буття. Ви повинні б знати, що такі погляди не схвалювалися. Не лише колеги-учителі, керівники шкіл, дворянське середовище, а навіть мої батьки вважали мене психічно неврівноваженою, хворою. Дехто навіть вважав мене одержимою темними силами. Тому наполягали, щоб я прийняла постриг. Так я опинилася в монастирі.

– І це відбулося в якому році?

– У тисяча вісімсот сімдесят дев’ятому. В червні місяці.

– Угу. Логічно. А де ви зустрілися з подругою… як її?

– З Громовицею?

– Хіба в неї таке прізвище?

– Та ні. Земне прізвище в неї Курінна.

– Саме так. Курінна. Здається – Галина?

– Так. Галя.

– А що означає ваш натяк: земне прізвище? Хіба в неї є й небесне?

– Пробачте, треба говорити про все послідовно. Ми з нею знайомі ще з іншої сфери буття, що має назву Ара. Там її ім’я Громовиця, а моє – Юліана. А в цьому народженні вона – Галина Курінна, а моє прізвище ви вже записали.

– Так, так. Чудово. Прекрасненько. Я збираюся задрімати, а ви мені гомоните казочку: бай-бай, бай-бай…

– Невже ви мені не вірите?

– Чому ж, вірю! Спробуємо логічно завершити вашу версію. Яким чином до вас потрапила Галина Курінна? Ви з нею раніше були знайомі? Маю на увазі не іншу, вибачайте, сферу, а тут – на грішній Землі?

– У цій реальності вона народилася в середині двадцятого віку, а я – в дев’ятнадцятому. Тому зустрітися ми не могли.

– І все-таки зустрілися?

– Я знаю лише те, про що вона розповіла. Антагоністичні сили, що з ними наша група Космократорів увійшла в протистояння, перекинули Галю в дев’ятнадцятий вік.

– Навіщо?

– їхнє основне завдання – не дати Космократорам з’єднатися на Землі, бо тоді…

– Що тоді?

– Тоді ми згадаємо всю інформацію свого космічного буття і зможемо визволити земних людей від влади Арімана – володаря Ари.

– Ого! Колосальні у вас наміри. З певними політичними натяками. Цікаво – чи не виникають у вас певні асоціації з постаттю Арімана, коли ви згадуєте вождів Світової Революції? Адже Аріман – це, здається, міфічна істота з теогонії Заратустри? Володар пітьми? Чи не так?

– Для нас він дуже реальна постать. Колись був близьким другом, співробітником. Головний Координатор Системи Ара. Проте в екстремальних умовах еволюційної трансформації зрадив Хартію Єдності і почав деградувати. А щодо асоціацій… я нічого не відаю про вождів… як ви це називаєте… Світової Революції… тому й жодних асоціацій у мене не виникає… Ви повинні зрозуміти, пане слідчий.

– У нас панів нема, громадянко Самійленко. Прошу називати мене «громадянин слідчий».

– Добре, громадянине слідчий.

– Ходімо далі. Повіримо, що співробітники Арімана перекинули Галю Курінну в дев’ятнадцятий вік. Ви в розпачі. І тут раптом… з’являється ще одна дійова особа химерного спектаклю… як його?

– Меркурій. Головний слідчий Системи Ара.

– Ого. Велике цабе. А тут, на Землі, – хто він?

– Григорій Бова. Нібито й тут він криміналіст. Ми навіть не встигли як слід поговорити.

– Гаразд. Як же він потрапив до вас? Як дізнався, де ви перебуваєте?

– Подробиць не відаю. Не встигла дізнатися. Він лише сказав, що наука двадцятого віку відкрила таємницю подорожі в часі. З допомогою древніх манускриптів він знайшов натяки про те, де перебуває його дівчина.

– Курінна?

– Так.

– Вона його дружина чи?..

– Наречена. Вони кохали одне одного і там, у рідній сфері. Магніт любові з’єднав їх і тут.

– Ах, як романтично. Чудово! Отже, Бова намацав місце перебування своєї нареченої. І могутня державна інстанція надає йому можливість кинутися в минуле для визволення баби… пробачте, дівчини?

– Навіщо ви іронізуєте? Для науки добровольці завжди мають визначальне значення. Бова був знайомий з керівником експерименту. До речі, це наш керівник і в Системі Ара – Горикорінь. Отже, жодного непорозуміння нема. Можливо, для вас, громадянине слідчий, закони космічної причинності ще не достатньо ясні, тому…

– Для мене, громадянко Самійленко, давно вже ясно. Ви містифікуєте. Скажу відверто, мені вас жаль. Ви ще не підозрюєте, куди потрапили. Щоб не трапилося гіршого, прошу отямитися і казати правду… одну лише правду.

– Але ж я кажу правду,

– Ще раз пропоную: відверто розкажіть слідчим органам, хто вас завербував, яке завдання поставив, що ви повинні були здійснити? Диверсія? Терористичний акт? Саботаж? Чи створити пропагандистську групу контрреволюціонерів? Чи знайомі ви з ренегатом Леніним та його псевдовченням? Хто, зрештою, для вас вигадав таку ідіотську легенду про подорож в часі? Навіщо?

– Громадянине слідчий! Ви даремно стараєтеся. Я не можу сказати чогось іншого, крім того, що вже сказала. Ваші версії – то марення, яке я навіть не можу збагнути.

– Ну що ж… Ви обрали свій шлях. Я гадав, що м’який метод дасть кращий результат. Певно, ви натреновані для екстремальних ситуацій. Жаль! Доведеться застосувати до вас жорсткі заходи.

– Не розумію. Що можна з мене взяти, крім того, що я маю? Які жорсткі заходи здатні змінити мене?

– О, ви ще не знаєте глибини власної підсвідомості. Ми вміємо добиватися таких результатів, коли особа стає пластичною, як глина під руками скульптора.

– Догадуюся, громадянине слідчий. Догадуюся, дивлячись вам в очі. Ми в школах перших циклів вивчали історичні хроніки про жорстких, безжальних правителів минулого. Проте який сенс мучити мене, щоб отримати вимушене визнання? Ви ж отримаєте результат самообману.

– Ось тут ваша помилочка. Правду можна добути лише через муку. Правда – хитра бестія, вона ховається за безвинним поглядом, лагідною усмішечкою. Правда – шлюха, котра розраховує, що всі повірять сльозам і стогонам, клятвам у вірності і запевненням у щирості. Наші органи переконалися, що правдива суть людини захована у безодні єства, під нагромадженням історичного лахміття традицій, морально-етичних кодексів, релігійних містифікацій. Лише страждання й мука може змести всю цю надбудову і оголити правду. Апологети лібералізму впродовж віків пудрили мізки численним поколінням солоденькими заповідями про братерство, любов і подібну муру. Лише доктрина Маркса-Троцького-Сталіна та братерське вчення Гітлера зуміли розпізнати містифікацію плутократів і релігійних циніків. Коротше, не сумнівайтеся: ми будемо знати правду про вас і ваших господарів. Попереджую ще раз: прокурор дав дозвіл на застосування до всіх вас фізичних та психічних засобів впливу.

– І що це означає?

– Побачите. У вас нема потреби… доки не пізно… признатися?

– У чому?

– В обмані органів слідства.

– Я казала тільки правду.

– Ну що ж. Я все зробив, що міг. Ви не повинні скаржитися, що я не попереджував…»

(Кінець стенограми).

* * *

СТЕНОГРАМА ДОПИТУ ЗАТРИМАНОЇ КАТЕРИНИ САМІЙЛЕНКО

«Допит провів старший слідчий Міністерства Державної Безпеки Української Комуністичної Республіки Олексій Громов.

– Добрий день, громадянине слідчий!

– Стань у той кут!

– Зніміть з мене наручники. Навіщо мене в них закували? Я не збираюся на когось нападати. Крім того, я жінка.

– Стань у той кут. І закрий пащу. Будеш відповідати лише тоді, коли я запитаю. Наручників не зніму, доки не зрозумієш, куди потрапила.

– Я вже починаю розуміти.

– Тим краще.

– Дозвольте мені сісти. Адже ви мужчина, лицар…

– Заткнись, суко. Я тобі покажу лицаря. Стоятимеш як миленька і день, і ніч. Доки я не відправлю тебе в камеру.

– Ваш колега все-таки дозволяв мені сидіти. І не велів одягати наручники. Невже Революція відбулася для того, щоб до влади прийшли ще жорстокіші монстри, ніж при самодержавстві?

– Ти підписала свій вирок, падла, цими словами. Мій колега просто тюхтій! Таких, як ти, треба випалювати нещадно, як отруйну траву. Відповідай коротко… і лише на запитання. Твоє прізвище?

– Самійленко.

– Ім’я?

– Катерина.

– По батькові?

– Іванівна.

– Рік народження?

– Тисяча вісімсот п’ятдесят четвертий.

– Кажи правду, суко! Рік народження?

– Тисяча вісімсот п’ятдесят четвертий. Ой! Як ви смієте? Як ви можете бити жінку?

– Ти не жінка! Ти класовий ворог. Ти агент контрреволюційних сил. Я з тебе виб’ю визнання! Кажи, стерво, де вас викинули?

– Звідки викинули?

– З літака, суко! Де ви приземлилися? Як потрапили на територію Видубицького заповідника?

– Я вже розповідала. Відбувався експеримент у часі. Ми потрапили у вашу сферу випадково.

– Я тобі покажу сферу, мать твою перемать! Я з тобою такий експеримент проведу, що…

– Ох! Припиніть! Майте ж хоч крихту совісті! Я беззахисна черниця, а ви – сильний мужчина! Невже перебування в цих органах перетворило вас у механізм?

– Ах ти, авантюристко! Ще й філософію розводиш? Ось тобі, ось тобі, щоб не була такою розумною! Цить! Не галасуй! Це ще лише квіточки, ягідки – попереду!

– Краще вбийте мене одразу, жорстокий чоловіче! Мені соромно, що я народилася подібною до гомо сапієнс!

– Ха-ха-ха! Ну й ідіотів готують розвіднички за бугром! Не інакше – буддійська школа! Філософські сентенції, атака на сумління! Гомо та ще й сапієнс! Слухай ти, шлюха! Наш мудрий вождь Троцький і його вірний учень Сталін давно розгадали психологічну диверсію тисячолітніх паразитів – перетворити людей у слинявих наївняків, а потім осідлати їх і експлуатувати. Ми готуємо орден безжальних воїнів, а не проповідників царства небесного. Мене не цікавлять твої марення про інші світи, про мандри в часі. Твої супутники вже розкололися і все розповіли. Отже, признавайся: хто ваші господарі, коли й куди вас викинули?

– Чому ви не хочете прийняти мої слова хоча б як версію? Спробуйте цю версію відпрацювати вичерпно… спробуйте спіймати мене на алогічності… і тоді ви побачите, що…

– Заткнись! Я сам себе не поважатиму, якщо слухатиму подібні вигадки. За кого ти мене вважаєш?

– Але ж ви були присутні на зустрічі з ученими. Академік аналізував багато наших речей і…

– Бачив я таких академіків у труні в білих пантофлях. Чуєш, падла? Потрапить він сюди, буде говорити те, що я звелю! Таких академіків через мої руки пройшло сотні. Де вони тепер? Про те знає земелька тундри!

– Боже! Яка ж ви страшна потвора! Я відмовляюся говорити з вами. Мені важко дихати з вами одним повітрям! Ой! Ой!

– Ось тобі! Ось тобі! Так я для тебе потвора? Я для тебе монстр? Признавайся – хто твій господар? Вставай! Не прикидайся благородною дівицею, дворянська сучко! Вставай, кому кажу? Гм. Вона справді безтямна. Сопля, а не жінка! Гей, сержант! Тягни її в камеру. Хай лікар приведе її до тями. А потім вкинеш до камери. Та зніми наручники. А тепер – марш…»

(Кінець стенограми).

* * *

– Юліано… Юліано… Ти чуєш мене? Отямся, Юліано…

– Хто це?

– Громовиця. Твоя подруга.

– Де я?

– Ми в камері. У в’язниці, Юліано. Спочатку нас роз’єднали, а ось тепер тебе вкинули до моєї камери. Ти побита, знівечена. Хто тебе так? За що?

– Боже мій… Громовице… Знову цей страшний сон… А я мандрувала знову під променями Блакитного Світила… Дивні польоти, зустрічі… Наша космічна казка… В який жорстокий лабіринт ми потрапили, подруго. Хто допоможе нам визволитися?