Текст книги "Камертон Дажбога"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

– Нарікаю тебе ім’ям Яні, – прошепотіла стара жінка. – Яні – син зірниці. Хай Сонце вогнелике буде тобі вітцем. Хай захистить тебе, синку, у горах життя. Будь щасливий, Яні – син зірниці. Будь щасливий…

Книга друга
КАМЕРТОН ДАЖБОГА

Громи гуркочуть – то є знак Побіди,

То віха герцю в мерехтінні літ!

Вже Колісниця Геліоса їде

По стежці Зодіака у зеніт.

І хто зупинить зоряне склепіння?

І хто закриє Дива глибину?

За хмарами перунів гримотіння -

Несе воно оновлення й весну!

Частина перша
СЕРП ХРОНОСА

(Із щоденника Сергія Горениці)

Свідомість воскресла. Я знову бунтую, прагну, пишу.

Де я був? Де мандрувала моя тяма?

Дивні сновидіння. Химерні сплетіння ментальних образів. Проте найголовніше: хто мене воскресив, хто повернув до життя? Знаю достеменно, що був уже мертвий. Точнісінько так, як свідчать тисячі людей, котрі побували в стані клінічної смерті. Страшний вибух хроностанції на Місяці. Темрява. Потім спалах світла, іншого, надземного.

Я ширяв над зруйнованим глобусом, бачив своє розпростерте тіло за пультом. Зрозумів, що його вже марно повертати до життя. Разом з тим відзначив, що Сінга в іншому кріслі не було. Промайнула думка: зрада. Низка малозначущих фактів спліталася у гостре переконання – в нашому експерименті з’явилася рука Арімана. Як я одразу не збагнув? Адже підозрював, навіть сам Сінг натякав, що вони вже зустрічалися. Ох, ця легковажність гуманістів! Навіть там, на високому рівні буття Системи Ари, вона зіграла на користь Головного Координатора, кинувши в інферно безліч світів. Хіба лише Антагоніст винен, що тримірність страждає в мільйоннолітньому Лабіринті Мінотавра? Хіба можна скинути вину з кожної істоти, котра має розум і свободу волі? А тим більше вина Космократорів страхітлива, що вони віддали перевагу сентиментальним почуттям там, де потрібна космічна пильність, гострота космоісторичного зору і навіть жорсткість вирішальних дій, коли справа стосується Долі Світобудови. Аріману вдалося переконати людей, що кармав руках твердо визначеної небесної бюрократії, що «без волі Отця Небесного не впаде жодна волосина з голови людини». О безмозкі ягнята! Тоді найменша краплина крові, а тим більше – гори зла і руїни – все повинне лягти на сумління Бога, Світлої Ієрархії?! Як легко можна було в ментальному полі світу перекинути вину з Руйнатора на Творця!

Потік думки завихрився. Мене захопила потужна течія таємничої ріки, понесла у якусь темну трубу. Вдарив дзвін, потрясаючи Всесвіт до основ. Могутня сила не давала зупинитися, хоч я бачив постаті Григора Бови, свого покійного батька, знайомих учених, мою кохану дружину Риту, котра щось кричала, застережливо махаючи руками. Де зупинка? Яка субстанція несе мене? І куди?

Хвиля викинула мене на квітучу галявину. І щезла, випарувалася. Довкола пливла тиша. Благовісне мовчання.

Переді мною зажевріла сліпуча золота іскра. Звилася спіраллю, почала малювати обриси осяйної Істоти. Від неї плинуло тепло, ніжність, спокій. Почулося запитання (в мені чи зовні – хто скаже?):

– Ти здивований?

– Я знаю про таке. Читав. Бачив у снах, у спогадах про свої минулі життя, – відповів я, чи, може, та відповідь сформувалася машинально.

– Ким вважаєш той феномен, який перед тобою? – Ласкаво-іронічно поцікавився Сяючий.

– Хіба це має значення? Хтось вважає таку постать Христом, хтось Буддою, хтось Аллахом.

– А ти?

– Навіщо вкладати зустрічні явища в психічні стереотипи? Хіба я питаю гору – хто ти? Або квітку – як тебе оцінити? Або блискавицю в грозовій хмарі хіба обов’язково назвати стрілою Перуна, Іллі-Громовика, зброєю Зевса чи Індри? Може, навіть електричним розрядом величати це явище – пусте заняття! Тому й тебе я приймаю як зустріч таємничого Друга, остерігаючись якось назвати.

– Друга? – поцікавився Сяючий. – А якщо я прикинувся Другом?

– Можна ввести в оману розум, інтелект, – заперечив я. – Нині мій свідок – серце.

– Добре, якщо так. Ти потрапив сюди, за межу фізичного світу, саме тому, що сплів докупи веління інтелекту і щирість серця. Хай це стане наукою. А тепер, доки струна життя ще тримається… чи готовий ти залишитися тут? Там, у тримірності, ти потрібний? Чи обійдуться без тебе?

У моїй уяві після його слів попливли образи катастрофи на Місяці, я згадав про Григора Бову, Галю Курінну, про черницю Юліану-Марію, загублену в спіралях часу, про порушений експеримент – і палке бажання врятувати друзів своїх, допомогти живим потрясло моє нове єство.

– Туди, туди! – Гаряче промовив я. – Хто ж залишає друзів у біді? Ти ж відаєш – я повів їх з глибин Вищої Світобудови у страшні пекельні сфери. Як же позбавити їх віри у сенс нашої місії?

Осяйний мовчав. Але я відчув схвалення у тому мовчанні. Блискавиця засліпила мене і кинула в імлисту безодню.

…А потім – знову повільне повернення тями. Хтось вливав мені до рота дивну рідину: всього кілька крапель, але вони вибухнули в тілі гарячими іскрами, розлилися у найдальші куточки організму життєдайними струмами. Потім – операційний стіл. Сновидіння. Повернення до свідомості. І знову ритми буття й небуття. А в стані між дрімотою, сном і повним пробудженням – якісь вражаючі прозріння, відкриття. Спробую записати дещо. Пізніше розшифрую. Або використаю для філософських осмислень. І визначальна думка: що з Григором та дівчатами? Чи повернулися вони? Чи загубилися в потоках безконтрольного часу? О, який біль! Яка страшна вина!

У палаті, окрім мене, порожньо. Лише квіти на підвіконні. Хотілося б поглянути у вікно, на краєвид, та вставати заборонено. Сестриці, коли я їх про щось запитую, кладуть палець на вуста (мовляв, цитьте, ні слова), даючи знати, що їм заборонено відповідати.

Я, зрештою, попросив блокнот, олівці та ручки. Мені їх принесли. Добре, що можу писати, бо інакше – тріснув би від ментальної напруги.

Видіння, сон чи яв?

Розмовляв з Горіором та Гледіс. Вони з’явилися після полуночі, коли десь надворі пробило дванадцяту.

Я мучився думками про долю своїх друзів, котрі потрапили в халепу з-за мене. Вирішив про себе, що запитаю обов’язково лікарів, як тільки побачу, бо інакше – підніму бунт!

Саме в цю мить і сталося…

Попливло в просторі блакитне сяйво, ніби ніжна морська хвиля прокотилася над головою. А з того проміння ущільнилися (саме ущільнилися із світла, іншого образу я не можу підібрати) дві постаті. Я їх одразу пізнав: блакитна – Горіор, і лілово-фіолетова – Гледіс. Їхнє сяйво було стримане, м’яке, приємне.

– Це мені сниться? – прошепотів я.

– А що таке сон? – Серйозно відповів запитанням на запитання Горіор.

Гледіс ніжно-докірливо глянула на нього.

– Любий, подалі від філософських сентенцій. Він ледь-ледь повернувся до життя, а ти…

– Байдуже, – зрадів я. – Хай буде філософія, хай буде схоластика, аби лише поряд була жива душа.

– О! – Задоволено сказав Горіор. – Раз ти вважаєш нас живими душами, тоді все гаразд. Сни кінчаються, Горикореню, пора прокидатися. Ми тебе насилу вирвали з перехідного стану. Одна мить, і Аріман торжествував би. Чорний Папірус допоміг тебе воскресити. І крапля вина з Келиха Безсмертя. Його передали твої друзі.

– Де вони? – Підхопився я на постелі, аж болем віддалося в спині.

– Заспокойся, – лагідно мовив Горіор. – Тобі шкідливо різко рухатися. Після катастрофи хроностанції я відправив твоїх друзів сюди, у фронтове буття. Та Аріману, певно, вдалося переплутати ниті причинності. Вони тепер в одній з паралельних реальностей. Рік сорок восьмий…

– О, ідіот! – скрикнув я. – Знав же, що експеримент підготовлено на живу нитку, що розуміння тайни часу на гріш… поліз у пороховий льох із смолоскипом. Неук!

– Заспокойся, – тихенько засміялася Гледіс. – Хто винен, хто не винен? Як розпізнати? Ми разом розплутуємо клубок космоісторії. Можливо, ти більше зробив, аніж ми… бо ми ширяємо у небі ноосфери, інколи марно намагаючись осмислити актуальну мить, важливу для вашого фронтового буття.

– Це правда? – запитав я, звертаючись до Горіора.

– Правда. Ми можемо доторкнутися до вузлових моментів, там, де Аріман порушив Космічне Право, але прорвати стіну неуцтва, темряви, містифікації повинні самі люди, бо вашою ментальністю вона зіткана. Згадай Будду, згадай Христа… Які вражаючі подарунки Духа! А що люди зробили з цього? Диявольський спектакль! Подаровано Радість, а виросли плоди жаху й ненависті!

– Що ж діяти з друзями? – простогнав я. – Як порятувати?

– Питання хіба полягає в рятуванні тіл? – Ласкаво запитала Гледіс. – Скільки тіл ми вже залишили на цій згорьованій Землі? Та хіба лише Землі? Питання в тім, як розімкнути браму обману, колапс псевдобуття, ментальну пастку, лабіринт псевдоісторії.

– Ключ? Де ключ?

– Ключ у тобі. У вас. Як у пісні одного вашого поета сказано:

 
Вічно суще крило
Хай не втомиться понад віками,
Путь назад замело
Ураганами літ і зірками…
 

– Розумієш? Декорації псевдосвіту намальовано об’єднаним думкопензлем міріад душ. Це – знаменитий Гордіїв вузол, що його розрубав Александр Македонський.

– Де ж узяти того меча?

– У слові, в мислі. Меч двосічний, що виходить з вуст Вершника на білому коні. Пам’ятаєш Одкровення Івана? То є Логос – Слово і Мисль. Ти маєш цю зброю, Горикореню! Ми сподіваємося, що ти знайдеш щілину в мурі Хроноса. Вже багато зроблено. Ось тобі кілька добрих вісток на прощання. Там, у сусідній сфері, пощастило зібрати всіх Космократорів. Дуже хистке поєднання, але ж пощастило. Ми відправили їхніх ментальних двійників у епоху Троян-поля,

– Навіщо? – здивувався я.

– Для коригування Світотворення, – втрутився у розмову Горіор. – Ти це збагнеш сам. Аріман безсилий повторно пройти ментальне конструювання космоісторії, а ми – можемо. Ми, як маркшейдери, будемо пробивати тунель деміургів з минулого і майбутнього, щоб сформувати світ-моноліт, де будуть збратані в гармонії та любові стихії, люди, елементи, боги, тварини і флора. Знання, точне знання всіх причинностей, які породили сатанинську вакханалію долі Землі і Системи Ара, – ось що буде потрібне для остаточної перемоги творящого Духу. Думай, Горикореню, думай. Готуйся до нового експерименту. Ми допоможемо врятувати друзів із сусідньої сфери. Але від тебе багато залежить. Хоч там і є твій двійник.

– Інший я? – здивувався я.

– Чому ти вражений? Треба давно розуміти такі феномени. Ми розсипані в тисячах світів. Інакше були б всемогутні. Тільки тому Аріман має силу, що розпанахав нас на здрібнені краплі. Настав час злитися краплям в єдину ріку.Ось… я залишаю тобі Чорний Папірус. Він допоможе тобі ввійти в річище потужної мислі, в інформаційну ріку Всесвіту.Одужуй і дерзай… До зустрічі, друже! Пам’ятай, побратими й посестри чекають у всіх світах і епохах. Гроза бою гримить над віками.

Сон чи видіння? Яв чи марення?

Вони зникли так же раптово, як і з’явилися. Тільки який же це сон, коли ось біля мене на столику іскриться фосфорично мій давній супутник – Чорний Папірус, моя казкова Грамота з козацьких часів. Треба запитати, чи не принесли мені її лікарі або сестри? Гм, гидкий сумнів і тут просовує своє жало поміж сліпучого сяйва вищої реальності.

Тиша. Ніч. За вікнами примарне сяйво ліхтарів.

Спробую ввійти в медитативний стан з допомогою Чорної Грамоти. Горіор та Гледіс запевнили, що в мені є можливість прориву. Треба лиш згорнути докупи розсипані перлини думок, осяянь і задумів. Де ж критерій?

Безжальний аналіз усталених штампів думки. Перемішування наукових парадигм. Надто глибоко в болото вони завели пас. А що вже говорити про релігійні канони? Вони стали вартовими на брамі до духовного космосу, щоб грізно гарчати на сміливих шукачів. А часом і нищити їх! Тисячі гекатомб страшних жертв в ім’я голодного бога обману. Як сильно сказав Христос про цих воротарів: «Взяли ключі від Царства Небесного, самі не входите, інших теж не пускаєте…»

– Добрий ключ до аналізу, – схвально шепоче сфера Чорного Папірусу. – Так тримай вітрило завжди. Як козаки – пам’ятаєш? їх розпинали, катували, нищили пам’ять про них, згиджували їхні ідеали, а вони, як святі, огорнулися небесною аурою і стали богоподібними у пам’яті народу. Чому? Тому, що високо здіймали вітрила під історичними грозами, зневажаючи смерть і саму думку про небуття. Тому так лютують руйнатори, згадуючи їх, тому й жадають перетворити їх у комічних танцюристів та пияків на догоду сучасним боягузам і забобонним неукам.

– Гарно, гарно, Папірусе! Тоді давай одразу до діла. В чому моя невдача? Чому сталася катастрофа, яка тепер вимагає такого велетенського коригування?

– Деякі суб’єктивні причини ти знаєш сам: ігнорування реального буття космічних сил опору. Ця думка сформована на Землі, де панує Великий Антагоніст, ось чому ти потрапив у полон псевдонаукових стереотипів, посіяних ним. Славетний Гете у «Фаусті» чудово відтворив цей лукавий тип. Проте навіть цей геніальний твір сповитий серпанком містифікації. А визначальна причина катастрофи та ж сама, що і в усіх земних обманах: окоцентризм…

– Окоцентризм? Що це?

– Догадайся.

– Ти маєш на увазі нашу давню звичку довіряти очевидності? Тому, що можна помацати, понюхати, почути, лизнути, побачити?

– Так.

– Ми вже розуміємо, що почуття людини сформовані для життя в обмеженій сфері буденного функціонування. А тепер ці майже мавпячі рецептори безсилі аналізувати потік високої космічної інформації, що плине з Таємниці. Проте ми моделюємо математичні аналоги парадоксальних можливостей, готуємося до зустрічі з Дивом.

– Цього мало. Треба інколи вірити буквально абсурду.

– Абсурду? Ти вважаєш, що наука може щось взяти від абсурдних гіпотез? Про божевільні припущення казав ще Бор, але щодо абсурду…

– А хіба саме життя – це якась узгодженість, закономірність, норма? Хіба Всесвіт не волає про аномальність життя? Хіба ваша одвічна мука збагнути тайну свого походження відрізняється від абсурду?

– Може, ти під абсурдом розумієш щось інше, не те, що розумію я?

– Гаразд. Давай міркувати разом. Тебе цікавить причина фіаско експерименту з хрональиим проривом… Як ти мислив (та й хіба лише ти?) суть часу, хронопотоку буття? Минуле-сучасне-майбутнє.Так? Так. Одномірне річище подій, де суворо обумовлено розміщення тих чи інших явищ, речей, динамік, еволюцій, творень, руйнацій. А насправді – глянь! – навіть проста річка у тримірності тче безліч стариць, розгалужень, озер, заток. А що ж казати про струмені часу, що визначають саму глибинність і сутність усіх змін? Спробуй припустити, що векторів часу– безліч.

– Безліч?

– Так.

– У такій фантасмагорії можна заблукати навіки. Навіть наша модель односпрямованості приводить до розгубленості у різних фазах Хроноса. А якщо безліч векторів…

– Ось тут – твоя помилка. Навпаки. Суть у тім (я можу тобі це сказати, бо ти наблизився до такого розуміння), що координата Вічності – сучасна мить.Чуєш? Суща лише сучасна мить.

– А минуле, грядуще?

– О, дивак! Де минуле? Де грядуще? Спіймай.

– Але ж мені вдалося відправити друзів у минуле. Маємо доказ, що Аріман відправив Громовицю в минуле. Отже…

– То й що? Ти просто міняєш для суб’єкта, для спостерігача вектор уваги.Минуле, грядуще – це вектори динамічної уваги для тих індивідуальностей (колективних чи осібних), котрі зацікавилися тією чи іншою реальністю. Це – нагромадження «тіла космосу», тіла творення, це те, що древні називали ЯВОЮ для актуальної тями-свідомості. Координата Вічності бігучаі разом з тим – монолітна з іншими митями, взаємопереливаючись в них. Тому мить вічна. Тому всесвіт – вічний, бо він еманує, генерується з миті.

– Чудова думка. Тоді й хронохвиляможе розпливатися не лише в минуле й грядуще…

– …а й в безліч вимірів, котрі ще й не мислимі для людей Землі.

– О Папірусе! Який же я був дурень!

– Гадаєш, що одразу порозумнішаєш? Посмійся над собою, над тим, що я мовлю.

– Чому?

– Тому, що ти готовий сформувати нову парадигму в яку знову заженеш свій експеримент. Головне, пам’ятай: центральність сонця митістане революцією в свідовідчуттіі дасть важіль для всеохоплення розірваного континууму, для Воскресіння всіх минулих і грядущих поколінь в єдиній миті. Це те, що ясновидець прадавності висловив у чудовій фразі! «І часу вже не буде…»

Коли ж і чому сталося наше страшне падіння з вершини всеосяжної митіу хитросплетений Лабіринт Хроноса?

Невже знову й знову мені розпочинати працю Сізіфа, викочуючи камінь пізнанняна гору обману?

Задрімав удень. І приснився мені химерний сон. Ніби я йду луками, шукаю таємничого притулку, де мені відкриють правду про мене, про світ. І раптом бачу сліди на траві. Трава всіяна густою росою, сходить сонце, і краплинки мерехтять у променях світила розмаїтими барвами. А сліди ті (я це добре знаю) залишені Гаутамою Буддою. З слідів складаються літери, речення. Я читаю, дивуючись, вражаючу фразу:

«Живі, що ви шукаєте поміж мертвими?»

Гледіс нагадала, що рішення – в Логосі. Думка, мисль. Разом з тим, як казали древні, «мисль речена є лжа». Цей афоризм можна висловити так: дух втілений обездушується, тобто – самозгублюється. Або – «зупинений рух самозаперечується». Рух є дух, мисль, розум, вогненне почуття. Тому мисль промовлена одягається у вбрання тілесності і – викривлюється, стає антагоністичною.

Висновок: дух, мисль повинні жити у своїй сфері.

Тобто – у мовчанні.

Де ж вихід?

Може, в ігноруванні логічних висновків? У безстрашних рішеннях – всупереч усяким «законам» і «правилам»?

Гм, гм… Щось намацується цікаве. Якби скоріше встати та до лабораторії, до співробітників…

Ми ігноруємо свідомість, увагу, спостерігача. Хоч уже ввели в космогонію антропний принцип. Це поки що так… для екзотики! А треба – для введення свідомостіу всі моделювання Світобудови.

Людина – як Всесвіт.

Всесвіт – як Людина.

У кожному пристрої має відобразитися Всесвіт і Людина. В кожній мислі. В кожному законі юристів. У кожному формуванні соціуму. У всій масштабності, у всій повнотітреба моделювати себе як Всесвіт, як повнотубуття.

Скажуть: як це можливо? Людина мізерна, тимчасова, тлінна.

Хто це сказав? Хіба не звучить з прадавності: «Царство Небесне внутрі вас». Як можна сказати точніше, ясніше, зрозуміліше?

Проте вимагатимуть, щоб ця геніальна мисль була трансформована у квазінаукові термінологічні лахи. Наші «мудреці» скоріше загорнуться у ганчірки вчорашніх канонів, аніж вийдуть під сліпуче сонце правди.

Свідомість – сонце тілесної системи.Хіба так важко збагнути?

Тіло«обертається» довкола сонця свідомості, а не свідомість довкола тіла. (Древній Птолемеїв забобон). Свідомість – ядро, зоря. «Планета» чуттєвості (тіло) освітлюється світлом свідомості.Чуттєвість має циклобертання, певний ритм, сприймаючи промені сонця свідомості(Духу). Як тільки сонце заходить за обрій тілесності, настає цикл « сновиду» – відкривається «тіньова» смуга буттєвості.

Дуже цікава модель Антропосистеми – із сонцем свідомостів центрі.

Гм. А Сократ, Христос, Будда, Платон, Сковорода давно збагнули це. Та біда – практична наука потрапила в полон до «прагматиків», тобто – до найгрубіших очевидістів. Жорстокі «пахани» світової антидуховної банди загнуздали менталітет людства на всіх рівнях життєвої динаміки для задоволення найпримітивніших потреб та почуттів.

Треба рвати, рвати будь-яку павутину. Навіть найбарвистішу…

Уночі спробую знову порозмовляти з Чорним Папірусом. Добре, що Горіор та Гледіс залишили його мені. Як їм вдалося взяти його в моїй квартирі? Невже вони всюдипроникаючі?

– Чорна Грамото! Ти чуєш мене?

– Всесвіт завжди чатує. А я – Всесвіт.

– Але ж Всесвіт і Людина?

– Якщо вона – Людина.

– Тоді я не повністю Людина, бо падаю в дрімоту, сплю, втрачаю свідомість.

– Свідомість не втрачається. Просто фізичний розум Сергія Горениці безсилий обняти могутній стрибок вектора увагиз орбіти на орбіту. Коли оволодієш таким всеохопленням, такою повнотою – тоді станеш Всесвітом.

– Може, тут наша біда, що люди утвердили свій примат, свою «першість», ще перебуваючи далеко від стану осягнення навіть масштабів Сонячної Системи, вже не кажучи про Галактичні величини.

– Суть хіба в масштабах? Які можуть бути «масштаби» в Надмірності? Великість чи малість тчуться у дзеркалах мари, ілюзії. Давай поміркуємо про те, що ти згадав. Про ідею «примату», «першості» людини. Це дозволить тобі краще збагнути стежку до оволодіння стрибками з орбіти на орбіту атома Світобудови.

– О Папірусе! Я починаю розуміти.

– Зажди. Скажеш «гоп», як перескочиш! Здається, так гумористично кажуть у твоїх земляків? Чудовий афоризм! Там, де мене сформували, в Системі Ара, поняття «гоп» відсутнє. А жаль! Слухай же… Що сформувало Людину Мислячу? Спробуй сформулювати коротко, в одній фразі.

– Гм. Якщо коротко, то вся сукупність сил Всесвіту– Макрокосмосу і Мікрокосмосу. Власне, це говорили ще древні елліни: все сотворено любов’ю Геї та Урана, Землі й Неба.

– Гарно мислиш. Ти ще повернешся до проблеми Урана як животворящої сили Буття. В ній рішення суті прориву.

– Он як! Поясни.

– Подумаєш на самоті. Маємо завершити роздуми про примат Людини. Ти сказав, що вона зачата і вирощена синтезомусіх космічних потенцій. І це – правда. А відтак – Людина має (повинна мати) ключівід цих сил, тримає в руках важелі планетарного і метагалактичного впливу. Запитую далі: в єдиному потоці Біосфери що є визначальною життєдайною силою? Найближчою до Людини?

– Я певен, що флора, рослинний світ.

– Безумовно. Тоді й ідея «примату» має розглядатися вельми обережно. Бо якщо «лідерство» – то для чого, навіщо? Хіба лише для самого «лідера»? Для його насичення та амбіції? Чи можливо, щоб Космос – Уранічне Дивоколо, творячи Людину, ждав, щоб вона знехтувала такі могутні життєдайні фундаменти, як флора, фауна, замінивши їх штучними (штучна їжа, штучне вбрання тощо)?

– Я зрозумів тебе, Папірусе. Очевидно, саморозкриття космічних потенцій повинне йти в напрямку сублімації, одухотворення, Преображення всього сущого, а не самозбереження Людини ціною деградації інших стихій та сил.

– Ти знову мислиш, як Горикорінь – твій першотип із Системи Ара. Спробуємо уявити образно. Лідер блискавиці прориває канал для небесного вогню, в цьому розряді об’єднуються Земля й Небо. Так і Людина – лідер життя, прокладаючи космічні шляхи, робить це для того, щоб зелена блискавиця Біосфери, дух квіткимогли об’єднати розділені часом і простором світи спільною ниткою Матері Природи. Хіба є завдання величніше, аніж допомогти Матері в цій праці – сотворити вселенський Едем і доглядати його? Хіба таке завдання не синтезує в собі всі можливі потенції і задуми?

– Ти вже мені показував колись, Папірусе, Планету Квітів, я пам’ятаю їхню апологію краси і всеоб’єднання. Проте невже вселенський Розум– лише апологет Квітки?

– Тобі страшно стати чиїмсь апологетом? – Іронічно запитав Чорний Папірус. – Спробуй знайти в квітах ущербність, злочинність, шкідливість. Навіть звірі (і птахи, й риби) своїми статевими, святковими барвами наслідують квітам. Можна сформулювати закон квітки, при здійсненні якого звір сублімується в квітку, тобто – стає високодуховною Людиною.

– Який же це закон?

– Закон всевіддавання. Закон краси. Закон мовчання. Закон всеохопності. Закон жертовності. Закон любові. Закон довершеності.

– О, ти наділяєш квітку атрибутами Абсолюта?

– А раптом флораі є Абсолют?

– Тобто – Бог? Вітець Небесний?

– Ти сам промовив древнє слово вітець, тобто – віта, життя. Пращури, безумовно, знали про втаємничену суть Зеленого Дива планети.Проте це – один бік проблеми. Спробую висловити протилежну думку. А ти зумій об’єднати ці антиномії, або відкинь і те й інше.

– Про що ти?

– Слухай. Упродовж віків, окрім апологічної думки про флору, виникала й протилежна, антагоністична.

– Ти згадуєш про Драконоборців? Про фітофобів?

– Так.

– Я чув. Читав про них.

– Нагадую їхню концепцію. Флору, рослинний світ вони звуть Зеленим Драконом. Він у сукупності володіє колосальним правічним розумом (інтелектом), моделює будь-який психостан, проникає в найглибші лабіринти людських душ. Тим більше що саме він тче наші життєві тканини, м’язи, нейрони, шкіру, серце, легені, внутрішні органи. Ми лікуємося його квітами, корінням, листям, п’ємо його розчини. Вино з нього, харчі з нього, тілесна тканина тваринного живлення – з нього, мед з нього, запахи з нього. При народженні – квіти. При смерті – квіти. Весілля, кохання, вишивки, орнаменти, естетичні критерії, поетичні образи, сільське господарство, краєвидне оточення – всюди квіти, їхній гіпнотичний погляд. Квіти заворожують нас з правіку. Хто скаже, яка глибина такої естетичної одержимості?

– Безумовно, в цій страшній думці є якийсь зловісний сенс. Проте яка мета Зеленого Дракона?

– Скажімо, він прагне розсіяння, як і всяке життя. Космічна епоха – його ініціатива. Це видно по тому, що шлях до неї – жорстокий і безжальний: війни, зло, вимушене озброєння, техноген, якого людині не потрібно.

– Хіба квітка потребує такого жаху? Адже вона сама гине під пресом техногену.

– У цьому й хитрість Дракона. Він ховається за машкару парадоксу. Людина – підманута Духоістота з Едему, де вона була раніше. Потім, приваблена блискітками Зеленого Дракона, впала на Землю й обросла плоттю. Піднятися можна, лише збагнувши правду і повністю відмовившись від дарунків Дракона – їжа, плоть, обманні ідеали естетики. Десь у правдивості ваші предки знали істину, склавши казку про Кощія Безсмертного. Кощій, який викрадає дів людських (тобто експлуатує ваші генотипи), – є Кошієм, Кущієм, Древодраконом, у якого замість однієї голови виростають десятки, сотні. Смерть Кощія – в яйці, яйце в зайці, в качці, в скрині, що під дубом. Вся ієрархія Життя, а всередині – яйце-ген. Хто може здолати Кощія? Згадуєш? Іван-дурник, тобто людина, позбавлена стереотипів мислення, а з ним – Булат-молодець. Булат – сталь, символ технології, науки, гострого пізнання. Ось тобі інформація древніх для роздуму.

– Страшні твої антитези. Як їх об’єднати?

– Думай. Лише безжальне зривання всіх елегійних покривал допоможе віднайти правду. А може, й правда– двосічна, як Меч Логоса, котрий сидить на білому коні Апокаліптичного Вершника?

Химерна розмова з Чорним Папірусом кинула мене у вихор тяжких роздумів. Якось несподівано я почав розуміти причину фіаско свого експерименту з часом… та й взагалі причини гносеологічного абсурду віків. Ми завжди потрапляли у заздалегідь підготовлені пастки інтелекту. Творець мозкового комп’ютера Аріман-Люцифер так сформував його алгоритми, що ми вічно ганяємося за власним хвостом, як окультний змій древніх герметиків. Сьогодні вночі мені приснився своєрідний закон багаття, який багато чого пояснює. Я записав деякі тези. Ось вони:

Розпалене багаття кличе вогняні душі, але до нього насамперед лине найшаленіша пітьма, як, наприклад, нічні метелики до ліхтаря.

Коли полум’я згасає – що залишається на тому місці?

Скопище лютого мороку, чорних метеликів, войовничої пітьми… тобто – зола Духу.

Тому нові шукачіповинні розпалювати на новому місці.

Майже банальний закон. Але це правило багаття ігнорується майже всіма шукачами правди.Нам жаль, нам страшно покидати ті вмістилища, де колись наші серця й розуми утверджували Древо Істини… і ми знову оживотворюємо вогнища, де запанували вороги. Це те, що казав Христос: «Коли побачите мерзоту запустіння, пануючу на місці святому…»

Матінко! Здається, я починаю звільняти свою Першосуть від павутини псевдонауки. Треба хутчіше одужувати, кликати співробітників. Бо хто скаже, чи діждуться мене Космократори в Лабіринті Хроноса?

Сон втікає. Тяма клекоче ураганами осмислень.

Знову думаю про фундамент майбутніх досліджень. Досить працювати й мислити методом «тику». Так можна уподібнитися мавпам, які, безладно тикаючи пальцями в клавіатуру друкарської машинки, сподіваються «випадково» створити геніальну поему чи роман. Треба мати чіткий ментальний орієнтир. Всесвіт – це своєрідний континуальний матеріал: якщо відсутнє знання про його характеристики (саме фундаментальне знання), то марні всі наші заміри і мрії. Можуть бути окремі вражаючі «досягнення» (політ до інших планет, створення ядерної топки чи бомби, формування швидкодіючих обчислювальних пристроїв, генноінженерні експерименти), але вони хутко вичерпують своє призначення, стають тривіальними або навіть шкідливими, а «наука» й далі морочиться з інерцією впливу, породженого цими «відкриттями». Наприклад, теорія відносності. Постулат про обмеження швидкості світла, а отже – обмеження швидкості розповсюдження причинності. Теоретики в напівсні приймають абсурдні концепції, забуваючи трішечки поворушити мізками: як може існувати безмежний Всесвіт з конечною швидкістю Променя, який, власне, повинен об’єднувати складові частки Космосу в цілісність?

Щось має бути в наявності, що «склеює» Світобудову в єдину оселю Буття. Іце щось повинне мати миттєву швидкість. Бути всюдисущим. Це – характеристика Бога, Творця.

Що ж володіє такою динамікою?

У народній казці є запитання: що в світі найбистріше?

Відповідь: мисль, думка.

Пращури знали без зайвих «філософій» правду. Отже, знову й знову – проблема самосвідомості. Скоріше, проблема самоусвідомленого «Я».

Самоусвідомлення(поза всякими спекулятивними умовностями) – фундамент і основа Буття.

Ха-ха! Раніше ідеологи-теоретики одразу начепили б на мене ярличок «соліпсиста», «суб’єктивного ідеаліста». Проте геть всі безкрилі філософствування. Має значення лише правда про світ, про буття. Хіба дарма Христос казав: «Пізнайте правду, і правдазвільнить вас»?

А ще далі – в глибині віків – прозвучала дивна заповідь: «Я – Господь Бог твій». Як банально збагнули цю заповідь! Буцімто Хтось, котрого бачив Аврам чи Мойсей, сказав це про себе. Що нібито це Він – «Господь Бог» наш. Але ж сама логіка речення свідчить, що Людині однозначно стверджується: твоїм Богом і володарем є «Я» – самосвідомість, самототожність.Тоді ясним є подальший імператив: «Хай не буде в тебе інших богів». «Не твори кумирів». Бо все – в тобі, в твоєму «Я». А хіба визначальна заповідь Христа інша? «Царство Небесне внутрі нас». Тобто – в твоєму «Я» і Космос, і Бог.

Чудово, чудово. Все лягає в єдиний ряд.

Отже, дорогенький Сергію, ти маніпулював з піною Хро-носа. Правдива суть часулишилася в глибині. Тому й катастрофа, невдача. Як хлопчисько, заліз в лабораторію Природи і почав тикати пальчиком у клавіші таємничого пульту.

Жадаємо «пересунутися» з однієї місцини часу-простору в іншу, подолати «розділення», відстані, масштаби. А що таке масштаб, що таке координати, величини, константи?

Усе це визначається лише свідомістю.

Що таке масштаб? Поза свідомістю? Квазари й метагалактики з їхніми вогняними вихорами – велетні чи пігмеї?

Якщо відсутня свідомість – їх можна віднести до категорії фантомів: щось існує, але це щосьє лише при наявності того, хто приймає це щось.