Текст книги "Камертон Дажбога"

Автор книги: Олесь Бердник

Олесь БЕРДНИК
КАМЕРТОН ДАЖБОГА
Роман-феєрія

…Ось іде Князь цього світу, і в мені немає нічого…

Встаньте, ходімо звідси…

ІСУС ХРИСТОС Єв. від Івана

Хай будуть щасливі всі істоти, хай живуть усі вони в радості й задоволенні! Усі живі істоти, котрі тільки є в світі, і слабі, й сильні, і довгі, й короткі, і великі, й середні, і високі, й малі, видимі й невидимі, ті, що живуть близько й далеко, народжені або ті, які ще в утробі, – всі вони хай будуть щасливі!

ГАУТАМА БУДДА «Сутта Ніпата»

– Людино, чого тобі треба?

Усе в тебе є… усе в тебе є…

І море широке, і сонце у небі,

І зорі – багатство твоє.

– За морем широким є обрії нові -

Незримі духовні моря,

За сонцем пекучим є сонце казкове,

За зорями – диво-зоря.

– Людино, ти маєш кохання,

Ти твориш міста і пісні…

То звідки ж ридання, і вічні страждання,

І мрії в тривожному сні?

– Обійми ведуть до могили,

Холонуть і в’януть гарячі вуста,

За муром тілесним – вітчизна всесильна,

Там жде мене зустріч свята.

Книга перша
КОСМОДРОМ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ

Частина перша
ЛАБІРИНТ МАРИ

Першим отямився Григір. Глибоко зітхнув і оглянувся довкола. Каплиця щезла, ніби її й не було. Вони стояли поміж густими бур’янами, і складалося враження, що хтось опустив їх з простору в гущавину кропиви та чорнобилю, не потолочивши жодного кущика. Юліана-Марія та Галя-Громовиця розгублено перезирнулися і одночасно запитали Григора:

– Що ж далі?

– Заждіть, зорієнтуємося, – сказав хлопець, розглядаючи обідрані стіни невеликої церкви та зоряні склепіння Видубицького монастиря, що виблискували поміж височенних осокорів. – Щось тут не так…

– Що не так? – схвилювалася Галя. – Ми опинилися в іншому місці?

– Та ні. Місце те саме. Видубицький монастир. Тільки чому тут бур’яни? Має бути подвір’я Інституту археології, асфальт.

– Хтось повинен зустріти нас? – схвильовано запитала Юліана. – Ти згадував про вчених, про експеримент…

– Так. Ми зараз підемо нагору… туди, де нас мають чекати, де розташовано пристрої хроностанції. Ідіть за мною.

Хлопець рушив до стін церкви, де виднілася протоптана стежина, громадилися купи цегли і сміття. Затріщали бур’яни під ногами. З темного отвору храму зненацька басовито загавкав собака, почувся хрипкий голос:

– Стій! Стрілять буду!

– Ще цього не вистачало, – збентежився Григір. – Звідки тут взявся вартовий? Хутчіше, дівчата. Поспішайте туди, до монастиря, а там – стежиною вгору…

– Стій, мать твою перемать! – Загоготіла луна, і над купою сміття з’явився закуйовджений, заспаний вартовий, а поряд з ним – здоровенний вовкодав, весь у реп’яхах од вух до хвоста. Пес погрозливо скалив ікла, а охоронець, націлюючи дуло рушниці на порушників, вимальовував у світанковій тиші кренделі багатоповерхових матюгів. Здавалося, що багрово-сизий ніс п’яниці принюхується до несподіваних гостей, безсилий збагнути, звідки вони тут взялися. Червоні злобні очиці перебігали з постаті Григора до дівчат, зупинилися на книгах Євангелія в руках черниць, зацікавлено розширилися, уздрівши мерехтливу чашу в долонях Галі-Громовиці.

– Злодюги! – загорлав охоронець. – Украли державне майно! Вислідили, що я на хвилинку одвернувся, туди вашу розтуди! А ще в монашеському одіянії, гади! Ти диви, контра недобита!

– Заспокойтеся, – різко обірвав його Григір. – Тут важлива державна справа. Ходімо з нами нагору, до дирекції Ботанічного саду і там…

– Державна справа? – Огидно зареготав охоронець. – Це я вам обіцяю: буде вона державна, коли я одведу вас, злодюг, до міліції.

– Я сам співробітник МВС, – намагався втишити п’яницю хлопець. – Ось гляньте… – Він витягнув посвідчення в червоній палітурці, розкрив перед очима вартового.

Той з недовір’ям глянув на книжечку. Мотнув рушницею на дівчат.

– А оці… манашки, чи хто вони тобі… ги-ги!.. чому тут шляються? За книжками прийшли? Еге ж? Тут їх навалом у церкві, та тільки зась брати! Не замакітрюй мені голови своєю книжечкою, може, ти цього документа вкрав… або одняв! Ану підніми руки вгору, хлопче! А ви, хвойди, книжечки кладіть сюди, а то собачку нацькую… тільки шмаття полетить з ваших ряс! Ги-ги!

– Припиніть! – Гнівно гримнув Григір. – Ми добром вас просимо: ходімо нагору, до адміністрації Ботанічного саду. Невже ви нічого не чули? Вчора проводився науковий експеримент, я і оці дівчата – учасники…

– Руки вгору! Стріляю! – Не слухаючи хлопця, заревів охоронець. Постріл понад головами оглушив дівчат, вони злякано скрикнули й присіли. Григір машинально метнувся під ноги п’яниці, прийомом карате повалив його на землю. Пес вчепився в холошу хлопця, несамовито рвав її. Григір висмикнув зброю з рук охоронця, хутко розрядив, вийняв затвора.

– Не вмієш користуватися – не берися! – Задихано сказав він, кидаючи гвинтівку на землю. – А затвора отримаєш в міліції…

– Ах, он ти як! – Плаксиво-злобно крикнув вартовий. Зірвавшись на рівні ноги, він зайорчав у свисток. – Міліція! Бандити! Мілі-і-ці-і-я!

– Дівчата, за мною! – скомандував Григір, уже не звертаючи уваги на оскаженілого сторожа. Через бур’яни вони побігли до стежечки, що вилася попід стіною монастиря. Десь позаду кричав, матюгався вартовий, чулися вигуки та свистки з набережної вулиці.

Хлопець, захекавшись, дряпався урвищем на кручу, підбадьорював дівчат, а разом з тим, дивуючись, озирався довкола. Хащі, бур’яни, козячі стежини… А де ж алеї Ботанічного саду, де культурні рослини, будівлі? Куди вони щезли?

Дівчата розгублено поглядали на Григора, розуміючи, що гой збентежений, але мовчки поспішали за ним. Доки вони вибралися нагору, над Лівобережжям зійшло сонце, замерехтіло плесо Дніпра, заблищали зірки на склепінні монастиря.

Григір зупинився, занепокоєно оглянув околиці. Довкола прокидалися із світанкової дрімоти осінні сади та діброви, розцяцьковані золотом і багрянцем, де-не-де поміж ними в’юнилися на тлі неба пасма диму з коминів старовинних особняків. Що за фантасмагорія? Куди подівся Ботанічний сад? Ось видно верхів’я дзвінички, біля неї має бути оранжерея, теплиці. Ліворуч – адміністративні корпуси, від них повинна пролягати широка дорога до центрального входу. Навіть натяку нема на щось подібне. І ось тут, де вони зупинилися… саме тут, він не може помилитися… їх повинні чекати вчені, учасники й автори експерименту.

Він тривожно зітхнув, ніби риба, викинута на пісок. Галя схопила його за рукав.

– Що сталося? – Занепокоєно скрикнула вона. – Я теж бачу, що місцевість змінилася. Ми з тобою часто тут гуляли в Ботанічному саду, а тепер…

– А тепер… тю-тю! – Похмуро підхопив Григір, чухаючи потилицю. – Щось наплутали вчені з хроностанції. Вже ясно їжаку, що ми в іншому часі.

– Дай Боже, щоб не в іншій країні, – озвалася Юліана. – Аріман хіба дарма погрожував? Як він сказав? «У мене для вас достатньо стін та загадок…»

– Але ж Горіор… Корсар обіцяв… – Галя благально глянула на Григора.

– Корсар? – Перехопив її мову хлопець. – А що він обіцяв? Допомогти перейти у «фронтове буття»? А що це означає? До того ж… вам не здається вся наша пригода сном, маревом?

– А я? – Тривожно глянула на Григора Юліана. – Сподіваюся, що я не фата-моргана, друзі? Давайте скоріше знайдемо людей, фахівців, які пояснять нам, що відбулося.

– Правда твоя! – Рішуче кивнув хлопець. – Вийдемо на вулицю. Треба знайти телефон, зв’язатися з моїм шефом, з Гореницею.

– Горениця – Горикорінь? – підхопила Юліана.

– Так. А якщо він справді тяжко поранений… то його співробітники повинні знати, що і як. За мною, дівчата, бо чує моє серце, що той п’яниця може нам ускладнити життя.

Вони проминули кілька прадавніх хат. З-за парканів гавкали пси. Понад стежкою босоноге дівча пасло корову, тримаючи в руках налигача. Дівчинка здивовано розглядала подорожніх, особливо її зацікавили жінки в чорних рясах, їхні бліді гарні обличчя з тривожними очима.

– Ви артисти, еге? – Не стримало цікавості дівча. – Кіно знімаєте?

– Ти вгадала, кіно, – згодився Григір. – Може, підкажеш нам, де тут найближчий таксофон?

– А що це? – здивувалася дівчинка.

– Ну… телефон… Де тут будка телефонна, щоб подзвонити до міста?

– Е, далеко, – махнула рученям дівчинка. – Треба йти до Чорної гори… або до Московського вокзалу… або до школи на Звіринецькій вулиці. Осьдечки стежка, вона виведе вас на Звіринецьку, а там спитаєте.

– А дирекція Ботанічного саду? – 3 надією запитав Григір. – Де вона тут?

– Дирекція? Саду? – Спантеличено перепитала пастушка. – Не чула. Не знаю. Ботанічний сад є десь там, аж біля вокзалу. А тут – не…

– Ну, дякую тобі. Ходімо, дівчата, хутчій.

– А як називається кіно? – гукнула вслід їм дівчинка.

– Кіно? – Оглянувшись, перепитав Григір. – «Кільця змія» називається. Запам’ятаєш?

– Про змія? – зраділо дівча. – Мабуть, казка? Еге? Я люблю казки. Недавно бачила кіно про «Василису Прекрасну». Ой, здорово! А ці гарні артистки, мабуть, красунь грають? А ви їх визволяєте? Еге?..

– Вгадала, дівчинко. Правду сказала! – Помахав їй рукою Бова, зворушено перезирнувшись зі своїми супутницями. На очах Юліани блиснула сльоза.

– Смішно, але ж правду сказала, – озвалася вона. – Ми ніби містерію якусь проходимо.

– Тихо, – застеріг Григір. – Ми виходимо на вулицю…

Стежка вивела їх на бруківку. Над шляхом височіла недобудована церква без хрестів. З’явилися нечисленні перехожі. Всі запитливо поглядали на дивну групу. Бова спантеличено сказав своїм супутницям:

– Ну ось… друга загадка. Звідси починалася вітка чотирнадцятого тролейбуса, а тепер тут примітивна бруківка… І жодного транспорту.

– А що таке тролейбус? – поцікавилася Юліана.

– Машина, що рухається силою електрики, – пояснив Бова.

– Зрозуміло. Отже, ми в іншому часі. А може, й в іншому вимірі. Нещодавно я читала книги Успенського про інші виміри…

– Знаю, – обірвав її Григір. – Проте це нам не допоможе. Треба вияснити подробиці – куди ми потрапили.

Він зупинив молодичку з кошиком, повним червонобоких яблук, запитав її, як добратися до найближчого телефону. Та вказала їм, як і дівчинка-пастушка, в напрямку Чорної гори.

– Підете прямо, потім ліворуч… пізніше знову повернете праворуч… і там рукою подати…

Подякувавши, Григір з дівчатами закрокував униз. Та не встигли вони пройти й півкілометра, як їм назустріч вискочили з бокових вуличок два міліцейських авто і, перекривши шлях для втечі, різко зупинилися. Кілька офіцерів та сержантів у міліцейській формі вихопилися з машин, тримаючи в руках автомати та пістолети.

– Стояти! – Суворо скомандував капітан, уважно оглядаючи хлопця й дівчат у чернечих рясах.

– Стоїмо, – усміхнувся Григір і поліз до внутрішньої кишені за посвідченням.

– Руки вгору! Не балуй! – гримнув капітан. З-за його спини виглянув знайомий хлопцеві вартовий, тримаючи в руках гвинтівку без затвора. Офіцер кивнув на затриманих.

– Вони?

– Вони, суки, – вдоволено гаркнув сторож. – Я йому кажу – стій! А він мені під ноги… Здоровило! Хіба я в силі його побороти? Точно, шпійон! Де б він навчився таких прийомчиків? Куди подів затвора, гнида? Верни казьонне імущество!

– Тихо! – обірвав його капітан. – У відділенні розберемося. Затвор у тебе?

– Ось тут, у кишені, – миролюбно відповів Григір. – Капітане! Я прошу одвезти нас до Міністерства внутрішніх справ. Справа дуже складна, й у відділенні…

– Може, ти ще в ЦК партії захочеш? – Глузливо засміявся офіцер.

– Або в ресторан «Кукушку», – з огидною гримасою підхопив сторож. – Одкушать котлету київську…

Міліціонери засміялися. Капітан різким жестом обірвав сміх.

– Годі! По машинах. Руки назад.

– Я співробітник МВС, – запротестував Бова. – Візьміть у внутрішній кишені посвідчення…

– Візьмемо! – пообіцяв зловтішно офіцер. – Усе візьмемо. Марш до машини. Ми вас навчимо, як роззброювати вартових. І онукам закажеш!

Григір схвильовано розглядав будівлі на вулиці Києва, якими їхали міліцейські машини. Все здавалося сном, міражем: замість широких заасфальтованих проспектів – покручені бруківки, зруйновані квартали, убого вбрані люди з торбами та кошиками, старовинні трамваї, схожі на катафалки. Де ж вони опинилися? В яких роках? Чи зустрінуть вони кого-небудь знайомого? Перед експериментом він із Гореницею розмовляв про можливі парадокси часу. Досить легковажні теоретизування. Одна справа базікати, а інша – стрибнути в іншу епоху! Що тоді казав Горениця? «Ваш наступний експеримент, безумовно, якось відіб’ється на прийдешньому і на сучасності, звичайно, хоча б уже тим, що відкриє потік принципово нової інформації. Де відіб’ється цей експеримент, в чому, що означатиме поява тут жінки з минулого (а разом з тим – із неймовірного грядущого), хто може передбачити?» Навіть він, геніальний теоретик, очевидно, безсилий був пророкувати результати першого прориву в стіні Хроноса. І ось… несподіване зміщення фази часового континууму. Вірогідніше всього, що вони потрапили в минуле… десь у п’ятдесяті роки, одразу після війни. Проте в ті роки і він, Григір Бова, і Галя Курінна вже народилися. То, може, вони зустрінуть тут самі себе? Як тоді доведеться розв’язувати карколомні вузли? Чи не стане ця ситуація катастрофічною? Треба вимагати в міліції зустрічі з ученими, з теоретиками. І спробувати знайти шефа. Він, безумовно, тепер молодший, але працює в органах…

– Я відчуваю твою думку… твої сумніви, – зненацька озвалася Галя, схилившись до нього. – Ми потрапили у вузол часу… і розв’язати його буде складно.

Григір глянув на її бліде, схвильоване личко, відзначив лихоманковий блиск в очах. Ласкаво обняв за плечі.

– Заспокойся, рідна моя. Це наш іспит. Горіор не обіцяв нам готових рішень, а урагани й шторми…

Машина минула круглу вежу, застрибала по трамвайній колії. Прогуркотів, задзеленчав трамвай. Марія-Юліана зацікавлено дивилася йому вслід, похитувала головою.

– Який страшний монстр. Дуже примітивна техніка…

– А в дев’ятнадцятому віці хіба краща була? – Скептично запитав Григір.

– Я порівнюю не з моїм досвідом тутешнім, – заперечила Юліана. – Мені згадалася наша рідна Ара.

– Мовчати! – гаркнув, почувши їхнє перешіптування, капітан, обернувшись із переднього сидіння. – Зараз будете мати нагоду говорити те, про що вас питатимуть. І раджу не викручуватися, не шукати алібі. Не допоможе!

– Ми алібі не потребуємо, – одрізав офіцерові Григір. – Заспокойтеся. І знайдіть терпіння для взаєморозуміння.

– Я бачу, ти дуже розумний! – Погрозливо буркнув капітан. – Доведеться тобі показати, де раки зимують. Та ось ми вже приїхали. Виводьте злочинців. Попереджую, при спробі втекти…

– Шановний капітане, – сказав Бова, – раджу тримати при собі ваші садистичні емоції. Вам же потім буде соромно.

– Ах ти, подонок! Я цього не забуду. Ану марш з машини! Живо до дверей! Семеній! Веди їх прямо до шефа. І сторожа-свідка теж! Це пташки непрості. Ми їм покажемо, з ким мають діло!

Начальник Печерського відділення міліції майор Куштенко уважно розглядав високого, плечистого хлопця, одягнутого в легку куртку з мерехтливої тканини, шукаючи в його обличчі, в погляді страх або занепокоєння. Бова дивився на нього щиро, дружньо, з надією на взаєморозуміння. Майор здивувався, але не показав цього. Перевів погляд на жінок в чернечих рясах. Відзначив на їхніх лицях небуденну красу і спокійне благородство. Потім кивнув капітанові:

– Краще буде, якщо всі сядуть. Ось так. Прошу заспокоїтись і розповісти все, що сталося. Капітане! Я вас слухаю.

– Наша патрульна машина чергувала біля Видубицького озера. Я почув свисток вартового позавідомчої охорони. Ось він перед вами…

– Так точно! – Схопився з місця вартовий. – Демобілізований гвардієць Іван Горобець, тепер – охороняю склади книг в монастирі.

– Сядьте! – Махнув рукою майор. – Я потім вас запитаю. Що далі, капітане?

– Почувши крики, ми прибігли до монастиря. Сторож розповів нам, що застав ось цих затриманих, коли вони тихцем вибиралися зі складу, несучи в руках якісь книги і ще якусь цінну річ. Він наказав їм зупинитися, хотів одвести до міліції…

– Далі…

– А далі… цей бандит напав на нього, обеззброїв, витягнув затвора з гвинтівки, а сам з бабами втік. Ми, ясна річ, зорієнтувалися, об’їхали довкола… і перехопили втікачів!

– Ясно, – сказав майор. – Горобець, капітан правильно нас інформує?

– Так точно! – Знову підскочив сторож. – Я одразу поняв, що це за птички. Не інакше – американські шпійони. Гляньте на його шмотки… Заграничні. А баби – чому одяглися в ряси? Щоб задурманити голову. Ягнятами прикидаються…

– Досить, – перебив його майор. – Мені все ясно. Сідайте, Горобець. Затримані, прошу називати ваші прізвища, імена, де живете, чому сталося те, про що я почув? Коротше, чому ви опинилися в монастирі, біля складу? Спочатку ти, хлопче… Як твоє прізвище?

– Бова. Звати Григір Максимович.

– Професія.

– Криміналіст. Детектив.

– Гм. І де ви працюєте?

– У Міністерстві внутрішніх справ. Площа Богдана Хмельницького. Відділення незалежних криміналістів. Мій шеф – Гриб Семен Йовтухович.

– Гриб Семен? – здивувався майор. – Я знаю його. Разом училися. Тільки який же він шеф? Та ще й відділення… Він дільничний, дуже шанований. Капітан Гриб Семен Йовтухович…

– Полковник, – заперечив Григір.

– Гм. Тоді це однофамілець. Та ти зажди… Які такі незалежні криміналісти? Нема такого відділення в міністерстві.

– Як то нема? – обурився Григір. – Ось моє посвідчення. Прошу…

Майор розгорнув червону книжечку, здивовано пробіг очима текст, знову глипнув на Бову.

– Що за жарти, громадянине Бова?

– Які жарти, товаришу майоре?

– Тут підпис міністра Куштенка Івана Івановича.

– А що вас дивує? Все правильно. Міністр внутрішніх справ генерал-полковник Куштенко Іван Іванович.

– Наш міністр Кобець Антон Сидорович, – заперечив майор. – Генерал-лейтенант. А Куштенко Іван Іванович – це я, начальник Печерського відділення. Що за містифікації ви, громадянине Бова, розігруєте? Дивний ви криміналіст!

– Артист, а не криміналіст! – Хрипко видихнув сторож. – Я ж кажу: це той жучило! Роги йому треба обламати.

– Тихо! – наказав майор. – Ось ще одна химера… Посвідчення видане 12 січня 1968 року. Як це розуміти? Може, ви знімаєте якийсь кінофільм? Тоді не валяйте дурня, говоріть одразу…

– Заждіть, заждіть! – Задихнувся від хвилювання Григір, перезирнувшись зі своїми супутницями. – А який у вас рік?

– У нас? – здивувався майор. – Чому у нас? Рік один і той же для всіх: тисяча дев’ятсот сорок восьмий…

Галя охнула, зблідла.

– Двадцять п’ять років, – прошепотіла вона.

– Товаришу майор! – Злобно озвався капітан. – Злочинці просто морочать нас. Треба серйозно попрацювати з ними. По-нашому. Вони швидко у нас заговорять…

– Товаришу майоре, – втрутився Бова, – нам треба з вами поговорити на самоті. Справа великої державної ваги. Навіть вселюдської ваги. Не варто говорити про це привселюдно.

Майор помовчав трохи, замислено розглядаючи посвідчення Бови, хмикнув.

– А паспорт у вас є?

– Ось він. Будь ласка…

– А у вас, жінки, які документи є?

– У черниць документів не буває, – зауважила Марія-Юліана.

– У мене є паспорт, – озвалася Галя. – Григоре, передай майору.

– У однієї черниці є паспорт, у іншої – нема, – скептично зауважив майор. – Як це зрозуміти?

– Я не черниця, – мовила Галя. – Мене силою вкинули до монастиря.

– Силою? – здивувався начальник. – Вперше чую, щоб у нашій країні силою запроторювали до монастиря.

– Товаришу майоре, – настирливо повторив Бова. – Прошу розмови на самоті…

– Хвилиночку. Завершимо спочатку розмову зі свідками. Так. Паспорт нормальний. Ага. Знову такі штучки. Паспорт видано 8 квітня 1965 року Кагарлицьким райвідділом МВС. А у вас, громадянко… як вас?

– Курінна Галина Андріївна…

– Правильно. Курінна Галина Андріївна. 1953 року народження. Паспорт видано Опішнянським райвідділом Полтавської області. У сімдесятому році, 10 травня. Аж дві неув’язочки. Опішнянського району на Полтавщині нема, я сам з тих країв родом. А ще – оці роки, які ще не настали. Ну, гаразд! Поговоримо про це пізніше. Громадянин Горобець обвинувачує вас у тому, що ви вкрали на складі якісь книги й цінні речі. Це правда?

– Як перед Богом кажу – правда! – вигукнув сторож. – Поцупили, гади! Заховали під свої балахони. Пошмонайте їх гарненько, потрусіть!

– Я не тебе питаю, – суворо обірвав його майор. – Громадянине Бова, що можете відповісти на це обвинувачення?

– У руках черниць були книжечки Нового Завіту. Євангелії. І чаша. Ритуальна чаша… Все належить їм. А у мене нічого в руках не було.

– Прошу показати книжки Нового Завіту, – звелів майор.

Черниці дістали з-під ряс Євангелії, поклали на стіл. Майор розгорнув одну, перегорнув кілька сторінок, знизав плечима.

– Більше нема книг?

– Нема, – підтвердили жінки. – Була літургія, ми взяли з собою лише Євангелії.

– А чаша. Покажіть чашу.

Галя обережно поставила на стіл чарівний келих. Він заіскрився мерехтливими вогниками, привабивши до себе погляди присутніх.

– Чудова річ, – кивнув майор. – Ваша? – Глянув він на Галю.

– Моя.

– Розберемося. Добре. Капітане, вийдіть зі своєю командою в коридор. Громадянин Горобець теж. Запишіть його свідчення. Зачекайте, я вас покличу. Я говоритиму з затриманими сам…

– Слухаю, – похмуро відповів капітан, даючи знак своїм супутникам.

– Григоре Максимовичу, – доброзичливо сказав майор, залишившись із затриманими сам на сам. – Ви хочете мені щось розповісти важливе? Тоді я весь – увага. Тільки прошу без викрутасів і вигадок. Перше: поясніть, що це у вас за документи, позначені роками, які ще не настали?

– Іване Івановичу, – дружелюбно, в той майору, відповів Бова, – ми не зможемо обмежитися теперішньою розмовою, проте я розповім вам усе вичерпно, щоб ви могли збагнути парадоксальність ситуації. Ви читали коли-небудь фантастику?

– До чого тут фантастика? Ну, скажімо, читав. Ще в дитинстві. Жуля Берна. Велса… Бєляєва…

– Велса? – зрадів Григір. – Чудово. Тоді ви зрозумієте. Читали «Машину часу»?

– Угу. Читав. Забавна штука.

– Так от. З нашими документами – жодної містифікації. Вони правдиві. І справді видані в тих роках, що там позначені…

– Ви хочете сказати, що прибули…

– Саме так. Ми прибули з майбутнього, – твердо сказав Бова. – Спочатку з майбутнього, а потім – з минулого. Бачу – ви іронічно посміхаєтеся. Коротко пояснюю. Інститут проблем Буття проводив експеримент по проникненню в дев’ятнадцяте століття. Я – учасник експерименту. Я повинен був знайти в тому часі оцю дівчину…

– Галину Курінну?

– Так. І забрати її в свою епоху. Вона – житель двадцятого віку, але була перенесена в дев’ятнадцятий злочинцями.

– Ого! – Не стримався майор. – Детектив хоч куди. Можна кіно знімати.

– І все-таки – це правда. При поверненні назад, очевидно, відбулася якась деформація. І ми потрапили у ваш рік. Для нас – це минуле…

– А друга черниця? Чому вона опинилася з вами?

– Вона захотіла перейти в двадцятий вік. Може, саме таке рішення викликало деформацію в часовому переході. Про все це треба говорити з ученими, теоретиками. Ви повинні збагнути, наскільки важлива ця справа.

– Гм, – почухав потилицю майор, широко усміхаючись. – Здорово все збігається. І ваша поява біля монастирських складів, і дивне вбрання, і документи… Хм… Так що, справді Куштенко Іван Іванович міністр внутрішніх справ?

– Правда, – кивнув Бова. – Заждіть, заждіть. Так він викапаний – ви. Може, у вас є брат? Або родич?

– Нема. Я одинак у батьків.

– Міністр і ви– одне лице. Тільки міністр – сивий, а ви – темноволосий.

– Дивина, – покрутив головою майор. – Генерал-полковник. Все може бути. Хотілося б вірити, що таке можливе. Наука – велика сила. Проте ви ж розумієте, Григоре Максимовичу, що я не можу вас ось так відпустити…

– Розумію, ми й самі не хочемо цього. Адже треба розв’язати цей вузол… і вернутися в свій час… Якщо це можливо…

– Ось і добренько. Гадаю, що вами зацікавляться компетентні органи, і не лише наукові. Поки що я поселю вас у нашому відомчому готелі. Під охороною, ясна річ. Повідомлю куди належить. А ви – напишіть подробиці всього, що сталося. І ще… ви, Григоре Максимовичу, вже мали десь народитися… Адже так?

– Правда ваша, – підтвердив Бова.

– От бачте. Як же це можливо? Тоді ви можете зустрітися із самим собою? Еге?

– Ми думали про це. Наш експеримент повинен прояснити багато таких парадоксів. Наприклад, я знайомий із шефом там, у майбутньому, а ви кажете, що він тут працює дільничним. Або я можу познайомитися зі своїми батьками, котрі молодші від мене… або мої ровесники. Те ж саме з Курінною. У її батьків вона ще не народилася, а разом з тим – ось вона тут, доросла жінка…

– Еге! Загадочка для учених, – реготнув майор. – Ну, люди добрі, якщо ви не авантюристи, тоді… тоді я радий, що буду учасником казкового дива… Я дам наказ, ідіть відпочивайте. Євангелії заберіть, а чашу я залишу. Не турбуйтеся, нічого не пропаде.

Затриманих розмістили в двокімнатному номері відомчого готелю. Тут був санвузол, кухня, радіоточка. На столі стояла таця з трьома комплексними обідами, дві хлібини, цукор.

Григір відсунув ситцеву фіранку, виглянув у вікно. Висока цегляна стіна закривала виднокіл, підходячи майже впритул до готелю.

– Усе передбачено, – усміхнувся Бова. – Ми водночас гості й в’язні.

– Я розгублена, – розвела руками Юліана. – В голові туман. Мені здається, що я сплю. Так часто бувало в сновидіннях. Якісь лабіринти, в’язниці, підземелля, ворожі істоти…

– Це далеко не сновидіння, – зауважила Галя, скидаючи чернечу рясу. – Нам треба добре подумати, як діяти. Що можна зробити в цих умовах? У сорок восьмому році навряд чи були теоретики, які працювали над проблемами часу й простору…

– Дівчата! – Піднявши вгору руки, благально скрикнув Григір. – Маю пропозицію. Я смертельно хочу спати. Голова дурна, немов капустяний качан. Не хочу їсти-пити, а падаю на постіль. Ви можете митися, прихорошуватися, снідати, а я хоч пару годин відпочину. Згода?

– Добре, добре! – Ласкаво підштовхнула хлопця до спальної кімнати Галя. – Іди. А нам треба зайнятися своїми дівочими справами. А то ми з’явилися в минуле немов городні опудала. Спи скільки захочеш, а ми з Юліаною теж відпочинемо.

* * *

Горіор і Гледіс зупинили своїх зоряних коней біля стін Надземного Вітаполіса. Самоцвітна брама тихо відкрила вхід до Блакитної Алеї. Горіор ласкаво торкнувся граціозної шиї Грома, коня-побратима, запрошуючи його ввійти до Оселі. Гледіс тривожним рухом зупинила друга. Насторожилася, прислухаючись до чогось далекого й болісного.

– Що сталося? – здивувався Горіор.

– Я відчула: твоя акція деформована. Аріман вчинив ще один злочин. Космократори в біді. Прошу тебе – проаналізуй сам.

Горіор підняв праву руку вгору і плавно опустив її, ніби прокладаючи невидиму стежку в просторі. Вогняна стріла майнула понад обрієм і розтанула над мерехтливими банями київських Храмів.

– Ну що? Правду я сказала?

– Правду. Проте вина в цьому не Арімана, а самих Космократорів.

– Що ж сталося?

– Доленосне плетиво Часу. Вони потрапили в сорок восьмий рік Земної Ритміки.

– Тобто в минуле?

– У минуле, але не в своє.

– Що це означає?

– Доленосне плетиво багатомірне, Гледіс. Ми з тобою вже розмовляли про це. Це як багатоголовий змій у казках. Зрубуєш одну голову – виростає кілька інших.

– Тоді вони, потрапивши не в свою колію, можуть породити ще кілька нових?

– Так, – спантеличено згодився Горіор, рушаючи з конем до входу. Гледіс, не відстаючи від свого друга, поклала ніжну фіолетову долоню на його руку.

– Це ускладнює наше завдання?

– Дуже, – замислено мовив Горіор, спрямовуючи Грома до дніпровської кручі. Скочивши з коня, він допоміг зійти на землю подрузі.

– Гуляйте, – звернувся до коней Горіор. – Нам треба побути на самоті.

– Дякуємо вам, побратими, – додала Гледіс, погладивши їх по шиях.

Коні радісно заіржали й поскакали понад кручею. Потім збігли стежиною вниз і заглибилися в срібнолисту діброву. Блакитна й фіолетова постаті щезли в яругах біля Небесного Дніпра. Горіор глянув на райдужне плесо ріки, важко зітхнув.

– Як легко тварини підіймаються до рівня ноосфери, і як тяжко сюди добратися самому творцю її. Ось де космічний парадокс.

– Коли ж Зоряний Вітаполіс набере повноти? – запитала Гледіс. – Доки ми будемо чекати нових воїнів?

– Не раніше ніж пустить коріння Земний Вітаполіс, моя кохана Гледіс. А тепер нам треба зосередитися. Допоможи мені.

– Що б ти хотів?

– Заспівай пісню. Імпровізуй, Гледіс. А я промчу понад віками, подивлюся, де розсіяли свої вогненні зерна Космократори. Чи є можливість звести докупи розірвані ниті доль і прагнень? Я догадуюся, що нинішнє завданняна кілька порядків глибше, ніж попередні.

– Чому?

– Ноосфера підказує: до дії треба залучити не лише людей та Космократорів, а й богів та демонів.

Темно-сині очі Гледіс сповнилися тривогою.

– О мій друже! Як ти їм допоможеш у цьому? Адже це люди впродовж віків творили кумирів, ідолів та богів. У нас відсутній зв’язок з ними, вони локалізовані в ноосферних колапсах. Ми на них не впливаємо, а вони мають тиранічну владу над людьми.

– Саме так! – згодився Горіор. – Таку владу, як примхливі діти над батьками. Різниця лиш в тому, що боги полюбляють криваві спектаклі.

– То як же ти сподіваєшся допомогти людям і Космократорам? Як звести докупи такий розбурханий світ, розчахнутий, розірваний, розкиданий понад віками й просторами? Це завдання складніше, аніж для Ізіди зібрати розтерзані частки Озіріса.

– Дякую, кохана. Ти вже дала мені натяк. Співай, співай, Гледіс. Хвиля Осяяння котиться, я спробую осідлати її.

Горіор ліг на килим блакитно-срібної ковили, заглибився поглядом в Дивоколо Надмірності. Гледіс примостилася біля нього і, тримаючи побратима за руку, тихо заспівала:

 
– Десь там стоїть Блакитний Храм в Правічнім Лісі,
Стежок туди давно нема… давно нема…
Ні Сонце не засяє там, ні Місяць,
І лише тиша обнімає все німа.
 
 
Сія олтар. Горять на ньому ясні свічі.
Мовчання жде молитви і зітхань.
А Вічність роки непочаті лічить,
Заснулі зерна мрій та поривань.
 
 
Прийдіть, святі, філософи і діти,
Хай загримить склепіння вікове,
Молитва дивна попливе над Світом
І Дух Любові знову оживе.
 

Погляд Горіора темнів, наливався глибиною Безмірності. Променисто-блакитне тіло завмерло, почало танути, обнімаючи кручі Вітаполіса, простори Небесного Дніпра, зоряну Оселю, позавимірні сфери; Гледіс з острахом відчувала, як його сутність переростала всі мислимі масштаби Буття, ширяючи в таких безоднях, звідки навіть Духу тяжко вертатися. Та, як завжди, вона знала, що так треба, що від його польотів та її мудрого чекання залежить доля Світів і міріадів живих Істот.

* * *

Свідомість Григора кружляла в смерчі таємничого часового урагану. Здавалося, що розум складався з тисяч і тисяч мерехтливих елементів, як фасеточне око метелика або іншої комахи. І кожен кристалик сприйняття реальності бачив свій окремий потік подій. Дух жадав об’єднати всі ці струмки в спільне річище, бо психічна роздробленість, розчахнутість спричиняла терзання, біль, томління душі. Свідомість хотіла знати – хто ж вона насправді? Григір Бова, химерний криміналіст сімдесятих років двадцятого століття, народжений в Україні на планеті Земля; чи космослідчий таємничої сфери Ара з міфічним ім’ям Меркурій? А може, вірний побратим славетного запорозького характерника і гетьмана Байди-Вишневецького? Як його звали тоді? Вогневик… Дивне магічне ім’я… А ось він скаче на коні поруч з легендарним Спартаком… Йому чотирнадцять років, захоплений римськими легіонерами в Македонії, повсталі гладіатори визволили його з рабства, і він готовий вмерти за свого вождя – могутнього блакитноокого велетня. А ось він іде заболоченою стежиною поміж вікових дерев, під ногами хлюпає вода, в руці спис, на плечі накинута шкура ведмедя. Григір спостерігає за своїми ногами: вони м’язисті, волохаті, невтомні. І такі ж супутники вождя – сильні, кремезні, звіроподібні воїни, готові кожної миті до сутички, бою і смерті, коли цього вимагатиме доля рідного племені. Як його звати? Гур… Гур його ім’я. Навіть супротивники промовляють ці звуки з пошаною і острахом. А ось Григір летить верхи на велетенському птахові. Внизу пропливають буйні краєвиди – предковічні ліси, прозорі озера, ріки, гори. Це вже, мабуть, чистий сон, марення. Такого не може бути – політ на спині титанічного лелеки. Птах розумний, він повертає до вершника голову, ніби питаючи поради. Дивно, але в Григора відчуття цілковитої реальності. Та не в Григора, а в Ріяма. Його називають Ріям. Він син і спадкоємець Володаря… кого, кого? Тане ім’я, розпливається, ніби ранковий туман під сонцем.