Текст книги "Камертон Дажбога"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

З безодні з’являються магнетичні чорні очі Арімана, пронизують душу, потрясають свідомість. Чути іронічний сміх.

– Ну що, Меркурію? Хто з нас володіє нитями причинності? Я чи Корсар? Ви, наївні Космократори, вважали, що можна легковажно міняти імператив Закону, ніби роль у спектаклі. Емоції доречні при інтимних обіймах. Ти раніше добре знав про це, мій колишній детективе! Куди ж поділася твоя знаменита мудрість? Хто ти тепер? Лялька в руках деспотичного суспільства, яке не знає пощади. Ви самі допомогли мені, заплутавшись у часовій павутині. Я вже, признатися, почав хвилюватися, бо магніт Єдності вів усіх Космократорів докупи. Але тепер – моя перемога.

– Ще не осінь, Арімане! – Понуро відповідає Григір. – Зерна проростають, хто гарантує, який врожай виросте на історичному полі?

– Я господар земної ниви, – гордовито каже Аріман. – Ваші сподівання на Корсара марні. Хто він для Землі? Легенда, примара. Хто йде за ним? Як його ім’я? Десь його називають Буддою, десь Кетцалькоатлем, десь Озірісом, десь Христом, а то й Люцифером! Ха-ха-ха! Він розчахнутий, розмазаний у ноосфері Світу, ніби відбиток сонця на схвильованій воді. Спробуй заспокоїти море, щоб уздріти цільний образ Світила. Зможеш?

– Ми прагнемо цього! – Вперто заперечив Григір, борсаючись в обіймах сну. – Він уже знайшов нас і захистив від тебе!

– Хороший захист! – засміявся Аріман. – Потрапити в чужу епоху без жодної можливості вибратися?! Корсар безсилий допомогти. Повір мені – я знаю. Він сам розгублений. Тут лише я можу зарадити…

– Як? – Скептично запитав Григір. – Відмовитися від місії Космократорів?

– Яка місія? – Зневажливо підхопив Аріман, – Меркурію! Ти ж добре знаєш ноосферний потік історії Землі. Де той композитор, що витворить гармонійну симфонію з кривавого шмаття, з огризків забобонів, вірувань, містифікацій, надій, зрад, братовбивства, кармінних лабіринтів різних релігій, епох та народів? Ось тільки що ти борсався у павутині власних втілень… Що спільного між ними, як ти нанижеш намистини розмаїтих ілюзорних життів на спільну гірлянду? Хто з вас буде ведучим у цьому хаотичному зборищі? Навіть втілені Космократори геть забувають свої минулі стежки, а що ж говорити про звичайних людей, душа яких ще живе у сутінках архейської ери?

– І ти вважаєш, що володієш можливостями допомогти нам у вирішенні цього завдання?

– Я не збираюся його вирішувати, – заперечив Аріман. – Навіщо ловити вітер на долоні? Ми – представники Найвищого Розуму у Всесвіті, навіщо ж опускатися до рівня черв’яків? Залишити геть навіки абсурдні сновидіння, стати знову титаном…

– Це щось нове! – здивувався Григір. – Адже ти сам творив цю тримірну сферу для споживання її психоенергії. Як же обійдешся без паразитизму?

– Дурню! – крикнув Аріман. – Невже гадаєш, що ці еони, відколи ти зрадив мене, я марнував? Все не так, як ти мариш у своїх видіннях… і не так, як гадав я. Ти бачиш – я самокритично ставлюся до себе. Аналітичний Центр Ари знайшов гармонійне рішення. Ми відкриємо потік автотрофності, що тече з глибини Абсолютного. Ми дійшли висновку, що Океан Буттєвості байдужий до наших емоцій. Енергія доступна кожному, хто проб’є до неї річище. Ти збагнув?

– Отже, ти залишиш у спокої цю сферу?

– Я її спопелю, – просто відповів Аріман.

– Разом з міріадами істот, живих сутностей, людей? – Жахнувся Григір.

– Хіба не те саме чиниш ти, прокидаючись із сновидіння? – здивувався Аріман. – Хіба не кидаєш ти в безодню небуття своїх супутників по маренню? Ми просто покинемо дурний космоісторичний сон. Вернемося до радості вільного Буття. Згадай, Меркурію, нашу Сферу. Згадай нашу дружбу!..

– Ти кажеш – сновидіння? – нахмурився Григір. – Може, й так. Але чому нас жахає вбивство рідної істоти навіть у сновидінні? Ментальне вбивство ще страшніше. Це говорив той, кого ти ненавидиш. Пам’ятаєш? Він казав про силу думки… якщо про щось подумав, ти вже вчинив те…

– Геть з цим ім’ям! Не кажи мені про нього! – спалахнув Аріман. – Я достатньо проявив до тебе дружньої уваги. Ти не захотів? Вибирайся ж з павутини часу сам! Буде каяття – не буде вороття! – як кажуть твої українці. Прощай, дурню!

Блискавиця засліпила Григора, він рухнув у безодню і страшно закричав.

– Григоре! Що з тобою? – Почувся схвильований голос Галі. – Любий, прокинься.

Бова підхопився на ліжку, розплющив очі. На нього турботливо дивилися Галя і Юліана. В повітрі чувся приємний запах смаженої картоплі з цибулею. Дівчата були причесані, прихорошені, на обох – білі сорочки, підв’язані на кшталт древніх тунік якимись шнурками.

– Тобі щось приснилося? – непокоїлася Галя. – Ти стогнав і кричав.

– Аріман, – понуро відповів Григір.

– Приснився?

– Не знаю. Скоріше всього – проник у свідомість. Надто реалістично й жорстоко. Поставив ультиматум…

– Що ж він хоче? – Насторожено запитала Юліана.

– Щоб ми дали згоду покинути цю сферу. Інакше ніколи не виберемося. Твердить, що Корсар нам не допоможе, Горіор, мовляв, сам розгублений.

– Бреше, – твердо запевнила Юліана, гнівно нахмурившись. – Я добре знаю його витівки. Батько брехні, що ти хочеш від нього почути? Лукавству Князя Мороку нема межі.

– Тут усе складніше, – зітхнув Григір. – Маємо справу не з міфічним чортом. Ми з ним не в рівноцінних ситуаціях. Аріман – повелитель світового комп’ютера, а ми немов заряджені частки в електромагнітному полі. Зміни фазу – і нас несе, куди забажав оператор.

– Ти, може, згодився з ним? – здивувалася Галя.

– Про це не може бути й мови, рідна моя. Тут проблема набагато складніша. Ми повинні знати. Розумієте? ЗНАТИ!!! Якщо Аріман може проникати в нашу свідомість, то…

– То… – Дівчата з надією дивилися на нього.

– То з Корсаром ми теж зможемо знайти контакт. Ви збагнули?

Юліана глянула на подругу, схвально кивнула.

– Він правду каже. Наша здатність до концентрації волі не пропала, а лише затьмарилася. Доведеться згадувати минуле. Свого часу ми викликали Горіора й Гледіс…

– Тоді вас було повне кільце, – заперечив Григір.

– Зате нині ми в екстремальній ситуації. Можна мобілізувати найглибші резерви. Проте заждіть. Григору треба поїсти. Ми вже трохи перехопили. Тепер твоя черга.

– Дякую, подруги. Я справді голодний як вовк. Заморю черв’ячка – і під душ.

Не встиг хлопець вийти із спальної кімнати, як вхідні двері широко розчинилися і в коридор увійшов майор Куштенко, а з ним ще один міліціонер і дві молоденькі дівчини у міліцейській формі. Вони тримали в руках якісь згортки, перев’язані шпагатом.

– Не хвилюйтеся, – підбадьорливо посміхнувся начальник. – Усе йде за планом. Я вже повідомив кому слід про пригоду. Мене, звичайно, підняли на сміх співробітники Міністерства державної безпеки.

– Чому безпеки? – здивувався Бова.

– А хто ж цим займається? Проблема виходить за межі наших прерогатив, хлопче. У них є достатньо солідних фахівців. Але чому ви занепокоїлися? Я повідомив і в Академію наук.

– І що ж?

– Там зацікавилися… хоча й трохи іронізували. Є вказівки знайти ваших відповідників у цьому часі. Ха-ха! Я теж починаю вірити в марення… вибачайте на слові… Ну нічого, наберіться терпіння. Вже сьогодні ввечері чекайте гостей. Прийдуть і співробітники безпеки, і вчені. Готуйтеся! А поки що – ми заберемо від вас усе вбрання. Не протестуйте! Потрібна експертиза. Все буде честь честю. Ми вам дамо на зміну пристойне вбрання. Потім повернемо. Згода? Адже ви хочете дружнього рішення? От і добренько.

«Гості» з міліції залишили на столі купу свіжих газет і часописів. Григір, переодягнувшись у принесене вбрання (вельветові штани, куртка, байкова сорочка-шотландка), попросив дівчат не турбувати його протягом двох годин («Треба ж хоч трохи ознайомитися з психологічними реаліями цієї епохи») і взявся до читання преси. За кілька хвилин він уже протирав очі, щипав себе за руку, хмикав, а пізніше, не витримавши, вломився до сусідньої кімнати, де дівчата перед дзеркалом приміряли сукенки та блузони, пошиті з штапельної темно-зеленої тканини, і, не помічаючи їхніх протестуючих жестів, загорлав:

– Дівчата! Ми влипли!

– Куди влипли? – здивувалася Галя. – Про що ти кажеш?

– Ось! – Григір потряс у повітрі газетами. – Слухайте, я вам прочитаю! «Роковини Великої Перемоги! 25 жовтня 1948 року на Красному майдані в Москві відбувся військовий парад на відзнаку Великої Перемоги у Світовій Революційній Війні над об’єднаними полчищами плутократів та імперіалістів…»

– Яка Світова Революційна Війна? – Спантеличено запитала Галя. – Що це – якась фантастика?

– Та ні! – заперечив Григір. – Ось глянь, на першій сторінці написано: «ІСКРА» – Орган Євроазійської Комуністичної партії…

– Хіба є така партія – Євроазійська?

– Нема і не було.

– Тоді це містифікація?

– Яка містифікація? Невже ти гадаєш, що заради нас міліція чи держбезпека за кілька годин приготувала б якусь фальшивку? Та й в ім’я чого?

– Я не розумію, – втрутилася в розмову Юліана, – про що ви говорите?

– Еге, я й забув, що ти не з нашого століття. Ти нічого не знаєш з реалій двадцятого віку.

– Чому ж, дещо Галя мені встигла розповісти.

– Тоді ти теж здивуєшся, Юліано. В цих газетах дійовими особами є цілком інші люди, аніж у нашому віці. Це вражаючий доказ того, що ми не лише в іншому часі, а й в іншому світі. Тут інший варіант історичного процесу. У нас остання війна… так звана друга світова… або – Велика Вітчизняна… велася об’єднаною силою Радянського Союзу і західних держав: Америки, Англії, Франції та ще кількох дрібніших. А тут – Світова Революційна Війна ведеться Союзом Радянських Республік Європи й Азії вкупі з «державами осі»: Німеччиною, Італією та Японією супроти «плутократів» (саме так написано) Америки, Англії, Франції, Канади. Війна завершилася перемогою «братської спілки» комуністичних та фашистських партій. Доктрина Нового Порядку перемогла. І ось ще химерніша новина: «На трибуні Мавзолею Лева Троцького…»

– Кого, кого? – Вихопилося у Галі.

– Троцького, Галю! Ти не спиш. Не перебивай, а слухай. «На трибуні Мавзолею Лева Троцького поруч з великим Керманичем усіх віків та народів, Генералісимусом Йосипом Сталіним керівники братських партій, бойові генерали переможної війни з держав Інтернаціональної Коаліції: фюрер Великого Німецького Рейху Адольф Гітлер, дуче Римської імперії Муссоліні, Генералісимус Франко, маршали Паулюс, Герінг, Піччоліні, головнокомандуючий Імператорською Гвардією Японії Міцудісі…»

– Голова паморочиться, – простогнала Галя, тручи пальцями скроні. – Я нічого не розумію. Як же це може бути? Як узгодити цю інформацію з тим, що відбулося в нашій реальності?

– Узгодити можна все, Галю, але тоді нова теоретична доктрина приведе нас до страшних висновків.

– Яких?

– Ми в руках всесильного режисера або сценариста, який пробує різні варіанти сюжету. Ми не в спонтанному історичному потоці, а в своєрідній театральній лабораторії. І за цим стоїть…

– Аріман, – підхопила Юліана.

– А хто ж іще? – Блиснув очима Бова. – Тепер я розумію його погрози. Так просто нам не вибратися з демонічного лабіринту. Ось тут… я знайшов інформацію… Не в Америці вперше випробували ядерну бомбу. Це здійснила Німеччина вкупі з Союзом Радянських Республік Європи й Азії на островах Франца-Йосифа. Перші дві бомби були скинуті на Лондон і Нью-Йорк. Це й стало причиною капітуляції західних держав. Тепер Спілка комуністів та фашистів домінує в світі. Готуються космічні польоти до інших планет. В Африці завершується будівництво Інтернаціонального космодрому. Новий порядок буде розповсюджено на далекі світи. Встановлено контакт з Небесною Ієрархією Сили і Влади…

– Що це означає?

– Не будь наївною, Галю. – Бова тяжко зітхнув. – Ця реальність не лише повністю в тенетах Арімана, а й починає визнавати його водієм Еволюції. Я зрозумів його задум. Розділити потік Еволюції на безліч струмочків, у кожному змоделювати різні варіанти реальності й таким чином тримати під повним контролем можливість інтеграції. Якщо одна з реальностей підходить до розуміння ситуації, її можна навіть знищити, а з іншими маніпулювати далі. О який страшний монстр!

– Мене це не дивує, – зауважила Юліана. – Він здатний до будь-якого хамелеонства. Містифікація стала конструктивним методом Арімана. Я свого часу глибоко вивчала всі легенди й перекази про Сатану. Святі й містики, навіть не знаючи про трагедію Системи Ари, зуміли розпізнати характер того, кого здавна називають Зрадливим Архангелом.

– Про це поговоримо пізніше, а тепер треба домовитися, як нам поводитися з господарями цієї сфери, – перебив мову Юліани Григір. – Незабаром вони прийдуть. Очевидно, буде безліч запитань. Якби лише мати справу з ученими, тоді я чекав би спокійно. А якщо органи безпеки… та ще й в такому дивному коктейлі – комуністи й фашисти… Не знаю, що й подумати.

– А яка різниця? – здивувалася Галя. – Оберемо критерій правди. Викладай факти. Космогонія не відає політичних критеріїв.

– Космогонія не відає, зате відають спецслужби, – покрутив носом Григір. – Я свого часу вивчав методи гестапо і революційних чекістів. Не хотілося б потрапити їм до рук. Тим більше що в цій реальності до владних важелів прийшли не ті люди, що в нас. Ось гляньте. – Бова розгорнув газету. – Тут фотографія Мавзолею. У нас в Мавзолеї лежить тіло Леніна, а тут – тіло безсмертного теоретика Революції Лева Троцького…

– Хто такий Троцький? – Зацікавлено озвалася Юліана.

– Один з лідерів соціалістичної революції. Досить хистка душа, але пластична. Перескакував з коня на коня, шукаючи найсильнішого. У нашій реальності він не знайшов спільного шляху зі Сталіним, його вислали за кордон, а потім – агенти Сталіна вбили його в Мексиці. А тут… я зрозумів, що він номер і похований як Вождь Світового Пролетаріату в Мавзолеї. А Ленін, навпаки, тут дискредитований як опортуніст, ревізіоніст, зрадник соціалізму… він був висланий за кордон, спочатку жив і формував Новітній Інтернаціонал у Швейцарії, а потім заснував Міжнародний Центр Комунізму в Китаї… шалено критикує політику угодництва сталіністів із гітлерівцями, називає перемогу в світовій війні лихом для земної цивілізації, закликає мобілізувати всі сили демократії та соціалізму для боротьби проти архімерзотного альянсу (саме так він висловлюється) сил зла. Ось так, дівчатка! Все переплутане в цій сфері, історичний Шекспір тут був п’яний. Що будемо діяти? Може, спробуємо ввійти в контакт з Горіором?

– Григорчику, – торкнулася рукою його плеча Галя. – Вирішимо це після розмови з людьми, які до нас прийдуть увечері. Хіба можна судити про ситуацію по кількох газетах?

Бова замислився на хвилину, потім рішуче згорнув газету.

– Гаразд. Одягайтеся, готуйтеся. Більше не буду вас хвилювати. Я ще трохи почитаю, а ви – повністю абстрагуйтеся від так званої реальності. Ми – лише мандрівники в часі. Хай роблять висновки вони – жителі цього світу.

Надвечір, коли сутінки впали на кам’яну стіну за вікнами, до готельного номера знову прийшли міліціонери і запропонували йти з ними. Виходячи в коридор, Григір шепнув дівчатам:

– Розповідайте лише про своє… і якнайменше… Решту я беру на себе.

Вони піднялися сходами на два поверхи, наблизилися до дверей з написом: «КЛУБ імені ТРОЦЬКОГО». Один з офіцерів, які супроводжували гостей, звелів зачекати, сам зайшов До залу. Звідти чувся гомін, сміх. Потім запанувала тиша. Незабаром двері відчинилися, офіцер сказав:

– Вас запрошують.

Григір пропустив дівчат, потім увійшов сам. Зал був невеликий, душ на двісті. Маленька естрада. Стільці зсунуті до стін, у центрі залу кілька столів, розташованих квадратом. Три сторони квадрата вже осідлали господарі – дехто у формі, більшість у цивільному. Десятки очей схрестилися на лицях пришельців. Іронічні, насторожені, відверто зневажливі або ворожі погляди. І лише деякі – уважні, допитливі. Григір пізнав начальника райвідділу Куштенка, той гостинним жестом вказав їм на вільну сторону квадрата.

– Прошу сідати.

– Дякуємо, – кивнув Григір. Дівчата сіли обабіч нього.

– На ваше прохання, – сказав Куштенко, – ми терміново зібрали компетентну раду. Можете дякувати високим посадовим особам, які дали розпорядження провести розслідування. Головним співрозмовником буде віце-президент Академії наук Української Комуністичної Республіки, всесвітньовідомий філософ і астрофізик, автор теорії «Релятивізм часу», лауреат премії Лева Троцького, академік Семен Іванович Баняк. Він прекрасно володіє проблемою, тому відповідайте вичерпно, ясно і… правдиво… Тут також присутні представники органів державної безпеки та внутрішніх справ, співробітники ідеологічного відділу ЦК партії та вищих шкіл і курсів марксизму-троцькізму. Хочу застерегти: більшість присутніх скептично сприймають ситуацію, тому ми запросили також видатних фахівців – психоаналітиків і психіатрів. Вас не бентежить такий склад компетентної ради?

– Анітрохи, – спокійно відповів Григір. – Навпаки – я дякую за серйозний підхід до парадоксальної ситуації. Повірте – ми розуміємо химерність події для вашого часу. Прошу запитувати.

На протилежному боці стола-квадрата випростався літній чолов’яга в сірому костюмі: на правому лацкані піджака виблискувало золоте кружальце медалі, високе пергаментне чоло вінчав сивий їжачок волосся, прозорі очі були холодні й безжально-уважні. Він пожував безбарвними вустами, ніби пробував щось на смак, присунув до себе кілька аркушиків паперу і, заглянувши в них, сказав:

– Дозвольте мені перед тим, як поставити ряд запитань мандрівникам у часі… – У залі пролунали іронічні смішки. – Ні, ні, сміятися не треба… щоб вияснити глибину й серйозність проблеми, треба зберігати відчуття достовірності ситуації… так от: перед тим я прочитаю результати експрес-аналізу вбрання наших гостей, їхніх документів, деяких предметів побуту, знайдених при них… а також експрес-розслідування тих даних, що їх товариш Куштенко передав нам…

Перше. Вбрання черниць (верхнє і натільне) не має аналогів у дев’ятнадцятому і двадцятому столітті нашої реальності. Спеціальний спектральний та ядерний аналіз виводить ці речі за межі відомої науці номенклатури.

– Що це означає нормальною мовою? – Різко втрутився мовчазний тип, який досі сидів непорушно, втупившись поглядом у центр стола.

– Якщо простіше, товаришу генерале, – невдоволено відповів академік Баняк, – то предмети, про які я згадав, не мають своїх двійників у нашому світі.

– Яка дивина, – знизав плечима генерал. – До відкриття Австралії ми не знали кенгуру або тасманійського вовка. Мало чого ми не знаємо! На світі, певна річ, є ще безліч явищ і предметів, невідомих науці.

– Цілком справедливо, – різко відповів учений, – але я мовлю не про зовнішній аспект: форму, вид, рід, функції. Йдеться про те, що згадані предмети сформовані при дії інших космологічних констант… тобто в іншому світі. Ви розумієте?

– Продовжуйте, – кивнув генерал і знову втупився поглядом в якусь цятку перед собою.

– Друге, – вів далі академік, – примірники книжок Нового Завіту, віддруковані накладом Священного Синоду Руської Православної Церкви в 1860 році, в нашій реальності не знайдені. Руська Церква не відала такої інституції, як Синод, а весь час керувалася Патріархатом. Далі: всі Євангелії, видані у вказаних роках, не мають тотожності з цими, про які ми говоримо.

Третє. Експрес-аналіз чаші (чи келиха) черниці, яка іменується Галиною Курінною, показує: матеріал предмета має кристалічно-атомну структуру, невідому на Землі.

Четверте. Костюм чоловіка, котрий іменується Григором Бовою, його паспорт, посвідчення, записник, дрібні речі побуту – все це, як я вже пояснював, створене в умовах, повністю чужих для нашої реальності. Уважний криміналістичний аналіз доказує достовірність документів для епохи, що там відзначена, хоч для нас вона ще не настала.

– Як це можливо доказати? – знову озвався генерал. – Адже є фахівці, які створюють фальшивки на високому рівні тотожності.

– У нас є методи, – спокійно заперечив академік, – що дозволяють зробити правильні висновки. Отже, я пропоную поки що… зауважте – поки що… прийняти як робочу гіпотезу запевнення наших гостей, що вони потрапили в нашу епоху з іншої просторово-часової реальності. Виходячи з такого припущення, я маю намір ставити запитання, і інших членів компетентної ради прошу робити те саме. Спочатку коротко, шановний Григоре Максимовичу, буквально в кількох реченнях повторіть: хто ви, з якої епохи, планети, країни? Що за експеримент, який для вас завершився невдачею? Чи є можливість для вас вернутися в свою реальність, а разом з тим – прокласти канали між вашою реальністю й нашою? Чи зрозуміли ви, чого від вас чекають?

– Мені все ясно, і я одразу починаю. Дякую за щирий критерій, за довір’я, хай і тимчасове. Сподіваюся, що наша відвертість розвіє ваші сумніви і допоможе вийти з парадоксальної ситуації.

Моє прізвище Бова. Звати Григір. Батько – Бова Максим, коваль. Мати – Коробенко Марія Григорівна, селянка. Народився я в селищі Ржищів Кагарлицького району Київської області, де закінчив середню школу. Потім – юридичний факультет Київського університету, пізніше – вищі курси криміналістів-детективів, працював у спеціальному відділенні криміналістики при Міністерстві внутрішніх справ Української Радянської Соціалістичної Республіки…

– Як, як? – Раптом перепитав генерал, ніби прокинувшись з напівдрімоти. – Радянської? Соціалістичної?

– Саме так! – підтвердив Бова. – Чому вас це дивує?

– Нічого, нічого… Продовжуйте…

– Рік народження – тридцять восьмий. Епоха – двадцятий вік від народження Христа. Країна – Союз Радянських Соціалістичних Республік. Назву Республіки я вже згадав – Україна. Планета – Земля. Центральне світило – Сонце. Столиця України – Київ. Експеримент, націлений на проникнення в минуле, проводився Інститутом проблем Буття. Керівник експерименту – Сергій Горениця, доктор фізико-математичних наук, космолог. В експерименті задіяні учені з багатьох країн, а також космічна база на Місяці.

– Ви вже літаєте на Місяць? – Вражено запитав Баняк.

– Так. Здійснено також польоти на Венеру, Марс, астероїди, на кордони Сонячної Системи в автоматичному режимі.

– Чий пріоритет в космічних польотах? – Гостро глянув на Бову генерал. – Яка країна перша?

– Радянський Союз, – здивовано відповів Григір. – А яке це має значення? Космічні польоти – проблема глобальна, навіть зоряна.

– Добре, добре, – махнув рукою академік. – Продовжуйте… Чому взяли для реалізації експерименту саме вас? Чому було обрано саме такий рік дев’ятнадцятого віку, в певному місці, а саме – Видубицький монастир?

– Тут зійшлося кілька нібито випадкових подій і тенденцій, – повільно мовив Бова, ніби міркуючи, як краще відповісти. – Сергій Горениця розробляв свою теорію і готував експеримент, навіть не відаючи про моє існування. Я теж не знав нічого про нього, займався своїми рутинними справами. Потім шеф дав мені завдання: знайти сліди людини, на яку відкрито кримінальну справу. Йшлося про Андрія Курінного, директора горілчаного заводу в Опішні. Ось перед вами його донька. Вона працювала в лікарні. Я мав з нею познайомитися і щось дізнатися про батька.

– Як? – Вражено глянула на хлопця Галя, спалахнувши від несподіваного відкриття. – То виходить, що ти…

– Ми домовилися говорити правду, – з притиском сказав Григір. – Галю, про це поговоримо пізніше.

Присутні загомоніли, перезиралися, посміхалися. Баняк щось відзначив у блокноті, схвально глянув на Бову.

– Гаразд. Ви не бентежтеся. Ваша спонтанність свідчить на вашу користь. Отже, ви познайомилися з цією милою дівчиною, щоб виконати певне детективне завдання. Що далі?

– Мене вразила її доля, – щиро заявив Григір. – Я полюбив її. І зрозумів, що маю розв’язати складний вузол долі уже не для шефа чи організації, а для неї, для себе. Паралельно з цими подіями розкривався зв’язок з іншомірними сферами буття. Там заторкувалися причини Космоісторії, Землі, тих світів, які були зацікавлені в ментальному полоні людства. Якщо коротко: висока цивілізація Ара свого часу обирала певний вектор еволюції. Основних було два – вихід у ноосферу, тобто Сферу Розуму, безмежного розкриття потенцій, Преображення тіла й мислення, або – використання психічних потенцій тримірних цивілізацій, паразитування на енергії молодих еволюцій – буйних, стихійних, агресивних. Перемогла друга тенденція. Система Ара обрала стежку експлуатації і прирекла себе, а відтак Землю та інші молоді планети на еволюційний колапс, на зупинку, на деградацію. Вас, безумовно, цікавить, яке ми маємо відношення до історії з Арою, з її Координатором Аріманом?

– Саме так, – підхопив академік Баняк. – Яке?

– Річ у тім, що ми належимо до тієї групи, котра повстала проти ідеї паразитизму. Група Багатомірності, яка розробляла альтернативний шлях. Коли переміг Аріман, ми вирішили проникнути в тримірну сферу, стати її жителями і поступово, упродовж віків чи навіть тисячоліть, розімкнути часово-просторовий колапс. Проте сили Арімана, переслідуючи Кос-мократорів (так нас називають в рідній Системі), натрапили на слід Галі Курінної.

– Вона з групи Багатомірності? – Серйозно запитав Баняк, переглядаючись із іншими учасниками розмови-допиту.

– Так, – кивнув Григір. – Одна з найактивніших. Ім’я в Системі Ара – Громовиця.

– А ваше?

– Меркурій. Головний космослідчий. Ця дівчина – Юліана, теж учасник групи Багатомірності.

– Отже, Аріман… здається, так ви його назвали… натрапив на слід Курінної. Далі?

– Він заплутав її долю химерним детективним сюжетом, який тепер переказувати довго, і зумів захопити в полон, а потім перекинув у минуле, в дев’ятнадцятий вік, де перебувала Юліана. Дізнавшись про зникнення Галі, я розпочав її пошук з допомогою прадавніх манускриптів. Нам пощастило. Шеф повірив у мою гіпотезу, зв’язався з Інститутом проблем Буття, де готувалися до мандрів у часі. Була запропонована моя кандидатура і конкретний пункт в часі, а також – конкретне завдання: забрати Курінну і Юліану… або черницю Марію… Перша частина експерименту завершилася успішно, я потрапив у заплановане місце простору й часу, знайшов дівчат. Йшла саме вечірня служба. Але втрутився Аріман. Він повідомив, що сталася катастрофа, що Горениця загинув, і ми не зможемо повернутися додому. Пропонував співпрацювати з ним. У течію подій увійшли сили Вищої Цивілізації, які належать до першого потоку Еволюції, Еволюції свободи й любові, якщо формулювати коротко. Ці сили захистили нас і відправили в нашу епоху. Проте, очевидно, сталося якесь порушення… і ось ми тут, за двадцять п’ять років до рідного часу… та ще й, здається, у іншій історичній реальності… я б сказав – у іншому варіанті реальності.

Не встиг Бова закінчити фразу, як присутні закричали, загомоніли, почали сваритися. Почулися вигуки:

– За кого нас вважають?

– Дикі вигадки!

– Фантастика! Хай краще пише дитячі казочки!

– Скликати серйозну нараду для забави шизофреніків! До чого ми докотилися?

– Краще з цими типами порозмовляти у іншому місці. Там їм хутко язики розв’яжуть!

– Прошу тиші! – Гучно озвався академік. – Вельмишановні товариші, я розумію ваші емоції, але ми повинні розв’язати вузол проблем спокійно, неантагоністично. – Звертаючись до Григора, Баняк поблажливо промовив: – Гадаю, ви розумієте, чому така бурхлива реакція?

– Розумію. Але ми домовилися говорити відповідально… і з цілковитою правдивістю.

– От і чудово. Проте персонажі дуалістичних теогоній – Аріман, Меркурій чи хто там у вас ще буде – не можуть викликати серйозного ставлення. Доба наша раціональна, релігія доживає останні дні, тому…

– До чого тут релігія? – спалахнув Григір. – Наука повинна оперувати лише фактами, а не ідеологемами…

– Які ж факти ви нам пропонуєте? – Зловісно озвався генерал, дивлячись на хлопця крижаним поглядом.

– Сам феномен нашої появи. Хіба для вас це не проблема?

– Наші славні чекісти розв’язують такі проблеми за кілька годин, – їдко засміявся генерал, а вслід за ним захихотіли деякі військові. – Те, що авторитетним вченим здається гносеологічною проблемою, для нас лише питання злочинної психіки, яка морочить людей і шукає якоїсь вигоди.

– Заждіте, – раптом втрутився в гостру розмову чоловік у напіввійськовому френчі з лисячою усмішкою на безбарвному обличчі невизначеного віку. Потираючи руки, ніби спортсмен перед підняттям штанги, він лагідно-звернувся до Бови: – Моє прізвище Бабій, завідуючий ідеологічним сектором ЦК партії. Ви тільки що зневажливо промовили слово «ідеологема». Не відаю, як у вашій реальності, а в нашій – нерушимі ідеологеми геніального вчення марксизму-троцькізму не лише є керівними в суспільному житті, а й передбачають розкриття тих чи інших фактів історії. Тому ваше апелювання до голих фактів є антимарксистським. Те, що ми почули, суперечить чітким ідеологічним концепціям Учителя нашої партії Троцького, а тому – закономірно викликає настороженість.

– Я не можу керуватися вашими концепціями хоча б тому, – зітхнув єхидно Григір, – що в нашій реальності панує ідеологія марксизму-ленінізму, а троцькізм засуджено як реакційне, антипартійне спрямування. Троцький був висланий за кордон, формував четвертий Інтернаціонал, боровся проти вождя Радянського Союзу Сталіна, а в сорокових роках був убитий.

– Ви провокатор! – Зблід ідеолог. – Не знаю, звідки ви з’явилися, але вас не можна показувати людям. Я поставлю питання перед Політбюро ЦК партії, щоб цю справу взяли в свої руки органи державної безпеки.

– Заждіть! – Заспокійливо та розважливо промовив академік. – Товаришу Бабій, ми всі розуміємо ваші емоції, будь-яке дискредитування геніального Лева Троцького неприпустиме, проте… якщо справді є сенс у концепції багатомірності світів, то хіба виключено варіант, при якому партію очолює, скажімо, Ленін. Адже він був соратником Троцького.

– Це виключено! – скрикнув Бабій. – Закони істмату непорушні. Будь-де має статися так, як тут. Ленін – Юда комуністичного вчення, а Троцький…

– А у нас, – підхопив Григір, – саме Троцького Ленін назвав Іудушкою. І в Мавзолеї на Красній площі лежить Ленін, геніальний продовжувач вчення марксизму.

– Ви тим самим дискредитуєте геніального Вождя комунізму Сталіна, – зловісно попередив Бабій, – який нині завершує справу Світової Революції.

– Чим же?

– Тим, що показуєте нашого вождя безпринципним! Тут він продовжує справу Троцького, у вас – ренегата Леніна. Ви вважаєте це нормальним?

– Це не наша проблема! – Спокійно зауважив Григір. – Я не розумію, що тут відбувається: розв’язується наукова дилема чи кипить ідеологічна дискусія? Для нашої реальності такі речі стали релятивними: Сталін теж помер, його культ розвінчано, розкрито страшні злочини, що їх чинили органи державної безпеки, багатьох з них судили і розстріляли. Наприклад, маніяка Лаврентія Берію.