Текст книги "Вогнесміх"
Автор книги: Олесь Бердник
сообщить о нарушении
Текущая страница: 35 (всего у книги 38 страниц)
Ми вже в дорозі. Смішно писати слово «дорога». Тут навіть стежки не видно. Гори, джунглі, хмари кровососів, парко, крики незнайомих тварин і спів екзотичних птахів. Роала одразу трансформувався з європейського денді в аборигена, котрого на певній відстані не відрізниш від провідників: всі вони тепер у своєму традиційному вбранні, а точніше – майже без жодного вбрання. Як вони вписуються у предковічну стихійність тутешньої природи, у її дику красу. Проте я себе відчуваю тут незатишно. Цікаво, екзотично, але не моє!
Я в міцних туристських черевиках, шортах, в легкій куртці. На голові тропічний шлем, подарований батеньком. І все-таки парко, душно. Йдемо в темпі, наскільки дозволяє рельєф: бувають більш-менш рівні площини понад бурхливими гірськими річечками, вільні від хащів, а інколи заходимо в такі архігустючі зарості, що доводиться буквально прорубувати вузький прохід у сплетіннях ліан та бамбуку. Як вони орієнтуються у цьому буйстві зеленого хаосу? Інколи мені шибає до голови думка: чи не перебільшував Заквітчаний рівень чутливості та розумності флори? Чи бував він у тропіках, там, де рослинний світ творить буйні лабіринти, нещадні до всього живого, якщо воно не пристосується до цієї реальності?
Провідники не звертають на мене жодної уваги. Я не відчула бодай найменшої некоректності, загостреної зацікавленості. Якась дивовижна тонкість душі, шанування особи, котра майже повністю відрізняється від їхнього узвичаєного психотипу. Нам треба повчитися цьому благородству природної етики! А втім, чому природної? Може, це спадок прадавньої духовної культури?!
Йдемо вже тиждень. Хащі, скелі, ріки. Я дуже втомилася. Роала помітив це, попросив провідників збавити темп.
Ночами запалюємо вогнище, його підтримують до ранку, щоб відлякувати хижаків. Нині ночівка була на високій скелі біля водоспаду. Ритмічний шум потопу заспокоював, дихати легко. В небі урочисто палахкотіли яскраві сузір’я. Один з провідників – сивий папуас – дивлячись у зоряне дивоколо, почав щось виспівувати протяжним речитативом. Я попросила Роалу перекладати. Те, що почула, вразило.
Провідник співав про далеке минуле свого народу. В тій пісні було закладено космогонічний міф, розповідалося, як прабатьки фору припливли з невидимої зоряної домівки на металевих пірогах. Давня батьківщина загинула в світовій пожежі, і лише окремим щасливцям володар долі допоміг врятуватися. На земних островах вони побачили прекрасних жінок, прабабок сучасних фору. І брали їх до себе, у затишні піроги. Прабабки народили хлопчиків із очима, в яких іскрилася зоряна стежка. А коли діти виросли і їм сповнилася пора зрілості, прабатьки зібрали їх докупи у будинку страждань. Хлопчикам дарувалася нова душа, інше серце, зоряна свідомість. Давня душа забиралася, і тому вона кричала, покидаючи тіло. За рік діти поверталися до матерів, але ті не впізнавали їх: обличчя, мова, звичаї – все було інше. Прабабки зі страхом передавали вість від роду до роду, що прабатьки ввійшли в тіла дітей, що їх тепер ніхто ніколи не побачить. І направду, сталося так. Нащадки вже не бачили зоряних пірог, а юнаки, котрі побували в будинку страждань, стали вождями та мудрецями родів. Вони твердили, що настане пора великого повернення до зоряної домівки, і тоді спопеляться земні тіла, а прекрасні тіла прабатьків знову постануть у силі й величі.
Навіть у спрощеному перекладі Роала космогонічний переказ вразив мене. Дивуюся тим, що легенди про прибуття людських пращурів з неба відомі всім без винятку народам планети. Це – знаменний факт. Безумовно, треба знайти тотожну й коректну розгадку символічних переказів. На перший погляд все можна пояснити так, що якась могутня космічна раса потерпіла катастрофу, залишки мислячих істот знайшли притулок на Землі. Тут вони постали перед дилемою: виродитися, щезнути з книги буття або передати свої геноми, свою психоінформацію жителям цієї планети, щоб хоч таким чином зберегти надію на відродження материнської цивілізації в далекому прийдешньому. Безумовно, то був ризикований крок. Можливо, навіть неетичний з точки зору космічного права. По-перше, узурпувалося право земних приматів на суверенний, унікальний розвиток; по-друге, власні комплекси вводилися в ноосферу, сповнену безліччю несумісностей. Згармонізувати два потоки еволюції – хто міг дати гарантію в благополучному завершенні майже безнадійного задуму?
Що в цих міркуваннях має раціональне зерно, а що – лише фантастичні домисли? Хто дасть однозначну відповідь? Можливо, такої відповіді нема навіть у безмежжі, і її варто шукати там, куди вказав ще мудрий Сократ: «Пізнай самого себе…».
Я ледь-ледь не залишилася навіки у джунглях Папуа. Ще й досі моторошно, як згадаю. Роала мені повідомив, що за добу ми прибуваємо до визначеного місця, і я втратила пильність. На одному з привалів відійшла з галявини у хащі на кілька кроків, а там захопилася гігантським барвистим метеликом. Він поволі перелітав з листка на листок, з квітки на квітку. Я, мов зачарована, йшла за ним, щоб поближче розглянути. Нарешті він пурхнув угору і пропав за густим віттям. Сонце сховалося за хмари, і в хащах попливли сутінки. Я метнулася назад, та незабаром переконалася, що втратила орієнтацію. Почала гукати – відповіді не було. Стало незатишно й страшно. Який ідіотизм – дозволяти собі отаку недисциплінованість в чужому краю, де ти зовсім не вмієш орієнтуватися. Прагнеш допомогти людям, а сама чиниш, ніби безпомічне дитя!
Відчай розростався в грудях, думка гарячково шукала виходу. Та що я могла зробити? Від крику захрипла, бігти кудись – марна справа, бо відчуття координації повністю втрачено. І тоді я, притулившись до стовбура багатовікового евкаліпта, відтворила в душі цілковитий спокій і зосередженість. Послала думку в рідний край, майже наяву побачила прадіда Василя. Він сидів на ослінчику біля печі в своїй землянці, тримаючи в руках кобзу, дивився на полум’я, що танцювало на соснових, смолистих полінах. Відзначила я й заморожені вікна, покриті крижаними квітами, здивувалася, а потім згадала, що у нас тепер зима. Прадід наспівував пісню: знову про вічну мить, але слова були інші.
Час летить, миготить,
В’ється в танці обманнім, мов змій.
Полюбить вічну мить
Ти зумій, любий друже, зумій..
Поміж віт різних літ
Вічну мить віднайди, розгадай,
Вічний цвіт-живопліт
Серед праху Землі розгадай.
Відчуття видіння було таке реальне, що я ледве не кинулася обнімати прадіда. Він повернув обличчя в мій бік і тривожно, задумливо глянув прямо в очі. А потім видиво розтануло.
Я замислилася: може, в цій пісні мені якийсь натяк? Може, десь у власному житті треба намацати визначальну мить, котра має врятувати мене? Де ж вона, в чому?
Пригадався мій нічний гість, мій принц з бровами, «мов ліси захмарні», і цілий потік болю та тривоги пронизав мене. Невже я не побачу його? Покликала юнака в таємничу дорогу, а сама розгубилася в чужинецьких лісах.
Десь у верховітті крикнула птиця. Я здригнулася від несподіванки, але ланцюжок асоціацій потягнув мене до далекого волинського села, і я почула хрипкий, трохи іронічний голос Кари: «Ргусалія! Дід Ргадько!». Ніби свіжий вітер дихнув з рідного краю, спалахнули в сутінках язички полум’я. Чи то вогнисті пелюстки квітки-цариці? З хащів зеленого дива замерехтіли смарагдові очі Заквітчаного, тугий струмінь ледь видимих світлячків, розгортаючись спіраллю, почав ткати обриси людського тіла. Я впізнала Радісну Істоту, мого вічного співбесідника й друга, щасливо скрикнула.
– Мій друже, це ти? Чи я марю?
– Ти розбудила мене від зимової дрімоти своєю тривогою. Я медитував у кроні правічного дуба, – приязно озвався він. – Ходімо, я виведу тебе до друзів. – Він дав знак іти за ним. Я поспішила за хмаринкою світлячків, допитуючись на ходу:
– Як ти міг опинитися тут?
– Ти забула, Русалко, що квітка – єдина. Хто злився з нею – той скрізь і всюди. Її тіло – то моє тіло. І навпаки.
– А я боялася, що чужі джунглі ковтнуть мене, що я не пройду квіткової стежки до кінця.
– Хто ступив на шлях квітки – того цариця краси не залишить в біді, де б він не був. Іди, неси радість і втіху блукаючим. І не забудь – тебе чекають у Гімалаях. Там – твій завершальний герць. Поєдинок краси. Не страхайся, я з тобою…
Він розтанув так же раптово, як і з’явився. А я побачила себе на краю галявини, де палахкотіло багаття. Роала і провідники, узрівши мене, щиро зраділи, почали танцювати біля вогню, і ця їхня дитяча радість так схвилювала мене, що я щасливо заплакала. Живе, живе в душах людських сутність єдиної квітки, котра незримим вогнем сплавляє докупи рідні серця, в яких би краях вони не народилися.
Радість! Повний успіх! Інтуїція не підвела мене. Вперше хворі на куру не вмерли, а всі одужали, хоч і виснажені та знесилені. Але все по порядку.
Два місяці я вивчала звичаї плем’я, знайомилася з людьми, розпитувала про екзотичну недугу. Старий вождь, величний і мудрий Гоала, дуже приязно зустрів мене, поселив у окремій хатинці, звелів старійшинам втаємничити у всі перекази, що стосувалися хвороби куру. До речі, патріарх вчився в юні роки у коледжі (десь в Європі), але, повернувшись додому, свято оберігав ізоляцію співвітчизників. На моє запитання, чому це зроблено, вождь відповів, що так зване «нове» завжди можна вивчити, а так зване «старе», якщо його знехтувати, навіки пропадає. І хто скаже, чи завтра не пожалкують люди, котрі бездумно винищили іскри прадавньої мудрості?!
Наближалося традиційне свято, у дні якого спостерігалися приступи «сміхової хвороби». Я вже майже остаточно переконалася, що основна причина смерті від куру – свавільна ізоляція недужих від родини, від плем’я, від урочистої й веселої юрби. Я припустила, що окремі люди надто емоційно сприймають стихію радості й сміху, всотуючи надмір енергії веселощів, відчуваючи щось подібне до наркотичної ейфорії. Відділені від родини, залишені напризволяще в джунглях, вони одноосібно неспроможні асимілювати той наркотичний заряд сміху, що стає руйнівним для психіки. Я зрозуміла, що треба залишати хворих у середовищі рідних людей, у гущі святкування й веселощів. Більше того, треба їх оточувати кільцем посиленої радості та урочистості, вводячи в індуктивний потік спорідненої енергії. Таким чином надмір наркотичного сміху буде перейнято рідними людьми і психосудома розрядиться.
Я обережно виклала свою точку зору вождеві. Він кілька днів роздумував, радився з старійшинами. Мій план було схвалено. Всім родам перед святами повідомлено про веління «прабатьків»: недужих на куру не виганяти до джунглів, а оточувати гуртами танцюючих людей, включаючись у найбуйніші судоми сміху хворих.
Безсила описати феєричні урочистості свят. Слова бліді для змалювання екзотичного видовища. Та й не для цього я сюди прибула. Головне: я спостерігала зародження й протікання всього процесу куру. У роду вождя, де я знаходилася, захворіло два п’ятнадцятилітні юнаки. Вони почали корчитися від сміху десь на другій годині після початку урочистостей, коли місцеві химерники почали веселити людей. Раптове замішання, розгубленість. Ще діяла стара програма табу. Але потім почувся наказ вождя, і довкола юнаків, що знемагали в судомах сміху, закружляла танцююча спіраль воїнів та веселунів. Весь рід сміявся й співав, ніби взявши бідолашних хлопців, у дружні, щирі обійми. Я з подивом спостерігала, як поволі судоми зм’якшувалися, корчі відпускали тіла, а сміх недужих вливався у потік природних веселощів всього плем’я. Я співала й танцювала разом з усіма. І ці щирі люди, ці діти природи обнімали мене й цілували, як найріднішу істоту. Якої ще треба нагороди?
Мій прадіде Василю, мій друже Заквітчаний і ти, далекий принце зоряної ночі, порадійте разом зі мною, бо хіба є більша радість від тої, котра звільняє душу від муки й страждань?
Прощаюся з новими друзями, готуюся до мандрів на батьківщину. Та моя радість затьмарена. Повідомлено, що вождь Гоала покидає цей світ, прощається з родом. Передали його прохання – відвідати хатину вождя. Мені було дивно й тривожно – прощатися з людиною, котра ще жива. Проте так велить давня традиція. Смерть для синів фору – особливе мистецтво, де кожен крок має бути осмислений і вивірений. Я несміливо вступила в прохолодне приміщення хатини і побачила вогненні очі вождя. Він лежав на барвистій циновці і усміхався. Я почула кілька слів подяки за велике благо, послане через мене його дітям. Запитала вождя, чому він вмирає так радісно.
– Нове народження радує мене, – тихо відповів Гоала.
– Європейці вважають смерть повним знищенням. Лише діла – добрі чи злі – залишаються знаками успіхів чи невдач. Деякі східні й західні вчення вважають, що тонка суть людини переходить згодом в нове тіло. – Я просила тлумача якнайпростіше передати мою думку і завершила запитанням: – Ви, певно, прихильник останнього світогляду?
Вождь ласкаво всміхнувся мені і ледь чутно відповів:
– Лише ущербна наука, доню, бачить в природному метаморфозі остаточне знищення. Містика теж вигадує барвисті фантоми, щоб втішити вмираючого. Прагнення життєвого потоку вічне. Видимі зміни – лише перепади напруги і течії ріки життя. Ми бачимо світ лише до обріїв зору, все, що далі, вважається небуттям. Смерть – табу для багатьох народів. Коло за тим обрієм наповнено бездонням вигадок. Я знаю, що там – клекоче та ж сама життєва ріка, бо куди ж їй подітися – тій краплі, що зветься чуттям і думкою? Вся біда, доню, в страху перед обрієм смерті. Наші прабатьки лишили дивний заповіт: полюбіте всеможливість смерті, прагніть до її обрію з радістю, тоді вона зачне з тої любові нове, прекрасне буття. Все інше – виростає з такого прагнення…
Я дивилася в його урочисте обличчя і бачила за ним таємничі хвилі вічного моря життя. Бо лише вічна течія може породити такий нездоланний оптимізм. І згадалися мені воїни революції, героїчні солдати Вітчизняної війни, козаки й дружинники прадавніх визвольних походів. Хіба вони мертві? Той, хто не відділяє себе й свій розум та чуття від єдиного дерева народу, той пливе життєносною хвилею у полум’яному потоці космічної естафети.
Прощай сивий друже! Я навіки збережу твій мудрий заповіт вічного, надвмирущого оптимізму!».
…Вдарили барабани. Чи застугоніла земля? Приглушена, насичена певністю й урочистістю, мелодія сповнила простір. Кожна клітина тіла палахкотить і радіє, відгукуючись на переможний ритм вогню. Гриць щасливо повторює в думці магнетичні слова старого наставника Догало: «Ти – дитя вогню. Всюди, куди не глянеш, пісня творящого полум’я. У небі – священне багаття зірок, у сонці – жар єдиного володаря життя, під землею – грізний пломінь перестороги і розплати, в тілі – ніжний вогонь любові. Відкинь страх і сумніви: синам єдиного полум’я стежка відкрита крізь найпекучіші сфери. Вогонь не карається вогнем, не спопеляється. Стань багряною пелюсткою променистості і співай пісню вічного згорання!».
Що це з ним діється – сон чи направду?
Райдужні скелі довкола, зарості екзотичних дерев, кільце величних, суворих старійшин – хранителів тайни вогню. І він, дитя далекої України, тримаючись за руку ветхого папуаса, наближається до сліпучо-білого кола, що дихає пекельним жаром. А за ним – ціла вервечка чорношкірих юних хлопців, претендентів на посвячення в культ вогню.
Столітній Догало насторожено прийняв гостя з чужих країв, котрий мав з собою символічний знак довіри, вручений доктором Боголо. Півгодини він дивився на нього, ніби пропікаючи струменями очей. Гриць відчував себе незатишно перед тим духовним прожектором, та потім щиро відкрив навстіж свою душу, згадуючи все найкраще, що зберігалося в пам’яті, в мріях і намірах. І суворе обличчя Догало поволі опромінювалося виразом подиву й радості, здавалося, навіть глибокі зморшки на чолі розправляються, повертаючи патріархові молодечу натхненність. Він згодився – вперше в своєму довгому житті – зробити виняток для чужинецького юнака, посвятивши його в таємницю вогнеходіння. Сорок днів тривала підготовка: очищення тіла, що полягало в повному утриманні від їжі, в щоденному ритуальному обмиванні, очищення розуму, який змушений перебудовувати своє ставлення до ланцюжка страхів, заборон, умовних засторог, котрі поділяли буття на холодне – гаряче, приємне – гидке, годяще – негодяще, прийнятне – заборонене і так до безконечності; нарешті, очищення чуття, при якому вимагалася концентрація лише на прекрасному – вогонь, сонце, квіти, райдуга, небо, зірки, камінь, пісок, хмари.
Хлопець вже неодноразово тренувався вдома з утриманням від їжі, тому запропонований Догало піст не був обтяжливий. Перші дні молоде тіло вимагало насичення, та через тиждень прийшли легкість, спокій, крилата радість. Він повністю віддався осмисленню того, що мало відбутися, – дружньому контакту із стихією, що в звичайних умовах руйнує, нищить, калічить. Що відбувається з тілом вогнехідця, коли він ступає в полум’яне коло? Яка трансформація допомагає перетворити пекельну жару в температуру, прийнятну для живого тіла? Миттєвий бар’єр захисту чи якась енергетична інверсія, відведення пломінного потоку в іншомірність? Гриць кілька днів ламав голову над цими проблемами, а потім збагнув, що інтелектуальні викрутаси ні до чого: тут має діяти психоенергетика іншого рівня, і введення її до дії – справа глибоких, ще не пробуджених генетичних потенцій, ключ до яких інтуїтивно чи випадково знайшли колись пращури цих мудрих і спокійних людей.
…Райдужні хвилі підхоплюють Гриця і несуть на своїх веселих гребенях у радісне коло танцю. Здається, що тіло знає, пам’ятає справіку химерний ритм і поєднується з ним природно, легко, щасливо. Аналітичний розум відтиснуто десь на край сприйняття, і він навіть жартує над своїм господарем: з тобою просто граються, Грицю, все це – колективний гіпноз, прекрасне циркове видовище. Яке ж це полум’я – прохолодна шовкова трава, всіяна золотими квіточками кульбаби, це – батьківське подвір’я, встелене пружним килимом споришу. Грайливо видзвонюють цимбали, рокочуть струни бандури, гордовито вибиває свої перестуки бубон, а хлопці та дівчата вигуцують каблуками на подвір’ї хвацький гопак.
У центрі сліпучого кола виникає зеленкувата постать Заквітчаного, усміхається Грицеві. І хлопець не дивується, сприймає видіння, як звичайнісіньку річ. Радісний підморгує йому, і в ритми вогненної хвилі, що несе кільце вогнехідців по шаленій спіралі, вплітаються його тихі, але проникаючі в тяму слова: «Вітаю тебе, брате! Гарно пройшов стежку пошуку. Навіть зумів об’єднати образи чужинської Меланезії та коханого краю в творчому синтезі. Тепер для тебе відкриті всі брами, бо в серці власному віднайшов заповітного ключа. Радуйся, друже! І не забувай, що там, де за тобою сумують рідні ліси та ріки, чекає полум’яна птаха. Пора запалити радісне коло на батьківській землі…».
Русалія у захмарній гірській долині. Мовчазні провідники зникли, її зустрічає високий чоловік, огорнутий білим плащем. Голова простоволоса, довга чорна борода хвилями спадає на груди, очі здаються бездонними прірвами, з яких зяє простір тривожної мудрості. Скільки йому літ? Чи, може, для нього відсутнє поняття часу? Дівчина відзначає дивний блакитний колір шкіри на обличчі й руках, ніжне енергетичне сяйво довкола голови, подібне до «вогнів Ельма» під час грози.
– Нам передали твоє бажання, – почулися слова чорнобородого, – збагнути суть вчення драконоборців. Ми згодилися прийняти тебе, прихильника флори.
– Мене вразила ідея ворожості до квітки. Невже це серйозна філософська течія?
– Слова «серйозність», «філософія» – не для нас, – спокійно відповів чоловік. – Хіба серйозні вітер або сонце? Чи філософствують гори або хмари? Так зрозумій суть нашої групи шукачів. Мене звуть Дао, в древній етимології це означає путь. Ходімо до нашого притулку, тебе чекають.
Над глибокою прірвою пливли ніжно-фіолетові тумани. Блакитно-перлисте небо над зубцями гір пломеніло відблисками невидимого сонця. Дихати було легко, у скронях поколювало, здавалося, що вся суєтність і клекіт світу лишилися десь у потойбіччі, у маренні. Самоцвітні скелі мерехтіли матовими іскрами. Дао пройшов широкою терасою, провівши гостю до входу у лабіринт коридорів, потім, взявши її за руку, кілька хвилин обережно ступав у повній темряві. З шерхотом відсунувся чорний камінь, за ним відкрилася освітлена печера. Русалія побачила кільце сидячих людей – чоловіків і жінок. Молодші мали тільки напоясники, старші, як і Дао, загорнуті в білі гіматії. З склепіння притулку лилося м’яке сяйво, подібне до сонячного, здавалося, що саме каміння промінилося.
Присутні уважно оглядали постать дівчини: вона мала на собі індійське сарі, тримаючись впевнено й спокійно. Одразу ж відзначила вогняний погляд широкоплечого юнака з чорною гривою волосся, що сягало нижче плечей, і пушком бороди та вусів. Подумала, що це, напевне, легендарний Космоандр, про якого їй розповідав тато. Глянувши на Дао, зрозуміла, що інтуїція підказала їй правильно. Юна дівчинка мовчки постелила біля входу білий килимок, жестом запросила сідати. Русалія опустилася на діл, завмерши в позі лотоса, як і всі інші.
– Воїни Шіви, – сказав Дао, – ви вже знаєте про гостю з далекої північної країни. Вона – прихильник флори, квітки, і хоче знати протилежну концепцію. Ми чекаємо твоїх запитань, смілива дівчино. Говори.
Русалія на мить зосередилася, і великий спокій зійшов на неї. Щезають відстані, тане простір і час. Друзі зійшлися на перехресті Чумацького шляху, діляться досвідом путі, визначають вартості добутого. Щирість – ось її метод. Радість прокладе мости понад всі упередження й протиріччя.
– Ви називаєте себе «воїнами Шіви». Ми знаємо, що в образі Шіви синтезуються сили цілковитої руйнації і нового творення. Чи так я мислю?
– Так, – кивнув Дао. – В основному – правильно.
– Чи є ваша течія релігією?
– Ти волієш свої сумніви розв’язати в межах відомих слів і понять, – сказав Дао. – Сфера логосу безмежна, як безмежний всесвіт. Ми обмацуємо лише шкаралупу слів. Що таке «релігія»? Як і йога – це слово означає «зв’язок». Люди містифікували це поняття, вважаючи, що вони «зв’язуються» з Вищим, з Парабраманом. Ми – поза всякими релігіями, оскільки всі вони узурповані силами мороку. Шіва для нас – не бог, не вчитель, не ідол. Це – сам дух Життя, котрий, сміючись, формує і руйнує світи, знаючи про свою надвмиручість.
– Прекрасно, – захоплено мовила Русалія, заворожена щирістю Дао. – Ви в коротких символічних знаках ілюструєте діалектичну сутність природи, вічно живої матерії, як її розуміємо ми. Де ж тоді протиріччя? Звідки ідея ворожості до флори? Адже вона – основа біосфери?
– Земної біосфери – так. Але не життя взагалі.
– Хіба земна біосфера не частка єдиного життя всесвіту?
– Запитання на запитання: віддзеркалення людини є людиною?
– Безумовно, ні. Це лише мертва тінь у дзеркалі. Образ.
– Те саме з динамікою земної біосфери. Вона є тінню правдивого вогненного життя, віддзеркаленням у хаосі. Флора – лише імітація, підробка краси мегакосмічної квітки вищої реальності.
– Знову якась трансценденція, – задумливо мовила дівчина. – Ви заперечуєте містифікації релігій, але будуєте свої витончені міражі.
– Наше знання грунтується на досвіді, – заперечив Дао. – Вже століття тому наші архати прийшли до висновку, що пізнання йде манівцями, доки відсутній точний гнозис – хто в біосфері лідирує, де її центр і основа. Воїни Шіви одразу відкинули традиційну думку про лідерство девів-богів, бо вони ніколи й нікому не маніфестували себе в природі, хіба що в казках та міфах. Але й гордовита думка про лідерство людини падала при найпростішому аналізі: для того, щоб людина була, діяла, – потрібна динаміка практично всієї сфери життя і взагалі – буття. Гігантський ієрархічний ланцюг: мегасвіт – метагалактика – Галактика – Сонце – Земля, а далі – флора; все це потрібне, щоб людина була тим, чим вона є. То хіба може вона бути лідером в такому невимірному кільці? Ми збагнули: людство – активний агент біосфери для певних цілей. Яких же? Хто скаже про це? Сформувалася думка, що флора в сукупності є грандіозним розумом. Окремі люди входили з ним в контакт, знали мову дерев і квітів.
– Чудово! – зраділа Русалія. – Ви прекрасно виклали мої погляди на взаємини людини й квітки. Флора сформувала мислячу істоту з примату тваринного світу, щоб оквітчати його, одухотворити, зробити садівником в далеких світах…
– Не поспішай, – суворо відповів Дао, застережливо піднявши долоню, ніби зупиняючи потік її захоплених слів. – Та концепція, яку ти сповідуєш, лежить на поверхні. То – дитячий гнозис очевидності. Наші архати дослідили, що весь рослинний світ сукупно утворює тіло Смарагдового Дракона, Зеленого Змія, прекрасного монстра хижості, котрий паразитує на світлі Сонця, енергетиці планети, праху покійних, психодинаміці мислячих істот. Свою форму дракон хаосу сформував по образу вищої квітки, котра існує в світах нерушимості, підробив її красу, щоб полоняти жителів з далеких світів радості й повноти. Ми повірили обману, ввійшли до нової світлиці, а вона виявилася в’язницею.
– Наш Космос – в’язниця?
– Це відчуває кожний чутливий дух. Дитині цей світ спочатку може здаватися цікавим лабіринтом для гри, але, ввійшовши сюди, дитя вже безсиле вийти, повернутися додому. І вся потуга істот з краю повноти йде на відгодовування Зеленого Змія, на формування біосфери паразитичної, кривавої, сповненої ненависті й безвихідної муки. Одягнувшись у тілесність, діти вічної квітки забули, хто вони, звідки, відчуваючи проте, що потрапили в пастку. Все те, що я кажу, лише система символів, за яким – суворий гнозис реальності. Ти маєш сама продумати все до кінця.
– Те, що ви кажете, має своєрідну логіку, – тамуючи тривогу, сказала Русалія. – Але згодьтеся, що в цьому світі краса квітки – основа найкращих порухів душі людської. Квіти безмовні й терплячі, ніжні й вседаючі. Адже вони формували дух і естетику народів, вся творчість світу пронизана ними.
– То й що? – іронічно запитав Дао. – Те, що ти мовила, і є основною зброєю Дракона. Щоб панувати над дітьми повноти, він повинен мати абсолютну зброю краси. Проте результати, плоди свідчать про його обман. Як у казках, де золото, подароване демонами, згодом стає черепками або сухим листям. Зелений Змій, безумовно, призначив людині масштабний шлях – мандрівника всесвіту, котрий розсіватиме зерна флори у безмірність. О, сила, закладена в зерні Дракона, страхітлива. Він сповнений безмірної експансії, він жадає пронизати собою Галактику, Мегасвіт, підібрати ключі до найглибших таємниць субстанційної основи, розпанахати її, як паросток розпанахує камінь. Яка ще сила є в Бутті, страхітливіша від сили Змія? Проаналізуй динаміку мислячого життя, породженого квіткою, розглянь плани й перспективи розумних істот, як вони вимальовуються навіть тепер, на перших кроках космічного народження. Оточувати зірки, сонця штучними ковпаками, котрі забирали б всю енергію світил, утилізувати речовину планет, розсіювати так звані цивілізації по всій безмірності. Ось кредо Людини. Але по суті йдеться про виснаження енергії буття, за яким настає згасання пломеню Всесвіту. Людина мріє про смолоскип Прометея, а стане руйнатором буттєвості, віддавши свій творчий принцип хитрому Змієві.
– Але ж ви, воїни Шіви, теж волієте зруйнувати космос Смарагдового Змія…
– Ми руйнуємо ідею обману, а не космос, – пояснив Дао. – Те, чого прагне Дракон, є виснаження вогненної основи буття. А ми хочемо повернути полум’яний потік життя у рідну сферу, не напоювати ним примарного світу. Руйнувати містифікацію, якою б вишуканою вона не була. Дві з половиною тисячі літ тому перший пробуджений Гаутама рішуче порвав з традиційним схилянням перед мерехтінням ілюзорних килимів «живої природи». Він покликав до повноти пробудження, до повноти знання, до виходу у цілість буття. Але хто збагнув його? Навпаки – його ім’ям сформовано нові пастки, нові обмани. Головне для Змія – посіяти сумнів і розірвати цільність прагнення й розуміння. Для цього існує система снів: від так званого природного сну до розумових марень. Навіть сама «смерть» є грандіозна вигадка Дракона. Вічнодіючий розум швидко збагнув би істину, тому сон і смерть було запрограмовано, як періодичне перепрограмування або те, що арійські космогонії називали перевтіленням. Саме – перевтілення, рутинна зміна форми, при якій не встигаєш передати естафету досвіду. Ми збагнули цю диверсію ворога і прагнемо осягнути цільність свідомості, щоб подолати сон, смерть і повернутися в рідний дім.
Русалія довго мовчала, обнімаючи щирим поглядом обличчя присутніх, ніби жадала проникнути за покрови незворушності, спокою, певності. Зустрілася очі до очей в Космоандром. І їй здалося, що в його душі вихлюпнувся вогник взаєморозуміння й допитливості. Вона запитала, дивлячись у очі юнака:
– Чи всі воїни Шіви мислять так же монолітно, як учитель Дао?
– Ти гадаєш, у нас може панувати диктатура авторитету? – тихо засміявся учитель. – Монолітність – повна, абсолютна добровільність, позбавлена сумніву. Ось ти дивишся на Космоандра, нового воїна Шіви, котрий ішов цілком іншим шляхом, але щире прагнення до правди привело його сюди. Запитай, чи згоден він зі мною?
– Космоандре, – мовила Русалія, довірливо прагнучи назустріч юнакові, – ти плекався в інших умовах, сприймаючи земну сферу буття, її красу, її квітковість як вияв універсальної краси всієї зоряної домівки. Невже тепер ти відкидаєш все це, як підробку мари, як ілюзію містифікатора?
– Вся історія розвою краси й мрії, – тихо озвався Космоандр, – всі подвиги, утопії, прагнення до справедливості, боротьба за владу, пошуки Едему, всі йоги, релігії та теології – все це, безумовно, фантасмагорія Смарагдового Змія. Це спектакль для раба-людини – виконавця місії грядущого розселення квітки у далекі світи. Це грандіозний космічний наркотик. Як би інакше раб здійснив потрібне? А хіба таким же чином бджоли не здійснюють запилення? Їм дається солодкий трунок, а квітці – продовження роду.
– Але ж це чесний обмін? – здивовано заперечила Русалія.
– Безумовно, – усміхнувся Космоандр. – Змій повинен дотримуватися правил гри. Але для бджоли – це тяжка безнастанна праця в ім’я запилення. Всі її старання «в ім’я роду» – марні. Бджола впродовж мільйонноліть – одна й та ж. А Змій – земна квітка – вічнозмінний. Він володіє можливістю всеохопного метаморфозу (згадай еволюцію від синьо-зелених до вищих рослин), він, здійснивши інтродукцію в далекі світи, розгорне свої зелені крила над Мегасвітом, породжуючи на різних планетах міріади мутацій і видозмін. У нього є смисл «жити», бо це – безмірність існування і пластичності. Це – його боротьба, його стратегія. А ціна – мільйони згублених життів, гекатомби жертв.