Текст книги "Вогнесміх"
Автор книги: Олесь Бердник
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 38 страниц)
Голова зупинився, взяв руки дівчини в свої широкі долоні, підніс до вуст, зігріваючи тонкі пальці теплим подихом. Вона завмерла, заплющила очі. Почувся шепіт:
– Ось така мить… може, вона вартніша ва тисячі зірок, до яких ми рвемося. Там – лише холод простору, а тут – щастя достовірності. Цілі сузір’я тепер в моєму серці…
– Вірусю, я щасливий тим, що почув. Я давно мучуся такими питаннями. Їх навіть тяжко сформулювати однозначно, щоб люди правильно зрозуміли, бо інакше звинуватять в обскурантизмі, в несучасності. Я признаюся тобі, лише тобі, що інколи мене відвідують божевільні думки. Я теж інколи думав про те, що космос – не лише вічна дорога для романтичних сердець і умів, а й химерний зоряний дракон, примарний див, котрий нас обманює, заворожує, стереже, як стоокий Аргус еллінських міфів. Може, наш правдивий космос не там, де ми його бачимо? Я навіть братові Юркові боявся відверто сказати те, що мені ввижалося, бо він звинуватить мене в апології матінки-Землі, у її надмірному возвеличенні. А я сприймав нашу планету, як унікальне, дивовижне зерно вітальності, тобто життєвості, кинуте в ниву чужого всесвіту. Тільки унікальність ця не така, про яку говорять прихильники погляду винятковості життя. Просто ми разом з біосферою належимо іншій площині буття, і та площина не тут, де ми бачимо зорі та галактики, а в інших вимірах. Її геометрично не визначиш. Як би тобі це популярніше сказати? Хіба так. Земля має багато своєрідних енергетичних «криниць», котрі сягають в глибінь іншомірності. З тих криниць б’є струмінь життєвості, і не треба шукати тайни походження життя тут, у палахкотінні сонць та зірок. Земля ніби люк, що прикриває потужне джерело, з якого всі ми п’ємо, від найменшої комашини – до людини. А там, за тим люком, – незміряна глибина, безмежніша, ніж видимий Всесвіт. Ти пригадуєш народні казки? Деякі герої проникають крізь криниці у підземні царства, куди треба летіти багато днів і ночей. Зустрічають там людей, царів, дивних тварин і птахів, бачать чудові ліси і хмари, інші зорі та сонця. Я дивувався, звідки наш народ взяв такі символи й образи? Чи не є то відгомін прадавньої мудрості, забутого знання, котре перейшло в казку? А оце недавно снився мені сон – дуже химерний… Хочеш послухати, Вірусю?
– Все життя слухатиму … ваші сни, – ледве чутно озвалася дівчина. – Все життя…
Іван засміявся, по-дитячому взяв її за руку і рушив далі. Кивнув у бік цвинтаря і почав розповідь:
– Снилося мені, що я стою отут на цвинтарі. Якась прозора криниця. Знаю, що треба стрибнути туди, щоб осягти якусь велику правду. Треба затримати подих, не задихнутися, доки опустишся до потрібного рівня. Скидаю вбрання і ногами вниз пірнаю у воду. Глибше, глибше… Тяжко в грудях, відчуваю, що втрачаю свідомість. На останній грані – прорив у підземний (чи підводний?) світ. Палахкотить велетенська піч, біля неї пораються жінки й чоловіки, всі вони титанічні, могутні, доброзичливі, прекрасні. Такі, як і ми, тільки якісь викінчені, безжурні, радісні. Мене підхопив, як дитину, на руки якийсь пращур. Він так і сказав: «Я твій пращур Горицвіт». Я відчув у ньому таку потужну, невимірну силу, що здивувався: адже й сам не слабак, та супроти нього – як горобеня! Довкола готувався бенкет, накривалися вишитими скатертями широкі столи, всуціль заставлялися чарівними плодами землі й садів, пишними хлібами й пирогами. Я запитав: «З приводу чого свято?». Пращур відповів, що свято в них щоднини, бо кожна мить творення й праці має бути радістю. І відзначив я, що кожен їхній рух був гармонійний і радісний, сповнений викінченості й сили. Суцільна ріка оптимізму. Потім – прокинувся. Досі не можу забути того видіння. Таке враження, ніби я знову потрапив додому, ніби колись я втратив цю домівку. Коли? Чому? Тоді згадалася мені символічна трактовка казки про Телесика… Моя сестриця Марія, працюючи над глибинними коренями слів, докопується до потаємного значення казок. Вона вважає, що прадавні волхви створили казку про Телесика, як заповіт про необхідність повернення до материнського краю. Спочатку, Івасик-Телесик щасливо плаває по хвилях річки життя, періодично вертаючись на материн голос. Потім зміюка (чи відьма) підроблює у коваля материн голос і обманом захоплює Телесика в полон. Зверни увагу – у коваля: тобто Телесик захоплюється цяцьками технології, висловлюючись сучасною мовою. Це захоплення приводить до того, що сам він ледве не стає жертвою відьомського апетиту (засилля технології). Деякий час герой рятується на дереві, хоч змія та її супутники невпинно гризуть стовбур. (Флора, природа утримує рівновагу, протистоїть техніці.). Нарешті надія на лебедів (у древній міфології лебідь – символ мудрості, духовності). Рятує Телесика покалічений лебідь (тобто той, хто звідав нещастя землі, знає співчуття), він вертає його до батька-матері. Розумієш, Вірусю, які мудрі були наші пращури? Нам треба збагнути їхній заповіт і вернутися до себе, відкинути принади мачухи – відьми. Бачиш, які думи розбудили в мені твої чарівні міркування!
– Яке диво! У кожному слові прабатьків – криниця сил!
– Отож-бо! Ми ще не знаємо тайни Землі. Ми бачимо її очевидним, первісним поглядом. Ми топчемося по ній, забуваючи, що під нами живоносні пласти тисяч і тисяч поколінь. Хто досліджував динаміку гумусу? Хто знає про вітальну силу тих атомів, що входили в тіла прадідів? Як вони діють далі? Чи є в них свідомість, чутливість? Чи не складають життєві нагромадження минулих поколінь якусь потужну психоенергетичну батарею, котра діє на нас, в нашій творчості, в наших задумах? Може, ми своїм життям прилучаємося до наджиття Геї-Землі, де все зберігається, ніщо не пропадає? Бач, які думки навіяла твоя розповідь, Вірусю. Чи задоволена ти, як я зрозумів тебе?
– Знову повторю лише одне, – зітхнула дівчина, – хочу йти отак вічно. І щоб моя рука у вашій руці. І щоб все разом – пошук, знахідки… і втрати…
– Хай буде так, світла дівчино, – помовчавши хвилину, відповів Іван: – Попросимо матір-землю, щоб спільна стежка наша освятилася її волею. Хай буде так, як воліє твоє серце, Вірусю.
Холодним осіннім ранком прийшла з Москви телеграма, в якій компетентні органи повідомляли, що літак індійської авіакомпанії, який летів по маршруту Делі-Морсбі, потерпів катастрофу над Сулавеським морем, і частина пасажирів загинула. Про долю Григорія Васильовича Гука нічого не відомо. Тривають розшуки на довколишніх островах. Індонезійська та філіппінська адміністрації роблять все можливе, щоб врятувати радянського громадянина, якщо він залишився живий. Про результати буде повідомлено окремо.
Мати злягла від такої вісті, старий Гук теж занедужав. Христина з Савою, дізнавшись про нещастя, прийшли провідати батьків і якось втішити.
Ярина лежала в ліжку горілиць, дивилася незмигно в стелю і ворушила зів’ялими вустами, ніби шепотіла нечутну молитву. Василь Іванович ходив з кутка в куток, мов неприкаяний. Сава присів поряд з матір’ю, взяв її руку в свою долоню і розважливо говорив:
– Матінко, не сушіть свого серця. Кажу вам щиро – живий Гриць. То такий розбишака, що й з пекла вибереться. Це ж якби всі пасажири загинули – тоді не було б надії. А то ж більша половина врятована. Гриць прекрасно плаває. Там довкола острови, люди. Їй-право, живий він! От і Христинка казала, що бачила добрий сон про нього.
Стара Ярина змахнула сльозу з повік, глянула на доньку, що сумно сиділа на ослінчику біля узголів’я.
– Що тобі снилося, доню?
– Снилося, що Гриць потрапив у полон. Тільки він не такий, як тепер, а ніби в давні часи – козацькі чи навіть князівські. За непослух кинули Гриця в клітку до тигрів, а він знав якесь слово: шепнув, і Тигри його не роздерли. Здивувалися вороги, проте не зачепили Гриця, тільки й надалі тримали в клітці, кидаючи і йому шмат м’яса, як і хижакам. Він оддавав свій харч тиграм, а сам співав пісню, і та пісня давала йому сили пережити полон. Одного разу вороги влаштували звірині лови, а ловцями мають бути тигри (замість собак). А головним поміж тиграми ніби наш Гриць. Їх випустили у ліс, а ліс густючий та буйний, як у казках. Біжать тигри з братиком у вузькій ділянці, обвішаній червоними прапорцями, як це буває на вовчих ловах. В тій місцині живуть слони, саме на них і влаштовано лови. Я дивлюся на те згори і чую, як Гриць підмовляє тигрів до втечі. Вони дивуються: куди ж тікати, коли довкола все обвішано прапорцями? Братик сміється і показує, як легко подолати ту умовну загороду. Стрибає туди й сюди. Тоді й тигри зважилися, метнулися вбік, і там, за прапорцями, вони стають людьми, молодими хлопцями й дівчатами. Мисливці десь позаду кричать, проте я знаю, що братик з новими товаришами вже для них недосяжний.
Мати ласкаво усміхнулася крізь сльози, ласкаво глянула на доньку:
– Вигадала сон? Еге? Щоб потішити мене?
– Чистісінька правда. Мої сни віщі. Гриць вирятується з біди. Десь він поміж чужими людьми, але зуміє їх приворожити. Ліс – то чужина, та він пройде його. Вір, матусенько…
Ярина повеселіла, але все похитувала головою.
– І чого помчався на край світу? Хіба не можна було зачекати дівчину тут? Що за любов така, що ради неї треба з неба падати?
– Не кажи так, Ярино, – зітхнув Василь Іванович, – у кожного свої моря, їх треба перепливати. Я теж переплив не одну річку, доки зустрів тебе. Хіба забула?
– Не забула, Василечку, – прошепотіла мати, і від тих його слів розійшлися скорботні зморшки на її чолі. – Дай боже, щоб ваші слова були віщі та сказані в добрий час. Дай боже…
Розраявши матір, батько з Савою заходилися обговорювати поточні справи заповідника. В його околицях знову з’явилися браконьєри, і старий єгер радив хлопцеві посилити обходи, особливо тоді, коли впадуть сніги і тварини купчитимуться біля кормушок.
Підвечір прибули Марія, Іван і Борис. Втішилися, побачивши матір трохи повеселілою. Розповідали про свої успіхи, про дивовижне відкриття Юрія. Та стара Ярина слухала все теє краєм вуха, а знай зверталася до Бориса:
– Синочку, так що твій чорнявий, отой кучерявий, що з тобою машинерію ладує, що він пише?
– Я вже казав, матусю. Він затримується, все чекає, що Гриць ось-ось прибуде. Не турбуйся, мій друг запевняє, що Гриць живий, що ми незабаром почуємо вість від нього.
– Ой, матінко пресвята! Дай-то боже!
На сімейній раді було вирішено поки що не повідомляти нічого Юрієві, щоб не травмувати його в польоті.
…А за три тижні, в грудні, коли над лісами заповідника знялася завірюха, Борис прислав телеграму з Києва, в якій повідомив щасливу новину: Гриця врятували індонезійські льотчики, він вже в Папуа, його зустрів доктор Боголо. Мати й батько воскресли, мов народилися на світ. Знову засяяли синіми вогниками очі старої Ярини, а Василь Іванович навіть зробив разом з Савою кілька обходів заповідника, рихтуючи годівельні пункти для тварин.
Незабаром надійшов лист і від Гриця з столиці Папуа Порт-Морсбі. Син писав:
«Мої дорогі, мої любі матусю й татку, сестрички Христино й Марійко, братики Іванко, Борисе і Юрку! Вітаю вас з далекого краю! Знаю, що завдав горя вам всім своєю лихою пригодою. Проте все завершилося щасливо, і я зрозумів, що найтяжчі випробування, найбільше лихо стає нам в пригоді. Ми ще не відаємо, коли й куди прикладається той чи інший досвід. Ми розділяємо все, що з нами відбувається, на «добре» й «погано», не підозрюючи, що так зване хороше – завтра може вирости чортополохом, а так зване погане – дати чудовий плід. Все це народ знав здавна, а от же бач – досі ми ще в полоні сліпої повсякденності.
Багато писати не буду. Доктор Боголо – прекрасний друг. Він чекав мене так довго, маючи абсолютне переконання, що я живий. Мене вразила така певність, що дорівнюється знанню. В нашому консульстві все владнано, маю необхідне вбрання й валюту. Боголо днями виїжджає до Києва, розповість Борисові подробиці, а я вирушаю з молодим папуасом, другом ученого, до його рідного племені, де збиратиму необхідні матеріали. Десь там працює й Русалія, сподіваюся з нею зустрітися. Маю надію до весни завершити справи і повернутися додому. Надійтеся і ви!
У вас там, мабуть, уже завірюхи й морози, а тут парко, духота, сонце – в зеніті. Екзотика екзотикою, а все довкола здається мені декоративним, штучним. Маряться в снах і наяву наші дуби, берези, вишні і плакучі верби. Які все-таки ми однолюбні істоти. А може, це й гарно?
Матусю, зберігай спокій: я серед надійних друзів, тут зі мною нічого злого не трапиться, і прости мені за все, що ти пережила з моєї вини. До зустрічі – в щасливий день прийдешньої весни!
Обнімаю вас гаряче, цілую всіх, всіх, всіх… Не забудьте і Саву! Ваш Гриць».
Юрій випустив кулькову ручку, і вона тихенько попливла десь вбік, тягнучи за собою нитку прив’язі. Глянув на Марусишина і Чурова, які заклопотано поралися біля «фітотрона», і ще раз перечитав слова Ціолковського, занотовані в записнику:
«Доля суспільства залежить від долі Всесвіту. Тому всяка розумна істота повинна проникнутися історією Всесвіту. Необхідна така вища точка зору. Вузька точка зору може повести до забобонів».
Як це правильно й глибоко! Просто й сильно сказано. Пливучи на кораблі, треба знати не лише закономірності двигунів та будову судна, а й в першу чергу – життя океану, його норов, глибину, обсяг. Знати, які в ньому континенти та острови, чи притаманне їм життя, чи зможе там привитися те життя, яке цікавить нас? Куди пливе наш корабель? Чи були в нього будівники та керманичі, а чи він просто стихійний уламок якоїсь вітальності і нам нема чого сподіватися на зустрічі з якимись там братами!
Останні відкриття екіпажу станції «Мир» збурили космогоністів, філософів, теоретиків усіх мастей, проте до спільного знаменника ще дуже далеко. Кожен шукає якогось тривіального пояснення для феномена падіння нашої системи в Чорну Діру, не бажаючи приймати до розгляду загрозливого факту у всій його тривожності.
Кажуть про неточність розрахунків, запевняють, що Чорна Діра – теоретична фікція, а насправді ми маємо справу з дуже щільною зіркою, отже, про якесь там «падіння» говорити нема чого: просто ми в наступні тисячоліття пройдемо дуже близько до «князя Пітьми», відбудуться гравітаційні потрясіння, вулканічні виверження, горотворення, але людство вже буде на достатньому рівні, щоб протистояти стихійним лихам. Чуються навіть найхимерніші ідеалістичні пояснення, в яких міститься твердження про превалювання в останніх космогонічних моделях так званого антропного принципу: чим глибше ми проникаємо у Всесвіт, тим більше ми «олюднюємо» його, накладаємо на світобудову людські закономірності та барви. Кінець двадцятого віку живе у передчутті апокаліпсичного фіналу, отже, мовляв, і космогонічні спостереження формують такий же погляд на будову універсуму й видимої метагалактики, тобто загроза йде не з фізичного космосу, а прихована в нашій власній порочності.
Ясна річ, що таке трактування несерйозне. Якщо машина котиться з гори в прірву, а пасажири будуть сперечатися, як розуміти таке падіння – об’єктивно чи суб’єктивно, то зарадити катастрофі ніхто не зможе. Факт є фактом, і його треба прийняти у всій масштабності. Дитячі казочки та фантазування не для науки, коли йдеться про долю життя й розуму.
Навіть донечка Волошка в черговому сеансі зв’язку виклала таткові власну гіпотезу: Чорна Діра, Сонце і планети складають разом велетенський корабель, в якому темна зірка – рушій, двигун, а Світило з Землею та планетами – «пасажирська кабіна». Чорна Діра створює потужний вакуумний вихор, котрий тягне за собою нашу систему до якоїсь наперед визначеної ділянки зоряного простору, можливо, навіть до іншої галактики. Колись пращури-титани запустили весь цей «корабель» у політ, рятуючись від катастрофи, приспавши покоління, щоб вони зуміли пережити тисячоліття такої довгої мандрівки. А тепер ми поступово пробуджуємося до своєї колишньої могутності, і зростання науки й техніки – це є знаки пробудження, згадування того, що ми знали раніше.
Юрій здивувався такій буйній фантазії доньки. Вона пояснила, що її припущення обговорене на засіданні шкільного клубу фантастів «Юпітер» і в цілому схвалене. Було вирішено – повідомити про це Юрія та його товаришів, щоб допомогти знайти правильне рішення проблеми, що постала перед наукою. Батько дуже серйозно вислухав доньку, задумливо киваючи головою, і просив передати всім учасникам «Юпітера» глибоку вдячність космонавтів за цінну гіпотезу.
Завершивши сеанс зв’язку, космонавти весело сміялися, зі смаком обговорюючи супермасшта6не фантазування дітей, проте прийшли до висновку, що передати естафету пошуку є кому, бо нові покоління шукачів уже не будуть обмежуватися давніми стереотипами думки, а вільно ширятимуть у небі ідей, формуючи синтетичні висновки у найскладніших ситуаціях.
Роздуми Юрія перервали слова Петра Чурова, котрий, підпливши до вченого, заклопотано сказав:
– Результати невтішні, Юрку. Доведеться і земним ботанікам, і астробіологам добренько поміркувати – чому рослини відчувають себе незатишно в космічному польоті? В чому справа? Навіть штучне тяжіння в нашому фітотроні не вельми допомагає.
– Потрібні вирішальні, багатомірні експерименти не лише на орбітальних станціях, – помовчавши, відповів Юрій, – а й на Місяці, Марсі, на астероїдах. Закрадається підозріння, що земна флора – надто специфічна форма життя, найтісніше зв’язана з материнською планетою, з її масою, гравітацією, всією інформаційною сукупністю зеленого покрову, гумусу, води, гроз, вітрів, тваринного світу і безлічі інших факторів. Коротше, рослини – діти єдиної Землі, живої Землі, її пагони, віточки, і, як всякі пагони, – поза материнським деревом животіють. Розумієш, Петрику? В космосі ми бачимо своєрідну «ностальгію» флори, котра нидіє без рідної пуповини. Навіть Ціолковський гадав, що достатньо буде побудувати літаючу оранжерею та звільнити рослину від «кайданів» тяжіння, як одразу ми отримаємо казкові фрукти й овочі, а флора розів’ється небачено у вільних умовах. Реальність внесла корективи. Можливо, для інших планет, для орбітальних комплексів доведеться формувати інші типи рослин, беручи за основу лише генетичні блоки. Коротше, нам доведеться бути деміургами, а не просто інтродукторами, розповсюджувачами. Гм… це мене, друзі, не засмучує, а радує! Подумайте лише, яка прегарна робота чекає нас і дітей наших?
«Дорогий Саливоне Оверковичу! Якби ви знали, яким боком до мене обернеться химерне відрядження, то, їй-право, краще б з’їли півпуда хрону, аніж добували для мене дозвіл на цю поїздку. Їхав я по сміх, а попав у міх! Та про це при зустрічі. Проте не гадайте, що я нию й скиглю! Це я просто так, для об’єктивності. Реальність показала мені, наскільки тісно переплетене смішне й трагічне. І суть радості виростає не лише із зерен веселощів, а й із сім’я трагедії та страждання. Це – те ж саме, що й з ростом квітки: вона може розкрити свої пелюстки на чорноземі, на піску, на камені, в тундрі, в горах, в теплиці. Різниця буде у барвах, формі, величині, запаху, але суть квітки збережеться. І думається мені (але про це при зустрічі), що головний урок життя такий: історія світу – це шлях до радості, дорогий мій Саливоне Оверковичу! Понад руїнами і забобонами, понад плачем і моторошними мучительствами, понад інквізицією і тиранією – ми формуємо світ радості. Лише обивателі, духовні буржуа вишукують недоладності під ногами та тицяють їх під ніс, обливаючи сльозами недоладну долю свою, не підозрюючи про величну долю людини – бути сіячем радості у цьому ще не затишному світі, у безмірі тих світів, котрі нам належить освоїти. Споживати радість, пожираючи «блага» і прагнучи «комфорту», – то мрія мертвих душ, а покликання живих – прокладати річища радості й щасливого сміху крізь хребти минулих страждань і трагічних блукань.
Помічник доктора Боголо – цікавий молодий папуас доправив мене на північний берег країни, де я зустрівся з представниками кількох племен, маючи намір познайомитися з їхнім гумором і сатирою. Мій гід (звати його Туара) пристойно знав російську мову, він править за тлумача. Я з подивом відзначив, що такої штуки, як сатира, ці племена не відають. Більше того, їм навіть в голову не тюкне думка про те, щоб когось осміювати, шпетити на всю губу, виставляти привселюдно їхні вади для кпину та критики. Вони вельми високо цінують духовний авторитет особи, зважають на її амбіцію, гордість і не дозволяють собі втручатися імперативно, деспотично у внутрішнє життя людини, навіть якщо вона повстає супроти волі більшості. Як же вони впливають на таких індивідів, котрі з тих чи інших причин «наїжачуються» супроти громади? Дуже просто. Створюється така духовна атмосфера, що порушникові спокою стає дуже незатишно жити і він рано чи пізно відчує сам, в чому його провина, де він збочив з потрібної стежки. Отож сатира їм ні до чого! А з гумором інакше. Гумору у них море! Тут і парадоксальні смішні ігри дітей, дивлячись на які, можна луснути з реготу. Тут і вигадливі розповіді їхніх химерників, котрі виспівують щось подібне до наших небувальщин… пам’ятаєте знамениту нашу «де ж на світі тая правдонька була, що куриця та й бика привела…». Слухаючи ось таких химерників, плем’я на своєрідних святах радості аж кишки надриває від сміху, і такі гумористичні «конгреси» дають безмежний заряд радості й бадьорості. Чудово!
Нам би не завадило, Саливоне Оверковичу, собі дещо перейняти від оцих екзотичних звичаїв. Щоб справді наш часопис «Хрін» був глашатаєм веселощів – в основному. Безумовно, ядуча сатира нам ще необхідна, та чи не пора її зробити благороднішою, такою, що оберігає достоїнство того, на кого націлена. Бо якщо втоптати критикованого в багнюку, силою натерти йому пекучим хроном під носом, то хіба він коли-небудь стане доброзичливцем щодо своїх критиків? Затаїть злобу й образу, будьте певні. А нам же жити з цими людьми і будувати світ радості. Куди ж їх подіти? Отож пора переосмислювати всі ці наші «канони» гумору й сатири відповідно до нової моралі – більш людяної. Ось які думки навіяло мені знайомство в тутешніми «скоморохами» та гумористами…
Днями обіцяли доправити мене на острів вогнехідців. Пам’ятаю ваше прохання і все доскіпливо вивчу. Якщо дозволять – зроблю фотографії, може, й сам пройду крізь вогняну купіль. Десь тут кордон таємниці, за якою відкриваються двері у нову сутність буття. Чи не злякаємося ми тих дверей? Природа не любить боягузів, її метод – смілива й радісна гра…
До зустрічі. Мабуть, звідси вже писати не буду. Якщо є змога – гукніть моїм батькам, що зі мною все гаразд. Я писав, але зайва вісточка не завадить.
Вдячний за все, що Ви для мене зробили. Щиро – Гриць».
Нотатки Русалії
«…На аеродромі в Порт-Морсбі мене зустрів доктор Боголо. Радісний, натхненний. Щасливий тим, що контакти наших народів стали історичною реальністю, отримавши в минулому зачаття від подвигу Маклая. Розповів, що повідомив старійшин плем’я фору про мій наступний приїзд, про наміри знайти панацею супроти хвороби куру. Виявляється, ця проблема непроста: недуга вважається священною і на її лікування накладено табу з давніх давен. Жертви хвороби «сміху» буцімто належать богам веселощів: це – їхня їжа. Доктору Боголо довелося самому побувати там, куди я прямую, і грунтовно розмовляти з вождем та хранителем традицій. На щастя, багато з них вже мають європейську освіту і вважають, що пора обережно усувати деспотичність архаїчних заборон, зокрема, для зцілення такої зловісної та екзотичної хвороби.
Мені тривожно. Чи зумію впоратися з таким складним завданням? Рекомендація видатного вченого доктора Боголо багато важить, на мене дивитимуться крізь призму його авторитету. Треба зібрати всі сили, всю інтуїцію, не допускати жодної тіні зверхності, місіонерства, винятковості. Треба пам’ятати, що матиму справу з прадавнім таємничим народом. Ми пишаємося досягненнями науки й техніки, але ці люди мають свої вартості, тайни і скарби духу, придатні для дальшої еволюції. Думається, що розповсюджена в світі думка про «дикість», «відсталість» аборигенів Океанії, Полінезії, Мікронезії – то давня антидуховна диверсія расистів, ким би вони не були – ученими, філософами, соціологами чи антропологами. Після знайомства з такими представниками папуаського народу, як Боголо, я навіть гадаю, що тимчасово «відтиснуті» за грань «сучасної цивілізації» племена – то резерв, своєрідне депо еволюційного психогенофонду, який треба берегти. Всім відомо, що британці зробили з Тасманією. Людство втратило абсолютно все, що зберігали жителі цього острова. Зарозумілість у ставленні до «відсталих» представників роду людського приводить до того, що ми навіки втрачаємо унікальні психоелементи давнини, релікти прапсихосфери. Треба їх розколапсувати і зробити каталізаторами нових віянь та пошуків. Пошли мені, доле, достатньо сил, щоб я бодай трохи прислужилася тому народові, котрий так шанобливо освятив життєву дію мого преславного земляка Маклая!
У нашому консульстві познайомилася з представником міністерства охорони здоров’я Папуа. Маленька жвава жіночка літ тридцяти, вчилася в Лондоні, Парижі, завершувала освіту в Москві; з нею – двадцятишестилітній атлетичний хлопець, трохи подібний до Боголо, теж навчався в університеті імені Патріса Лумумби. Обоє – психіатри, психоаналітики, добре знають російську мову. Я розпитувала їх, що відомо дотепер про причини недуги куру, які методи застосовуються сучасною й народною медициною для зцілення. Інформація вельми убога: практично нічого не робиться. Кілька французьких та австралійських лікарів-ентузіастів пробували вилікувати хворих сильнодіючими психотропними препаратами, але безуспішно. Справа в тім, що недуга нападає на окремих людей в дні свят і веселощів, і поява індивідів, котрі починають буквально корчитися від сміху, руйнуючи урочистий настрій святкуючих, вважається недобрим знаком. Їх ізолюють від племені та роду в джунглях, де вони й конають від реготу. Лікарі практично не могли здійснити своєї рятівної дії: по-перше, через обструкцію родичів, по-друге, тому, що хворі втрачали будь-яку комунікабельність і не допускали до себе психіатрів.
Після бесіди я майже всю ніч не спала, перебираючи в свідомості можливі варіанти психічної патології. Цікавий вже той факт, що майже сто відсотків захворювань припадає на дні свят і урочистостей. Отже, можна припустити, що «каталізатором» хвороби є загальний настрій веселощів. Адже ми знаємо, що сміх – заразний. Можна викликати регіт навіть штучно гигикаючи. Можна довести людей буквально до знесилення, якщо збудити в них «бацилу» сміху. Але в нас так чи інакше люди відключаються, вичерпавши певний резерв сміхотливості. А тут, в племені фору, відбувається своєрідна «ланцюгова реакція сміху», ядерний вибух реготу, що повністю паралізує організм, приводить до коми.
Зажди, зажди, Русаліє! А що ж відбувається далі? Недужих одділяють від здорових, залишають на самоті, позбавляють психопідтримки рідних та друзів, обривають канали комунікації на всіх рівнях. А в них же домінує родова психологія. Людини поза родом, поза плем’ям – нема. Вона – нуль.
Холодок повзе поза спиною. Невже я намацала причину? Тоді й зцілення – справа гранично проста. Але тихо, треба про все ще й ще раз подумати, всебічно перевіряючи на місці. Не поспішати з висновками. Якби мені тепер поговорити з дідусем Василем. Або з Заквітчаним. Вони б підказали мені правильне рішення. Проте геть сумніви! Вірю, що все буде гаразд, не може бути, щоб сміх – дивовижний дарунок радості – став довговічним ворогом життя…
Доктор Боголо вибачався, що не може сам супроводжувати мене до місця призначення: він готується їхати до Києва, де завершується формування евристичної, футурологічної ЕОМ «Резев». Зі мною поїде молодий лікар-психіатр, котрого я зустріла в нашому консульстві. Звати його Роала. Вертоліт доставить нас до певного населеного пункту, а далі доведеться добиратися пішки аж до володінь плем’я фору. Я ще не знаю, в чому річ, але старійшини категорично заперечують проти польотів літаків та вертольотів над їхніми землями. Не пояснюється, яка причина такого рішення. Можливо, оберігається унікальна психосфера усамітнених родів? Введення нових, могутніх інформаційних подразнень та чинників може докорінно міняти весь стрій мислення та чуття, навіть формувати нову космогонію і деформувати прадавню. Так це чи ні?
Скільки таємниць очікують мандрівників у терра інкогніто ноосфери та психосфери! Ми ще тільки робимо перші кроки в ту казкову країну. Страхаємося, ахкаємо, ухкаємо, ніби несміливий купальщик, котрий торкав ногою холодну воду восени, роздумуючи – стрибати в ріку чи ні? Досвід показує, що основні проблеми дальшої еволюції людини, а тим більше її метаморфозу, лежать в царині психосфери. Психодинаміка життя стукає в серце, вже не обійдешся механічними моделями буття. Ми прямуємо у прийдешнє, тягнучи за собою довжелезні шлейфи, цілі хвости психічних нагромаджень. І які ж вони нерівноцінні!
Заквітчаний підтвердив мої інтуїтивні відчуття, що людина розривається між полюсами двох основних психопланет ноосфери – Звіра і Квітки. Я назвала їх планетами Фрейда і Лотоса. Вся гуща віків, весь рев рептилій, гарчання хижаків, підступність паразитів, весь жах доісторичних монстрів концентрується на «планеті Фрейда», в лабіринтах підсвідомості. Сукупно це творить страхітливий вузол історичної безвиході. На іншому полюсі нагромаджується могутній заряд квітковості: ніжність, краса, любов, жертовність в ім’я життя, героїчні подвиги, пошуки правди, творчість і натхненна праця, – і все це тче універсум небувалої «Планети Лотоса», тканину нового життя. Наш вік підвів людство до каменя на перехресті, де пломенять слова: «направо підеш… прямо підеш… наліво підеш…». Радісно, що наша країна чесно й щиро обирає шлях не «праворуч», не «ліворуч», а – прямо, де спопеляється весь баласт «планети Фрейда», всі «перли» буржуазного лабіринту, в центрі якого всім одне завершення – паща звіролюдини, Мінотавра.
Але ж іще тягнуться за нами пасма «планети Фрейда», і як же тяжко їх обривати! Треба розкочегарювати такий потужний пломінь самоочищення, щоб все звіряче спопелилося дощенту, до останнього атома буржуазності, бо інакше – як нам ступити на райдужний міст «Планети Лотоса»? Ричання звіра в душі навіть на високих щаблях розумності може кинути людину в безодню інволюції.
А втім – що означає «спопелити»? Повністю знищити? Хіба це можливо? Повне знищення будь-чого – нонсенс, протиприродність. Заквітчаний якось говорив мені, що в хаотичних вихорах стихій твориться водночас і консонанс (співзвуччя) і дисонанс (безладність), котрі пізніше й стають антагоністами у герці Квітки й Звіра. Але сила консонансу (краси) така, що вона втягує в свій ареал трансформації навіть потворність і змушує поклонятися собі. Ось чому звір – спочатку такий потворний у прадавні епохи рептилій – поступово сублімується, гармонізується, і на рівні вищих теплокровних набуває естетичних форм прекрасного, а на рівні вищих приматів – людини – вже стоїть на порозі синтезу – великого об’єднання вічних антагоністів – Квітки й Звіра. Це те, що пращури називали Епохою Прирученого Дракона, котру передбачили в своїх видіннях утопісти та мрійники…