Текст книги "Вогнесміх"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 38 страниц)

– Так що ж це – основне? – скрикнув Гриць, сподіваючись почути щось таємниче і надзвичайне.

– Радість – просто сказав химерний супутник, хитро всміхаючись.

– Не розумію, – спантеличено відгукнувся Гриць.

– Все справжнє й велике – просте, як дихання. Коли я на Карпатах проводив третій тиждень голодування… правда, це вже для мене було не те поняття… але ви розумієте! Так ось… В якусь мить мене осяяла радість! Безпричинна, дивна, світозарна, потрясаюча, всепроникаюча… Її не можна віднести до визначення насолоди, задоволення, щасливого настрою. Це щось звільняюче, окриляюче, таке, що дає нам певність у нашій вічності, у нашій всеєдності з природою. Я тоді сміявся, мов дитя… Ви бачили, як у сні безхмарно всміхаються немовлята? Є навіть народне прислів’я: «Немовля сміється – з янголами грається». Сміх-радість – то ключ до замків усього вселенського життя. І тут я збагнув…

– Що?

– Мені відкрилося, що в наших глибинах, у безодні нашого єства живе Радісна Істота. Вона зіткана з тієї першооснови, про яку я говорив, – з світлоносних ниток першосубстанції…

– Радісна Істота? Хвилююче слово. Що ж це таке?

– Динамічна сутність індивідуальності, блискавиця світлоносного, вільного буття, дитя океану всеможливості. В нашій мові слова й поняття для визначення характеристик такого стану відсутні… Згадайте, який ураган романтики й мрії кипів над нашою країною, над Кубою, над іншими країнами, коли творча, революційна ріка радості, закована деспотами в бетон ненависті й рабства, проривала мури?! Згадайте бурю радості, коли Юрій Гагарін проклав шлях у зоряний світ! То наша Радісна Істота торжествувала, знаючи, що наближається мить її народження. Та основне – збагнути субстанційність радості. Не просто стан, а вічне зерно радості, яке треба виростити. Те ж саме, що й з зерном рослини. Ти можеш його посіяти, а можеш з’їсти. Насолода від поїдання є, але зерно вже навіки пропало. А якщо зерно посієш, то отримаєш врожай! Те ж саме з зерном радості: якщо відчув, що маєш його, – сій далі, примножуй, плекай, передавай іншим, бо радість – гість химерний, він літає де хоче, як кіплінгівський кіт, котрий ходив, де знав сам…

– Сміх-радість, – задумано повторив Гриць, ніби пробував слово на смак. – Це щось цікаве. В ньому щось є. Справді, наш народ все творив з піснею, сміхом, з радістю. Творити з плачем, із сльозами можна лише під страхом. Але все, що створене в рабстві, у муках, – мізерне, недовговічне. Але ж… визнати субстанційність радості, сміху, натхнення… як це з наукової точки зору?

– А хіба ви замислюєтеся над науковим обгрунтуванням кохання чи сміху? Радість – енергія, глибинна енергія світотворення, життєтворення. Хіба не в радості зачинається життя і все прекрасне на Землі?

– Гм… Отже, радість дала вам ключ до контакту з живою природою? Я так зрозумів вас?

– Правильно зрозуміли… Але, пробачте… я покидаю вас… мене кличуть…

– Як? – жахнувся Гриць. – Хто кличе? Куди ви йдете?

– Мене чекає подруга, – ніжно всміхнувся юнак. – Вона теж мріє про новий світ, світ радості-сміху, співдружності людей, квітів, усього сущого. Я ще міг би чимало розповісти вам – про далеке минуле, про Запорожжя, де я мав прекрасних друзів, де я жив, як сучасник… про прийдешнє, де наші онуки стають космічними творцями…

– Так розкажіть же…

– Досить того, що ви знаєте. Все інше – залежить від вас… Щасливо закінчити мандрівку на гірській стежині…

Постать юнака почала танути. Гриць уже бачив кущі глоду крізь його прозоре тіло. Він простягнув руки, відчайдушно закликаючи:

– Друже, товаришу, брате! Заждіть! Я хочу знати все… все про Радісну Істоту, про шлях до неї… Хто ж мені допоможе?

– Шлях непростий, – долинув глухий голос з імлистого кола, що потроху тануло. – Шукайте, думайте. Якщо шляхи наші спільні – ми зустрінемося. Неодмінно… Ви будете знати те, що осягнете! Те, без чого не зможете жити. Не забувайте про радість! Нам треба вистояти… і засіяти зернами життя й творчої радості всесвіт. Якщо не ми… то хто ж? Хіба не бачите, які сіячі прориваються в космос, які чорні зерна вони готують для посіву в далеких сферах?..

З гір дихнув холодний вітер. Потемніло. Чи то сльози в Грицевих очах? А де ж юнак? Куди подівся?

Безмовність. Чорні хмари у небі. Звідки вони взялися?

– Друже мій! Брате! Не мовчи… Ти десь заховався? Я ще хочу послухати тебе…

Тиша. Гриць знесилено сів на траву. Рюкзак важко впав йому до ніг. Здавалося, що він втратив щось найдорожче, найцінніше. Чогось не дослухав, не втямив. Вишукував у душі скептичні заперечення, ворушив сумніви, а не міг всотувати його слова просто так, як джерельну воду. Що це з ним було? Хто цей фантомний юнак? Галюцинація, сон наяву? Чи лише утвір фантазуючої підсвідомості? Проте звідки б у його уяві виникла ідея Радісної Істоті, радості-сміху? Він хіба думав про таке?..

Перед очима пливли райдужні кола. Нервова дрож потрясала все тіло. Гриць помацав чоло. Голова горіла.

Довкола громадилася гірська пустеля. Ні душі…

…Повернувшись додому, Гриць не міг отямитися днів три. Лежав на ліжку, згадував розмову з легендарним супутником. Хотів піти до брата Бориса, який працював у Інституті кібернетики, але стримався: неодмінно пошлють його до психіатра. Треба самому розібратися у всьому.

Попливли звичайні робочі дні. Гриць у вільний час внадився до бібліотеки, почав вивчати проблему оптимізму, радості, сміху, гумору. Минали тижні, місяці, але з чужих джерел хлопець не міг напитися того трунку, що його відчув на гірській стежині. Мудрі фрази, дотепні афоризми, авторитетні рецепти – діаметрально протилежні. Він глибоко відчув, що осягнення радості – не інтелектуальна проблема, і ніхто не може створити формулу сміху або дати алгоритм оптимізму. Гриць звернув увагу на джерела радості, які у всі віки називалися просто – народною усмішкою, гумором. Цей пошук привів його до гумористичного часопису «Хрін». Згодом він став позаштатним кореспондентом, писав веселі, дотепні гуморески, що викликали схвалення читачів і редакції. Редактор обіцяв підшукати місце в штаті, агітував завершити університетську освіту, отримати диплом.

Гриць сміявся: хіба річ в дипломі? Головне – знайти свій потік, відчути, що ти в течії життя пливеш на власному човні…

Редактор єхидно зауважував:

– Якщо в човні дірка – то чорта лисого, а не плавання матимеш!

– Дипломом дірки не залатаєш! – в тон йому жартував Гриць.

Та жарти жартами, а дивне кавказьке видіння не покидало його, і в серці назрівало відчуття, що в його долі щось відбудеться, що та дивна зустріч – лише початок чогось надзвичайного і важливого. Минув рік, і справді, настав день, коли він потрапив у спресований потік часу, що закрутив його у плетиві найфантастичніших подій, ніби грізний самум долі…

Одного липневого ранку Гриць прокинувся від радості. Саме так. Якась ласкава, ніжна хвиля несла його, гралася з ним, прозорі бризки з пінистих гребенів мерехтливо іскрилися, і від того феєричного поєднання вітру, хвилі, райдужного мережива крапельок у душі було тривожно, лоскітно, хвилююче. І все це було радістю, іншого визначення не було в свідомості Гриця, котрий ще не вийшов повністю зі сну. І як тільки він подумав так, одразу ж побачив дивного юнака, Радісну Істоту своїх кавказьких мандрів. Казковий гість сидів біля вогнища на березі ріки, довкола хвилювалися очерети, лози, а в небі – малювалися блискавичні зигзаги чайок. Гриць сидів навпроти, між ними беззвучно танцювало полум’я, обличчя юнака химерно мінилося, тихий голос то чітко проривався до свідомості, то провалювався в мовчання.

– От бач, – сказав Радісний, – ми знову зустрілися. А ти бідкався, хвилювався. Радість відкриває браму до нових зустрічей…

– Але ж це сон? – обережно заперечив Гриць, леліючи думку про те, що треба уникати різких почуттів і рухів, щоб затримати видіння якнайдовше.

– Що ми знаємо про сон? – запитав юнак. – Тобі радісно?

– Дуже!

– Тіло твоє охоплене обмиваючим потоком, адже так?

– Правду кажеш…

– То яке ж має значення, де ти напився радості, де витікає джерело оздоровлення й натхнення? В недоступних для руйнаторів місцях легше оберегти казкову криницю…

– Я не думав про таке. Ми завжди шукаємо вирішення всіх проблем в стані так званої відкритої свідомості… тобто наяву…

– І дарма… Бо стан буденної свідомості – то лише цяточка ріки розуму й чуття. Саме тому, що ми обмежили себе тою цяточкою, джерело нашого світопізнання замулене, засмічене, скаламучене. Пора випливати в ріку самопізнання, де очікує радість.

– Говори, говори, – прошепотів Гриць, зачарований видінням. – Не покидай мене так раптово, як тоді, на Кавказі…

Радісний засміявся, ніби провів пальцями по струнах невидимої кобзи, легко підвівся з землі.

– Хто йде спільною стежкою – той вже ніколи не розлучається. Готуйся до незвичайного, ти вже на стежці радості…

Видіння розтануло зненацька, ніби хтось вимкнув проектор кіно. Гриць відчув, що лежить на тапчані в своїй кімнаті, на чоло йому падає промінь ранкового сонця. Різко задзвонив телефон.

Гриць скочив з постелі, босоніж пострибав до телефонного столика. Зняв трубку. Почувся хрипкуватий голос редактора гумористичного журналу «Хрін»:

– Хто там на дротині? Чи не кочегар?

Гриць засміявся.

– Що за незграбні жарти, Саливоне Оверковичу? «Дротина», «кочегар»! Який я вам кочегар?

– Так «шофер» же означає «кочегар?» По-французькому чи що?

В трубці клекотів задоволений сміх. Гриць почухав потилицю.

– Оце ви ради таких дотепів мене турбуєте?

– Та ні. Діло серйозне. Намічається перелом у нашій роботі, і я згадав про тебе. Ти мені до душі, до сміху ставишся серйозно, я маю щодо тебе деякі плани…

– То кажіть же, не тягніть кота за хвоста…

– Хе-хе! Ось і ти почав говорити, як професійний гуморист, а то киснеш у всяких там філософських абстракціях. Кота за хвоста – це образно і смішно. Хоч і старезний вислів, але приємно… Мовчу, мовчу! Чекаю тебе надвечір у себе. Збираємо нараду всіх штатних і позаштатних співробітників…

– Яка нарада? Для чого? Засідання з приводу того, як уникнути засідань?

– Хе-хе! – вдоволено жебоніла трубка. – Ростеш, ростеш, кочегаре! Хвалю! Не бійся, нарада буде екстраординарна, виняткова! Намічається революція в нашому ділі! Поняв?

– Затямив, Саливоне Оверковичу! А коли приїхати? Бо я ось-ось виходжу на лінію, сідаю за кермо…

– Десь після шести вечора. Зможеш? Постарайся вдень свій план перевиконати, тоді пару годинок викроїш. Зробиш?

– Гаразд! – весело відповів Гриць. – Завжди готовий, як піонер!

– Тоді будь здоровий і не чхай! – задоволено прохрипіло в трубці. Почулися гудки.

Гриць застелив канапу, хутко зробив гімнастику. Вибіг у коридор, привітався до сусідки, вісімдесятилітньої бабусі Гапи, яка смажила яєчню на кухні.

– Знову на колеса, Грицюню? – прошамкала вона.

– Атож, бабо Гапо! – весело відгукнувся хлопець, пускаючи холодну воду в душ.

– А не набридає кататися щодня?

– А я не катаюся. Вивчаю людей, світ, життя…

– Нащо воно тобі?

– На старість як знахідка буде! – пожартував Гриць. – Зароблю пенсію, мемуари писатиму, спогади…

– Кому воно треба? – докірливо гомоніла баба Гапа, відганяючи від плити пухнастого сибірського кота, який жадібно принюхувався до запаху яєчні. – Вже гори тих книжок понаписували, що й не втнеш, за яку братися…

– Нюхом відчувати треба, бабо Гапо! – сміявся Гриць, обмиваючись прохолодною водою під душем. Так, як ваш котик: він нюхом чує, де смачна їжа!

– Так то воно так, – похитала головою баба, – та тільки багато сучасних молодиків нюх втратили… кидаються на таке чорти батька зна що, аж торопієш! Музика якась така… наче собаки з вовками зчепилися, або ревище бугаїв… або ж бійка п’яних мужиків… І пісні з вихилясами, немовби десь у шинку… Правда, тепер уже немовби схаменулися, інколи бачу по телевізору, що й народні, свої пісні передають… стародавні мелодії чуються…

– От бачте, – Сказав Гриць, обтираючись рушником, – не така вже й кепська справа з нюхом. Вітер з заходу дмухнув, похворіло деяке наше юнацтво нежитем імпортним, а потім перечхають, одужають. Нюх у народу зіпсувати тяжко…

– Дай-то боже нашому теляті вовка з’їсти, – пробуркотіла баба Гапа, знімаючи сковороду з плити. – Ти ж дивися, Грицюню, помаленьку катайся на своїй біді, бо така ж тіснота в городі, така тіснота, я так переживаю за тебе!..

– Помаленьку буду кататися, бабо Гапо, – весело крикнув Гриць, біжучи до кімнати, – а план хто за мене виконає – дядя?

Хлопець хутенько вбрався, натягнув на себе шкіряну курточку, надів шоферського кашкета. Заглянувши в дзеркало, скептично хмикнув. Кашкет явно не пасував до його видовженого засмаглого лиця, великих чорних очей, у яких ще хлюпалася радість приємного сновидіння, буйних брів, що зрослися на переніссі. «Мої брови – ліси захмарні!» – пробурмотів він рядок з вірша маловідомого поета, з яким колись дуже заприязнився. Ну – пора! Він схопив зі столика сумку з приготовленими книгами (у вільну хвилину перегляну на ходу!), крикнув на бігу: «Полум’яний привіт, бабо Гапо! Воюйте з комунальними домовими і не здавайтеся!» – і вискочив у клекіт липневого дня. Ранок уже набрав повної сили, світанкова прохолода випарувалася під потужними променями літнього сонця. У дворику гралися діти, билися за недавно розсипане пшоно голуби, голосно каркали ворони у верхів’ях вікових осокорів.

Гриць жив у будинку біля Фроловського монастиря. Вийшовши завулком до вулиці Артема, він сів на тролейбус, що прямував у бік таксомоторного парку. Розкривши сумку, почав переглядати книги, підшукані днями у центральній науковій бібліотеці. Вражений своєю кавказькою пригодою, хлопець настирливо думав про раціональну передумову того, про що йому розповідав химерний юнак. Ум ще підозрював, що став жертвою містифікації – веселої і ловкої, вишукано підготовленої. Але навіщо й кому це потрібно? Скажімо, такий мастак, як Акопян або інший ілюзіоніст, міг би й не такі фокуси продемонструвати, але щоб це зробити, та ще в такому місці, як Клухорський перевал, треба мати якусь далекосяжну мету, глибоку передумову. А що може бути спільного між ним і отим феєричним юнаком?

Ще минулого літа, у перші дні після повернення з мандрівки, Гриць мав зустрічі з деякими знайомими інженерами та вченими з Інституту кібернетики, розпитував, чи не пам’ятають вони такого випадку, про який оповідав йому кавказький супутник. Дехто пригадав, що справді один талановитий молодий учений тяжко захворів, потім чудоподібно одужав – чи то з допомогою голодотерапії, чи то скориставшись мудрістю народної медицини, – а потім безслідно зник, десь поїхав у інше місто. Вважали, що він поселився біля моря, в Криму чи на Кавказі. Але так воно чи ні – сказати певно ніхто не міг. Коротше, всі ті плітки могли дати лише слабку надію на те, що він знайде реальні сліди Радісної Істоти. І тоді Гриць почав нишпорити в книгах, часописах, вишукуючи інформацію про подібні феномени. Ось і тепер у нього в руках кілька таких матеріалів. Переклад книги Йогананди «Автобіографія йога»: в ній наведено кілька прикладів, коли люди осягали можливість жити й функціонувати без їжі. Німкеня Тереза Нойман та бенгалка Гірі Бала довгі роки жили тільки водою. Коли їх розпитували, що є основою їхнього життя, вони одностайно відповідали: «Світло». Це нагадує те, про що казав йому Радісний. Але повністю довіряти йогічним джерелам Гриць не міг, бо в названій книзі сильно відчувався струмінь містики і апології потойбічності. Йогананда був повністю у полоні релігійних індуїстських традицій, і вилущити з його оповідей раціональне зерно не так просто. Гриць звернув увагу на свідчення деяких часописів, що повідомляли про випадки довголітнього невживання їжі тими чи іншими людьми. Югославський «Світ техніки» оповідав про смерть вісімдесятилітньої жінки, котра від шістнадцяти літ не вживала нічого, крім джерельної води. Книга відомого німецького еволюціоніста доктора Ранке наводила дані про те, що англійська дівчинка Сара Джекоб до восьми років жила без їжі, пила лише воду з колодязя, але потім, коли з нею почали експериментувати лікарі, замкнувши її в палату, померла. Було ще багато розрізнених повідомлень про лікування голодом, про феноменальне оздоровлення, оновлення, омолодження організму та його функцій, але про можливості трансформації Гриць ніде не міг прочитати.

«Та де ж ти можеш прочитати про те, чого не було? – почувся десь в глибині свідомості голос Радісного. – Доки шкаралупа лялечки не прогризена, хіба може гусінь щось знати про політ метелика? Хіба що генетичні сни та мрії інколи пропливають в її свідомості – сни про політ, мрії про крилатість… але все те – ніби химерні тіні літнього дня. Тому – шукай в собі, шукай в житті. Життя – найкращий порадник, а ключ до його таємниць – радість!..».

Гриць отямився від задуми, склав книги в сумку, виглянув у вікно тролейбуса. Його зупинка. Пора сходити, звідси пішки до таксомоторного парку, до веселого ярмарку шоферів, машин, механіків.

Він зійшов на тротуар, повернув на вулицю Пархоменка. Радість! Цей клич не покидає його, він щось вимагає, нагадує, просить, велить. Магніт радості має привести його до судженого, до бажаного, омріяного. Радість має стати критерієм оцінки людей, явищ, подій, речей, книг, ідей, творень, зустрічей. Треба про це пам’ятати завжди.

Познайомившись із співробітниками часопису «Хрін», Гриць теж одразу намагався оцінити свої нові знайомства, працю в редакції, проблеми гумору й сатири під знаком своєї дивовижної пригоди, в ключі радості. Але такий натхненний, емоційний підхід до справи зустрів скептичний опір нових знайомих. Вони ставилися до свого фаху досить прямолінійно – професійно, діловито, холоднувато і їдко. Радості в їхній роботі практично не відчувалося. Скоріше якась зловтіха при вдалому висміюванні того чи іншого персонажа. А Гриць відчував себе незатишно, коли сміх гуморески чи сатиричного фейлетону боляче ранив душу людини. Хотілося, щоб гумор лікував людину, допоміг побачити свої парадоксальні, химерні сторони, свої атавістичні глибини, котрі треба почистити, а таким чином – просвітлитися, одужати. Все хотілося поговорити з редактором часопису Саливоном Товкачем відверто, дружньо, розпитати про таємниці сміху, висловити свої міркування з приводу ідеї радості-сміху, але нагоди не траплялося, часу все не вистачало для глибокої бесіди. Може, сьогодні?

Гриць зайшов до контори, до диспетчерської, оглянув машину, привітався з напарником, який, відганявши свої чотирнадцять годин, поспішав додому, і виїхав на трасу. Біля метро «Більшовик» підхопив пишноволосу, русяву білозубу кралю. Вона сіла спереду, поруч з Грицем, осяявши його сліпучою посмішкою. Він бігцем окинув її високий бюст, зустрівся поглядом із зеленими очима, відчувши якусь магнетичну привабливість.

– На Русанівку, – сказала краля.

Гриць вивернув машину на проспект Перемоги, помчав до Хрещатика, інколи косуючи на дівчину. Вона зосереджено перебирала в сумочці фотографії, інколи зупиняючись на деяких, і, здавалося, зовсім не звертала уваги на водія. Гриць боковим поглядом відзначив надзвичайну красу деяких дівочих облич на зображеннях.

– Актрисами цікавитесь? – недбало запитав він, зиркнувши на пасажирку.

– Невже я схожа на ідіотку? – дзвінко засміялася вона. – Збирати знаменитостей? Навіщо? Щоб компенсувати власний комплекс неповноцінності? Я не страждаю такою недугою, – кокетливо додала вона. – А ці дівчата – мої подруги…

– Невже такі красиві? Чи то ретуш?

– Яка там ретуш? – образилася дівчина. – В житті вони незмірно красивіші. Гляньте ось на цю – подобається?

– Дуже! – відверто сказав Гриць. – На індуску подібна…

– Справді, – згодилася дівчина. – В ній є щось східне. Вона ще з дитинства любить виконувати східні танці. Дуже весела, грайлива, радісна…

– Як ви сказали? – стріпнувся Гриць. – Радісна?..

– Правду сказала, – здивовано глянула на водія дівчина. – А чому це вас збентежило?

– Та нічого… То я так… Дуже люблю радісних людей… Щирих, відвертих, ясних, веселих. По-моєму, вся біда в світі від песимістів, скептиків, ображених, сірих, озлоблених. Коли везеш похмурого, злого пасажира, то й сам відчуваєш себе ніби під пресом зла, невдоволення, пригніченості. Мов хмара над тобою. А ось вас підхопив – аж веселіше на душі стало…

Дівчина вдоволено засміялася, віялом склала фотографії, засунула в сумочку.

– З Інною познайомитесь – там океан веселощів та радості. Я порівняно з нею – кислятина!

– А що… я можу познайомитися… з вашою подругою? – перехопило подих у Гриця.

– А чому б і ні? – здивувалася дівчина. – Хіба ви страждаєте комплексом неповноцінності? Я б не сказала…

– Гм! Це несподівано. Але, якщо ви не жартуєте… я з радістю! З радістю, – щасливо повторив він. – А як? Де? Коли?

– Скажімо, сьогодні ввечері… Підійде? О десятій?

– Не вийде. Сьогодні у мене нарада в журналі… я позаштатно працюю в журналі «Хрін» … Та й план треба підігнати. А завтра…

– Тоді завтра… О десятій вечора. Ось вам адреса, тут є телефон. Звичайно, я сподіваюся на вашу делікатність… Раптом вам не сподобається…

– Та ви що, ви що? – збентежено бурмотів спантеличений Гриць, ховаючи аркушик з адресою в кишеню курточки. – Я буду щасливий…

– Ви мені подобаєтесь, – сказала дівчина, дружелюбно кладучи долоню на його руку. – Думаю, що й Інна вам припаде до душі. Море втіхи будете мати, запевняю. Ми зберемо завтра дружню вечірку – кілька знайомих дівчат, їхні кавалери. У Інни якраз нікого не буде, ви для неї чудова пара. Домовилися? О десятій вечора. Може, й машину захопите? Га? Після вечірки кудись майнути… Чи план натискує? Ха-ха-ха!

– Який там план, – втішно підхопив її жартівливий тон Гриць. – Ради такого знайомства можна… перевиконати план! Вам тут зупинити? Будь ласка…

– Дуже рада. Як вас звати?

– Григорій. Гриць…

– Дуже приємно. Я – Віолета…

Вони зупинилися біля метро «Гідропарк». Віолета відчинила дверцята таксі, почала ритися в сумочці. Гриць зупинив її жестом.

– Ні, ні, не треба! Мені приємно було вас провезти… Потім таке знайомство. Незручно…

– Що ви! Це ж ваша робота. Навіщо нам цей дріб’язок, – осудливо мовила дівчина, підбадьорливо всміхаючись. – Ось коли станемо друзями – тоді інша річ! Тоді – будемо по-дружньому.

Гриць безпричинно, щасливо засміявся, взяв від неї плату за проїзд, вкинув у кишеню.

– Ну, сьогодні У мене свято. Спасибі вам, Віолето!

Ще одне прохання: фотографію Інни… не могли б… подарувати?

– Оцього не можу! Познайомитесь – хай сама вирішує… Домовилися? Гуд бай! Здоровенькі були!

Ще раз блиснувши разком білих зубів, дівчина рушила від машини, грайливо похитуючи стегнами, перетнула тротуар і зникла в переході метро. Гриць зітхнув, знову ввімкнув запалення, всміхаючись сам до себе. До нього підбігло двоє – чоловік і жінка, попросили підвезти до загсу Дарницького району. Машина рушила, пасажири на задньому сидінні мовчали, в салоні повисла гнітюча тиша. Гриць глянув у дзеркальце: чоловік і жінка, жовчні, насуплені, якісь невиразні, сиділи непорушно, немов манекени, не дивлячись одне на одного. Хлопець відчув спиною хвилю ненависті й люті, що струмувала від них, і від того йому стало незатишно й тяжко. Радісний настрій танув, ніби сніг на весняному сонці. Але він вирішив зберегти його, не піддаватися чужому настроєві: адже довкола такий променистий липневий день, так багато дитячого сміху, таке веселе сонце котиться у дивоколі над містом!

Глянувши ще раз у дзеркальце на пасажирів, Гриць недбало запитав:

– Розписуватись у загс?

– Нема дурних! – злісно одрізав чоловік, і його сухе обличчя жовчно сіпнулося від люті. – Вже було – розписування, привітання, веселощі й тому подібне. Ситий по горло!

– Та й з мене достатньо! – одрізала жінка, ніби полоснула бритвою. – Ти хоч би при людях стримувався. Будь джентльменом! Ти ж завжди грав таку роль – ввічливого кавалера!

– Ти не лише джентльмена, а й господа-бога виведеш з себе! – прохрипів пасажир. – Один вихід – світ за очі!

– Так ви до загсу розлучатися? – здивувався Гриць.

– Атож! – дружно відповіли обоє.

– А розписалися давно?

– Три роки тому…

– Є діти?

– Синок, – тихо відповів чоловік.

– Невже ви й розписувалися, ненавидячи одне одного? – якось по-дитячому запитав Гриць. – І синка породжували в сварці та люті?

– Що ви, що це ви таке говорите? – розгублено озвалася жінка. – Хто ж… розписується не люблячи? Чи дитя виношує з ненавистю?..

– То любили ж ви одне одного? – допитувався хлопець. – Говорили ж хороші, ніжні слова? І знаходили в своєму супутникові щось добре, достойне… і вирішували пов’язати свої долі для спільного шляху… не для роздору…

– Було, було, – понуро сказав чоловік, тяжко зітхнувши. – Була й вона хороша, привітна… а де все те поділося?

– А твій шарм, ніжність, лицарство де поділися? – з болем запитала жінка, витираючи сльози. – Звідки з’явився у тобі дракон, тигр, якась нещадність?

– Все воно й лишилося у ваших душах, – твердо сказав Гриць, відчуваючи, як хвиля лоскоту тривожить його серце. – Тільки ви розвіяли ті скарби в сірій повсякденності, а натомість випустили з підсвідомості звіринець… Не гнівайтесь… той звіринець є в кожній людині, тільки дехто вміє тримати своїх рептилій на ланцюгу… а дехто навстіж відкриває ворота, випускає те ревище назовні… Яка честь для людини так чинити? Хіба не краще плекати свої кращі квіти душі? І показати приклад синові, як треба діяти. Може, в цьому й покликання людини – загнуздати в собі дракона, перемогти себе?!

Пасажири мовчали, ніби оцінювали схвильовану мову водія. Певно, з ними ніхто так не говорив, так нещадно не зривав з їхнього сумління мережу амбіції та фальшивого самозахисту. Раптом чоловік торкнувся Грицевого плеча й сказав:

– Зупиніть, будь ласка…

Гриць пригальмував, вони були біля вулиці Миру в Дарниці.

– Що трапилося? Нам ще далеко їхати…

– Ми вийдемо, – сказав чоловік, ніби тяжко роздумуючи, разом з тим поглядаючи на жінку. – Нам треба подумати…

– Ви теж так вирішили? – стримуючи радість, запитав Гриць.

Вона задумливо кивнула. Заглянула в його чорні палаючі очі, тихо запитала:

– Звідки у вас, хлопче, така певність у чистоті людини, така переконаність? Хто ви?

– Просто – людина, – зніяковів Гриць. – Я лише знаю одне, що ненавистю й злом нічого не вирішується. Щось добути можна тільки радістю, доброзичливістю… Можна навіть розійтися, якщо очевидна несумісність характерів… але розійтися по-дружньому, бажаючи успіху один одному. Бо як же це можна – спочатку обнімати друга, цілувати, шепотіти ласкаві слова… а потім – драконом величати? Мені боляче чути таке. Чуєте – боляче!..

Жінка раптово поцілувала Гриця в щоку, розридалася, приклавши хустинку до очей. Чоловік вийшов з таксі, тицяв водієві гроші, ніяково всміхався. Допомігши жінці вийти з машини, він сказав:

– Спасибі, хлопче! Хай тобі щастить. Ти – хороший чоловік! Хай доля пошле тобі й пару таку, як ти!

Гриць втішно засміявся, зачинив дверцята, рвонув машину з місця, залишивши розгублено-радісне подружжя під зеленими свічками тополь, на тротуарі.

Хвилин тридцять Гриць стояв біля зупинки бориспільського автобуса, чекаючи пасажирів. Читати вже було нічого, і він заглибився у роздуми. Довкола вирували потоки людей, чулося дитяче щебетання, сміх молодих дівчат, цвірінькання горобців, які зчиняли бійки за крихти хліба і зернята, а хлопець не бачив того, поринувши в спогади про свою зустріч з Радісним. Згадалася дивна фраза таємничого супутника: «Радість – енергія». Що це означає – символ чи конкретний вияв космічних сил? Ми звикли вважати радість лише суб’єктивним станом чуттєвої істоти, яка осмислює свій стан вдоволення, гармонії або невдоволення, дисгармонії – і називає перше радістю, а друге – сумом, печаллю, відчаєм. Але хіба можна твердити, що в природі поза нами відсутня радість? Хіба не радіє природа – від найменшої бадилини до птахів, коли на обрії сходить ранкове сонце? Або коли в спраглі дні палючого літа в небі спалахує гроза і живлючі дощі напоюють змучену землю, даруючи дорогоцінну вологу травам, квітам і деревам? Може бути, що радість – конкретний вияв світової динаміки, і є можливість проникнути в тайну цієї енергії, осягнути її, а тоді… Гриць нетерпляче заворушився на сидінні машини: тоді людина стала б лідером радісної сили, могла примножувати її, нагромаджувати, поширювати її володіння, акумулювати, витискувати з нашого світу, виганяти полчища злоби, ненависті, мізерності, деградації, суму! Уявити лише – побудувати генератори радості, перетворити світ, людей, тварин, планету, опромінюючи їх потоком гармонії. Радісний казав, що все це й тепер відбувається – при революційних ураганах, при появі динамічних, радісних лідерів, при дружній спільній праці, при контакті з геніальною поемою, музикою, піснею. Але всі ці спалахи минають, згасають… і знову деградація компенсує минулі втрати, злоба наступає, бере реванш у душах людей… особливо нестійких. Як же утвердити бастіони радості, як вробити її здобутки безповоротними? Чи не в цьому найголовніше завдання людини?!

У віконце машини просунулася сива пика з багрово-фіолетовим носом, хрипким голосом запитала:

– Твоя тачка в аеропорт бігає, шеф?

Гриць зітхнув, вирваний з течії глибокого роздуму, кивнув:

– Сідайте.

Пасажир кинув на заднє сидіння здоровенний саквояж, сам ледве впхав товстенні тілеса поруч з водієм. Рушили, вибралися з коловерті Дарниці, минули Червоний Хутір. Пасажир порушив сонну мовчанку, дихнув на Гриця сивухою, гикнув:

– Шуруй, брат! запізнююся. З дружками загулявся…

– Вам на який? – запитав хлопець.

– Новосибірський. На дванадцять…

– Встигнемо…

– Тоді лади!

Пасажир помовчав, неуважно дивлячись на соснові ліси, яблуневі сади обабіч широкої автостради, позіхнув. Знову повернувся до водія, запитав:

– Робота путяща?

– Нічого. Подобається.

– Навар підходящий?

– Який навар? – здивувався Гриць.

– Ти що – вчорашній? – оскалився пасажир, гучно сякаючись у брудну картату хустинку. – Чи викобенюєшся, граєш чеснягу?

– І все-таки – не розумію…

– Гм… Я питаю, що маєш з цієї тачки?

– Зарплатня добра. До двохсот п’ятдесяти виробляю…

– Ну це на хліб, на молоко. А я питаю про навар?

– Таким не займаюся, – сухо відповів хлопець, зрозумівши, чого хоче захмелілий пасажир. – Мені достатньо зарплатні…

– Ну й дурень, – махнув волосатою лапою чолов’яга. – А я б на зарплатню копита відкинув. Як ти думаєш – скільки я отримую?

Гриць знизав плечима, критично глянув на пасажира.

– Звідки мені знати? Залежно, де ви працюєте…

– Рибалка я. Поняв? У Примор’ї працюю. На траулері. Маю зарплатню – шістсот-сімсот у місяць. Затямив?

– Багато, – згодився Гриць. – Академічна зарплатня…

– Атож! – радо підтвердив пасажир. – А мої матеріальні й духовні потреби перевершують ці копійки. Усьок? Що ж мені робити? Треба крутитися. І я – кручуся…