Текст книги "Вогнесміх"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 38 страниц)

– А що це означає? – поцікавився Гриць.

– Хе-хе! Секрет фірми. Одне тільки скажу: маю кругом-бігом щомісяця ще стільки, та півстільки, та четверть стільки… та плюс ще одну зарплатню… Хе-хе-хе! Рахувати вмієш? Загадка для дітей. Ти що окончив?

– В університеті вчився. На журналіста. Курси англійської закінчив. Заочно вчуся в політехнічному, вивчаю електроніку, нову технологію…

– Тю на тебе! А чого ж поперся на цю тачку? І ти мені заливаєш, що нема навару? Ну, кирюша, ти даєш! Точно, маєш стільки та ще півстільки… Хе-хе! Вгадав?

Гриця аж занудило від базікання цинічного набридливого пасажира, і він був радий, коли вони під’їхали до аеропорту. До дванадцятої лишалося десять хвилин, далекосхідний рибалка, купаючи водія в густому сопухові перегару, тицяв йому в долоню вологу десятку.

– Славно домчав ти мене! – вдячно прогув пасажир. – Ну, бувай! І не забудь про навар! Хе-хе-хе! Чого ти, чого? Ніякої здачі. Бери все собі! Що? Не хочеш? Не положено? Совість не дозволяє? Ну й балда! На тому місці, де совість була колись, знаєш що виросло? Хе-хе! Дурнів не сіють, вони самі родяться! Лади, шеф, катай далі!

Коли захмелілий пасажир влився у потік людей і зник за прозорими дверима приміщення аеропорту, Гриць полегшено зітхнув, під’їхав до зупинки таксі, прилаштувавшись ззаду, в хвості чатуючих машин. Намагався спіймати відлуння попередніх роздумів про суть радості, але до свідомості настирливо пхалася сиза пика з багровим носом, чулися гидкі, двозначні фрази, вони клювали думку, ніби голодні птахи, і годі було їх про гнати розумовим зусиллям. Ось вона – біда невпинного контакту з потоком дисгармонії. Ти зобов’язаний мати справу з річищами мізерної, деградованої, навіть злочинної свідомості, а отже, відчиняєш двері тій дисгармонійній енергії до своєї психіки, до серця. Одягай якнайкраще випрасуваний, вибілений, почищений костюм, але, скочивши в болото, хіба зможеш оберегти свою білосніжність недоторканою?

До Києва Гриць повіз молоду жінку з трьома дітьми. Хлопець-підліток сів спереду, дівчатка – дев’яти та трьох літ – тулилися біля матері. Трирічна янголоподібна, білява красунечка вперто лізла на переднє сидіння, хлопчик її відштовхував, і вона ображено схлипувала, тулячись до задумливої матері, а та тихенько вмовляла її:

– Маленьким діткам спереду не можна!

– А Івасику можна? Еге? Йому можна?

– Він уже великий. До того ж він у нас мужик, мріє бути шофером або льотчиком… хай привчається сидіти спереду!

– Я теж, – хлипала дівчинка, – хочу бу-у-ути льо-о-отчиком, щоб сидіти… спе-е-ереду!..

Гриць слухав той втішний діалог, усміхався сам до себе. Вже з таких літ, навіть у сім’ях, де нібито принцип єдності має набирати природної, закономірної сили, зріють зернята суперництва, ревнощів, заздрості. Все це зрозуміло: пливе та ріка з сивезного минулого, де ревуть і завивають наші ящерні попередники, наші мавп’ячі бабусі та дідусі, наші тигрячі та вовчі пращури. Але ж яка вдячна робота людини – трансформувати всю ту генетичну спадщину у милозвучну пісню краси й людяності?!

Він згадав завтрашній вечір, уявив темні, магнетичні очі дівчини, яку мигцем побачив на фотографії, і відчув теплу хвилю під серцем, знову осягнувши потік радості, в який пірнув від світанку…

Після шостої години вечора він уже був у приміщенні часопису «Хрін», постукав до кабінету редактора.

– Кого там нечиста сила приперла? – почувся гучний голос Товкача. – А, то ти, кочегаре? Заходь, заходь! Це добре, що ти примчав, незабаром почнемо нараду. Сідай отам, у куточку, переглянь останні журнали, а я перечитаю ще деякі матеріали в останній номер…

Редактор заглибився в роботу, а Гриць, знявши кашкета, сів у глибокий фотель біля журнального столика, недбало перегорнув кілька сторінок «Хріну», позіхнув, відсунувши часописи вбік. Глянув на Товкача. Над тим висів плакат: розкішний хрін у зелених штанях тримав у руках перо-списа, націлюючи його на читача, а довкола нього яскраво-червоною фарбою пломенів напис: «Бачили очі, що купували, – їжте, хоч повилазьте!».

«Це – гарно зроблено», – відзначив Гриць. І зрозумів – чому. Бо народний гумор, звідки запозичена ця фраза, завжди був м’який, людяний, доброзичливий.

Кабінет почали заповнювати співробітники редакції, художники, позаштатні кореспонденти. Дехто вітався з Грицем, одна молода художниця всілася навпроти нього, часто позирала, усміхалася й щось малювала в альбомі.

Плив гомін, всі зацікавлено позирали на редактора. Товкач поважно розсівся в кріслі, постукав олівцем по склу.

– Браття хрінчани! – урочисто промовив він. Витримавши паузу, вів далі: – Сьогодні у нас – важливий день. Історичний!

– Істеричний? – притуливши долоню до вуха, перепитав літредактор – сивий, зморшкуватий, іронічний і лукавий.

Почувся сміх, шепіт.

– Не істеричний, а – історичний! – посварився олівцем Товкач. – Ви ці штучки залиште при собі, Гавриле Ониськовичу! Ви не в колгоспному клубі доярок розважаєте, а на важливій нараді, де, так би мовити, вирішується доля реготального цеху!

Усі всміхалися, переглядалися. Товкач провадив своє:

– Я тут переглянув купу листів від читачів, наших шанувальників. Дехто з них пише гостро і дотепно, що наш «Хрін» – скис!

– Ха-ха-ха! – весело сколихнулася аудиторія.

– Хе-хе! – задоволено кивнув головою редактор. – Ян бачите, читачі вчасно вдихнули нам порцію здорового сміху, народного сміху…

– Ха-ха-ха! – заливалася редакція, ніби жито хиталося під вітром. – Ой, смішно! Хрін – скис! А читачі нам – порцію сміху! Ха-ха-ха! Ой, умру! Тримайте мене! Ха-ха-ха!

– Ша! Досить зуби продавати! – нахмурився редактор. – Ми тут не на вечорі гумору й сатири! Ми тут вирішуємо долю сміху!

– Ха-ха-ха! – тряслася аудиторія, вже не в силі стримати гомеричного реготу.

– Яка це вас муха вкусила? – посварився Товкач. – Прошу уваги. Ша! Дома можете сміятися од пуза, а тут зберігайте робочий настрій!

Сміхотлива хвиля поволі затихала й нарешті згасла.

– На чому я зупинився? – запитав редактор.

– На тому, що наш «Хрін» скис, – підказав художник, худорлявий хлопець з тонкими губами і насмішкуватим поглядом з-під густих брів.

– Це не я кажу, що «Хрін» скис, а нам народ підказує, – підняв олівця вгору Товкач. – Трудящі висловлюють у своїх листах думку, що наш гумористично-сатиричний журнал годиться лише для снотворного. Я вже не хочу наводити їдкіші характеристики, доволі й того, що сказано. Що – не згодні? Оцінка сувора, але треба дивитися на речі відверто. Журнал у нас сірий, нецікавий, нудний! Ми заштампувалися. Часто даємо матеріали півстолітньої давнини. Критика беззуба, тривіальна. Рівень критики – сторожі, кербуди, п’яниці, хапуги, спекулянти, стиляги, та й то – все це без конкретного прицілу, безадресно, вузько. Треба розширити арсенал нашої клієнтури, та й знайти інші характеристики сміху, зробити журнал справді веселим і життєрадісним. Все те, що ми робимо, – набридло! Потрібен струс, оновлення, вибух вулкана! О! Перш за все пропоную придумати нову назву для часопису, бо «Хрін» – застарів. Нам так і проілюстровано характерним діалогом читачів: «Ти потрапив у «Хрін» – читав?». «Ну й хрін з ним – перенюхаємо!» – відповідає покритикований.

– Ха-ха-ха! – знову засміялися присутні.

– Отож-бо, – повчально Сказав Товкач. – Люди нас смішать, а ми не вміємо лоскотати емоції народу, а це – наша професія, наш святий обов’язок. Напружуйтесь, браття хрінчани, крутіть свої шарикопідшипники, видавайте на-гора нові ідеї, щоб, читаючи наш журнал, люди не позіхали, а гоготали, мов скажені, і лускали від сміху, як переспілі кавуни! Спочатку про назву… Які будуть пропозиції? Бо «Хрін», справді, якщо сурйозно подумати, – не підходить. Асоціації всякі… Потім такий роздум: доки ми були бідніші – хрін трудящим був ні до чого! Пекучий корінь, від якого крутить у носі. А нині, коли на святковому столі красується смажене порося, – людям лише дай хрону! І тому назва наша стає анахронізмом! Чуєте? Ана-хрон-ізмом! Навіть тут хрін пробивається!

– Тоді не «Хрін», – іронічно озвався літредактор, – а хай буде «Хріновина»! Це вже не корінь пекучої рослини, а – поняття! «Хріновину» поросяті в зуби не вставиш. Або – «Хрінова справа»! Уявляєте? Чоловікові кажуть: «Ти потрапив у «Хрінову справу»!

– Ха-ха-ха! – втішно засміялися присутні.

– Або ще можна «Хронос»! – гнув своє літредактор. – Тут вам і стара назва лишається, і разом з тим назва древнього батька богів, котрий пожирав дітей своїх, а тому, мовляв, стережіться!

– Смієтеся! – нахмурився Товкач. – Ми тут, Гавриле Ониськовичу, не для сміху зібралися, а для сурйозної розмови…

– Ха-ха-ха! – вирувала аудиторія.

– Цитьте! Забороняю сміятися! – кричав редактор.

Люди заливалися ще сильніше. Нарешті хвиля веселощів спала. Редактор підняв вказівного пальця, повчально помахав ним перед своїм носом, адресуючи той жест літредакторові.

– Ні «Хріновина», ні «Хрінова справа», ні навіть «Хронос», попри свою оригінальність, не пройдуть! Ви ці штучки киньте, хлопці й дівчата! З «Хріном» треба попрощатися. Вищий, культурніший рівень вимагається. Науковіший, модерніший! І не забувайте, що в нас тепер індустріальна, комп’ютерна, космічна ера, що в нас усебічна перебудова, а отже, й назва повинна бути революційна, оригінальна, а разом з тим – народна, до того ж делікатна, весела! От вам парадокс – щоб назва веселила і щоб її боялися!..

– Тоді «Ам6а»! Або «Хана»!

– Кому амба? Кому хана?

– Як то – кому? Хапугам, п’яницям, бюрократам!

– Це нам буде амба й хана, якщо таку назву виберемо!

– Тоді, може, «Довбня»?

– «Довбня» – це було б здорово! І по-народному! Але…

– Що але?..

– По-перше, «Довбня» – це 6ільше підходить для науково обгрунтованої критики. Для літературно-критичного цеху. Для письменників, поетів… Щоб як ухнув – то й вода одсвятилася! А для нас треба, щоб були сміх і їдучість. Об’єднати дотепність, веселощі й пекучість. А «Довбня» – це вже не до сміху. Які веселощі, коли тебе довбнею вгамселили?

– Тоді «Хоч смійся – хоч плач!».

– Оце вже щось нове, свіжіше! Але я бачу, браття хрінчани, що ось так, зопалу, ми не знайдемо потрібної назви. Даю завдання – негайно вирушати всім у народ, в гущу людську, в стихію реготальну! Бо ми підходимо до такої епохи, коли огидних явищ все меншає, а сміху треба якнайбільше! Без сміху діло не піде! Жити не можна 6ез сміху, товариші! Складемо графік, кожному відрядження в зуби. За тиждень-другий щоб мені було море сміху. Я теж поїду. До джерел реготу. Будемо шукати свіжих ідей веселощів, сміху й безжальної сатири. Допетрали, браття хрінчани?

– Допетрали! Ха-ха-ха! – сміялися співробітники.

Гриць слухав усі ті кумедні репліки, сміявся разом з усіма, а разом з тим відчував, що справжніх веселощів, правдивої радості у всьому цьому гиготінні нема й не може бути. Те ж саме відчуття в нього бувало і на вечорах сатири та гумору, в цирку, коли він слухав сумнівні, вимучені репліки клоунів. Глибинної радості, такої, як у дітей, не було в офіційних, професійних гумористів. Та, мабуть, і не могло бути! Чогось тут майстри сміху не додумали, не збагнули, загубили на життєвих стежинах.

До нього підсіла молода художниця, котра щось малювала протягом всієї наради в альбомі, подала листок ватману, де був намальований дружній шарж на Гриця: густючі брови нависали вад чорнющими блискучими очима, все це було дуже схоже, але всі інші риси – спотворені, деформовані, окарикатурені. Гриць завжди ставився байдуже до карикатур, але тепер це зображення чомусь його роздратувало. Він звів очі на дівчину. Художниця лукаво усміхалася.

– Схоже?

– Непогано, – сухо відповів Гриць. – Дуже подібне до того суб’єкта, який сидить перед вами. Але я не розумію – навіщо це?

– Як то? – розгубилася дівчина і щоки в неї запаленіли.

– Що це вам дає… і що дасть мені? – домагався хлопець.

– Ну, це ж загальноприйнято… дружній шарж… смішно, весело…

– Не бачу нічого смішного, – похитав головою Гриць, повертаючи їй малюнок. – Навпаки, це дуже сумно…

– Що? – спалахнула художниця. – Що сумно?

– Ви така юна… і вже такий викривлений погляд на світ, – прошепотів Гриць. – Щоб так малювати, треба весь час помічати якісь недоладності в людях, в істотах, в явищах. Розумієте? Ви одягаєте на очі, на почуття, на психіку специфічні окуляри, екран, котрий все довкола деформує, спотворює. Навіть природа тисячоліттями ліпить, формує прекрасні взірці… Скільки перед нами пройшло митців, які дали нам шедеври краси й гармонії… а ви…

– А я? – мов луна, повторила дівчина, бліднучи від образи, а може, від якогось несподіваного психологічного зрушення.

– А ви… руйнуєте всю ту красу! – безжально сказав Гриць. – Йтимете крізь життя, намотуючи на свою творчу душу пасма потворностей, деформацій, карикатурних взірців. Ви вже не зможете сприйняти краси в усій її стихійності та чистоті. Критерій потворності змурує для вас моторошний панцир цинізму, зневаги, насмішки… і ви навіть зовні уподібнитесь тим зображенням, які будете малювати. Це ж давно відомо: кожен є те, що він бачить, про що мріє, що творить!..

– Це страшно! – прошепотіла дівчина, рвучи на дрібні шматки аркуш з малюнком. – Це жахливо!

– Що страшно? – розгубився хлопець. – Я вас образив?

– Ні, ні! Ви ніби ножем розпанахали мою свідомість! Я… я не думала так. Мене навчали, що це… що це потрібно, весело, майстерно… І ось! Я раптом побачила себе збоку… побачила себе через десять, двадцять, тридцять літ… Це – страхітливо! Дякую, дякую вам! Я буду думати! Повірте, я знайду свій шлях!.. Правдивий шлях…

Дівчина схопила під пахву альбом, хутко метнулася до дверей. Учасники наради вже виходили з кабінету, гомоніли, перемовлялися, сміялися. До спантеличеного Гриця підійшов редактор, поплескав долонею по плечу.

– Не сподобалася розмова? – запитав Товкач хлопця. – Бачу, бачу. Базар! Хіба в такому бедламі щось путнє придумаєш? Ось поїдемо в народ… Хочеш зі мною? Га? Поїдемо разом. Візьмеш відпустку за свій рахунок у конторі своїй. Та й взагалі, треба тебе забрати сюди… в штат! Свіжі сили мені ось так потрібні. То як – поїдемо в село? Є в мене одне на приміті. Діла з плеч деякі поскидаю – рвонемо! Жди – я повідомлю. Згода? Ну й добренько! Ну й лади!..

Зробивши ввечері, після наради в журналі, кілька рейсів, Гриць зупинив машину біля Золотих воріт, сам піднявся по сходах, обійшов споруду довкола і зупинився в затишку, під рубленими стінами. Він любив це особливе місце в Києві ще з тих часів, коли Золоті ворота були тільки купою деформованого каміння, скріпленого металевими штабами. Піднесена над площиною сучасного міста, старовинна брама ніби виводила Гриця (особливо в зоряні ночі) в інші епохи та реальності…

От і тепер… місто поволі затихає, зморене працею, літньою спекою, цілоденною напругою, муркоче, ніби велетенський стародавній котище, котрий влігся на горах Дніпра та й задрімав під мелодію зоряних дзвіночків. Ледве-ледве колишуться віти каштанів, купаються в потоці мерехтливого сяйва, що плине від далеких світил. І забувається, що ти істота двадцятого віку, що довкола тебе модерні будівлі космічної ери, циклотрони, обсерваторії, ракети й комп’ютери, що сам ти водій таксі, журналіст і дитя неспокійної епохи, коли вирішується доля твоєї земної колиски… все те відходить, тане десь поза полем свідомості, залишає тебе наодинці з вічністю, з глибиною таємничої домівки, в якій тоне і планета, і сонце, і галактичні спіралі, і міріади міріадів мегасвітів, уявлених і неуявлених, можливих і неможливих…

І що таке ти перед тією глибиною, таємничістю? Чи є ти для неї, чи відзначає вона, відчуває твої болі, страждання, пошуки, радощі, тріумфи й урочистості?

Можливо, є якісь канали контакту, пізнання, розуміння, якими можна вийти в іншу площину чуття, де теперішні таємниці та болісні борсання думки випаровуються під сонцем раптового осяяння, і все стає на свої природні місця, і ти просто й радісно розумієш своє покликання і своє значення в зоряній світлиці буття. Може, такі стежки десь поряд з нами, може, ми навіть бачимо їх, але вважаємо тривіальними, банальними, повсякденними атрибутами буденності. Поміж юрбами може йти великий мудрець, осяяний істиною, але байдужі товпища далекі від того, щоб прочитати знаки посвячення на його чолі, побачити блиск таємниці в його очах, бо запилене вбрання прикриває його тіло, і звичайні зморшки та втома на обличчі маскують сяйво духовного скарбу, прихованого в серці.

Ця площина Золотих воріт подібна до такого проходу в інші часи й простори: навіть топологічно вона не вписується у структуру сучасного Києва, а ніби залишена далекими пращурами, мов релікт іншого життя, мов відлуння інших сфер на загадку нам, онукам, засліпленим гуркотінням актуальності, поринутим у круговерть звуженої реальності. Ось підійди до краю площини, заплющ очі, простягни долоню в простір, скажи заповітне слово… чи не відгукнеться хтось звідти, з минулої або грядущої іншомірності?

– Громадянине! – почувся ввічливий, але суворий голос.

Гриць сахнувся від несподіванки, розплющив очі. Поруч нього бовваніла постать міліціонера, права рука стража порядку була піднесена до кашкета, а очі холодно поблискували у відсвіті вуличних ліхтарів.

– Громадянине! – повторив міліціонер. – Хто ви й чому ось тут о такій порі вештаєтесь?

– А хіба не можна? – отямившись, запитав Гриць. – Адже тут не написано «Вхід заборонено» або – «Заміновано»…

– Жартом хочете відбути? – не піддавався на веселий тон міліціонер. – Звольте відповідати, коли вас запитують. Вдень можете стовбичити біля Золотих воріт скільки заманеться, а тепер – ніч, довкола – ні душі, а ви тут чаклуєте, ворожите щось. Хто ви, чого вам тут треба?

– Та нічого особливого не треба, друже, – м’яко промовив Гриць. – Просто я люблю це місце, розумієш? Ось моя тачка стоїть, таксі… Ось моє посвідчення. Та хіба справа в цих папірцях? Мені б хотілося, щоб ти відчув те, що відчуваю я. Ніч, тайна зоряного дивокола, особливість цього місця… Ти можеш уявити, скільки душ пройшло крізь ці ворота? Куди кожен з них ішов, до кого, для чого? Які струмені прагнень, які потоки психоенергії! Ці ворота – ніби шлюз таємничої ріки буття, крізь який вирував водограй душ і сердець. А потім – ріка повернула десь в інший бік, річище висохло… і ми тепер мацаємо сухі, замшілі камені і не чуємо, де тепер кипить хвиля, що гупала колись в цю браму…

– Гм, та ти поет, – потеплілим голосом сказав міліціонер. – У посвідченні – шофер таксі, а в душі читається – романтик, поет, філософ. Приємно, їй-богу, приємно. Я думав, якийсь алкаш допився до білої гарячки, та й валяє дурня біля Золотих воріт. А воно, бач, зовсім інше. На, забери свої документи, громадянине Гук, а ще краще – Грицю! Бо ми ж однолітки. Я оце недавно повернувся з армії та й пішов служити в міліцію, хоч, по правді кажучи, люблю село, ліс, ріку… і зорі, як ось ти… Ходжу, мрію, дивлюся на небо… хоч воно тут зовсім не таке, як у селі або в горах… Ти був у горах?

– Був, – сказав Гриць і одразу пригадав свою казкову пригоду на Клухорі, і такий спогад химерним вінцем зв’язав воєдино Кавказ, Радісну Істоту, Золоті ворота, міліціонера, його дивний настрій і роздуми. – На Кавказі був…

– А я – в Карпатах. І на Памірі. Різні гори, але і ті й другі – дивовижні. Особливі. Карпати, ніби ніжна, рідна пісня, знайома тобі ще з дитинства. А Памір – мов космічний храм… як хорал… Зорі там – близенько, просто нависають над тобою… підніми руку – здається, ось-ось торкнешся…

– Ти, брате, теж поет, – засміявся Гриць. – Пробач, як тебе звати?

– Савою мене звати. Сава Корінь. Я з Полтавщини, над Пслом народився і виріс. Рано залишився сиротою. Мати була одиначкою, ростила мене, доглядала, вчила… та померла від запалення легенів, коли було мені дванадцять літ. Родичі доглянули, доки в технікум лісопромисловий поступив, а далі – армія, міліція… Простенька біографія – чи не так?

– Я б не сказав, – не згодився Гриць. – Така біографія або відкриває золоті ворота душі… або кидає у вихор блукань, падінь і навіть злочинності…

– Ну, таке мені не загрожувало, – засміявся Сава. – В душі багато всякої всячини ворушиться, різні тяжіння, магніти, але до злочинної доріжки у мене відраза ще з дитинства. Не розумію, чому багатьох юних так легко захоплюють в свої мережі злочинці? Яка може бути романтика в крадіжці чи в пограбуванні? Може, якийсь генетичний вихор? Або недогляд і байдужість дорослих?

– Це тобі легко говорити, бо ти стихійно потрапив на стежку добру й вірну, – сказав Гриць. – А несформована психіка, котра не має підтримки, а то ще й перебуває на похилій площині? Та й ти… сам же кажеш, що любиш село, поле, ліс, зорі… а пішов у місто… Чому?

– А ти? – засміявся міліціонер. – Поет, романтик, а крутиш кермо, катаєшся в лабіринті вулиць? Чому?

– Ну, в мене є мета. Хочу вивчити життя саме в такій круговерті, як місто, динаміка вулиці… навіть конкретно, як таксист…

– Тоді інша справа, – схвально кивнув Сава. – Якщо не брешеш, тоді це чудово. А де твої рідні? Батьки? Живі, здорові?

– Атож, – кивнув Гриць. – Недалеко від Києва. Ліси, озера, скільки звірини, птаства. Батько мій там єгерем працює в заповіднику, і сестра Христина. Матінка вдома, по господарству. А ще є сестра Марія, вчителька, і брати – Іван, Юрій, Борис. Іван – голова колгоспу, Юрій – в зоряному містечку, він космобіолог, але що та як – мовчить, не дозволено про те писати. Ну а Борис – у Києві, кібернетик…

– Ого! – з повагою озвався Сава. – Сімейка славна, аж завидки беруть. Мені б бодай одну сестричку або братика…

– Так за чим зупинка? – розчулено промовив Гриць. – Давай будемо братами. Ось тобі моя рука. Хочеш?

– Ти це… серйозно? – розгубився Сава, дивлячись на бліде натхненне обличчя Гриця. – Чи, може, жартуєш?

– Хіба таким жартують? Та ще й такої ночі? Нас же слухають далекі зірки… і пращури чують, що ми говоримо… і оце древнє каміння… Розумієш?

Хлопці обнялися, ніяково поплескуючи один одного по плечах, все ще не вірячи, що таке можливе, що можна ось так, в лабіринті буденності, торкнутися серцем до чогось дорогого, втаємниченого, давно забутого, розгубленого на манівцях історичних вітрів.

– Як тільки випаде час, – сказав Гриць, – можеш їхати до нашого села, не задумуючись. Батько і матінка приймуть як найдорожчого друга мого. Чуєш? Ось… я черкну адресу… Може, закортить рибки половити… чи на полювання… Там неподалік є чудові урочища, восени туди сотні рибалок та мисливців пруть. Правда, я не охочий до полювання, а рибку колись славно ловив. Може, сподобаються тобі наші місця, захочеш десь там влаштуватися, в тих чудових лісах. Адже ти лісник? А для міліції достатньо міських хлопців, для них ця стихія – немов для риби вода. То що – домовилися? Писати батькам, щоб чекали гостя?

– Зажди, – непевно сказав Сава. – Я спочатку поїду туди сам, познайомлюся. Може, з хлопцями на полювання чи по гриби. А то незручно одразу набиватися твоїм старим у друзі. Не дуже делікатно…

– Не верзи дурниць! – розсердився Гриць. – Ти їх не знаєш!…

– Все одно, – твердо мовив Сава. – Я радий… дуже радий, що уздрів, зустрів тебе ось тут… Це для мене свято, їй-пра! Але поспішати не варто. Нитки побратимства золоті, їх не так просто віднайти…

…На другий день Гриць вийшов у вечірню зміну. Зробивши кілька рейсів, він за кілька хвилин до десятої вечора припаркував таксі до шеренги автомашин на Русанівці, біля будинку, вказаного у адресі, залишеній Віолетою. Ліфт виніс його на шістнадцятий поверх. Довелося довго дзвонити біля оббитих дерматином дверей. Потім у дверному вічку заблищало світло, хтось, певно, дивився на нього. Почулися звуки модерної музики, відчайдушне завивання співака. Двері зненацька відчинилися, і Гриць пірнув у потік світла, веселощів, радісного щебетання Віолети. Вона схопила його за руку, потягла до вітальні.

– А я вже гадала, що ти не приїдеш! Можна на «ти»? Не ображаєшся? Ми на кухні з Інною готуємо закуску, а хлопці на балконі палять… от і не чули, як ти дзвониш!

Хлопця якось неприємно вразила така несподівана розв’язність Віолети, вчора вона йому здалася стриманою й коректною, а тут одразу – фамільярність, вульгарність і навіть картинні грубощі. Чи то, може, йому здається? Може, то він, перебуваючи в потоці своїх химеричних сентиментальних мрій та видінь, оцінює зустрічні явища з позицій ірреальних й позажиттєвих, книжних?

Віолета ввела його до просторої кімнати, посередині якої вже стояв стіл, застелений вишитою скатертиною, на ньому батарея пляшок – шампанське, коньяки, ризький бальзам. З кухонних дверей пашіли ароматні кулінарні запахи, в кутку кімнати високі стереофонічні колонки скрикували, стогнали і задихалися голосами заокеанських співаків.

– Розташовуйся. Ми зараз, – сказала дівчина, лукаво підморгнула зеленими очима і зникла в кухонних дверях.

Гриць оглянув кімнату. Одна стіна від підлоги до стелі була закрита книжковими поличками. Хлопець приємно здивувався, підійшов ближче, почав розглядати корінці. Повне зібрання Толстого, Достоєвського, Джека Лондона, Горького, Пушкіна, Лермонтова, Тагора, Паустовського, Уелса. Ого, навіть зібрання Ромена Роллана тридцять шостого року! Дореволюційні видання Мережковського, Володимира Соловйова, Розанова, Шестова, Зінаїди Гіппіус. Платон, Шопенгауер, Вівекананда, Кант, Гегель, Маркс, К’єркегор, Бердяєв, Ленін. Далі – Єсенін, Маяковський, Шевченко, Євтушенко. Дуже дивні поєднання! І ще дивно те, що книги розташовані дуже акуратно, ніби на виставці. Цікаво, хто тут живе, хто господар такої багатої, але не дуже системної бібліотеки? А втім, нині дехто збирає книги лише тому, що це модно й престижно.

Вікна протилежної стіни виходили до Дніпра, з висоти шістнадцятого поверху видно було освітлену прожекторами постать Матері-Вітчизни, мерехтливі бані Лаври. В небі купчилися темні хмари, сузір’я хутко щезали з виднокола, на обрії миготіли грозові зірниці.

– От і ми, – почувся голос Віолети.

Гриць схвильовано озирнувся. На нього дивилися велетенські чорні очі, обрамлені довгими віями. Господиня тих магнетичних очей, молода дівчина років двадцяти, була вбрана у легке шовкове плаття-максі, червоно-чорне, веселе, квітчасте. Бліде личко з непофарбованими губами, високі груди, руки з довгими музикальними пальцями ніби вирізьблені з мармуру. Вона якусь мить вдивлялася в очі Гриця, оцінювала, мовчала. Усміхнулася привітно, подала руку.

– Інна…

– Гриць, – зітхнув він. – Дуже приємно…

– Ох, цей мені вже церемоніал! – скрикнула Віолета. – Ну, гарна дівка, гарний хлопець, знайомтеся, веселіться, танцюйте, цілуйтеся! А то манірності всякі, примірювання та недоторканості!

– Віолето! – докірливо озвалася Інна. – Як ти можеш?

– Чого там! Свій хлопець. Братва, де ви там? Кінчайте диміти, пора до столу. Інночко, неси закусон, а то терпець уривається!

Дівчата знову майнули на кухню, Інна ще раз оглянулася на Гриця, і йому здалося, що в її очах промайнула тривога. Чи йому примарилося? А гарна дівчина, дуже гарна! Цікаво, чи це вона тут живе, читає оці книги?

З балкона ввійшло двоє хлопців і одна дівчина. Старший був років тридцяти, спокійний, владний, а гострим поглядом стальних очей: обличчя ніби виліплене з жовтої глини і обпалене вогнем. Молодший був високий, похмурий, губатий, років двадцяти, з-під розщібнутої блакитної сорочки кучерявилося густе волосся на грудях. Дівчина худорлява, засушена, мов тараня, але вміло розмальована, модерна, хвацька, довговолоса. Вона тріпнула рудою гривою і перша підійшла до Гриця, подаючи руку.

– Аврора, – сказала кокетливо. – Це про тебе розповідала Віолета?

– Якщо про Гриця, тоді про мене, – засміявся хлопець. – А що вона розповідала?

– Розхвалювала. Каже – зустріла таксиста, як бога! На врубелівського «Демона», каже, схожий!

Гриць зніяковів. Дівчина й хлопці засміялися. Після рукостискань старший сказав:

– Я – Марик. А він – Едя. А ти, справді, хлопак свій. Нормальний хлопак. Будь як дома!

Дівчата внесли з кухні смажену гуску, заливну рибу, паштети, салати, цілу гору цитрусів – апельсини, мандарини, нарізані апетитними дольками ананаси. Віолета картинно розвела руки, ніби обнімаючи вишукано заставлений стіл, манірно застогнала:

– Тримайте мене, знепритомнію!

З веселим гомоном і сміхом розсілися довкола столу, Гриця посадили біля Інни. Вона зрідка позирала на хлопця, щока у неї паленіла від хвилювання. Марик відкоркував шампанське, акуратно розлив у кришталеві келихи, підвівся, проголошуючи тост:

– За нашого нового друга! За Гриця!

Усі весело спорожнили келихи. Гриць до свого торкнувся вустами, але не зробив жодного ковтка. Марик здивовано глянув на нього.

– Саботуєш?

– З машиною, – пояснив Гриць. – Не можна. Та й взагалі не п’ю…

– Слабка голова? – іронічно запитав Марик.

– Та ні. Таке в мене правило. Везу людей, повинна бути ясна голова і найчіткіша реакція…

– Не силуйте його, хлопці, – втрутилася Віолета, – тим більше, що йому доведеться, може, вас відвозити!..

– Правда, правда, я й забув! – похопився Марик. – Транспорту вночі вже не буде, доведеться тобі, старик, нас підкинути. Та й Інну заодно. Можна?

– А чого ж, – згодився Гриць.

Доки сусіди по столу причащалися винами, він наліг на салати й паштети, бо в цілоденній крутанині нічого не їв. Інна поруч з ним сиділа задумлива, якась напружена, її тверде стегно пашіло вогнем, інколи торкаючись його ноги, хлопцеві було від того ніяково й солодко. Він раз у раз схвильовано поглядав на її довгу шию, прозорі, прегарно виточені вушка, на круті груди, що напинали тонкий шовк. Хотілося почути її голос, і Гриць, зважившись, запитав:

– А вам далеко їхати?

– До Куренівки, – сказала Інна, якось дивно глянувши на хлопця. – Але я можу заночувати у Віолети…

– То це вона тут живе? – поцікавився Гриць. – Мене вразила розкішна бібліотека. У Віолети широкий діапазон інтересів. Де вона працює? Чи навчається?

– Ти про мене питаєш? – озвалася господиня, почувши краєм вуха їхню розмову. – Бач, який допитливий! Хіба тепер обов’язково бути академіком чи філософом, щоб мати путню бібліотеку? Просто я книгоман, люблю класику, рідкісні видання. Захочеш щось прочитати – будь ласка. Вибирай. Та що це нас потягнуло на серйозність? Едя, врубай маг!

Кімнату сповнили мелодійні звуки танго. Інна глянула на Гриця, шепнула:

– Потанцюємо?

Хлопець з готовністю встав з-за столу, обняв Інну. І все зникло довкола. Були тільки бездонні очі, чорні крила брів над ними і дивна тривога, що струменіла від її шиї, грудей і рук. Вони тихо пливли в сутінках кімнати, з вікон дихала грозова свіжість, від заходу долинали відлуння громовиць, в небі мигтіло.

– Насувається гроза, – шепнув Гриць. – Який дивний вечір. Символічний. Ви – і гроза!