Текст книги "Вогнесміх"
Автор книги: Олесь Бердник
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 38 страниц)
– Сволота!
– Та ні, – з досадою відказала молода жінка. – Непоганий хлопець. Славний, щирий. Тільки серцевини нема, як у тих, давніх героїв, про яких ми мріяли. Не всі такі, а ось мені попався такий. Нічого, ми з сином сильні, витримаємо. А Олег хай буде вільний. Свобода! Ян він часто промовляв це слово. Але що він розуміє в свободі?
– Як його прізвище? – затамувавши подих, спитала Христина.
– Іванов… Олег Іванов. А хіба що?
…У світ згадок вдерлися п’яні крики. Вона розплющила очі. Від палаючого багаття до неї наближався червонопикий з ножем в руках. Хижо посміхався.
– Ну що, красавиця, пограємося? Чи в тебе теж заповідник? Га-га-га! заповідник «Надія»! Го-го-го!
…Біла постіль. Скручене мукою лоно, безмежний вогняний біль, що заливає всесвіт. Крик дитини…
…Бігає вистрибом по галявині, понад квітами, жваве козеня.
… Тягнеться рученятами до бинтів на личку синок.
– Мамочко, мамо… зніми пов’язку… дай мені сонечко…
…Самотня могилка на вершині дюни.
…Підвішена на дубовій гілляці косуля, розтерзана, обгризена…
Червонопикий різонув по вірьовці, підхопив безвільне тіло Христини, повалив на траву.
– Тримай її за ноги, – ревнув він.
А вона ще не могла вирватися з потоку безсилля і спогаду, була десь далеко, далеко… Йшла з братом Юрієм лісовою стежиною. І пливли сиві тумани понад деревами, понад галявинами. Христина зупинилася, сумовито замилувалася краєвидом.
– Краса – захоплення й страждання, радість і мука, – ніби в сні промовляла вона. – Навіщо вона тут, у безодні терзання?
– Чому ти так, сестричко? – докірливо відповів Юрій… – Особиста трагедія заступила тобі всю радість світу.
– Радість? – скрикнула Христина. – Радіти можна, лише втративши пам’ять. Але як я зможу забути його змучений голосок: «Мамочко, я хочу бачити сонечко!». Всі джерела радості в цьому світі отруєні для мене. А якби він був живий! Хіба не вмирають інші діти? Все живе тріпоче в страху перед смертю, перед мукою… і поспішає в її жадібну пащу… Братику! Доки в світі страждає хоч одна душа – нема радості в світі! Бо мільярди радостей перед одною мукою – злочин!
– Ну, це ти вже пішла далі Достоєвського у своєму максималізмі, – м’яко озвався Юрій. – Зажди, не нагромаджуй. Адже не в печалі ти зачинала дитя? Адже раділа?
– А потім?
– Так, було потім… Але ти хочеш радіти безтурботно. Не задумуючись. Життя вимагає ще й плати…
– Кому я повинна платити? За що? За мить насолоди – вічність муки? Це – рівновага добра і зла? – іронічно запитала дівчина.
– Треба збагнути, – задумливо промовляв Юрій. – Ми ще не розуміємо. Ми ще не відаємо, навіщо прийшли в цей тяжкий і прекрасний світ. Релігія стверджувала сваволю творця, а ми відкинули міфи і прийняли сліпий закон необхідності. Але життя – то незглибинна тайна! Хто скаже, за яким поворотом стежки пізнання нас осяє істина?
Печально-прозорі очі Юрія вдивлялися в глибину неба, ніби шукали там розгадки.
– Так, сестричко. Людина – це заповідник Світла. Надія Сонця й зірок. Надія на перемогу над силами мороку й хаосу. Страшними втратами та зусиллями ми стверджуємо цю перемогу. І тоді, коли впадуть заборола мороку, ми побачимо, що радість здобутку перевершить найвищі Гімалаї зла й муки…
…Блискавиця вдарила в груди. Стало тяжко дихати. Христина пробудилася, прийшла до тями, відчула на собі тягар чужого тіла – смердючий і страшний. Зав’юнилася в судорожному зусиллі на траві, намагаючись звільнитися. Оскаженілий бандит рвав на ній плаття, ліфчик, вона була майже повністю оголена, але яра сила вливалася в її руки, і вона шалено впилася нігтями в пику напасника. Він скрикнув, гидко матюкнувся, вихопив ножа.
– Зачекай же! – прохрипів люто. – Не хочеш добром… мертву візьму!
За кущами почувся гавкіт собаки. Бандити остовпіли. З гущавини вискочив Сава, кинувся до браконьєрів. Червонопикий схопив рушницю, звів курки. Постріл, другий!
Сава впав на землю, підскочив, як пружина, прийомом карате збив напасника з ніг. Другий браконьєр накинувся на хлопця з ножем, але теж гримнувся на землю, скрикнувши від болю в плечі.
Сава схопив рушницю, звів курки. Злочинці, підхопившись з землі, метнулися в чагарі, аж залопотіло. Здалека почувся погрозливий вигук:
– Зажди, лягавий! За нами боржок не пропаде!
Сава підійшов до Христини, допоміг їй встати. Вона була нага, як дитя, але не помічала того. Дивилася на рятівника заворожено, ніби в сні. Торкнулася пальцями його щоки.
– Це ти? Ти – не сон? – прошепотіла вона, ще не вірячи своєму рятунку.
– Я, – винувато пробурмотів він, дивлячись їй під ноги. Потім хутко зняв свою сорочку, віддав їй. – Одягни. Вона велика. Я одведу тебе до сторожки. Пробач, що затримався. Батько твій показав мені стежку, я прийшов, а тебе нема. Я жду, жду, тебе нема. Серце тривожиться. Я вирішив шукати. І ось…
– Дякую, – заплющивши очі, мовила Христина. – Як добре, що ти прийшов. Як добре…
– Йому дякуй, – кивнув на спанієля Сава. – Він розшукав сліди. Якби не він…
Христина накинула сорочку на себе, вона сягала їй майже до колін. Дівчина простягнула руку хлопцеві. Він несміливо взяв тонкі тріпотливі пальці в свою долоню.
Вірний біля їхніх ніг дружелюбно бив хвостом по траві.
ЧАСТИНА
ТРЕТЯ
Вогнесміх
Дитя принесло мені повні долоні трави
і спитало: «Що це таке?».
Що я міг відказати дитині? Я знаю не більше
від нього про сутність трави…
Може, це стяг моїх почуттів, зітканий
із зелених тканин – барви надії.
Чи, може, трава і сама є дитя –
немовля улюблене зелен-дива…
Уолт Уїтмен «Пісня про себе»
В грудях заграв, заспівав урочисто орган…
клавіші в серці, клади на них пальці страждання,
Ти вже не тіло людське, а думок океан,
Море надій таємничих, вітрило жадання.
Грай, мій органе, вічності старанно грай!
У всебуття хай покотяться звуки хоралу.
В грудях у тебе всерадості згублений край!
Просто як слід капітани його не шукали…
…На заході сонця до сторожки прибіг сполоханий Гриць. Уздрівши Христину й Саву, котрі мирно вечеряли за столом свіжими огірками та суницями, полегшено зітхнув, радісно засміявся і кинувся обнімати сестру й свого побратима.
– Ну й чортяка ти! Ні словечка не сказав мені, не прийшов до лікарні. Де, що – ламаю голову. А він – осьдечки, залицяється до моєї сестрички, у пущу його потягло. Так порядні люди чинять? Га?
Сава винувато покашлював, Христина ласкаво гладила брата по схудлих щоках.
– Як ти схуд! Кощій Безсмертний. Батькам нічого не казав?
– Ти що? – злякався Гриць. – Не казав, та й надалі нема в цьому потреби. Матері лише натякни, вона в уяві такого навигадує. Та й батько вже не той, з серцем у нього погано. Гарно, що Сава прибув, змінить його. Батько наш скупенький на похвалу, а про Саву одразу компліментів наговорив.
– А що він сказав? – поцікавилася Христина.
– Хай покортить. А то носа задере Сава. А я оце прискочив на одну добу – повідомити батькам про Юрася і провідати, бо днями їду з редактором Товкачем у відрядження. Мама зраділа, побачивши мене, і одразу забідкалася, що послали молодого єгеря до Христини, а його й слід прохолов. Каже – по смерть такого посилати! І тривога якась її обняла. Щось, мовляв, погане з Христинкою діється, чує моє серце. Біжи та біжи! Ось я й прибіг. Бач, добре, що мамине серце дарма бідкалося.
– Недарма, – спохмурніла Христина. – Тобі можу сказати, братику, що коли б не Сава, мене б уже не було…
– Як то? – аж підскочив Гриць. – Що за страхи вигадуєш?
– Заспокойся, без емоцій. Кажу щиру правду.
І вона розповіла братові все, що сталося. Гриць вислухав, гостро глянув на Саву.
– Що думаєш робити? В район повідомив?
– Який там район. Я знайомим хлопцям у Київ повідомив, що і як. В районі у бандитів є поважні покровителі. Цей вузол треба розв’язувати обережно і вміло. Та й напасники, гадаю, триматимуться поки що подалі від наших місць…
– Дарма так гадаєш. Логіки злочинця передбачити неможливо. Все-таки тримайся насторожі, проведи нараду з єгерями, попередь. Як гадаєш – батькові можна сказати?
– Я б не казала, – озвалася Христина.
– Треба сказати, – помовчавши, заперечив Сава. – Матері не треба, а старому – необхідно. З такими людьми потрібна повна відвертість. Та й що ти зробиш без нього? Він тут господар, знає все до тонкощів. Пораджуся з ним.
– Хай буде по-твоєму, – згодився Гриць. – Ну, я побіжу, заспокою маму. А ти як – заночуєш тут?
– Ні, ні, – злякано скрикнула Христина. – Він піде в село.
– Добре, добре, – засміявся Гриць. – У твоїй келії поки що нема місця для двох. Але поспішати Саві нема потреби. Хіба не так? Поговори з ним, розкажи про наш заповідник, про свої ідеї…
– А ти не боїшся тут ночувати сама? – ніяково запитав Сава.
– Тепер боятимусь. Але звикну. Попрошу батька, щоб дав рушницю. А втім – не треба!
– Стрільця з тебе не вийде, – згодився Гриць. – Краще добрячого пса завести.
– Це я зроблю, – втрутився Сава. – Привезу з Києва такого тигра, що браконьєри за кілометр обходитимуть сторожку.
– От і гаразд! – зрадів Гриць. – Тоді я побіжу. Саво, постарайся повернутися хоча б до світанку. Христинко, не метай блискавиць. Так воно й буде, бо ж я знаю – розмов вам вистачить до ранку. Раненько я виїжджаю, хотілося б з тобою перекинутися парою слів.
– Буду вчасно, – мовив Сава, ніжно глянувши на дівчину.
– Тоді – гарної ночі. Не забудьте послухати транзистор або глянути в телек, весь світ вирує, про нашого Юрася говорять.
– Телевізор зіпсований…
– Тоді – радіо. Бувайте…
Гриць вибіг у сутінки вечора. І знову Христина з Савою лишилися наодинці. Дівчина якось раптово притихла, прибрала залишки вечері на столі, мовчки принесла й поставила перед Савою транзистора.
– Пошукай передачу. Про Юрка.
Хлопець почав нишпорити по діапазону. В тишу кімнатки вдерлися пісні, музика, свист, гомін ефіру. Христина запалила свічку, маленький вогник заколихався, оживив, одухотворив усі речі довкола.
– Люблю живий пломінь, – прошепотіла вона.
Стало затишно. Почувся голос диктора:
– Юрій Гук вважає, що радянська наука відкривав нову сторінку у вивченні Всесвіту. Людина виходить з материнської хати і народжується для небувалого життя у всеосяжності часу й простору. Наша праця, творчість, мрії, дерзання набирають глибинного значення й винятковості. Космічна ера не просто продовження віковічної дороги пізнання, а суджений ріст Людини у безмірність можливостей…
Сава глянув на Христину, очі в нього замерехтіли іскрами цікавості.
– Вражаючі оцінки. Хотілося б самому поговорити з ним.
– Встигнеш, – задумливо мовила Христина. – Повернеться з неба, прилетить до батьків. Тоді й побесідуєте. Він – щира душа, відкрита до всього шукаючого.
– Повернеться з неба, – повторив Сава, ніби прислухаючись до смаку тих слів. – Як просто це говориться. Ще не так давно вважалася б така фраза містичною. А тепер…
– Пошукай ще, – попросила Христина, дивлячись у вікно, де темніла стіна лісу, а понад нею – миготіли ласкаві зірки, і повновидий місяць викочувався з-за обрію.
З динаміка полилася органна мелодія Баха, а потім тихий, спокійний голос з прибалтійським акцентом сказав:
– Прихильник ідей професора Олександра Чижевського та академіка Володимира Вернадського радянський астробіолог і космонавт Юрій Гук вважає, що наука впритул наблизилася до відкриття фундаментального зв’язку Людини з найсокровеннішими глибинами світобудови. Він стверджує, що пора підтвердити не лише залежність Людини від Природи та її законів, але й безперервність та спільність їх космоеволюції. Таке всеохоплююче пізнання не лише трансформує течію життя на планеті, а й дасть змогу Людині взяти у власні руки завдання власного саморозкриття, самореалізації…
Очі Христини потепліли.
– Це його втаємничені думки. Тепер вони летять над світом. Як багато він мені говорив про це, а я, бувало, не розуміла його, заперечувала…
– Чому? – обережно запитав Сава, милуючись нею.
– Не знаю, – похилила голову дівчина. – Напевне, щось особисте. – Вона спохмурніла, ніби думала, чи говорити далі, чи ні. – Про це пізніше. Як-небудь оповім. Щоб відчути спільне, загальне, треба забути про себе, про свої дрібні болі й проблеми. А втім, для кого вони дрібні? Для зірки, галактики? А для людини… вони інколи закривають весь світ. Щось тяжко дихати. Вийдемо надвір, погуляємо трохи.
Сава вимкнув транзистора, рушив за дівчиною до дверей.
На ганку в сутінках бовваніла тінь лелеки. Христина погладила його по шиї.
– Що, Ахмеде? Не хочеться відлітати? Звик? Дивися – не прогадай! Твої браття вже летять.
Вони зійшли з ганку. Зупинившись біля ставочка, задивилися в таємниче дивоколо. Ласкавий місяць вже піднявся і тихо плив поміж прозорих хмаринок. Сава, зітхнувши, сказав:
– Ніби книга, написана таємничими знаками. Так і здається, що хтось залишив її для нас, а ми… не вміємо прочитати.
– Це ти гарно сказав, – згодилася Христина. – Дух захоплює. Серце завмирає. Але інколи мені страшно дивитися в небо.
– Чому?
– Не знаю. А втім, спробую пояснити. Ми виростаємо в затишних будиночках, оточені морем простих, звичайних предметів. Такі ж і наші слова, поняття, традиції. Послухай розмови людей у автобусі, трамваї, в метро, на вулиці, вдома: все це дрібно, нецікаво, суєтно. Про їжу, вбрання, футбол. Є, безумовно, винятки, але в основі – рутина, мізерність. Але інколи ми виходимо під зоряне склепіння, бачимо оці полум’яні світи. І тоді задумуємось. Прагнемо розумом обійняти цю безмірність, узгоджуємо із своєю буденністю, замість того, щоб самим піднятися до тієї полум’яності, таємничості. Дух знемагає, прагнучи полетіти у вирій, а тіло залишається тут, у темній безодні. Страхітлива роздвоєність. Хто зможе ліквідувати ту прірву?
– Але ж… це лише перші кроки, а вже які досягнення! Ось брат твій і його друзі обживають космос, а за ними полетять сотні, тисячі…
– І повернуться назад, – печально підхопила Христина. – Це не те. Мабуть, ти не зовсім збагнув, що я хотіла сказати. Космічні польоти, технологія – все це здорово, цікаво, але не по суті. Як би тобі пояснити? Ми у ракетах-човниках, у скафандрах, ніби слимаки, що не можуть одірватися від своїх равликів-будиночків. Тягнучи з собою зовнішню хатку, як ти збагнеш бездонність всесвіту? Треба обняти зоряну глибінь, ввійти в неї, як птах у повітряну течію. Розумієш? Польоти в ракетах – ніби уколи голкою у воду. Все залишається, як і раніше. Тілесно ми не міняємося, а, отже, суттєво теж. Навіть у найдивовижніших світах ми залишимося вульгарними землянами, як не можуть одірватися від своїх улюблених забобонів і звичок. Я певна, що навіть дехто з космонавтів відчуває острах, якщо дорогу йому перебіжить чорна кішка. Про що ж такому говорити з далеким братом по розуму? Ти розумієш?..
– Начебто розумію… але ж ніщо не стоїть на місці, ми передаємо, як то кажуть, естафету пізнання приладам, он уже які мудрі комп’ютери є, роботи, котрі зможуть вільно проникати в будь-яке середовище, куди нам вхід заказано. Про це пишуть учені, фантасти.
– Які дурниці! Передати своє завдання приладам, навіть найказковішим, – це ж самоусунутись від розвитку. Ми, станемо лише слугами машин. Гарно писав про це Максиміліан Волошин. Ти читав такого поета? Ні? Жаль. Прекрасний поет. В поемі «Путями Каина» є страшні рядки: «Был нужен раб, чтоб умащать елеем промежности машин…». Ти розумієш, яка перспектива чигає на людину, якщо вона перестане мінятися, рости? Не ми будемо планувати своє прийдешнє, а комп’ютери диктуватимуть нам. Я думаю про це, думаю і нічого не можу збагнути. Чому ми пішли по такому шляху? Тут – якась хитрість розуму й тіла. Може, ми облінилися, не бажаємо трансформуватися, як це завжди було в природі, отже, і формуємо підробки, імітації: прилади, аналізатори, мислячі машини… Бачу, бачу, тобі все це здається химерою й абсурдом.
– Та ні, я так не думаю. Але вчені будуть категорично проти.
– То й що? Хіба найученіші заперечення щось міняють! Ми повинні збагнути свою сутність, своє призначення і прийняти його в усій повноті. Якщо навіть це буде болісно чи жахливо. Може нам доведеться повністю перебудувати все – тіло й душу. Бо як інакше стати друзями природи?
– Це здорово, – прошепотів Сава. – Я трохи розумію тебе. Але це й страшно.
– Страшно, – згодилася Христина. – Але й прекрасно. І необхідно. Природа не буде жаліти нас якщо ми залишимося глухими до її волі. Ну що ж – ходімо, я покажу тобі свої володіння. Вночі все – ніби в казці. Ти вмієш мовчати?
– А хіба це так важко?
Хлопець здивовано глянув на неї.
– Дуже. Пуста людина не вміє мовчати, їй треба вічно базікати. Мовчати вдвох, або в гурті – велике осягнення. Ясно, що мовчання повинне бути радісним. І сповненим змісту. Так ти вмієш мовчати?
– Не пробував, – тривожно озвався Сава. – Але я постараюся. З тобою навіть мовчання буде щастям… для мене…
– Тихо, – попросила Христина. – Не треба зайвих слів. Ходімо. Спробуємо прочитати літери книги неба…
Поверталися вузенькою лісовою доріжкою на світанку. Сава не відчував, що з ним було, не знав, де він ходив. Було зоряне сновидіння, політ між віковими дубами, пісня чаклунської ночі. Пісня без слів.
В блідо-синьому небі вставало понад стіною темно-зеленого лісу багряне сонце. Самоцвітні краплі роси заграли на траві.
Христина глянула на обрій, тривожно промовила, вперше порушивши мовчання:
– Спека буде. Вчора гриміло, гриміло, а дощу нема. Все сухе довкола, мов трут. Кинь сірника – спалахне. Хоч би дощі пройшли.
Дорогу перебіг заєць. Зупинився, піднявши вуха. Не поспішаючи, пострибав далі. Сава засміявся.
– Приємно. Не боїться.
– І це лише за п’ятнадцять років. Раніше тут теж все було виглумлено, знищено. Порожній ліс був. Мисливці в сезон полювання винищували все, навіть по воронах стріляли.
– Лише п’ятнадцять років? – здивувався хлопець. – А великий у вас заповідник?
– Три тисячі гектарів. Крапля в морі. Кілька співробітників: я – еколог, є знавці флори, фауни. П’ять чоловік. Семеро єгерів. Але навіть за цю площу йде бій. Заготівельні організації кричать, що план у них горить, а в нас є, мовляв, багато дерева, котре можна, безболісно реалізувати. Слово яке страшне – реалізувати!
– А до чого тут їхній план? У них – свої ліси, у вас – свої.
– Заздрісно, що добро пропадає, – гірко всміхнулася Христина. – Та нічого. Ми воюємо. Тепер стало легше, газети підхопили ідеї захисту природи. Інститут ботаніки нам помагає. Та браконьєри не сплять. Сам бачив, які «красунчики» ходять. І перед убивством не зупиняються.
– Дивно. Є закон про захист природи, а люди…
– Головний закон – у душі. Там треба було формувати твердині краси, закону, любові. А ми ігнорували душу, все дбали про тіло, про черево. От і стала природа для багатьох людей джерелом насолоди, споживання. А переламати цю тенденцію? Ой, тяжко! Що таке наш заповідник, та й не лише наш? Крапелька серед океану споживацтва. Що там оцей ліс? На унікальний Байкал замахнулася бездуховність, на великі ріки, на культуру народну…
Вона гостро глянула на хлопця, і Сава зашарівся.
– Правду сказала. Сам недавно такий був. І якби не ти…
– Та ні, – заперечила дівчина. В тобі дрімало добре зерно. Просто ти спав, не замислювався, як і мільйони інших. А під грозою – пробудився…
– Ти гарно сказала! – підхопив Сава. – Саме – пробудити людей треба. Щоб душа заболіла, щоб болі всього живого стали твоїми болями.
– Чудово, – дружньо мовила Христина. Зупинилася, глянула довкола. – Потрібні заповідники в серці. Ще з колиски відкривати в душі джерела любові. Хай естафету підхопить школа. Сказати дитині: пожалій квітку, дерево, звірятко… Птаха пожалій, мурашку, метелика… Не вбий! Адже можеш обійтися без убивства? А ще краще – полюби. І тоді весь світ принесе тобі дарунки. Як у казках, пам’ятаєш?
– У казках, – сумовито відгукнувся Сава, – все гаразд. І я там був, мед-пиво пив. А в житті? згадай вчорашніх. Поговори з ними про любов…
– Такі не почують. І не лише вони. Є навіть вчені й діячі культури з глухими серцями…
Вони ще трохи пройшли мовчки по дорозі, і Сава відчув, як Христина зненацька відчужилася, охолола. Зупинилася. Не дивлячись на хлопця, сказала:
– Ну, тобі пора. Ти ж обіцяв Грицеві. А я піду до своїх звірят. Провідаю.
– А мені… можна приходити до тебе? – з надією запитав Сава.
Обличчя в Христини відсторонене. Очі – ніби темні провалля. Вона довго мовчала. Потім зронила:
– Приходь. Інколи… Якщо не можеш не прийти…
Савині щоки спалахнули. Дівчина, не відводячи погляду, додала:
– А тепер – іди. Скажи мамі, що я буду завтра, хай не турбуються. І ще… якщо хочеш глибше зрозуміти мої роздуми, зайди в сторожку, візьми в шухляді стола товстий зошит. Там записи про найголовніше, про те, що хвилює мене. Потім поговоримо…
Різко повернулася, пішла в бік від дороги. Зникла в сосновій посадці. А Саві все ще здавалося, що вона тут, поруч з ним, пливе у просторі повільно, мов хмаринка. І зграйка білих голубів над нею…
Отямившись, задумливо рушив далі. Різкий сигнал машини сполохав його заглибленість. Сава здригнувсь, оглянувся.
Поряд у хмарці пилу зупинився «бобик». З нього вискочив Сергій, заступив дорогу Саві. Той здивовано дивився на шофера.
– У чому справа? Вам щось треба?
– Послухай, ти… новоспечений єгер! – процідив Сергій, поїдаючи хлопця палаючим поглядом. – Може, ти Вибереш собі інші стежки-доріжки для прогулянок?
Біля ніг Сави грізно загарчав спанієль.
– Тихо, Вірний, – наказав Сава. – Замовкни. Хлопець жартує.
– Ні, не жартую! Христини не чіпай!
– Хто тобі сказав, що я її чіпаю? – здивувався Сава. – Вона тобі скаржилася?
– Ну, ти! – Сергій потемнів від шаленства. – Ми з нею дружили ще з дитячих літ. За однією партою сиділи. Ти можеш це зрозуміти? Один красунчик… падлюка згубив її, зманив… дитя вона поховала… Це треба відчути! А я її все життя люблю… Ясно тобі це? А тепер ти вискочив звідкись!
– Послухай, друже, не знаю, як тебе звати, – серйозно відповів Сава. – Пригаси свою шаленість і лють. По-перше, я не вискочив, а працюватиму тут. По-друге, Христина для мене не об’єкт для торгівлі: навіть з тобою, її шкільним товаришем, а таке… таке заповідне, як цей ліс, як сонце, як небо. Не будеш же ти битися зі мною за те, що я дивлюся на сонце? Чи розмовляю з ним! Ну скажи! Не будеш?
Сергій відступив, пильно дивлячись у очі Саві. Усміхнувся. Сів у машину. Виглянув з віконця.
– Чорт з тобою! Дивися на сонце. Та гляди – коли що, я тебе й під землею знайду.
Машина рвонула, щезла в переліску. А Сава ще довго стояв на місці і усміхався сам до себе.
(Роздуми Христини Гук)
…Вітаю тебе, Друже.
Ти перегорнув сторінки моїх роздумів. Ти підійшов до воріт мого Саду. Пам’ятаєш прадавню легенду про втрачений Едем? Людина має повернути собі й спадкоємцям втрачений скарб, згублену цілість, омріяну радість. Боги, як би вони там не називалися, вигнали нас із Саду і прокляли. Що ж нам далі робити з ними? Плакати, проситися, випрошувати крихти жалості? Дарма, як казав наш кобзар, дарма! «За що тебе, світе-брате, в своїй ясній, чистій хаті оковано, омурано… Премудрого одурено, багряницями закрито і розп’ятієм добито? Не добито – стрепенися і над нами просвітися!».
Ось моє кредо, Друже! Збагнути глибоко й відповідально, що впродовж довгих и кривавих віків нас одурювали, заплутували в павутину потойбічних страхів. Нас змушували бути прислужниками руйнаторів і брехливих жерців шахрайського бога, котрий люто ненавидить Матір-Природу та її творчих синів. Ми звільняємося від його претензійної опіки і хочемо говорити з Матір’ю лицем до лиця. Як давно ми не розмовляли з нею, не чули благословенного її голосу. Чуєш, Друже? Лише вона, правічна Мати-Природа, допоможе нам стати крилатими істотами.
Зайди, шукачу радості. Ти прийшов додому, до друзів. Я проведу тебе стежинками заповідного краю, а від тебе вимагається лише одне – відкрий навстіж серце своє.
Тобі ласкаво усміхаються квіти, привітно схиляють віття сосни та ялини, могутні дуби і красуні берези. Прийми причастя живої краси, насити душу земною веселкою Матері-Природи – іскристими преображеннями сонячного променя. Ти станеш мудрішим, добрішим, спокійнішим. Твого слуху торкнеться гармонія сфер, про яку згадував великий Піфагор. І ще глибше ти збагнеш велич людської творчості, що перетворює дикі стихії в сади розуму й краси. А збагнувши, легше знайдеш суджене місце, неповторне місце поміж будівниками спільного прийдешнього.
Отже, зайди. А втім – зажди ще хвильку. Нам треба з тобою серйозно домовитися про основне, бо Сад, в який ти вступаєш, – понад всі рукотворні храми й творення, і в ньому належиться сповнитися урочистістю.
Ти готовий до цього? Чи знаєш ти, до чого покликаний своїм народженням на Землі, в цьому народі, в цю унікальну епоху? Що маєш зробити, сформувати з себе, що залишити на стежині свого Проходження? Але спочатку простіші запитання: що для тебе зелені шати Землі? Що таке дерево, травина, квітка, квітучий сад? Я вже не питаю про Сад моєї душі. Якщо ти правильно відповіси на перші запитання, тоді і в моєму Саду ти знатимеш, як поводити себе й діяти, і не потолочиш невидимих квітів, не скаламутиш прозорої води в криниці серця.
Дай же відповідь: може, сад і ліс для тебе лише місце, де можна зібрати смачні, поживні плоди? А дерево – лише будівельний матеріал і паливо? А квіти – чудові ліки від недуг або букет для святкового столу?
Я недавно прогулювалася в заповіднику з однією київською знайомою. Вона радісно скрикувала, уздрівши ту чи іншу квітку, і все запитувала: «А ця від якої хвороби? А оцією травкою що можна вилікувати?». Я слухала і шаленіла. А потім відверто запитала: «Невже ти гадаєш, що природа плекала оцю красу для того, щоб лікувати наші зруйновані тіла? Вони для себе квітнуть, для себе, а не для нас. І вибачатися треба перед ними за те, що поглинаємо чарівні пелюстки для зцілення!». Ой, як вона бликнула на мене, моя інтелігентна знайома! Відтоді – ні слова привіту. Бо для неї її болячки – понад усе! Що такій мій зачаклований Сад? Затишне шатро, під яким можна провести веселий пікнік, напитися, насмітити, добре виспатися. Все це потрібне людині, не будемо ханжами, проте якщо казковий світ зеленого дива тобі лише «матеріал» для приємного життя й насолоди, то ми не підемо далі разом, і ти не смієш відкривати браму мого Саду. Йди сам. Але знай – квіти не відкриють тобі своєї таємниці, верби не прошепочуть прадавніх переказів, вікові дуби не передадуть билиць про мудрий і прекрасний світ рослин. Жива природа буде бездушними декораціями, поміж якими ти пройдеш тінню, немов бездарний актор.
Та я бачу, що очі твої сяють, ти захоплено дивишся в глибину мого Саду, і серце твоє стукає схвильовано. Я чую твій голос, то мова зворушеної душі. Тепер ти невіддільний від краси квітів та дерев, бо маєш очі творця і бачиш райдужний вінок на чолі Матері-Природи, як святкові убори Сонця, котре вічно приходить у гості до Землі, щедро сіючи вогняною долонею життєдайні зерна.
Ти – зі мною, з квітами й травами. Ти – наш. Зникають сумніви, і ми, перш ніж рушити в дорогу, згадаємо найважливіше про живу, мерехтливу веселку Землі. Що оповідала прадавня мудрість про рослини?
Всі джерела – міфічні, релігійні, казкові, легендарні – не забули про них, постійно нагадували про виняткове значення флори в розвої життя і зокрема – Людини.
Легенди Сходу уявляють Всесвіт, як велетенське зоряне Дерево, на якому розквітають світила й планети – вогняні квіти. І поява, розвиток чи занепад тих або інших зірок, світів, народів, планет, царств, еволюцій порівнюється з життям цього космічного Дерева, котре має свою весну, літо, осінь, зиму. Так своєрідна діалектика древніх відзначила в дивоглядному світі рослин відображення єдиних вселенських циклів.
Індуська космогонічна легенда говорить про народження світу ось що. В Океані Вічності на спині тисячоголового змія Шеші пливе дрімаючий Вішну. Періодично він пробуджується, і тоді з його пупка виростає лотос, а в ньому – творець світу Брахма. Як промайне сто космічних років (більше чотирьох більйонів літ), лотос втягується в пупок Вішну, і знову Дрімаючий пливе у таємничу далину надмірності…
Які дивовижні й точні символи! Змій Шеша на прадавніх малюнках весь покритий зоряними спіралями. Вішну доісторичні мудреці-ріші ототожнювали з Сонцем. Отже, маємо Сонце, що пливе в зоряному океані. Його промені (пуповина Вішну) породжують на Землі священний лотос (рослинний світ). Завдяки рослинному світові проявляється світ тварин і людей. Розум творящої Людини – це і є Господар світу – Брахма.
Тисячоліття тому мудрі пращури інтуїтивно відкрили те, що ми тепер пізнаємо у всеозброєнні наукового пошуку. Ще в дохристиянську епоху сонцепоклонники-слов’яни уявляли світову володарку Життя Славу або Живу у вигляді прекрасної Діви з вінком на голові, у прихорошеному квітами зеленому вбранні. І головний кумир Світовид, або Святовит, зображувався так: із стовбура Дерева вимальовуються фігури тварин, птахів і риб, над ними – чоловік і жінка, які тримаються за руки, а ще вище – чотириликий Дайбог і зображення сфери Сонця-Ярила. Нерозривне кільце світла, рослин, тварин, людей. Вражаєшся мудрості предків, які відобразили найглибші закони світобудови в найпростіших символах.
Згадаймо, як берегли наші прадіди сади і гаї, як леліли й кохали квіти та дерева. Які легенди й казки сотворені про цих віковічних друзів і хранителів Людини!
Один з найдревніших міфів Еллади розповідає про рослини ось що. З правічного Хаосу виникли Ерос – Любов, Гея – Земля і Уран – Зоряне Дивоколо. Подружилися Гея з Ураном, народили в екстазі кохання прекрасних дітей-титанів, людей новонародженого світу. Імена тих істот Золотого Віку відомі всім: Геліос – Сонце, Аврора – Зоря, мудрий Прометей, могутній Океан, мовчазна Метіда, володар ключів Вічності Крон, батько Часу. Всі вони перебували в невпинному потоці творчості своїх великих батьків і витворили на просторах Матері-Землі гармонійний світ тварин, рослин і людей, об’єднаних любов’ю. Геліос освітлював планету і посилав тепло, Аврора сіяла в душі живих істот зернята Ероса – Любові й формувала в дружбі з Метідою – Мудрістю чудові утвори – квіти, Прометей був опікуном юних людських племен, Океан відкривав їм путі в невідомі краї та світи, Крон обіцяв людям вічну тайну.
Рослини не були в ті часи прив’язані до грунту. Вони вільно витали в просторі, гралися з людьми й тваринами, прикрашаючи степи й гори чарівними живими килимами і знову відлітаючи. Вони виявляли в своїй красі таємну мудрість Метіди, самозречення Ероса, ніжність і ласку Аврори, вони відкривали своїм друзям – людям велику силу краси й любові, вічної творчості та радості життя.
Але сталося нещастя. Володар Ночі – Ереб люто ненавидів світлі творення Урана і Геї. І задумав він недобре, спостерігаючи незатьмарену радість дітей Землі. Знаючи про чисте серце рослин і квітів, Ереб перетворився у світлого титана і прийшов до них, прохаючи допомоги.