Текст книги "Вогнесміх"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 38 страниц)

Ти ж знаєш, братику, що діти не вбивають, не крадуть, не брешуть, не зловтішаються, доки їх не научать всіх цих «перлів» дорослі. Діти не запитують про віру, національність, звання, суспільний стан, не звертають уваги на колір шкіри чи очей, діти не страхаються тварин, а тварини, навіть найлютіші, не зачіпають дітей і залюбки граються з ними. Тварини дуже тонко відчувають гармонійну сутність дитячого єства. Та що про це говорити! Навіть в найжорстокішому серці ката десь жевріє іскорка ніжності до дитини, бо пам’ятає його темна душа, що народжений він безвинним немовлятком. А якщо людина не відгукується на сутність дитинності, тоді можна сміливо вважати, що ми маємо справу лише з вертикальною істотою, в котрої вбито саму суть людськості. Досвід Вітчизняної війни показав нам, як фашизму вдалося вбити зерна дитинності в мільйонах душ.

Недарма Ленін та Дзержинський у тяжкі дні громадянської війни і загальної розрухи звернули найпильнішу увагу на проблему рятунку безпритульних дітей та їхнього виховання, недарма Макаренко і його послідовники невтомно шукали шляхів до творчого розкріпачення юних поколінь, яким суджено формувати суспільство прийдешнього. Тому й радію я, тішуся твоїм листом. З радістю допоможу тобі й твоїм колегам, розповім про все, що знаю, над чим думають мої товариші. Певна, що двадцять перший вік, справді, стане свідком небувалих метаморфоз у дитячій свідомості, котра отримає дивовижні інформаційні та чуттєві можливості. І дай боже, щоб ці метаморфози були тільки позитивні. Але такого не буває! Тому хай ваш «Резонанс Еволюції» приготується до сюрпризів. Проте чого нам боятися? Будь-які катаклізми матимуть еволюційне вирішення, якщо їх спрямувати у людяне річище.

Тепер ще одна проблема, може, найголовніша проблема Людини та її будучини. Я маю на увазі Слово. Ти знаєш, як високо цінили прадавні мудреці, волхви Слово. Навіть самоназва нашого етнічного суперрегіону походить від цього кореня. СЛОВ’ЯНИ. А отже – Сини Слова. Відтак – Сини Бога, Найвищого, бо Слово, Логос називали Богом. Яка глибоченна таємниця! Навіть «козаки» – назва войовничого, лицарського елемента нашого народу, походить від модифікації цього поняття – КАЗ, КАЗАТИ, КАЗКА, КАЗАННЯ, УКАЗ, НАКАЗ, ПОКАЗ. Козаки (казаки) – діти Каза, КАЗКИ, знову ж таки – сини Слова. Може, ти усміхнешся таким етимологічним фантазіям, але я певна – це так.

До чого я веду? До того, що слово в нашу епоху зниділо, змізеріло, деградувало, затьмарилося. Ми до нього ставимося лише як до інформаційних знаків – не більше. А воно має бути живим, огненним відображенням реальності.

Послухай, братику, мої роздуми про значення Слова, маю надію, що група «Резонанс Еволюції» зверне особливу увагу на цю проблему, бо усвідомити прийдешнє і його закономірності хіба можливо без найвищої тотожності в душі й серці?

Річ-Слово чатує біля колиски дитини. Воно творить для неї особистий Всесвіт душі, розуму, духу й тіла. Без Слова дитя залишається в полоні звірячості, в хаосі першостихій.

Пращури, древні ріші, волхви, мудреці зневажали порожню гру слів: кожне їхнє твердження складає підмурок правди. Їхнім тисячолітнім досвідом утверджений, прийнятий і нами, закон мислі, який глаголить, що одним і тим же словом – РІЧ – названо і мову, логос, глагол, і предмет, речовину, явище, форму. Те ж саме бачимо в російській мові, де ВЕЩАТЬ (говорити, пророчити) і ВЕЩЬ (вещество) об’єднують обшир Духу і обшир видимого Всесвіту.

Слово, як і Зоряний Всесвіт, глибинне й багатозначне. Мова – Космос душі й Розуму – з образів відчутного, видимого й таємного світів тче свій особливий прояв, притаманне лише їй – Мові – калейдоскопічне твориво.

Той внутрішній світ має свої закони розвитку і свої цикли буяння й згасання. Спілкуючись з іншими внутрішніми світами людей та народів, Мовний Космос оновлюється чи занепадає, бореться, змагається, перемагає або здається в полон, воскресає і відновлює давно забуте.

Я не знаю, братику, чи ти цікавишся проблемами мови, слова, а то повинен був би знати, що тепер мало хто заперечує думку, яку стверджували наші прадіди: люди мали Прамову. Єдиний ключ взаєморозуміння. Всім відома легенда про Вавілонську вежу, що її будували пращури, аби добратися до неба. Боги злякалися, зруйнували вежу і одняли від людей Прамову, розбивши її на численні наріччя, щоб мислячі істоти перестали розуміти одне одного.

Символи міфа вельми глибокі. Можна їх трактувати так, що людство було єдине в своїй психосуті, і певні космічні сили (сили Х), щоб роз’єднати братів на відчужені племена й народи, завдали удару в центр взаєморозуміння – в Слово, в Логос.

Тут широке поле для припущень – наукових чи фантастичних, але нині цікаве інше: в чому полягала спільність і одність Прамови? Чи була вона, справді, універсальна для всіх племен, чи мала якийсь інший ключ, котрий дозволяв розуміти слова всіх інших народів-сусідів, якщо вони навіть розмовляли осібними наріччями? Адже навіть тепер, належачи до одного народу (чи навіть роду), люди тяжко розуміють одне одного, якщо стоять на різних площинах світосприймання.

Отже, спільне Слово – понад спільні слова. Повинен бути корінь спільного розуміння. Розуміння зовнішнього Космосу еволюціонує, міняється, тотожно цьому міняється в свідомості людей розуміння й сприймання Слова. Я наведу тобі приклад з «Слова о полку Ігоревім» – геніальної епічної думи прадавнього руського співця. В цьому надвмирущому твориві особливо ясно видно, як прабатьки наші глибоко й різнобічно розуміли слова мови (саме розуміли, а не заучували). Це розуміння приходило, як дух спільноти, єдності всього сущого. Отже, одним з елементів, ознак Спільного Ключа – було знаходження зв’язку кожного слова з усім океаном Мови.

Всі, хто читав «Слово о полку Ігоревім» (або його переклади на сучасні мови), пам’ятають одне з таємничих місць думи, що в сучасному трактуванні звучить так: «Див кличе з верхів’я дерева, велить послухати землі незнані…» і так далі.

Довкола цього фрагмента, як і довкола багатьох інших, киплять, вирують пристрасті, мовознавчі спекуляції, але зміст уривка залишається темний і, скажу прямо, слабо переконливий. Припускається, що предки вірили в якихось дивів, казкових, міфічних істот, котрі можуть сидіти на деревах, наказувати, загрожувати, веліти, «врізатися в землю». Майже всі дослідники вважали Дива зловіщим і ворожим для Русі образом. Це науковий нонсенс. Достатньо уважно заглибитись в історію нашої культури та еволюцію мови, як все стане на свої місця. Скажуть, що міфологія, історія, перекази, казки залишили для нас порожнечу в цьому відношенні, щоб ми могли сказати щось певне. Маємо право твердити одне: якщо автор «Слова» кілька разів ужив слово «Див», то воно повинне мати архіважливе значення і нести саме в собі пояснення своєї суті й значимості.

Давай проведемо з тобою мовний, етимологічний експеримент.

Які слова й поняття споріднені з коренем «див»?

Диво, дивитися, дивокіл, довкола, дивний. А при інверсії – вид, видющий, видіти, веда (знання), ведун тощо. Тобто мова йде про здібність бачення, дивлення, сприйняття обширу, простору, світу.

Аналізуючи «Слово», ми спостерігаємо, що автор епосу цілком уникає вживати слово «небо» (крім одного разу в кінці, де «сонце сяє на небесі», але це місце багато знавців вважають пізнішим додатком ченців-переписчиків). Закономірно допустити, що пращури називали «небо» (точніше – простір, зоряний космос) дивом, тобто суттю того, що дає можливість дивлення, що вічно дивує і відкриває таємничий лик унікальності, всеохопності, глибинності.

«Небо» прийшло пізніше, з візантійством: воно означав «НЕ Бо(г)». Тобто слово штучне, заперечувальне. Очевидно, візантійці, нав’язуючи нові поняття, викорчовуючи образи древнього світогляду в мові прарусів, замінили величного ДИВА на плоске, кришталеве «НЕБО».

Ось чому автор «Слова», сумуючи за героїчним минулим, чує голос ДИВА – Духу Зоряного Обширу, котрий кличе «послушати» землі таємні, незнані, тобто об’єднати їх Єдиним Словом, – адже «послушати» – це мати єдиний слух, єдиний послух, слухняність, єдину мову. Конфліктуючи з половцями, Ігор збурює ворожнечу замість того, щоб віднайти спільну основу взаєморозуміння. Все лягає на свої місця.

Але до чого тут «верхів’я древа»? Як може космічний обшир – ДИВ «сидіти» на дереві? (Хіба, може, дерево – символічне Древо Буття, але то було б для епічної думи дуже барвисто).

Беремо першозапис. В оригіналі стоїть: «Див кличет врьху древа»… Де дослідники й перекладачі побачили «з верхів’я древа»?

Відновлюємо логічний ланцюжок речення: «див кличет в…» (куди ж він кличе, в що?). «В рьху древа». Що це за «рьх»? Між «р» і «х», як це ведеться при твердому знакові, має бути голосна – «а» або «е».

Отже, «див кличе в раху древа». Чи є в нашій мові слова й поняття, споріднені з коренем «РХ», «РАХ», «РЕХ» тощо?

Дуже багато. Будь ласка.

Рахувати – тобто об’єднувати розрізнені числа, зводити в спільноту. Прах (по-раху) – тобто розпорошеність, подрібненість, розсипаність. Стріха (суть рх) – тобто зведення єдиної покрівлі над оселею. Неряха – людина протилежна раху, чепурності, красі, зібраності. Страх (суть рах) – велична сила, котра змушує до трепету, до молитовності, жаху. Ряхтить – сяє, іскриться, веселить, переливається барвами. Рахва – сонцеподібна посудина в Карпатах, рахмани – (люди раха) – легендарні люди давнини, які щезли з нашого поля зору. Рахманна земля – добра, родюча земля, Отже, видно, що слово РАХ було поширене, обіймало безліч понять, означало соборність, спільноту, цілість, чистоту, зібраність. Певно, проти цього поняття воювали візантійці, бо пізніше виникли негативні слова: отряха (той, хто від раха), рахуба (лихо від раха). Це вже відгомін переслідувань, зневаги, насмішки над тими, хто дотримувався віри в давній РАХ.

Співець «Слова», звертаючись до князів, котрі ворогують, закликав, переконував: див – дух Єдності кличе нас до взаєморозуміння й прадавньої спільноти (древо – означає саме древність, давнину, прадавність, адже донині ми кажемо «древній»). А довкола цього поняття (древо) знавці «Слова» теж накрутили купу спекулятивних міркувань. «Растекался мыслию по древу» – просто означає, що Боян витає, мандрує думкою в давнині, у віках минулих, обіймаючи їх своєю думою.

Ще один маленький приклад. Коли ми говоримо слова світ, повітря, повитуха, виток, вітаю, вітальня, квітка, вітка тощо, то не бачимо єдності між ними. Все це розсипано, дискретно, відрубно. А для пращурів всі ці слова об’єднувалися через поняття віта, вита – життя. І не лише життя як таке, а й сам дух життєвості, руху, чутливості.

Кілька слів про заперечувальні частки НІ, НЕ, БЕЗ.

Я певна, що заперечувальні частки є чужим для нашої мови породженням, котре в’їлося в праісторичні часи до Слова і сформувало цілий Антисвіт псевдослів та псевдопонять, Ці частки ніби «спростили» діалог, мисль. Але це «спрощення» надто збиткове. Воно повело нас на манівці абстракцій, порожнечі, мнимих образів та антиномій. Безгоміння, бездоріжжя, безмежжя – замість тиша чи мовчання, замість, тяжка дорога чи поганий шлях, грузька дорога, замість глибинність, всеосяжність, надмірність тощо.

Або нерозумний – коли правильно дурний, слабий розумом, обділений тямою. Ніхто, ніщо – замість щось, хтось, бо ніщо й ніхто – лише порожні жупели психосфери Антислова, які полонили нас своїм хворобливим мерехтінням.

Відверто треба визнати, що Древо Прамови розчахнуте, і воно агонізує. Особливо це відчутно в філософії, котра вживає ці частки (ні, не, без) на кожному кроці, опираючи на них всі свої псевдодіалектичні вигадки. Якщо видалити з мовної ріки заперечувальні частки (і всі слова, злучені з ними, – їх же легіон!) – тоді треба будувати світоглядні основи на інших засадах: кожен елемент світогляду входитиме в творчу гармонію з іншим, антиномії щезнуть, будь-який елемент Буття буде закономірний і знайде своє місце, антитези розтануть. Над розірваним Всесвітом Речі спалахне Райдуга Єднання, потоп псевдослів зійде, щезне, зазвучить поліфонічна, багатозвучна Пісня цілості, пісня Радості.

Поки що досить про це. А то ти скажеш, що твоя сивіюча сестричка впала у сентименти, в утопічні химери. Не думай так. Зосередьтесь з друзями, залучіть до справи добрячих мовознавців, філологів, щоб «Резонанс Еволюції» отримав імпульс Правдивого Слова, щоб всі значення, які ви будете закладати в серце «Живої ЕОМ», були тотожні Життю, а не людським вигадкам та забобонам.

Пора воскресити Прамову, без цього шлях у Правдивий Космос закрито. Ми не зможемо тотожно бачити Всесвіт, якщо тотожно не осмислимо його. Ось тобі навздогін лише один приклад: ми кажемо, що Місяць – мертвий світ. Ця фраза – абсурд. Бо світ означає з-вітою, з життям. Виходить, мертвий-живий. Таких прикладів у нашій фразеології найдете море. Ти зауважиш, що й я вживаю заперечувальні частки, поринаю у звичну стихію сучасного зіпсованого слова! Що ж поробиш! Нам всім треба зробити зусилля, щоб розірвати прадавню ворожу запону…

Обнімаю тебе і чекаю запрошення в Кіберцентр. Може, познайомиш з доктором Боголо? Дуже цікавий цей народ – папуаси, хотілося б дещо почути від нього. Передбачаю, що племена, відтиснуті європейськими антропологами у апендикси еволюції, ще продемонструють нам свої дивовижні можливості. Чудовий наш Миклухо-Маклай давно передбачив таку можливість.

Бувай здоровий, не забувай пити чайок із трав, що я тобі надіслала.

Твоя сестра Марія».

«Волга» котилася польовою дорогою поміж широкими нивами, на яких сям і там трактори переорювали стерню. Густими зграями в просторі вирувала галич. На передньому сидінні, поруч з водієм – сміхотливим рудобровим хлопцем – сидів Товкач, оглядав у віконце елегантний осінній краєвид, підморгував Грицеві, котрий мовчазно тулився ззаду:

– Вирвалися трохи з того пекла кабінетного, аж ніби сквознячком у печінці продуває. Відчуває душа моя – вдала буде поїздочка!

– А куди ми, власне, їдемо? Що за секрети? – пожвавився Гриць.

– Сюрприз, – хихикнув редактор. – Головну ідею ти знаєш: надибати сільце, де сміх у пошані.

– Так ви ж, мабуть, вибрали таке сільце? Чому ж таємниця?

– Хе-хе! Мене цікавить, як ти реагуватимеш, коли прибудемо на місце. Ти знаєш, як я вибирав місце?

– Ні сном ні духом.

– По карті. По звичайній географічній карті!

– Як то можна, – здивувався Гриць, – по карті вибирати село, де сміх у пошані? Це вже, вибачайте, гумор!

– Атож, – заіржав редактор, і його очі перетворилися у сміхотливі щілинки. – їдемо по гумор, то й методи повинні бути гумористичні!

– Та реготати скрізь люблять, – втрутився у розмову шофер, – тільки зачепи – обсміють так, що не знатимеш, куди втікати!

– Еге, дивлячись як сміятися! Треба розшукати таке сміхотливе джерело, щоб це стало подією на гумористичному фронті. Набридли вже всякі тещі та сторожі! Стоп! Стоп!

Водій загальмував. Машина зупинилася на перехресті, біля густих лісосмуг.

– Що таке?

– Хіба не бачиш? – ткнув пальцем у віконце редактор. – Читай.

– Сміяни, – прочитав напис на стовпі водій. – То й що?

– Село Сміяни. Це тобі не жарти. Якщо село так назвали, то, будь певен, недарма.

– Так то сотні літ тому, – повчально мовив шофер. – Мо’, тоді й люди-сміяни тут були, а тепер перевелися, одні плакси, може, лишилися. Хіба так не буває? Діалектика ж!

– Я тобі дам діалектику! – посварився редактор. – Не забудь про генетику. Якщо сотні літ тому тут якісь сміяни заснували село, то їхні діти вже напевне кишки рвуть від реготу або рачки лазять від сміху. Це вже точно.

– Так оце ви по карті підшукали таке село? – іронічно озвався Гриць. – І справді вірите, що назва села відповідає характеру жителів?

– Атож! Одірвеш мені голову, коли я не вгадав!

– А якщо назва села Занудівка, то там одні зануди живуть, чи що?

– Що це ти моїм салом та мене по губах? – розсердився редактор. – Я ж не про зануд казав, а про сміянів. Сміяни живуть віками, бо сміх – то здоров’я, а зануди – самоз’їдаються. О! їхня генетика нетривка.

– Де там! – реготнув шофер, підморгуючи рудою бровою Грицю. – Занудні люди, мов блощиці, переживають тисячоліття. От хоч би взяти фараонів єгипетських, тільки зануди могли віками громадити такі височенні піраміди…

– Тихо! Ша! – посварився редактор. – Багато ти знаєш про фараонів. Чуєте – співають!

Вони прислухалися. З-за лісосмуги долинали жартівливі приспівки. Високий дівочий голос починав, а злагоджений гурт співачок підхоплював:

Ой дуб, дуба, дуба, дуба,

І потилиця, як груба,

І як ходить – все гуде,

А до праці? Де там, де!

Ні до книги, ні до парти.

Лиш до миски та до кварти,

Під копицею поспать,

А на інше – наплювать!

Не життя йому, а рай!

Хто це, хто це – одгадай!

Кілька дівочих голосів басовито підхопили:

Не інакше, так і знай,

То Микита Самограй!

– Ну й дають! – потер руки Товкач. – З пісочком протирають. Критика на ходу. Справді – сміяни! А ви не вірили! Ну, Грицю, ми, здається, потрапили туди, куди треба. Злізаймо з цього коня. Ти, Федько, паняй додому, а ми – піхтурою. Ми з Грицем тут побудемо, може, день, а може, два. Залежно від успіхів. Та дивися – наліво не дуже, бо я тебе знаю, рудого чорта.

– Та я…

– Знаю, знаю! Адью! Гайда!

«Волга» розвернулася, помчала назад, аж закуріло. Товкач зняв капелюха, погладив лисину, вдихнув свіже, цілюще повітря.

– Красотище! Лєпота! Яка елегія, Грицю!

Гук дивився в ніжно-блакитне осіннє дивоколо, де пливли пасма «бабиного літа», усміхався сам до себе. Йому здавалася химерною вся ця пригода, редакторська вигадка з розшуком «джерела сміху», але в душі панувало відчуття чогось незвичайного, таємничого, що мало виявитися в буденності, як і тоді, коли він зустрів Радісного на кам’янистих стежках Кавказу.

– Гарно тут, – згодився він. – Та на природі всюди гарно. Навіть у пустелі. Мені розповідали, що в туркменській пустелі навесні всі дюни вкриті тюльпанами й маками. Кажуть, вмерти можна від такої краси й розкоші. От тобі й пустеля! А щодо сміху, Саливоне Оверковичу, то я не певний, що ми тут знайдемо щось особливе. Гумор всюди живе в народі в рівних дозах, як солоність у океані.

– Хе-хе! Ризиковані порівняння, Грицю. В океанах і морях є місця з слабеньким розчином солі, а є такі, як ропа. Так і сміх! Вір моєму досвідові, інтуїції. Ану, підійдемо ближче до тих зубатих та язикатих. Побачимо, які там сміяни!

Вони почимчикували крізь лісосмугу назустріч голосам, обтрушуючи на себе золотисті червінці березового листя. З поля линуло:

Ой дуб, дуба, агроном

У Марусі під вікном

Кожну ніченьку мандрує,

Певно, зорі там рахує?

Любить, любить агроном

Танці в клубі вечірком,

Поцілуночки смачні,

А на поле – ані-ні!

Ой хто скаже – чи всі дома

в молодого агронома?

Що це, що це діє він?

Захотів попасти в «Хрін»?

Товкач аж засяяв од радощів:

– Чуєш, Грицю? Ну й заливають сала за шкіру гультяям! А ще кажуть, що трудящі не шанують нашого часопису! «Хріном» лякають ледарів, нікчем, виховують, критикують. Ох і молодці!

Вони випірнули з посадки, побачили гурт дівчат, які збирали помідори і складали їх в ящики. Підійшли ближче, дівчата зацікавлено оглянули високу постать Гриця, затримуючи погляди на чорнобровому обличчі, мимоволі усміхнулися, зиркнувши на присадкувату поставу веселого редактора. Товкач привітався:

– Здоровенькі були! Колись казали: боже поможи!

– Казали боги, щоб і ви помогли! – сміхотливо загомоніли дівчата. – Чи, мо’, боїтеся чисте вбрання запилити?

– Та ні, не боїмося.. Ми оце почули ваші веселі приспівочки, та й прямісінько сюди.

– Закортіло, щоб і про вас заспівали? – зареготалась кирпата щебетуха. – Ми можемо!

– Не приведи боже вам на зуби потрапити. Чув, чув, як ви своїх ледарів та нехлюїв тіпаєте, мов баба коноплі на тирлиці восени. Ви в приспівках згадали «Хрін», от і закортіло нам знати вашу думку про нього…

– Про кого, про кого? – засміялися дівчата.

– Та про «Хрін» же. Як вам подобається «Хрін»?

– А то дивлячись який! – реготнула якась молодиця. – Якщо міцний, то дуже позитивно ставимось.

Дівчата пирснули, затуляючись рукавами й хустками.

– Чого ви? – здивувалася молодиця. – Ви хіба хрону не вживаєте? І чого б ото я заливався? Мабуть, подумали бозна-що! Та я ж про той хрін, що росте на городі. Тю на вас, гості з вас чудуватимуться!

– Та і я не про городній хрін, – пересміявшись, мовив Товкач.

– Туди к бісу! – сплеснула долонями молодиця. – То, мо’, й ви про той, що дівчата?

Знову гримнув регіт. Товкач, витираючи сльози в кутиках очей, махнув рукою.

– А хай вам та бодай вам! Так і кольку в боці можна заробити. Я про свій «Хрін» питав, про журнал! Я редактор журналу…

– Так би й казали. А то догадуйся! – теревенила молодиця. – Що ж сказати про ваш журнальний «Хрін»? Не вельми він міцний!

– Отуди к бісовій матері! – вдарив руками об коліна редактор. – Невже так-таки й не пече він анітрохи?

– Не смішно! – озвалися дівчата.

– Позіхи наганяє, – підхопила молодиця. – Колись, пам’ятаю, був трохи ваш «Хрін» бадьоріший, а тепер – слабенький.

– Гм, гм, – ображено блимнув на неї редактор, не знаючи, що й сказати.

– Самі захотіли, – щебетали дівчата. – Чого ж гніваєтесь? От приходьте до нас на вигін, що над річищем, там таке почуєте! Сьогодні хлопці й дівчата зберуться, проведуть репетицію вечора гумору просто під зорями.

– От-от-от! – захоплено скрикнув Товкач. – Це те, що нам до зарізу потрібне. Чисте джерело сміху! Раз село Сміяни, то і всі жителі повинні бути сміянами. Що – правду кажу?

– Не всі у нас Сміяни, – сказала молодиця. – Є багато сімей Сміянів, а моє прізвище Кисленко, – вона засміялася. – Та ніхто не скаже, що я кисла. Правду мовлю, дівчата?

– От і розвалюється ваша теорія, – шепнув Гриць. – Опоненти з’являються на ходу.

– А з Сміянів у нас найвеселіший дід Дивило, – вела далі річ молодиця. – Знаменитий дід, про нього писали в газетах, навіть книга одна згадує про його майстерну гру, описує біографію. Ви не бували в нашому меморіалі?

– В якому це?

– Глибоко в лісі. Там поховано дітей-партизанів та їхнього учителя. Громограй прізвище його. Вічний вогонь, гарний пам’ятник. Багато гостей туди приїжджає, навіть з-за кордону. Так ось там дід Дивило, буває, грає на бандурі, співає. Він славний кобзар, ще з юності. Знаєте, скільки йому літ?

А скільки?

– Дев’яносто шість. Скоро сто стукне.

– Я читав про нього, – озвався Гриць. – І про меморіал. Але чому ви згадали про цього діда? Яке він має відношення до гумору, до сміху?

– Отуди! – переглянулася з дівчатами молодиця. – Я ж кажу – найвеселіший дід у нашому селі. Дуже в’їдливий. Не дай боже попастися йому на язик. Тільки химерний вельми. Мудрувати полюбляє, інколи таке накрутить, що й у голові завихриться…

– А чого це його Дивилом назвали?

– То прізвисько таке в молодості його навіть Брехлом дражнили, бо любив-таки всілякі вигадки та витівки, а тепер – Дивило. А це від того, що він про якихось дивів розповідає та про русалок, про вогняних людей – рахманів.

– То він у вас казкар? – зрадів Гриць. – Чудово! Мабуть, знає багато цікавих історій?

– За місяць не переслухаєте, – запевнили дівчата. – І смішного, й химерного у нього повна торба. От зустріньтеся з ним – він вас на шлях виведе, все розкаже, що вам закортить.

– От спасибочки! – затанцював од втіхи Товкач. – А як же нам питати його?

– Так і питайте: діда Дивила! Його кожна собака знає. А живе він у землянці, край села, в гайку.

– А чому б то – у землянці?

– А того, що Дивило, – жартома відказала молодиця. – Ще й замолоду такий був. Усе не так, як у людей. Гарна хата є, а живе у землянці. Сам собі готує, варить. А в хаті жив його онук Горенко Микола з дружиною, а тепер там гостює онука прийомна його – Русалія.

– Русалія? – зацікавився Гриць. – Що за дивне ім’я?

– О, то химерна історія. Та довго розповідати. Як до слова прийдеться, запитайте діда, він все оповість. А Русалія, мо’, ще цікавіша за діда. В загряницях бувала, в Індію їздила до матері.

– А чому б то її мати в Індії була? – здивувався редактор.

– Одружилася з індусом, як у Москві навчалася. Та й поїхала туди, там у нашому посольстві працює журналістом. Пише книги якісь там. Теж її звати Русалією. А ця, молодша Русалія, донька її, на лікаря вивчилася, еге, та ми забалакалися з вами, а незабаром машини підійдуть, треба ящики наповнювати. Дівчаточка, чого роти пороззявляли на гостей? Хутчіше до діла!

– Ну, вибачайте. І велике-превелике вам спасибі! – радо мовив Товкач. – Удружили. Бувайте здоровенькі! Ми побігли!

Він схопив Гриця за рукав і потягнув до шляху. Дівчата реготали їм вслід:

– Радіють, наче нову копійку знайшли. Чи не завчасно? Дивило може їм таке устругнути, що гіркіше від хрону чхатимуть – не перечхають.

Товкач, вийшовши на дорогу, переможно зиркнув на свого супутника.

– Ну як – задоволений моїм вибором? Повезло нам?

– Баба надвоє казала, – хмикнув Гриць.

– Прикидаєшся, – підморгнув редактор. – Хіба я не бачив, як ти нашорошив вуха, коли згадали якусь там Русалію? Хе-хе! Чує моя печінка, що ми з тобою торкнемось цікавого джерела. Щоб я скис!..

Дорога привела їх до дубового гаю. Пройшовши попід склепінням багатовікових дерев, вони побачили перші хати села. Правобіч, на піщаному горбі, виділявся поміж крислатими грушами й абрикосами розмальований квітами охайний будиночок, оточений буйними кущами шипшини і пишних сержин та царгородок-айстр. У дворищі, біля криниці з журавлем, порався сивий чоловік з довгими козацькими вусами, щось рихтував. Товкач зробив знак Грицеві, підступив до паркана.

– Здоровенькі були!

– Дай боже здоров’я! – на диво молодим голосом відповів господар, розгинаючись. На прибулих глянули прозорі дитячі очі, під сивими вусами майнула привітна усмішка. Під полотном вишитої сорочки вгадувалося сильне жилаве тіло, і Гриць подумав, що неможливо на око визначити вік цієї приємної літньої людини. – Куди прямуєте, люди добрі? Може, бажаєте водиці попити?

– Дякуємо, – гречно одказав редактор, витираючи хустинкою піт на лисині. – Ми тільки-но з машини. Не спекотно, погода елегійна, осіння. А хочемо ми розпитати, як нам знайти… гм, гм… діда Дивила.

– Дивила? – перепитав господар, і в очах його Гриць відзначив лукаву сміхотинку. – А це ж хто?

– Як то? – Брови Товкача підскочили вгору. – Ви живете в Сміянах і не знаєте Дивила?

– Вперше чую! – розвів руками вусатий незнайомець.

– А дівчата на полі нам сказали, що його кожна собака знає, – розгублено почухав потилицю редактор. – Що він і кобзар, і дивак, і на гумор, на сміх мастак…

– А-а! Пригадую, пригадую. Був колись такий тип у Сміянах. Та вже давно, як кажуть сучасні дотепники, зіграв у ящик. Помер, царство йому небесне. Справді, химерний був дід, як розповідають. Ще Брехлом його в парубоцтві називали. Бувало, як не брехне, то й не дихне! Розказують, що піп місцевий якось зустрів його над річкою (а діло було взимку) та й каже: «А збреши мені що-небудь, Васильку, так собі, походя. Кажуть, ти дуже ловко брешеш». А парубок йому: «Як-то можна так одразу щось вигадати? То вас піддурили. Та й нема мені коли тим займатися, поспішаю…». – «А куди ж ти поспішаєш, Васильку?». – «Додому за мішками. На озері Святому риба придушилася під кригою та снігом, люди саньми возять. То я оце біжу та запряжу шкапу, щоб вихопити бодай пару мішечків риби». Сказав отакечки та й побіг додому. А піп, почувши теє, метнувся додому, запріг коня в сани та й махнув за сім верст аж до озера Святого. Там – тиша, біло, чисто, як у церкві. Жодного сліду. Лаючись, поїхав піп назад, знайшов парубка та й дорікає йому: «І не совісно тобі, Василю, над панотцем збиткуватися?». А той і каже сміючись: «Так ви ж, батюшко, попросили мене збрехати що-небудь походя?! Чого ж тепер гніваєтесь?».

– Чув, чув я такі баєчки, – пробурмотів, зітхаючи, редактор – Певно, у багатьох селах такі мастаки були. Жаль, жаль, що Дивило врізав дуба. А чого б це дівчата нам ось так збрехали?

– Певно, естафету прийняли від покійного, – усміхнувся господар. – А що ви, власне, хотіли від покійного? Чим би він допоміг?

– Та ми співробітники часопису «Хрін», – пояснив Товкач. – Я – редактор, а оцей парубок – кореспондент. Вирішили ми освіжити наш «Хрін», хлюпнувши в нього трішечки народної стихії. Щоб веселий журнал став, дотепніший, гостріший. От і зраділи, що такого сміхотливого діда нам порекомендували, а воно, бач, посміялися бісові дівчата!

– То ж добре, що посміялися. Бо ж Сміяни! Ходіть краще ввечері на вигін, там дівки та парубки витинатимуть жарти, от і покупаєтесь у криниці сміху. Запевняю – не пожалкуєте!

– Хоч у цьому не збрехали, – буркнув редактор. – Вони, ті дівчата, теж казали про репетицію під зорями…

– От і добренько! – лагідно кивнув вусатий чоловік. – Може, і я причимчикую вечірком до річища на вигін. Тоді погомонимо про те, про се, якщо охота. Та й про Дивила можна буде людей розпитати. Щасливої вам дороги і доброго сміху! Ходіть здоровенькі!

Товкач з Грицем, зніяковіло перезираючись, рушили далі. Вийшовши до річища, всілися на кручі, замилувалися далеким плесом Дніпра, луками, правобережними кручами.

– Хм, – покрутив носом Товкач. – Треба ж отак над старим горобцем посміятися? Ну й хвойди ті дівчата. Ну й пантери!

– А про Русалію чом не спитали? – озвався Гриць. – Може, хоч про Русалію не збрехали?

– Кому що, а курці просо. Якщо про діда Дивила набрехали, то про Русалію – тим паче. Це вони для тебе приманку підкинули. Точно кажу. Побачили, що хлопець молодий, чорнобровий, показний, стріляє очима на дівчат, от і вигадали. Хе-хе! Взагалі, молодці! Я відчуваю, нас тут ще очікують сенсації. Знаєш що, Грицю, кочегаре ти мій улюблений, я… Та не бликай, не бликай на мене очицями, знаю, що ти вже не кочегар, але я так, по інерції… Так ось… Позагораємо трішечки отутечки на піщаній кручі, подумаємо, як нам розпланувати свою роботу. Може, виступимо в клубі, на фермах… Та і їх послухаємо. Перед вечірком підійдемо до правління колгоспу, люди нам і підкажуть, як нам познайомитися з носіями гумору, жартівниками, сміянами. А стемніє – гайда на вигін. Згода?

Гриць відчув, як смуток торкнувся його серця, зітхнув. Та десь з глибини свідомості почувся голос Радісного: «Радість – енергія. Її треба плекати. Її треба чекати…».

Хлопець стрепенувся. Сам собі усміхнувся. Чого це він, справді, сумує з приводу того, що розвіялася якась побрехенька? Невже такий легковірний? Тим більше після того, що з ним недавно відбулося?

– Купатися! – скомандував редактор. – Треба охолонути, заспокоїтися! Згода?

– Згода! – весело вигукнув Гриць і почав роздягатися.

Добряче освіжившись, поплававши у прохолодному плині річища, Гриць ліг під кущем лози поруч з Товкачем і задрімав на осонні. І приснився йому несподіваний, химерний сон, у якому не було жодної дотичності до сучасного життя.