Текст книги "Вогнесміх"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 38 страниц)

Він вийшов на високий горб. Пісок вузькими рівчаками плив униз. Старий Гук зупинився, глибоко вдихнув повітря, напоєне свіжістю й теплом серпня, духом зачарованого лісу. Звідси видно було зелене покривало заповідника – хащі змішаного лісу, дніпровські луки, кручі на тім боці. Здалека докочувалися гудки пароплавів.

Гук помилувався своїм вічним і єдиним багатством, тихо спустився з піщаної кручі, рушив далі у щоденний обхід. Поміж соснами, поміж дубами, поміж невеликими озерами, поміж заростями ліщини. Перескакував невеличкі потічки, обходив густючі нетрі чортополоху.

Зненацька здригнувся. Зупинився. Здалека почулися постріли. Єгер завмер, і очі в нього блиснули, мов криця шаблі.

Ще, ще постріли. А потім – рев пораненої істоти, ніби передсмертний зойк.

Гук зірвався з місця, побіг.

Віття шмагало його по обличчю. Загрузали ноги в пісок. Задишка давалася взнаки, гостро поколювало біля серця. Але він біг, біг, біг не зупиняючись.

Яруги, чагарі, лісоповал. Далі – узлісся, дорога. На дорозі – зелений «рафик», а біля кущів – група людей. У руках рушниці. А біля їхніх ніг – конаючий лось, точніше – лосеня…

Старий єгер хвильку постояв, приклавши долоню до грудей, втихомирював скажену канонаду серця. Опираючись на стовбур берези, заплющив очі. Перед внутрішнім зором попливли жовті, багряні, червоні кола. Різкі постріли, автоматні черги. Падають, падають жовті, багряні листя з дерев. Василь Гук у партизанській папасі з червоною стрічкою дивиться з-за кущів. Поряд з ним напружені обличчя друзів-партизан. Перед ними піщаний кар’єр, туди падають тіла розстріляних. Вздовж ями – ланцюжок постатей у сіро-зеленій уніформі. Гук з товаришами рішуче кидається вперед, тріщать автоматні постріли, падають на пісок тіла ворогів…

Єгер розплющив обважнілі повіки. Дивиться в реальність сучасного дня. Лосю зв’язали ноги, просунули поміж ними палицю. Два здоровенні браконьєри понесли здобич до «рафика», за ними гордо прямував літній чоловік з рушницею – повнолиций, самовпевнений, усміхнений. Вигляд у нього був вельможний і вдоволений.

Гук повільно наблизився з протилежного боку. Зняв рушницю з плеча, звів курки.

Лося кинули на пісок біля машини. Шофер відкрив задні дверцята.

– Оце так здобич! – захоплено почухав він потилицю. – Ну, у вас окомір, Ван Ванич!

– Поганих не тримаємо! – самовдоволено реготнув літній чоловік. – Вантажте здобич, всім перепаде свіжатини…

Браконьєри підняли лося: це була молода тварина, одноліток. Єгер виступив з-за машини. Поважний чолов’яга задрижав. Здоровенні хлопці від несподіванки випустили лося. Закривавлена голова тварини безвільно відкинулася, чорне око втупилося в небо.

– Що вам тут треба? – завищав мисливець, намагаючись оволодіти ситуацією.

Гук тужливо глянув на лосеня.

– Жаль Вітьку…

– Якого Вітьку? – огризнувся браконьєр. – Що ви валяєте дурня? Забирайтеся геть!

– Славне було дитя, – тихо вів далі єгер, – довірливе… бо йшло до людей, бо вірило в людську доброту… брало їжу з рук…

Обличчя поважного чоловіка налилося бурячковим багрянцем.

– У мене… домовленість, – пробурмотів він, втрачаючи самовпевненість. Глянув на своїх супутників, ніби шукаючи підтримки, ті боягузливо одвертали очі.

– Я мушу вас заарештувати, – спокійно сказав Гук.

– Та ви що? – верескнув браконьєр. – Та ви знаєте, хто я?

Він почав ритися в кишені, шукаючи посвідчення.

– Ви – злочинець, – твердо відповів Гук. – Браконьєр. Це кажу вам я, старший єгер заповідника «Надія». Ви – убивця!

– Та я вас! – оскаженіло закричав затриманий, смикаючи рушницю з-за плеча.

– Залиште пушку в спокої! – зі сталлю в голосі сказав єгер. – У мене три заряди: одна куля і два «жакани». А стріляю я без промаху!

«Мисливець» зблід. Його поплічники перезирнулися, розгублено втупилися в землю.

– Покладіть Вітьку в машину, – наказав Гук.

Браконьєри слухняно виконали його веління.

– І не сором вам убивати беззахисне дитя? Падлюки…

– Ми що… ми люди підневільні… наказано… Ми лише піднести що-небудь… шкуру зняти…

– Шкуру зняти, – зблід єгер, і видно було, як на худому обличчі заходили щелепи. – З вас би зняти шкуру! Сідайте! Поїдемо в дирекцію.

Поважний чоловік з готовністю сів на переднє сидіння. Його понурі помічники залізли в «рафик» ззаду. За ними просунувся єгер з рушницею напоготові. Дверцята зачинилися. Машина рушила.

Гук не дивився на браконьєрів. Тяжко було бачити людиноподібні постаті, в душах яких насправді не було нічого людського. Це завжди створювало для старого єгеря нерозв’язну дилему: він знав, що закон вимагає рівного, однакового ставлення до кожної людини, якою б вона не була, але… серце давно вже придбало суворий, неспростовний досвід: вертикальна постать і людське прізвище в паспорті ще нічого не означає, – в глибинних надрах такої істоти можуть діяти пристрасті й сили, що перевершують лють і силу прадавніх доісторичних драконів.

Сонячні промені інколи проривалися в прогалини поміж вітами дерев, світляні зайчики грайливо миготіли у вікнах, падали на мертве лосенятко. Голова звірятка похитувалася, коли машина підскакувала на вибоїнах лісової дороги, і здавалося, що Вітька заснув після смачної паші, повністю довірившись турботам друзів-людей. Лише чорне око докірливо поблискувало, непорушно дивлячись в душу єгера, і в тому мовчанні Гукові вчувалося: «Що ж це ти зробив, Василю? Навчив мене довіряти таким, як ти… і я прийшов до простягнутих рук… а тоді – вогонь і морок! І я вже не прийду… навіть до тебе не прийду…».

Мордаті хлопці сиділи на протилежній лавці, понуро сопучи, дивилися десь убік.

Єгер поклав долоню на голову Вітьки, стримав теплий клубок, що підкочувався до горла. Заплющив очі. І знову багрові кола попливли перед ним, понесли його далеко, далеко, у давно загублені роки…

Похитуються носилки. На них – вмираючий боєць з кривавою пов’язкою на чолі. Піднявся на мить, хотів щось сказати Василеві і знову знесилено впав на спину. Довкола гриміла канонада, наступали кайзерівські війська, червоногвардійці бігли в атаку, відчайдушно лаючись, а Гук схилився над товаришем дитячих літ і намагався вирізнити з агонізуючого белькотання осмислені слова.

– Гордійку, Гордійку… Що ти хочеш сказати? Що? Може, передати щось? Скажи… скажи…

– Квіти… квіти – Гордійко стиснув руку побратима, його вії затріпотіли. – Ти пам’ятаєш? Ми пасли корів… Квіти… і роса… І сонечко… більше нічого… не треба…

Останнє зітхання. І докірливий погляд у глибини синього дивокола. Навіщо? Навіщо?

Гук дав знак товаришам. Носилки лягли на землю. Василь став на коліна перед покійним, торкнувся вустами холодного чола. Поклавши долоню на скляніючі очі, закрив повіки…

Старий єгер отямився від спогадів, застогнав. Голова лосеняти похитувалася біля його ніг. Машина весело бігла поміж сосновими посадками. Ось вона підкотила до арки, на якій красувався напис: «ЗАПОВІДНИК «НАДІЯ». Зупинилася біля брами, прикрашеної візерунчатим різьбленням.

Гук відчинив задні дверцята, вискочив на пісок.

– Виносьте убитого! – твердо наказав він.

Браконьєри покірно виконали його веління.

– Беріть за плечі!

Вони, крекчучи, підняли лося на палицю, просунуту поміж зв’язаними ногами, згромадили на плечі, понесли. Гук відчинив ворота. Поважний чоловік, залишивши рушницю на передньому сидінні, рушив за єгерем і своїми помічниками до кам’яного рожевого будиночка, що виднівся між заростями бузку, прикритий крислатим віттям вікових дубів. На ганок викотився повний круглолиций чоловічок, щілинки його очей звузилися, розгублено зупинилися на обличчі поважного браконьєра.

– Ван Ванич! Ви? Що сталося?

– Та ось… непорозуміння.

Здоровенні хлопці опустили тушу лосеняти біля ганку. Старий єгер похмуро глянув на круглолицього.

– Товаришу директор, – офіційно заявив він, – ось ці… типи убили… Вітьку… Я затримав їх, відповідно до існуючого законодавства.

– Гм. Бачу… Але навіщо ж ти… Такого чоловіка…

– Якого чоловіка? – з болем вигукнув єгер. – Хіба заповідник не для всіх? Хіба закон не один? Тоді і за вбивство людини одного треба розстріляти, а іншого – відпустити?!

– Ну що ти, що ти, Василю Йвановичу, – роздратовано розвів руками директор. – То людина, а то…

– А це – дитя невинне, – тужливо сказав Гук. – Ви ж знаєте, Іване Явтуховичу, що Вітька довіряв людям. Вони його підманили, а потім підло… в упор…

Запала гнітюча тиша. Поважний чоловік, якого називали Ван Ваничем, бадьоро кашлянув, хотів поплескати старого єгера по плечу. Той з огидою відсахнувся.

– Все правильно, – почухав потилицю Ван Ванич. – Помилка вийшла. Закон – для всіх! Тут, бачте… ми не врахували, що заповідник, вийшла така загогулина, занесло трохи вбік. Хе-хе! Азарт мисливський. Хіба я не розумію? Атавізм, древні інстинкти… Що ж поробиш, ми ще не янголи!

– Заповідник тут ні до чого, – похмуро заперечив Гук. – Лосів убивати взагалі не дозволено.

– Я заплачу, – примирливо сказав Ван Ванич. – Заплачу. Ви мені пришліть – скільки, я… я все зроблю… Це все правильно – начальник ти чи звичайна людина, порушив закон – відповідай. Хе-хе! Визнаю, визнаю! У нас тепер перебудова, прискорення, самокритика. Самокритика – велике діло! Ви тільки теє… розголосу не треба…

Директор заповідника схвально й улесливо закивав головою.

– Чудово, чудово, Ван Ванич! Хе-хе! Непорозуміння вичерпано.

– А старого, – вів далі, осмілівши, поважний браконьєр, – нагородити треба. За принциповість, твердість… Тим більше що пенсійний вік почався для нього чверть віку тому. Навіщо ж так мучитися людині? Геройський старий, хвалю! Хех-хе! Але заслужений спочинок давно вже чекає його.

Іван Явтухович усміхнувся очима-щілинками.

– Розумію, Ван Ванич. Ясненько. Нагородимо старого. Авжеж.

Гук поглянув ще раз на докірливе око лосеняти, тяжко зітхнув і мовчки пішов геть від ганку дирекції. Спина його згорбилася, ніби він тримав на ній надмірний тягар. Поважний мисливець-невдаха злобно глянув йому вслід, перезирнувся з своїми помічниками. Один з них – з волохатими, як у горили, руками, фамільярно підморгнув.

– Нічого, Ван Ванич, вибралися на тверде. Доскіпливий старий, з ним так просто не похрюкаєш. Безсеребреник. Та доведеться провчити його, бо життя не буде. Не продихнеш…

Саві снився феєричний сон. Він бачив себе у чорному просторі, а перед ним пливла спіраль Галактики – дивовижна вогняна квітка, що мерехтіла зорями-іскринками. Сава оглянувся, побачив, що безліч таких полум’яних квіточок манили його теплими жаринками з безмірних глибин. Він щасливо засміявся. Напевно, це йому сниться! Згадав, що недавно побував з друзями у планетарії, лекція про будову Всесвіту, про його походження, історію та розвиток схвилювала, спонукала до глибоких роздумів. І ось тепер, у сновидінні, його душа знову прагне відтворити чудове враження. Тільки там, у планетарії, відчувалася неприродність небесної проекції, а тут все було життєво, тривожно, переконливо, подих тайни і глибинної реальності пронизував темно-фіолетову безодню й самоцвіти галактичних спіралей.

Почулася велична музика, ніби мелодійний метроном відлічував ритми вічності. І в потужному потоці того ритму він почав летіти до рідної Галактики. Хто йому сказав, що це його світ? То було тайною, але він знав, що наближається до Чумацького Шляху своїх пращурів, тільки бачить його не зсередини, а ззовні. Здивувався: якою силою летить? Потім усміхнувся: а яке це має значення? Головне – летіти туди, куди притягується серце.

У високості ударив гонг.

Стрімко наблизився Чумацький Шлях. Розсипався на зоряні рукава, на світоносні джерела.

Назустріч летять, летять полум’яні світи-сфери, розходяться врізнобіч – червоні, багряні блакитні, зелені, жовті, сліпучо-білі. Цілий вихор сузір’їв. Вони сплітаються у фігури казкових звірів, птахів, людей. Так ось звідки древні взяли назви для зоряних знаків! Вони бачили те, що узрів Сава тепер. Вони вміли літати поміж зорями.

Органна мелодія супроводжує нестримний потік світів. Здається, що тому потоку нема кінця-краю.

Та ось вдалині вирізнилася жовта зірочка. Спочатку непоказна, вона блискавично наблизилася, виросла, закрила небо, крилами пульсуючої сріблястої корони охопила простір. І відійшла вбік.

Замерехтіла сфера планети – пустельна, непривітна, димляча, покрита цирками і кратерами. Вона подібна до Місяця, але Сава знає, що це – Меркурій. Велетенські тріщини, зловісні провалля, на обрії височать гострі піки гір.

Далі, далі, зупинятись не можна! Тут країна смерті й пекельних стихій, тут ніхто не зустріне, не привітає мандрівника. Ось ще одна планета. Шаленіючі вихори хмар, клекотіння розжарених газів. Це Венера, зоря світанку, богиня любові. Омріяна тисячами романтиків оаза нової раси людей, колиска прийдешньої цивілізації або навіть пристанище життя – вищого, мудрішого від земного. Перші польоти земних розвідників розвіяли міф, зірвали фату краси й надії. Чому так сталося? Може, просто ми заглянули у дзеркало любові й побачили там свій відбиток? Може, інакше й не могло бути?

Сава дивується. Звідки в нього такі думки? Здається, що вітер зоряних просторів вимітає порохняву з його душі й розуму і свідомість пульсує вільно, окрилено, осягаючи такі думки й знання, котрих ніби й не було в звичній пам’яті.

Венера відпливає в глибину простору, ніжно пульсує сріблистим покривалом. І здається Саві, що планета доброзичливо усміхається вслід йому, щось обіцяє, нагадує, кличе…

А поміж зорями вже виростає ніжно-блакитна сфера. Та ні – вона зеленаво-золотиста. Чи аквамаринова, кольору морської води. Це ж вона, прадавня мати богів, титанів і людей. Гея стародавніх міфів, колиска розуму й вічного пошуку. Музика затихає, звучить ледь чутними акордами – лагідними, пестливими. Це сюди, до неї, в її обійми летів Сава, це тут, в заповітному краю, він мав знайти щось важливе, найцінніше, вартісніше самого життя.

Планета наблизилась, заповнила небосхил.

Хмари, хмари.

А під ними – океани, континенти. Сава щасливо засміявся. Все так, як він вчив у школі, на уроках географії. Обертається глобус, пливуть гірські хребти, моря, звиваються змійками ріки, оксамитною зеленню вирізняються лісові масиви. Пропливає внизу Каспій, Волга, Дон, видніється Дніпро. Десь тут… десь тут він має зупинитися. Ближче, ближче. Лінія, що відділяє ніч від дня. Ніжні сутінки, вечір. Летять навстріч списи лісових верхів’їв, розступаються лісові велети, відкривають арку, а на ній напис: «ЗАПОВІДНИК «НАДІЯ».

Сава пролетів попід аркою, заглибився в хащі лісу, ніби захоплений вихором птах. Силою волі намагався зупинитися, не впасти на землю. Гаряча хвиля піднялася від трав і чагарів, охопила його, заколисала. І він повиснув у невагомості над килимом квітів, побачив багряне коло сонця, що сідало за обрій, віддзеркалювалося у спокійних озерах і болотах. Почув щебетання птахів. Вечірні тумани сивою габою вкривали простори, шепотіли нечутні пісні…

Пронизливий гуркіт струсонув свідомість, і він прокинувся. Відчув, що сидить у кузові відкритої тритонки, яка, завиваючи, долала вибоїни піщаної дороги поміж густими лозами та вільхами. Одразу згадав усе. Це ж він їде на полювання з гуртом знайомих мисливців. Їде в ті краї, де живуть батьки його нового друга й побратима Гриця. Тільки чому на душі так неспокійно й тривожно? Може, виною тому раптове пробудження від чудового сновидіння? Чи оцей рев машин, крики й регіт мисливців, котрі весело виспівують на ходу, милуючись мальовничими краєвидами?

Сава перехилився через борт машини, глянув уперед. Дорога чомусь здалася йому ножем, що розпанахує живу землю навпіл, крає її болісну плоть. Здивувався: завжди шляхи здавалися йому життєдайними артеріями, котрі напоювали людським теплом, прагненням, інформаційними потоками, новинами й надіями, білокрівцями й червонокрівцями людей таємничий організм суспільства. Шляхи несли в своєму річищі друзів, побратимів, гостей. Тому й називалися вони гостинцями. Але чому тепер у ньому інше видіння? Чому перед його внутрішнім зором виникав весь процес зародження, зростання, розширення доріг? Спочатку тонюсінькі павутинки-капіляри сивезної давнини, що пробуравлюють степи, ліси й гори, а потім вони посилюються, глибшають, вгризаються в тіло матері-землі болісними пругами незагойних шрамів, ніби слідами розбійницьких орд. Скільки лихоліть і нещасть, руїн і злоби, ненависті й роздору перенесли в своїх річищах шляхи-дороги? Хто виміряє ту лавину муки? Чи співмірна вона з елегійністю, лагідністю та пісенністю тих стежок-доріжок, котрі оспівані казками й думами? Недарма Чорний Шлях залишився в пам’яті народній, але «Світлого Шляху» годі там шукати. Хіба в небі, там, де він, Сава, тільки що літав у ласкавому видінні?..

Сава стріпнув головою, проганяючи несподівані думки. Що це з ним сталося? Таке відчуття, ніби він пірнув у силове поле якоїсь потужної енергостанції, і незрима енергія безжальним вітерцем вимітає з нього попілець самозаспокоєння й розумової ліні. І треба мислити, мучитися, перевіряти глибинний вантаж власної свідомості й пам’яті. Чи варте чого-небудь те, що там покладене, добуте, приховане?

Ланцюжок машин виповз на буйні луки. Вечірні сутінки скрали небокрай. Захід палав райдужною феєрією барв крізь серпанок сизо-блакитних туманів. Тритонка зупинилася, мисливці з веселим галасом розвантажувалися. Сава теж зіскочив на траву, зняв рюкзака, допоміг стрибнути вниз спанієлю, спокійному, доброзичливому псу.

– Сюди, сюди, Вірний, – ласкаво погладив його хлопець. Пес влігся біля рюкзака, смачно позіхнув. Сава кинув йому шмат ковбаси, оглянувся.

Машини розверталися на широкій площині лугу, безжально толочили смарагдові трави, торкнуті першим багрянцем, ніжні квіти покірно лягали під колеса. Там і сям виростали намети. Спалахнули багаття, золотисті іскри зірочками помчали у видноколо, ніби прагнучи прилучитися до своїх вічних сестер у безмірності.

– Чого стовбичиш? – весело крикнув йому хтось із мисливців. – Закам’янів від захоплення, га? Це тобі не урбаністичний рай, це тобі справжнісінький едем, боже ж ти мій! А що буде завтра? Як почнеться сезон? Га?

Сава промовчав. Дихав простором, небокраєм, де вже засвічувалися перші зірки, лагідністю туманів, умиротвореністю озерного плеса, що багрянилося неподалік.

Поряд в ним загоготіло багаття, осяяло збуджені обличчя мисливців. Заблищали в полисках полум’я пляшки, похідні стаканчики. Хтось весело розповідав якусь історію про полювання, інші слухали, сміялися, піднімали вгору келишки, проголошуючи жартівливі тости. Блищали при світлі вогню зуби, жадібно вгризаючись у хліб, ковбасу та цибулю. Саву покликали до гурту, він мовчки махнув рукою – не хочу. Спостерігав, як мисливці любовно складають рушниці, ніжно погладжують стволи, як вони підкидають сухі лози в багаття. Захоплення в очах, іронію, недовір’я, роззявлені в непідробних веселощах роти – все це відзначив Сава у внутрішній тиші серця, ніби на екрані кінематографа. І жодного слова не чув. А може, не хотів чути?

І так, як у сновидінні, в свідомості залунала мелодія. Тільки тепер це була тривожна нота очікування, напруги, невдоволення. Сава торкнувся долонею чутливої спини пса. Спанієль з-під лоба поглядав на радісних людей: він був серйозний, похмурий і трохи іронічний. Йому все було звичним, природним: хвастовиті речі, захоплені жести, палахкотіння вогню, величне зоряне колесо, що поволі оберталося у безмірному тайноколі небес.

Сава тихенько рушив геть, від вогню, захопивши рюкзака з собою. Спанієль слухняно поплентався за ним. Хлопець незабаром знайшов невисоку пахучу копичку сіна, ліг у її обійми, заклавши руки за голову, втопив погляд у мерехтливій безодні.

Цвіркуни торкнулися смичками незримих струн. Заспівали сонячну ораторію. Полетіти б знову в глибини казки, і мчати, мчати, мчати без кінця й краю, прагнучи до блакитної сфери життя, де тривожно червоніють на зеленій арці слова: «ЗАПОВІДНИК «НАДІЯ»…

Перед очима Сави попливли зоряні міражі, якісь казкові птахи промайнули над видноколом, чиїсь уважні, доброзичливі прозорі очі зазирнули в його серце, діви в білих серпанкових уборах закружляли довкола у мелодійному хороводі. Діви чи зорі?

Сава щасливо заплющив очі. І задрімав біля нього, чутливо здригаючись вві сні, вірний пес…

Прокинувся хлопець удосвіта від громових ударів. Спочатку подумав – гроза. Та, виплутуючись із лабіринтів дрімоти, згадав, що він приїхав полювати. Певно, ранні мисливці вже розпочали сезон.

Сава встав, обтрусив сіно. Біля ніг сидів, з готовністю поглядаючи на нього, спанієль. Небо тепліло, зірки танули в ніжно-рожевих променях світанку.

Тумани повзли над луками. В промоїнах імли видно було темні обриси машин, наметів. Тиша охоплювала небокрай. Тільки якась надчуттєва тривога пронизувала простір, хвилювала серце.

Хлопець хутко склав рушницю, зарядив. Надів на плечі рюкзака, тихенько свиснув псові, рушив подалі від машин і наметів, туди, де за стіною туманів бовваніли вільхи й лози.

Позаду знову гримнули постріли, ніби хтось шмагонув ножем по тканині світанку. Крик. Чи стогін. Тріпотіння крил. Звилися в ніжно-блакитну глибінь злякані качки та гуси, стрімко понеслися над луками, розтинаючи покривало ранкового туману.

Перед Савою виникло поміж клаптями імли озеро, береги його всуціль позаростали ситником і чар-зіллям, на воді велично красувалися білосніжні лілеї та жовті глечички. Мисливець обережно йшов понад берегом, уважно придивляючись до кущів. Спанієль вирвався вперед, гавкнув. З прозорого плеса зірвався гурт крижнів, і Сава машинально провів услід їм стволами рушниці. Гримнуло два постріли, і три птахи каменем упали вводу. Пес радісно кинувся за ними, поплив поміж замріяними лілеями. Сава блискавично відзначив це поєднання: латаття, промені світанку, голова спанієля серед квітів, а в зубах у нього – мертві качки. Вірний виніс здобич на берег, поклав крижнів одного за одним біля ніг господаря. Обтрусився. Все було, як мало бути. І все було, ніби вві сні. Чому тривога проймає його? Як сумістити мисливський азарт, дивне відчуття неприродності його вчинків, химерні зоряні сновидіння і очікування дива?

Сава прив’язав мертвих птахів до пояса. Рушив далі.

Спалахнув обрій. Показався багряний край світила. Заіскрилася трава самоцвітами крапельок роси. Володар життя викотився в брами світанку, обняв дивоколо променистими руками.

Знову зафуркотіло в кущах, густа зграя чирят вихопилася над головою мисливця з озера. Він різонув дублетом просто в середину втікачів. Посипалися з неба крилаті створіння. Мстиве відчуття задоволення, ніби імла якоїсь кривавої гущі далеких віків, ворухнулося в душі хлопця. Вірний діловито зробив кілька рейсів на плесо, приносив здобич на берег і складав на купу. Сава обвішався качками, ніби сувенірами своєї невситимої жадібності. Щось в надрах душі застерігало, квилило: зупинися! Але тіло прагнуло вперед, ніби виконувало волю незримої зловісної інерції вбивства. Він заглибився в болото, стрибав по купинах, обминаючи купки вільх. Знову вогняні шворені в небо, знову темні грудочки з криком падають униз, здіймаючи райдужні водограї на спокійній поверхні болота.

Сава відкрив на ходу рушницю, викинув використані патрони. Стволи диміли. Він зарядив нові набої. Над головою промайнули дві важкі качки. Мисливець вистрілив, зірвався з купини і, плюхнувши у воду, провалився в рідку багнюку. Поруч впав конаючий крижень, забив крильми в передсмертній судорозі, розбризкуючи воду. І затих.

Сава – вже по пояс у болоті – потягнувся до купини, провалився ще глибше. Багнюка хлюпнула в очі, засліпила. В душі прокотилася хвиля жаху. Він судорожно витер долонею очі, оглянувся.

– Вірний, де ти? Вірний!

Пес підстрибував на купині, жадібно дивився на господаря, нервово метався туди й сюди, запитливо гавчав.

– Вірний, – прохрипів Сава. – Біжи… Приведи людей… Біжи, друже! Бо біда…

Пес протяжно завив, заскиглив, але не рушав з місця. Трясовина невблаганно й хутко засмоктувала мисливця, незабаром над поверхнею зрадливого багна виднілися лише плечі та голова Сави. Та ще кільце вбитих качок, виваляних у грязюці. Хлопець затих, тужливо глянув довкола.

Спокійні очерети колихалися під ранковим вітерцем. Лілеї розкривали до сонця перламутрові пелюстки, ніби казкові малесенькі балерини-принцеси хизувалися перед світом своїм вічним розкішним нарядом. У синьому небі ледь помітно пливли білі хмарини – небувалі вісники далеких світів. Ніхто, ніхто в цілім світі, у всій безмірності не зверне уваги на нього. Він так і пропаде, засмоктаний трясовиною, під ніжним поглядом цих байдужих квіток, під романтичним шатром холодного неба.

Обличчя Сави спотворила гримаса шаленства. Він затіпався, засмикався, вириваючись із холодних чмокаючих обіймів, здіймаючи чорні бризки. Спробував накинути ремінь рушниці на купину, але не зміг.

– Ря-а-ту-у-унку-у! – закричав Сава.

Прислухався. Луна пропала десь в очеретах. Тиша. У небі пролетів крук, тужливо закричав. Почулися далекі постріли. Пес знов заскиглив, віддано дивлячись на безпомічного господаря.

Сава насилу випростав руку з лямки рюкзака, розшнурував його. Добув транзистора, ввімкнув, пошукав по діапазону, знайшов галасливу музику. Майнула химерна думка: може, почують, що серед трясовини лунає мелодія, звернуть увагу, прийдуть. Знав, що це – дурниці, але навіть іскра надії заспокоювала, давала втіху. Він кинув чорну коробку на купину, сам обперся на зіжмаканий рюкзак, щоб хоч трохи затримати невпинне засмоктування в мокру пащу болота.

Уже не борушкався, не метався, лише глибоко вдихав вологе повітря та безнадійно дивився на хмарини у небі.

Пес пострибав біля коробки транзистора, з якої чулася пронизлива квакаюча музика, нюхнув кілька разів, потім зірвався з місця, метнувся на іншу купину. Далі, далі. Зник у очеретах. В далечині затих його тривожний гавкіт.

І знову мовчання. Спокій. Діловитий, приємний голос жінки:

– Ми передавали музикальні ритми народів Африки…

А трохи пізніше:

– Концерт за замовленням наших слухачів. Передова доярка колгоспу «Дніпровська зоря» Антоніна Чепурко просить передати «Танець маленьких лебедів» Чайковського для своєї старенької матері, котрій недавно сповнилося сто років. Соломія Антонівна – найстаріша жителька села Зелені Гаї на Полтавщині. Це прекрасне мальовниче село на лівому березі Дніпра, в якому нараховується двісті хат, поміж них – багато сучасних котеджів. Вісімдесят жителів зелених Гаїв мають власні легкові машини, більше ста – мотоцикли. Майже в кожному домі є телевізор, пральні машини та інші побутові зручності. Соломія Антонівна, як і багато інших старожилів села, віддала своє здоров’я й снагу для того, щоб її рідне село розквітало, щоб назавжди пропали в пітьмі минулого злидні, неуцтво й забобони, щоб кожен міг прилучитися до великої й глибокої ріки вітчизняного та світового мистецтва. Антоніно, хай ваша матінка, шановна Соломія Антонівна, прослухає свій улюблений «Танець маленьких лебедів»…

Перед очима Сави пливли, пливли хмарини, кружляли, ніби гігантська карусель. Він засміявся судорожним сміхом. Небесна карусель на небесній ярмарці! Цілий всесвіт катається на веселій круговерті, навіть не помічаючи, що внизу захлинається багнюкою людина. Людина, – прошелестіло в свідомості. – Людина… А чим ти кращий від оцього крижня або чиряти, що зірвані з траси небесного польоту твоєю злочинною волею, твоїм архаїчним азартом? Хіба ти пожалів їх? Хіба жаліють їх, безпомічних створінь природи, тисячі, мільйони жадібних мисливців, котрі потрясають сьогодні простір незліченними блискавицями убивчих пострілів?

Хмарини мінилися, звивалися в плавному метаморфозі. Ось вони подібні на ескадру казкових корабликів, а тепер перетворилися на хоровод лебедів. Плещуть широкими крильми, радісно кружляють, закликаючи друзів своїх піднятися із землі в неосяжні простори волі. І ось вже перед примруженими очима Сави – кільце легких грайливих балерин на сцені оперного театру. Дивовижна музика Чайковського заповнює безмірність, а в її потоці невагомо літають понад луками дивні чаклунські створіння.

Зненацька вдарила чорна блискавка з неба. Хижий шуліка врізався в гармонійний хоровод. Посипалося біле-пребіле пір’я з дивокола. Падають з високості закривавлені лебедята…

Стогін! Чи передсмертний крик?!

Кільце мертвих птахів. І він посередині, ніби мертве сонце в супроводі позбавлених життя планет. Так воно й є, так воно має бути, – шепотіли холодіючі вуста Сави. Хто вбиває когось – той вбиває себе. Вбиваючи життя на Землі, ми вбиваємо Сонце, котре дарувало те життя. І вдруге не отримаємо безцінного дарунка, якщо зневажимо його тепер…

Між очеретами почувся знову гавкіт Вірного. Сава з надією прислухався. Пес вискочив із густих заростів ситнику, стрибаючи з купини на купину, наблизився до знемагаючого мисливця. Радісно завищав, танцюючи біля транзистора, обтрушував брудні краплі води.

– Ну що, Вірний… що? – прошепотів Сава. – Бачив людей?..

Знову зашелестіли очерети, захлюпала вода. Вдалині з’явилася граціозна постать дівчини. Вона була одягнута в темно-синій тренувальний костюм, що зграбно обтягував її струнке тіло. На худенькому обличчі виділялися темно-сині очі. Ось вона вже поряд з ним, побачила заляпане багнюкою обличчя втопаючого, здивовано глянула на транзистор, з якого лине ласкава, тривожна, таємнича мелодія пісні й слова очікування та віри: «Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари, я від тебе в ці дні у полоні печалі… Може, десь у лісах ти чар-зілля шукала…».

Сава не ворушився, затамував подих. Сниться йому чи це реальність? Сором і радість заливали груди. Дівчина зиркнула на кільце мертвих птахів довкола мисливця, густі брови на її переніссі зсунулися докупи. Хлопець відчув, як холодок передчуття заворушив його волосся. Де він бачив такі брови, такі очі? Та це ж… Такі брови у Гриця, в його побратима. Невже це… його сестра? Невже?..

Дівчина мовчки одв’язала від пояса вірьовку, розкрутила, кинула один кінець Саві. Він судорожно вчепився в нього.

Рятівниця напружилася, впираючись в купину. Зловісно чавкнула трясовина, піддалася.

Пес підстрибував від нетерпіння поряд, бив хвостом об землю.

Ще зусилля!

Ще!

Повільно, надто повільно відпустило болото свою жертву. Тримаючись за руку дівчини, виповз з багнюки Сава, весь обвішаний мертвими птахами. Опираючись на рушницю, став на купину. Ще не вірячи своєму рятунку, дивився на небо, на дівчину.

– Дякую, дякую, – пробурмотів він. – Якби не ви…

– Дякуйте йому, – холодно відповіла дівчина, стріпнувши чорною гривою волосся, розсипаного по плечах, і показала на спанієля. – Я проходила неподалік… Він кинувся до мене, схопив за брюки. Я зрозуміла, що біда. Розумний пес…