Текст книги "Верните женщинам гаремы"

Автор книги: Олесь Бузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

– Слухай, Таню, – сказав я, – помовч. А то вперше в житті я змушений буду вдарити жінку. Мені б не хотілося, щоб нею була саме ти.

Жінки та жаби

– Подаруй мені своє фото!

– Навіщо? Для колекції?

– Для колекції.

– Ні.

– Чому ні?

– Бо тоді ми розлучимось.

– Ми й так розлучимось.

– Все одно не подарую!

– То тримай на вічну пам'ять! Через триста років глянеш: «Более, яка я стала стара й некрасива!» А так вмерла б щасливою.

Я вручаю їй фото і порівнюю з оригіналом. Один до одного. Дівчинка 17 років строго по моді травня 97-го – два постаменти, приклеєні ремінцями до пронизливо-блискучих ніг, вище дзвоника спіднички щось трохи довше за ліфчик. Посередині голий пупок – можна взяти її на руки, налити туди коньяку і, випивши за вічне кохання, закусити лимоном. Проте, пити не станемо – геть вічне кохання!

– Знаєш, чому я з тобою зустрічаюсь? Я мовчу.

– Бо ти мені нічого не забороняєш.

– Чого б я забороняв? Китайці казали: хочеш оволодіти – відпусти.

– А що ще казали китайці?

– О, то були дуже мудрі люди. Вони багато чого казали.

– А чому ти кажеш: були?

– Бо ж Китаю давно немає – у січні його зніс цунамі з усім населенням. Майже з усім. Тих, що лишилися, забрали інопланетяни. Для дослідів. Такі симпатичні – з ріжками, на тарілках. Чи це; ще не ввели до шкільної програми?

– Ще не встигли.

– Як погано, що ти не читаєш пресу!

Я підчепив Яну прямо в басейні. На доріжці. У неї була статура плавчихи – прямі плечі, блюдця грудей і відшліфовані водою сідниці, розрізані, як яблуко, чорним ножем купальника. Проте ніякою плавчихою вона не була. І навіть плавала так собі. Просто Бог подарував їй таке тіло.

– Що ти робиш завтра? – спитав я, коли ми вибрались з басейну на вулицю.

– Здаю екзамени з історії. Я нічого не знаю. Зовсім!

– Ну, хоча б, хто цей дядько, ти знаєш? – дістаю з кишені п'ятірку.

– Мазепа?

– Хмельницький! Мазепа – на десятці!

Переляк в очах стирає виною, як класну дошку ганчіркою. Права нога копає постаментом пісок.

– То ти вчитель?

– Я схожий на вчителя?

– Навряд чи. А чим ти займаєшся?

– Справою.

– Якою?

– Хіба нині хтось пояснює, якою справою він займається? Головне, що вона мені подобається, і ми можемо взяти хоча б оце таксі й поїхати в «Чотири сезони».

– Але як тебе звати?

– Зви мене просто – Пілотом.

* * *

Ясна річ, що Петрові все це, як звичайно, не сподобалось. Особливо вік моєї знайомої. Почісуючи великого пасторського носа, він виголосив:

– Кримінальна справа. Спокуса неповнолітньої. Загримиш за ґрати.

– Стривай, ще за часів СРСР в Україні можна було виходити заміж у 17 років…

– Заміж – так, але не заводити коханців.

– Сподіваюсь, про вік вона бреше. Судячи з її знань, вона сиділа в кожному класі по два роки.

– Боже, то вона ще й дурна! Наступного разу ти познайомишся з мавпою в зоопарку і теж запросиш її в «Чотири сезони». Аби тільки збагатити статевий досвід.

– А що – запрошу.

– Ти аморальний!

– Увесь світ – аморальний. Чого, ти думаєш, жінкам так смакує купатися в шампанському? Бо їх тішить, що якийсь дурень зіпсував на них цілий вагон делікатного напою? Тричі ні! їм подобається, що бульбашки проникають під трусики і ласкаво лоскочуть клітор!

Петро не витримує і заходиться в реготі. Мабуть, уявив цю картину. Вигляд у нього точнісінько, як в американського пастора з глухого села, якому прихожанин припхав на сповідь врятовану від жінки порнографічну брошуру.

* * *

Щиро кажучи, мій новий роман не був позбавлений суто наукового інтересу. Захоплення натураліста, поглинутого дослідженням нового ссавця. Чим, справді, я гірший за того ж Петра, який недавно встановив, що прабатьківщиною жаб є Полісся і що саме на теренах України ці земноводні досягають за сприятливих умов радіації найбільших у світі розмірів?

Я теж міг би заснувати якусь нову науку на кшталт психокібернетики чи етнобіології. Я навіть знаю, як вона б називалася: жінкознавство. Так-так – точна чудова назва, що передає саму суть предмета суперечки. Мене б усі знали. Мною І пишалися. Я з'являвся б у пристойному товаристві в елегантному смокінгу, і будь-де мене супроводжував би захоплений шепіт: «Хто? Хто це?!» «О, це той самий – ви читали його останню монографію "Порівняльна характеристика типів жіночих сідниць Дніпро-Бузького межиріччя"? Ні? Ви багато втратили! А "654 способи досягнення оргазму з самками виду homo sapiens лісо-степової смуги України"? Читали? То справді інтелектуальний бестселер!»

Яна була б безцінним екземпляром моєї колекції. Мене просто зомбував феноменальний ефект, за яким інформація з навколишнього світу переломлювалася в системі дзеркал її мозку. Вона була впевнена, що Гоголь народився до нової ери і написав «Енеїду» («не ту, другу, а першу, на яку якийсь Вергілій змавпував пародію»), що Кравчук з 45-го по 91-й рік партизанив з УПА на Волині, а потім з боєм захопив Київ, що є дві України, і справжня знаходиться в Америці, а Грузія – на загадковому континенті Гондвана, де, крім неї, більше нічого немає, що футбол винайшли в Канаді, а Христос – то чергове втілення Будди і Магомета. І лише одного вона не знала: хто тепер є українським президентом. І навіть запевняла, що у нас взагалі немає президента. Скільки я не переконував її, що таки є, вона вбивала мене одним убивчим аргументом: «Якби у нас був президент, я б це помітила!»

Крім того, вона стверджувала, що висить у школі на почесній дошці як отаман шкільної банди, що її тато – звір, і не розмовляє з мамою чотирнадцять років, хоч і живе у сусідній кімнаті, дошкуляючи сімейству смородом свого допотопного самогонного апарата, і що саму Яну виховувала тітка, заняття якої – торгівля гашишем на оптовому ринку. У мене б просто рознесло голову, якби я спробував вичавити з цих монологів екстракт істини. Проте я не алхімік, і потяг до істини у мене значно слабший за звичайний статевий.

* * *

– Навіщо ти збрехав, що Китай знищив цунамі? – зло запитує Яна у Гідропарку, де ми граємо в настільний теніс.

– Я збрехав?

– А хто – я? – кулька лускає по моїй половині столу. – Сьогодні я купила на вулиці оцю футболку, і перекупка стверджувала, що вона з Китаю.

– Футболка?

– Перекупка, я кажу! Не прикидайся! Хто з вас брехун?

Стрибок кульки.

– Ні я, ні вона. Ми обоє – апостоли істини. Просто твоя китаянка – одна з небагатьох, що врятувалися від катастрофи. Тепер ці нещасні животіють торгівлею на київських вулицях. Ти ж не питала її про катастрофу?

– Я посоромилась.

– От бачиш – істина вимагає безсоромства.

Вона кидає ракетку на стіл. Ракетка гримить, як гладіаторські піхви. Кулька в останній раз стрибає по полю і зіскакує на асфальт. Янині руки обпікають мою шию. Я чую, як кульки за сусідніми столами перестукуються дедалі рідше і зовсім змовкають. Тиша. Раптом спалахують оплески. «У-у-у!!» – виє тенісний майданчик. Здається, ми всіх обіграли.

* * *

Ми лежимо на пляжі.

– Коли я залишуся з тобою на ніч? Що я відповім – що немає часу?

– Почекай трохи. Кілька днів. Прошу.

– Знаєш, як називають тих, хто може, але не хоче? Мерзотниками. Ти – мерзотник!

– А ти – двієчниця. Однак з тобою зустрічаюся? По-моєму, ми гарна пара.

По піску повз нас з дурним сміхом пробігає нудистка. Пусті цицьки її теліпаються, як вуха у такси. За нею женеться голий сатир. Немов доганяє поїзд. Зарослий дикою шерстю живіт його летить витягнутим у руках чемоданом.

– У них теж не було часу, – каже Яна. – Тепер час є. Але нічого іншого вже немає… – Слухай! – раптом вигукує вона. – А може ти просто збоченець і боїшся зізнатися?

– Не вигадуй. Єдине моє збоченство в тому, що я люблю, коли жінки лягають в постіль на високих підборах. Але те саме подобається всім чоловікам.

* * *

Ми йдемо додому. Разом з нами до станції метро марширують сотні жіночих ніг – молодих, здорових, технологічних, немов виготовлених на токарному верстаті, відшліфованих, покритих лаком. Ціла дивізія, корпус. Ні, армія ніг. Яка то трагедія – жити на Батьківщині найкрасивіших у світі жіночих ніг і не мати часу! Навіть на ту пару, що крокує поруч!

Уже біля свого дому Яна каже:

– У мене феноменальна властивість влипати в історії. («Одначе, вона культурна дівчина! Я вже навчив її слова "феноменальна"».) Ти знаєш, що двічі мене ледь не зґвалтували? А тепер ще й маніяк причепився.

– Маніяк?

– Справжнісінький. Він, як і ти, старший за мене на десять років. Але п'ять з них відсидів. Проходу не дає: «Будеш моєю і все!» Я боюся! Пілоте, я справді боюся. Я навіть тобі боялася розказати…

Я легенько поплескую її по руці:

– Ну, який же це маніяк. Не бійся. Це закоханий. Ні в яких маніяків я, звичайно ж, не вірю. Жіноча хитрість дівчинки, якій сьогодні не хочеться спати одній.

Немає часу. Постійно немає часу.

* * *

Я вже ставлю ногу на першу сходинку свого під'їзду і виймаю з кишені ключ, як раптом мене зупиняє окрик:

– Стій!

Повільно обертаюся через ліве плече…

– Ти ніколи більше з нею не будеш зустрічатися. Зрозумів?

Колись я вже казав, що нагадую щось середнє між Тарзаном і Конаном-варваром. Проте цей щось середнє між Конаном і Голіафом. Рудуватий, на голову вищий за мене і разів у півтора ширший. Як і все, що більше, він здається собі ще й сильнішим. До того ж тримає руку в кишені, і я не знаю, що в нього там.

– Ти помиляєшся, – кажу я йому, намагаючись бути якомога ввічливішим, якщо він, звичайно, розуміє, що це таке. – У мене з нею нічого серйозного.

– Ніколи! Зрозумів?

Він ішов за мною від самого Яниного будинку. Як я його не помітив? Голос мій стає ще добродушнішим:

– Ти помиляєшся. Повір…

Я розвожу руками і посміхаюсь. Мабуть, моя посмішка зараз ще чарівніша, ніж у борця за мир. У китайців було старе гарне прислів'я: якщо ти сильний, вдавай, що слабкий. Він повертається і йде геть.

Однак він знає, де я живу. Я ще не вирішив, що треба зробити, але впевнений, що найкращі рішення приходять раптово.

Вдома я вмикаю відео. На екрані, як завжди, круговерть повітряного бою. Крихітний радянський винищувач з роздутими ніздрями (німці називали його «пацюк») втікає від «мессершмітта». Шансів ніяких. Але він над самим лісом і сповзає ще нижче, ледь не черкнувши верхівки лопатою крила. У «мессершмітта» не вистачає висоти і… Над лісом розпускається квітка вибуху. Тепер я знаю, що робити.

* * *

Його справа може знаходитися в кількох місцях. У суді, райвідділі міліції, комп’ютері Міністерства внутрішніх справ. Можливо, в прокуратурі. З будь-якого з цих місць її можна роздобути з деякою спритністю рук. Проте робити цього не варто, бо там будуть знати, що я нею цікавився. Тому найпростіше запитати Яну. Зателефоную завтра. Сьогодні вже надто пізно.

* * *

– За що він сидів? – запитую я Яну. – Добре. Дуже добре. Хочеш від нього позбавитися? Ні, від тебе нічого не потрібно. Просто призначити побачення і не прийти.

Я називаю місце і час.

Пролітає тиждень. Потім ще один. Рудий більше не приходить. Яна дивиться на мене такими ж очима, як колись, мабуть, дивилась на нього.

– Що ти з ним вчинив?

Я сміюся. Сміюсь від усієї душі:

– Ти думаєш? Так? Невже я не казав тобі про свої принципи? Я теж поважаю Кримінальний кодекс. Насильство – прерогатива держави. Нехай вона сама й відповідає за нього перед Богом.

– Тоді як?

– Чи не ти розказувала мені, що у Рудого рве мости, коли щось не так? Перший свій строк він відсидів за те, що від розпачу розбив магазинну вітрину. У нього було щось на зразок екзистенційної кризи (потім я поясню тобі, що це таке). Він не знав, куди подіти себе від розпачу і самотності – так він тобі це описав?

Ти призначила йому побачення біля універмагу «Три слони» і не прийшла. Через півгодини Рудий став розносити на друзки вітрину разом з усіма слонами, що були в ній виставлені. Ще через три хвилини між міліцейським патрулем і охороною магазину зав'язалась невелика дискусія на тему, кому належить його душа. Перемогла держава. Тепер йому буде виставлено рахунок – років два, мабуть. Я погано розбираюсь у юриспруденції…

Яна мовчить, немов бачить перед собою чарівника. Тоді я закінчую:

– Як сказали б китайці: його збило не ударом шаблі, а вихором від її замаху.

– Але ж коли його випустять, він прийде до мене?

– Не бійся. Саме тоді, коли його тягли до машини, я помахав йому рукою. Він це бачив. Він прийде до мене.

* * *

…Немає часу. Фатально немає часу. Я відкриваю ранкову газету. Кава пахне життям. На сторінці кримінальної хроніки мене вітає дівчинка, яку я добре знаю: «Розшукується. Пішла з дому. Була одягнута. 1979 року народження». Як і будь-яка жінка, вона применшувала вік. На рік. Виходить, їй все ж таки було вісімнадцять. Нарешті маєш своє фото.

Можливо, я щось повинен би відчути. Але я давно навчився майже нічого не відчувати. Та й чому я маю щось відчувати? Чому на цьому загальному похороні, яким живе світ, я зобов'язаний робити вигляд, що засмучений? З пісною пикою стояти біля гігантської світової труни і, роздираючи хусткою пустелю очей, привселюдно оголошувати, що зараз поллється дощ? Скільки їх народжується цієї миті? Особливо китайців. Вони ж рекордсмени народжуваності, ці китайці. А отже, і смерті. Панове! Загальний траур по нещасних китайцях, всесвітніх рекордсменах смерті! Чи у вас не вистачає співчуття на таку силу-силенну маленьких жовтих людей? Які ж ви аморальні, панове!

Тисячі здорових, немов виготовлених на токарному верстаті жіночих ніг зараз непомітно перетворюються на зморщені старі ковбаси. Чому я повинен печалитися за єдиною парою, яка вже досягла досконалості?

– Петре, навіщо з'являються ці маленькі дурні дівчатка, пусті мізки яких не втримують навіть примітивних думок? Що каже біологія? – запитую я увечері, коли ми сидимо в мене дома і блукаємо каналами бездонного телевізора, десь у височині над яким пролітають безіменні супутники зв'язку.

Петро ставить гранчак на килим:

– Маса. Популяції потрібна маса. Поряд з такими розумними, високоінтелектуальними особистостями, як ти чи я, вона потребує звичайних дурнів, завдання яких вірити всьому, що їм скажуть, і служити полем для розгону. Це, як аеродром для літака. Звичайно, не хотілося б у таке вірити, але, мабуть, то правда. Печально, чи не так?

– Печально. Нічого більш втішного ви, звичайно ж, придумати не змогли…

– Більш втішне придумає віце-прем'єр з гуманітарних питань. А я ніколи не стверджував, що наука – всесильна.

* * *

Опівночі мене будить телефонний дзвінок.

– Привіт з того світу! Ти коли-небудь займався коханням з покійниками?

Чути так, немов у трубці* завелося маленьке: чортеня.

– Яна! Невже?

– А хто ж? Я чекаю тебе на дні лісового озера і згораю від жаги… Тут так холодно та темно, а я так змерзла…

Чортеня в трубці зарюмсало і заскиглило.

– Тільки не переконуй мене, що покійникам стали видавати мобільні телефони. Як ти знайшлася – з міліцією чи без?

– Я сама загубилась і сама відшукалась – ну, як ще можна було пробитися до такого черствого і холодного типа, як ти?

– Кажи, де ти є і як тебе знайти.

(* Автор знає, що патріотичнішим нині є слово «слухавка», але, керуючись внутрішніми переконаннями, пише, як йому подобається.)

Вона називає адресу. Я відчуваю, як усередині мене все дрижить від бажання дотягнутися до її сідниць, розрізаних, немов яблуко. Але відповідаю:

– Це недалеко від твого будинку. Сподіваюся, за сім хвилин ти доберешся пішки. Навіть на високих підборах. У мене немає ніякого бажання займатися коханням з покійниками.

Київ, липень 1997 р.

Из цикла «Рассказы, не ставшие историческими»

Священные волосы

Множество удивительных историй я знаю, но расскажу пока только одну: войско наше выступает завтра, и всего одна ночь принадлежит мне.

Завтра должно решиться, кому из наследников Александра владеть тем, что завоевано им и брошено на зависть людям. Но что бы ни случилось, пошли, божество, мне удачу, и тогда клянусь оставить ремесло наемника и вернуться в родные Афины, чтобы послужить Аполлону и музам.

Но почему перед сражением, в котором жизнь моя, может быть, пресечется, хочу я рассказать эту легкомысленную историю, вместо того, чтобы подумать о возвышенном или хотя бы выспаться?

* * *

В театре Диониса в тот самый день, когда афиняне впервые увидели «Брюзгу» блистательного Менандра, некто Антифан, юноша красивый и знатный, едва сдерживал зевоту. Виной тому были отнюдь не изъяны новой комедии, написанной превосходно, но утонченный вкус самого Антифана, ибо он, хоть и носил имя известного комедиографа, но больше всего любил мим, от шуток которого несет чесноком за стадий. Не появиться же в театре юноше просвещенному было попросту неприлично.

Антифан поиграл краем пурпурного гиматия, поправил завитые волосы, вздохнул благоразумно в том месте, где все вздохнули, растроганные, и, вспомнив, что до конца остается два акта, затосковал еще сильнее. Справа, слева – везде были внимательные лица, и ничего не оставалось, как утешиться созерцанием спин тех, что сидели впереди.

Но, как это часто бывает, Антифана уже поджидала награда: через ряд от себя он заметил женщину, ради которой стоило проскучать не только три акта.

Не стану описывать ее. Признаюсь, я и не силен в описаниях. Тот же, кто хотел бы ее представить, пусть вспомнит статую Афродиты, изваянную Праксителем, ту самую, что создал он для граждан Книда. И да простит мне богиня, что смертную сравнил с ее изображением, но все ведь знают: образцами для статуй Киприды служат часто гетеры, а то и просто рабыни, даже не эллинки, за красоту свою удостоенные такой чести.

Антифан угадывал под одеждой дивные плечи, видел край округлой подрумяненной щеки – рассмотреть же остальное не удавалось. Но остальное не могло не быть прекрасно: кто усомнился бы, взглянув на эти волосы, – такими боги метят лишь избранных: когда-то Елену Прекрасную, теперь… Убранные в простой узел, не покрытые ни пилосом, ни краем гиматия, они блестели на солнце лидийским золотом. Антифан все же, как ни был восхищен, заподозрил – не крашеные ли они (афинянки ведь сведущи в подобных хитростях), но блеск был столь тягуч и неподражаем, что он оставил сомнения.

Едва закончилось представление, он подозвал раба своего Дава и зашептал ему страстным шепотом, забывая, что голос господина должен быть повелителен:

– Взгляни, Дав, вон на ту женщину с волосами ясными, как лучшее вино!

«Эге, – подумал раб, – да хозяин мой заговорил, как герой в сегодняшней комедии. Даже приказать толком не может…» И привычный к хозяйским капризам, догадливый Дав тут же втерся в толпу, лишь кивнув в ответ, а Антифан направился к выходу, размышляя, как бы обратить внимание красавицы, и, не придумав лучшего, задел краем гиматия руку ее. Он добился-таки взгляда, почти равнодушного. Утешением, впрочем, могло послужить то, что гиматий свой незнакомка вдруг запахнула плотнее, так что под ним проступили на миг, качнувшись, очертания ее амфороподобных бедер.

«Меня заметили!» – подумал Антифан.

Придя домой, он велел приготовить ванну, умастился и приказал подавать ужин, не слишком обильный, так как рассчитывал вскоре отправиться по тому пути, что Дав пролагал для него. Торопливое воображение Антифана уже носилось по улочкам Афин, перескакивая тупики и глухие стены, и пришлось даже попридержать его из опасения, как бы мечты не оказались лучше действительности.

* * *

Когда Антифан допивал вино из плоской чаши, Дав досказывал ему то, что удалось узнать. Хитон Дава был запылен, а солнце опускалось в море за Пиреем, уставшее, как сам Дав.

И уже совсем стемнело, когда они подошли к дому Евпории.

– Сюда, господин. Я тут все уже знаю. Думаю, тебя ждет улов. Только не смущай вдову слишком уж затейливыми ласками… поначалу.

Антифан поднялся по тесной лестнице, открыл дверь и увидел Евпорию.

Обнаженная, она стояла к нему спиной, рассматривая в зеркало свое лицо. Но смущенным оказался Антифан: обернувшись, Евпория смотрела прямо, и зеркало его глаз убеждало ее в собственной красоте больше, чем отшлифованное серебро у нее в руке.

– Уж не скиф ли ты? – спросила она насмешливо. – Ну, скажи мне хоть слово по-гречески.

Но и без слов было видно, что он не скиф. Тело его, стройное от упражнений в гимнасии, не могло бы принадлежать коренастому варвару. Он показался Евпории красив – не слишком, правда, силен, но изящен и, видимо, легок в беге…

Тогда она засмеялась и сама расстегнула ему фибулу.

Губы их слились, пальцы Антифана скользнули по ее плечам, волосы влекли их; вдруг Евпория оттолкнула его всем телом.

– Никогда не прикасайся к моим волосам! – прошептала она. – Они посвящены Артемиде! Никогда, иначе навлечешь на нас гнев богини!

Антифану показалось, что в глазах ее, расширенных, как щиты, пронеслось видение охоты с девственной богиней во главе. Старые зловещие предания вспомнились ему. Голос Евпории был так строг, что не верилось, будто ее смех наполнял только что комнату.

Но она улыбнулась и поцеловала его в подбородок.

Антифан хотел было задуть светильник, чтобы не смущать вдову, отвыкшую, наверное, от откровенных забав, но та приложила ладонь к его губам и увлекла его на ложе.

* * *

…Однажды в редкую одинокую ночь Антифан сочинил стихи и читал их потом приятелям на симпосионе:

 
Словно амфоры крутой
твоих бедер полукружья.
И когда ты,обнажившись,
пляшешь, страстно изгибаясь,
и подрагивают груди,
каждому движенью вторя,
то мне кажется, расплещет,
эта амфора вино.
И тогда, томимый жаждой,
я встаю, чтобы напиться.

 

Но никогда после того как амфора бывала опорожнена, Евпория не оставила Антифана у себя.

Лишь как-то… Быть может, охотница Артемида виновата – в ночном беге факелов, среди звенящего лая собак, слишком легкомысленная, чтобы любить своих друзей, пустая чувствами и оттого вечно ищущая забвения в шальном гоне травли, она забывала о ней той памятной Антифану ночью.

…И Евпория не слышала, как любовник ее возвращается.

Светильник догорал, но в нем еще было масло.

Долго любовался Антифан священными прядями, блеском, пышностью их, к тому же пышностью и блеском запретными, и, наконец, не удержавшись, запутал в них пальцы.

И вдруг пряди эти упали копной на пол, как срезанные, и свет, отраженный в сверкающем шаре головы, прыгнул в глаза Антифану. Лови, слепец! Даже Пан не в силах наслать тот страх, что испытал Антифан, узрев красоту, в мгновение ставшую уродством. Однако был он не какой-нибудь трусливой женщиной, а воином – недавним эфебом, убившим даже македонянина в какой-то стычке, македонянина, правда, раненого уже дважды другими, и, как ни был напуган, не стал натягивать волосы поспешно на голову возлюбленной, а приладил их потихоньку, хоть и замирая, но не без сноровки.

И подумал он, что, видно, правы мудрецы, утверждавшие, будто все в женщине искусственно: и поцелуи, и красота, и что лишь в любви отрока – истинное непритворство. Румянец Евпории, как и волосы, был поддельным – с одной щеки он сам недавно согнал краску губами.

Возвращаясь же домой, печалился он уже не так об узнанном, как о том, что то же самое узнать могут и другие.

О, друзья, вчера только восхищенные стихами моими, как посмеетесь вы надо мной!

– Не о той ли это облезшей Афродите писал Антифан? – скажете. – Ну и повезло же ему!

И по размышлении, длительном и здравом, на которое потрачено было не одну чашу неразбавленного кипрского, и не одну ночь, решил он, что нет способа надежнее укрыть клад сей, как жениться на Евпории. Ведь недаром говорят: того, о чем никто не знает, почти что и вовсе не существует.

* * *

Можешь не верить, читатель, говорить, что поступки героев моих неправдоподобны и что рассказ мой выдуман от первой до последней строчки – можешь не верить, но я рад, что ты слушал.

И еще скажу: порой напускал я на себя утонченность и даже доказывал преимущество менандровой комедии перед мимом, но признаюсь: больше всего я, потомок афинских всадников, наемный пельтаст [3]3
  Пельтаст – разновидность пехотинца в Древней Греции.


[Закрыть]в войске Антигона, люблю мим, да-да, тот самый мим, от шуток которого несет чесноком за стадий!