Текст книги "Сатирикон-XXI (збірка)"

Автор книги: Олександр Ірванець

 
В людині все має бути прекрасним:
Думки й почуття,
Пальто і сорочка,
Шкарпетки, підтяжки,
Зачіска, брови, вії,
Губи і зуби,
Ротова порожнина, слизова оболонка,
Волосся на голові,
В паху і під пахвами,
Нігті, шкіра, мозолі на п’ятах,
Кров, лімфа,
Шлунковий сік,
Ґеніталії і фекалії.
 
 
Усмішка її єдина,
Очі її одні.
 

1992 р.

Короткий вірш про кінець світу

 
А завтра знову буде просто день.
Звичайний день, під назвою «останній»
У цьому світі, теж останнім, де й
Ми, разом – одностайні, як у стайні.
 
 
Де все востаннє, та ніхто про те
Не інформує – то ніхто й не знає,
Тож не кує, не меле, не мете
І з перехожих мірок не знімає
 
 
На те, також останнє, убрання.
Тож, видно, наго підемо в колонах
Тим шляхом, що у небо – навмання,
Лиш з пальмовими гілками в долонях…
 

1992 р.

Старий поет – молодій поетці

 
Ти була такою серйозною,
На вмовляння мої одразу не піддалася
(Та й не одразу піддалася украй неохоче).
Але я так натхненно й затято просив:
«Ну будь ласка, ну покажи!
Хоча б на хвилинку або на кілька секунд.
Ти тільки дай мені глянути.
Дай мені кинути оком.
Слово честі, я не сміятимусь,
І нікому-нікому не розповім…»
 
 
Зрештою ти наважилася —
Ціною великих зусиль і внутрішньої боротьби —
Усе це виразно відбилось на твоєму гарненькому личку.
Ти зробила глибокий вдих,
А потім так само глибокий видих
І показала мені.
 
 
Каюся, я не втримався
(Бо була вона в тебе такою, такою, такою…)
Тож несвідомо я простягнув свою руку
Праву, чи, може, й ліву,
І, намагаючись не налякати тебе,
Ніжно ледь-ледь доторкнувся самими пучками,
Кінчиками двох пальців
Спробував розгорнути
І побачити те, що всередині.
 
 
Ти стрепенулася, вся спалахнула,
Обпекла мене лютим поглядом,
Відсмикнула і заховала
Свою першу збірочку віршів.
 

Літо 2005 р.

Пісні східних слов’ян

Перша дівчина:

 
Ой, у нашому селі
Б’ють у крицю ковалі.
А всі дівчата закохались
В молодого Брюса Лі.
Тільки я, дівчина чесна,
Я люблю лише Сильвестра.
Тільки я, дівчина горда,
Люблю Харрісона Форда.
 

Друга дівчина:

 
В клубі ввечері не танці.
В клуб діди ідуть і бабці.
Заграничний екстрасенс
Гарантує екстра-секс.
Я кохала екстрасенса,
Наче квіточка цвіла.
Від усього свого серця
Екстрасенсові дала
По морді…
 

Третя дівчина:

 
Промайнуло НЛО —
Летюча тарілка,
Вичисляючи село,
Де ще є горілка.
Мій коханий – гоміноїд
Зоряний-астральний,
Дав мені ковтнути контр —
ацептив оральний.
 

Остання дівчина:

 
Котилася торба з горба,
А в тій торбі раки.
А в тій групі «Бу-Ба-Бу»
Одні небораки.
 

 
Жили у бабусі
Троє білорусів.
Один сірий, другий білий,
Третій – в капелюсі.
 
 
Для того й тому, щоб
Втримать рівновагу,
З’їхалися в пущу
Підписать бомагу.
Раді і веселі
Згідно тій бомазі
І в Парижі,
і в Брюкселі,
Й навіть в Копенгазі.
 

 
Умом Расію нє панять…
Росія врятувала світ!
Так вже не раз бувало.
Від тираній, фашизму, від
Навал, яких навалом
Могло би буть, коли
Б їм відсіч не дали.
Отак і в ті серпневі дні,
Які уже в легенді,
Росія знов сказала «Ні!»
На всі свої легені.
А що було? А те було, —
Як старших розпитати —
Зібралося всесвітнє зло
Росію розтоптати.
Усе це розпочали два
Чи три якихсь народці.
Ну, точно – почала Литва
Та інші інородці.
Їм на підтримку з півдня йшла
Доведена до сказу
І очманіння чимала
Дивізія з Кавказу.
А в глибині своїх лісів
Підступні, як данайці,
Сідлали оленів і псів
Якути і нанайці.
З усіх сторін ішли вони,
Московський брук топтали,
Хатят лі рускіє вайни,
Ні в кого не питали,
А мов загарбники ішли
З республік і провінцій.
(З них найпідступніші були
Жиди і українці!)
І стрімко рухалась туда
Уся ця шайка-братія,
Де засідала молода
Російська демократія.
 
 
Та той, которий у Кремлі
Сидів біля штурвала,
Дихнув, спитав «Доколє?» – і
Розбіглася навала.
 
 
Так в котрий раз
Росія світ
Від бід
Порятувала.
 

1991–1992 рр.

 
В опозицію дівчина
Виряджала бійця,
Круг ковбаски надівши на
Два варені яйця.
Босих ніг не шкодуючи,
Провела за село.
Стрічку «Я голодуючий»
Одягла на чоло
Йому, а перед тим
Бульбу, зварену в виварці,
Розтовкла на м’яке
І від імені виборців
Наказала таке:
– Будь частіше тверезим.
Вимовляй всі слова.
Захищай інтереси
І відстоюй права.
І цитуй неупинно
Ти з чільних сторінок
І журнал «Украина»,
І журнал «Огонёк».
Пнись не в руководящі —
Не велике цабе!
Й ближчим будь до трудящих,
Умоляю тебе!
Тож не спи у готелі,
А ночуй під мостом.
Хай здригнеться в постелі
Академік Патон.
Своє серце і мозок
Все віддай боротьбі.
Академік Амосов
Вшиє нове тобі.
Виступай не занадто,
І можливо, якраз
Гамерицький сенатор
В гості викличе нас.
Тож оформ неодмінно
Передплату в Нью-Йорк
На журнал «Украина»
И ра-адной «Огонёк»!..
 

1992 р.

Український паліндром

 
І що сало? Ласощі…
 

2001 р.

Вірш з ідеальною римою на аграрну тематику

 
Стодола, рів…
Сто доларів…
 

2001 р.

Вірш з епіграфом і присвятою

Коли білоруси запитують в українців, чи є в них такий самий добрий прозаїк, як Уладзімер Арлов, ті їм відповідають: «Так, є. Це Олександр Ірванець». А коли білоруси запитують, чи є в українців такий самий добрий поет, як Андрей Хадановіч, то у відповідь чують: «Так, є. Це Олександр Ірванець».

Андрею Хадановічу

 
О, як би разом багато змогли
Твої бульбаші і мої хохли.
 
 
Бо вміють боротися від душі
Мої хохли і твої бульбаші.
 
 
За свободу немало злетіло голів
І з твоїх бульбашів, і з моїх хохлів.
 
 
Цей світ би напевно зіпсів і спаршів
Без моїх хохлів і твоїх бульбашів.
 
 
Цей світ би напевно здрібнів і змалів
Без твоїх бульбашів і моїх хохлів.
 
 
Та й надалі пакують у голови хлам
І твоїм бульбашам, і моїм хохлам.
Дехто мріє й надалі про спільний хлів
І з твоїх бульбашів, і з моїх хохлів.
 
 
Але ми забезпечимо долі злам
І твоїм бульбашам, і моїм хохлам.
 
 
Тому ми не шкодуємо гарних слів
Про твоїх бульбашів і моїх хохлів.
 
 
Ми для цього долі переплели.
Це МОЇ бульбаші! Це ТВОЇ хохли!
 
 
Ми пліч-о-пліч стали на прю зі злом.
Обнімімося ж, як бульбаш з хохлом.
 
 
Нас єднає спільний душевний щем.
Обнімімося ж, як хохол з бульбашем!
 

Лист до сержанта Пономаренка

 
Любий сержанте Пономаренку!
Лине до вас нехай слово моє.
Ви не ганяйте бабцю стареньку —
Хай вона моркву свою продає.
 
 
В світі у цьому порядку немає,
Але чомусь він ніяк не впаде.
Он пасажир виповзає з трамвая.
Він вже приїхав. Додому дійде.
 
 
Інший, лихої не маючи гадки,
Там, де не треба, сходив в туалет.
Але ж, сержанте, він платить податки.
З них вам купили цей бронежилет!
 
 
Любий сержанте Пономаренку!
Справжніх злочинців навколо немало.
Скільки мільйонів накрав Лазаренко.
Чом ви, сержанте, його не впіймали?
 
 
З розумом вашим, з чуттям і з талантом
Ви провели б операцію ту,
Й зараз були б уже старшим сержантом,
І не стояли б отут на посту…
 

Осінь 2002 р.

Виклик лікаря скасовано

 
Як серце у грудях пульсує все важче,
То кожне стискання, подібне на спазм,
 
 
Примушує думати: що ж таки краще —
Миттєвий інфаркт чи повільний маразм?
 
 
Умри від простати (щоб в пісні постати),
Чи до дев’яноста дивись у вікно.
 
 
Це перше і друге. Нас можуть спитати:
А третє? Та третього нам не дано.
 
 
(Неначе в брудній і дешевій столовці,
Де в первому плаває вицвілий овоч
 
 
І грузне вторе у затвердлій перловці,
Про третє, поете, ти краще помовч!..)
 
 
Час чахкав і човгав. Нарешті дочовгав.
До брів підступив, але не подобрів.
 
 
Давно нам ніхто не приносить нічого.
Он навіть данайці прийшли без дарів.
 
 
Вони обступають, свій стрій розгортають.
Пронизливі погляди їхні й жорсткі
Нічого не кажуть, та ніби питають:
«Нарешті зізнайтеся – хто ж ви такі?»
 
 
Ми – люди з минулого тисячоліття.
Ми – люди з минулого. Можна і так.
 
 
Ми впали униз крізь повітря й павіття,
Немов знепритомнілий в небі літак.
 
 
Нам очі й вуста затягає намулом,
Ми вже – де наосліп, а де й навмання.
 
 
Ми – люди з минулого. Люди з минулим.
Й це наше єдине тверде надбання.
 
 
А в світі дедалі стираються межі,
Все більше над миром панує війна.
 
 
Вирують моря і руйнуються вежі,
І піняться ріки із крові й лайна.
 
 
Тож хочеться й справді махнути – «а ну його»,
Й до рота, й до носа набравши води,
 
 
Неначе жирку, нагулявши минулого,
У затхле тепло залягти назавжди.
 
 
Марудний цей світ, небагато в нім путнього.
Догани він гідний сильніш, ніж хвали…
 
 
А знаєте, що, данайці з майбутнього?
Чи знаєте ви, що і ви вже були?
Ви брали в кільце нас, ви йшли навперейми.
Ви нас оточили – і все це дарма.
 
 
Merci, danke schön, thank you, доктор Альцгеймер.
У послугах ваших потреби нема.
 

Грудень 2002 р.

Смерть поета
Мініатюра

 
В кінці він стомився, запив чи заслаб,
Й послав усе нах…
Крім купи красивих заплаканих баб
На похоронах…
 

Звернення поета до співвітчизника, як до рівного собі
Міні-мініатюра

 
І ти, п’яндиго,
Кольору індиго…
 

Сон про Європу

 
Сам я того не бачив,
Але мій друг розповів мені
Про виступ російського художника-перформенсиста
На ім’я Олєг Кулік
(що свідчить про його безперечне українське походження)
Так ось цей Олєг Кулік
Перевтілюється в собаку
Він мабуть розбиває намета
Або ж майструє справжню собачу буду
І потім залазить у неї
Попередньо роздягнувшись догола
Сам собі одягає нашийника і ланцюга
Після чого дочекавшися появи глядачів
Він вилазить з намета чи з буди
І навкарачки починає кидатися на людей
Він гавкає він гарчить він навіть намагається
Кусати жінок за ноги
Тобто так легенько покусювати за їхні черевички
Марки «Прада» або «Ів Сен Лоран»
Але того разу коли
Перформенс Куліка бачив мій друг
Серед публіки з’явилась поліція
Стримані й коректні поліціянти
Шведські чи фінські – бо саме там
У котрійсь з цих північних країн
Відбувалось це мистецьке дійство
Вони мали справжніх собак-вівчарок
На повідках і в намордниках
Тоді людина-собака Олєг Кулік
Почав гавкати на собак
Він дзеленчав своїм ланцюгом
Робив різкі рухи в їхній бік
Нібито атакуючи
А собаки (справжні собаки) нічого не розуміли
Вони скавучали підібгавши хвости
І притискались до ніг поліціянтів
 
 
Зрештою цей перформенс російського митця
Як і більшість попередніх
Здобувся на прихильні відгуки рецензентів
Провідних оглядачів-мистецтвознавців
Серед яких останнім часом явно переважають жінки
у модельному взутті
 
 
І все-таки шкода що собаки (справжні собаки)
Були того разу в намордниках
 
 
Ага зовсім забув зазначити
Що цей перформенс Олєга Куліка
Носить назву
«Я хочу Європу, але Європа не хоче мене»
 

Вересень 2008 р.

2009

 
На дворі дві тисячі, вибачте, дев’ятий,
І немає іншого, вибачте, де взяти.
 
 
Рік ішов за роком, пресувався щільно
І не так, щоб швидко, і не щоб повільно,
 
 
Доки запитання в небі не зависло:
Що ж це вже за цифри?
Що ж це вже за числа?
 
 
Піни у шампані нам не бракувало.
Вирувала молодість, корки виривала.
 
 
Лисі вже і сиві всі твої хлоп’ята.
Та й тобі минає вже сорок дев’ятий.
 
 
Вже твої дівчата няньчать онучата.
А у тебе смутку чара непочата,
 
 
Тільки ледь надпита – боляче ковтати.
Та тобі минає вже сорок дев’ятий.
 
 
Ти крокуєш світом радісним і світлим,
Сірим смутком всипаним, соромом і сміттям.
 
 
Онде на горбочку хтось висить розп’ятий.
А тобі минає вже сорок дев’ятий.
 
 
Це число вражає, хоч і не впирає.
До горбочка черга ззаду підпирає,
 
 
Дихає у спину, наступа на п’яти.
А тобі минає вже сорок дев’ятий.
 
 
Ти на чергу гримаєш, тиску не витримуєш,
Ти уже ламаєшся, ти їх всіх підтримуєш:
 
 
«Буду воза перти, волочити й пхати!
В черзі я не перший! Навіть і не п’ятий».
 
 
Ница малодушність ця, ница і ганебна.
Звідкись голос чується, з-під землі, чи з неба:
 
 
«На горбочку місця для хрестів багато.
Так що десь поміститься й твій…»
 

14 березня 2009 р.

«Це навіть вже не мрія, а мана…»

 
Це навіть вже не мрія, а мана.
Чомусь тобі нав’язливо імкнеться,
Як, розгорнувши книжку навмання,
Хтось, може, над рядком твоїм всміхнеться.
 
 
Та це – колись.
А доки ти не звів
До неба зір, благальний і пропащий, —
Ти вільний звір.
Свавільний, сильний звір,
Що зачаївся нерухомо в хащі.
 
 
Ген розбрелися широко ловці,
Та їх тобі обходити не вперше.
 
 
Поет боїться смерті, як усі.
Ну, може, зовсім-зовсім трохи менше…
 

Квітень 2009 р.

Пізньорадянський диптих
Спроба віршів для дітей

 
Купіть мені, мамо, купіть мені, татку,
Плямистий костюм і саперну лопатку.
 
 
І щоб не влаштовував я вам істерик,
Купіть ще й маленький бронетранспортерик.
 
 
А потім в коробці такій, у картонці —
Маленьких литовців, маленьких естонців,
 
 
Узбеків, грузинів, вірменів, туркменів,
Якщо вам не шкода, купіть ви для мене.
 
 
А потім, до всього – ото буду радий! —
Купіть мені дядю з Верховної Ради,
 
 
Щоб я йому кліпнув, моргнув або свиснув,
А він би слухняно на кнопочку тиснув.
 
 
І все це до решти, усе без остатку
Купіть мені, мамо, купіть мені, татку!
 

 
Бабуся з дідусем впадають в прострацію,
Так ревно збираються на демонстрацію.
Так само збираються на демонстрацію.
 
 
І старша сестра, попри менструацію,
Так само збирається на демонстрацію.
 
 
А я бультер’єра веду на кастрацію,
І через це пропущу демонстрацію.
 

1990 р.

Ще два вірші для дітей

 
Раз в автобусі
Старенькій бабусі
Не поступився місцем Петро,
 
 
І у стрімкім каратистському русі
Бабуся Петрові
Зламала ребро.
– К’я!
 

 
Мама і тато
Маленьку Оленку
Звечора густо
Вмочали в зеленку.
 
 
Зранку, в садочок
Відведена бабою,
Буде Оленка
Царівною-жабою.
 

1992 р.

Бонус
БІЛОРУСЬ
Поема

 
Хоч життя, мов літо спекотне,
І роботи аж завались,
Сам собі обіцяю укотре,
Що таки неодмінно колись
 
 
Некомфортною електричкою
Аж під самий кордон доберусь
І шепну в верболози над річкою:
«Я кохаю тебе, Білорусь…»
 
 
Ні, мені не потрібна віза.
Можу в’їхати в будь-яку мить,
І ніяка залізна завіса
Поміж нами ще не стоїть.
 
 
Та кохання декларування,
Як вдихання, як видихання —
Справа ніжна і делікатна.
Й не линуть слова рахманні,
Крізь вікно у вагон-ресторані,
Чи із черева літака.
 
 
А крізь зарості вузлуваті,
Де все дише, пливе й росте,
Проказати тобі слова ті,
Несподівані, терпкуваті
Саме так я й хотів – навпростець.
 
 
Є багато країн довкола.
Схід і захід, зима й весна,
А така проста й загадкова
В мене ти, Білорусь, одна.
 
 
Не різка, не разючо-позірна.
Загубивши свій росяний слід,
Заблукала красуня-князівна
І заснула серед боліт.
 
 
Я давно де попало не пхаю
Ані тіло, ні слово своє,
Тож якщо я сказав «кохаю»,
Значить, так воно справді і є.
 
 
Бо ж ні стерти, ні потіснити
Ані з мапи тебе, ні з життя.
Ось я й пробую пояснити
Незбагненне це почуття.
 
 
Я назвав би тебе батьківщиною,
Хоч одна вже у мене і є,
Та такими очима щирими
Подивилась ти в серце моє,
 
 
В тих очах було стільки болю,
Стільки смутку на самому дні,
І таку я побачив недолю
За плечима твоїми в пітьмі,
 
 
Ніби брат там на брата вирушив,
Блискавицю ось-ось ніби викреше
Світло й темрява, мінус і плюс.
І тоді я для себе вирішив:
Я тобою не поступлюсь.
 

* * *

 
Хай довіку сидять в засаді
СБУ, ФСБ, КДБ,
Та ніякі дядьки вусаті
Не віднімуть у мене тебе.
 
 
Відібрати ніхто не посміє
Ні на день, ні на час, ні на мить,
Доки білим вітрилом Софія
Понад Полоцьком в небі тремтить.
 
 
Не скорюся ніяким владам
І нікому тебе не віддам,
Доки є в цьому світі Владьо,
Валентина, Роман і Богдан,
 
 
Доки сонце за обрій падає,
Мов підбитий літак – навзнак,
Доки ходять по вулицях парою
Віктор Жибуль і Вера Бурлак.
 
 
Відректися мене не намовиш,
Бо ж для мене, для мене-таки,
Мов павук, снує Хадановіч
Віртуозні свої рядки.
 
 
Уявити собі таке лиш!
І хіба не візьме за живе —
Знавіснілий демон Шалкевіч
Ніжну душу гітари рве!
 
 
То й ношу я у грудях ту грудку,
Ту, що зміг, мов рентген, проявить
Пагорб замковий у Новогрудку
І довколишній краєвид.
 
 
Я відчув там цю грудочку гостру
Десь під серцем, на самому дні.
І ніякий директор радгоспу
Вже нічого не зробить мені.
 

* * *

 
Ніч до свого кінця добігла.
Доки рими нанизую я,
Десь там біло-червоно-біла
Понад Мінськом встає зоря.
 
 
Та хоч день вже новий і почався,
І хоч як би мій мозок пручався,
Та питання одне його рве:
«Скільки може тривати безчасся,
У якому країна живе?»
 
 
Скільки може директор радгоспу
Розбудовувати радгосп
І молитись чужому господові,
І вплітати в молитву гоп-стоп?
 
 
Задавати стало не модно
Риторичних, наївних питань.
Скільки можна? Та скільки завгодно.
Вже минула епоха повстань.
 
 
Серед ночі часом безсоння
Намалює картину таку:
Скаче рицар з герба Погоня —
Тінь червона по білім снігу.
 
 
Хай натхнення мені підкаже:
Він домчить, долетить, доскаче?
(На щиті в нього – знак хреста.)
Поцілує князівну сплячу
У ще теплі, живі вуста?..
 

* * *

 
Гороскопа ніколи не знав свого.
Та я певен, що я ще діждусь,
Як на пляц Кастуся Каліновського
Вийде Жибуль – так само Кастусь.
 
 
Бо як встане питання Площі,
То на неї в усі роки
Ходять юні і наймолодші,
А в палацах сидять старики.
 
 
Я пророчити не беруся,
Як заверне життя течія,
Та в очах молодих білорусів
Щось причаєне бачу я.
 
 
Їхні помисли світлі й величні,
Їхні лави щільні й тісні,
І натхненні їхні обличчя,
І прекрасні їхні пісні:
 
 
«Край, родны край
Дай волі, дай
І ми пераможем!»
 
 
Дай їм волі, краю й народе,
Свій останній шанс не згуби!
Дай їм волі в сенсі свободи,
Й дай їм волі до боротьби.
 
 
Бо, благаючи і заклинаючи,
Я повторюю серцю в такт:
«Хай у вас все буде інакше,
Хай у вас все буде не так».
 
 
В нас прийшов для добра і для блага
Найвірніший народу син,
Та обличчя спотворює влада
Ще сильніше, ніж діоксин.
 
 
Все це втямивши і пізнавши,
Я повторюю в тисячний раз:
«Хай у вас все буде інакше.
Хай інакше все буде у вас…»
 
 
І в приреченні праці безплідної
Я мережу рядки свої
Із сусідньої, братньої, рідної
Та інакшої все ж землі.
 
 
Та боюсь, моя пристрасть безсила,
І намарне мій прикрий гнів:
Що тобі до чужого сина,
Як не шкода власних синів!
 
 
Все життя в духовній облозі,
Щоб створити майбутнього тло…
Скільки їх по червоній дорозі
В біле небо вже відійшло?
 
 
І свою розпуку і тугу
Я так само вплести захотів
В ту червону по білому смугу
Із багряних ниток їх життів.
 
 
І мого життя бісектриса
Застромилася між– і між-,
І мені вже тебе не зректися.
Сподіваюсь, ти це розумієш.
 
 
Тож на цьому я замовкаю.
Ще востаннє з думками зберусь.
Я не ремствую, не нарікаю.
Вибачайте, коли повторюсь…
 
 
Я кохаю тебе, я кохаю…
Я кохаю тебе, я кохаю…
Я кохаю тебе, я кохаю,
Я КОХАЮ ТЕБЕ, БІЛОРУСЬ.
 

2006–2009

РОЗТРИВОЖЕНИЙ СТРИЖЕНЬ ДУШІ
(Слово про Вчителя)

Він прийшов у нашу поезію – майже ровесник XX з’їзду, юнак із задумливими вишнево-карими очима, з тим, щоби принести свої пісні й поеми, такі ж пружногронисті, як світанки нашої Незалежності. Муза його була вихована і вигодувана народом, який благословив поета на його щиросердну працю в ім’я утвердження ідеалів добра, справедливості та політкоректності. З перших кроків у Великій Літературі слово його задзвеніло по-своєму самобутньо, напинаючись як нова, ніколи не чута струна, ним самим відкрита несходима площина поезії, ним самим стверджена глибоко душевна, аж буденна ліричність нового життя.

Олександр Ірванець був народжений і покликаний життям для поезії, вона була йому довгі роки єдиним заняттям, працею і відпочинком, його хлібом насущним, приносила творчу насолоду та фізичне розпруження. І дні невдач, гіркого розчарування чи сумнівів змінювалися днями нових звершень та щедрого поетичного злету в співучі обшири України та деяких сусідніх держав. Є горе-літератори, що ставлять своїм девізом: жодного дня без рядка. Ірванець ніколи не належав до таких заробітчан від пера і не примушував себе будь-що писати на замовлення. Але дні його мовчання за робочим столом були напруженим періодом шукання та поетичної тривоги, котра потім, як могутня злива, приносила йому свої плоди. В такому мовчанні були своя мудрість і глибина, що характеризує натури обдаровані, тонкої і вразливої організації та незламного внутрішнього стрижня.

З-під пера автора вийшла ціла низка прикметних для новітньої української лірики творів та художніх циклів, таких як «Турбація мас» чи «Пісні східних слов’ян». Поет залишив нам у спадок багату галерею неповторних характерів та персонажів – іноді героїчних, іноді, подібно до самого автора – лірико-епічних. Проте завжди, в часи найбільшої згорьованості й турбації з приводу подальшої суспільно-політичної та фінансово-економічної долі народу, поет повертався до того сокровенного, що й визначало оприявлену вище стрижневість ліричного начала його поетики. Червоною ниткою через поетичні манівці, якими рухався автор, проходить тема інтимного поєднання та незаперечного усвідомлення нероздільності особистого та суспільно значимого, що виявилось у ряді художніх творів. Перш за все в цьому контексті слід згадати один із найбільш проникливих і сповнених внутрішнього духовного горіння текстів О. Ірванця – «Травневу баладу». Художня палітра поета дозволила йому витворити незгладимий жіночий образ – образ санітарочки Раї, котрий сам автор на численних зустрічах із студентською юнню завжди характеризував як метафоричне поєднання неповторності ліричного образу української жінки-трударки з узагальнюючими рисами самої України, чию незриму присутність поет і намагався зафіксувати скупими, проте яскравими й фактурними мазками. До речі, про мазки. Вкладаючи в уста Раї всю свою любов і ніжність, автор ніби хоче підкреслити своє пристрасне й наповнене непогамовною жагою почуття любові до Батьківщини.

Постійна єдність із людьми, особливо на основі взаємного довір’я та рівної участі в громадській діяльності, чого так самовіддано прагне Рая, – не просто данина її власним уявленням про те, як і з ким треба жити, а й безпосередня потреба душі, вихованої на немеркнучих традиціях старшого покоління борців за Незалежність, які, зазнавши тяжких втрат, ні на крок не відступали від своїх прагнень, ідеалів та керівних посад. Рая – характер, безперечно, лірико-епічний. Її лірико-епічність ґрунтується на найвищій основі – народній. Для Раї немає і не може бути іншого шляху, ніж шлях служіння Вітчизні та рідному міноздорову, в світлому майбутньому яких вона впевнена непохитно. Відчуття наскрізного, безперервного зв’язку з історичним процесом, що проходить крізь покоління, відчуття особистої відповідальності перед історією органічні в сприйнятті Раї, для якої єдність поколінь, згуртованих великою спільною метою, визначає її власну поведінку в непростих реаліях Ірванцевої фантазії.

Можна лише позаздрити вмінню автора включити в образно-художню тканину твору та психологічно освітити саму професію санітарки, що поза всяким сумнівом підкреслює суто авторське, наповнене автобіографічними реаліями знання проблеми. Слухаючи голоси землі і ритм свого молодого серця, Рая проймається таким високопоетичним, пристрасним відчуттям неосяжності світу, що, здається, вона стає резонатором найсокровенніших людських дум і почуттів, за що, ясна річ, має подякувати О. Ірванцю. Її розмова з ліричним героєм у хвилини того радісно-збудженого злету фантазії, що в принципі мав би передувати злету ще більшому, – момент високої напруженості і драматизму. Драматизм, його високий літературний градус, загалом є природним для автора, котрий давно й плідно підсапує ниву вітчизняної драматургії, органічно продовжуючи творчі та ідейні пошуки таких корифеїв української драматургії, як О. Корнійчук.

Хоча ми знаємо й те, що не всі поетові набутки можуть стояти як рівноцінні і художньо-закінчені речі в одному ряду, не всі вірші його визначаються ідейною чи творчою зрілістю, не всюди в них відчувається життєствердний клекіт народних прагнень та поривань. Довгий шлях поетових мандрів та відкриттів був далеко не гладеньким – стрічалися на ньому і вибоїни, і гостре каміння. Не ті мелодії іноді вібрували в його душі, даючи звучання розгубленості, кольори його образних асоціацій тьмяніли, ставали невиразними, а головне, що їхня ідейна суть була незначною, часом хибною, граючи на руку хижим лакузам космополітизму. В цих настроях звужувався поетів шлях, перспектива національно-визвольних змагань губила свою несходимість, мерхли тужаві перевесла поетичних одкровень.

Але навіть у всій цій ускладненості, в болісній ущербності поетичних рефлексій мені хочеться відзначити одну дуже важливу ознаку, або, точніше кажучи, психологічну рису поетової натури. Те, що йому боліло на серці чи деінде, в чому сумнівався і страждав, що викликало смуток чи гнів, може, й несправедливий, – він ніколи не приховував у собі, не грався у дволикого Януса, а все виносив на людський суд, щоб із своїм болем та сумнівами стояти перед власним народом не послужливим блюдолизом, а таким, як є, – твердо і жорстко офіруючи собою, утверджуючи своїм словом неперервність гуманістичного первня. Така мужність дається не кожному. Поетова незлобива вдача, по-юнацьки відкрита і вразлива, мала таку мужність.

Майже тридцять років кропіткої і натхненної роботи за жалюгідні гонорари дали свої щедрі плоди. Олександр Ірванець на довгі часи увійшов до серця народного, до помислу людського, високо зійшовши на Говерлу української поезії як один із найкращих поетів співучої Ірпіньщини останнього десятиріччя. Називаємо його співцем буремних літ, але гримкотливі струни його поезії дзвенять і для майбутніх поколінь, для тих нащадків, що матимуть життя, сповнене добра і душевних відносин, без пожарищ, війни та завищеного ПДВ. Він своєю сонцедайною співучою мовою уводив до рідної скарбниці слово таких велетів, як Арлов, Ґловацький чи бодай Григорій Остер. А його запахуща лірична поезія перекладається і в Болгарії, і в Польщі, і навіть у Казахстані (російською). Величне, кажуть, бачиться здалеку, і дороге твоєму серцю пізнаєш глибше, коли приходить розлука. Житимуть на землі інші події і люди (а шкода). Нові імена співців ще прикрасять наш рідний овид, але серед них, як вимита чистими росами світанкова зоря, світитиме і зігріватиме душу ніжне і тривожне, повне людської любові і внутрішньої невидимої краси слово Олександра Ірванця.

Сергій Жадан