Текст книги "Сатирикон-XXI (збірка)"

Автор книги: Олександр Ірванець

«У нас ще так багато нас – без нас…»

 
У нас ще так багато нас – без нас:
Мене – без тебе, а тебе – без мене.
Таке минуле за плечима темне,
Таких облич рясний іконостас,
 
 
Чужих облич я бачу у очах
Твоїх, коли схиляюся над ними.
Прости мені! Простиме й непростиме.
І я прощу, хоч зроду не прощав.
 
 
І я прощу, хоч зроду не прощу.
І ти – не треба, не прощай, будь ласка.
В нас навіть кров з минулим запеклася
І заплелася цівками дощу.
 
 
Болять мені ті двадцять тисяч днів,
Що ми з тобою прожили окремо.
Хоч я без тебе, але й ти – без мене.
Нема по них ні спогадів, ні снів.
 
 
У нас ще так багато нас – без назв.
Без імені і майже ще без долі
Я йду до тебе… і крізь тебе… далі…
В минулий простір, у зворотний час.
 
 
У нас ще так багато нас без нас…
 

1988 р.

«Це ані добре, ні погано…»

О. Р.

І

 
Це ані добре, ні погано.
Це просто сталося – і квит.
Чужа жоно, чужа кохана,
Пощо ти увійшла в мій світ?
 
 
Печаль то вхопить, то відпустить.
Очима глип – в сузір’я Риб.
Ми переходимо цю зустріч,
Як переходжуємо грип.
 
 
Печаль ця викрутить і вижме,
Лишивши щось на самім дні.
Це все закінчиться за тиждень,
Ну, максимум, за вісім днів.
 
 
Розмажем вітер по обличчю
Й цю осінь струсимо з одеж.
Бо я ніколи не покличу.
…Та ти ніколи й не прийдеш.
 

Осінь 1992 р.

ІІ

 
Комедіантко, акторко, фіглярко!
Маріонетко, напудрена лялько!..
В горлі образа каменем стала —
Як ти мене допекла і дістала…
Добропорядна матір сімейства,
Ти й усміхаючись, не усміхнешся.
Мовиш манірно, чадиш непомірно.
Як я терплю тебе – це неймовірно.
 
 
Хвойдо русява у світлому плащику,
Светрик під горло застебнеш на защіпку.
 
 
Вірш цей мережу. Душу морожу.
Я вже без тебе жити не зможу.
 

Жовтень 1992 р.

Сонетоїд

А. В. Жиґуліну

 
В цьому селі ніхто не живе.
Сіють вітри в дворах лободу.
В небо примружився журавель,
Хворий на курячу сліпоту.
 
 
Щерять ротки порожні хатки,
А з-між гілля старої верби
«Хто ти такий? Хто ти такий?» —
Дикі випитують голуби.
 
 
Кущ звіробою увесь золотий.
«Хто ти такий? Хто ти такий?»
Хто я такий? Якби ж то я знав.
 
 
Вийду на пагорб і з-під руки
Гляну назад. «Хто ти такий?
Хто ти такий?» – чується знов.
 

1990

 
Історія – це шлях у невідомість.
Нівроку, довгий. Вже ж не безконечний.
У Людства причащається свідомість.
У Людства прочищається кишечник.
 
 
А зверху – Той. Взирає, визирає
Крізь дрантяхмарну пневмонійну плевру,
Як Людство висипає, висипає
Не перед себе – позад себе перли.
 
 
Так, наче все розіграно навмисно.
В скоцюрбленій долоні не вмістилось
Історії розірване намисто —
На шворці не лишилось намистинок.
І вкотре себе ловимо на мислі:
Зайшли на коду наші всі прелюди.
Історія – розірване намисто,
Якого —
не мечіте преди свині.
 

1.02.1990 р.

1992

 
Раптово усі поставали борцями.
Усі з піджаків майорять прапорцями.
 
 
А я – не борець, не трибун, не оратор.
Дурна в мене вдача, паскудний карахтер.
 
 
Не маю позиції, навіть – і пози,
Отож балансую між віршів і прози.
 
 
Але не пишу я в ній про патріотів,
Про славне лицарство – про них і погóтів.
 
 
Чи то – поготíв? Ні, здається – погóтів.
Також не пишу я про гунів, про готів,
 
 
Ані про манкуртів, ні про яничарів,
Ані про Батурин, ані про Почаїв,
 
 
Ні про Калнишевського, ні про Мазепу.
Варю собі каву. Читаю газету.
 
 
Ходжу до клозету. Ходжу до театру.
Палю сигарети. Здебільшого – «Ватру».
 
 
Оскільки ні «Кемелу», ні «Галуазу»
Ніхто не пришле із Бродвею й Монмартру.
 

Весна 1992 р.

1994

 
Як останній мудила, гризеш посторонки й вудила.
Чим, епохо, крім СНІДу, іще ти нас нагородила?
Лисочолі титани потроху дійшли до оргазму,
Переплавивши власну сперму в плазму чужого маразму.
 
 
Де кантуєшся ти, з ким кентуєшся, музо мізерна,
Доки в твого законного мужа мармиза мажорно-музейна,
І кому ти даруєш своє мізері-милосердя,
Спересердя зламавши у ньому останнє осердя?
 
 
Наче мати-селянка, що синові не догодила,
Хоч у джинс нарядила й на танці на бальні водила.
 
 
Але щось проступає, чого на словах не означить.
Мати пише й співає. А діти читають і плачуть.
 

11.02.1994 р.

1996
(Поїзд Київ – Луцьк)

 
Ніби зламана сьома печать.
Він ху ячить. Газети ячать.
Вся міліція ловить маньяка.
Два дебелі понурі менти
Перевірили документи —
Щось у хлопців фортуна ніяка.
 
 
Притулюся плечем до вікна.
Подрімаю. Та що за мана? —
Озирнуся на тінь, мов на запах.
Може, це приверзлося мені,
Чи – майнула між сосон в вікні
Чорна постать з рушницею в лапах?..
 
 
Він бреде крізь порожні ліси.
Він міркує над сенсом краси.
Він вступає в страшні протиріччя.
І шкребеться в поліські хати,
Перестрашені до німоти,
Вже нове, двадцять перше сторіччя!
 
 
У село не ввійти, не вповзти —
На дорогах чергують пости,
Окупують лікарні і школи.
Залучають ОМОНи й війська.
Брама пекла страшенно близька,
Так сьогодні близька, як ніколи!..
 
 
Цього року зима затяжна.
І вона – ще якого рожна? —
Далі стелиться, біло та м’яко.
Виїдає очі білизна.
Третє березня. Майже весна.
На Поліссі шукають маньяка.
 

Березень 1996 р.

Юркові, самому собі й Вікторові. Саме в такій послідовності

 
Сорокаріччя дихає в обличчя.
– Кому, – кричить, – на той бік, у заріччя? —
Веселий перевізник Харитон.
А ми завмерли на краю сторіччя.
Невже до нас звучить ця форма клична,
Цей кепський жарт, цей фамільярний тон?
 
 
Та нам же ще до Відня й до Берліна!..
Але вода вдаряє під коліна
І громіздкою робиться хода.
І не спасуть вже й наше покоління
Всі мантри, заклинання і моління,
Всі бу-ба-бу і шабадабада.
 
 
Це лиш антракт! Ще буде друга дія!
Це ж наша «La Divina Commedia».
Комедія! Хіба ж не дивина?
Останній чар повергнутого змія —
Що більше важить не сама подія,
А почуття, що збуджує вона!
 
 
Nel mezzo del cammin di nostra vita…
Душа яріє, смутком оповита.
Ярій, душе, ярій, та не ридай!
Твій розпач – марний! Перспектива – світла!
Коли ж розпука у тобі розквітла —
Продай себе або в оренду здай!..
 
 
Середній вік. Часи середньовіччя.
Ми досягли їх, трохи навіть швидше,
Ніж планували в золоті роки.
Підсунулись впритул – куди вже ближче.
Та в дзеркалі не втопиться обличчя
І не почнеться відлік навпаки.
 

1999 р.

З циклу «Midlife Crisis»

 
це бурячанка – не буряки
це вже хорал а не джаз
чуєте шурхіт тихий такий —
це осипається час
 
 
листям з дерев
тиньком зі стін
шерстю зі псів і котів
ось і здійснив ти все що хотів
тільки – не так як хотів
 
 
ніби ж і сам не зовсім мудак
й друзі – не мудаки
все що збулось – збулося не так
з точністю до навпаки
 
 
вранці завжди нагадають жінки
що їм вночі нашептав
хід твій гінкий
хліб твій гіркий
кінь твій копита стоптав
всоте узяти в долі аванс
втисячне втратити шанс
наче в клепсидрі у кожному з нас
пере
сипається
час
 

Жовтень 1999 р.

Турбація мас
Гімн-ода Бу-Ба-Бу

 
Вклякніть, белетристи,
Від Благої Вісти!
Ми – не просто Хтось Там,
Ми є Бубабісти.
Вас навколо Себе
Будем гуртувати.
Прирекло Нам Небо
Груш не оббивати —
МАСИ ТУРБУВАТИ (3 р.)
 
 
В Вісімдесят П’ятім
Році Сонце встало
І для вас, вар’ятів,
Бу-Ба-Бу настало!
Врем’я францювате,
Плем’я дурнувате.
Час не танцювати
І не мордувати —
МАСИ ТУРБУВАТИ (3 р.)
 
 
Від Часів Лукреція
І Часів Горація,
Від Часів Гельвеція
І Кооперація
До Часів, коли гряде Нова Дегенерація,
Актуальною будé
Наша МАС ТУРБАЦІЯ! (3 р.)
 

1993 р.

Ода гривні

 
Ми тебе чекали довго-довго.
Наш купон нарощував нулі,
А над нами з-поза Дону й Волги
Кепкували кляті москалі.
 
 
Та вагома, як німецька марка,
Вийшла ти із сейфів НБУ,
Наче Попелюшка з закамарка,
В збуджену і радісну юрбу.
 
 
І тепер не тільки рибу-птицю,
А зробивши відповідний рух,
Грошову державну одиницю
Можна взяти трепетно до рук.
 
 
Ще ж вона і в обіг не ходила!
З неї, попід вуса вбгавши рот,
Це ж очима князя Володимира
Дивиться Пинзеник у народ!
 
 
В школі державництва всі ми – учні.
Гривня ж – це оцінка в нас така.
Втілилися в ній реформи Кучми
І державна мудрість Кравчука.
 
 
Тож не ліри чи якісь динари,
А вона в свій номінал вміща
Полум’яність Чорновола й Хмари,
Зваженість Олійника й Плюща.
 
 
Чи ж перцівка гірша «Абсолюту»?
(Дегустатор хто – то й відрізняй!)
Батьківщину, матір і валюту
Більше не міняєм – так і знай!
 
 
Наша предковічна, наша древня,
Наша світанково-молода
По планеті вже крокує гривня,
І повік тверда її хода!!!
 

Вересень 1996 р.

Любіть!

 
Любіть Оклахому! Вночі і в обід,
Як неньку і дедді достоту!
Любіть Індіану! Й так само любіть
Північну й Південну Дакоту.
Любіть Алабаму в загравах пожеж,
Любіть її в радощі й біди!
Айову любіть! Каліфорнію теж!
І пальми крислаті Флориди!
Дівчино! Хай око твоє голубе,
Та не за фізичнії вади —
Коханий любити не стане тебе,
Якщо ти не любиш Невади!
Юначе! Ти мусиш любити стократ
Сильніше, ніж любиш кохану,
Колумбію-округ і Джорджію-штат,
Монтану і Луїзіану!
Любити не зможеш ти штатів других,
Коли ти не любиш по-братськи
Полів Арізони й таких дорогих
Просторів Аляски й Небраски.
Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв,
Плекай у душі незникому.
Вірджинію-штат, як Вірджинію Вулф
Люби! І люби – Оклахому!
 

Весна 1992 р.

Вірш до рідної мови

 
Як ти звучиш калиново-дубово,
Рідна моя, моя матірна мово!
 
 
Слово м’яке, оксамитове, байкове.
Слово є дідове. Слово є батькове.
 
 
І Білодідове. І Сивоконеве.
І Чорноволове вже узаконене.
 
 
В соннім спокої вогонь твій ледь бився.
Але страху я тоді натерпівся!
 
 
З тої халепи не вийшли б ми зроду,
Кляпи, здавалось, в ротах у народу.
 
 
Та щоб підняти тебе із гробовищ,
Встали до герцю Жулинський, Грабович!
 
 
Щоб воскресити тебе з домовини,
В діло пішли каменюки й дубини.
 
 
Вороне чорний! Даремно ти крячеш!
Ріднеє слово жиє і є – бачиш?
 
 
Рідна моя, українськая мова
Житиме вічно – кльова, фірмова!
 

Серпень 1992 р.

Відкритий лист
до прем’єр-міністра Канади Браяна Малруні та генерал-губернатора Романа Гнатишина від трудящих колгоспу «Шлях Ілліча» (закреслено) «Шлях Ільковича»

 
Ми тут не можем ні пити, ні їсти,
Ані читати газети й книжки,
Доки квебецькі сепаратисти
Тіло твоє деруть на шматки,
Многостраждальна ненько-Канадо!
Нас вже дивує твоя німота.
Що вони хочуть? Чого їм ще надо?
Що їм іще там у вас не хвата?
Ми вже не дивимось і Маріанну
Через отой ваш бедлам-тарарам.
Ми вже писали про це й Міттерану.
(Хто він, до речі, той Міттеран?)
Ми й до Бутроса, й до Галі напишем,
Ми і до Лондона вдарим чолом.
Ви там не панькайтесь, пане Гнатишин,
З тим оборзілим французьким хамлом!
Ви нам лиш свисніть – ми все тут залишим,
Зразу й приїдемо. Цілим селом.
 

1992 р.

Латино-українська величальна

 
І для кожного козаченька,
Від нетяги до отамана,
Є одна Україна-ненька,
Але є ще й Панама-мама.
 
 
Київ – мать городів панамських,
Сальвадорських і сурінамських,
І пуерто-, і коста-риканських,
І радянських, і пострадянських, —
Всіх, де чують себе панами
Громадяни країни Панами.
 
 
Лийся, пісне моя, мов текіла!
Досягни мудреця і дебіла,
І нарколога, і наркомана —
Всіх нас криє мама-Панама.
 
 
А як нам уже майже хана,
Спрагло губи шепнуть «Пана…»
Маєм встати. І знов над нами
Шелестить знамено Панами!
 

Грудень 1998 р.

Два нежданих верлібри

 
«The shadow of your smile»
У підземному переході.
В цій черзі з п’яти чоловік
По каву стою я один.
Двоє спереду й двоє позаду —
Два рази по сто і дві крабові палички.
Світ дивовижно симетричний.
Він стоїть не на трьох китах,
А на чотирьох крабових паличках.
На жаль, я не знаю їхнього смаку —
Я не підкусюю основ світобудови.
 

Грудень 1999 р.

Ви ж таки люди, не собаки.

Т. Г. Шевченко

 
Якби в нас було правове суспільство,
я першим подав би позов:
«Олександр Ірванець versus, країна, людство, весь світ»
за очі щенної суки, котра уклякла приречено
перед торговкою у м’ясному ряду.
Не за боки її облізлі,
не за вим’я її обвисле —
тільки за очі, з якими на мить я зустрівся поглядом.
Я вимагав би лютої смерті
всім винним і просто причетним.
Споглядання такого страждання
душу не гранить, а ранить.
На жаль, я маю підозру,
що зможу подати цей позов,
хіба що тільки як зустрічний
в часі розгляду моєї власної справи
на Страшному суді.
Сподіваюсь, позовну заяву
прийме і не відхилить
Всемогутній
Господь
Dog.
 

Грудень 1999 р.

Варіація на тему оголошень у київському метрі

Андрієві Бондареві

 
Не люблю я слова «народ»,
Але наш народ
Слухняно підіймає поли довгого одягу,
Заходячи на ескалатор,
І не заступає за обмежувальну лінію
На його східцях.
Наш народ взагалі ніколи
Не заступає за обмежувальну лінію.
А дарма…
 

18 лютого 2002 р.

«Ця здогадка давня, але не іржава…»

 
Ця здогадка давня, але не іржава.
Її промовляти пручається рот:
В нас гарна країна й паскудна держава,
В нас люди хороші і кепський народ.
 
 
Але ми собі відповісти повинні,
Чи схочемо ми і чи стерпимо ми
Хорошу державу в поганій країні,
Хороший народ зі злими людьми?..
 

Лютий 2002 р.

Вірш американського збоченця

Переклад присвячується Аліні

 
дівча пухнасте у короні маковій
їсть пластівці й дурниці милі меле
між індіян оплачених-оплаканих
за те що ти украв її у мене
її володаря велично-воскобрового
ще й плюнувши в важкоповіка око
до того й тогу шапнув розідрав – ого —
прирік кнура нову крутити муку
жахіття це кохання це фіалку
цю жаль і розпач заливають вщерть
ти ж розламавши дурнувату ляльку
ще й голову її пожбурив геть
 
 
за те що ти спромігся сперти
а я не уберіг – тепер ти
маєш померти
 

1991 р.

Фантазі

 
Близ міста Санто-Домінґо
В республіці Домініканській,
У домі на пальмових палях
Живе мала Домініка,
Дочка чаклуна місцевого, —
Мулатка оливковошкіра,
Довгонога, масляноока,
Вже старша за 10 літ.
 
 
Якби нам зустрітись увечері
На березі океану,
Де пальми стоять витинанками
У блиску води й піску,
Я взяв би тебе, Домініко,
За твої тонкі передпліччя,
Ривком би наблизив до себе
Переляк в твоїх очах…
 
 
А потім, сповнений вдячності
За те нетривале щастя,
Дорога к якому дедалі частіше
Лежить через брами аптек,
Я б гаряче-емоційно
З тобою, мала, попрощався б,
Пообіцявши путівку
В піонерський табір «Артек».
 

1992 р.

Спогад про Світязь

 
Цей всесвіт – озеро, а світ у ньому – острів.
А доокола всесвіту – боги.
Творили просто, спочиваєм остро,
І сьомий день постійно навкруги.
 
 
Це озеро ще й – чаша кришталева,
В якій парує тепле молоко.
Проходить Сонце крізь сузір’я Лева,
І ніжиться в піску малий Левко.
 
 
А світ цей – ще й осонцена пустиня,
Що переходить у розкішний сад,
Де чеберяють Марта і Христина
Через пісок в їдальню і назад,
 
 
Де вживши хто тампакс, хто просто ватки
І внутрішній в собі навівши лад,
На сонці вигріваються мулатки,
Й між них мулат, липкий, мов мармелад.
 
 
А я, з мулатки знявши амулетку,
Від’їду, – знов окремо від усіх,
На глибину пожбуривши монетку,
Чим відкуплюсь за несвідомий гріх.
 

Серпень 1992 р.

Інфінітив

 
У цій юрбі mezczyzn і женщин,
В цій боротьбі меншин і menschen.
В цій баранячій барадьбі
Чим я зарадити тобі?
 
 
Не в Хохломі, не в Оклахомі,
У цій осаді, в цій судомі,
У цім содомі, в цім диму
Що ми порадити кому?
 
 
Горілку пити, сльози лити,
Отримувати в морду й бити
У цій борні, у цій херні —
Чим ти допомогти мені?
 
 
В цім гонорі, у цій Гоморрі,
В цім гаморі, неначе в морі —
Як ми почути трубний глас?
Як Він спасти нещасних нас?
 

13 травня 1998 р.

Короткий лист до Олесі
(З циклу «Листи з Олександрії»)

 
шабадабада шабадабада
мужчина і жінка
шабадабада шабадабада
двадцять років по тому
напевно і неодмінно
зустрінуться знову
і говоритимуть про
шабадабада шабадабада
 
 
тобі тоді буде вже
вибач в жінок про таке не питають
просто ми станемо старшими себто
досвідченими і мудрішими
аж на цілих
шабадабада шабадабада
 
 
а найголовніше і найсуттєвіше
те що ні ти ні я окремо
ані ми обоє разом
ні за чим абсолютно не
шабадабада шабадабада
шаба даба да
 

Лист до Т. Г. Шевченка, українського письменника, революціонера й демократа
(З циклу «Листи з Олександрії»)

 
Якась вона, Тарасе Григоровичу,
Ця наша жизнь невкусна —
Суцільні тобі Рєпніни
та Полусмакови.
 

Липень 1991 р.

Листівка з італійським краєвидом для Іздрика

 
Італія, прекрасна Італія…
 
 
Дольче і Ґаббана
смалять там кабана,
А Джанфранко Ферре
своє шмаття пере.
Джіованні Версаче
там на конику скаче.
Ніна Річчі ридає
і його виглядає.
 

Жовтень 2000 р.

Українсько-німецький розмовник

 
Німець каже: Ви слов’яне?
– Слов’яне! Слов’яне!
Наше слово полум’яне
Повік не зов’яне!
 
 
Німець каже: Ви моголи?
– Моголи! Моголи!
Брюса Лі і Айрошянке
Продовження кволе.
 
 
Німець каже: Ви – поляки?
– Поляки-поляки!
Ми від дуба Пілсудського
Всохлої гілляки.
 
 
Німець каже: Ви – Європа?
– Європа! Європа!
Не схотіли Робесп’єра,
Мали Ріббентропа.
 
 
Німець каже: Ви хрещені?
– Хрещені! Хрещені!
Хрест на шиї, хрест на спині,
Два хрести в кишені.
 
 
Німець каже: Ви до НАТО?
– До НАТО, до НАТО.
Як не спонсора шукати,
То хоч мецената.
 
 
Наша слава кучерява
Не вмре, не поляже.
Або, може, і поляже.
Як вже німець скаже.
 

1999 р.

Польський віршик

Переклад присвячую Янушеві

 
Не викрикуй, не підскакуй,
Сядь на задницю й підтакуй.
І сумління хай не мучить:
Так чи сяк, а доля здрючить.
 
 
Тож нічим не переймайся,
Заспокойся, обламайся.
Відпрацюй свої години
Й май начальство нижче спини.
 
 
Перед шефом не дрижи,
А пильнуй і бережи
Серце, нерви і потенцію,
Щоб з цим всім піти на пенсію.
 

На перехресті осені й зими

 
На перехресті осені й зими
Навряд чи варто зачинать love story.
Ліси порожні і поля просторі —
Чи ж в просторі не згубимося ми?..
На роздоріжжі осені й зими
Нізащо зарікатися не буду
Я ані від тюрми, ні від суми,
Тим паче від сурми Страшного суду.
У осені на дні, на самім дні,
В холодні дні, нудні й немилосердні,
Сказати «так» (або сказати «ні»)
Не легко, як, скажімо, десь у серпні.
І в кожнім дні, немов у вигнанні —
Ми, й невтямки нікому з нас, нікому,
Що зовсім не на білому коні,
І навіть не на іншому якому, —
На ВMW або й на БМП
Зима влетить по вимерзлій шосейці.
(Чуття – холодне, темне і тупе,
Мов скринька замикається на серці.)
 
 
Тож чи знайдемо ми спасенний спосіб
В передчутті мелодії сурми
Порятувати цю одквітну осінь
З-під гострих крижаних коліс зими…
 

1992 р.

До питання про категорію часу

 
Батьки були не схильні до обструкцій.
Робили, аж ввіходили у раж.
А їм якісь інструктори з інструкцій
Читали інструктивний інструктаж
На всі інтелігентненькі легеньки,
З лобів затерпло витирали піт:
«Коханенькі! Любенькі-дорогенькі!
Терпіли ж вже. Ще трохи потерпіть!
Брак помазків і кремів до гоління
Хай вас не зачіпає за живе.
Не ви – то хоч наступне покоління
В майбутньому напевно заживе!..»
 
 
І батько шкріб неголену щетину,
Міркуючи, що, певно, так і є,
І наставляв-накручував дитину,
Що вже ж вона й за нього пожиє.
 
 
Не раз вже й ми сміялися на кутні,
І жухла, й знову сходила трава.
А все не починається майбутнє.
А все той час теперішній трива.
 
 
Щось десь не вийшло – ніде правди діти.
Хтось винен. (Ну звичайно – не народ!)
Зате уже напевно наші діти
Майбутнього ухоплять повен рот.
Нам офіційно ще не обіцяли,
Але місцями ширяться чутки.
Бо навіть пелюшок не обісцяли
Ті, нами не зачаті діточки…
 

1992 р.

Eine Kleine Nachtmusik

 
Від Дону до Сяну
Лежиш, осіянна.
Від Тигра з Євфратом лежиш аж до Осло й Баранович.
Вже сонце низенько,
Вже вечір близенько,
І я тобі, ненько, кажу по-синівськи «Добраніч…»
Та перше, ніж ти свої очі, мов брами, до завтра причиниш,
Давай спом’янемо усіх,
Що не сплять ції ночі, з причини або без причини:
Твої космонавти
На станції «Тризуб» так само летять по орбіті;
Твої костоправи
Так само стуляють щелепи, коліна і лікті побиті;
Твої педерасти
Так само приймають (або не приймають) закони,
Або закидають за комин, або закладають за комір;
Твої мільйонери
Так само рахують так само набуті мільйони;
Твої офіцери
Вчать мову й муштрують іще не готові Десну перейти
батальйони;
Твої Роксоляни
Попід «Брістолями»
Йдуть заміж по п’ять разів за ніч.
Гірка і пречиста, свята й ненависна,
Добраніч, вітчизно, добраніч, вітчизно, добраніч…
Все інше заснуло.
В лісах твоїх сплять, обійнявшись, звірята.
Поклався осел з бараном, а тигр, наче з братом, з євфратом.
На водах морів твоїх сплять кораблі:
криголами, сейнери, траулери, китобої, канонерки,
джонки, чайки,
катамарани, есмінці, авіаносці, крейсери, катери,
тримарани, байдарки,
каное, галери, моторки, галеони, яхти, барки, баржі,
рудовози, танкери,
міноносці, кліпери, —
а окремо від них – каравели й гондоли.
Сплять люди в будинках, і навіть поети —
оті джони донни твої, донжуани, гандони, —
Й вони навіть сплять у якихось альковах, і наче в оковах —
В обіймах своїх маргарит, припадочних і припадкових.
Поетів ти завтра у шати вбереш і у рами обрамиш,
Лиш встанеш раненько і з шатів тих соплі і кров відпереш.
Тож добраніч, вітчизно, добраніч…
Вже й я відпливаю, але відчуваю, як десь, у містах їхніх рідних
До сну вже схиляє і двох побратимів моїх богорівних.
І ми вже лягаєм, набік відкладаєм болючі свої 3 (три) пера,
І вже засинаєм, і вже не встигаєм
востаннє тобі побажати добра…
Ніч.
 

1992 р.

Уроки класики
(Цикл)

 
По краплі видавлювати з себе раба.
По краплі.
Видавлювати.
З себе.
Повільно з себе його видушувати —
Та все на папір,
На папір…
Вичавлювати, витискати,
Як пасту з тюбика,
Аж поки не усвідомиш,
Що вичавив – все,
До кінця!
 
 
Отож, сміливіше!
Починаємо видавлювати
З себе
Раба
Божого
Ім’ярек…
 

 
Людина родиться для щастя,
Як птах для польоту.
Як птах…
Як індик,
Як півень,
Як деркач на болоті?
Як страус,
Як ківі,
Як ему,
Чи як марабу?
А може, як той, що ховає
Товсте своє тіло у скелі?
Всі ж бо вони народились літати,
Тож плазувати вони принципово не можуть.
 
 
А може, без порівнянь?
Може, людина просто
Родиться для щастя?