Текст книги "Сатирикон-XXI (збірка)"

Автор книги: Олександр Ірванець

* * *

Град прокладався до нового робочого дня. І саме того ранку найдосвідченіша з няньок, які доглядали Кнєзевих доньок, прийшла до володаря просто під час наради. Кнєзь усе зрозумів, коли вона з’явилась на порозі світлиці, швидко дослухав Азар’яна й відіслав його на поділ, а потім величним помахом руки підкликав няньку ближче:

– Що, уже началось?

– Так, почалося. Тож сьогодні вдень треба звершити омовення дівчат у Ріці. Можна десь надвечір.

– Вечора ждать не будемо. Вечори зараз якісь непевні. – Кнєзь мав свою думку про ритуал, що мав відбутись. – Працюватимуть і сьогодні тільки до полудня, а потім усіх відпустимо по домівках. Я вже розпорядився, старший над десятниками знає, що йому робити. Готуйте дівчат і также все необходіме, щоб пополудні виїхати. Волфів двох вірних я теж попереджу. Тож готовтесь і чекайте.

Нянька кивнула й безмовно вийшла. Кнєзь підійшов до вікна, свиснув одному з гриднів, які ліниво вартували у дворі, і наказав до обіду відшукати Кирюху. гридень підсмикнув шкіряну куртку, скочив на коня, і копита зацокали, віддаляючись униз Узвозом.

На будівництві мосту робота, як і напередодні, ледве-ледве жевріла. Кілька кошиків землі повільно винесли й ледь-ледь досипали на кінці дамби, а тоді десятники збились у своє коло, робітники – у своє та й, так розмовляючи, зрідка тільки позирали в бік одні одних. Мудриполітенівці здалеку, сидячи на уламках своєї платформи, теж перемовлялися стиха, позирали в бік будівництва, не особливо підкреслюючи свою присутність. Гридні ліниво походжали вздовж Ріки туди й сюди невеликими групами, по троє-четверо, попередньо поприпинавши коней недалеко від води. Вони навіть одного разу спинилися переговорити з мудриполітенівцями, чого взагалі зроду-віку не траплялося. Ті з висоти уламків своєї платформи, як завжди, відповідали зухвало й гостро, але розмову так-сяк підтримували. Спільне для всіх відчуття незнаної небезпеки передавалося, як осіння застуда, диханням, слиною та словами з ротів.

* * *

 
Ой над градом сонце встає!
Ой встає-встає сонечко краснеє!
Ой та униз по Узвозу то не вужі повзуть,
То красних дівиць до Ріки везуть!
Ой та ж везуть їх без отця із матір’ю,
І стелиться ж дорога їм скатірт’ю!..
Везуть же їх та й під покривалом,
Щоб ніяке лихе око їх не сплюндрувало!
Та й везуть же їх до Ріки вмитися,
Ой же ж вмитися та й перетворитися!
Та й перетворитися з телиць на коров,
Та й везуть ізмити із них їхню перву кров!
А де перва кров,
Там перва любов, гей!
 
 
А ж ті дівиці красні, лебідоньки,
Та й на двох одне мають лібідонько!
Та й маленьке воно, іще недозрілеє.
Недорослеє, нерозігрітеє!
А ж ті дівчиноньки – то Кнєзеві дочки.
Ізнизу зрослися, як в лісі грибочки.
Та й везуть їх, заховавши від очей лихих під покров.
Везуть, щоб ізмити їхню перву кров!
А де перва кров,
Там перва любов, гей!
 

* * *

Очамимря повільно очунювала у прохолодному піску острівця. Учорашньої ночі так раптово й несподівано, просто під час ходи, той солодкий щем між задніми лапами зробився цілковито нестерпним. Вона звернула з берега, увійшла у воду, щоб хоч таким робом охолодити й заспокоїти його. Та незрозуміле відчуття не минало, наростало, тиснуло зсередини й, урешті, вигнало її на острівець посеред течії, щоб там усеньку ніч примусити качатися й стогнати, змітаючи хвостом цілі піщані дюни, аж до самого ранку. Неможливість досягнути кінця самій ритмічно пульсувала в ящірці, викликаючи лють і розпач. Крики її ставали дедалі тоншими, вищими, жаліснішими. Ящірка вже сама починала ненавидіти себе за це конвульсивне почуття, якого тіло ніяк не могло подолати.

До ранку цілковита знемога врешті опанувала її холоднокровне лускувате тіло. Перебувши в неглибокій дрімоті, доки ранкове проміння зарожевило високі хмари, що навскоси стояли в небі, ящірка остаточно стрепенула з себе рештки внутрішньої тілесної муки. Точніш, вони, ці рештки, затверділи, скам’яніли, усохлися, та при цьому нікуди з неї не пішли. Не вміючи передбачити, як швидко це непереборне, солодке, пронизливе й принизливе відчуття повернеться, щоб знов опанувати її тіло, ящірка заквапилася. Треба було чимшвидше відшукати якоїсь поживи – тіло не їло вже другий день, голод смоктав уже просто нестерпно. Може, саме голод і загнав на манівці те, попереднє, відчуття?.. Тоді слід чекати, що воно повернеться, щойно вдасться втамувати голод.

Ящірка знову зайшла у воду й перебрела Ріку. Вибравшись на берег, вона роззирнулася. Іти слід було вниз, далі за течією: саме звідти дедалі сильніше тягло димом, саме там двоногі істоти, мабуть, мають своє велике кубло. Насититися, наїстися, спожити їх багато-багато, як пуголовків на мілководді, таких смачних, безкостих, безпорадних, – це було зараз єдиним прагненням, яке жило в тілі й мозку Очамимрі.

Трохи ще пройшовши берегом, вона знову спустилася до Ріки. Слід було рухатися нечутно: здобич була вже десь зовсім близько. Очамимря ввійшла у воду, підібгала передні й задні лапи і, не надто сильно допомагаючи собі хвостом, попливла за течією, часом черкаючи черевом об мулисте дно, намагаючись тримати над поверхнею води тільки очі й ніздрі.

* * *

Коли до вікна постукали ззовні, Кирюха все зрозумів наперед. Гукнувши гридневі чекати у дворі, він із головою вкрив тіло Янки старою злежаною ковдрою з масними плямами на краях. Запах тліні поступово наповнював житло. Та щось підказувало, що жити в цих покоях йому лишалося недовго. Тож, скочивши на стіл і понишпоривши на антресолях понад дверима, він дістав звідти видовжений згорток, обернений мішковиною. Окремо від згортка вийняв кілька ріжків-магазинів, натоптав їх кулями й приліпив один до одного догори ногами ізоляційною стрічкою. Потім, розгорнувши один згорток, приєднав його до вкороченого автомата Калашнікова, якого знову замотав та сховав під куртку, решту магазинів розіпхав по кишенях. Закінчивши всі ці приготування, Кирюха замкнув двері, вийшов до гридня та скочив на його коня позаду вершника. Гридень дав острогами, і вони помчали в бік Ріки.

Сонце підбилося вже в зеніт і навіть трохи до заходу хилиться. На вулицях було безлюдно: всі на будівництві, дітлахи теж гайнули десь на Ріку бавитися. Старі та немічні по домівках сидять. Хоча небагато в граді старих та немічних. Помирає люд у розквіті сил своїх здебільшого. Онде ген звіддалік видніється й будівництво, та праці особливої там сьогодні нема. А ген вище проти течії й кавалькада, яку треба наздогнати: кнєзівен четверо смердів несуть на ношах, килимами завішених, кругом гридні піші й комонні, чотири няньки в чорному позаду за ношами крокують, пісню ритуальну не в склад, не в лад підтягаючи за двома волфами, які на хитарах приграють і голосами високими, хоча й захриплими, ведуть спів свій. Останнім на коні Азар’ян їде, через плече озирається. А Кнєзь попереду, неквапом коня править.

Азар’ян завважив коня з двома вершниками, спинився, зачекав. Подивився на Кирюху коротко, жорстко, відвів погляд:

– Знаєш, Кирюха, для чого тебе покликано?

– Знаю, – Кирюха чомусь теж не міг дивитися на Азар’яна й очі опустив. – Знаю й усе зроблю, що може знадобитися.

– При тобі оружжя твоє? – Азар’ян знову підвів і опустив очі. – Справне воно? Не підведе, як доведеться кнєзівен защіщати?

Кирюха лише буркнув щось нібито ствердне, що й сам слабо зрозумів, та Азар’яна, схоже, його відповідь не вельми й цікавила. Старший над десятниками приострожив коня й погнав уперед. Порівнявшися з Кнєзем, він схилився і щось почав володареві повідати, показуючи назад, у бік Кирюхи. Володар прикивнув, і процесія продовжила свій рух. Невдовзі кам’яна огорожа вздовж берега закінчилась, проминули руїни останнього з великих мостів, а ще за кількадесят хвилин вони дісталися безлюдного й чистого піщаного пляжика, на якому мілководдя негусто поростало поодинокими стеблами очерету.

Ноші, килимами завішені, смерди акуратно на пісок опустили-поставили й відійшли, залишивши нянькам допомагати донькам Кнєзевим звідти видостатися. Гридні роз’їхалися широким півколом, щоб усе навкруги добре бачити й усякій можливій небезпеці протистояти. Азар’ян із Кнєзем разом спішилися, та старший над десятниками, розуміюче кивнувши володареві, пішов піхотою до гриднів, щоби з ними разом звіддалік ритуал священний споглядати. Волфи з хитарами ввійшли у воду по коліна та й завели якусь нову пісню, вже без слів, самим мугиканням. Няньки, всі чотири, попід руки дівчаток із нош вийняли-вивели, білу льолю на них поправляючи. Роздвоєна доверху льоля, а знизу дві ніжки худенькі дибають, переступають босо по піску прохолодному.

Кирюха спішився, і гридень, що його привіз, погнав коня до своїх, до півкола. Кирюха роззирнувся і спершу спрямувався в бік Азар’яна, щоб ритуалові не перешкоджати. Та Кнєзь, владно руку піднявши, його до себе підкликав. Довелось підійти, під пахвою Калашнікова притискаючи.

– Дивись, Кирюшо, в обидва, – Кнєзь був серйозним, дивився спідлоба, слова виважував. – Дивись, шоб чого не случилося… На твоє оружжя рощитуємо, єслі б шо…

Кирюху раптом пронизало усвідомлення несправжньості всього, що відбувається. «Вони все знали, все…» Відбитий у мертвих очах коханої лютий лик Азар’яна, Кнєзеві очі потуплені, бігаючі – усе це разом наче встромилося тупим шпичаком десь у груди й повільно оберталось, накручуючи на себе нутрощі, змащені олією душі. Він мугикнув точнісінько так, як ото недавно у відповідь Азар’янові, і відійшов на кілька кроків берегом.

Няньки попід руки завели у воду доньок Кнєзевих спершу по коліно, а потім іще трохи глибше. Сонце танцювало незчисленними відблисками на поверхні води. Піпсікола з Кукаколою, спершу повискуючи від холоднуватої води, аж тепер завважили на березі Кирюху. Заусміхалися дівчатка, руками замахали:

– Кирюхо! А йди до нас, Кирюхо!..

Розвів руками Кирюха – мовляв, не вільно мені, не пристало ритуал порушувати, біля вас у цю мить лише няньки з волфами мають перебувати, а я тут ось, на березі, перетопчуся, потім, потім поспілкуємося…

Няньки кнєзівен у воду посадили, хоча ті й опиралися, і заходилися омивати-підмивати-змивати-вмивати, щось ритуальне вслід волфам підмугикуючи. Гридні на березі скоса-крадькома на те диво-видиво позирають: не щодня ж їм на потворок володаревих подивитися випадає, не всі ж у дім Кнєзевий ухожі. Азар’ян на них час від часу прикрикує, щоб не надто витріщалися. Сонце по воді виграє-виблискує. Вітерець легенький брижі по Ріці пускає, листям підсохлим на верболозах шарудить. Згори за течією щось пливе таке, неначе колода чимала, видовжена, і буруни за нею незвичайно довгі тягнуться…

* * *

Здобич на Ріці знайшлася зовсім скоро. Такого Очамимря й не чекала. Цілком беззахисні двоногі істоти зібралися невеликими зграйками у воді й на березі. Ящірка завважила їх ще звіддалік і вирішила якнайближче підкрастись непоміченою. Вона не забула про відсіч, яку отримала від однієї зграї таких істот кілька днів тому, тож зараз було важливо не дати їм зібратися всім гуртом. Потрібно їх якомога більше розпорошити, розігнати: поодинці їх буде легше переловити. Вона вже чула в пащі смак їхньої ніжної солодкої плоті, тож і далі пливла, ледве стримуючись, та все ще виставивши з води лише очі й ніздрі. Підгрібала хвостом тихо й обережно: якнайдовше, якнайдовше слід було лишитись непоміченою.

У воді запахло кров’ю – спершу слабенько, ледь-ледь відчутно, потім сильніше, наростаючи, пробуджуючи в ящірки дедалі більший голод. Запах струменів проти течії, знизу, завернутий якимось підводним потоком. Чотири чорні незграбні постаті скупчились на мілководді навколо п’ятої – усієї в білому, невеликої й не подібної до решти двоногих. Ця істота теж була двоногою, але зверху мала дві пари передніх кінцівок, два тулуби, дві голови. Ще дві постаті в чорному також зайшли у воду і, щось підвиваючи, повільно походжали. Інші двоногі стояли віддалік, на березі. Атакувати слід було тих, що у воді: здобич аж сама просилася, пропонувала себе, хотіла бути з’їденою. голод клубочився в нутрі. Очамимря нечутно підпливла до них уже зовсім близько, доки зважилась на остаточний кидок.

* * *

Сталося все раптово. Ніхто й спам’ятатися не встиг. Із води, із неба, із потойбічного світу несподівано вилетіла велетенська голова з роззявленою пащею, безмежною та бездонною. Спершу всім видалось, що це превелика щука раптом виринула й зависла в повітрі просто за спинами в няньок і кнєзівен. Слідом за головою з води хвилясто здіймався довжелезний сірий тулуб із гострим гребенем на спині. Довга піниста хвиля від тулуба йшла до берега, починаючись у тому місці, де виринала тварина, викривленою дугою, якій усе не було й не було кінця…

Кричати почали всі одночасно, люто й розпачливо, без слів. Завили двоє волфів, які стояли у воді, заточилися, опустились навкарячки. Коні стали дибки, сахнулися, скинули з себе кількох гриднів і рвонулись у бік пагорбів, подалі від Ріки. Ті, хто зміг стримати коней, боролися з ними, натягаючи повіддя, змушуючи переляканих тварин повернутись і зайти у воду. Кнєзь кричав, широко розкривши рота, його рідке рудувате волоссячко розвівалось на вітрі, що раптово здійнявся, неначе від реву страшної потвори, яка, дедалі ширше роззявляючи свою пащу, лискучою сірою горою вставала над беззахисними няньками й кнєзівнами.

Кирюха опустився на одне коліно, висмикнув із мішковини Калашнікова та спробував прицілитися. Няньки й дівчата перебували на лінії вогню, тож він не поспішав натискати на гачок. Спіймав себе на думці, що страху не відчуває. Минулої ночі він бачив її, а вона його не побачила. Тож, якщо сидіти нерухомо, тварюка може не помітити, не напасти. Треба тільки зберігати нерухомість, хоч як би було страшно. Цілковиту нерухомість. Не ворушитись, не дихати, не…

Азар’ян таки й справді був найкращим наїзником. Він швидко опанував коня, повернув його трохи боком, щоб вид гігантської ящірки не лякав тварину, і почав наближатися в спіненій воді до няньок і наляканих кнєзівен. Ось-ось і досягне їх старший над десятниками, ось-ось із коня нахилиться, руку простягне, ухопить-висмикне доньок улюблених Кнєзевих із пащі рептилії ненажерливої, порятує, винесе на сухе…

І тут ящірка завдала удару. Згори вниз усією роззявленою пащею з дрібними гострими зубами, щоб за мить до укусу встигнути ще оглушити здобич. Азар’яна вона вхопила, одночасно викусивши ще й добру частину кінського крупа. Кінь із перегризеним хребтом одразу присів на задні ноги, задер до неба голову й повалився боком у воду, яка вже густо червоніла позаду нього. Очамимря підкинула старшого над десятниками вгору й упіймала знову, уже неживого, поквапливо вижовуючи тіло та спльовуючи продірявлену шкіряну куртку, різкими ковтками пропихаючи здобич собі до горла майже цілком, із кістками, волоссям і рештками одягу.

Няньки верескливо заголосили й кинулись бігти до берега. Вони попідбирали свої чорні вбрання, і їхні старечі пухкі білі ноги незграбно запліталися між невисокими хвилями. Очамимря зробила останнє зусилля, проглитаючи тіло старшого над десятниками, і здивовано подивилася згори на чотирьох чорних переляканих істот. Позаду них у воді чеберяла п’ята істота – мабуть, дитинча, біле, ніжне й теж незграбне. Це від нього йшов той кислуватий запах крові, що його ящірка почула у воді, ще скрадаючись, тамуючись, таячись.

Кнєзь на березі чи то зіскочив, а чи просто впав із коня й, не повертаючи голови, не відводячи погляду від води, побіг до Кирюхи, який усе ще стояв на коліні й цілив у бік потвори та кнєзівен, не наважуючись на постріл.

– Кирюша! Кирюша! Роби шо-нібудь! Тільки осторожно, чуєш, осторожно!.. – Кнєзь не кричав цих слів, а немовби голосно сичав, недоладно розмахуючи руками.

Кирюха перевів погляд на володаря. Страх, який струменів від Кнєзя, нарешті торкнувся і його, досягнувши глибин дихання десь під грудьми, аж у ребрах занило. Він повільно перевів люфу автомата знову в бік ящірки й почав шукати в прицілі її голову.

Очамимря в цей час усе ще ніби зачаровано дивилася на Піпсіколу з Кукаколою, які, нарешті втямивши небезпеку, спробували й собі тікати. Дівчатка кинулися пливти, підгрібаючи всіма чотирма руками й по-жаб’ячому відкидаючи назад єдину пару ніг. Вони майже не рухались уперед, тільки бовтали воду й захлиналися. При цьому кнєзівни не кричали, зціпивши зуби й приголомшено-знетямлено розширивши очі.

Очамимря зробила маленький крок і знову зупинилась просто над Кнєзевими доньками. Вона розуміла, що після зашкарублого вершника, яким забила перший голод, на черзі найсмачніше, молоде й ніжне м’ясо. Поспішати не хотілося. Ящірка добре пам’ятала, якого ніжного смаку додає двоногим істотам пережитий перед загибеллю страх.

Кирюха нарешті впіймав у приціл голову й натис на гачок. Автомат стояв на одиночних пострілах, тож було видно, куди лягають кулі. Та вони не впивались у тіло ящірки: панцир був міцним, а влучити двічі в одне й те ж місце не вдавалося. Було видно, як від ударів голова ящірки ледь похитується, та, схоже, вона не відчувала навіть найменшого болю. Кілька куль узагалі відрикошетили й булькнули у воду, зовсім близько від кнєзівен, зашипівши й пустивши блискавичні цівочки пари.

Очамимря перевела погляд на берег, але не зрозуміла чи не розгледіла джерела тих легеньких ударів, які не завдавали їй жодного болю. Тож ящірка повернулась до своєї здобичі, яка й далі безпорадно бовталася в неї просто перед носом, потроху втомлюючись та захлинаючись. Чекати далі набридло, й Очамимря, делікатно опустивши пащу, вирішила одразу вкусити, а не глушити жертву ударом.

Укусила вона кнєзівен за поперек – чи то, може, дівчатка останньої миті ще трохи рвонулись, посунулися вперед… Потім ящірка, очевидно, змінила рішення, піднесла здобич у зубах і підкинула над собою, як щойно перед тим зробила з Азар’яном. Упіймати ж їй удалося лише нижню, спільну, половину тіла. Дві верхні частинки відламалися в місці укусу й, відділившись від поперека, упали у воду, іще конвульсивно загрібаючи її руками, і попливли, попливли – течія відносила їх на глибоке – щасливі нарешті, нарешті роз’єднані…

Доки ящірка, прожовуючи, зрозуміла, що здобич дісталася їй не цілком, було вже пізно: дві часточки ще недавно єдиного тіла засмоктало виром біля руїн нижнього мосту, там, де на уламкові платформи купчились, витріщаючи очі, перелякані мудриполітенівці. Згарячу Очамимря була метнулася слідом, повністю випустивши з поля зору волфів і няньок, які безпомічно бовтались просто під носом. Збагнувши, що молодого м’ясця їй не виловити, вона кинулась до платформи, перевалилась через кам’яний парапет і встигла схопити двох чи трьох переляканих, коли вони кинулися ховатись у своєму тунелі. Хряснули кістки, жертви щезли в пащі, а потім ящірка ще й ревонула вслід тим, які спромоглись утекти, – і від її затхлого подиху в тунелі впали мертвими ще кількоро з-поміж тих, останніх, що не встигли відбігти достатньо далеко.

…А в цей самий час біля будови мосту Кнєзь побілілими губами намагався промовити слово «смерть». Волфи, гридні, няньки – усе порозбігалося від нього подалі, бо вид у Кнєзя був і справді страшний. Лишився один Кирюха, котрий, притискаючи до грудей ще гарячу автоматичну зброю, дивився вслід величезній тварині, якої не брали кулі. Він вистріляв лише один ріжок і зараз вийняв із кишені зліплені докупи два повних магазини, наміряючись уставити їх в автомат замість використаного.

Кнєзь підійшов до нього, похитуючись і невидющо дивлячись кудись у простір опуклими очима.

– Це все, Кирюшо… Все!.. Вс-с-с-се… – Володар сичав, говорити на повен голос йому щось не дозволяло. Він спинився, почав прокашлюватись, довго, натужно, аж до спазмів.

Прокашлявшись, Кнєзь сів на береговому піску, підтягнув коліна до підборіддя, опустив на них рудувато-лисіючу голову й завив.

Кирюха озирнувся вниз, на Ріку. Сіре громаддя з гарчанням вовтузилося над руїнами мосту кроків за кількасот. Сонце зайшло в хмари. Усе знову видавалося несправжнім, нереальним, дурним, поганим сном, із якого не було змоги прокинутися. Кнєзь сидів зовсім поряд і вив дедалі тихіше. Гриднів і волфів не було поблизу видно. Няньки теж десь поділися. Кирюха впустив під ноги порожній ріжок, приєднав здвоєний, наповнений і, взявши автомат під пахву, переступив через скорченого Кнєзя та попрямував у бік головної площі. Ззаду долинало виття, рики ящірки, тупіт людських ніг і кінських копит.

Відійшовши кроків зо двісті, Кирюха озирнувся. Велетенський сірий тулуб перетинав Ріку, із пащі задертої над водою голови долинало приглушене гарчання, схоже на розкіт весняного грому. Із прибережних кущів боязко вистромлювали голови перелякані гридні. Ящірка перепливла-перечалапала русло, завертаючи ліворуч, у протоку між Трухан-айлендом і гидропа-айлендом. Невдовзі вона зникла з очей, та розкоти грому ще долинали з-понад верхівок тополь, якими поросли обидва острови.

Кирюха дійшов до будинку, піднявся сходами і відчинив двері. Слизько-солодкий запах мертвого тіла зміцнів, наповнив увесь простір кімнати своїм відворотно-привабливим парфумом. Кирюха подумав, що спати в цій кімнаті він уже більше не зможе ніколи. Сів на давно не метеній підлозі, біля ліжка, у якому дотлівала Янка, зі стукотом поклав біля себе зброю. Кальян тьмяно відблискував у напівтемряві. Кирюха лежав і дивився в облуплену стелю. Недосотворений світ повільно доходив свого кінця. Зло, яке прийшло, зовсім і не було злом. Хіба є злом голодний звір? Він лише хоче їсти. Хіба є злом вітер, який посеред ріки чи озера перевертає вітрильний човен? Хіба є злом кам’яна брила, що, зірвавшись із вершини в ущелину, плющить і плюндрує все живе й неживе на своєму шляху?..

Він не знав, скільки часу минуло, коли в двері постукали. Несміливо так, ніби шкребучись. Він підвівся, обтрушуючись, пішов відчинити. За дверима стояв Кнєзь. Очі його почервоніли, обличчя змарніло, неначе аж обвисло. Рудувате волоссячко збилося, забризкане мулистою прибережною річковою водою. Сап’янці, каптан – увесь дорогий стрій володаря теж був у жалюгідному стані.

Відступив від дверей, і володар несміливо, короткими кроками ввійшов до кімнати. Він дивився на Кирюху знизу вгору й мовчав, сковтуючи загуслу слину в роті. Після довгого цього мовчання й зазирання очі в очі Кнєзь, нарешті, спромігся на слова:

– Кирюшо… Не спасла, бач, зброя твоя… Видно, нема супроти неї ніякого оружжя. Але я всьо-таки прийшов попросити: Кирюшо… Єслі хто й може супротів неї шось вимислити, то це тілько ти, Кирюшо. Скажи, чи можна вообще подолати цю годзілу проклятую?..

У голосі володаря бриніли надія й покора. А ще – безнадія й також покора.

Кирюха відповів не одразу. Він дивився на Кнєзя й не бачив його. Потім, неначе схаменувшись від цього сну навстоячки, він струсонув головою:

– Дай мені, Кнєзю, десятьох гриднів, якщо в тебе ще військо залишилося…

* * *

Пізно ввечері, як сонце вже черкнуло краєм свого диска далекий обрій, смерди й вільні люди граду нашого могли постерегти, як від Ріки в бік храмів, стародавніх, поруйнованих, вирушав караван. Вийнявши весь товар із Кирюхиного човна, десятеро гриднів повантажили тюки з куртками дорогими шкіряними на коней і погнали їх угору, коротшим шляхом, через поруйновану й безлюдну частину граду. Сам Кнєзь їхав попереду, щоправда, не так хвацько, як колись, похнюпивши голову свою й майже не правлячи конем. Трюхикали за ним гридні, теж якісь пошарпані, без хвацькості своєї й без зухвалості. Кирюха їхав останнім, за кіньми пов’юченими. Зброї своєї він не мав при собі, а тільки ножа довгого мисливського та ще якийсь лантух припнув до сідла, а що вже в тому лантусі, того ніхто, мабуть, і не відав. Виглядав Кирюха теж понурим і замисленим, та якась іскорка все ж ув очах його жевріла. Навіть усміхався ледь помітно сам до себе. Та усміх цей був не лише сумним, а трішки ніби й божевільним, відстороненим…

Їхали вони серед згарищ та руїн, а сутінки потроху запановували над градом. Дістались до Арсеналу, там, на невеликій площі, просто біля однієї з нір, у яких сиділи мудри-політенівці, спішилися, привалом стали. Кнєзь лишився стерегти коней, а Кирюха з кількома гриднями пішов у руїни ближні. Слова якісь він бурмотів, гридням пояснюючи, дивні такі слова, химерні – неначе «компресор», «кабелі», «гудок-ревун». Гридні дивились на нього, як завжди, тупувато, стриженими головами покивуючи. Але слухались вони Кирюху з належною шанобливістю, нічим незгоди своєї не показуючи. Розуміли, видно, що справа робиться важлива та що життя їхні теж на шальки покладені.

За якийсь час недовгий гридні до нори повернулись та, узявши коней своїх за повіддя, повели їх до руїн. І звідти предивну колісницю металеву витягли четверо коней – якимись балонами та шлангами довгими обвішану. Окрім того, на іще одного коня було навантажено якийсь великий і важкий предмет, брезентом перемотаний. Перепочивши, далі процесія вирушила й, перейшовши кілька пагорбів, ранньої ночі прибула до підніжжя Бабародіни, на гору, майже нічим не порослу, бо після другого Спалаху ті боки схилів не заростають навіть паскудним бур’яном, не кажучи вже про кущі та дерева. Там усю поклажу з коней зняли, і заходився Кирюха куртки шкіряні розпаковувати та по землі розстеляти. Гридні за його вказівкою в тих курток рукава розпорювали та вкладали рівненько так, одну біля одної, упритул. Кирюха походжав, роззирався довкола, немов до чогось приміряючись.

У нічній темряві з-за острова час від часу долинало ревіння ящірки. гридні налякано піднімали голови на кожен скрик, перезирались і щулилися, аж їм вуха поламані-відстовбурчені до черепів притискалися.

– Оно як ричить, тварь хіщная…

І Кирюха раптом збагнув собі, що вони не чують, не дочувають у крикові рептилії того, що чує він. Відзначив він це подумки, нічим здогадки своєї не виказуючи.

Кнєзь сидів віддалік, двоє гриднів-охоронців розпалили для володаря багаття. Кирюха підбіг і коротко, але гостро віддав розпорядження затулити багаття від Ріки ковдрою. Гридні здивувались, та наказ цей виконали – і тільки снопики іскор, що зрідка здіймалися в затягнуте хмарами передосіннє небо, означували місцезнаходження володаря і його вже нечисленної дружини.

– Здається, я знаю, чого ти хочеш… – Промовив Кирюха тихо в бік Ріки. Неначе у відповідь йому, із-за Трухан-айленда, долинув зойк, сповнений такої непотамованої пристрасті, що навіть гридні тупо й здивовано перезирнулися.

Компресор, який притягли кіньми, поставили біля підніжжя пагорба. А великий прилад із розтрубом Кирюха двом гридням доручив занести всередину Бабародіни й підняти якомога вище.

Усередині металевої жінки виявилось ціле плетиво сходів-переходів, хоча й похилених та погнутих після Спалаху, але все ще придатних, щоб по них пересуватися. Металеві драбини вели вгору, до голови Бабародіни, де на рівні щілинок-очей виявився й перекошений оглядовий майданчик. У темряві з нього мало що можна було роздивитися, окрім мерехтіння водної течії, зате як настане ранок…

Гридні, хекаючи, виперли-таки ревун аж на самий цей майданчик. У цей час Кирюха ходив довкола курток шкіряних, щільно одна до одної вкладених, і ножем своїм гострим мисливським робив де-не-де надрізи. Двоє гриднів, найбільш метикуватих і тямущих, у цей самий час рачкували по куртках, обережно їх скотчем липучим склеюючи-притискаючи. Потім краї загорнули, і почало творіння дивне Кирюхине якоїсь форми набувати. Видовженої такої форми, звуженої до кінця, ніби змія чи ящірка велетенська… Ящірка?..

Кнєзь підвівся від багаття, підійшов у темряві до шкір, придивився.

– Ти шо, Кирюшо, ще одну ящерицю робиш? Іскуствєну? А зачєм?

– Уранці поясню, Кнєзю. Почекай, уже недовго лишилося…

– Та мені то не важно. Нам би лиш годзілу ету проклятущу покарать. А як ти то здєлаєш, мені вже й не інтересно. Мені вже нічого не інтересно.

Кирюха пропустив останні Кнєзеві слова повз вуха, бо саме заходився зашивати черево свого творіння грубою цупкою ниткою, лишаючи посередині отвір, чималий на перетині: високий гридень міг у нього пройти не нагинаючись. Так і вийшло – одного з тямущих послали всередину, де він майже наосліп, згідно із вказівками ззовні, заліплював-проклеював усі шви ще одним шаром скотчу липучого.

За години півтори до світанку працю було завершено. Ревисько Очамимрі з Ріки теж тим часом ніби трохи вщухло: мабуть, тварюка врешті заснула десь на піску одного з островів. Між хвилястими хмарами на небі пробивалось кілька найяскравіших зірок.

Під горою загуркотів-заторохкотів компресор, і від шлангів, застромлених у черево, туша почала роздиматися, неначе дихати, вдихати й видихати, – нерівномірно, часом спазматично опадаючи. Боки кругліли, хвіст робився дедалі пружнішим, наливаючись, наповнюючись теплим повітрям, наче справжньою силою. Голова теж витягалась, округлювалася, набувала об’ємності.

Кілька гриднів із Кнєзем на чолі підіймались усередині Бабародіни, тягнучи на плечах по мотку міцної мотузки кожен. Із очниць оглядового майданчика, змайструвавши петлю, гридні накинули її на мечик-бурульку, що його скульптура оплавлена стискала в правиці, а потім довгий кінець зв’язаної воєдино з усіх мотків мотузки спустили вниз, до підніжжя. Там його підхопили інші гридні й узялися примотувати до лап надувної ящірки, яка вже роздулася до повної своєї величини й аж підстрибувала, намагаючись відірватися від землі. Гридні стримували її від злету, учепившись зусібіч у лапи й хвіст.

Світанок надходив повільно, бо хмари в небі не розійшлись, а, навпаки, неначе погустішали. Вода в Ріці темніла глибокою стрімкою прохолодою. Протилежний берег і острови темніли над водою суцільними видовженими тінями. Одна з цих тіней була живою, вона чаїла в собі загрозу та смерть. Кирюха став на схилі пагорба й подивився впоперек течії, туди, у згустки пітьми, із яких мала прийти вона.

У гриднів німіли руки, вони стогнали крізь зуби, пригнітаючи до землі роздуте шкіряне чудовисько, та все ще терпіли, пам’ятаючи його, Кирюхи, розпорядження – зберігати цілковиту тишу, аж доки…

На сході ледь-ледь просвітліло. Крізь горизонтальні хмари пробивалося – ні, ще не проміння, а лише перше легке мерехтіння. Як завжди, у такий передсвітанковий час у природі запанувала цілковита тиша: ні гілка не шелесне, ні звіря не верескне, ані пташка не пискне. І справді, немов кінець, остаточний кінець недосотвореного світу.

Ну, допоможіть же нам, усемогутній Фак із усеблагою Факою!..

* * *

Кирюха озирнувся через плече вгору, туди, де світлів білий металевий конус Бабародіни і де в її пласкуватій голові до очниць припадав уже напівзбожеволілий Кнєзь, а двоє гриднів ухопилися за корбу гудка-ревуна. Усе було підготовано, розмічено й приречено. Залишалось – діяти.