Текст книги "Сатирикон-XXI (збірка)"

Автор книги: Олександр Ірванець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 32 страниц)

3

Я отямився, сидячи на ребристій лаві під навісом на зупинці «Гідропарк». У голові шуміло, у роті пересохло, але в цілому самопочуття було вже ліпшим. Десь недалеко, за деревами, широко й спокійно плинув Дніпро. Дощ припинився, хоча з пожовклих каштанів і лип ще спадали вниз густі холодні краплі. Хмари потроху піднімались догори – чи, може, це земля так парувала? де-не-де проблискувало навіть синє, ще не блакитне, ранкове небо. На сході попід хмарами забагряніло. Якісь неперелітні птахи сонно тріпотіли й тихо цінькали в ближніх кущах попід платформою. Ось-ось мали піти перші потяги. Я повернув голову праворуч, до далеких круч із золотими плямами лаврських куполів. Подивившись по тому ліворуч, я завважив на лавці, поряд із собою, великий видовжений пакунок. Загорнута в поліетилен, біля мене лежала Українська Ідея.

Перший потяг прибув переповнений, і я навіть не пробував до нього ввійти. Наступного довелося чекати хвилин сім-вісім, і я добряче змерз у руки. Тож, коли двері відчинились, я попхався, тягнучи за собою пакунок і намагаючись не дуже зважати на обурені викрики пасажирів. Вагон був заповнений не дощенту, але таки добряче. «Нічого, нічого, я зараз виходжу…» – намагався я вмовити й заспокоїти обурених громадян, які невідь-чому пхалися до міста в таку ранню пору.

На зупинці «Дніпро» двері відчинялися з протилежного боку вагона. Ще кілька разів вибачившись крізь зуби, я витягнув Ідею на перон і під косими поглядами чергової по станції поволік її до турнікетів. Вона крізь них не пролазила, тож довелось пропихати, підштовхувати. Поліетилен у деяких місцях порвався, і неприємний, затхлий дух ударив у ніздрі. Вийшовши з дверей станції супроти потоку пасажирів, я потягнув пакунок через трамвайні колії в бік річки.

Авта сигналили, водії крутили пальцями біля скронь і лаялись у відчинені віконця. Я допхав згорток до кам’яного парапету й зупинився перепочити.

Унизу, піді мною, сірим потоком текла вода. Згори, із боку Труханового острова, ішов вантажний пароплав, сірий і неприємний, немов динозавр. Він дав довгий гудок, і пасма диму попливли над холодною водою. Із платформи станції метра на мене дивилися двоє міліціонерів, один із них щось говорив у рацію. Треба було поспішати.

Я шарпнув пакунок угору, намагаючись перевалити його через парапет. Поліетилен тріснув, і крізь дірку зсередини щось випало просто мені під ноги. Я нахилився й не без огиди підібрав із тротуару продірявлений череп, укритий м’яким рідким заростом, як на кокосовому горісі, руків’я шаблі з уламком леза, якусь засмальцьовану книжечку в м’якій палітурці, кілька жовтих кісток. Увіпхавши все це назад, у дірку, – на книжечці майнув напис «Кобзарь», чомусь із м’яким знаком у кінці слова, – я, присівши, таки перевалив увесь згорток через гранітний бар’єр. Позаду лунали крики й тупотіння ніг. Пакунок ляпнувся у воду й повільно став тонути, розгортаючи поліетилен і випускаючи бульбашки. Я знесилено почав сповзати по парапету вниз і нарешті сів, підібгавши коліна до підборіддя. Через трамвайні колії та проїжджу частину дороги до мене бігли якісь люди у формі й у цивільному. Здалеку, наближаючись, завивали сирени. Я підвів голову й на горі, поміж лаврськими куполами поруч із дзвіницею, побачив стрімкий візерунчастий силует вежі Корнякта.

«Як тебе не любити, Києве мій…»

Вересень – жовтень 2002 р.

Ірпінь – Рівне – Ірпінь

Золото Павла *******ка
(Львівська брама-2)

* * *

Було ще зовсім не пізно, десь трохи по четвертій, коли важке червоне сонце плавно сховалося за найближчою дев’ятиповерхівкою й із вікна шостої палати стало видно, як по рожево-сірому снігу туди й сюди снують люди в темному, переважно чорному й коричневому, вбранні. Грудень щойно доходив своєї середини, день мав іще коротшати десь із тиждень-півтора, аби потім потроху, по маленькій світляній крапельці, розпочати зворотне зростання.

Через давно очікувану, та все ж, як завжди, несподівану епідемію грипу психоневрологічне відділення зачинили на карантин. Відвідувачі, які про це вчасно не дізналися, тепер топталися внизу, під корпусом, жбурляли сніжки у вікна третього поверху й голосом та – частіше – жестами просили покликати когось із якоїсь там палати.

Іванова дружина, відпросившись раніше з роботи, принесла передачу, віддала її санітаркам на першому поверсі, а сама навіть не спромоглася обійти корпус і спробувати покликати чоловіка через вікно. Просто одразу пішла на трамвайну зупинку, яка прозирала крізь голе віття дерев за дротяним парканом неподалік. Іван саме стояв у курилці біля чоловічого туалету, слухав несмішні анекдоти й повільно смоктав цигарку. Він завважив зеленкувате пальто з уже вичовганим лисячим коміром, провів жінчину постать поглядом, смикнув головою, коли вона послизнулася, пролазячи крізь дірку в дротяній загорожі. Проте дружина таки не впала, утримала рівновагу й підтюпцем побігла назустріч трамваєві, який саме виповзав із-за рогу.

«Сердиться», – Подумав Іван, досмоктав цигарку аж до самого фільтра, розтер її по обідку білої керамічної попільниці-плювальниці й почовгав собі коридором у бік палати. Тіло ступнями вловило ледь відчутне тремтіння підлоги – це трамвай, що в ньому від’їхала дружина, заклав наступний поворот.

У палаті вони залишилися тільки вдвох із Петром. Здоровенного мовчазного Рикайла, який кілька днів поспіль лежав нерухомо на ліжку, уп’явшись поглядом у стелю, перевели в спецбокс для буйних і надійно замкнули після того, як він учора цілком зненацька кинувся на санітара Федора з криком «Хінді-русі бхай-бхай!» (під час сніданку Рикайло поцупив у їдальні алюмінієву ложку (виделок їм не давали), якимось чином обламав її під довгим гострим кутом і встиг навіть досить дошкульно дряпонути Федора по його короткій товстелезній шиї, перш ніж опинився на підлозі й на нього насіли сам санітар та ще дві нянечки, заламуючи руки за спину й викручуючи йому з пальців скривавлений уламок алюмінію. Федір потім ще довго матюкався, умиваючись у самій майці над раковиною, а медсестра Люба заспокоювала його, погладжуючи по спині й зазираючи в очі. Після того, як усю кров було відмито, на подряпину наклали пластир і Федір навіть відмовився йти додому, хоча заввідділенням і відпускав його. Умившися й відматюкавшись, санітар пішов на кухню вергати баняки з рисовим супом, таким корисним і поживним для виснажених організмів пацієнтів психоневрології. Федір хотів залишитись на нічну зміну, бо сьогодні ввечері заступала Шмаленчиха.

А діда Хомовича, тихого й зовсім сивенького стариганя, зранку забрала невістка. Чотири дні тому дід посварився з ріднею й у розпалі конфлікту проковтнув намисто зі справжніх океанічних перлів, привезене сином у подарунок дружині десь із Цейлону чи з Індії. Син діда Хомовича сам був військовим медиком, тож, використавши всі свої зв’язки, він швиденько прилаштував батька під цілодобовий медичний нагляд – навіть уночі, коли дід крекчучи дибав до туалету в кінці коридору, слідом за ним заспано йшла чергова санітарка, притримуючись рукою за стіну. І от сьогодні, десь близько шостої години ранку, намисто, нарешті, вийшло, завершивши свій шлях немолодим і не дуже здоровим тілом. Чи не через це воно, намисто, набрало, замість попереднього шляхетного платиново-перламутрового кольору, якогось дивного, темно-золотистого, майже мідного, відтінку. Тож після ранкового обходу невістка, яка вже давно пересердилася на старого дурня, вела його під руку, вже перевдягненого, у напрямі виходу, іншою рукою дбайливо притискаючи до грудей поліетиленовий пакетик, у глибині якого червонясто руділа дорогоцінна вервечка.

Іван увійшов до порожньої палати й одразу побачив на тумбі біля ліжка торбинку з передачею. Звідти тьмяно червоніли три помаранчі й брунатно простягався батон напівкопченої ковбаси. Значить, ізнизу вже встигли принести передачу. «Так швидко, аж дивно», – Подумав Іван. Раніше він мусив сам спускатися й на поличках у шафках біля приймального покою відшукувати своє прізвище на папірці, укладеному до пакета.

Петро з’явився буквально за півхвилини – у зимовій куртці поверх теплої піжами й із телефонною карткою в руці.

– Додому дзвонив! – Відрапортував він, гепаючись із розгону на ліжко та стягуючи з ніг чорні напівчобітки. – На Новий год мав брат приїхать із Ізмаїла, да тепер шо ж!.. Мене навряд чи випишуть. То я жінці сказав: «як він буде звонить, ти придумай шо-нібудь. Ну, напрімєр, шо я ногу зламав. Таким ото тяжким переломом, коли до потолка підвішують». – Петро рукою й очима показав на стелю й перевів свій погляд на Івана. – Розумієш?

Іван кивнув, дістав зі свого пакета апельсин і кинув Петрові на подушку.

– Спасіб-Турксіб! – Гукнув йому Петро, запихаючи свої напівчобітки подалі під ліжко та впихаючи ноги в капці. – Курити підемо?

– Я щойно покурив. – Іван запхав пакет із ковбасою до тумбочки, а дві теплі апельсинові кулі поклав згори. У півтемряві палати вони приємно жевріли жовтогарячим теплом.

– Ну, тоді я сам пішов! Робить-то все одно нічого. – Петро скреготнув пружинами ліжка, підхопився на рівні й, вийнявши з куртки пачку «Пріми», переклав її до нагрудної кишені піжами. Куртку просто кинув на ліжко – прохолодними грудневими ночами Петро ще вкривався нею поверх благенької лікарняної ковдри.

Повернувшись хвилин за п’ятнадцять, Петро тільки гмикнув, побачивши Івана в тій самій позі на ліжку.

– Що, зємєля, задумався?

– Так, думаю, – упівголоса відповів Іван.

За вікнами вже зовсім посутеніло, у дев’ятиповерхівці навпроти густо світилися вікна, за ними, у затінку фіранок, час від часу невиразно рухалися постаті мешканців. Де-не-де пульсували синюватим світлом екрани телевізорів.

– А я лягаю. На ужин не піду: я в буфеті наївся, – Голосно, аж якось виклично промовив Петро, опускаючись на матрац.

Скинувши капці, він простягнувся з ногами горілиць на всю довжину ліжка, ще й накинув на коліна свою куртку з каптуром. Потім заклав руки за голову:

– Ех, пивка б щас, із таранькой! Да?

Це його «да» з виразним знаком питання в кінці вимагало якоїсь відповіді, тож Іван буркнув «умгу» й собі похилився головою на подушку, утім ще не піднімаючи ніг з підлоги. Правою рукою намацав на тумбочці шкарубкий округлий бік апельсина та самими кінчиками пальців почав його гладити.

Петрові ж явно баглося спілкування. Він погоцав на матраці і, далі лежачи на спині, аж верескнули продавлені пружини, єхидним тоном запитав:

– То ти, кажеш, сокровища бачив?

– А ти що ж, мені не віриш? – спокійно відказав Іван.

– Та… Як сказать… Ти ж доказатєльств студова ніяких не прихватив. То й повірить трудно.

– Але ж я не сумніваюся в тому, що ти вмієш… Те, що вмієш. Хоч ти ще жодного разу не показав. Тоді – з сірниковою коробкою – у тебе ж не вийшло. То під вікнами трамвай пройшов, підлога затряслась, вона й упала, – Іван знехотя видушував із себе слова й аж здивувався, яку довгу фразу вимовив.

– Ну ти шо! – Від запалу Петро аж підвівся на ліктях, і ліжко знову жалібно рипнуло. – Та ж мені той трамвай якраз і помішав! Ще пару секунд – і вона під потолком була б! мені саме важне – сосрєдоточитися!

– Добре, добре, не гарячкуй так. Я тобі вірю, – Іван усміхнувся. – А ти мені – чомусь ні.

– Та нє-є-є… – Протягнув зі сміхом Петро. – Я тобі тоже вірю, тіко я ж тоже… Ну ладно, просто поговорить охота…

У палаті вже остаточно стемніло. За вікнами сивими пасмами повз колючий зимовий туман.

– Відлига буде, і кажуть, до самого Нового року, – спробував змінити тему розмови Іван.

Петро різко підвівся, відгортаючи куртку з колін.

– А, ладно! Піду телевізор подивлюсь. Там сьогодні послєдню серію «дворцових тайн» показують. Ти не йдеш? – останнє запитання він промовив уже на ходу і, не дочекавшись відповіді, хряпнув дверима палати ззовні й затупав удалину коридором.

Іван і далі лежав нерухомо й дивився у стелю, якої в темряві вже було не розгледіти.

Петро повернувся години за дві зі склянкою кефіру в руці. Він пройшов до свого ліжка мовчки, не вмикаючи світла, поставив склянку на тумбочку й аж тоді, прислухавшись до Іванового дихання, неголосно запитав:

– Не спиш?

– Ні, – Іван підвівся з ліжка. Ноги затекли, і він зробив кілька непевних кроків, не відчуваючи під собою підлоги. Стягнув через голову синтетичний спортивний светр, аж сині іскри метнулися навсібіч, ніби перелякані електричні комахи. – Але вже лягатиму.

– Знов буде холодно. Батареї єлє-єлє… – Петро помацав під вікном ребристе залізо. – О, шо то значить, шо нема свого газу, да?

Знову це наполегливе питання з очікуванням відповіді. Іван сів на ліжку й почав розшнуровувати черевики. У капцях йому постійно мерзли ноги, не допомагали й шерстяні шкарпетки. Тож, роззувшися, він у піжамі швиденько шурхнув під ковдру, згорнуту на ліжку конвертом, і ретельно попідтикав усі складки під ступні.

– Ну, чо мовчиш? – Петро, сидячи на своєму ліжку, відпив зі склянки, і навіть у темряві можна було, напруживши зір, розгледіти білий обідок кефіру навколо його рота. Цей білий обідок нерозбірливо рухався в сіруватій пітьмі, яка заливала приміщення. – Давай розкажи накінець, шо ти там бачив, у тих підвалах? І як ти в них попав?

– Ну добре, слухай. – Іван випростався в ліжку, поправив подушку й, лежачи горілиць, склав руки на грудях, готуючись розповідати. – Є в мене кум.

* * *

Іванів кум був його давнім другом ще з молодих років, як це здебільшого й трапляється в житті. У культпросвітньому училищі вони були кращими за класом баяна. Разом пішли до війська й два роки розтягували міхи в оркестрі військового округу. Після дембеля Іванів кум, тоді ще просто друг, рипнувся було до консерваторії, але часи були вже інші, тож, ухопивши облизня, він улаштувався музичним керівником у школі-інтернаті під Києвом. Іван любив у нього погостювати, і якось, під час того парубкування, вони й зустріли своїх теперішніх дружин: кум – Оксану, а Іван – Марину. Дівчата щойно закінчили медучилище та працювали медсестрами в районній лікарні. Одружувались одночасно, а за рік уже й покумилися, коли в Івана з Мариною знайшлася Ганнуська.

Останніх кілька років спілкуватися стали трохи менше: роботу мали в різних кінцях Києва. Та й мешкали не близько один від одного: кум із Оксаною в приватному секторі на Святошині, а Іван із Мариною винаймали житло на Куренівці.

Минулої осені з кумом трапилася якась прикра й химерна історія. Забігши одного жовтневого вечора привітати хрещеницю з уже минулим днем народження, він перехилив кілька чарок і заквапився додому. Іван провів його на тролейбусну зупинку, а о третій ночі прокинувся від різкого телефонного дзвінка. Схвильований голос Оксани в слухавці крізь плач повідомив, що кум додому не доїхав. Два наступних дні минули в нервових пошуках, аж доки щезлик не з’явився у спецвідділенні в Глевасі. Він плутано щось там пояснював, як їхав у метрі й вийшов не на тій станції, проте ні Іван, ні Марина, ні Оксана не йняли віри: занадто очевидним було, що чоловік з’їхав із глузду. Виписавшись через місяць, кум склав свої речі й, нікому нічого не пояснивши, поїхав до матері в Мотовилівку, щоб там відлежатись і зализати рани. Іван із Мариною, як уже могли, заспокоювали сердешну Оксану й переконували її не поспішати подавати на розлучення: а раптом все іще направиться…

Саме кум і познайомив Івана з Євгеном. Це сталося, здається, років зо три тому – тоді кум із гордістю представив невисокого русявого чи то хлопця, чи вже й чоловіка з крупними рисами обличчя, серед яких особливим розміром чомусь виділялися ніздрі:

– Знайомся, Іване, це Євген, він письменник. Євгене, а це мій кум Іван, він також, як і я, музикант.

Іван тоді не вельми розумів, що ж то за люди такі – письменники. Звісно, у нього в шафі, на полиці, стояло з кількадесят томиків, куплених ще за часів студентства (і як то в ту бідну пору все ж вистачало нашкребти кілька рублів на книжки!) або взятих у друзів на кілька днів почитати й учасно не повернутих. Але жодного живого письменника він доти, окрім як по телевізору, не бачив.

Євген же виявився самородком із якогось східноволинського містечка. Там, у своєму містечку, він працював інспектором лісового управління, тож відповідно до своєї посади мав рушницю та службову хатинку в лісі. Освіту він теж мав, щоправда, незакінчену – зо три роки педінституту й курси операторів газових котелень. Саме там, у котельні, на попередній своїй роботі, Женя й почав писати. А ставши вільним лісовим чоловіком, він розмахнувся вже геть широко, купив собі на базарі в Чуднові вживану друкарську машинку й настукав на ній один за одним три романи. Потім двома електричками з пересадкою у Фастові дістався до столиці, де якимось дивом одразу прилаштував один із тих романів у солідний товстий журнал, який, щоправда, гонорарів не платив, пропонуючи авторам брати собі примірників із публікаціями, скільки їм забагнеться. Два інших Євгенових романи взялось опублікувати під однією обкладинкою невелике видавництво, у якому заступником головного редактора працював давній приятель автора-початківця, – на відміну від самого Євгена, він таки довчився в педінституті до кінця, отримав диплом і тепер більш-менш успішно робив собі кар’єру філолога, як уже сам її розумів.

Тож того вечора, тиждень тому, Іван зовсім випадково зустрів Євгена в метро. Той сам першим кивнув йому з тупичка в кінці вагона, продерся назустріч крізь не вельми щільну юрму пасажирів і міцно потиснув руку. Якась прихована, проте погано стримувана радість зяяла в самій глибині очей письменника-початківця.

– Дивись! – Євген кивком голови показав собі на бік, під пахву. Там він ліктем притискав, захищаючи від вагонної тисняви, три чи чотири примірники книжки в м’якій сіренькій, проте глянцевій палітурці.

– «Шабля цноти», – Прочитав Іван, трохи нахиливши голову, назву на обкладинці, набрану широкими білими літерами.

– Щойно вийшла! – Причина радості в Євгенових очах робилася зрозумілою. – Авторські екземпляри. Їдьмо обмиємо!

– А куди? – запитав Іван, бо сонце вже підбивалося під вечір, а вдома чекали вечеря, дружина й донька.

– Як куди? В «Еней», куди ж іще? Через одну виходимо. – І Євген почав потроху розвертатися в бік дверей, і далі дбайливо притискаючи передпліччям свій паперовий скарб. – Як замочимо, я тобі одну підпишу. Прочитаєш.

– Іван так і не зрозумів, який інтонаційний знак мав би стояти після останнього слова на письмі – запитальний чи окличний. Швидше все ж – окличний.

Вони вивалилися з вагона разом із тлумом інших пасажирів, перейшли з однієї станції на іншу й довго піднімалися двома ескалаторами аж до верхнього виходу, який кияни колись давно вже нарекли «літаючою тарілкою». На ескалаторі Євген зі щасливим сміхом у голосі плутано розповідав, як несподівано швидко побачила світ його книга:

Видавництво несподівано отримало від держави субсидію на видання чи то «соціально значущої», чи то «високоморальної» літератури, і його рукопис потрапив під це визначення. Тож, окрім авторських примірників, щасливий письменник сьогодні отримав ще й гонорар, який, щоправда, віз не під пахвою, а в наглухо застебнутій і заколотій задля надійності великою шпилькою внутрішній кишені свого потертого коричнево-картатого піджака.

Від «літаючої тарілки» вони звернули праворуч, перейшли вуличку, яка круто збігала вниз, до театру (при цьому Євген устиг вилаяти водія чорного «volvo», який запізно загальмував перед переходом-зеброю: «Ну куди ти преш, козел!»), і, пройшовши ще квартал, знову повернули праворуч. Після паркану, за яким лунали крики школярів, стояв чималий, нажовто пофарбований будинок. «Спілка письменників», – пригадав собі Іван. Він бував тут кілька разів протягом своєї нетривалої політичної активності на самому початку 90-х років. У довгій і вузькій залі вислуховував запальні промови письменників та інших представників творчої інтелігенції, які таврували проіржавілий і здихаючий режим. Часом ті промови перемішувалися з віршами, не вельми зграбними, проте палкими та щирими.

Євген упевнено потягнув на себе важкі великі двері, й вони ввійшли досередини. Праворуч, за столиком, повним книг і журналів, дрімала старенька вахтерка. Вона повільно підвела обличчя їм назустріч.

– Тьоть Пашо, доброго здоров’я! – Майже кинувся їй в обійми Євген, простягаючи одну зі своїх книжок догори обкладинкою. – Скоро й цю продаватимете! Ох і гарно ж вона буде розходитися! Люди читатимуть! Людям треба слово правди!

– А ви ж це куди, Женю? – із несміливим усміхом тихо запитала вахтерка. – Знову в «Еней»? Дивіться ж, мені завідуюча казала, що більше вам у борг не наливатиме. Бо ви ж іще Якимовича останній раз по голові були вдарили… а він же старший чоловік…

– Той ваш Якимович – гнида кадебістська! Він же доноси писав у п’ятдесяті роки, ви що, не знаєте? – Відрізав Євген. Щасливі нотки сміху зникли з його мови, він почервонів і швидко повернувся через плече до Івана: – Пішли, нема тут про що з нею говорити!

Євген різко рвонув сходами, що вели вгору-вниз і, скрутнувши ліворуч, майже побіг через велику залу до коридорчика в її кінці. Там виявилися іще одні сходи, вужчі, довші й крутіші, і врешті письменник, а за ним і трохи сторопілий Іван опинилися в підвалі, перед грубими дерев’яними дверима, негембльованими, проте залакованими прозорим лаком прямо по живій деревині. Євген звично потягнув на себе половинку дверей – із зали їм назустріч ударив запах, якого Іван уже не чув багато років. Це був запах райцентрівських їдалень тієї давньої, ще радянської, доби. У ньому змішався аромат підкислого борщу, сопух алкогольного перегару, сморід торішніх квашених огірків і міцний дух давно не митих чоловічих тіл.

З-за довгих столиків, які стояли вряд один за одним і замість крісел мали при собі дерев’яні лави, їм назустріч підвело нетверезі погляди кілька понурих і добряче пожмаканих життям облич. «Женю, здоров!», «Женя, сідай до нас!» – Пролунало з їхніх запашних ротів, проте Євген гордо й незалежно покрокував одразу до віконечка роздачі, де зробив замовлення (два гуляші, два салати «помідори з цибулею», хліба, пляшку сітра та пляшку горілки), а потім до останнього столика, на щастя порожнього. Там він із розмаху ляпнув об ляду авторськими примірниками і, присівши, заходився лівою рукою порпатися за пазухою, важко розстібаючи кишеню з гонораром. Обережно, але швидко висмикнувши з кишені банкноту, він притьмом опустив долоню під стіл і зиркнув на неї: п’ятдесятка. Саме враз. Двадцятки було б замало, а сотки забагато. Та й світити соткою йому тут не хотілося. Іван тим часом умостився на протилежній лаві й так само під столом крадькома кинув оком на годинник. Час уже був пізній, пообідній, удома, на Куренівці, певно, чекала й сердилася дружина, а мала… Мала докірливо подивиться на нього таким доросло-жалісним поглядом…

– Ну то давай! – Євген перервав його думки, із хрускотом скрутивши пляшці її білу голову. Склянки, які він узяв на підвіконні біля роздачі, були звичайними, гранчастими, двістіп’ятдесятиграмовими. Продемонструвавши неабиякий окомір, він твердо налив із пляшки до обох гранчаків трохи менше середини, мабуть, точно по сто грамів. – Давай! За книжку! Щоб читалася! – Євген умочив у горілку вказівний палець і мазнув ним по обкладинці одного з примірників. – Хоча я наперед знаю, що мене не зрозуміють. Найближчі років… е-е-е… Двадцять… або й п’ятдесят… Але давай! – Він нарешті вхопив склянку, блискавично дзенькнув нею об Іванову й перехилив єдиним духом. Скривившись, нахилив обличчя над неглибокою мискою з помідорами й, уже жуючи чи, швидше, висмоктуючи сік, наказово просипів знизу вгору: – Давай! Бо ти мене образиш!

Іван, зваживши склянку в руці, нерішуче відсьорбнув близько половини від налитого й уже був замахнувся виделкою на помідор, коли Євген протестно заметеляв головою:

– Ні-ні! До дна давай! Ти що, мене не поважаєш? Не поважаєш мою творчість?

Приречено ковтнувши залишки пекучої горіляки з присмаком вапна, Іван пожадливо почав запихати до рота шматки вже добряче прокислого помідора з так само несвіжою, звітрілою цибулею. У роті утворювалась гидотна каша, проковтнути яку було майже несила. На щастя, саме в цей момент жіночка в брудному білому (а точніше – жовтому) фартушку принесла їм на стіл дві миски гуляшу з картопляним пюре. Щоправда, слово «пюре» мало стосувалося цих крупних і слизьких крохмальних шматків: складалося враження, неначе грубо порубані коренеплоди в каструлі з окропом товкли самі себе, не чекаючи товкача, і тому не довели справи до цілковитого завершення.

– Дякую, тьоть Ань! – Вишкірився до жіночки Євген. – У вас сьогодні все таке смачне. Ну прямо як удома в мами!

Іван із сумом пригадав бурштинову прозорість наваристої юшки з галушками, яку готувала Марина, її легкі й пухкі, аж повітряні, вареники та сирники й із зусиллям увіпхнув до рота виделку з хрящуватим шматком яловичини. Євген і собі заходився коло гуляшу, водночас наливаючи до склянок, хоча цього разу трохи менше, ніж попереднього, грамів десь по сімдесят.

– Ця Спілка, – Він, не припиняючи жувати, зробив якийсь округлий рух рукою, усе ще стискаючи в ній пляшку, – це ж кишло! Балаган! Вертеп! – Євген поставив пляшку і, відклавши виделку, узявся жестикулювати вже обома руками. – Я собі тисячу разів зарікався сюди не ходити. Ні ногою!

* * *

– Ну, слухай, ти давай розкажи про ті підвали, ілі шо то було? Бо мене вже й на сон тягне, і даже жрать хочеться од твоїх описаній, – Петро сказав це в темряві гугняво-заспаним голосом і зарипів пружинами ліжка. – По существу давай чи то, як його, по суті?..

* * *

– По суті, всі вони, ті, що там сидять, – це ж трутні, графомани… – Євген трохи знизив голос і схилив обличчя над мискою з гуляшем. – Вони ж усе життя тут штани протирають. Тьху! Вони свій народ із вікна тролейбуса бачать…

Неприязнь гуснула в Євгеновому голосі, загрожуючи ось-ось перейти у відкриту ненависть. Але він, видно й сам це зрозумівши, знову схопився за пляшку.

– Давай по третій. Нехай вони виздихають.

«Узагалі-то третя п’ється за любов», – Майнуло в Івановій голові, але наступної миті Євген уже цокнув своєю склянкою об його та рвучко перехилив напій. Іван автоматично повторив цю дію й зажував пекучу гіркоту залишками салату. горілка вступила в голову, стіни з червоно-чорними малюнками неначе трохи відступили вглиб. Він роззирнувся довкола.

– Гарні малюнки!..

– Е-е-е, мазанина! – Відрізав Євген, пирскаючи з рота червоним лушпинням помідора. – Стилізація для вишиваних патріотів… А ти взагалі знаєш, де ми оце зараз сидимо?

– У Спілці письменників? – Іван перепитав, хоча це й так було цілком очевидно.

– Та ні, це й так ясно. Я тобі про інше сказати хочу. Ми ж у підвалі, вірно?

– Ну, так… – Іван не мав що заперечити, таки справді в підвалі.

– Так ото ж. Тут, на печерську, цих підвалів… Як би це тобі пояснити… словом, вони засекречені!..

– Як це – засекречені?

– Ну, тобто, може, і не засекречені, але… Тут, кажуть, десь зовсім поряд, підземний хід пролягає.

– Підземний хід? Метро?

– Та яке там метро? – Євген аж слиною бризнув, обурений Івановою нетямущістю. – Кажу ж тобі, хід підземний! Комуняками виритий! Розумієш?

– Не… не зовсім… – Іван не прикидався, він щиро не розумів. Від випитої горілки весь уміст голови зробився червоним і теплим, хотілося схилитися на стіл, підкласти лікоть під голову й подрімати.

– Комуняки! Прорили! Тут же поряд ця… Адміністрація президента! А раніше що це було? ЦеКа! Утямив тепер? – Євген заговорив короткими, гучними фразами, схилившись майже до обличчя Іванові. – І звідти, із ЦеКа, у них був хід, яким вони могли добратися непоміченими спершу в Нацбанк, отут, поряд. Ти ж знаєш?..

– Ну, знаю… – Іван кивнув.

– Так, а від Нацбанку цей самий хід тягнеться до Кабміну. І далі – у Верховну Раду.

– Он як…

– Ось так. І вони свої чорні справи могли вирішувати так, що їх ніхто не бачив! Зрозумів?

– Здається, зрозумів. – Іван провів язиком поза зубами. Шматочки жилавого гуляшу де-не-де позастрягали, і це було не вельми приємно. Та й узагалі, вся ситуація й атмосфера не видавались найкомфортнішими.

Тим часом позаду них, за столом, розмова не просто собі точилася, а робилась дедалі голоснішою, хоча й без особливих агресивних ноток. Євген з Іваном на мить змовкли, прислухаючись і намагаючись хоч трохи зрозуміти, про що йдеться.

– Я ото таких романів, як та його «Переверзія», можу за рік із десяток написати! – Майже кричав лисуватий брюнет із червоним набряклим обличчям. – Та й у поезії він теж нічого не зробив. Я читав його вірші своїй дочці, бо кажуть, що його дуже молодь цінує. Так дочка мені сказала прямо: «Папа, я нічого не поняла».

Іван обережно озирнувся. Брюнетів за столом позаду було двоє; той, що говорив, мав бороду й високе чоло. Другий, навпаки, красувався густою чуприною, але обличчя мав виголене. Третім із ними сидів блідий русявий чоловік із рідкими вусами під довгим носом.

Євген схилився обличчям майже на самий стіл і прошепотів у бік Івана:

– Ну, завелися, графомани… Але та «Переверзія» і справді рідкісне ге… А з ним носяться як із писаною…

Другий брюнет у цей час голосно гикнув і перебив свого співрозмовника:

– А давай я вірш прочитаю!

– Давай, Миколо! Ужар! – Погодився лисуватий. – Люблю я твою поезію…

Микола непевно підвівся, спираючись на стіл:

– Це з минулого літа. Удома, у матері, написалося…

Він витримав паузу, обтер губи. У всьому просторі ресторану запанувала тиша. Обвівши всіх присутніх трохи каламутним поглядом, Микола провів правицею по пишній шевелюрі й, закинувши голову до стелі, продекламував:

 
Ми зі степу вертали в село.
В нас нічого в степу не було.
І шуміла услід ковила:
«Не дала. Не дала. Не дала…»
 

– Браво! Оце да, оце влучно! як стисло, коротко й страшно! – кинувся обіймати Миколу його неповний двійник. Він ліз цілуватися, та Микола гидливо-делікатно ухилявся від його заслиненої бороди.

Їхній третій товариш замислено подивився на них обох знизу вгору й почав повільно підводитися. Коли він випростався, усі побачили, що він мало не два метри на зріст. Поглянувши на обох чорнявих уже тепер згори вниз, русявий погладив свої ріденькі вуса й без жодної передмови почав:

– Роман у віршах. Робоча назва – «Життя». Частина перша.

Погляди присутніх тепер сконцентрувались на ньому, і навіть обоє його товаришів-брюнетів якось налякано сіли й ніби притиснулися один до одного.

Русявий почав гугняво й невиразно:

 
Зима над Україною, зима!
Старий дебілич знову їде в Біличі.
Дими у небо ранок підійма —
То лисячі хвости, то білячі…
 

Євген шарпнувся, помацав рукою в себе за пазухою, потім неголосно сказав Іванові: