Текст книги "Сатирикон-XXI (збірка)"

Автор книги: Олександр Ірванець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 32 страниц)

Зі спогадів його повернули не події на сцені, де сяйлива Ізабелла і далі бездоганно виговорювала текст, а якесь легеньке, ледь чутне подзенькування й пожвавлення публіки в перших рядах. Напруживши зір в напівтемряві зали й подивившися ліворуч, Шлойма роздивився невелику темну тінь, яка повільно рухалася бортиком оркестрової ями. Саме цей рух і народжував дзеленчання. Примружившись, Шлойма краще роздивився прояву. Це був Боніфацій.

Котисько цілеспрямовано й безгучно йшов оксамитовим бортиком, трохи прищулившись і час від часу посвічуючи зеленими очима на людей з першого ряду, від яких його відділяв метр відстані. Часом хтось зухвало простягав руку, щоб його погладити, й тоді кіт відкривав рота і шипів, також нечутно, самим ультразвуком: аххха!.. Порівнявшись зі Шлоймою, звір понюхав простір перед собою, потім присів, неначе для стрибка, але задня лапа йому спорснула з бортика і він не стрибнув, а просто повалився господареві на коліна. Шлойма підхопив його, легенько провів рукою по котовій голові, по шиї, й там, під горлом, на мотузочці намацав якийсь продовгуватий металевий предмет. Це був маленький ключик жовтого мосянжного сплаву. Шовкова мотузочка сама собою розв’язалася, і ключик м’яко зісковзнув йому в долоню. Ось і все.

* * *

Тепер навіть кінця першої дії чекати не потрібно. Можна і належить це робити вже зараз. Не те щоб не можна вичекати ще кілька хвилин, але ж вони вже нічого, нічогісінько не вирішують. Дія триває. Тобто – мусить тривати. Тобто – не мусить перериватися. Тому – пора діяти.

Письменник Шлойма Ецірван якомога тихіше й непомітніше підвівся зі свого першого місця у першому ряді й широким кроком ступив за штору, яка затуляла двері в коридор. Наступні двері, побіля туалету, в глибину театру, за лаштунки. Ними ти вже проходив сьогодні, щойно, неповну годину тому, й там, за цими дверима Георг з Ізабеллою дали тобі знати, що…

Так, тут треба обережніше. Ліворуч – сцена, якщо зиркнути через плече, можна спостерегти Ізабеллу в кріслі, себто, звичайно, дикторку Олесю й постать ватажка терористів, яка брилою в плямистому камуфляжі нависає над нею. Зараз сцена закінчиться і почнеться наступна, одна з ключових у п’єсі, Георг її інтерпретував просто фантастично. Двоє терористів катують Олесю спеціальною вівчаркою, видресируваною для сексуальних атак на жінку. Сцена у цей час завішується тонкою єдвабною фіранкою, крізь яку видно тільки тіні, силуети жінки і тварини. Музичний супровід теж фантастичний – бонги й барабани, цілком аритмічні. В першому варіанті тексту у Шлойми такої сцени не було, але Георг наполіг, настояв, що потрібно, необхідно щось шокуюче екстраординарне – і Ецірван дописав тих кілька сторінок.

Службовий ліфт стояв на першому поверсі й відчинився в ту ж мить по натисненні кнопки. Далі щось потрібно зробити з ключиком, запхати його до якоїсь шпарини на пульті… Ось вона. Ключик входить без жодних проблем. Кнопка з літерою «П», що означає «підвал» і нічого більше. Натиснувши її, Шлойма замислився: а чи потрібно витягати ключика зі шпарини зараз, чи аж тоді, як ліфт доїде до місця призначення. Та двигун ліфта запрацював і ключик сам висковзнув зі шпарини. Шлойма не встиг підхопити його, і шматочок металу дзеленькнув на підлогу. Механічно нагнувшися за ним, Ецірван побачив прямо перед носом, на підлозі білий аркуш паперу формату А4, складений утроє. Це була програмка на виставу, видрукувана у трьох кольорах на лазерному принтері. Копнутий носаком черевика, листочок підпурхнув, по-метеличному змахнувши загнутими досередини краями, й розпростався середньою своєю третиною, тією, що ховалась усередині, поки він був згорнутим.

По боках, на відгорнутих крильцях стовпчиком ішли «Дійові особи та виконавці», а також якісь залапковані цитати чи то з тексту п’єси, чи з рецензій на попередні постановки Маульвюрфа. Але на середній третинці рівненько відформатованим жирним шрифтом проступав якийсь зовсім інакший, не причетний до сьогоднішньої вистави текст.

Шлойма відсахнувся угору, тобто випростався на повен зріст. І так, стоячи, прочитав з висоти своїх метра вісімдесяти – далекозорість, яка виразно проявилась у нього одразу після сороківки, дозволяла це робити без проблем.

Ми, представники трудящих та прогресивної інтелігенції Західного, тимчасово окупованого в минулому сектора м. Ровно, на сьогоднішньому урочистому зібранні одноголосно приймаємо та гаряче підтримуємо довгожданий визвольний рейд збройних сил СРУ, внаслідок якого нарешті відбулося возз’єднання нашого багатостраждального міста. Попереднє протиприродне становище не могло вже довше тривати – на карті соціалістичної України ганебним тавром ятрилась обнесена стіною і колючим дротом виразка. І наші страждання всередині цього ізольованого гето переходили всі можливі межі. В так званому «західному рівному» переслідувалась сама ідея соціалізму, в той час коли жорстока сущність капіталізму, не соромлячись, показувала свої вовчі ікла. Соціал-демократична партія західного сектора Ровно була позбавлена можливості брати участь і перемагати у виборах до міської управи. І в той же самий час капіталістична пропаганда вміло спекулювала на тимчасових труднощах соціалістичної республіки України, ретранслюючи по західноровенських каналах ТБ випуски телевізійних новин, призначені для перегляду тільки глядачами СРУ. Та всупереч агонізуючим конвульсіям капіталістичного суспільства, соціалізм таки здобув нову, чергову перемогу. На політичній карті світу стерто ще одну криваву пляму, зруйновано іще один осередок пригноблення та експлуатації трудящих.

Зібравшись сьогодні в обласному музично-драматичному театрі, ми гаряче вітаємо присутніх на зборах представників ровенського обкому комуністичної партії СРУ й урочисто проголошуємо акт приєднання західного, тимчасово окупованого в минулому сектора міста Ровно до обласного центру СРУ.

17 вересня 200* року

Особистий підпис

__________________________

Як довго гуде машина ліфта, десь там, високо, під стелею… Скільки ж це їхати донизу, ці півтора поверхи, від сцени у підвал? Чи, може, ти вже в якомусь іншому вимірі, і їдеш зараз крізь роки, роки минулі, забуті й незабутні, крізь їхню твердь, крізь їхню темну масу, й вони сходяться над головою, наче кільця стовбура дерева: дев’яності, вісімдесяті, сімдесяті, шістдесяті…

Цікаво, а що зараз там, по той бік Стіни? У каналізаційних підземеллях, чи як ще сказати – шахтах? тунелях? – зараз вишикувались підрозділи, одягнені в спеціальні костюми. На них, напевно, маски типу аквалангів, з трубочками… З якими іще трубочками? Вони ж ідуть на повне занурення! В них дихальні апарати з балонами і шлангами. За плечима в кожного між балонами припасований автомат, звісно, що «Калашніков», укорочений, десантний варіант з алюмінієвим прикладом. Автомат обгорнено спеціальним чохлом, щоб субстанція, крізь яку вони плистимуть, не пошкодила, не роз’їла мастило-овороніння. В іншому чохлі – довгий ніж, спецназівський кинджал, при боці – саперна лопатка, вона в окремих випадках буває набагато ефективнішою за кинджал. Кілька гранат на поясі… Хоча ні, це вже перебір, навіщо їм гранати, не кидатимуть же вони у людей, хоча б з того погляду, що осколки й їх самих дістати можуть…

Вони виринуть, їхні ґумово-латексні костюми вже не блищатимуть, фекалії стікатимуть по їхніх грудях, по боках, по овальних скельцях їхніх масок. Вони увійдуть в зал знизу, з оркестрової ями, як сьогодні вранці сказав Маульвюрф – «тсе путе такий неспотіваний хіт». Це буде цілком несподіваний хід… Сморід від їхніх скафандрів швидко переб’є весь той парфумний букет, який зараз розливається від балконів до партеру, сліди їхніх ластів по килимовому покриттю, яким вистелені проходи між рядами, назавжди пов’їдаються продовгуватими бурими плямами – як послання грядущим поколінням! Послання дослідникам, археологам, подібні до тих, що їх любили закладати у фундаменти новобудов будівничі соціалізму: «А ми супутник запустили, а ми для діточок Нікарагуа сто тонн медикаментів зібрали, а ми телевізора купили, чорно-білого, „Німан“ називається, в Білорусії зроблений, а ми атомну електростанцію будувати почали, а ми Степана в Афганістан провели, нехай служить, листи пише, а я в попа обідала, сирітка сказала…» Це послання читатиметься без літер, самим лише запахом своїм. Колись ти на розкопках у Звенигороді здивувався, що гній коней ще князівської доби і крізь віки зберігає запах. Запах – річ стійка саме через свою безтілесність…

Проте досить про запах. Пора до дії. Та, умовна, нехай собі потриває на сцені, а ти берись до конкретної. Невиправної. Неповторної. Невідворотної. Ось уже нарешті ти прибув. Приїхав. Опустився. Вже підвал.

* * *

Двері ліфта різко розчахнулись у напівтемряву підвального коридору, і Шлойма сахнувся – прямо перед дверима хтось стояв. Та цей миттєвий чи то шок, чи то мандраж зменшився і зник одразу, як він роздивився, що в напівтемряві підвалу перед ним стоїть солдатик – один з тих, котрі несли варту перед металевими дверцятами з написом «АТТЕNТІОN!»

Це був молоденький польський жолнєжик, світловолосий, акуратний, вмитий і поголений, тільки що добряче виснажений десятигодинним стоянням на варті в театральному підвалі. Побачивши Шлойму, він по-військовому клацнув підборами й майже відрапортував – видно було, що всі фрази ним заготовані заздалегідь, вишикувані в необхідній послідовності й перевірені на предмет доцільності кожного слова. Десяти годин варти на це вистачало з головою.

– Czekam na pana juz od dawna! Moj kolega nie doczekal sie i odszedl. Prosze, niech pan to zrobi najszybczej. Czeka na to Ukraina, i Polska na to czeka. Wreszcie uwolnimy sie od siebie[3]3
  Я чекаю на вас уже давно. Мій колега не дочекався й пішов. Прошу вас, зробіть це якнайшвидше. Чекає на це Україна, і Польща чекає також. Нарешті звільнімося одні від одних (пол.).


[Закрыть].

Проказавши це усе єдиним духом, воячок різко й водночас плавно відступив убік, звільняючи Шлоймі дорогу. Ецірван пройшов повз нього, навіть не озирнувшись. Він добре знав, куди йому тепер.

* * *

Затиснувши в долоні розпроклятого ключика (а він аж пропікає руку своїм холодним металевим доторком!), я повільно йду коридором у темне черево театру, в глибину його підземель. Видно, уникнути свого призначення мені сьогодні не дано, не судилося. Ця прем’єра, увесь цей люд, Оксана, Зоммер, Маульвюрф, навіть Боніфацій – усі хочуть від мене цього вчинку. Зрештою, я ж сам завжди картав себе за нерішучість, за ті дурні рефлексії-медитації, в наслідку яких я стільки пропустив, не встиг, недобрав у своєму житті. Так ось він тепер переді мною – мій шанс на чин, на дію, на звитягу! Більшість люду в залі, там, нагорі, вбрані у свої найкращі строї, надухані парфумами, радісні й збуджені – та більшість безперечно заслуговує на це. На це… на цю… на цю раптову зміну декорацій, даруйте літературно-театральний термін, але я ж усе-таки драматург! Творити дію – моє призначення, моє завдання! Я намагався про це сказати у своєму сумбурному виступі – хто ж їм винен, що вони реготалися?..

Що ж, бувай, прощавай, моє любе, маленьке, затишне моє місто, моє Західне Рівне, моє Рівне вечірнє, Рівне ранкове, Рівне полуденне й опівнічне, залите сонячним, місячним і світлом ліхтарів, занурене в тумани осені, всипане інеєм і снігом, залите дощем, бите раптовим градом, безкінечно рідне й дороге. Місто моє… Недо-місто моє… Як люблю я тебе і як я тебе ненавиджу, і повік не розділю цих двох відчуттів, і ніколи не визначу, яке з них сильніше, яке з них правдивіше. По усих тих Парижах, Берлінах та Амстердамах я гуляв тимчасовим зайдою, минущим туристом, – і мав я там хліба шматок, і пива ковток, і слави кавалок, і півсотні розумак-інтелектуалів зазирали мені до пломбованого рота на читаннях та прес-конференціях, і гонорарні суми з кількома нулями я отримував там в акуратних конвертиках, щоб там-таки їх розпустити-розтринькати, але тільки в твоєму рідному затхлому лоні бував я щасливий з десятьма копійками в кишені. На твоїх вулицях, під твоїми дахами пізнавав я уперше і пекуче нестерпне щастя, і таку солодку ганьбу. Перемогу й поразку їв я тут досхочу. Пил доріг твоїх, вулиць і площ, алей, стежок і завулків повік віків не струшу я зі стіп своїх. Блідий і грішний стою перед лицем твоїм, безлике й пересічне місто моє, велике й опереточне місто моє, заздрісне і шляхетне, жадібне і продажне, велико– і малодушне, часом навіть цілком бездушне, всепрощаюче й незлопам’ятне. Зі зціпленими зубами, з закушеними губами люблю тебе усе – і селянські хати у Тинному, і котеджі довкіл Грабника, і стару забудову на Замковій, і крупнопанельну безликість Льонокомбінату й Ювілейного. Люблю тебе й ненавиджу, обожнюю і проклинаю, плачу й сміюся в передчутті того, що зараз муситиму зробити.

А зрештою – що ж такого надзвичайного я зараз зроблю? Приведу в дію примітивний механізм – та й то, якщо вдасться. З’єднаю два умовно, лише умовно роз’єднаних потоки нечистот, два космоси фекалій, два моря гівна, які течуть собі із Заходу й зі Сходу. Вони й самі, без мене колись у майбутньому, трохи пізніше окислили б, роз’їли б ті вельми символічні ґрати і безперешкодно злилися б воєдино. Та й чи зроблю я це, і як я це зроблю? І чом би я не мусив це зробити, адже ж я не останній, не найгірший між блудних синів твоїх, блудне місто моє. Блудний батьку, сам прийди та покайся перед лице блудного сина твого – і простить тобі син, як і ти простив би його, і багатьох братів і сестер його, ще навіть не народивши і не зачавши їх… Місто зіллється з містом, місто уявне з містом реальним, і друге поглине перше, як, власне, і має бути. Ніколи тебе не існувало, моє вимріяне, моє несправжнє, присутнє лише на кількох десятках попередніх сторінок місто. Ніколи досі й ніколи опісля. Тільки зараз, тут і тепер, доки читач перебігає очима ці майже заключні рядки. Зрідка десь у майбутньому ходитимуть поодинокі туристи моїм сьогоднішнім маршрутом, гортаючи пожовтілі сторінки зачитаного видання мого роману в пом’ятій м’якій палітурці з заламаними краями, лякатимуть недоречними запитаннями простодушних перехожих на вулицях твоїх, і ті здивовано витріщатимуться у відповідь – який роман? Який Шлойма Ецірван?

Це вже кінець. Кінець роману й кінець незалежному місту, оточеному місту. Західному Рівному – кінець. Стіна не впаде, вона просто щезне, розтане у вечірній імлі. Місто об’єднується, поєднується, возз’єднується. Зникають, неначе розвіюються, розчиняються в повітрі яскраво ілюміновані башти п’ятизіркових готелів над містом – раз, і нема їх. «Європейський-Гоф», «Театральний-Редіссон», «Холідей Інн»… Щезають ресторани й прогулянкові тераси понад Устею – весь той Гідропарк перетворюється на понуру, заболочену і кримінальну місцину. Базар побіля Стадіону залишається, але немає вже на ньому ні турків, ні китайців з в’єтнамцями – таких екзотичних, таких яскравих і незвичайних. Без них уже місто – не те. Бо кілька десятків іноземних студентів водного інституту – це лише затуркані азіати, ялові, нездатні створити обличчя міста, додати йому своїх неповторних рис. Один по одному зачиняються дорогі крамниці-бутіки, вмить перетворюючись на пересічні державні установи зі стінами, помальованими олійною фарбою нестерпно ординарних кольорів, з облупленими сходами-переходами, запльованими соняшниковим лушпинням і слиною вдячних і вдоволених відвідувачів.

Ключик підійшов до металевих дверей, увійшов до шпари легко, ніби змащений. За дверима був вузенький пенал, десь метр на метр, не більше. Нештукатурена цегла де-не-де взялась павутиною, але просто за дверима, чисто протерта, на висоті грудей чоловіка середнього зросту темніла вертикальна шпарина, облямована металом. Зі шпарини стриміла донизу, приблизно на «за двадцять п’ять сьома» металева ручка, звичайний шматок арматури з нагвинченою згори невеликою круглою ебонітовою кулькою.

Як усе просто… Зараз ти лише піднімеш цю ручку, до кінця, на повний клац – і все. Який короткий зрозумілий вчинок, або «чин», як то полюбляють писати радикальні газети, поведені на чистоті граматичних форм.

Немов з висоти пташиного польоту побачив Шлойма рідне своє Рівне. Він неначе летів понад трасою, зі сходу, з боку Антополя, понад рестораном «Горинь», понад зоопарком, понад корпусами обласної лікарні, понад недолугим пальцевидним шпилем кострубатого монумента до якоїсь там річниці якоїсь там Перемоги, обставленого танками, гарматами та іншим мілітарним залізяччям, яке згори здавалося бурими земляними жабами, що посповзалися на своє жаб’яче весілля. Понад автовокзалом, друкарнею, понад перехрестям Відінська – Соборна, яка там іще Ленінська. Чи вже – Київська? Місто лежало під ним, ціле і єдине. Снували тролейбуси, автобуси й автомобілі, перехожі перебігали вулиці, людський мурашник кипів і вирував. Чверть мільйона людей, якщо не триста тисяч. Не велике й не мале, дуже середнє місто…

Письменник Шлойма Ецірван глибоко видихнув і якомога твердіше поклав руку на чорну ебонітову кульку, яка вінчала ручку рубильника.

* * *

Надвечірнім травневим парком йшли хлопчик з дівчинкою. Точніше – хлопець із дівчиною. Йшли вони непоквапно, майже гуляючи. Йшли від центру, повз фонтан з богатирем, повз каскад водограїв, повз танцмайданчик-пательню, повз атракціони-каруселі. Дерева розпрямляли над ними своє свіже, ще липке молоде листя, не запилюжене, мошкою не поточене. Хмари пливли у небі, рожеві й легкі. Хлопчик, дивлячись дівчині у сірі-сірі очі, ритмічно похитувався й римував свого першого вірша у житті. Слова незвично перевалювалися, переливалися, зливалися, злипалися і солодко терпли на вустах: сіресирітстводнів маєглибиннийзміст містомоїхснів містомоїхміст чашанектаруйлайна вип’юїїдодна ценемоявина ценемоявина аледлякогожіще налитавонаущерть ущертьналитавона бувменізнакщоя зовсімінакшийія всецепізнавши втямивназавше ценевинамоя середтвоїхслів здравиційматюки середтвоїхсинів ялишодинтакий хочіневсівони бевзітамудаки духтвійненачедзвін внебоповільносплива виростеіншийсин якнавеснітрава можепротебевін знайдеінакшіслова

На місто повільно опускалися сутінки. І місто в них було одне. Одне-єдине.

1995 р., Берлін.

1999–2000 рр. Рівне – Ірпінь

Автор вважає за необхідне наголосити, що всі події, обставини та персонажі, описані в тексті роману, існують лише в його, авторовій, уяві. Як саме місто Рівне ніколи не було (й повік не буде) розділене жодною стіною, так ніколи й не існувало нікого з осіб, описаних на сторінках роману. І взагалі – прекрасне місто Рівне одвіку населене винятково працьовитими, добрими, щедрими та щирими людьми.

Автор з притаманною йому незлобивою щирістю висловлює глибоку подяку за надану допомогу у створенні цього роману

Анатолію Мізерному

Анатолію Квашніну

Олені Сергеєвій

Георгу Траклю (м. Краків)

Тимофію Гавриліву (м. Львів)

Олені Гецко-Охрімчук

Олені Білоус

Олені Савіновій (м. Київ)

Валентині Романюк

Ігорю Олексюку

Лесі Олексюк

Оксані Олексюк

песику Цюпику

Сергію Никонюку

Тетяні Дейнезі

Михайлу Коломійцю (м. Київ)

Юлії Крикун (Ґете-Інститут)

Петру Козакевичу (Польський інститут)

своїй сестрі Юлії Мельник

Миколі Мельнику

Ількові Мельнику

Андрію та Юрію Крітянкам (Штутгарт – Київ)

Барбарі Штолль (м. Штутгарт)

своїм батькам Зої Леонтіївні та Василю Митрофановичу

дружині Оксані

Без кожного з них цей роман не був би написаний або був би зовсім не таким, яким він є.

ОПОВIДАННЯ

День Перемоги

Усім великим перемогам і їхнім переможцям присвячую

Автор

* * *

Була п'ятниця, восьме травня. Западав ясний, погожий вечір, свіжий і зоряний. Марко з Яном сиділи під парасольками вуличного кафе, допиваючи вже по третій гальбі пива.

Вони заприятелювали порівняно недавно – трохи понад рік тому, на засіданні літературної студії при редакції міської молодіжної газети. Обоє виявилися зволенниками поезії, тож і зараз, присьорбуючи пиво, вели ту саму нескінченну розмову, яка тривала поміж ними вже понад рік.

– Ну добре, української літератури нема. Усі ті тичини-сосюри давно повимирали. Та й що вони писали!.. – запально-запитально колошкався Ян. – Друге діло – російська література. Особливо – Поезія.

– Поезія – це завжди інша річ. Чи «друге діло», як ти ось щойно сказав, – Багатозначно підтакнув Марко й одним духом допив своє пиво. Подивившись у порожню гальбу, він раптом народив пропозицію: – Слухай, а як стосовно того, щоби полірнути?

– Що полірнути? – Ян, занурений у свою викривально-похвальну промову на честь поезії, не одразу вхопив зміну теми. – А, полірнути? Чом би й ні?

У пожежній частині, де Марко заробляв свій хліб насущний художником-оформлювачем, саме сьогодні видали премію за перший квартал. Марко вже встиг купити в пенсіонера біля вокзалу томик Теккерея в доброму стані, тому тепер він не почувався зобов'язаним доносити додому й усю решту грошей. Дружині ж завжди можна сказати, що премію зрізали. Тож він помахом руки підкликав офіціанта й рішуче замовив пляшку портвейну.

Коли важка червона рідина солодко й повільно потекла стравоходами, Ян зробив було спробу повернутися до попередньої теми.

– Але й у російській поезії все не так просто. Ось я, наприклад, ціную Йосипа більше, ніж усіх тих жень, андрюш і робертів, разом узятих. Занадто багато вони про червоні прапори писали…

Марко, не маючи що заперечити (та й не особливо бажаючи заперечувати), лише кивнув головою й удруге приклався до склянки, у якій передбачливо залишив на два пальці вина. А Ян саме тим часом (часом Маркового ковтка) несподівано й раптово загубив нитку розмови. Він подивився на пляшку таким запитально-благальним поглядом, якого важко було не зрозуміти, і, коли Марко хлюпнув із неї до склянок, Ян швидко вхопив свою, підніс її до вуст та, замість перехилити напій, раптом запитав:

– Скажи, а звідки вони беруться?

– Хто – вони? – Марко не зрозумів запитання. – Поети?

– Та ні. Ветерани, – притишивши голос до гучного шепоту, вів своєї Ян.

– Як це – звідки? – і далі плутався Марко.

– Зараз поясню, – пообіцяв Ян, цокнувши склом об скло. Друзі випили, перевели подих, і Ян продовжив. – От я сьогодні вранці їду до бібліотеки, коли в тролейбус на Театральній площі заходить ветеран. Невеличкий такий сивий дідок, орденів на ньому ось так от, – Ян провів ребром долоні собі по талії, нижче рівня столу, там, де Марко й не побачив, тільки вгадати міг. – І він так владно, так жорстко подивився на всіх нас, хто їхав у тому тролейбусі: «Ану, хто мені тут місцем поступиться?», що одразу троє чи четверо людей встало. Він тоді сів, іще раз нас усіх поглядом обвів і поїхав собі…

– Ну і що тебе тут дивує? – запитав Марко й знову хлюпнув до склянок. – Завтра ж цей, День Перемоги.

– Так! – Ян перейшов уже на тихий шепіт, хоча окрім них у радіусі метрів десяти не було жодного відвідувача, лише понурий офіціант бовванів оддалік у дверях. – У тому то й уся річ. Скажи, чому їх не видно в інший час, протягом року? Ні влітку, ні восени, ні взимку?

– Гм, цікаво… – Марко замислено подивився в склянку й долив ще потроху, спершу собі, потім приятелеві. – Якщо чесно, то я теж колись думав над цим. Давай!..

Цього разу портвейн уже пройшов плавно й нечутно, лишивши по собі тільки гіркувату солодкавість у горлах. Сковтнувши слину, Марко продовжував:

– Як мені ще було років десять-дванадцять, до нас у школу теж часто приводили цих, ветеранів. Я тоді дивився на них і думав: «Коли я стану дорослим, вони вже всі повмирають, і моє покоління буде пишатися тим, що бачило ще живих учасників тієї війни».

Ян подивився на Марка впритул і нервово гигикнув. Марко кивнув, неначе зрозумівши це гигикання:

– А тепер ось мені вже сорок два, а я й далі щороку бачу їх у травні, на парадах. І бачитиму ще, за рік, за два, за п'ять. Спершу мені просто здавалося, а зараз я вже переконаний: я проживу своє життя, помру, а вони все йтимуть і йтимуть на тих своїх парадах.

Запанувала пауза. Ян замість відповіді простягнув руку через стіл і сам розлив пляшку до кінця. Вийшло майже по повній склянці. Друзі ніби за командою піднесли склянки й зробили по ковтку. Ян аж закашлявся: слова лізли з горла назустріч алкогольному напоєві.

– Слухай, а ти ніколи не замислювався, може, вони й справді вже померли?

Марко підвів на нього очі.

– А давай перевіримо…

* * *

Друзі розрахувалися, тобто розрахувався Марко. Ян був таки вийняв із кишені п'ятірку, але старший товариш зверхнім жестом руки зупинив його: облиш. Він дав понурому офіціантові п'ятдесятку і, щоб було без здачі, показав на пляшку коньяку місцевого розливу, яка сиротливо стояла в скляній стінці бару серед горілок і портвейнів:

– А це нам із собою. І пару бутербродів, тих, із оселедцем.

Цвинтар у їхньому місті був не далеко і не близько. Марко з Яном перебігли вулицю, заскочили до порожнього, чи й не останнього, тролейбуса, не компостуючи квитків, проїхали п'ять або й шість зупинок і, вийшовши в темряву, котра дедалі густішала, перетнули ще дві паралельні вулиці, уже переважно приватної забудови. Металева хвіртка, яка служила бічним входом на кладовище, виявилась відчиненою – вона лише тихенько рипнула, коли двоє друзів протиснулися крізь неї і спинилися.

– Ну і що тепер? – запитав Ян здушеним голосом.

Неначе у відповідь, десь у приватному секторі хрипко прокукурікав півень. Його крик не злетів угору й не був підхоплений іншими півнями. Та й чи були на цій міській вуличці інші півні?

Марко примружив очі, поправив окуляри і, притискаючи до грудей пляшку, рушив уперед стежкою поміж могилами. Ян, боязко щулячись і озираючись, поплентав за ним.

Хвилин за десять вони вибрели на центральну алею цвинтаря, порівняно широку й освітлену двома слабенькими блідими ліхтарями. Сюди, на алею, теж виходили могили, але вони були привітнішими, ніж ті, у глибині цвинтаря. Акуратно обкопані, доглянуті, із вінками й живими квітами в пляшках з-під кефіру та в майонезних слоїках.

– Тут лежать гідні люди, – Промимрив Марко, пробираючись ближче до світла. Повз могили двох міських голів, чиї чорні гранітні голови суворо дивились у темряву з дорогих постаментів, повз могилу директора театру й головного лікаря міського шпиталю друзі нарешті вийшли до лавочки, яка самотньо стриміла під дальнім ліхтарем. Роззирнувшись і змахнувши невидиму куряву з дощок, Марко сів, затиснувши між колінами пляшку. Алюмінієва закрутка тричі тріснула в його пальцях.

– Пий, – Простягнув він пляшку Янові.

Той узяв, зробив ковток, скривився.

– Як? Нормальний? Чи палений? – Марко, не чекаючи відповіді на своє питання, забрав пляшку, пригубив, потім зробив одразу два більших ковтки. – Нормальний! Х-ху…

Десь за деревами, у невидимому звідси приватному секторі, самотньо завив пес. Ян боязко озирнувся, утягнув голову в плечі.

Марко підбадьорливо ляпнув товариша по спині й раптом завмер. Неподалік почувся дивний, незрозумілий звук. Це був скрегіт, але не гучний, не різкий, а глибокий, немов потамований шаром чогось м'якого. Вати? Чи – землі?

Друзі інстинктивно нахилилися, притиснулись один до одного й повернули голови в той бік. Спершу нічого не було видно, але потім у темряві за рядами могил таки вдалося розгледіти хаотичний, уривчастий рух.

Це був старий чоловік із зеленкуватим обличчям і ріденьким волоссям, що щільно обліплювало йому череп. Одягнений він був у мундир підполковника з червоними петлицями танкіста. Ліва рука в нього висіла вздовж тіла майже нерухомо, але правою підполковник досить управно обтріпував із кітеля землю, яка налипла на поли. Худі й тонкі пальці його долоні були заляпані воском, що прилип до нігтів.

– Ей, рєбята! – він через могильну огорожу помахав Маркові з Яном усе тією ж правою рукою. – З наступающим празднічком вас!

– Дякуємо… Вас також… – промимрив Марко. Ян кивнув, приєднуючись.

– Тут наших нікого нє відєлі? – запитав у них підполковник, дивлячись глибоко запалими очима, немов і не на них, а кудись у глибину темряви. Марко тільки знизав плечима у відповідь.

– Ну ладно… – Військовий повернувся й, далі обтріпуючись, побрів кудись ліворуч між могилами. Друзі проводжали його поглядами, все ще не вірячи побаченому. Ян дрібно-дрібно цокотів зубами. Марко підніс йому до рота пляшку й улив ковток коньяку. Ян тільки вдячно кивнув і обхопив свої лікті долонями. Його усього тіпало частим дрібним дрожем.

Далі по алеї одна з центральних могил і собі заскреготіла глухо й невиразно. Підполковник прискорив кроки в той бік. І саме вчасно – із-під плити повільно підвелася висока, ставна постать у мундирі з широкими лампасами й великими золотими зірками на погонах.

– Товаріщ гєнєрал! – Підскочив до нього танкіст, відстовбурчуючи догори неслухняну правицю. – Падполковнік Панкратов на торжествєнноє построєніє прібил пєрвим!

– Вольно! – Промуркотів генерал, і собі обтріпуючи мундир. – Не спєшитє, падполковнік. Хотя усєрдіє похвальноє.

Обоє військових вийшли на центральну алею. Тепер було помітно, що земля прилипла не тільки до кителів, але й до штанів, гарних генералових, із лампасами, і підполковникових, вужчих, скромніших. Черевики в обох теж були добряче побруджені, хоча не грязюкою, а курявою. Тож спершу генерал, а за ним і підполковник обережно потупали ногами, обтрушуючи пилюгу.

– Бачиш… Ти таки не помилився… – Прошепотів Марко й пожадливо ковтнув із пляшки. Ян простягнув руку, яка тремтіла, й, обливаючись, також зробив великий ковток.

А глухуватий скрегіт уже долинав із різних боків, зблизька й здалеку. То там, то там гупала об землю кам’яна плита, і чергова постать у мундирі, обтріпуючись, зводилася з-під неї.

Мерці підтягались до генерала й підполковника, рапортували про своє прибуття, а потім продовжували обтріпуватись, уже потроху шикуючись у якусь не вельми струнку шеренгу вздовж центральної алеї. Ян із Марком усе сиділи нерухомо на лавці. Та на них і не дуже звертали увагу. Розмови, які вели померлі між собою, переплітались у широке й не до кінця збагненне полотно:

– От харашо як вокруг!.. Вєсна, всє позєлєнєло! Нєдаром вєсной побєду здобули!

– Ти шо лі її здобував? Да тобі ж у сорок п'ятом чотирнадцять літ стукнуло, Іван Миронич! Ти ж воєнруком всю жизнь проработав у школі, пацанов учив протівогаз одівать!

– Ну і шо ж, і ето тоже нада! Готовив будущих защітніків. Чи ви щось імєєте протів, Михаїл Петровіч? Ілі я віноват, шо од вас молодший?

– О, диви, Семенівна вилізла! Ти ж наша подруга боєвая, і мать, і сестра, і жена!

Поміж огорожами могилок пробиралася, накульгуючи, старенька бабця в довгій чорній спідниці й плюшевому жакеті, на якому трьома низками косо стриміли орденські планки.

– А де ж самі награди твої? Дітям у наслєдство оставила?

Семенівна зупинилася, сперлась на хвіртку біля однієї з могил і прошамкала у відповідь:

– Да награди мої Вітька, внук младший, іще в дев'яносто первом вивіз у ету Польшу, котору ми з вами, Петровичу, освобождалі, і там зміняв на часи електронні, китайського проізводства.