Текст книги "Сатирикон-XXI (збірка)"

Автор книги: Олександр Ірванець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 32 страниц)

– Оце класна закусь! – Віктор розгорнув шмат газети, в якому щось торохтіло й пересипалося. – Знаєш, що це?

– Ні, – Ігор ще трохи спросоння втупився в якісь жовтуваті великі крихти, з ніготь завбільшки кожна.

– Це ці, як їх… цу… цукати! У мене їх теща робить. Знаєш, із чого? З гарбуза! Ох і смачні ж! – Віктор вкинув кілька крихт собі до рота і задоволено зажував. – Ум-м-м!.. Бери!

Він швидко хлюпнув з пляшки. «Собі явно влив більше…» – подумав Ігор, не відчуваючи, проте, ні образи, ні жодних інших прикрих почуттів. Узяв у руку посудинку. На денці хлюпалась жовтувата, не дуже прозора рідина. Віктор теж подивився на свій напій:

– От жлобина!

– Хто? – не зрозумів Ігор.

– Та хто ж? Парторг! Це ж горіхівка. Найдешевше, що можна купити. А він іще й етикетки поздирав. Я ту другу пляшку теж роздивився. Ну, давай!.. – Віктор перехилив напій і захрупав цукатами.

Ігор випив – пішло не так уже й погано. Напій не був міцним – це він відчув тільки зараз. Градусів тридцять, не більше. Узяв до рота кілька жовтуватих крихот з газети. Цукати мали смак солонуватого картону, чи ще, може, розвареної сірникової деревини. Втім, це була яка не яка, та все ж пожива. Від неї, коли проковтнув, тілом різко опанував пронизливий і навіть болючий голод. Укинувши до рота ще цілу жменю того гарбузово-картонного їдла, Ігор з набитим ротом звернувся до друга:

– Вже додому пора. Ти теж на трамвай?

Віктор кивнув і знову налив у стаканчики. «Цього разу порівну», – знову подумки відзначив Ігор. А Віктор, узявши чашку в долоню і другою рукою розминаючи щойно вийняту сигарету, раптом запитав, дивлячись очі в очі знизу вгору:

– Слухай, а ти думав, що робитимеш, коли раптом і собі таке?

– Що – таке? – Ігор жував цукати і не розумів.

– Ну, якщо і в тебе такі ото плямки на очах з'являться. Що тоді робити?

– Ну-у-у… – Ігор з натугою проковтнув солонуватий картон. – Я б, може… лікареві показався б…

– Ага! Захоче тебе лікар оглядати! Якраз! – реготнув Віктор. – Та вони, ті лікарі, бояться епідеміків як чуми! Ну, давай! – Він цокнувся з Ігорем і перехилив стаканчика, після чого гучно видихнув. І, замість закусювати, припалив цигарку, пахкаючи на всі боки густими, їдучими пасмами диму.

Ігор випив і собі, знову вкинув до рота кілька гарбузово-картонних крихот.

– А я… – Віктор затягнувся, – я б ото, коли б у мене таке почалось… – закашлявшись, Віктор відкинувся на стільці, аж заточився назад і, щоб втриматись, вхопився за краєчок гримерного столу, на якому сидів Ігор. Стіл теж хитнувся, пляшка ледь не впала, та все ж Віктор устиг повернути собі рівновагу й лівою рукою підхопити посудину за горлечко. – Стій! Куди пішла?!

Ігор жував і дивився, як швидко п'яніє друг. А Віктор продовжував, одночасно затягуючись і розливаючи рештки з пляшки:

– Я б постарався… постарався б заразити якнайбільше. Аби тільки знати, як вона передається. Може, якщо потертися… Потертися очима чи як?.. – з дурнуватою посмішкою він простягнув Ігореві чашку. – Чи, може, тим, статевим шляхом? Як ти думаєш? – Віктор реготнув, проте не весело, а зло й затято.

– Не знаю… Навряд… – Ігор тримав горіхівку, похитуючи, і згори вниз дивився на жовтувату каламуть. На мить заплющившись, він побачив перед собою маслянисте брудне кружальце, яке пульсувало, вкрите чорним матлахатим ряботинням. Розплющив очі. Віктор якось умить спохмурнів, обм'як і п'яно посерйознішав. Обличчя його обвисло.

– Ну, тоді кров'ю. Кров'ю бризкав би на них. Отак-о! – Віктор махнув своїм стаканчиком від грудей, розливаючи напій. – Отак на всіх бризкав би! Щоб усі! Щоб ніхто не уник! Щоб кожна падлюка своє отримала!

– Ей! Агов! – Ігор відставив стаканчика, вхопив друга за плечі й струсонув. – Отямся! Додому! Пора додому!

Віктор подивився на нього знизу вгору каламутним і втомленим поглядом:

– Додому?..

Він не опирався, коли Ігор натягнув на нього куфайку. Потім так само мляво поклав руку Ігореві на плече. Вільною рукою Ігор замкнув гримерку і потягнув Віктора вниз, до службового входу. Темний коридор театру глухо відлунював їхнім човганням.

Там, біля входу, вахтерка була не сама – одна з жінок-білетерок, тих, що їздили з ними сьогодні, стояла разом з нею в будочці, розпаковуючи на столику невеликого фанерного ящика.

– Оце, Семенівно, я тепер стала сюди посилки получати… – почув Ігор, наближаючись. – А то в нас на пошті такі злодюги, що страшно й сказать. Якось мені сестра посилку вислала, ото таку, як і оця. А через місяць письмо прислала: чи ти получила, чи ні? Я на пошту, а вони мені: «Жіночко, яка посилка? Не знаємо ніякої посилки, нічого не приходило!» І попробуй щось докажи! О, хлопці!.. – Вона зауважила Ігоря з Віктором і розпливлась у щирій нерозумній посмішці. – Та ви вже готовенькі!..

Віктор, повиснувши на Ігоревому плечі, раптом підвів обвислу було голову, тихенько гикнув і теж розтягнув губи в усміху:

– Тю… Тьот-т-тю… Добрий вечір… Так, ми трох-хи… того… – Він ледве ворушив язиком у роті, проте всією постаттю й обличчям зображав приязнь та доброзичливість.

На жінок це подіяло дивним чином. Вони обидві ще сильніш заусміхались у відповідь, і білетерка, яка саме відірвала кришку в посилки, почала шурхотіти в скриньці якимсь папером:

– Хлопці! А ходіть-но, я вам по яблучку дам!

– Ой, не треба… – п'яно пожартував Віктор! – Не треба нам, тьотю, ні п-по яблучку давати, ні по яйцю! Ги-ги-ги-и-и… – Він зобразив удар по кадику, потім так само тицьнув кулаком собі між ноги й аж зайшовся дурнуватим сміхом.

Тим часом білетерка, так само всміхаючись, вийняла з посилки два загорнутих у газету зелено-червоних яблука, розмотала їх і простягла крізь вахтерське віконечко. Віктор схилився у блазнюватому поклоні й прийняв цей дар. Протер фрукти об рукава куфайки і простягнув одне Ігореві. Той узяв плід, все ще притримуючи друга за талію.

Білетерка ж, продовжуючи шарудіти у скриньці, знову переключилася на співрозмовницю:

– А знаєте, Семенівно, ото минулого разу мені теж сестра прислала в посилці цибулі та картоплі трохи, бо в них там, де вони живуть, є город свій, біля дому. І так само ото позагортала кожну картоплину окремо. А видно, тоді не було в неї газет, то позагортала в сторінки з книжки шкільної, з підручника. У малого, видно, взяла, той, що йому вже не треба був. І я, вже коли дома розвертала ту картоплю, подивилась ті сторінки. А книжка була по географії, чи шо…

Віктор з хрустом надкусив своє яблуко і зацікавлено сперся на бар'єр вахтерської будочки. Білетерка ще раз усміхнулася до нього та продовжила:

– І я ото як усе порозвертала, то перш ніж викинути ті папери, стала їх роздивлятися. І знаєте шо, Семенівно?! Там карти були, і на картах тих нашого міста немає!

Віктор знову п'яно гигикнув. Білетерка серйозно, вже без усміху повернула своє обличчя до них.

– Нема там нашого міста! Порожнє місце на карті!

– Та ну шо ви таке ото говорите?! – перекривляючи її простакувату мову, завівся Віктор. – У підручнику шкільному карти які вміщують? Крупного масштабу! Там, мабуть, крім столиці ніяких інших міст нема! То чого б наше мусило бути? Воно ж не головне і не велике. Звичайне собі місто, яких багато! Ясно вам?

Останні слова він буквально прокричав у якомусь п'яному запалі, після чого підхопив Ігоря під руку і поволік за двері.

Вахтерка з-за свого скла провела їх жалісливо-зневажливим поглядом і вже навздогін кинула неголосно:

– Завтра в театрі опалення відключають! Вдягайтеся тепліше, чуєте, хлопці?!

На сходах службового входу було темно, вони з Віктором одразу ж спіткнулись, зашпортались, ледве втримали рівновагу і, обійнявшись міцніше, побрели в бік трамвайної зупинки.

Віктор на холоді тверезів буквально на очах. Він гриз яблуко, прицмокував, мурчав задоволено, а догризши до самого качанчика, чомусь повернувся до перерваної у гримерці розмови.

– А ще я думаю, що як у мене таке на очах вискочить, то треба здатись у державну санітарну службу. Тоді хоча б на вулиці не вб'ють. А то надивишся на те, що по місту робиться, аж моторошно стає! Еге ж? – підморгнув він по-змовницькому.

Ігор кивнув, мацаючи в кишені сховане яблуко. А Віктор продовжував, широко розмахуючи руками, у п'яній відвертості:

– Я так просто не піддамся. Чи сам кількох замочу, чи заразить встигну чим побільше. Я вже це давно для себе рішив. А потім здамся. Нехай везуть на той Острів, нехай роблять, що хочуть. Уколи, щеплення, експерименти – мені все по барабану! Може, ще і вдасться в живих залишитися.

Вдалині у напівтемряві показався трамвай. Номера було не розібрати. За кілька секунд стало видно на вітровому склі фанерку з написом «В ДЕПО».

– Мені підходить! – гаркнув Віктор і нарешті застебнув куфайку, видно таки відчувши вечірній холод. – Поїхали! Ти на розвилці можеш вийти.

Вони заскочили у напівпорожній салон і навіть умостилися на двох вільних сидіннях біля задніх дверей. Ігор зайняв місце біля проходу, а Віктор – біля вікна. У напівтемряві вагона постаті інших пасажирів виглядали розпливчасто й туманно. «Немов у підводному царстві…» – подумав Ігор, пригадавши п'єсу «Підводники», яка успішно йшла кілька років на сцені театру, доки раптом її не зняли за ідеологічну невідповідність. Вони, актори, тоді трохи ще й обговорювали цю новину, доки вона була свіжою. Ніякої крамоли в тексті їм знайти не вдалося, проте Семен Маркович висловив припущення, що у керівництві ідеологічного відділу хтось не вміє плавати. Він ще тоді якесь таке дивне слово вжив – «фобія», чи що… Іншого розумного пояснення причини заборони спектаклю більше ніхто не запропонував.

Ігор упіймав себе на тому, що вже дрімає, схилившись головою на лікоть, покладений на бильце переднього сидіння. Перед очима знову пульсували райдужні кола на чорному тлі. Та водночас він бачив і підлогу трамвайного вагона, і навіть – боковим зором – Віктора, котрий, прикриваючи очі долонею, тулився обличчям до вікна, щоб не проґавити зупинки, на якій йому… ні, не йому, Вікторові, а йому, Ігореві, слід буде вийти. Бо ж йому, Вікторові, їхати аж…

– Розвилка! – голосно гукнув попереду вагоновожатий, висуваючись зі своєї кабінки аж по пояс. – Наступна – депо!

Ігор схаменувся, а тут ще й Віктор штурхнув його ліктем під бік. Важко підвівся, хитнувся, потис Вікторову простягнуту правицю. Друг на прощання весело видихнув йому в обличчя перегаром:

– Не забудь, що нам ці бабки сказали! Завтра вдягайся потепліш. Якогось вшивника піддягни, чи що. Як в армії, пам'ятаєш?

Двері розчахнулись, і він ступив у темряву зупинки. Хоча зупинки як такої там і не було. Віктор ще встиг прокричати услід:

– А бачиш, ми таки люди мистецтва! Хоча й собак убивати вміємо, як треба! Ми з тобою в житті не пропадемо-о-о!

Двері зачинились, і трамвай повіз із собою бідне світло, подзеленькуючи на стиках мокрих рейок. Навкруги запанувала пітьма. Ігор заплющив очі й раптом зрозумів, що прекрасно орієнтується в цій місцині. Онде цегляний паркан якогось заводу тягнеться до пожежної частини з давно не біленою каланчею. Там треба буде перейти вулицю і ще трохи пройти поміж будинками, потім перебігти залізничну колію, яка тягнеться у замкнену металеву браму іншого заводу, видертися на насип з протилежного боку – й до його будинку залишиться два квартали. Він ніби одразу побачив увесь шлях, який належало подолати. Навіть більше – він чітко подумав про те, як видиратиметься на насип, що вже трохи розлізся, і збагнув, що, напевно ж, під кіркою промерзлої землі можуть бути підступні бульбашки грязюки, які, роздавлені ногою, пливуть униз по схилу, обволікаючи ступню й тягнучи за собою все тіло. Тут же ж чомусь пригадалось, як Семен Маркович їм з Віктором у ті рідкісні хвилини відвертості казав: «Бульбашки землі – це прекрасно. Але вам уже цих слів не вимовляти…» За пляшкою поганого, дешевого вина тодішня розмова вже перетворилася на п'яне варнякання, але чомусь саме ці слова – «бульбашки землі» – встряли Ігореві в пам'ять.

Так і виявилось: насип своїм південним схилом увесь минулий день дивився у небо, на якому, здається, під вечір прозирало сонце. Тому навіть у блідому світлі від недалекого будинку було помітно темні криві смуги – сліди тих, хто раніш за нього намагався видряпатись на схил. Ігор ще раз добре розгледівся і почав швидко видиратися, ставлячи ноги, наче лижник, ялинкою. Він вибрав не найбільш пологу, але через це більш суху частину схилу. Ослизнувся тільки раз, уже майже на самому гребені, вхопився рукою за гілку невисокого куща, поколов долоню, проте підтягнувся і подолав перешкоду. Й, уже випроставшись і відхекавшись, подумки зміряв поглядом наступний відтинок шляху. Одразу ж звідкись зрозумів, що вдома нікого нема. Обтупав черевики від грязюки і поплентав до найближчих дворів. Взуття таки добряче промокло – це відчувалося пальцями ніг. Спробував знічев'я пригадати, коли йому востаннє було тепло в ноги, – і не зміг. Вдома, на брудному вичовганому лінолеумі, ноги мерзли також, хоч і менше. Не допомагали теплі шкарпетки, домашні капці. Та й капці ті, і шкарпетки важко було щиро назвати теплими. На вулиці ж постійна промозкла волога не давала взуттю по-справжньому захищати ступні. І взуття дуже швидко репалося, робилося слизькуватим, постійно промоклим до глибини, наскрізь. Поставлене на ніч під теплувату батарею, воно на ранок густо вкривалося сивим соляним нальотом, який слід було стирати сухою шматою, аби не поглиблювати вологість, котрої й так не бракувало. Та вологість не відпускала черевиків, як не відпускає застуда чи бронхіт змучене тіло хворого, вона лише чаїлася, відступала у глибину, щоб за найменшої ж нагоди нагадати про себе. У взутті промокало все, від шнурків до підошов. Коли черевики зрідка вдавалося посушити довше, як, наприклад, у вихідний день, то вони куксились і морщились, немов їх викручувала якась невідома судома. Носаки взуття задиралися, розтягуючи змучену підошву, перекошуючи підбори. Підошва корчилася, вириваючись із прошви, а інколи – і це було найстрашніше! – вона тріскала. Репана підошва одразу робила взуття цілком непридатним, хоча зовнішньо щось помітити було неможливо. Черевики нічим не відрізнялися від своїх нормальних, здорових побратимів, і тільки той, хто їх носив, чув на ступні повзучий вологий холод, що ізсередини обгортав ногу, підіймаючись вище і вище, обіцяючи всьому тілу надвечір застуду, озноб, температуру, кашель і нежить. На багато днів людину опановував отой стан недолікованої хвороби, млість і слабкість, припливи жару до голови або холодні бридкі мурашки поза спиною. Постійна пітливість при навколишній холоднечі то давала коротке й оманливе відчуття тепла, то обгортала все тіло липкими й огидними обіймами, від яких не було рятунку. Пітніли долоні, пітніли шия і спина, волосся на потилиці мокріло й злипалося, і відчуття повсюдно брудного тіла лише підкріплювалося хвилями випарів поту з-за пазухи і з-під коміра.

Обійшовши теплоцентраль, яка тяглась уздовж дороги, покладена на бетонні блоки й обгорнута розшарпаними листами повсті й руберойду, перестрибнувши через дві-три великі, не до кінця промерзлі калюжі, Ігор вийшов у свій двір з боку комірчин. Ті комірчини були окремою будівлею у дворі – довгою і низькою. Всі мешканці мали по одному вузькому пеналові з високими дверима, фарбованими ще бозна-коли червоно-рудою олійною фарбою. Тепер фарба вже майже дощенту облущилася, стіни теж позбулися нальоту штукатурки і здебільшого зяяли голою цеглою. Замки на дверях уже багато разів мінялися, тож були різними за розмірами та формою. У своїй комірчині Ігор зберігав якісь уламки меблів, що їх іще можна було колись поремонтувати: табуретки, стільці, тумбочку без двох ніжок. Також там лежали підшивки газет, обов'язкових до передплати, і зовсім не потрібні залишки одягу – зношене вкрай пальто, якісь штани, куфайки, светри. Проходячи повз одноманітний ряд високих дверей, Ігор зауважив, а точніше, зморгнувши очима у темряві, раптом чітко побачив, що його пенал не замкнений, замка на дверях не було. Уповільнивши ходу, він прислухався й почув здавлений, тихий жіночий стогін. Але це не був стогін болю чи страждання. Заплющивши очі, Ігор раптом побачив, як там, у глибині комірчини, за причиненими дверима, два червоно-коричневих веретена сплітаються і корчаться, міцно стискаючи одне одного. Він лише на мить спинився, протер долонями стомлені очі й далі побрів до темного входу в під'їзд.

Двері відчинялися нелегко. Хтось, мабуть, із домоуправління, нарешті поправив їх – і другу петлю поставили, і пружину згори припасували, важку, скреготливу, дитина й не здужає відчинити. Ну та ти вже не дитина! Р-р-раз! Двері важко гупнули, щільно причиняючись за ним.

Піднявся темними сходами, подлубавшись у шпарині, відчинив двері у квартиру, пройшов у кухню і аж там зняв промокле взуття. Навпомацки прилаштував черевики сушитися під батареєю. Потім стягнув сирі й липкі шкарпетки, струсонув і поклав їх зверху на ледь теплий радіатор. Помив руки над кухонною раковиною. Помацав на столі – йому одразу ж трапився окраєць хліба, загорнутий у благенький рушник. Налив з чайника перекип'яченої води до кухля і заходився жувати вже добряче підчерствілу м'якушку. В темному й вузькому просторі кухоньки йому раптом здалося, що навкруги, десь зовсім поряд, поза стінами, обертається величезний механізм, світляні кулі, нанизані на вісі, крутяться за давно заданими орбітами, то зближаючись, то розминаючись, віддаляючись одна від одної, щоб знову зустрітися через довгий-довгий час або не зустрітися взагалі ніколи. Перевів погляд за вікно – нічого такого. Темний двір, тільки з вікон будинку падає бліде, слабеньке світло, і то лише від тих, у кого лампочки потужніші. Від тих, котрі могли собі це дозволити. Але темрява переважає. Темрява переважує все інше. Темрява в місті й у світі. Ніч. Темрява і холод навкруги.

* * *

Я сиджу у себе вдома, на кухні. Жую хліб і запиваю його водою. Їжа дасть моєму тілу силу, здатність рухатися, жити. Прожити завтрашній день, потім – післязавтрашній, наступний, іще, ще… Я ляжу спати, уранці прокинуся, одягнусь, вийду за межі помешкання, поїду до місця, при якому числюсь на роботі. День буде таким самим, як і попередній, як і багато днів перед тим. Ті самі чоловіки й жінки навколо, ті самі будинки, трамваї, та сама грязюка під ногами. Та сама погода – сира, огидна холоднеча. Та сама кров струменить у моїх жилах, те саме повітря обвіває моє лице. Та сама іржава вода заповнює труби і ллється з кранів. Той самий великий термометр у центрі міста показуватиме ту саму температуру. Нічого не зміниться. Нічого не змінюється вже багато років. Наші батьки й діди не пригадують змін. Так жилося завжди. Змін не було ніколи. Змін не було. Змін не могло бути. Змін не може бути. Змін не існує в природі. Підручники історії брешуть: не було зроду ніяких прадавніх часів. Люди ніколи не ходили у звірячих шкурах і не жили у печерах. Тим більш не полювали на звірів з кам'яними сокирами. Завжди, споконвіків стояли у світі й у всесвіті ці багатоповерхові цегляні й бетонні будинки, облуплені та непривітні, серед плетива трамвайних колій, котрі з'єднували окремі райони у подобизну міста. Люди вічно одягались у цей негарний одяг з темних неякісних тканин. Вічно їли несмачну, прісну їжу, пили недобрі, вивітрені напої. Зустрічалися. Кохалися, закладали родини, народжували дітей, які й продовжували цей безкінечний ланцюжок нудьги та безнадії.

Я зараз ляжу спати. Спати потрібно, нічого з цим не поробиш. Сон дає сили, так само, як і споживання їжі. Це не задоволення – це необхідність. Тому і сон, і їжу треба обмежити до краю. Не наїдатись, а тамувати голод. Не висипатись, а боротися з сонливістю. І не більше. Тому нема чого гаяти часу. Нема чого. Нема…

Ігор дійшов до ліжка і роздягнувся вже сидячи. Ліг, підтягнув коліна до грудей, накрився ковдрою. Підіткнув жорстку подушку, щоб ріжки не давили у вухо. Заплющив очі. Якась темна глибина, безмежна і спокійна, постала, розгорнулася перед зором. Вона струменіла і летіла, обгортаючи, обгинаючи Ігоря з усіх боків. Зробилося трохи тепліше.

Уже крізь сон він ще встиг почути, як відчинилися вхідні двері й прийшла Ліда. Не розплющуючи очей, зауважив, як дружина скинула пальто і поклала на стіл загорнуту в газету лампочку. Навіть вольфрамову спіраль у лампочці, тонку і тремтячу, зміг побачити, та чомусь не здивувався й цьому.

Останнім, що він відчув, провалюючись у темну глибінь, був різкий кислуватий запах чужого чоловічого поту, який струмував від Ліди.

* * *

Ранок настав, як і щоразу, сірим прямокутником вікна. Сірість та робилась усе яскравішою, аж доки не стала брудно-білою. Ігор сів на ліжку, спустив ноги на холодну підлогу й розплющив очі. У шлунку пекло, в горлі дерло, проте не сильно. За давно не митим склом вікна висіла сіра дрібна мжичка.

Пішов до туалету. Ідучи, раптом зауважив, що досі не розплющив очей. Проте бачив усе в кімнаті досконало. Ранкове імлисте світло ще не досягло віддаленіших закутків, але й там, за шафою, і під диваном він бачив усе чітко й виразно. Вмить спіймав себе на думці, що може бачити довкола, не озираючись, а на підлозі й по кутках – не нахиляючись. Потер очі, розплющив їх понад силу – все повернулося на свої місця. Ранкові сутінки залягали по кімнаті, й ніякої зіжмаканої, зашкарублої старої шкарпетки в павутинні під шафою біля одвірка видно не було.

Узяв зі столу лампочку в газеті, розгорнув, вкрутив, клацнув вимикачем, та світла вистачало рівно настільки, аби розгледіти нечітко окреслену тінь власної голови над раковиною умивальника. Ігор сперся обома долонями на раковину і хвилинку постояв, отямлюючись. Жовте каламутне світло жевріло згори, гублячись десь дорогою донизу, від чого підлоги майже зовсім не було видно – якісь сірі плями від обривків газет, фарбована кахельна плитка, ребриста й неприємна на доторк, дрібне сміття, уламки сірників і волокна розтрушеного віника вгадувалися ступнями й пальцями ніг, та очима їх розрізнити було неможливо. Якщо не заплющуватись. А от якщо заплющитися… Та ні, не варто. Це щось з очима діється…

Шматок бурого мила підтікав на краю раковини вже засохлими жовтуватими патьоками. Зубний порошок у круглій картонній коробочці взявся кіркою й грудомахами від багаторазового вмочування в нього вологих щіточок. Рушники на гачках по стіні були одного невизначеного кольору з губкою, яка розкошлано руділа на бортику також рудуватої ванни. З недокрученого душу повільно і тягуче капала холодна вода.

Ігор зробив крок до унітаза, спустив штани і сів. Холодний овал знизу різко шмагнув тіло, та водночас і освіжив його. Прислухаючись до себе, ретельно випорожнився. Підтерся, застебнувся, смикнув ланцюжка.

Вода ринула вниз, клекочучи і підвиваючи, тягнучи у сліпе лоно каналізації плоди діяльності організму. Одразу ж у стіні загуркотіло, засичало й засвистіло – ніби цілий заводський цех увімкнувся й став до роботи в одну мить. Бачок під стелею трохи навіть заколивався своїми спітнілими облупленими боками. Потім кілька разів ядушно чмокнув, наповнюючись, і врешті заспокоєно затих.

Ігор знову сперся на раковину. Взяв мило у долоню й відкрутив кран тоненькою цівочкою. Вода від самого початку була крижаною. Намочив долоні й почав розмазувати мило по руках, обережно підставляючи під кран. Потім відклав бруска і долоня об долоню почав збивати піну. Додав ще трохи води, й, коли стиснув долоні, тоненький струмінець чвиркнув з-поміж них просто в обличчя. Рефлекторно заплющився, проте все ж запізніло: в лівому оці запекло. Міцно стуливши повіки, другим оком подивився на себе в сіро-сталевий квадрат дзеркала, що прилипло до стіни над умивальником. Обмив руки, набрав у долоню води, щоб промити ліве око. Сполоснув один раз, другий. Перед тим, як остаточно розплющитися, іще раз подивився на себе одним лише правим оком.

На лівій стуленій повіці вертикально розтягнутим овалом червоніла крихітна плямка, розміром десь у половину нігтя на мізинці.