Текст книги "Огненний змій"

Автор книги: Николай Гоголь

Соавторы: Орест Сомов,Григорий Данилевский,Григорий Квитка-Основьяненко,Марко Вовчок,Пантелеймон Кулиш,Николай Костомаров,Иван Гавришкевич,Фома Куприенко,Федор Заревич,Митрофан Александрович
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц)

III

– Чи бач, жінко? – питав, дивлячись у квартиру, Іванів батько. – Скільки йде пребагато людей! Чи не ховать кого? Дак ні ж бо: труни не видно, і у церкві не дзвонять, А піду спитаюсь у людей, що се означає.

А чого ж то справді зібралося стільки народу, і куди він іде?.. Мало не зо всього села зійшлися люди, старі й молоді, щоб подивиться, як будуть пробивати прокляту відюгу. От відкопали, розкрили домовину – на відьмі була порвана вся одежа, і вона лежить не догори, а ниць. Тут уже всі здогадалися, що се неодмінно вона згубила зі світу Івана й Оксеню. Коли ж її перевернули, то побачили на її морді кров.

Два чоловіка, обернувшись постілками, стали пробивать відьму. Уставили кіл проти серця, один чоловік держав за кіл, а другий довбнею по колу стук!.. Кров аж свиснула! Пробивши, укинули в яму і ті постілки, котрими обертувались чоловіки, засипали яму землею, а могилу зрівняли, щоб і зовсім її не було знать.

Отака пригода лучилася в тім селі. І не було на теє ради.

ВТОПЛЕНИЦЯ

І

– А що, Миколо, чи все благополушно? – спитав батько сина, котрий тілько що приїхав із нічлігів та, поставивши у хліву коней, увійшов до хати.

– Слава Богу! Коні наші цілі, і ніякий звір не тривожив їх ніччю, – відказав син. – Та от що було у Чорному Яру, де ми сьогодні ночували. Ледве усі нічліжники не покидали своїх коней і не дали драла із лісу.

– Що ж там таке з вами було?

– Гм! Що? Тепер днем і в хаті страшно вимовити… – промовив Микола, запалюючи люльку. – Ми цілісіньку ніч трусилися від переляку, мов у крещенські морози… Ото ми іще позавчора зговорилися їхать на нічліг у Чорний Яр, бо там добра дуже паша. А вчора таки й поїхали і там, недалеко від хати, що ото на тім боці ставу, обібрали собі місце. Ніколи ще не було такого великого з’їзду, як учора. Трохи що не з усього села зібралися хлопці. Ну, ми, попутавши коні, розклали вогню, повсідалися кругом, а Тимошенків Юрко й каже: «Хлопці! А чого нам оце без діла сидіть? Гляньте який великий вогонь розклали! Тепер би славно спеклась картопля. Ануте лишень беріть мішки та катайте в село за картоплею». А нашим хлопцям і на руку ковінька, їм тілько напомени, а вони готові хоч в огонь. От зібралося чоловік, може, п’ятнадцять і прудко пішли в село красти картоплю. Невзабари понаповняли хто мішки, а хто пазухи і гайда з городу. Вийшли за село, заспівали пісню: ідуть, жартують, регочуть – звісно, молоді… От так два парубка Антипенко й Передеренко відстали од гурту і тюпали далеко позаду. Несуть на плечах картоплю, курять люльки та так і до тії хати дійшли, що біля ставу пустує. «Василю! – каже Антипенко. – Глянь, у хаті світиться! Що се означає? Тут же, бачся, давно вже й люди не живуть. Хіба чи не наші хлопці задумали там ночувати». – «Справді світиться! А ходім же побачимо, що вони там роблять. Да спершу зирнем у вікно». От, сказавши сеє, увійшли у двір, підійшли до вікна, і Антипенко перший у вікно й зирк. А се діялося вже опівночі. «Ого, чи бач, Василю! Да тутечки, видно, якії-небудь заїжджі пани зостановилися ночувать, бо на столі стоїть свічка і покладені тарілки, ложки, ножі й виделки. Да який превеликий стіл і тарілок скільки! Мабуть, чоловіка на двадцять зготовлено!» – «Ану, постій і я подивлюся, – сказав Василь, – що там за чудо… Що за диковина! Та й у хаті нема нікого…» Та з сими словами й зиркнув набік, аж коло печі якась панночка порається – виймає горшки і наливає страву у полив’яні миски. Панночка в білому платті, на голові гребінь, а намиста, намиста! – уся шия так золотом і сяє. Яка ж вона спереду має бути, думають хлопці, коли ззаду така пишна. Тим часом панночка, наливши у миски якоїсь страви, положила ополоника на горщик, взяла в руки по мисці і відвернулась від печі… Господи, твоя воля! Лице у панночки було синє, мов сукно, і руки сині, а із рота вода так і крапала. Наші парубки тепер тільки здогадалися, що се за панночка, що се якась русалка наготувала вечеряти ще й другим русалкам. Вони як пустяться відтіля – і мішки з картоплею покидали, аби б мерщій убраться од такої панночки. Відбігши чимало від хати, озирнулись назад – а там у двір із лісу дівок, може, зо двадцять у білому платті так і шмигонуло. Антипенко й Передеренко прибігли до нас білі, мов полотно, а ми на той час сиділи коло вогню та пекли картоплю. «Де се ви так барились?» – питаємо. А вони давай нам розказувати і, хоч нас було тут чимало, то все-таки кріпко злякались. Хотіли ми вже побрати коні та скоріш і драла з лісу. А далі трохи й осміліли, бо тут були й старі люди. «Чого нам бояться русалок? – каже Ведмідь Данило, чоловік вже старенький. – Нас тутечки не одна душа та й не п’ять. Ляжемо собі та й будемо спать. Мені розказували люди, що тут годів п’ять тому втопилась нашого справника дочка у тій кручі коло млина. Скільки не шукали її у воді, а не знайшли. Але з тої пори, хто не купався на тім місці, дак усякий тонув. Да ще кажуть, що вона таки добра панночка, даром що втоплениця, бо й тепер, як хто опівночі туди забреде і сяде під тією вербою, під якою втонула, і буде її дожидаться, то вона вийде із води й дасть особе плаття. Нарядить так, що той чоловік буде наче втоплениця. Се вона робить для того, щоб як вийдуть з води її подруги, то щоб не пізнали, що то живий чоловік. Опісля спитає, що йому треба від неї, бо вона все зробить. Ось і я знаю, у яку біду попав, було, мій сусід Забіленко, дак вона від нього усе лихо відігнала. А було ось як… Хтось у його хлів укинув забитого чоловіка. Він і знать не знав, а на нього, бідного, усю провину скинули. Сказали, що буцімто він зарізав, а за се йому приходилося іти у Сибір. Що робить? Він чув про справникову дочку і рішився іти прохати, щоб вона помогла йому у його горі. Вона вислухала його і тільки й сказала: «Іди собі, чоловіче добрий, нічого не бійся». Він і пішов додому. На другий день його вже приставили до суду і рішили таки заперти в тюрму, а там катувати та й у Сибір. Його вже вели в тюрму, коли це по дорозі зустрічається наш отаман. «Постійте!» – гукнув отаман москалям. – Він нічого не винен, я усе діло розізнав. Ведіть його назад у суд». Москалі повели його знову в суд, і тут виборний суддям розказав, як він вчора ввечері почув з хати Середенка крик, підійшов під вікно і став прислухатися. Аж там лаються чоловік з жінкою, а жінка й кричить: «Як ти мене ще хоч пальцем зачепиш, то піду й розкажу, як ти убив подорожнього, щоб відняти у нього гроші, та ще й підкинув у чужий хлів». Середенка після того відразу в суд привели і, як стали допитувать, то він у всьому й признався. Його одіслали в Сибір, а Забіленко спекався тієї біди. Дак от бачите, хлопці, яка добра ся панночка. Се вона все напутила так, що той став бить свою жінку, а вона й бовкнула зі злості… Дак чого ж нам бояться?» Тут наші хлопці заспокоїлись, але казали, що тепер і вік свій ніхто з них й ногою не ступить до Чорного Яру.

II

– Марусе, гу!.. Вівде, гу!.. – обзивались дівки в лісі, бо, бачте, оце вони вже раді, що настала весна й усюди зазеленіло, дак зараз у ліс по квітки. – Прісько, гу!.. Марто, гу!.. – кричала Маруся, а проте ніхто до неї не озивався. – Оце, видно, я вже далеко зайшла від дівчат! – подумала вона та знову: – Прісько, гу!.. Ганно, гу!..

Ніхто не обзивається на голос Марусі. Коли ні – хтось таки обізвався: гу! Вона глядь набік, аж недалеко від неї ходить собі і буцім рве квітки якийсь парубок у білій свитці, підперезаний червоним поясом.

– Біг на поміч! – сказав, підійшовши к Марусі.

– Спасибі! – зашарілася Маруся, бо по сьому парубкові у неї кріпко боліло серце – вона не раз його бачила в церкві, й він прийшовся їй по серцю.

– Що се ти одна тут ходиш? – спитав парубок.

– Ні, нас тут дівок багато, та тілько, видно, я далеко од їх відійшла.

– А як же тебе звуть?

– Марусею. А нащо тобі знать, як мене звуть?

– Да так. Я хочу знать, бо ти, бач, така гарна, що якби ти була моєю жінкою, тоді б я став найщасливішим чоловіком і для мене ти була б наймилішою в світі.

– Се ти, може, обманюєш мене і хочеш насміятися над дівкою?

– А невже б ти була согласна вийти за мене?

– Дак що ж тут за диковина… – відказала Маруся, радіючи, що парубок напоменув їй сам об сім.

– Тоді зроби мені таку ласку та й візьми оції квіточки, котрі я для тебе нарвав.

– Спасибі тобі! – сказала Маруся, узявши від нього квіти, а опісля: – Як-бо тебе зовуть?

– Мене зовуть Грицьком, а прозивають Перепеченком… Ох, Марусю, якби ти знала як давно вже я тяжко зітхаю по тобі і не раз хотів признаться в своїй любові, та ніде тебе не бачив саму. Я ж бо недавно приїхав з Дону. Я зостався сиротою і нічого не мав, тільки трохи польця та скотинки. Дак я і рішився спершу іти на Дон, щоб там заробить копійчину. Біг мені поміг, я заробив рублів сотень п’ять і тепер вернувся додому, щоб скупити худібчину, а там прохати твоєї руки. Скажи ж мені, чи не противно тобі се слухать?

– Ти мене кривдиш, Грицю, такими словами… Адже й мене давно вже болить серце по тобі. Іще торік у первий раз, як я побачила тебе у церкві, дак ти мені тоді найкращим ізо всіх показався. Із тієї пори я тілько й думала, що об тобі.

Грицько обняв дівчину й поцілував.

– Клянусь тобі, Марусе, бути вірним і любити тебе, поки сира земля не розлучить нас з тобою. Тепера, моя голубко, я буду старатися, щоб придбати худібчину, а там, як Біг пошле здоров’я, пришлю до тебе старостів.

Тут Грицько зняв зі своєї руки каблучку і дав її Марусі, а вона йому дала свою.

Скоро по всьому селу рознісся слух, що Грицько Перепеченко, котрий був сиротою і бідним, тепера глянь скільки надбав усякої худоби: купив поля, коней, волів пару і, мабуть, чи не з десяток овечок. Всі похваляли його, що він таки славний хазяїн, хоч і молодий. І Марусин батько не раз казав, що такого зятя він би дуже хотів.

Маруся тішилася, що так хороше товкують об Грицьку. Все було б добре і вже скоро Грицько мав сватів засилати, як ось несподівано горе звалилося їм на голови. Почали набирати некрутів, а Грицько зі своєю ріднею мусив стати в чергу і, хоч у його дядьків і були сини, так усі не годились. Через те йому неодмінно припадало іти в солдати. От так і вийшло. Стали набирать некрутів і, скільки вже Грицько не ховався, а все-таки його зловили і закували в путо.

– Чи чуєте, мамо? – сказала Маруся, що перед вечором сиділа і шила сорочку. – Ось як на вулиці бряжчать путами. Видно, знову ведуть некрутів мимо нашого двору.

Та й визирнула у вікно, а там – ведуть, може, чоловік з двадцять, а попереду її Грицько, закований у путо з другим парубком. Маруся так і задрижала. Мерщій вибігла з хати й кинулася обнімати свого милого. Що то було за прощання – не приведи Господи об сім розказувати. Плакала Маруся, плакав Гриць, заплакали навіть десятники.

– Прощай, Марусе, – сказав, ридаючи, Гриць. – Післязавтрього, може, мені вже й лоб забриють.

ІІІ

Сонце давно вже закотилося, у селі всі спали, вже й нічліжники проїхали з кіньми. Хто ж то йде по дорозі у Чорний Яр і так прямісінько направив к лісу, даром що усяк боявсь туди й ногою ступить? Бо слух о тім, що бачили нічліжники у пустій хаті, рознісся по всьому селу, і всякий днем боявся туди іти, а не те, щоб ніччю. Хто ж то такий небоязкий і за чим іде так пізно у сей ліс? То йде безталанна Маруся прохати у втоплениці, щоб вона визволила із некрутів її Гриця.

Страшно їй іти в таку пору да ще к тому – к дівиці з того світу! Та що робить? їй дуже жалко Гриця, вона готова за нього хоч в огонь. «Упаду я в ноги втоплениці, вона така добра, вона мені нічого не зробить», – думала Маруся, прискорюючи ходу. От вона вже ізійшла на греблю, вже бачить перед собою і вербу, що стоїть над кручею, де утонула справникова дочка. Маруся сміло сіла під вербою і почала чекати. Вже була пізня години, бо вода й не колихне. Сумно їй стало, кріпко забилось їй серце, та нічого робить. То їй хотілося бігти з цих місць, то знову тут зоставаться і дожидати втоплениці. Вона нікуди більш не гляділа, тілько на воду, де живе та. Аж ось – з того краю де не візьмись човник, а в ньому панночка у білій сукні. Вона гребе, а човник пливе прямісінько до верби. Панночка випригнула з човника, коли він прибився до берега, і підійшла до Марусі.

– Що тобі треба, дівчино, від мене? Говори, я все зроблю.

Маруся, як се почула, гірко заплакала та й бух втоплениці у ноги.

– Не кланяйся мені, – сказала та Марусі. – У нас поклонів не приймають. Вони годяться тільки на вашім світі. Вставай і говори, що тобі треба.

Маруся з плачем розказала про свою біду.

– Не плач, – сказала втоплениця. – Я бачу, що болить у тебе по ньому серце і я зроблю, щоб Грицько був твій… Ось послухай, що я тепер тобі скажу. Вже скоро прийдуть мої подружки… Ти не бійся їх, а щоб вони тебе не вгадали, я дам тобі наше плаття, а своє ти скинь і зостав тут під вербою. Ми будемо вечеряти у тій хаті і ти з нами будеш, а там, повечерявши, коли вони підуть, я скажу, що далі робити. Не бійся. Твій Гриць буде з тобою.

Та, сказавши се, шубовсь у воду… І тягне відтіля біле плаття якраз таке, як у неї.

– Скидай свою одежу!

Маруся слухняно роздяглася і взяла біле плаття.

– Не страшися нічого. Мої подруги тебе не пізнають. Подумають, що ти давно втопилася і, як спитають, то кажи, що ти пішла купаться та й втонула… Ось пливуть і мої подруги…

Маруся глянула – аж видимо-невидимо! Уся вода вкрита човнами і все ж то пливуть дівки у такім точнісінько наряді, як у справникової дочки і в неї. Вийшли вони на берег, побрались за руки і парами пішли до хати, а справникова дочка взяла Марусю за руку та пішла й собі з нею. В хаті на столі світилася свічка і для кожної душі тарілка поставлена, ложки, виделки й ножі покладені, наче в панів. Усі повсідалися за стіл, сіла й Маруся.

– От бачите, я здогадалася, – сказала справникова дочка, – що поставила лишню тарілку, бо до нас сьогодні ще одна душа прибилася.

От почали вечеряти, і що за прехороша була вечеря! У всякій страві усе свіжа риба, були тут і раки, тілько не було хліба. За вечерею панянки розпитали Марусю, як вона втопилася, а коли всі поїли, то котрась сказала:

– Ходім – вже пора нам додому!

Тілько що сказала се – де тобі ділась і та свічка, і тарілки. Усе в одну мить щезло. Втоплениці повиходили з хати, а справникова дочка зосталась з Марусею позаду і йшли собі тихенько. Поки дійшли до верби, то вже там не було ані втоплениць, ані їхніх човників.

– Тепер скидай моє плаття і вдягай своє, – сказала панянка. – Я зараз прийду…

І в воду пірнула, та не надовго, бо незабаром випірнула з якоюсь писулькою.

– Ось на тобі оцюю писульку, неси її к моєму батечкові і оддай йому. А тепер прощай.

– Прощай, добрая панночко! – вклонилася Маруся. – Нехай тебе Біг благословить за твою добрість!

IV

По обіді справник ліг відпочити. Недовго й спочивав, коли це входить лакей та й каже:

– Вас, барин, спрощує якась дівка і говорить, що їй неодмінно треба вас бачити.

– А какая там дівка? – спитав справник. – Вели зайти сюда.

До хати увійшла Маруся.

– Я до вашої милості, – та й вийняла із пазухи хустку, розвернула й подала йому писульку.

Справник розпечатав писульку, і з неї щось випало, завернуте в папірець. Він підняв і, не розвертаючи, почав читати писульку.

– Што ета такоє? – дивувався він. – Мні рука ета ізвісна, та не згадаю… Хто б се писав?

Дивуючись сьому, розвернув нарешті папірець і – побілів, як полотно. Він упізнав перстень своєї дочки, котрий вона завсіди носила і з яким утопилася. Тепер здогадався, чому те письмо видалося йому таким знайомим. Справник трусився, мов од пропасниці. Нічого більше не сказав Марусі, тільки:

– Іди собі… Я все зроблю, що тут пишеться. Освободжу від некрут твого Грицька і найду за нього некрута.

Тим часом Грицька й інших некрутів повели у станок. На кожного там дивиться лікар і кому каже «лоб», а кому – «затилок». Отой-то вже, кому скажуть «затилок», не знає, що й робить від радощів: пуститься необзир з хати і благословляє Бога, що його помилував. От так чує Грицько, що вже стали приймати некрутів з їх волості, і серце його шалено забилось. Аж ось: «Грицько Перепеченко!» – прочитав писар. Та враз, як тільки вимовлено його ім’я, підвівся справник.

– Постойте! Я за нього найняв некрута, а його випустіть!

Грицька відпустили, і він, не чуючи під собою ніг, побіг до Марусі, котра в цей час сиділа на лаві й журилася, чи виконає справник свою обіцянку. Як ось – двері рип! – і він перед нею.

Після обіймів та поцілунків стали молодята розказувати одне одному, що за цей час пережили.

– І ти, моє серденько, не боялася ходить до втоплениці? – дивувався Грицько.

– Я нічого не страшилась, щоб тілько освободить тебе від некрут!

Через неділю Грицько й Маруся обвінчались, зіграли весілля і просили Милосердного Господа, щоб він наградив добрую втопленицю за те, що зробила їх щасливими навіки.

ЯК НАЖИТО, ТАК І ПРОЖИТО

У однім селі жив собі чоловік, а як його звали – от сього вже я не скажу… Ну, назовем його хоч Іваном, бо у всякім селі вже, звісно, Іванів найбільше. Він мав жінку і, може, з четверо дітей, але що з того? Йому до сього байдуже, бо тілько й зна, що п’янствує. То був такий п’яниця, що рідко й світ бачив такого. Усю свою худобу позбував на горілку, і не тілько він не мав на собі й свитинки доброї, але й жінка його, і діточки ходили босі та голі. Було, як нап’ється, то давай жінку бить:

– Чому мені не зварила обідати?!

А того й не зна, що у господі не було нічого, навіть крихти солі, що його жінка й діти самі голодні сидять, і буває так, що днів два й хліба святого у очі не бачать. Жінка було голосить та й тілько, а він лише думає, аби напитися і все, що не було у скрині жінчиного: плахти, сорочки, очіпки, хустки – усе крадькома повитягав і спродав у шинку. Раз вона кинулася до скрині, дак вже й скриня пуста. Вона голосила, проклинала свою долю, що вийшла за таке ледащо, але не виплакала нічого. Добре, що ще зоставався город, і вона було насіє там конопель, капусти, буряків, картоплі, то якось перетриває. Але торік її чоловік і того города заложив та пропив. Нічого робить, пішла жінка з дітьми попідвіконню за Христа ради просити хліба. А її чоловікові й байдуже: вкраде що-небуть і зараз у шинок тащить, та, напившись мертвецьки, не журиться, що хліба не бачить. Було наш Іван напивається так, що його вже в шию виб’ють і з шинку погонять, а він, ідучи вулицею, де-небудь під тином звалиться й засне, а проспавшись, знову суне в шинок. Вже його не раз і стращали, а виборний говорив, що от діждемо набору, дак я тебе безпремінно віддам у некрути. Дак що ж? Наш Іван, дарма що пив, як швець, таки мав клепку в голові, бо як стануть набирать некрутів, так він і перестане тоді пити, і так буває, що неділі дві сухий ходе. А як тільки поведуть некрутів у прийом, дак знову за своє діло прийметься. Воно, звісно, і виборний не дурний та на другий чи на третій рік таки б оддав Івана в некрути, так бісова горілка його вже так ізувічила, що він і на чоловіка не скидався. Так ще ж і в бійці йому ноги й руки поперебивали, що він вже нікуди не годився, не те що в некрути.

Люди по ньому не жалували, але жалко їм було його жінки та дітей, що тепер вони ходять під шпиталь. От один чоловік, що був таки заможний, узяв їх до себе, а що не мав своїх дітей, то обіцяв їм і худобу свою, і майно все записати, коли не будуть такими п’яницями, як їхній батько.

– Піду! – сказав шинкарці мертвецьки п’яний Іван. – Подивлюсь, як там хлопці й дівчата скачуть через огонь.

Там і справді біля ставу горів огонь, бо се було на Івана Купала. В таке урем’я хлопці й дівчата цілу ніч не сплять: то в’ють вінки, то накладуть превеличенную купу дров, підпалять і стрибають через огонь, бо так вже ведеться у нас в Україні.

– Здрастуйте! – сказав Іван, прийшовши до огню. – От і я до вас прийшов подивитися, що ви тут робите.

– Здоров був, Іване! – відказали парубки й давай з нього сміятися, що він ніяк на ногах не встоїть.

– От тепер би, – сказав один, – йому сп’яну не диво піти і в ліс за папороттю. Кажуть, що як піти опівночі в ліс і вирвати сю траву, то що забажаєш, те й буде. Грошей можна стільки мати, що за все життя їх не витратиш. От би тобі, Іване, таке щастя! Пив би вже безпробудно!

– А як же ту папороть дістать? – зацікавився Іван.

– Так от. Як вирвеш її, то треба мерщій тікать з лісу і не озираться. І хто б тебе не кликав, і що тобі не буде представлятись, а ти все біжи й не озирайся, а то все пропаде і ти сам пропадеш. А коли винесеш папороть, то вже гроші в тебе ніколи не переведуться.

«Чого мені бояться? – думав Іван. – Хіба нечистої сили, дак я перехрещусь і вона згине, а не то, дак візьму з собою хорошу дубину да так тяпну хоч би й самого чорта – не подивлюсь йому в зуби. Ого! Зі мною тоді не до шутки, коли я прийду за ділом. А він буде у мене віднімати папороть, щоб я не мав грошей! Бач, проклятий бісяка! Сам скільки грошей має, а нам, людям, не хоче уступити й трохи. Ні, не побоюсь я тебе!»

А парубкам сказав:

– Оце спасибі вам, хлопці, що ви мені нараяли, як добути грошей… А що, чи буде вже опівночі?

– Та вже, може, й буде.

– Ну, от і добре. Прощайте, я піду, – і таки пішов.

Зайшов у ліс і шукає навпотемки папороті, вирве яке зілля й піднесе до очей.

– Оце ж вона! – вигукнув Іван, справді, зірвавши папороть. – От тепер же я й гадки не маю! Тепер піду мерщій додому!

Тільки що вимовив се, аж з одного боку як загавкають, завиють собаки, а з другого як занявкають коти, а там по лісу як засвистить! Проте Іван іде й не озирається. Він чує, що недалеко від нього щось кричить, мов сова, йому здається, що за ним хтось гониться. «Ні, не озирнусь, – думає собі Іван. – Хоч ти там що роби. Ич, чортове сім’я! Хоче, щоб я кинув папороть. Ні! Сього не буде – не на того напав!» Аж чує, що ззаду його кличе жінка:

– Іване! Постій! Чому ти мене покидаєш одну?!

Іван хотів було зостановиться, як почув жінчин голос, а далі подумав, що чорт уміє перекидатись у всякого чоловіка, таки не обернувся. Але одразу ж почув голос старшого свого сина:

– Тату! Рятуй мене! Вовки напали на мене!

То він чув, як щось бігло за ним і кричало:

– Постій! Не втечеш!.. Гуджа його!.. Гуджа!.. Ну, чу, чу, чу!

Йому здавалося, що собаки так його за литки й хапають. «Ні, не піддуриш, – думав собі. – Не впущу папороті!» Та ще міцніше стулив руку, у якій держав папороть.

– А що, коли хоч, поткнись сюди! Даром, що ви чорти та дияволи, а ось як опережу оцею дубиною так, що й очі повискакують на лоба! – гукнув Іван та й став махати дубиною.

Щойно він вийшов з лісу, аж де тобі все й поділося, мов нічого й не було.

– От тепер слава Богу! – зітхнув Іван. – Тепер я заживу паном!

Тільки це промовив, аж дивиться – хтось іде йому назустріч. Приходить ближче і бачить, що то якийсь пан у чорному жупані і в чорному капелюсі.

– Здоров був, чоловіче! – сказав Іванові пан, коли вони порівнялись. – Що тобі треба від мене? Говори! Усе, що ти не забажаєш, зараз перед тобою і уродиться.

Іван здогадався, що це за пан перед ним.

– Що мені треба? Грошей дай. Більш мені нічого не треба.

От пан вийняв з кишені невеличку каптурку і дав її Іванові.

– На тобі грошей. Що б ти не захотів, усе можеш купувати, понасипай грішми хоч повні кадовби, а сеї каптурки все таки не випорожниш. Живи, веселись… А там щоб через десять літ і ти мені віддякував за мою добрість.

– Чим же мені тобі дякувати?

– Ти мені нічим більш не віддякуєш, як тільки твоєю душею.

Іван вже добряче витверезів і почав розмірковувати, як би то сатану обдурити. «Добре ж, – думав він. – Ми тебе проведемо. Я скажу, щоб через п’ятнадцять літ, а не через десять одбирав у мене душу. Мабуть, за такий час він і забудеться про се. Де йому споминути усіх, кому він дав гроші. Я осьо не пам’ятаю, що торік було, а то аж через п’ятнадцять літ – го-го! Забуде!»

– Добре, я тобі віддам мою душу. Тільки от об чім я хочу прохати – щоб ти її узяв од мене через п’ятнадцять літ.

Чорт трохи подумав, а далі й каже:

– Ну, для тебе я вже й на се готов. Ми ще з тобою заживем! А я й тепер буду до тебе навідуватись, а ти вже приготуйся, щоб було чим мене пригощати. Іди зараз додому і чекай мене позавтра. Я к тобі неодмінно буду.

На тім вони попрощалися. Іван приплуганився в село, як уже почало світати, і зараз у шинок завернув. Сів на лавці й спитав собі за сім копійок півкварти горілки. Шинкарна, знаючи, що коли наперед у нього не візьмеш грошей, то й пропали, буркнула:

– Давай лишень уперед гроші, тоді і горілки відсиплю.

– Гроші? На тобі от і гроші! – та й вийняв з кишені каптурку і як сипоне на стіл, дак не то щоб шагами або п’ятками, а усе ж то червінцями. – От бачиш, скільки у мене грошей, а ти й півкварти боялась мені одміряти.

Шинкарка як почула, що в Івана завелись гроші, зараз заметушилася та:

– На, Іване, тобі горілочки! Я для тебе настояла турчаком, – приказувала, поставивши пляшку турчаківки, а раніше, бувало, сивухи щонайсквернішої дасть та ще й водою розведе.

Тепер же й макортет із пампушками перед Іваном поставила, щоб мав чим закусити.

– Оце, шинкарко, візьми собі один червінець, а мені за це одміряєш скількись там горілки, бо я завтра дожидаюсь гостей. До мене прийде один пан, котрий мене наділив грішми, дак я хочу йому подякувати.

– Який се такий добрий пан, що тобі грошей дав?

– Е-е… не добрий, а поневолі добрим зробився!

Тут він і розказав усе шинкарці, де то гроші роздобув.

– А тепер я піду, – сказав він. – Треба ще одвідать жінку і дітей. Тепер то вони будуть раді! Не будуть знать, як і дякувать своєму батькові. Візьму їх до себе, будем жить укупі.

Так він і зробив. Забрав жінку і дітей та привів до їхньої хати. А там уже й вікна повибивані були, лавки покрадені. От він повставляв вікна, поробив нові лавки і став думати-гадати, як би йому хазяйством завестись. Жінка й діти хоч трохи й боялись, що то чортові гроші і що він за них віддав чортякам свою душу, а все таки раді були, і найбільше тоді, коли він сказав, що чорт напевне забуде про нього.

Іван вирішив, що спочатку треба наготуватися для зустрічі гостя. От він купив м’яса, горілки, а що вони всі обдерті були, то й одежі купив. Жінці – плахту, запаску і юпку, а дітям – по свитині. Собі купив синього жупана. Тепер йому нічого жаліть грошей. Поодівались, понаготовляли усього, засвітили каганець, сіли й дожидають гостей, бо вони говорили, що рано не будуть, а хіба так опівночі. Одначе гостей як не було, так не було. Жінка й діти полягали спати, тільки один Іван сидів за столом, а перед ним пляшка горілки, ковбаса й сало кришениками лежать. Він наллє собі чарку, вип’є та закусить, а все-таки дожида гостей. Аж чує, що хтось стукає в двері. Іван квапливо впустив гостя.

– Здоров, Іване! – привітався той самий пан.

– Здрастуйте, добродію! Що се ви так забарились? Вже моя жінка й діти, дожидаючись вас, поснули. Ось я їх збуджу.

– Ні, не треба. Ми й без них погуляємо.

– Просим же покірно сідати та вип’єм по чарці.

– Е! Да ти усього наготував: ну, спасибі тобі за се. Прийдеш до мене, дак і я тебе вгощу.

– А де ж ви живете? – спитав Іван, наливаючи чарку.

– У мене багацько є будинків. По всій землі я живу: сьогодні там, а завтра у другому місці. Та що об сім товкувать – приходь хоч у сей ліс, де ми стрілися. І там маю хороми.

– Де ж там? Скільки я не був у сім лісі, так не замітив ніяких будинків. Хіба недавно вистроїли?

– Еге ж! Не так давно.

– Ну, може статься! А нуте лишень вип’єм по чарці! Будьте здорові!

Чарка за чаркою Іван і впився.

– Ех, якби тепер да музики! – устав він за столу і взявся в боки. – От би привдарив трепака, що аж ну!

– А ти хочеш, щоб заграла музика? – спитав чорт. – Так за чим же діло стало? Гей, ви!..

Тільки що вигукнув се чорт, аж за піччю і під полом як забряжчать, забубонять, загудуть, дак хто його й зна, де те все взялося. Повиходили із-за печі зі скрипками, з бандурами, з бубнами, з басами, зі свистілками да як вріжуть трепака, дак аж хата ходором пішла! А Іван і собі пішов гайсати. А чорт все налива горілку та частує музикантів. Не знати, доки б тая гулянка тривала, якби не почулося раптом: «Кукуріку!» І де тобі все й поділося – ні чорта нема, ні музики. Іван, спітнілий і змучений, погасив каганця і ліг на лаві.

Встав Іван пізненько. Похмелився та подався на село скуповувати худобу. Накупив і корів, і волів, і коней, і овечок, і свиней і зажив собі хазяїном. Одначе люди його цуралися, коли рознеслася по селу чутка, що всім цим добром наділила його нечиста сила. А Іванові й байдуже.

А то одної ночі надумав і він погостювати в чорта й, діждавшись півночі, пішов до лісу. Не зайшов далеко, аж дивиться – перед ним такі хороми, що він і ві сні не бачив. А вікон скільки! Увесь будинок так огнем і горить. Іван відчинив двері, а там людей видимо-невидимо! Хазяїн зустрів його радісно і посадив за стіл. Ну, на столі чого тільки не було, дак і пером не описать. Іван і пив і їв на весь рот. А далі й танці почалися, і вже не хто більш, як наш Іван вирізнявся тутечки.

– Чи здорова твоя жінка? – спитав хазяїн, піднісши Іванові чарку з варенухою.

– Та ще слава Богу здрастує! – сказав Іван, узявши чарку, та й перехрестився…

Аж де тобі дівся й будинок, і всі люди, котрих він бачив. Іван озирнувся – що за нечиста мати! – де це він стоїть? Здається, під ним унизу вода. Він придивився і зрозумів, що стоїть на колесі й держиться одною рукою за млинову стріху, а вода через його ноги так і біжить. Іван потихеньку спустився з колеса, дякуючи Богові, що млин не мелеться, а то прийшлось би пропасти.

Рік за роком проминув час і настав той день, що виповнилося п’ятнадцять літ з тії пори, коли чорт дав Іванові гроші. Іван і не журився, бо вбив собі в голову, що чорт давно вже за нього забув і думати.

– Но! Но! Щоб ти була йому пропала! – лаяв свою кобилу старий Охріменко, везучи з млина борошно.

– Здоров, чоловіче! – сказав хтось.

Охріменко озирнувся і побачив пана в прехорошому жупані і в капелюсі.

– Чого се ти стоїш тут з возом?

– Да бачте, добродію, кобилка пристала й ані руш.

– Що се ти говориш? То се вона така лінива? Ось сідай лишень на віз, і я сяду, та поганяй. Побачиш, як побіжить!

Охріменко добре знав свою кобилу і, хитаючи головою, хоч і сів на віз, але не вірив, що кобила піде. Та щойно пап сів коло нього, як та кобила рвонула, наче навіжена, не треба було й батожити. Так вони до села й доїхали.

– Постій, чоловіче, – сказав пан. – Я тут встану. Бо мені на сесю вулицю треба.

– А куди се ви йдете, добродію? – спитав Охріменко, зупинивши кобилу.

– Та тут я займав одному чоловікові гроші, дак оце іду до нього розщитуваться.

– Якому ж чоловікові? Я у нашому селі всіх знаю.