Текст книги "Огненний змій"

Автор книги: Николай Гоголь

Соавторы: Орест Сомов,Григорий Данилевский,Григорий Квитка-Основьяненко,Марко Вовчок,Пантелеймон Кулиш,Николай Костомаров,Иван Гавришкевич,Фома Куприенко,Федор Заревич,Митрофан Александрович
сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

– Ой, лелечко, браття!.. Ґвалт! – заверещав ткач Бублик, вилетівши з-за столу, куди заліз було в пошуках капшука з тютюном. – Це не Явтух! Це, браття, таке, чого й не назвеш! У нього з-під свитки виглядає хвостяра собачий! Дивіться!

– Чорт! Чорт! – загалайкали всі і в один мент розбіглися з хати хто куди.

Тої ж миті у нечистого Явтуха спала з голови шапка І на лобі блиснула пара срібних ріжок. «Так ось це хто!» – отерпла Найда і безсило притулилася до стіни.

Чортик, що його ми покинули напризволяще в лапах розлюченої відьми, якось таки вирвався і, летючи, мов стріла, на землю, думав: «Ото стара карга! Вирішила, що я дівок тягаю! Я ж тобі покажу!.. Ось махну зараз на млин та влаштую забаву. Побачимо, чи не відіб’ю мельниківну у цього вітрогона! Не намарно ж мені відьма всю бороду вискубала!»

Як задумав, так і вчинив. А далі ви й самі вже знаєте.

А що ж було зі справжнім Явтухом?

Летючи додолу, він уже молився за душу свою і прощався з коханою, кожної хвилини чекаючи гепнутися на якийсь рогатий пень чи камінь, але, на свій подив, раптом відчув під собою щось м’яке.

Таке трапляється воістину раз на тисячу випадків – наш Явтух потрапив у копицю сіна і потонув у ньому по саму шию. Переконавшись, що усі ребра цілі, парубок випорпався на поверхню, ліг на копиці й подивився униз…

Неподалік під копицею палахкотіло багаття. Над вогнем висів чавунець, а довкола смалили люльки кілька чумаків.

– Дай Боже здоров’я, пани-брати! – гукнув Явтух.

Чумаки, не підносячи голови, не ворухнувши ані плечем, ані вусом, в один голос відказали:

– І тобі дай Боже!

– А я до вас!

– Ласкаво просимо! – відповіли чумаки, спокійно попихкуючи у свої люльки.

Явтух встав на копиці, обсмикав на собі спідницю, поправив коралі і юпку і звернувся з такою мовою до чумаків:

– А погляньте-но, добрі люди, в чому я!

Чумаки повиймали з ротів люльки і підвели голови.

– Гарно? – спитав Явтух.

– Гарно!

– І черевички гарні?

– Гарні!

– А хустина?

Чумаки, що знову, було, почали палити, не могли збагнути, чого це той чоловік до них причепився зі своїми запитаннями і, ще раз вийнявши люльки з рота, відказали:

– І хустина гарна!

– Хліб-сіль вам! – сказав несподіваний гість, сповзаючи на землю. – Мабуть, борщ із рибою варите?

– Ні, кашу з салом.

Явтух підсів до вогню.

– А дозвольте спитати, панове чумаки, звідкіля вас Господь несе?

– З Криму.

– По сіль їздили?

– По сіль.

– А де ми тепер, пани-брати?

Чумаки на це перезирнулися й не зронили ні слова.

– Тобто… теє, як його… е-е… де оце місце, на якому ми тепер сидимо? – додав Явтух, тицяючи пальцем у землю.

– Де оце місце? – перезирнулися знову чумаки.

– Еге ж, люди добрі!

– А за Черкасами!

– Чув я, чув, братове, про Черкаси! Чув! Це від нас верстов із тисячу буде! Іще звідти… себто звідси… коробейники до нас із ситцями ходять! Ото чортяка чосу дала! За півночі пролетіли тисячу верстов!

Чумаки знову переглянулись і вже перестали палити.

– То се ти, виходить, нетутешній?

– Та вже ж нетутешній… Я з Ізюма, коли знаєте. Іще нині ходив там по базару і купив собі шаровари… Ну дивиса! – вигукнув, сам собі не вірячи, та, присунувшись ближче, став розповідати про свої пригоди.

– Але те все ще байка, – додав Явтух наприкінці оповіді. – Я вам, браття, розповім ще таке, що ви од сміху животи понадриваєте! Як летіли ми з чортякою, то зустрілася нам відьма, руда й стара така, що хіба нею ворон лякати. От вона й подумала, що я дівка, та як вчепиться в чорта! Чого він, мовляв, дівок волочить? Ревнива така, що страх! А той мене випустив з кігтів і почав боронитися, збив їй з голови хустину, і полетіла вона з ним попід самі хмари простоволоса. А я, падаючи, підхопив тую хустину. Мабуть, річ неабияка! – завершив Явтух, розгортаючи перед чумаками яскраву, небачених кольорів хустину.

– Ото бісове кодло! Ще й козириться! – сміявся парубок, збираючись сховати знахідку, але тут побачив, що за плечима в нього сидить руда простоволоса баба і тягнеться кістлявою рукою до хустини. – А! То ти тут! – скрикнув Явтух так, що всі чумаки навіть підскочили на місці.

Хлопець зловив відьму за руку, а та забилася, затіпалася, запищала, мов заєць, і стала підніматися разом із Явтухом на очах у здивованих чумаків. Тихо виплили вони в повітря і, освітлені відблисками багаття, розчинилися в темряві, перетворившись у червонаву цятку… І довго ще чумаки в сивих баранячих шапках сиділи під копицею, задерши голови, і непорушно дивилися в порожнє небо…

Мов легеньке перо, підхоплене вітром, летів Явтух по небу, вчепившись за відьму, а відьма кидалася з боку на бік, вибиваючись із сил. Нарешті піднялись вони так високо, що мало не зачепилися за ріжок місяця, а далі, коли чарівниця ухоркалась, то почала спускатися на землю. Явтух поводився спокійно і стежив тільки, аби не випустити її з рук… За якийсь час бачить: далеко-далеко внизу заблищали вогні, спочатку один, потім другий і врешті цілі сотні. «Що б це таке було? – думав Явтух. – У нас в Ізюмі давно вже сплять. А, може, це Полтава, або Бахмут?»

Повітря лопотіло повз його вуха, а назустріч йому мчали чудові картини!.. Урвища й скелі покриті лісами, на скелях кам’яні фортеці та замки, оточені мурами, ясні озера в темних садках; долини глибокі, наче криниці; і нарешті ціле велетенське місто, залите вогнями, як небо зорями. Явтук лише приглядався, куди йому доведеться гепнути, але раптом відчув, що знову тихо і плавко на щось опустився, і став на ноги. Проте в цю мить відьма добряче смикнулася й таки вирвалась із його рук, чкурнувши, мов блискавка.

Явтух роззирнувся. Багате місто розкинулося під його ногами, бо він сам стояв на пласкій покрівлі високої вежі. Де ж це він? І що це за місто?

Довкола вежі росли стрільчасті тополі. Далі виднівся ставок у мармуровій облямівці. Поруч просторе подвір’я, котре обступали гостроверхі тереми з різнобарвними вікнами й дверями. У всі сторони тяглися десятки маленьких жовтих, зелених і червоних прибудов. На майдані височіла мечеть з гострою колоною. «Ні, це не Полтава!» – похитав головою Явтух і, вийнявши з кишені люльку, котру був позичив у чумаків, натоптав її тютюном і спокійно запалив. Накурившись, подумав, позираючи на ставок: «А воно і викупатися не зле!» З тими ото словами Явтух схопився за тополину гілку і почав спускатися на землю. Та не встиг подолати й половини шляху, як двері з палат у садок розчахнулися і ціла юрба жінок в білих покривалах та строкатих закручених пантофлях рушила до ставка. За ними чалапав мордатий араб у широких жовтих шароварах, зеленій чалмі і з шаблею коло пояса. Серце завмерло в грудях Явтуха, і руки приросли до стовбура. Жінки, не помітивши його, з реготом і з вереском узялися скидати легкі покривала…

Найда, залишившись сам на сам з чортом, довго не могла отямитися: удаваний Явтух сидів перед нею за столом і жадібно їв її очима. Нарешті він ворухнувся, поправив вус, кахикнув і простяг до неї руки:

– Крале моя, сядь біля мене! Та обніми мене, поцілуй!

Найда скочила з лави:

– Згинь, пропади, клятий! – і відбігла в протилежний кут.

Чорт засміявся і наблизився до неї. Довго вони танцювали довкола столу. Найда спритно випорскувала і відбивалася від чорта, хоч йому і вдалося схопити її за разок намиста й порвати його. Коралі розсипались по столу і лавках, чорт на мить відволікся. Дівчина, скориставшись цим, вискочила в комору, затріснула за собою двері і почала хреститись. Сатана пробував висадити двері, але сила хреста його спинила. «Ну, це, видно, дівка одної породи з тим пройдою», – вирішив біс і, махнувши рукою, одійшов від комори.

Найда нахилилася до шпарини і побачила дивні речі. Сатана скинув свитку, сів за стіл і, присунувши до себе миску вареників, почав уплітати, аж за вухами лящало. Далі дістав із печі горщик узвару, налив собі горілки, випив, закусив і почав розглядатися, де б то зручніше лягти спати. Мостився він довго і безнадійно: ліг на лаву – вузько, ліг на підлогу – холодно, ліг на піч, – спекотно… Тоді чортяка влігся на стіл, на якому місили тісто, просто в муку. Щоправда, й тут він вовтузився чимало часу, доки нарешті голосно не захропів.

Найда почекала ще трохи, тоді намацала в пітьмі свою плахту, постелила її на скрині й лягла, перед тим помолившись довго і не поспішно, та перехрестивши всі кутки, вікна і двері. І довго ще уві сні ввижалася їй страшна голова І п’яний сатана на столі.

Ні живий ні мертвий сидів Явтух на тополі і спостерігав за жінками, що скидали з себе прикраси, золоті шапочки, а далі почали розплітати й коси. «Боже мій, що ж воно буде!» – забідкався він.

Араб покинув жінок і подався назад у палати, позіхаючи на всю пельку. Жінки розпустили пояси, легенькі шаровари опали й білі круглі тіла зблиснули в світлі місяця.

– Господи, що ж це я роблю! Чого я втелющився у тих жінок? Адже вони зовсім і не знають, що я тут…

Жінки уже плюскалися в воді, коли Явтух спустився з дерева і, підкравшись до бережка, підібрав якесь із покривал і закутався.

– Ой, хто це? – скрикнули купальниці. – Це ти, Ханим?

– Та ні, це Кая!

– А, може, Шерфе? – лопотіли жінки, стрибаючи й ляскаючи долонями по воді.

«Ну, – думав Явтух, зажмурюючи очі, – оце халепа!»

– Чого ж ти мовчиш? Роздягайся та йди до нас!

– Ой! Вуса!!! – пролунало несподівано над водою.

– Чого ви перелякалися, добрі пані? – заговорив тремтячим голосом Явтух. – Це я, міщанин з Ізюму!

– Ой, та се й справді козак! – втішилися дві красуні уже зрозумілою мовою.

– Авжеж, козак! Лукавий біс мене притарабанив сюди на вежу.

З води залунали здивовані вигуки.

– А скажіть, пані, де це ми тепер… себто, яке се місто?

– А Бахчисарай.

– Мамцю моя! А чи далеко се буде від Ізюму?

– Рахуй сам – Бахчисарай в самій середині Кримського царства.

– Кримського царства! – вигукнув Явтух, сплеснув» ши руками. – Таж це знову верстов із тисячу буде, а може, й більше!

– Тисячу верстов?!

– Еге ж! Почекайте, то я вам усе розкажу.

– Ні-ні! Не говори так голосно, бо прокинеться наш наглядач. Краще залізь в он ту скриню з вбранням. Ми занесемо тебе в наші покої.

– Та хто ж ви такі? – спитав Явтух, скрутившись бубликом у скрині.

– Ми жінки кримського хана! – відказали вони й почали вдягатись.

А небавом вже несли його в гарем. Коли Явтух відчув, що скриню опустили й відчинили, він встав і подивився довкола себе. Стіни гарему були оббиті червоним сукном. Вздовж стіл лежали круглі подушки. Дзеркало над коминком, оббите фольгою, відображало цікаві обличчя красунь. Тремтяче світло ліхтаря з різнобарвних скелець лилося зі стелі, і легенький дим кадильниці, що стояла біля зашторених дверей в сусідній покій, стелився долівкою.

– Який гарненький! – защебетали красуні по-татарському.

– Який страшний та вусатий! – відказали їм інші вже по-нашому.

– Давайте, сестрички, зв’яжемо йому руки та вдягнемо в нашу одежу! Адже ж переодягли його десь козачки в спідницю…

– Ой, та який же він смішний! – хихотіли дві одаліски знову по-українському, плескаючи в долоні.

Явтух, заклавши руки за пояс, як і належиться ввічливому парубкові, мовчки стояв перед ними…

Одна з жінок звернулася до нього з проханням:

– Повесели нас своїми оповідками. Розкажи, як ти сюди потрапив?

Прохання йому переклали. Явтух почухав потилицю.

– Та що ж я вам такого, паніматко, розкажу? Я, бігме, й не знаю. Язик якось… той… не повертається.

– А от ми його підмажемо! – сказали дотепніші.

Та з тими словами йому наготували, мов хану, кальян, посадили на м’які подушки, поставили перед ним низенького столика, а на столика великий таріль з яблуками, виноградом і татарськими пірниками.

– Почнемо з того, що… – почав Явтух…

І цілісіньку ніч розповідав ханським жінкам свої пригоди, наминаючи виноград, яблука й персики. Коли ж на таці не зосталося вже нічого, Явтух встав і, похитуючись, сказав:

– Тепер уже все! Тепер уже я піду звідси!

– Як підеш? – спитали здивовані красуні.

– Та мені пора вже додому!

Ліхтар ледве блимав, і в покої панував блідий сутемок.

– Але ж ти чудний! Ти ж сам казав, що звідси до твоєї батьківщини зо дві тисячі верст!

– І то правда! – згодився Явтух. – Але таки мушу йти.

– Але ж довкола палацу тече ріка і вартові стоять біля піднятих мостів! Якщо тебе побачать і впіймають, то приведуть до хана, на мості перед палацом відітнуть голову, зашиють тебе в мішок та так безголового й кинуть У воду!

– Ба ні, таки піду, – стояв на свому Явтух, прямуючи до дверей.

– Та зачекай, шалена голова! Ми тебе знову винесемо в скрині в сад і відчинимо хвіртку. Ану ж знайдеш у городі якого-небудь жида: він тебе й вивезе на таратайці під мішками!

І, запакувавши його знову до скрині, жінки понесли її темними переходами і сходами, поки не опустили десь у кущах. Явтух підняв віко і подивився довкола…

Місяць уже опустився за гору, і рожева смуга на протилежних кресах міста виднілася з-за плескатих дахів. В повітрі свіжіло. Роса виблискувала на листі й пелюстках. Тополі перемовлялися з вітром, а в небі тяглися тоненькою ниткою бузьки…

Явтух протер очі: що це таке? Перед самим його носом знову стоїть вчорашня руда старушенція.

– Не журись, козаче! – каже вона. – Дай лише мені знайти і добряче провчити того клишоногого, що тебе вчора зобидив. Зараз тебе миттю занесу додому.

– Кого знайти? Якого клишоногого?

– Та чорта! – аж заскрипіла зубами відьма. – Того клятого бузувіра! Він тепер якраз замкнувся в ^млині з твоєю судженою і сидить там, оситник пулькатий!

– З моєю судженою? – скрикнув Явтух. – Вези мене, розпропаща душа твоя! Вези, а як ні, то заприсягаюся, що змелю тебе на тютюн!

І, вискочивши на спину відьми, Явтух стис її колінами, скинув з себе жіночу хустину і, закасавши рукави, підняв м’язисті кулаки. Відьма спочатку похитнулась і затупцяла на місці, але поволі випросталась, підстрибнула і стала підніматися з ним у повітря. З вікна палацу визирнула голова чорного араба й сипнула прокльонами, рука його з шаблею грізно змахнула в повітрі, але Явтух із відьмою були вже далеко-далеко…

Явтух лише дивувався, як відьма, не рухаючи ні руками, ні ногами, летить, наче хмара під вітром. Вони вже були так високо, що іще на всій землі сіріли сутінки, а вже вдалині виднілася червона куля сонця, яке мовби купалося у хвилях велетенського озера, збираючись вийти на ясне небо…

– А яке ж то озеро, тітонько? – спитав Явтух.

– Се астраханське море. Там багацько солі, а ще більше доброї тарані і різної риби.

– Е! – відсахнувся Явтух.

Просто в очі йому налетіла легка прозора хмаринка, і він щез у ній, наче у хвилях срібного серпанку. Коли вилетів знову на світ, на волоссі його і сорочці заблищали краплі роси, а хмарка далеко-далеко внизу синіла маленькою цяткою…

Коли вже свінуло, Явтух побачив ранніх жайворонів, що тремтіли в повітрі срібними крильцями. Очка їхні ще були заплющені, а вони в світлому повітрі, напівсонні, вже славили своїми піснями сонце.

З комина сільської хати вилетів у срібній одежі світлий дух, тримаючи в руках непорушну дівчину.

– Що це таке? – спитав Явтух.

– Янгол Божий забирає в небо душу щойно померлої дівчини!

«Чи ж не моя це Найда?» – подумав Явтух, але, придивившись, заспокоївся, бо то була не вона.

Раптом погляд його упав на розпластаного попід хмарами коршака, який пильно вдивлявся вниз, вибираючи собі ранкову страву. Явтух хотів було дати йому доброго копняка, але передумав, щоб не робити галасу.

– Ой, а це що таке? – сполошився парубок. – Наче жар палає? Може, то чумаки ліс підпалили?

– Се город Київ, а в ньому так золоті бані соборів горять!

«Ого! – подумав Явтух. – Яке ж пишне місто Київ! Мабуть, у ньому вже й ранкову службу благовістять?» І він ще уважніше почав приглядатися до того, що відбувалось внизу.

– Послухай… як там тебе… Мавра Онуфріївна, чи що?.. Диви, як народу повалило на вулиці. Чи це не ярмарок, часом?

– В Києві кожен день ярмарок: уже такий, хлопче, город удався! – відказала відьма. І полетіла ще швидше.

– Ну, а це що за диво витанцьовує?

– А то танцюють баби нехрещені, виходять кожного ранку на світанні з розпущеним волоссям на високі могили й зустрічають сонце. Треба поспішати, мусимо півнів обігнати!

– А то ж як?

– А так, що перші півні вже давно проспівали. А до третіх треба все скінчити.

– А оце там що за срібні стрічки, наче змії по лугах в’ються?

– То, козаче, ріки Дінець і Торець з молодшими братами своїми. То ріки, на яких живуть щастя й заможність, на яких ніколи не було нудьги і де ніхто не знав, що таке брак вареників та горілки!

Не встигла вона договорити, як уже земля, болота, городи й Ізюмський ліс помчали їм назустріч.

– Тихше! Тихше! – кричав Явтух, каменем падаючи на криву березу, що росла біля самої мірошникової хати.

– Нічого, хлопче, сиди лишень тихо! – відповіла відьма і, мов пір’їна, опустилася на землю біля порога хати. – Тепер злізай з мене і відчини двері. Твоя дівчина їх перехрестила, і я туди не ввійду!

Явтух зіскочив на землю і взявся за клямку, але відьма його спинила:

– Стривай! Чортяка тепер спить, нализавшись, як москаль серед ярмарку. То ти його не буди, а йди просто в комору і виведи звідти свою дівчину. А з клишоногим я вже сама собі раду дам.

Явтух обережно наблизився до комори, але відчинити двері не наважився – адже там спала його суджена, міг її сполохати. Він припав губами до шпарини і тихенько покликав:

– Найдо! Найдусю! Вставай!

– Хто там? – спитав ледь чутний голос.

– Я, Явтух… твій Явтух, моя кралечко!

– А коли ти Явтух, то перехрестись так, аби я побачила.

Явтух перехрестився і двері тихо скрипнули. Молодята кинулися одне одному в обійми.

– Який же ти чудний, Явтусю, в цій одежі!

– Нічого, моя зіронько, підем звідси. Потім тобі все розповім.

Тільки тепер, виводячи дівчину з хати, побачив Явтух, яке потворисько лежало на столі, звісивши рогату голову. Щойно вийшли на ґанок, як відьма у ту ж мить стрибнула до хати і звідти враз залунали крики, сварня, вереск, галас, а ще за пару хвилин задихана відьма виволокла за чуба удаваного козака…

– Ось я тобі, стерво! – вищала вона, тріпаючи чорта за волосся, як то бува, коли льон тріпають. – Ось я тобі! Тепер не скажеш, що не пиячиш та за дівками не вганяєш!

– Та що ви?! Та помилуйте! – кричав жалібно сатана, набравши знову свого природнього вигляду.

– А ось тобі! На! На! За дівками?!

Град кулаків сипався на сатану, і не знати, що б далі було, якби не прокричали півні й відьма, ухопивши своє горе за хвіст, не злетіла в повітря й не зникла в тумані…

– Ось тобі й на, – усміхнувся Явтух, пригортаючи Найду. – Так йому й треба, вражому синові! Чи ти ба, як обоє чкурнули! Чисто тобі, мов жиди з краденим гиндиком!.. Ох і нічка! Хай їй грець!

– Еге, – згодилась Найда. – Але де ж ти був увесь час?

– В Криму був!

– Як у Криму? В самім кримськім царстві?

– В кримськім царстві.

– Любить брехати хлопець! А несамохіть таки повіриш, що він з Криму вернувся, – проказав за їхніми плечима басуватий голос. – Несамохіть повіриш після всього, що зараз бачив.

Молодята озирнулися – на возі сидів старий мірошник і, задерши голову, дивився в небо.

– Зникли, бісові діти! – похитав він головою, втративши в небі й слід по непроханих гостях.

– Ох, я вам історію розповім, Семене Потаповичу! – сказав Явтух, низько вклоняючись. – Таку історію, що ви за своє життя не чули! Тільки віддайте за мене Найду!

Сказавши, завмер, чекаючи відповіді. Найда стояла збоку, опустивши соромливо очі. Мірошник скинув з воза кілька порожніх мішків, зліз на землю, перекинув коневі на спину віжки і, взявшись під боки, замислився…

– Ну, хіба тільки тому, – сказав нарешті, – що я щасливо продав муку в Чугуєві! Хай буде по вашому! Тільки вже ти, братчику, не відкрутишся і розкажеш усе, як було!

Переклад з російської.

ЖИТТЯ ЧЕРЕЗ СТОРІЧЧЯ [8]8
  © Переклад українською мовою. Ю. П. Винничук, 1990


[Закрыть]

Ця оповідь відноситься до нинішнього віку, а саме до 1868 року.

Якийсь Порошин, молодик років двадцяти п’яти, чорнявий, сухорлявий, блідий і вродливий, не так давно закінчив курс в Московському університеті, де уник тодішніх молодіжних заворушень завдяки особливостям своєї натури. Він читав філософів, деїстів, а поруч з ними Й натуралістів, останніх – для порівняння з першими.

Жадібно пробігаючи в газетах повідомлення про надприродні явища, привидів, сомнамбулістів та медіумів, він сам, до речі, не вірив у практичний сомнамбулізм чи медіумізм, особливо у ті його прояви, котрі трактуються і публічно показуються шарлатанами на зразок Юма, Бредіфа, Следа, братів Едді та решти штукарів того ж гатунку.

Приїхавши до Парижа у 1868 році для направи свого слабкого здоров’я, Порошин відвідував лекції різних учених, але не обминав і різноманітних дивин, серед них і сеансів Робер-Гудена, де можна було побачити досліди вищої фізики, явища спектрів, ясновидіння та інші трансцедентальні чудасії, якими спритні й вигадливі французькі штукарі-шарлатани морочать вуличну юрбу.

Якось Порошин сидів у залі такого фізика. На сцені було приспано якусь білявку, яка в цьому стані читала запечатані листи й диктувала рецепти хворим. Все йшло, як по маслу. Цибатий професор сомнамбулізму у фраці, в білій краватці і таких самих рукавичках щебетав з кафедри перед ясновидицею, сиплючи іменами найновіших світил реальної філософії і плутаючи звичаєм французів Шопенгауера з Гартманом і Штрауса з Фейєрбахом. Ставало дуже нудно. В залі було тлумно й душно. Жарівки тьмяно освітлювали море голів. І саме тоді, коли Порошин уже намірився піти, одна з тих голів у червоній східній фесці ворухнулася і пролунав різкий голос:

– Це шахрайство, дурисвітство найгіршої проби!

Всі сполошилися, почали озиратись. Професор зашарівся.

– Грубий обман і брехня! – голосно повторив чоловік із вродливим смаглявим обличчям. – Публіка повинна протестувати!

– Хто ви? – спитав господар вечора. – Так не ошелешують глядачів! Якщо ви не вірите в досліди, то навіщо сюди прийшли? Навіщо платили гроші? Можете їх дістати назад…

– Дурисвітство! – стояв на своєму цей східний чоловік, мабуть, вірменин. – Я не проти сомнамбулізму, а проти таких обманів, які ми тут бачимо… Ви приспали свою співучасницю. Вона не спить, а тому така ж шахрайка, вибачайте, як і ви… Але я вірю в ясновидіння. Я – давній його прихильник і займаюся цим не для розваги.

В публіці, що була мішаниною випадкових людей з підставленими, очевидно, найманими глядачами, зчинилася несусвітня метушня. Вірменин у фесці вискочив на стілець, показуючи руками, що хоче говорити:

– Але я вірю в могутню, безмежно велику силу сомнамбулізму, – сміливо продовжував ламаною французькою мовою, коли все стихло. – Я сам володію даром присипання… І ось вам довід…

– Геть його! За двері! Геть! – кричали підставні клакери з розчервонілими, зіпрілими обличчями.

– Нехай говорить, хай робить свій дослід! – кричали інші.

Знічений, зі скрученою краваткою і розпоротою фалдою фрака, розчухраний маг-професор повернувся на кафедру. Туди ж дали пройти і людині у фесці.

– Я хочу, бажаю, вимагаю, щоб ви самі заснули! – сказав останній, повернувши чорні й розумні очі до професора. – Сідайте, ось так… Складіть руки і спіть… Чуєте? Спіть! Я наказую!

Професор усміхнувся, скривився, але сів, оглянувши громаду розгубленим незадоволеним поглядом. А потім, очевидячки, проти волі заплющив очі, позіхнув… І, на подив присутніх, заснув. Вірменин склав на грудях руки і грізно поглянув на професорового помічника, обскубаного рудого парубка, а потім випростав руку, спрямував до нього розчепірені пальці – і помічник так само закуняв…

Здивуванню публіки не було меж. Всі завмерли, дивлячись на таємничу феску.

– Сеанс закінчено! – сказав вірменин, повільно і гонорово сходячи зі сцени. – Ви бачили! Ось сомнамбулізм!

Зчинилася знову метушня. Всі хотіли поглянути на нього зблизька, перемовитися хоч словом. Але таємничий невідомий щез у тлумі, наче у землю запав.

«Не віриться, – подумав Порошин, виходячи з зали практичної фізики. – Старі жарти на новий лад! Легковіри-французи не здогадались, що, мабуть, і вірменин був так само найманим шахраєм… Професор, помітивши розхолодження публіки і постійне зменшення кількості відвідувачів, вирішив удатися до хитрощів, аби підігріти їхню увагу. Та ж реклама, те ж саме шахрайство. До того ж і не надто оригінальне… Можна пригадати й відому хитрість американського журналіста, який для того, щоби підняти передплату на свій часопис, почав друкувати в інших виданнях дуже різкі й нахабні випади на самого себе від імені вигаданих осіб. Одні виставляли його дурисвітом і махлярем, інші – злодюгою і мало що не вбивцею, треті – розпусником. Все це змусило багатьох не на жарт замислитися: овва! Либонь, то чоловік неабиякий, коли про нього так галасують! Та й почали розкуповувати його часопис».

Минуло з того часу кілька місяців. Порошин вже й забув і про професора-сомнамбуліста, і про вірменина. Та якось ішов зі своїм товаришем Чубаровим через Луврський двір і бачить, що Чубаров розкланявся із якимсь чоловіком у фесці. Порошин пізнав вірменина.

– Як, ти з ним знайомий? – спитав Порошин.

– Іще б мені не знати такої відомої особи! Ми з ним колись мешкали на водах в Німеччині.

– І чим же він такий відомий?

– А він викликає духів, медіум і мало не заклинач зміїв.

– Годі! Ти, певно, жартуєш! – заперечив Порошин. – Звідки тобі знатися з ворожбитами?.. Ось послухай, що я бачив на власні очі.

І Порошин переказав про випадок з професором-ясновидцем. Чубаров замислився.

– Помиляєшся, то не шахрай. Не міг він бути в змові з сомнамбулістом. У цього вірменина, дідько б його дер, справді є деякі здібності… Але я тобі, Порошин, про них не повідомлю…

– А то чому?

– Бо ти за останній час щось дуже схуднув, став іще блідішим, і зіниці оно у тебе дещо розширені, і нервовий ти якийсь такий… Тобі це небезпечно розповідати…

– Та перестань! Розкажи, не муч мене, Я хочу, знати правду. Ти, мабуть, знаєшся з ним ближче/3 курортними знайомими так не розкланюються.

Робити нічого, Чубаров зайшов із Порошиним до кав’ярні на набережній Сени і розповів, що вірменин володіє таємницею переносити людину уві сні на сто років уперед.

– І ти цьому віриш? – спитав з хворобливою усмішкою Порошин.

– Ще б пак, – без особливого настрою відказав Чубаров. – Як не повірити, коли я сам завдяки йому побував у подібній мандрівці?

– І ти не шкодуєш?

– Можливо, з якогось боку навіть прикро.

– Прикро? Чому?

– Та тому, що не хотілося, а довелося прокинутись… У сні було так добре…

– Гм… І як же це він робить?

– Дає, уяви собі, якісь пігулки…

– Ох і спритні ж ті азіати! – роздратовано засміявся Порошин. – Ну, чи ж можна так морочити людей? Та він ще чого доброго й гроші дере?

– Аякже. Ше й немалі.

– Гм… Щоб мені рука всохла, коли я дам йому хоч би зламаного шеляга за ті брехні.

Чубаров, однак, був переконаний, що Порошин все ж не втерпить, але боявся за його здоров’я, котре ледве чи придатне було, на такі досліди.

Так воно й сталося.

Дізнавшись від товариша адресу вірменина, Порошин найняв фіакра і покотив на майдан Трона.

Вірменин мешкав з молодою і гарненькою дружиною. Гостя він прийняв не надто приязно.

– Ви можете перенести мене в майбутнє життя? – почав просто з мосту Порошин.

– Так… але тільки в майбутнє життя на землі.

– Звичайно… А де саме і коли ви мені дасте пожити в майбутньому?

– Та тут-таки, в Парижі… Інакше й неможливо. Ви заснете в моїй кімнаті і очуняєте в ній же за сотню літ. Тобто прокинетесь за секунду після того, як заснете.

– Нісенітниця! – з хвилюванням проказав Порошин. – Це, напевно, будуть якісь галюцинації від наркотичних засобів. Чув я про такі штуки!

– Видно, що ви вже пробували робити подібні експерименти, – сказав, усміхаючись, вірменин.

– Авжеж… піддався якось намовам одного індіанина…

– Тільки я не вдаюся до жодних наркотиків. Ви все побачите самі на власні очі. Мої засоби шкоди не завдають, дістав я їх від батька на своїй батьківщині, у Вірменії… Слабими є сили смертних, але дечого досягли мудреці Сходу. Знаєте напис на статуї богині Ізіди: ніхто ще не бачив мого обличчя?… Так, воно буває відкритим для небагатьох.

– Кому відкрите? Не вірю! А вже в Азії – шахраїв різноманітних хоч гать гати! Я про це дового думав… А врешті, скільки коштує ваш дослід?

– По сто франків за день, а якщо за тиждень, то дещо дешевше – п’ятсот франків за сім днів.

– Тобто як за сім днів?

– Ну, ви прокинетесь і, скажімо, захочете прожити в тому віці, себто в 1968 році двадцятого сторіччя, рівно сім днів… От за кожен день і внесете платню…

– Коли внесу?

– Заздалегідь, звичайно…

– Ха-ха-ха-ха! Оце знайшли дурника! Та це з вас потрібно взяти гроші, а не з мене!

– Не знаю, що ви тут знайшли смішного. До мене зверталися поважні вчені й буржуа… Дуже впливові особи зверталися до мене й до моєї дружини.

– Які особи? І чому також до вашої дружини?

– Таємниця дісталася нам від її рідних, пешаварських вірмен. Нас запрошували до Іспанії, Італії і навіть до Мексики. Іспанська королева двічі засинала, а покійний мексиканський імператор, бідолашний Максиміліян, нагородив мене навіть орденом.

– Гаразд, – махнув рукою Порошин. – Ось вам п’ятсот франків.

– Це для мене, – сказав вірменин, відраховуючи гроші. – Але ж потрібні гроші і для вас.

– Які гроші? Для чого?

– Ви ж бо прокинетесь в наступному сторіччі проживете там цілий тиждень. Вам потрібно буде щось їсти, пити. Мабуть, забагнете й задоволень.

– Скільки потрібно?

– А це залежить від вас самих… Зважаючи на ваші схильності. Я ваших звичок не знаю.

– Одначе… мені щось таке визначити важко… я там, розумієте, не жив… Ото халепа! Навіть смішно…

Порошин, проте, вже не сміявся. Очі його були суворі і з гострим лихоманним блиском дивилися кудись далеко. Поблідлі вуста тремтіли.

Після хвилинних роздумів вірменин сказав:

– Гадаю, цих грошей вам вистачить… Я влаштую їхній обмін і вручу їх вам перед сном. А пізніше ви повернете мені мій зарібок.

– Може, потрібен вексель?

– Ні, я вам і так вірю. А ось одяг вам потрібен.

– Який одяг?

– Та через сотню років, гадаю, не у цій жакетці й вузеньких панталонах будуть ходити. Але я вам і тут допоможу. Моя дружина має на такий випадок запас.

Вірменин вийшов до покою дружини і виніс звідти картонне пудло з одягом, шкіряний мішечок, якусь дивну скриньку і невелику сковорідку.

– Оце вбрання, в якому парижани ходитимуть за сто років. А це майбутні гроші.

Він вийняв з пудла просторий шовковий напівжупан, або скоріше напівхалат яскравого, небаченого східного кольору, що сягав до колін, такі самі широкі панталони, ще яскравішу хустину на шию і м’якого солом’яного бриля, що скидався на парасолю. З мішечка він висипав жменю золотих монет з французьким написом на одному боці: «Рівність, свобода, братерство. Французька республіка 1968 р.», а на другому – із якимсь східним письмом, чи то арабським, чи єврейським.