Текст книги "Огненний змій"

Автор книги: Николай Гоголь

Соавторы: Орест Сомов,Григорий Данилевский,Григорий Квитка-Основьяненко,Марко Вовчок,Пантелеймон Кулиш,Николай Костомаров,Иван Гавришкевич,Фома Куприенко,Федор Заревич,Митрофан Александрович
сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

– Дурниця! – сказав Порошин. – У французів ніколи не буде республіки… Вони за натурою монархісти, а за смаком – фетишисти… Та й ви ж ризикуєте. Якщо агенти Людовіка Бонапарта побачать у вас ці монети, то матимете клопіт з поліцією.

– Це вже моя справа.

Він роздмухав сковорідку з жаром і вийняв зі скриньки декілька чорних, лискучих, наче виточених з агату, зерен.

– Це пігулки. Ви їх проковтнете одну за одною… Тут рівно сім пігулок. Отже, ви, проспавши тут сім днів, рівно стільки ж днів проживете в наступному сторіччі… Зрозуміло вам? Але є ще одна умова. Не моя, а тих, хто зоставив нам оці зерна.

– Яка? Говоріть скоріше: не мучте, бо мене вже лихоманить.

– За кожен день життя в тому сторіччі ви одним роком менше проживете в цьому… Умова, вибачайте, не абияка, і я вас про це попереджую. Розважте наперед, ніж заснете.

– Давайте ваші пігулки, я згоден! – сказав, розпаленівши, юнак. – Не хочу відкладати.

Вірменин допоміг йому перевдягтися. Непомітно увійшла дружина і зашторила вікна, потім кинула на жар пахучу смолу бурштинової барви. В кімнаті відразу почав розповсюджуватися млосно-солодкий п’янкий запах.

– А що це за написи на звороті монети? – спитав Порошин. – З якого це дива у Франції карбуватимуть на національних грошах азійське письмо?

– Про це ви дізнаєтеся самі, коли проковтнете пігулки.

Порошин взяв на долоню зерна, зиркнув на них і швидко проковтнув одну за одною. Вірменин показав йому на ключ у дверях, карафку з водою, потім розкланявся і вийшов разом з дружиною.

«Подивимось, – подумав юнак, замикаючи за ними двері: – Якщо спробували обдурити, я їм цього не подарую. Про все розголошу в газетах».

Він підійшов до столу, випив махом склянку води і визирнув у вікно на майдан Трона. Сутеніло. Сонце останніми променями золотило дахи, колони з погруддями королів, водограй і гілля старих каштанів. Незрозуміла чарівлива знемога охопила Порошина. «Ні, не піддамся! Наперекір не засну і подивлюся, що буде!» – сказав собі він, крокуючи туди й назад м’яким килимом.

Чи довго так ходив, згодом пригадати не міг. Підійшовши до вікна, знову визирнув на майдан і протер очі – майдан Трона наче затягло імлою. Порошин сів на канапу й схилив голову. «Та що це зі мною? Я мало не дрімаю!» А за хвилину уже не міг боротися з сонливістю й таки ліг і заснув.

«…Ні, чорт забирай, не засну! Не засну за жодні скарби світу!» – шепотів Порошин, намагаючись побороти солодкий сон. Це йому начебто вдалось. Він став і підійшов до вікна. Що за диво? То й же самий майдан Трону, ті ж колони з погруддями, водограй і каштани – але мовби й не ті. Сонце било скісними фантастичними жовто-рожевими променями. Пахло п’янкими лілеями, конваліями й акацією. Голова кружеляла, наче весною. Вулиці вирували народом. На балконах і в вікнах лопотіли веселі прапори і знамена. Либонь, настало яке свято. Восьми– й десятиповерхові будинки знизу до верху були обвішані хромолітографічними картинами на зразок вивісок. Не чутно було ні звуку підків, ні коліс. Дивного виду екіпажі, кількаповерхові омнібуси, карети, барвисті паланкіни рухалися серед залитої асфальтом площі на оббитих гутаперчевими шинами колесах – так принаймні подумав Порошин – і по гутаперчевих рейках, а головне – без допомоги коней і пару. «Мабуть, за допомогою стиснутого повітря! – здогадався юнак. – І скільки ж тут грамотних, скільки охочих до читання газет!» І справді, всі пасажири сиділи з розгорнутими газетами… За площею виднілася частина нової міської стіни, що оточувала Париж. Простим оком можна було розгледіти, що на стіні крокувала в дивнім довгім вбранні озброєні вояки, а над вежою майоріло червоне знамено з зображенням жовтого дракона.

– Що за кумедія – дракон! – здивувався Порошин. – І звідки в Парижі дракон? Наче уві сні, хоча я вже не сплю…

Охоплений цікавістю, Порошин спустився на вулицю.

Опинившись на асфальтованій на зразок узорного паркету бруківці, він перш за все переконався, що перебував справді серед тих же знайомих йому парижан: жвава французька балачка, веселі вигуки, жарти, азбука написів на вивісках – все доводило, що це таки Париж. Але як, із ким і про що йому заговорити? Адже він із далекого дев’ятнадцятого, і ці люди відразу його розпізнають або просто, не зрозумівши, візьмуть за божевільного, підозрілого та ще, чого доброго, арештують, зачинять у в’язниці. Що в нього з ними спільного? І як ці нові люди зустрінуть його спосіб розмови, звороти думки, словниковий запас?» Треба спитати книгарню, чи книгозбірню, а ще краще кафе-ресторан!» Там він сам без чиєїсь допомоги довідається про нове життя… А проте ні, не буде він нікого запитувати. І Порошин рушив на пошуки кав’ярні, а знайшовши, взяв зі столу газету «Геній XX віку» і, сівши в куточку, почав читати.

Що далі він читав, то більше мигтіли в його очах різноманітні дивиса: розклад підземних поїздів між Англією та Францією, експедиція зі всеслов’янського порту Константинополя в центральне море Африки, що було штучно створене на місці піщаної Сахари, куди спустили воду з Середземного моря.

В передовиці одної з газет Порошин натрапив на фразу: «У старі часи після повалення династії Бонапартів і, як відомо, під час владарювання нині згаслої династії Гамбеттидів…» Волосся ворухнулося в нього на голові, і він з острахом озирнувся, чи не бачить його за читанням таких жахів поліцейський сержант.

«Невже словоблуд Гамбетта міг справді коли-небудь змінити у Франції династію Бонапартів? Але ж хто тепер править французами?» Ледве він про це подумав, як йому в очі потрапила нова, ще загадковіша фраза: «Милістю Божою і волею владарюючого високого народу китайського, ми, європейські міністри його світозарної величності імператора Китаю І богдихана Європи…»

«Як? Китайці? – сполошився Порошин. – Оце диво! Звідки це взявся у Європі богдихан? Кого б це детальніше розпитати?.. Але ні, не варто звертати на себе увагу. Простіше буде звернутися до підручника історії чи купити календар».

Порошин підійшов до буфету, випив чарку чогось спиртного, котре пахло шафраном та імбиром, і закусив канапкою. Остання теж звернула на себе його увагу: виявилося, що то була скибочка хліба з «пташиним гніздечком». Буфетник і прислуга мали голені голови й довгі заплетені кіски, що спадали на плечі з-під чорних шовкових китайських шапочок. Відвідувачі сиділи з віялами, на головах військових були ширококрисі капелюхи з кульками і павичевими пір’їнами. Всюди прозирала китайщина. Все це приваблювало французів, як відомо, і в минулі часи, бо завше можна було знайти прихильників усілякої «хінерії».

Знайшовши книгарню, юнак купив собі календаря, і те, що він з нього дізнався, ошелешило його ще сильніше.

Виявилося, що китайці, яких ще в середині XIX сторіччя було близько трьохсот мільйонів, уже в ті часи починали дивувати політико-економістів страшенно швидкими темпами зросту свого населення. Наприкінці XIX сторіччя їх нараховувалося вже до п’ятисот мільйонів, тобто половина всього населення на землі. А в першій чверті XX сторіччя населення Китаю виросло до семисот мільйонів. Мешканці Небесної Імперії, змагаючись зі своїми сусідами японцями, перейняли в Європи всі практичні знання, а особливо геніальні технічні винаходи в мистецтві війни. Вони завели велетенську армію, котра лише на суходолі налічувала п’ять мільйонів, і здоровенний паровий флот на сто моніторів і вдвічі швидкохідних парових крейсерів. Покривши свою країну мережею залізниць, котрі дійшли в них до Західного Сибіру й Афганістану, вони спершу підкорили і проковтнули розпещену Японію, потім завоювали і перетворили на колонію Сполучені Штати Америки, в чому їм допомогла нова громадянська війна Північних і Південних Штатів, яка заповнила собою початок XX сторіччя і викликана була ганебним суперництвом двох тодішніх президентських династій. Переселивши до завойованої Америки надлишок свого народу, який юрмився уже за нестачею землі на плаваючих будівлях, китайці звернули свою увагу на Європу. Вони послали флот в Атлантичний океан, де 1930 року відбулася колосальна морська битва китайських моніторів з моніторами ще існуючих тоді самостійних держав – Англії, Франції, Італії та Німеччини. Справа вся вирішилась завдяки особливим підводним китайським «мінам-гарматам», котрі підпливали під європейські монітори і, вистрілюючи бомби, начинені динамітом, підривали й топили ці колись могутні кораблі.

Європа в 1930 році була завойована Китаєм…

Окремі держави, що були колись сильними й славними, як Франція, Англія, Італія та Німеччина, і які самі колись підкорили ряд другорядних країн – Іспанію, Австрію, Швецію, Данію – були в свою чергу завойовані й ліквідовані як держави китайцями. Переможці припинили їхнє самостійне існування і перетворили, як і Америку, на свою колонію. З’явилась федеративна Європа, якій богдихан для втіхи туземним ученим і публіцистам дав назву «Сполучених Штатів Європи».

Порошин з трепетом почав дошукуватися в календарі відомостей про долю Росії. Вона на його втіху вціліла завдяки дружньому для китайців нейтралітетові, який вона оголосила під час нашестя мешканців Піднебесної Імперії на Європу. Це вона вчинила, не забувши Англії Пальмерстона, Франції – Наполеона І його нащадків, Австрії – її вічні зради й підступи, Німеччині – Бісмарка, «який тиснув слов’ян до муру». «Дісталося кожній сестрі по цебрі!» – радісно подумав Порошин.

Богдихан за дружбу до Росії дав можливість слов’янам нарешті прогнати турків до Азії і створити на Балканах окрему слов’яно-грецьку державу. Крім того, росіяни завдяки залізниці від Уралу до Хіви розгромили англійців у Пешаварі, вигнали їх зі Східної Індії й заклали третю російську столицю в Калькутті. Тим часом богдихан обложив європейський материк важкою щорічною даниною – в мільярд франків – і обов’язком обробляти на своїх фабриках виключно китайську сировину. Богдихан ліквідував усі європейські армії і флоти, замінивши ці війська цивільною китайською жандармерією, китайці оточили столиці і міста китайськими мурами, але зате дозволили кожному зі штатів Європи влаштовувати своє життя за колишньою американською системою, на свій особливий лад – без права носити чи мати яку б то не було зброю. Навіть ножі й виделки зникли з використання, вся Європа їла тільки ложками й палочками.

Німеччина при цьому зберегла свій «юнкерський ландтаг», Італія – «папство», Англія – «палату лордів» і «майорат», Франція – спочатку «комуну», а потім «помірковану республіку», президентами якої з 1935-го по 1968 рік були діячі з різними голосними прізвищами, поміж якими Порошин нарахував п’ять Гамбетт і дванадцять Ротшильдів. Коли закінчилася династія Гамбеттидів, Франція опинилася під владою президентів-євреїв з банкірського роду Ротшильдів. Євреї-адмірали у цей час командували французьким флотом в океанах, євреї-фельдмаршали оберігали французькі кордони і євреї-міністри з президентом в пейсах і ярмулці зустрічали богдихана Цаодзи, коли той нещодавно відвідав Париж. Саме тому ось уже другий тиждень паризькі вулиці були прибрані прапорами.

Вийшов Порошин з книгарні, коли вже зовсім звечоріло. Вулиці й площі Парижа горіли яскравими, як денне світло, електричними сонцями. Зголоднівши, він зайшов до ресторану, що називався «Сонце світу – Пекін», де вся обслуга була зодягнена на китайський манір. Порошину подали печеного фазана і рисову кашу. Він заквапився їсти, щоб не спізнитися до театру. Але тут помітив, що інші відвідувачі під час їжі брали зі столу якісь трубочки і приставляли їх до вух. Запитавши в гарсона, вияснив, що це «телефон», який поєднується дротом з різними театрами – оперою, водевілем чи концертною залою, – та що за невелику платню можна за столом стежити ще й за будь-якою паризькою чи навіть віддаленішою сценою.

Порошин приклав до вуха одну зі слухавок і почув оплески, якими публіка зустріла актрису в «Комедії Французькій». З іншої слухавки линули ніжні рулади концертної арії, яку виконував, уславлений кантонський співак. Виходячи, ще послухав і третю трубку: там лунала промова про перевагу реального елементу в мистецтві, а саме– про остаточну заміну фотографією всіх видів живопису.

Так от день за днем і жив Порошин у новому Парижі. Грошей йому вистачало, бо все тут було дуже дешеве. Він відвідував найрізноманітніші розваги. Особливою прихильністю парижан користувався велетенський залізо-камінний Колізей. В моді були звірині бої, бій биків, бої нижчих людських рас із тиграми та левами, кінські перегони з невірогідними перегонами – через порохові льохи з запаленими смолоскипами, через динамітні батареї – та битви півнів зі щурами. Усе це відбувалося в Колізеї. Ролю древніх гладіаторів виконували мешканці озера Ніанзе і Танганаки в Африці. Коли на арені Колізею лилася звірина або людська кров, паризькі кралі пили шампанське і шпурляли переможцям розкішні букети.

Порошин переходив з Колізею до численних кафе-шантанів, а від них до бенкетів з молодими людьми, серед яких здобув чимало знайомих. Дізнавшись, що перед ними росіянин, парижани були з ним особливо люб’язні, хоч він і не церемонився в бесідах з ними.

– Та облиште, яка ж це у вас республіка, коли ви підкорюєтесь китайському богдиханові і в його декретах йменуєтесь рабами? Де ж ваша свобода?

– О ці китайці… вони наші друзі…

– Та які ж вони вам друзі, коли ви платите їм данину, а їхнє знамено майорить над мурами колись славного Парижа?

– Зате ми позбулися царства адвокатів… Нема більше адвокатів. Є тільки прокурори і люблячий богдихан.

Виявилося, що правосуддя в XX сторіччі вдосконалилося. Давно помітивши, що спиртні напої і частково хлороформ розв’язують язики, тодішні вчені стали робити хитромудрі досліди й винайшли особливу рідину, з якоІ добули газ, що назвали його алколохлоралом. Напускаючи цей газ в окрему кімнату, де перебували підсудні або підозрювані особи, змушували останніх втрачати силу волі, після чого вони диктували стенографам усе, що робили і говорили, все, що було у них в сокровенних помислах. Відтоді відпала потреба в поліцейських допитуваннях, попередніх і процесуальних розслідуваннях, утримуванні таємних сищиків і таке інше.

– А крім того, ви завше пишалися свободою і м’якістю своїх звичаїв, а у вас оно і тепер існує страта.

– А як же без неї? Кожен народ має право забезпечуватися від злочинців і злодюг!

– Або ще така недоладність… Ви пишаєтеся республікою, рівністю, свободою, а у вас, крім китайського гніту, є ще й місцевий – єврейський! Крім багатьох попередніх династій, маєте тепер династію ізраїльських президентів Ротшільдів… Вибачайте, але це ганьба! Євреї посіли у вас престол Генріха IV і Людовіка XIV, банкіри, біржовики красуються в фотелях Робесп’єра і Мірабо?.. Цього не передбачала історія навіть таких торгашів, як англійці. У них теж були свої Ротшільди, але вони у них не йшли далі банкірських контор і вогнетривких кас.

– Це ми змушені були зробити.

– Чому змушені?

– Євреї на початку сторіччя через свої банкірські контори заволоділи всім золотом і сріблом. Тиснучи на біржу, вони здобули непереможний вплив і на виборні класи Франції. Зате при першому ж президентові з роду Ротшильдів у нас настав справжній фінансовий рай: повна рівновага прибутку з витратами в бюджеті, влаштування всіх оборудок на акціонерний лад і остаточне введення паперових грошей. А ще в наших будинках зникли лампи, печі й графини.

Порошин остерігся уточнювати, чому названі речі зникли, але незабаром особисто переконався, що кожен будинок і кожна квартира в новому Парижі діставали тепло, і світло і воду зі спільного резервуару, що був за кілька кілометрів від міського муру. Все обмежувалося кранами: повернеш один – у кімнаті засвітиться яскрава електрична жарівка, повернеш інший – наливається вода, певернеш третій – в холодній кімнаті стає тепло.

Порошин для цікавості сам поїхав подивитися на той резервуар. Показував його юнакові жвавий і балакучий француз, що скидався більше на італійця і мав прізвище Бонапарт.

– Ви маєте таке голосне прізвище? – здивувався Порошин. – Мабуть, ви походите від правлячої колись династії?

– О пане! Ви маєте рацію, чимало чого було в давнину! Але нам, скромним і вірним слугам богдихана, нема діла до минулого цієї щасливої країни… Ви, як іноземець, можете зустріти з нашого роду і гарсонів, і шматярів, і продавців каштанів та газет. То все мої дядьки й брати… Завдяки можливості мати багато жінок, у кожного з нас велика кількість родичів.

– Багато жінок? І то у Франції?

– Цей привілей дарували нам Ротшільди. Адже у Авраама й інших праотців було по кілька жінок. Ну, а ввівши юдейську віру у щасливій та квітучій Франції, наші нові правителі рекомендували і цей звичай.

– О, то у вас ще й єврейська віра?

– Якщо хочете знати, то в нас нема тепер уже жодної віри. Китайці до цього ставляться байдуже і дали нам повну свободу. Проповіді у нас замінені повчальними недільними передовицями міністерських газет, а більшість обрядів – нотаріальними актами.

– А який, цікаво, у вас шлюб? Цивільний чи також китайський? І на які терміни?

– Шлюб у нас справді китайський, тобто пристосований в дусі віку до форм юридичної підтримки майна, житла тощо. Шлюб може тривати рік, місяць і навіть ще коротше. О пане, китайці – перші люди в світі!

Особливо дивували Порошина паризькі жінки, котрі носили неймовірні костюми, а, вірніше, ходили взагалі без костюмів. На вулицях і в гостях вони мали на собі щось на зразок легких широких, в китайському стилі, бурнусів, сандалів і капелюшків. А вдома і на театральних сценах замість одежі, мов дикуни, мали тільки красиві, прикрашені коштовними штучними камінцями пояси, а на ногах, руках і шиях – золоті, срібні чи алюмінієві браслети, перстені, намиста. Кожна тільки те й робила, що купалася, напахчувалася, заплітала волосся, їла, відвідувала театри, звірині бої і закохувалась…

Для Порошина, взагалі стриманого і не прихильника пустих розваг, почалася низка таких ексцентричних пригод, такої душевної метушні, що він сам собі не вірив, дивуючись, звідки в нього береться таке пустодзвіння. Гулянки з вуличними босяками, сидіння на бичачих та півнячих боях, вечері з розцяцьканими красунями, відвідини кінних перегонів та інші розваги настільки замотали йому голову, що він, і так слабовитий, остаточно знесилився.

Він найсильніше потім пам’ятав свій останній день, проведений 1968 року.

У цей останній, сьомий день, в останні години й хвилини перед тим, як умовно прокинутись, Порошин, люто й несамовито регочучи в очі якомусь французкому академікові, роздратовано повторював:

– Ви все винайшли і все вигадали! Треба вам віддати належне! Ви несете на собі ярмо євреїв і китайців, а літати в повітрі все-таки не зуміли і не винайшли… Досягли цього все-таки росіяни, росіяни, росіяни!.. А які у вас звичаї? Який у всьому цинізм! Хоча б ці костюми ваших жінок! Ха-ха!.. Одні перстені та пояси, мов у дикунів!

– Але дозвольте! – втрутився француз. – Ви, хоч і росіянин, але хіба у вас не введено такої ж моди? Париж і тепер у цій галузі законодавець. Звідки ж ви, що цьому дивуєтесь?

– Я з Крайньої Півночі, з Колими, – знітився Порошин. – Та не в цьому справа… Далі. Ви до решти зруйнували цноту і дівочість нареченої, знищили святу ролю матері! Всі жінки у вас кокотки! У вас тут несусвітній і дикий бенкет найнижчих інстинктів.

– Зате ми позбавлені забобонів, у нас всюди поклоняються природі.

– Можливо, це й потішно, але дико! У вас повний занепад мистецтва, поезії, живопису, музики! Ваш живопис замінено китайщиною – мертвотною, сухою, ремісницькою фотографією, котра всюди пролазить і все поглинає!

– Зате це дешево і дуже схоже на природне зображення, – боронився академік.

– Ні, ні і ні! Фотографія – це тільки відбиток одного дрібного моменту природи! Художній живопис – могутнє люстро природи в її повному й ідеальному об’ємі!.. Потім музика – Боже мій! – що у вас за музика? Вагнерівщина, яку довели до абсурду!.. Чули про Вагнера?

– Це хто такий? В давнину були Моцарт, Бетховен, Россіні. Про Вагнера ніхто не чув.

– Був такий один дивак, що виробляв з музикою, наче з кроликами, досліди й різні там штукарства. Ви, теперішні французи, розвинули його ідеї і показали достеменно, в які нетрі нас вів цей борець за музику майбутнього… Мелодія у вас щезла, її більше й сліду нема! Ні пісні, ані колишнього чудесного французького романсу… Хвилі беззмістовних тонів і звуків без жаги і виразності– хаос!.. А нарешті – куди ви поділи драму і високу комедію?

– А це що таке?

– Ви замінили комедію і драму на цей дурнуватий водевіль з гидкою кашею цинічних вуличних сцен! Ви замінили колишню оперу шансонетними дивертисментами! Але ж і ваші шансонетки суспіль позбавлені хоч би й тіні мелодії, живого мотиву!..

– Ми, реалісти, на жаль, вас не розуміємо! – одізвалися свідки цієї суперечки. – Ви, пане, наче вийшли з якогось трухлявого архіву, або з іншого світу.

– Так, маєте рацію! Я жив і дихав іншою епохою. Я вас не розумію і щиро співчуваю, бо ви зневажаєте все, що не веде до практичної щоденної користі. Ви відкинули ідеї великого філософського циклу і дали розвій одному – практичним і технічним наукам та ремеслам, які не піднімалися над землею. Ви віддали промінь сонця за жменю добрива, пісню вільного поетичного солов’я за ремиґання розгодованого на м’ясо вола, а Вольтера і Руссо – за йолопа Лібіха і другого такого ж телепня Вірхова!

– Зате ми вірні природі! – повторив академік, запалюючи кальян з опіумом.

– Зате вас, вільних французів, розгромили і завоювали китайці і поневолили євреї! – роздратовано кинув Порошин за мить перед тим, як розчинитися в повітрі на очах ошелешених парижан.

Переклад з російської.

______________________________________________________________________________________________

Сомнамбуліст– сновида.

Xінерія– китайщина.

Монітор– малий військовий корабель-панцерник.

Гамбетта Леон– французький міністр внутрішніх справ та президент парламенту в 1870-1882 роках. Був переконаним антиклерикалом.