Текст книги "Огненний змій"

Автор книги: Николай Гоголь

Соавторы: Орест Сомов,Григорий Данилевский,Григорий Квитка-Основьяненко,Марко Вовчок,Пантелеймон Кулиш,Николай Костомаров,Иван Гавришкевич,Фома Куприенко,Федор Заревич,Митрофан Александрович
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц)

Огненний змій

Широковідомі та забуті твори української фантастики XIX сторіччя.

У СВІТІ ФАНТАЗІЙ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Ця книжка, увіч переконуюсь, незвичайна. Уже те, що вона поповнює багатотомну бібліотеку української фантастики, започатковану видавництвом «Молодь», напевне викличе немалий інтерес, адже йдеться про один із найчитабельніших жанрів літератури; що ж до цієї книжки зокрема, то вона сама від себе неймовірно захоплююча, бо таки вперше зібрала чудові зразки української романтичної фантастики.

Загалом широке коло читачів під фантастичною літературою розуміє наукову фантастику, тобто художні спроби людей уявити майбутнє людства, мандри у міжзоряні простори, зіткнення з позаземними цивілізаціями, дивовижні технічні винаходи тощо. Така література також уходить до згаданої бібліотеки, та нею не вичерпується коло тем української фантастики, цей піджанр літератури значно багатший і різноманітніший. Виключаємо з цього кола хіба що такий вид фантастики як казка, зокрема літературна, одне через те, що нині казка адресується дітям, а друге – видавництво «Веселка» планує серію томів української літературної казки, хоч в літературі існує ще й таке поняття, як казка для дорослих, що є здебільшого твором-алегорією, і в українській літературі вона по-своєму розроблялася. В передслові до цієї книжки її упорядник Ю. Винничук говорить про давність літературної фантастики у світовій літературі; я ж хочу коротко зупинитися на історії фантастики нашої, бо вона також закорінена вельми глибоко; принаймні вже в «Повісті врем’яних літ» можемо вимітити ряд історичних легенд, уведених до літопису, або ж фантазій про так звану нечисту силу, які є похідними уже християнської літератури, зокрема агіографічної, тобто описів життя святих, інакше її ще звуть житійною літературою. Перший великий збір житійних оповідань маємо з XIII сторіччя – це знаменний «Патерик Печерський», який складається, на наш погляд, з фантастичних оповідань про те, як святі змагалися з нечистою силою, що з’являлися до них ув образі жінок, чортів, страховищ, звірів, навіть ув образах святих чи й самого Ісуса Христа. Житійна література приходила до нас на Україну в готових зразках, перекладалася, по-своєму змінювалася, перероблялася, набувала місцевих рис – цей культурний потік ішов до нас із Півдня (Царгорода) і Заходу, саме на цій основі й постала житійна література, яка творилася здебільшого в релігійних колах і мала дидактично-агітаційний характер, аби прославити й спопуляризувати християнське вчення. Другий різновид цієї літератури– так звані чуда: збір неймовірних випадків, які, однак, мають свідчити про наявність божої присутності в реальному бутті, бо вважалося, що бог виявляє свою силу та й себе через ті чи інші ірреальні дійства. Згадаємо у зв’язку з цим хоч би «Чуда» Афанасія Кальнофойського, видані в Києві 1638 року, чи серію подібних оповідань Петра Могили – така найархаїчніша фантастика також ще в нас не зібрана в окремі збірки, а без її пізнання важко собі уявити й подальший розвиток фантастичної літератури. Агіографічні ж оповідання, часто з міжнародним сюжетом, зводились у збірники «Четьї-Мінеї», найповніший збір таких оповідей склав на Україні Дмитро Туптало наприкінці XVII сторіччя, вони вийшли в чотирьох томах. Цілком фантазійно творились у давній літературі й так звані люцидарії – казкові уявлення про земну кулю з описом дивовижних, цілком нереальних людей та звірів, до речі, звірів описували ще в бестіаріях, а в широко розповсюдженій у нас «Александрії» – повісті про подвиги Александра Македонського, можна помітити також немало фантастичних описів, це, однак, твір перекладний. В цій-таки поетиці постало й оповідання про Сатира Самійла Величка, побудоване на основі сюжету із «Звільненого Єрусалиму» Торквадо Тассо.

Це те підґрунтя, яке передувало появі на Україні романтичної фантастики, що її ще звуть фольклорно-фантастичною літературою. Романтики назагал вельми цікавилися ірреальним, при тому в різних народів по-різному – це залежало від національної психіки й уподобань; окрім того, романтики вельми цікавилися й народною творчістю, будуючи своє світобачення на основі народної поетики. Третє, чим вони захоплювалися, – історія, але не тільки в плані вивчення реального минулого, а як поетичне уявлення про те минуле, хоча таки наші романтики (хоч би М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш) побіч із чисто романтичним баченням історії багато працювали над з’ясуванням історії реальної, однак спонука до цього вивчення була таки романтична – захоплення народною творчістю й народним світобаченням.

При творенні романтичної новели ці спонуки також мали першочергове значення, адже українські романтики, вивчаючи пісні, легенди, народні оповіді, побут українців, натрапили на дивовижно багатий поетичний світ, який не міг не викликати в них цілком закономірного прагнення перетворити ці форми в літературні, через що майже вся романтична фантастика, творена в тому часі, набула вигляду фольклорно-фантастичного – це були, отже, не так особисті фантазії авторів, як реальна праця олітературений народної фантазії.

Українці схильні до фантазувань у силу своєї поетичної вдачі. Вони витворили дивовижний пісенний епос зі складним символічним тлумаченням рослинного й тваринного світу – фантазійний елемент тут грав також немалу роль – зафіксували свою історію у формі історичних пісень, легенд, народних переказів, зберегли в серії народних оповідей такий феномен, як слов’янська міфологія в її українському варіанті, а з тим своє поетичне бачення неба, землі й води.

Демонологічне народне оповідання на нашій землі – це незміряне поле фантазії. Володимир Гнатюк ще до революції спробував його систематизувати, видавши три томи «Знадобів до української демонології», збирали й видавали такі оповідання й інші фольклористи (П. Куліш, П. Чубинський, М. Драгоманов, Б. Грінченко, В. Шухевич та інші). Романтики-оповідачі найбільше черпали саме з цього джерела і саме на цій основі створили явище романтичної фантастичної новели. Матеріал вабив їх своєю екзотичністю, яка давала можливість вразити читача, зацікавити його, пострашити, захопити – саме це романтики й ставили собі за мету. З іншого боку, не зникало й завдання дидактичне, демонологічні сюжети традиційно використовувалися для практичної моральної науки – похідне від давньої літературної засади складати твори учительні. Ці два струмені помічаються в нашій літературі вже в першій половині XIX сторіччя: з одного боку маємо традицію Миколи Гоголя, який творив екзотичне фольклорно-фантастичне оповідання на основі народного демонологічного оповідання, менше дбаючи про дидактичну мету, – його завдання читача захопити, часом посмішити, донести до нього хвилюючу народну поетику українського народу. Ця традиція знайшла пізніше продовження в цілому ряді творів інших письменників (X. Купрієнко, П. Куліш, О. Стороженко, Г. Данилевський тощо). Другу течію започаткував Григорій Квітка-Основ’яненко, який, до речі, М. Гоголя зовсім не наслідував, а працював більше в традиції давньої української літератури, зокрема традиції навчальної, що має започаткування ще к «Патерику Печерському», в житіях, чудах, проповідях старого часу. Цієї традиції дотримувалися й С. Карпенко, І. Наумович, В. Розковшенко, Є. Згарський тощо. Саме таке оповідання згодом, уже в другій половині XIX сторіччя, здобуло тенденцію до переросту в філософську притчу («Казки» Івана Франка), хоч і перша традиція мала в нас постійний розвиток; обидві вони сягли нашого часу, перейшовши почасти у форми магічного реалізму чи химерної прози, що є також різновидом фантастичного художнього мислення.

Таким чином фольклорно-фантастична новела стала ніби національним жанром і створила притаманну собі культуру. Не в усі часи вона розвивалася однаково успішно, спалахи її ми фіксуємо в першій половині XIX сторіччя, в середині і наприкінці сторіччя, з появою неоромантизму (Н. Кобринська, М. Коцюбинський тощо), але в двадцяті-тридцяті роки в літературі Східної України вона пригасає, хоча живе спорадично в літературі Західної України (В. Королів-Старий), і воскрешається на всій українській території вже в 60-ті – 70 роки, тобто у нашому часі. Незважаючи на тривалий період розвитку, такі оповідання ніколи не збиралися в окремі збірники, отже, ця книжка – фактично перший том такого зібрання.

Ще одна цікава риса цього видання: збірка значною мірою перекладена з російської – явище, яке також не зайве пояснити. Українська романтична новела почала творитися саме тоді, коли література україномовна не мала матеріальної бази для самотворення, з одного боку, а з іншого завдання романтиків полягало в тому, щоб нагадати про батьківщину зденаціоналізованому елементу. Де б мали друкуватися українські письменники, коли не існувало українських журналів, українських друкарень, а народові українському відмовлялося в праві називатися окремим народом? Окрім всього, ще існувала міцна традиція, перейнята із середньовіччя, що національна література не обов’язково мала творитися розмовною мовою народу, принаймні на Україні в XVI-XVIII сторіччях, література культивувалася за допомогою низки літературних мов. І хоч ми тепер знаємо не один десяток творів того часу, писаних народною мовою, домінуючого значення в українській літературі вона не мала. Не так важило те, якою мовою писався твір, а для кого і про кого його писали. Отже, Себастіан Кленович в XVI сторіччі оповів світові про Україну й український народ («Роксоланія») латинською мовою, Лазар Баранович оспівував свою землю й народ польською мовою, Самійло Величко створив монументального літописа книжною українською мовою, Григорій Граб’яка – церковно-слов’янською, а палкий патріот землі нашої, автор «Історії русів», написав свій твір мовою російською. Об’єктивно українські письменники мали вкрай обмежені можливості друкуватися рідною мовою (більше можливостей мала тут поезія, яку приймали тоді російські журнали) і зверталися до російської, щоб писати про свій народ (сприяло цьому й те, що в російських журналах першої половини XIX сторіччя була й певна мода на українську тему, про Україну писали й неукраїнці – О. Пушкін, К. Рилєєв, О. Шаховской та ін., мода, до речі, зумовлена активною участю в російських журналах саме письменників-українців). Однак, пишучи російською мовою, письменники залишалися українськими патріотами і прихильниками культури своєї землі (ця традиція протривала в нас аж до кінця XIX сторіччя, і тільки покоління І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесі Українки та М. Коцюбинського з нею рішуче порвало, розуміючи неприродність її). В такий спосіб у першій половині XIX сторіччя на Східній Україні й почало творитися своєрідне явище російськомовної української літератури, і це історичний факт. Часом воно не виходило за національні рамки, а часом ставало явищем міжнаціональним, як ним стала творчість Миколи Гоголя. Скажемо принагідно, що сам Микола Гоголь мав немалі душевні вагання, якого народу письменником йому стати, пробував покинути Петербург чи Москву і переселитися до Києва, пробував писати українською, любив свій народ і оспівував його, через це ми сьогодні не маємо морального права виводити його з контексту української літератури, принаймні ту частину його творчості, в якій описано український народ. До речі сказати, в історіях української літератури, писаних у XIX сторіччі (П. Куліш, М. Петров тощо), Миколу Гоголя й не думали виводити з контексту української літератури, а трактували і як письменника українського. Отож, коли ми визнаємо правильним визначення Ф. Достоєвського, що російська література вийшла з «Шинелі» Миколи Гоголя, то так само правильно буде сказати, що українська романтична новела не буде до кінця зрозумілим явищем без «Вечорів на хуторі біля Диканьки», а український історичний роман без «Тараса Бульби». Микола Гоголь, як, до речі, й Григорій Данилевський, класичний зразок міжнаціонального російсько-українського письменника і, як такого, його й слід, на мою думку, приймати. Так само варто трактувати й творчість П. Байського (О. Сомова), В. Наріжного, О. Кузьмича, В. Горленка і ряд інших російськомовних письменників-українців, тереном опису яких був український народ.

Сьогодні ми також повинні позбутися й іншого упередження, яке донедавна існувало: наївного засудження творів на теми української міфології (демонології) і відкидання всіх жанрів літератури, що не вкладаються у поняття критичного реалізму. Література тим і цікава, що вона складається з багатьох жанрів та стилів, багатьох методів і користується різноманітними засобами самовираження – не будемо її збіднювати, а спробуймо донести сучасному читачеві із неї все, що зберегло естетичне значення.

Ця книжка – одна із віх такого повернення. Читача чекає захоплююче читання. Багато імен, які тут зустрінуться, прийдуть до нього вперше – були вони несправедливо забуті і з літератури викинуті. Настав час воскресити й ці імена, і їхні чудові твори, адже в цій книжці зустрінеться не один справжній шедевр («Журавель» Ю. Юрченка, «Страхи» І. Гавришкевича – це окрім тих, що загально визнані: твори М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Стороженка, Марка Вовчка тощо). З цієї книжки читач вперше зможе переконатися, якої художньої висоти досягла українська романтична фантастика – це рівень, беруся судити, аж ніяк не нижчий від рівня такого ж типу новел в літературах найрозвиненіших

Валерій Шевчук

У ЗАЧАРОВАНІМ ЛЮСТРІ [1]1
  © Ю. П. Винничук, 1990


[Закрыть]

Від упорядника

Жанр фантастики займає значне місце в літературі. Хоч один з її різновидів – наукова фантастика – з’явилася порівняно недавно, але фантастика ненаукова, або ж казкова, існує з часу зародження літератури взагалі. Найперші твори людського генія були фантастичними – це і давньоєгипетська проза, і весь епос стародавнього Сходу, це й грандіозні епічні твори Індії («Магабгарата», «Рамаяна»), Ірану («Шах-наме»), Греції («Іліада», «Одіссея»), Риму («Енеїда»), середньовічної Європи («Калевала», «Парсіфаль», «Нібелунги»). Не обійшлася без фантастики навіть «Історія» Геродота. Фантастами були і Руставелі, і Данте, і Рабле, і Шекспір, і Сервантес, і Мільтон, і Вольтер, і Гете, і Свіфт. Важко назвати великих класиків XIX і XX сторіч, які б не зверталися до жанру фантастики чи то в поезії, чи то в прозі, чи в драматургії.

Не багато знайдеться письменників і в українській літературі, які б так чи інакше не використали якогось фантастичного сюжету. Знайдемо елементи фантастики майже у всіх наших поетів, починаючи від «Слова о полку Ігоревім» до поеми Бориса Олійника «Сім».

До фантастики відносяться й такі жанри, як літературна казка і легенда, алегорія, філософська повість (Вольтер), утопічна (Платон, Лукіан, Мор, Кампанелла і відносно недавно опубліковані в нас романи Хакслі та Оруелла), міфологічна або магічна проза (Маркес, Борхес, Кортасар, Буццаті), химерна (жанр своєрідно український – Олександр Ільченко, Василь Земляк, Валерій Шевчук), абсурдна, сюрреалістична проза і чорний гумор (Віан, Ландольфі, Хармс, Булгаков). До фантастики належить і так звана моторошна проза, коріння якої досить глибокі, але як жанр розквітла вона у XVIII сторіччі, з появою готичного роману, особливого ж розвитку зазнала вже за доби романтизму (Бальзак, Гоголь, Гофман, Меріме, По, Пушкін). Моторошна проза – це зараз один з найпопулярніших жанрів фантастики. На Заході виходять спеціальні часописи й цілі серії цих книжок. Аж три такі серії існують у Польщі: «Оповіді з дрижаками», «Фантастика і жахи», «Моторошні оповіді». За популярністю моторошна проза поступається тільки науковій фантастиці. Нині нема на земній кулі літератури, яка б не описувала польотів на інші планети або пригод, пов’язаних з науковими винаходами. Але наукова фантастика все ж таки жанр похідний, а тому, представляючи в бібліотеці української фантастики весь її розвиток, слід озирнутися до витоків. Як пише російська дослідниця цього жанру Т. Чернишова, «світ сучасної фантастики створювався не самими тільки чудесами науки, він достоту «начинений» казковими та міфологічними образами».

Класична фантастика в кожній європейській літературі виглядає по-різному. В готичній англійській новелі зображення надприродного викликає страх і навіть гнітить читача, а в латино-американській прозі сприймається уже як щось нормальне, таке, що можна було б передбачити, навіть якщо воно перебуває під впливом чарів. Зате в німецькій літературі фантастична вигадка має переважно філософсько-метафізичний характер, у французькій-демонічно-середньовічний, який переходить в символістську естетику. У слов’янських літературах, як і в угорській та румунській, надприродне зображається з великою дозою гумору і тяжіє до фольклорного тлумачення фантастичних подій та образів.

Звичайно, всі ці категорії не існують в чистому вигляді. В кожній із цих літератур згадані типи фантастичного зображення співіснують. Так, у творчості Гофмана поруч із феєричною новелою «Золотий глечик» надибуємо і на повість жахів «Еліксир диявола», а в англійській літературі, крім похмурого «Замку Отранто», є безліч пародій на французькі дияволіади.

В цьому плані постає питання, а яке ж місце української класичної фантастики у світовому контексті і які її особливості? Оскільки українська дожовтнева література наукової фантастики не знає, то ми говоритимем лише про тексти, створені на основі народних вірувань, а також про прозу, яка включає в своїй інфраструктурі міфічний задум.

Найчисленнішим є жанр літературної казки й легенди. Однак не всі зразки цього жанру варто зараховувати до фантастичних оповідань, а лише ті, що не є літературною обробкою фольклорного сюжету, а також написані в іншій стилістичній манері, ніж народна казка, і без притаманних казці мотивів, образів тощо. Йдеться, звичайно, про уже класичні для фольклору мотиви й образи. Взагалі межі літературної казки і фантастичного оповідання досить розмиті, а тому не важко натрапити й на проміжні сюжети.

Оригінальним українським внеском до скарбниці світової фантастичної літератури є саме казкова, або міфологічна фантастика, написана з гумором, дотепністю, а деколи відчутне тут і кепкування автора над самим читачем. Цим наша фантастика досить близька до латиноамериканської. В деяких творах те, що описувалося як абсолютно правдиве, наприкінці оповідання може піддаватися сумніву.

Останнім часом в східноєвропейських країнах з’явилося чимало антологій фантастики минулого сторіччя, при чому упорядники не мають спільної думки в тому, які саме твори належать до цього жанру. Так, до різних антологій утопічної фантастики входили зовсім не фантастичні твори, як, наприклад, уривки з роману «Що робити?» Г. Чернишевського, казки румунського письменника Іона Крянге, які належать до суто літературних обробок відомих румунських казок, і т. ін.

Укладаючи цю антологію української фантастичної новели першої половини XIX сторіччя, я одначе не витлумачив цей жанр аж так широко. А тому з літературних казок сюди увійшла тільки «Чортова пригода» М. Вовчка, оскільки ця письменниця використовує не такі вже й відомі фольклорні сюжети та й написала свої твори зовсім не в казковій манері. До фантастичних легенд належать «Антін Михайлович Танський» М. Александровича, «Дитяча могила» М. Костомарова, «Золота Гора» І. Борозни та «Могила» М. Чайковського. Досить близькою до фантастичних легенд є повість П. Куліша «Огненний змій», яка складається, крім основного сюжету, з кількох вставних новел.

Із серії алегорично-дидактичних новел, які використовувалися як своєрідні повчання і часто друкувалися в галицькій періодиці, подано лише один твір – «Нічний супутник» І. Наумовича. Твори цього жанру, як правило, позначаються моралізаторством і релігійністю, бо писали їх священики. І. Наумович створив чимало казок, серед яких є й фантастичні – «Данило Жужля», «Інклюз», «Казки о дурних чортах», «Фляжка». Однак вони не увійшли до антології «Огненний змій», як такі, що повторюють народні сюжети.

Моторошну прозу представляє оповідання «Страхи» І. Гавришкевича. Визначення це умовне, бо моторошне є і в ряді інших творів. Але тільки в Наумовича та Гавришкевича від оповідань віє похмурим настроєм, а той факт, що оповідь ведеться від першої особи, надає цим творам ознаки вірогідності, а це – одна з головних передумов моторошної прози.

Оповідання X. Купрієнка, Ф. Заревича, В. Росковшенка, Є. Згарського, Г. Данилевського («Біс на вечорницях»), О. Сомова, Г. Квітки-Основ’яненка та О. Стороженка – це зразки того магічного реалізму, який згодом позначився на творчості Валерія Шевчука та Романа Іваничука. Вперше за півтора сторіччя публікуються новели Хоми Купрієнка. Замовляючи у Москві фотоплівку його книги, я не гадав, що зустрінуся з оригінальним художником слова. Його оповідання дуже близькі за своєю манерою до новел японського письменника XVII сторіччя Іхара Сайкаку. Купрієнко, як і Сайкаку, йде до фантастичного через свій типово романтичний темперамент, схильний до втечі від повсякденної реальної дійсності, що над ним тяжіє. Цю схильність у Купрієнка підсилює вплив фантастичної літератури німецьких романтиків, хоча в цілому письменник використовує міфічний фонд українського фольклору. Фантастичне в нього має концептуальний, книжний, філософський характер, а тому воно й універсальніше. Фантастична проза Купрієнка бере свій початок у фольклорі. Звідси і смак до бурлеску, легкої тривіальності, до яскравої і соковитої мови, нахил до народних магічних вірувань та обрядів.

Дещо осібно стоїть трохи дивне оповідання Юрка Юрченка «Журавель». Тут усе на грані реального і казкового. Автор постійно переходить від природніх елементів до надприродніх і назад. Видіння і дійсність переплітаються дуже тісно. Журавель переконує селянина, що він така ж сама людина, а тому вважає за можливе посвататися до його доньки. Селянин бачить перед собою то журавля, то парубка. До кінця оповідання так і не з’ясовується, що то був за журавель, і чи то справді журавель чи перевертень. Подвійне прочитання веде до семантичної невизначеності, яку підсилює і вагання самого оповідача у виборі між реальним і надреальним поясненням. Незвичний тут уже сам образ журавля як фантастичного персонажа. Був би на його місці чорт, усе стало б на свої місця, усе було б традиційним і… банальним. Юрченко, а під цим псевдонімом заховався виходець із Закарпаття М. Білевич, видав цілу збірку фантастичних новел у двох випусках «Різдв’яні оповіді». На жаль, і ця книга, і сам автор випали з уваги наших дослідників, зрештою, так само, як і І. Борозна, І. Боричевський, X. Купрієнко, І. Гавришкевич, В. Росковшенко, Є. Згарський.

Автором кількох фантастичних творів був і Є. Гребінка. Але і «Страшний звір», і «Місяць та сонце», і «Мачуха й панночка» – це казки, що за жанром дещо не відповідають задумові антології «Огненний змій». Є в нього й оповідання «Ніжинський полковник Іван Золотаренко», де наявний фантастичний елемент, але він тут незначний. Була спокуса ввести й невелику повість «Змій» А. Подолинського, але «змій», або «перелесник», який страшив цілий окіл, виявився потім перевдягненим сільським парубком, який вдався до цих хитрощів, щоб здобути свою кохану. Подібні твори зарубіжні упорядники деколи публікують в антологіях фантастики як такі, що написані на межі реального і казкового. Однак я не став цього робити ще й з тієї причини, що повість «Змій» писана впереміж прозою і віршами.

Зате серед інших творів антології виділяється утопічне оповідання Г. Данилевського. В першій половині XIX сторіччя це утопічне оповідання було в нашій літературі єдиним. Г. Данилевський, полтавчанин, автор багатьох історичних повістей і романів з історії України, обробок українських казок, біографічних нарисів про визначних земляків минулого. Як український патріот і борець за права рідної мови він по праву належить двом літературам – українській і російській. Те саме слід сказати і про польсько-українського письменника Михайла Чайковського, автора українських віршів і статей, а також оповідань і повістей з історії України польською мовою.

«Огненний змій» складається здебільшого з раритетів – за радянського часу публікувалися лише деякі з творів, що входять до цієї антології.

Хронологічно антологія замикається 1870 роком. Це був важкий, але дуже цікавий період нашої літератури, хоч і мало вивчений, оскільки представляли його й письменники, які видавалися в Москві, Петербурзі, Кракові. Ані Борозна, ані Купрієнко, чи Юрченко ніколи не звертали на себе уваги наших видавців. Таким чином, антологія виконує ще й цю місію – воскрешає з непам’яті забуті імена скромних трударів українського слова.

Юрій Винничук.