Текст книги "Огненний змій"

Автор книги: Николай Гоголь

Соавторы: Орест Сомов,Григорий Данилевский,Григорий Квитка-Основьяненко,Марко Вовчок,Пантелеймон Кулиш,Николай Костомаров,Иван Гавришкевич,Фома Куприенко,Федор Заревич,Митрофан Александрович
сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

Федір Заревич

Народився 30 вересня 1835 року в селі Славському на Львівщині в інтелігентній родині. Поезії почав друкувати з 1860 року. Один із засновників і редактор журналу «Вечерниці». Згодом редагував газету «Русь». Працював службовцем. Помер 13 січня 1879 року у місті Сколе на Львівщині. Прозова спадщина обіймає близько двох десятків повістей та оповідань. Оповідання «Чудний цвіт» подається за журналом «Вечерниці», 1862, № 18-19.

ЧУДНИЙ ЦВІТ

Бувало, чи не щодень розказує небіжка тета за якийсь чудний цвіт, а ніколи не хотіла доповісти. Покрутить головою: «Ого-го! – каже – так то би много розказувати?» – та й проси або не проси її, годі.

А ми цікаві були страх знати, що то за чудний цвіт, та нудьгали тету й просили.

Аж раз якось-то в неділю були ми всі у саді. Мама собі щось приказували з сусідою, батько був десь на селі, а ми усі разом обсіли тету.

– Розкажіть, тіточко, за той чудний цвіт та й розкажіть! – як тотІ кавки ми кванькали.

– Ей, люде добрі! Тож-то навісні діти, – одмовляеся тета, але ми все своє піємо.

– Та хіба вам і розкажу.

Ми посідали вкруг тітки, потихли та слухаємо.

– От видите, діточки, оттак було…

Іще була дівкою, а молодою, та гуляла без журби і клопоту тогді я. А за тих літ де то коли погадалося, що буде й старість та нудний вік такий!.. – похитала головою тітка, та щось так слези їй у очах стали. Она, видите, ще й досі дівувала.

– Де, де! Бувало, як посходимося дівчата, то вже з утіхи гудимо, як тота пчола у петрівку, а щебечемо, як воробня яка.

Раз от так нас було зо шість. Говоримо се й те, а небіжка присяжна, Горпина, – гарна то була дівка, каже нам, що була у ворожки Стасихи, та радила їй она, аби пішли урвати чудного цвіту, то з ним, що й схоче, потрафить зробити. Цікаві ми всі були на той чудний цвіт, розпитували. А мені то вже не знать що діялося: така була я на те цікава. Нічо я не кажу товаришкам, а лиш скоро розійшлися ми, я бігом до Стасихи по раду за той самий чудний цвіт… Стасиха, ворожка, сиділа тогди по конець села, де тепер красний вигін на толоку.

Приходжу я до старої Стасихи, застаю її саму вдома. Она була вдова, стара дуже жінка. Та казали люди, що знала ліки та ворожбу усяку. Скільки її не пам’ятаю, все сама та сама у своїй хатині чепіла. Про то була дуже добра і з кожним приязно, а найліпше з дівчатами говорила.

– А хто там? – запитала стара з хати, коли я до дверей заковтала.

– Я, паніматко! Дівка Настя Белеєва!

Одчинила стара, впускає до хати та й просить мене сісти на лаві.

– Чого ж ти, квіточко, така гарна й ладна, до мене? – питає Стасиха, та й мене по лиці погладила сухою студеною рукою.

Я й кажу, чого прийшла.

– Ой, лебідонько моя! Нащо ж тобі чудного цвіту, коли нівроку ти сама красна і гожа як цвіт? У тебе також так є щаслива доля.

– Матусенько, зробіть ми волю та уповіжте за чудний цвіт. Чей я його добуду. Будьте ласкаві, голубонько!

– Чекай же, цікава дитино… Оно, те зілля, раз що дуже далеко шукати й уночі по него йти, а друге – хто його не принесе, той і долю свою віднесе, і більше з нею не побачиться. Затям же, дівонько: я ти вповім, але сли не підеш і не принесеш, то тілько й мала ти долі, небого! – Устромила очі на мене та чекає, що я скажу.

– Бабусю, кажіть лиш, я піду та й принесу.

Стара посмутніла і, мов не чуючи мене, почала шпортатися в якімсь зіллі. Одначе я не полишала її в спокої. Врешті вона сіла на стільчику, піднесла руку до мене та й так говорить:

– Коли ж хочеш, доню, мати чудний цвіт, то йди ж. Як настане новий місяць, тогди вечером уберешся ціла біла – аби іншої й шматочки не було, лиш саме біле платтє. Коли вже переберешся, не бери із собою ніякої меринді, лиш білу хустину у руки. Потому підеш просто ген у той чорний ліс, що його зовуть Сиглою. У Сиглі йди дорогою тою, котра тобі перша прийде на очі й на гадку.

Тота ж дорога заведе тебе сама. У саму північ зайдеш аж на місце… Коли будеш іти дорогою, будуть тебе пуджати усякі блуди, всякі мари, а ти лиш не ставай, не бійся, не обзирайся, а йди своєю дорогою. Буде не раз і страшно… Коли зайдеш аж на облаз гладкий, на велику полянку у самім найтемнішім великолісі, побачиш на середині поляни зіллє високе, як хлоп. Почекай там. За часок учуєш, як лусне чудний цвіт.

Як лусне, бігцем зірви розпалий цвіт рукою через хустину та й додому чимскоріше. У тім цвіту доля буде твоя, у нім сила чудна: що схочеш від того цвіту, удієш і добудеш.

А як вернешся, не діставши цвіту, то, небого! Загирила вже свою долю!

Пішла ж я додому, а вдома мені до нового місяця й робота в руках не держиться, і вночі не спиться.

За тиждень настав і новий місяць. Саме перед святим Іваном. Я нічого не кажу, ба й сестрі навіть ні, лише збираюся на вандрівку поночі. Але мовчки, тихцем. Затямила добре приказ ворожки та й, окрім хустини білої в руку, більше нічого з собою не взяла. Як запало праведне, зійшли зорі, тогди пішла я, а мамі кажу, що до тети зібралась.

Іду ж я, минаю поволі поля і сіножаті, і корчі, і полянки, і лази й образи, та й опинилася край густого темного лісу. Якась доріжчина переді мною, я й пішла нею, куди б не повела. Досі не боялася я, аж поки не зайшла у глибокий ліс. Хоч дрожу майже ціла, але однако йду.

Що ступлю вперед – усе нова мара. Видиться мені, що он за грубою ялицею наставив якийсь збиточний лице блистюче, хитає головою, ніби мене кличе, очиці його світять, як той мишачий огонь. Я підійшла ближче, а він – пропав би! – як ласиця на верх дерева!.. Жах мене бере все більший.

Іду я далі… На гіллястім старім буці поміж росохами і конарями низькими лежить собі, розверся, як у перині, і ногами колише. Люльку курить він, а дує огнем й іскрою з неї, аж видкося доокола. А сам у сукмані, у чоботях, підківками цоркає, а перебендює на буці поміж гіллям, ніби йому там так і вигідно. Мені аж смішно стало; іду далі, а стежка вела попід той самий бук. Раптом той з дерева перед мене на ноги: цуп! Зо страху аж присіла я, та нім натямилась, дивлюсь – нема вже й нічого.

Прийшло ми на гадку, як казала Стасиха: «Не бійся, лиш іди!» Отже, я так і роблю. Йду знову. Передо мною біжить стежка чим раз вужча, тонша, ледве її й виджу. Уже десь мало бути до півночі, коли чую – щось заводить, аж розпадається. По цілому лісі відзивається стома голосами. Я повільніше йду, а все, що ближче, чую, ніби дітвак чого плаче. «Ей, то мара знову якась», – подумала та й прискоряю. Аж ту мене лап щось за запаску, я заляклася, мало не застигну.

Якась приблуда мала, ледве шо лиш виджу, коло мене, держиться мене і ніби просить чого. Дивиться на мене так пильно, а ручками вгору тягнеться. Неначе взимі по мені мороз пішов, не можу ні поступитися, ні слова марного речи.

Очуняла я знову трохи, див’ю, а мале росте, чимраз, то вище, уже мені понад головою, ба верх ялиць високих досягає… Та й от згори ніби за мною шукає великою довитою рукою, уже от-от мене схопить. Мені щось і мову й ум взяло. Нема рятунку, думаю…

Не знаю сама, нині й не згадаю, як оио сталося, що яла я нараз утікати. Куди і як я утікала, уже не тямлю, помежи тісні гущаки несло мною, як вітрами. А за мною хтось гнав, ломлячи патиччя по землі і сміявся лукаво: «ха! – ха-ха! – угу! – угу!»

Упівнежива, подерта, бігла я до самої зорі ранньої наполошена нечистим, та аж зупинилася на якійсь пустополиці…

Ми, дітвора, думали, що еще буде далі розказувати тітка, но она, небога, лише сльози з очей утирала та мовчала.

– Та що потому діяли ви, тіточко?

– Говори до вас… – відказала тета якось уже прикро – Що? Нічо!.. Ковиріла я десь зо два роки по тій вандрівці, мара взяла й долю мою. А лукава Стасиха, от як несамовита ворожка, ще було й сміється з мене, що далася марі одігнати.

Володимир Росковшенко

Народився в сім’ї українського письменника Івана Росковшенка (1809-1889), який відомий як автор кількох підробок під народні думи. В. Росковшенко писав фантастичні оповідання в гоголівському стилі. З його творів вдалося виявити повісті «Чаровница» («Беседа», 1872, № 9), «Маруся» («Русский Вестник», 1867, № 5) та цикл з двох оповідань «Из малороссийских преданий» («Русский Вестник», 1867, № 2).

Оповідання «Шапка» та «Орендатор» подаються в перекладі з російської за журналом «Русский Вестник», 1867, № 2.

ШАПКА [9]9
  © Переклад українською мовою. Ю. П. Винничук, 1990


[Закрыть]

Село Високе, як сливе усі села в Україні, лежало в степу між байраками, на дні яких дзюркотіли невеликі струмки і зливались опісля у велетенський став, що густо поріс очеретом. На його берегах ліпилися крихітні вічно білі українські хати. Густі сади вишень і слив ховали їх влітку від цікавих очей. Далі на горі стояла старовинна кам’яна церква, довговічний свідок благочестя поміщиці, славної в колишні часи своїм багатством; за церквою йшли ще дві чи три вулиці, а потім починалися мочарі, обсаджені темними й стрункими тополями.

Ще було досить рано, але дорогами, що вели до села, їхало і йшло чимало селян. їхні строкаті групи, веселі голоси будили похмуру жовтневу погоду, дзвінкий перестук сільських конячин розлітався далекого закоцюрблих полях. День починався сірий і морозяний.

Тепер увесь цей люд квапився на ярмарок, куди вже з’їхалися купці із сусіднього міста з різноманітними предметами сільської розкоші та розмістилися в полотняних наметах. Надовколишні слобожани пригнали на продаж коней, свиней і самі стерегли своє добро, хто сидячи, хто лежачи на возах, а посередині майдану, якраз перед церквою, стояла для народу висока каруселя, де за гріш до нудоти закручувалися сільські красуні. Якийсь глухий гомін стояв у повітрі, як то завше буває над многолюдним зібранням; деколи з цього хаосу звуків виривався дзвінкий сміх дівочий, хвацька пісня підпилого парубка або енергійна божба жида, та небавом усі ці віддалені вигуки знову покривалися одним загальним гамором.

Уже, мабуть, була третя пополудні, коли Грицько і Тиміш зіткнулися лобами на ярмарці. Обоє були в літах і малися за заможних та мудрих господарів.

– Добридень, свате!

– Добридень, куме! – привіталися вони і вже почимчикували разом.

– А що купує сват? – спитав Грицько.

– Та смушкову шапку, куме, – відказав Тиміш.

– Еге! – кивнув Грицько. – Чи не диво, що і я вийшов купити собі баранячу шапку?

– Еге, – погодився Тиміш.

– А то я, свате, з самого ранку нипаю за тією шапкою, та все ніяк не приміряю – то велика, то мала.

Не пройшли вони ще й двадцяти кроків, як опинилися перед лавками, у яких можна було знайти все, починаючи від сала, дьогтю, і до картатих плахт, що були предметом гарячих пожадань багатьох українських кокеток. Перед одним із наметів красувалися чудові сірі баранячі шапки.

– Пишні шапки, – сказав Тиміш, підходячи до лавки.

– Добродію, що купуєте? Зайдіть до нас, у нас є все, – заторохтів жидок, підбігаючи до Тимоша, помітивши його жадібний погляд.

– Тьху, проклятий! А щоб тобі горіти в пеклі й не згоріти, жидові поганому! – відплюнувся Грицько, коли побачив, як довготелесий жидок тягне Тимка за свитку до своєї лавки. – Гей, Тимку! Зажди купувати! Та же бачиш, що то жид продає!

– Та чи жид не чоловік? – визвірилася чорна й худа жидівка, вигулькнувши з-за прилавку. – Чого ти, мазепо, відбиваєш купця?!

– Розкішний товар! – прицмокував Тиміш. – Вибирай і ти собі, Грицю.

– В землю западуся, а в жида не куплю! Ще тільки вчора наш дячок читав у книзі заборону християнам купувати у поганих собі одежу. Бо ж на нас православний хрест лежить.

– Ха-ха-ха! – засміялась, попискуючи, жидівка. – Певно, твій дячок був п’яний, і ти з ним!

– Не чував я щось про теє, куме, – відказав Тиміш і купив шапку, віддавши стару в придачу.

– Прощавай, добродію, – проводжав до дверей Тимка рябий жид. – Я продав тобі чудо, а не шапку. Раз вбереш, більше не знімеш! – ще й при цьому кланявся, що аж поли його довгого сурдута розліталися на всі сторони і відкривали запалий живіт, на якому теліпалося безліч брудних поворозок.

– А багатий товар! – прихвалював Тиміш свою обнову.

– Був би, може, й багатий, якби ти його не у жида купив. А то гляди, Тимку, не вийшло б тобі на зле з твоєю шапкою, – супився Грицько.

– Що буде, те й буде, куме, а поки що зайдем з тобою та вип’єм могорич, – з тими ото словами зайшли два приятелі в старезну обтріпану хату з вивіскою «Шинок».

Уже зовсім звечоріло, а приятелі все ще сиділи в шинку та попивали кисленьку наливку. Уже шинкар запалив свічку, коли вони попросили собі останню півкварту. їхні очі посоловіли і несамохіть заплющувались, голови намарне боролись, щоб не упасти на груди, але щоразу кивалися усе нижче і нижче. Нарешті Грицько не витримав, підпер голову руками, схилився на стіл і захропів.

– Ого, кум мій уже п’яний, – сказав Тимко співчутливо. – Піду пришлю за ним його жінку.

Але, встаючи, він помітив ще повну шклянку кумову та й подумав: «Не пропадати ж добру!» – і вихилив її одним махом.

– До-обра слив’янка, – облизався. – А лучче таки буде, як я кума сам до хати відпроваджу. – Грицю, Грицю! Пішли додому!

– Що таке? – промукав Грицько, не підводячи голови.

– Ходімо додому.

– Не заважай, сплю! – проказав Грицько, мружачись на вогонь.

– Ото дурень! Надумав у шинку ночувати! Жінка чекає, діти плачуть!

– Відчепися, вражий сину! Сплю! Сказано – сплю! Іди сам! – крізь сон бурчав Грицько.

– Ну, чортяка з тобою, лишайся, я і без тебе знайду дорогу!

Уже було дуже пізно, коли Тимко вийшов із шинку. Чудова темна жовтнева ніч зодягла околицю своїм похмурим покривалом, в незглибимій висоті переморгувалися між собою яскраві зорі. Жоден різкий звук не будив заснулої природи, лише десь далеко бубонів свою одноманітну пісню гомінливий млин та журливо вила собака.

– Піду покажу жінці нову шапку, – сказав Тиміш, дещо витверезівши на свіжому повітрі. Та ледве встиг зробити пару кроків, як налетів на тин і мало не розбив собі носа. – Оце ніч! Чорніша аніж очі в Хайки!

Він знову вийшов на гостинець, але незадовго побачив великого чорного пса, що розлігся посеред дороги і не зводив з нього очей. Тимкові враз здалося, що з очей сипляться іскри, а сам пес йому усміхається, скалячи зуби. Весь хміль куди й дівся. Тимко хотів був копнути собаку, але той шмигнув з-під його ніг і знову розлігся на дорозі.

– Ану геть, погана псюго! – грізно крикнув Тимко, а сам подумав: – Чи не правду казав мені Грицько, що мене лихо чекає? Може, цей пес і не пес, а відьма?

А собака тим часом так лагідно дивився на нього, так приємно всміхався, що Тимко й сам усміхнувся на всю пельку. Та не встигла та усмішка з вуст злетіти, як десь ізбоку хтось дико розреготався. Він озирнувся й побачив, що з-за рогу перехнябленої хати стирчить руда жидівська голова з рогами і кривляється. Холодний піт виступив на лобі в Тимка, він уже не міг ані кроку ступити, ані рукою ворухнути. Він хотів молитися, але жодна молитва йому на гадку не спадала. Зрозумів, що перебуває під владою якоїсь темної сили і не може чинити їй жодного опору.

Ось собака побіг, спочатку тихо, потім скоріше, ще скоріше, а Тиміш услід. Де й узялася в нього та прудкість! Ані на крок не відставав, а за ним хтось тупотів, наче на коні летів, аж луна котилася навсебіч. Куди вони мчали, не знав. Отямився вже у свому селі на майдані перед каруселею.

– Приїхали, – сказав пес.

Тимко глядь, – а перед ним навкарачки та сама худюща Хайка.

– Добродію, ти в нас у гостях. Ми тобі раді за те, що нами не погордував, – люб’язно увивається коло Тимоша рябий жид на тоненьких ніжках з копитами і з закрученим хвостиком.

Тимко дивиться – каруселя сама собою крутиться і на ній ніхто не сидить. Ось жид щось мрукнув, і вона зупинилася.

– Сідай, добродію.

Тимко не сів би, та нога якось сама без його волі ступила вперед, і ось він уже сидить поруч з рогатим жидом, а на колінах у них чорна Хайка. Тепер Тиміш бачить, що каруселя не сама по собі крутиться, а крутять її люди в свитках, кожухах, шинелях і в різній іншій одежі. Тут він з жахом помітив, що одяг у них прикриває одні білі кості і черепи з чорними впадинами замість очей.

– Ага, злякався, добродію! – поплескав його жид по плечу. – Не бійся, вони тобі лиха не зроблять, то все наші покірні слуги, наші вірні друзі. То все душогуби, що на землі плавали у крові. Ми їх сюди зібрали з усього світу для роботи.

Волосся дуба стає в чоловіка, піт тече з нього, а чорна Хайка регоче і скалить ікла. А тим часом на каруселі розсілося повно якихось людей.

– Оце бачиш, хто з нами крутиться, – пояснював жид, – все це люди дуже хороші. Всі вони вчинили на землі при житті що-небудь корисне для нас. Оно жінка в багатій сукні, се була відома повія, котра несла в кожну сім’ю сварки і відчай. Вона людей губила десятками. А поглянь іще на того довготелесого пана у жупані. За життя се був славний суддя, що зоставив по собі чимало сиріт і вдів. За се йому від нас велика вдяка. А отой парубок у каптані занудився довго чекати спадку і підніс свому батькові невинного трунку, який звільнив його дух від земних ланцюгів…

І жид засміявся при цьому так страшно, що у Тимка затремтіли ноги.

Ще довго товкмачив йому рогатий сусід про ту компанію, в якій зараз перебували. Тимко багато чого з тої оповіді й не втямив, але й того, що дізнався, було досить, аби занурити його душу в такий страх, якого ще жоден смертний не зазнав у житті.

– Ми гуляємо, добродію! Гуляй і ти з нами! Завтра у нас сабаш!

І вся та наволоч зотлілих кісток і праху почала вищати, вити і перекидатися.

Каруселя крутилася і піднімалася на неймовірну висоту. Тимко бачив згори як на долоні усю землю з її царствами і городами, бачив, як вода кипіла там, де сонце опускалося в море, як на кит-рибі стоїть земна куля. А карусель піднялася іще вище й зайшла за хмари. Тимко побачив перше небо блакитне, глибоке й прозоре. Його душу охопило солодке відчуття блаженства, але небо стерегла вогненна сторожа.

– Куди це ви намірилися, поріддя сатани! – закричав один з них гучним, як сурма, голосом і вистромив уперед свого меча.

Виючи від люті й відчаю, полетіла вся та голота додолу з шаленою швидкістю. Тимко ледве втримався на каруселі, у нього аж подих перехопило. Але тепер карусель опустилася нижче землі, пройшла крізь кам’яне царство, срібне і всю решту по черзі, поки нарешті не опинилися вони в огненному царстві, де живе головний ворог роду людського. Куди не погляне Тимко – всюди вогонь піднімається довгими язиками і облизує тіла нещасних грішників, а ті корчаться і стогнуть на всі голоси на превелику втіху страшних чудовиськ – зміїв, драконів, чортів.

– Мені душно, – проказав Тиміш, – я помираю.

– Нічого, добродію, я тільки покажу тебе нашому князеві, – і жид схопив Тимка на руки.

Князь темряви, насуплений, страшний, сидів на золотому троні, що був розпечений до білого. Фіміями сірки курилися з чотирьох кутків. Він нюхав золу замість табаки і попивав для прохолоди топлену смолу.

– Ваша похмура світлосте! – звернувся жид, ставлячи Тимка перед своїм князем. – Оце вам Тиміш, якого ми хочемо записати до вашого війська.

Князь темряви глянув на Тимка, і цей погляд пропік його до кісток, та так, що Тимко не витримав болю і зойкнув: «Ох, Господи!»

З тими словами Тиміш очуняв. Перед ним стояла його жінка і човпла під бік:

– Дурню, п’янице поганий, гуляє по ночах, замість того щоб удома спати! Знайшов місце під каруселею валятися, як той пес смердючий!

– Проклятий жид! Правду казав кум! – похитав головою Тимко, ще лежачи на землі.

– Та вставай же, йолопе п’яний, бо вже другі півні піють!

– Жінко, подай шапку і свитку! – скомандував він, нарешті зводячись на ноги.

– Де ж я тобі їх візьму? Звідки мені знати, куди ти їх загилив? – скипіла баба.

– Нема! От тобі на! Ні шапки, ні свитки! Оце халепа! – зітхнув Тиміш і поплуганився додому.

– Пропив, собачий син! – голосила жінка, плентаючись за ним услід.

– Мовчи, жінко, ти того не знаєш, що я знаю, – спокійно, але суворо відказав Тимко.

Наступного дня у тому ж шинку він розповідав кумові свою нічну пригоду.

– А бачиш, не послухав мене. Тепера мусиш десять молебнів одслужити.

– А щоб я так жив, як у жида ще що-небудь куплю! – клявся Тимко.

– Оце що правда, то не гріх, – кивав поважно головою Грицько.

І ще довго зимовими вечорами розповідав на селі народ про те, як Тимко мало не потрапив чортові в лапи. Довірливі люди наївно вірять у тую оповідь і вислуховують її з замиранням серця та щоразу з новою цікавістю, може, всоте.

Переклад з російської.

ОРЕНДАТОР [10]10
  © Переклад українською мовою. Ю. П. Винничук, 1990


[Закрыть]

Холод, хурделиця надворі. Вітер, виючи, крутить снігом і наліплює його густими шарами на солом’яні покрівлі Засніжені хати ледве помітними пагорбами виділяються на білому обрусі безмежного українського степу. Мов мерці в білих намітках, стоять оголені дерева і простягають невідь кому своє довге гілля, даремно благаючи, щоб їх захистили від негоди. Хурделиця тим часом розгулюється дедалі сильніше, вона реве і пригинає все на свому шляху, крутиться і летить вузькими вуличками села, затихаючи десь у безконечних просторах снігових полів.

В одній із хат вогонь світиться особливо яскраво, його рожеві промені своїм тремтливим сяйвом освітлюють безлюдну вулицю і розсипаються вибагливо тисячами діамантів. Через крихітні віконця в хаті видніються темні тіні, і часом долинає звідти то срібний сміх дівочий, то зажурений спів козацької пісні. Це парубки й дівчата справляють свої досвітки. Тьмяне світло каганця намарне бореться з миготливим вогнем на припічку і якось без особливого бажання освітлює цю кімнату, повну людей. На лавах вздовж стін сидять чорноброві дівчата з роботою в руках, але тепер вона в них якось не йде в лад, зате насмішки, жарти, кпини так і сипляться зі всіх сторін під нестримний регіт. Парубки теж не відстають, і сміх із кожною хвилиною усе гучнішає, допоки хтось не задмухає вогню. Тоді враз усе змовкає і чутно в темряві лише солодкий шепіт, звук гарячого цілунку та деколи сердитий окрик дівчини, обуреної надто сміливим залицянням свого кавалера. А коли каганець знову спалахує, все повертається до свого ладу, начеб нічого й не трапилось.

– Кохана моя Ганю, – допитується стрункий білявий парубок, зазираючи в чорні з поволокою очі своєї коханої, – скажи мені, чого ти така зажурена?

– Та так, Петре, не знаю, – відказує дівчина.

– Неправда, серце мені підказує, що ти щось приховуєш.

– Але я й справді не знаю, чого мені так тяжко…

– А от я знаю… Це тебе зурочив сусідній панич, – сказав Петро, і його лице спохмурніло від важкого спогаду.

– Ще чого вигадав! – спалахнула Ганя.

– Не вигадав я, а правду кажу. Панич тебе кохає, а ти його.

– Щоб я його кахала? Дурню! Хіба ти не знаєш, яке те панське кохання? Нехай та дівка, котра пана покохала, лучче камінь на шию почепить та в воду скоче! Та хіба ж пан може кохати просту дівчину?

– Е-е, чого ти нас морочиш? – підхопили парубки. – Краще не відрікайся, бо ж усе село знає, що ти кохаєш панича!

– Ну що ж, кохаю то й кохаю! – гордо проказала Ганя.

– На те й пани на землі, щоб їх кохала така пані, як ти… – їдко шпигонув хтось із гурту.

– Дурні ви! – обвела всіх поглядом дівчина.

– Ну, це ми не вперше від тебе чуємо. Але це ти недобре робиш, що лізеш до панів, – ображено гомоніли парубки.

– Та брешете ж ви все! Як перед Богом, так і перед вами признаюся, що ніколи не кохала я панича. І вас теж нікого ніколи не кохала! Всі ви дурні, я скоріше чорта буду кохати, аніж таких йолопів, як ви!

Ганя не змогла більше нічого сказати, ридання здушили її горло, і вона залилася слізьми.

Самолюбство хлопців було уражене, цілий вечір вони вже не могли заспокоїтись і зиркали на дівчину спідлоба. Тільки один довірливий Петро залишався вірним Гані. Ані кпини товаришів, що він надаремне зітхає, ані Ганине з ним поводження, котре не відзначалося ніжністю, не згасили його почуттів. Він прив’язався до неї з чисто українською впертістю.

– Оце ж які ви брехуни! Так начебто й не знаєте, що Ганя відпустила панича з гарбузом! Грішно вам ображати сироту!

– Ну й Петро! Втішає свою кралю, а вона йому в очі плює! – реготали хлопці.

Вечір проминав, як ведеться, тільки одна Галя не переставала журитися, і тихі сльози котилися по її смаглявому личку. Уже було пізно, коли двері в хату відчинилися І хтось увійшов, та поки що за густими клубами холодної пари, яка увірвалася з двору, важко було роздивитися, хто цей прибулець. Набавом усі побачили якогось високого стрункого чоловіка в довгому до колін кожусі і високих чоботях, які носять багаті козаки.

– Добривечір, дівчата! Добривечір, хлопці! – привітався він, кланяючись ліворуч і праворуч.

Дівчата спочатку зміряли його поглядами, а тоді лише поклонилися, а парубки стояли мовчки, навіть голови не схиливши. Поява незнайомця викликала у них всіх зовсім різне враження. Дівчата бачили в ньому нові веселощі, нову поживу для своєї цікавості, а хлопці – нового суперника, ще й небезпечного. Жоден з присутніх тут парубків не міг іти в порівняння з цією мужньою вродою. Могутній, мов дуб, він на цілу голову перевищував будь-кого з них, ніхто не мав таких блискучих чорних очей, як він. А густі темні вуса спускалися, мов дві змії, з червоних губ аж на груди. Вираз гордості, упевненості в своїй могутності й силі був розлитий на його смаглявому й похмурому обличчі. Що се був за чоловік і звідки? Ніхто не знав. Нежданий, незваний з’явився він на досвітки, і хлопцям це не подобалось. Вони вже почали перешіптуватися межи собою, як би то вигнати й провчити такого невігласа.

– Ні, зачекайте, – сказав Петро, перепинивши інших, – я його спочатку спитаю, хто він такий. А там побачимо, що з ним робити.

– Нехай і так, – згодилися парубки.

– Відкіля, земляче, прийшов? – спитав Петро, підходячи до похмурого незнайомця.

– Відкіля? – перепитав його той, і якась лукава й підступна посмішка промайнула на його тонких і хитриІ вустах. – Та з-під Млина, Петре.

– А, знаю, се з села Млини, що в пана Косого, верстов за сорок звідси буде, – сказав хтось із гурту.

– А як ти знаєш, що мене звати Петром? – дивувався парубок.

– Та вже знаю, адже я тутешній, – відказав гість, пропалюючи Петра поглядом.

– Тутешній? – в один голос повторили дівчата й хлопці. – А чи ти не той самий орендатор, якого пан прислав на Млини?

– Сказано вам уже раз, що я живу під Млином. Досить з вас і цього, – якось сердито проказав гість, кидаючи довкола себе гордим, повним зневаги поглядом, від якого всім одразу стало незручно.

Продовжуючи запитання після такого непривітного тону ніхто не відважувався, і всі зосталися в тім переконанні, що се був новий орендатор млина, який приїхав із сусіднього села. Тільки всім видалося дивним, що він з’явився оце серед ночі просто на досвітки, не відпочивши з дороги. Та що поробиш, коли йдеться про таку важливу персону, і парубки змінили свій гнів на ласку.

Час минав хутко, але колишньої жвавості й невимушеності не залишилося й сліду, усіх якось гнітила присутність цього чоловіка. Та особливо він не сподобався Петрові. «Лихий, видно, цей чоловік, – думав Петро, – недобрий. Оно як витріщився на Ганю. Чого б то?» І справді, орендатор не зводив з Гані своїх блискучих вогненних очей. Склавши руки на грудях, він мовчки милувався тонкими рисами і красивим станом дівчини. І як же добре було їй од цього погляду! Вона чула на собі його силу, їй було тепло і затишно, враз забула про недавню образу, а натомість солодка млість розлилася по її тілі. Довго сиділа Ганя, опустивши очі, не наважуючись і поглянути на того, чию владу відчувала над собою, але врешті жіноча цікавість перемогла, вона звела голову і глянула на нього. Ось їхні очі зустрілися, її погляд потонув у його полум’яних очах, і втратила вона волю над собою. Невідомо, чи довго просиділа б дівчина у такому заціпенінні, якби хлопці й дівчата не зібралися розходитись.

– Тебе сьогодні зобидили, кохана моя Ганю, – прошепотів на вушко в сінях пан орендатор, – але я не дам тебе більше нікому на кпини.

Голос його бринів так м’яко, так лагідна, що ці слова глибоко запали в серце Гані. Вона навіть озирнулась, було, щоб йому подякувати, але його й слід зник.

– Ганю, що тобі сказав пан орендатор? – спитав її Петро.

– Нічого не казав.

– Неправда, я сам бачив, як цей приблуда щось тобі пробубонів, – гаряче заперечив Петро.

– Я думала, що ти один хоч не такий лихий, а тепер бачу, що ти такий, як усі, – відказала Ганя. – Ну що тобі поганого зробив цей пан орендатор?

– Погана він людина. Не кохай його, Ганю…

– Еге ж, тільки тебе одного й кохатиму! – засміялася дівчина.

– Не кохай ти того орендатора, – благаючим голосом просив Петро.

– Добре-добре, – і дівчина, сміючись, втекла від нього.

– Не дозволю йому кохати її. Як треба, то вб’ю його, а Гані не віддам, – думав собі Петро, вертаючись додому.

А Ганя довго не могла заснути, вона в неспокої крутилася в ліжку під теплою периною, і сон тікав од неї. «Надійся на мене, Ганю», – сказав пан орендатор, і ці слова досі звучали в її вухах, а його шовковий голос приємно тішив слух. Ледь починала вона забуватися, як перед не, ю з’являлася могутня й гонорова постава орендатора, котрий, склавши руки, пропікав її своїм поглядом. Ганя мліла, танула під цим поглядом і зі стогоном прокидалась: але в хаті її було темно, лише цвіркун під печею цвіріньчав свою безконечну пісню, під боком хропіла стара мати, і вітер із завиванням рвався в димар.

На ранок вона встала розбита, цілий день їй було якось нудно, неспокій і дивна туга катували душу, котра раніше була завше такою спокійною. З нетерпінням чекала вечора. Та нарешті настав бажаний час, і вона знову йде на досвітки, її очі жадібно стежать за кожним, хто заходить у двері, а пан орендатор не з’явився, і Ганя повертає додому сумна, незадоволена собою і всім на світі. Знову настає для неї жахлива ніч, повна золотих видінь і гіркого розчарування. Наступного вечора Ганя теж даремно чекає свого пана орендатора. Ніхто їй не може сказати, куди він подівся. Ніхто не бачив його з того вечора, як він приходив на досвітки.

Що не день, то все Ганя худне і марніє, тане, мов тая свічечка. Не їсть, не п’є. Дивуються люди, сумує мати, а. дівчина ховає свою таємницю, що загубили її чорні жагучі очі пана орендатора.

В таких ото муках минув для Гані цілий тиждень. Та якось, коли вона сиділа не досвіткам сумна й замислена, двері раптом відчинилися і на порозі став її пан орендатор. Цього разу його погляд блищав іще яскравіше, а обличчя світилося нелюдською пихою і погордою до присутніх. Всі чомусь несамохіть розступилися перед ним. Не кивнувши нікому головою у відповідь на привітання, він підійшов просто до Гані й сів біля неї.

– Не чекала мене, моя кохана? – спитав він, беручи її за руку, і його голос забринів так само звабливо, як і першого разу.

– Пане орендаторе, чи можу я, проста дівчина, вас чекати? – тихо відповіла Ганя. Серце її сильно забилося, кров шугонула жилами, і солодка тривога охопила її від присутності цієї людини.