Текст книги "Огненний змій"

Автор книги: Николай Гоголь

Соавторы: Орест Сомов,Григорий Данилевский,Григорий Квитка-Основьяненко,Марко Вовчок,Пантелеймон Кулиш,Николай Костомаров,Иван Гавришкевич,Фома Куприенко,Федор Заревич,Митрофан Александрович
сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

IV

Старий підняв голову і ще твердим голосом так почав:

– Дід мій був запорожець. Де йому на віку не довелось бувати, чого не бачити! Удався він високий, здоровий та ще в додаток був і великий характерник: знався з відьмами, з чортами, нічого на світі не боявсь – правдивий був запорожець! Уже немолодим прийшов він на Береку, одруживсь і збудував собі хату. Жив він трохи не сто год і до смерті добре чув, бачив, а деколи сяде на коня і охляп поїде у Харків. Ото ж під старість у довгий зимній вечір, як стане оповідать, що з ним діялось, то і смієшся й плачеш, а часом і чуприна полізе догори. Ось як він розказував про того закоханого чорта.

Раз у схватці з татарами убили під дідом коня. Жаль йому того коня, як рідного брата: одно – надежний був, а друге – такого не знайти і на Запоріжжі. От дід і пішов у слободи пошукать лицарського коня. Тоді не так, як тепер: скрізь була пустиня – і діду довелось простувать по степах навмання, питаючи дороги то у сонця, то у звізд. Через кілька днів дід трохи притомивсь, вже й торба з запасом стулилась: останній сухар доїв. Зблизившись ік Донцю, де починаються пущі, дід зайшов у таку гущину, що не продереться: морське дерево так і хвиська, а тут і ніч насунулась. Сів він собі під кущем підождати, поки зійде місяць, та й задрімав. Аж чує крізь сон – неначе хто його тягне; прокинувся, дивиться – повний місяць уже височенько, і вітру нема, а дерева так і гнуться усе в одну сторону, і його самого неначе яка невідома сила туди ж тягне. Став приглядуваться – аж недалечко стоїть високий козак у кармазиновім жупані, в чорних оксамитових штанях і жовтих чоботях… такий з нього чуприндир, що кращого не знайти й у коші! Стоїть проти місяця і руками розмахує, неначе кого до себе манить; і як махне рукою, то аж дерево до його нахиляється і мого діда неначе хто у потилицю штовха. «Що воно за біс, – подумав дід, – чи не характерник…» Хотів вже був до його обізваться, коли чує – щось гепнуло за деревами та так іскрами кругом і обсипало. Дивиться – із-за кущів вийшла височенька дівчина, що кращої і у сні не побачиш. Несміливо підійшла вона до козака, згорнувши на грудях руки.

– Чого ти мене звав? – спитала дівчина таким голоском, що у мого діда аж серце тьохнуло.

– Питаєш, чого, – промовив козак, – хіба не знаєш, як я тебе кохаю?.. Без тебе мені й пекло не миле!..

– От зачим! – каже дівчина. – Я давно вже се знаю.

– Та ні, – одказав козак, – не за тим… Як тебе побачу, то й сам не знаю, що говорю… Слухай, Одарко, скажи мені, чи хочеш бути моєю?.. Хоч би ти у тисячну долю так мене кохала, як я тебе!..

– Не треба мені твого кохання, не проси й мого, – одрізала дівчина, одвернувшись, – цур тобі, пек тобі!

«Е, – подумав дід, – яка пиха! Зневажає залицяння такого козака!»

– Слухай, Одарко, – знов почав козак, – будь моєю – усе для тебе зроблю, усе, чого тільки не забажа твоя душа!

– Не зробиш того, чого моя душа бажає… – одвітила дівчина, важко зітхнувши.

– Зроблю, єй же єй, зроблю, – каже козак, – заприсягаюсь тобі пеклом, сатаною і Фарнагієм, – щоб мені не згубити ні одної християнської душі, щоб мені провалиться у ополонку після Ордані… от що!

«Як він, гаспидів син, кумедно божиться», – подумав дід.

– Не віриш? – пита козак.

– Не вірю, – одвітила дівчина.

– Не знаю, як вже мені й заприсягатись, моя голубко! – каже козак та пригорнув до себе дівчину і цмокнув її у щоку…

Як цмокнув, так по усій пущі луна і пішла; дерева заколихались, гілля до гіллі прихилилось, затуркали горлиці, і мого діда нахилило до землі, – якось губи засвербіли, а тут де не взялась жаба, плиг! – і не схаменувсь, як чоломкнув бісову тварюку.

І що б ви думали? Так йому зробилось весело на душі, мов гарну дівчину у ясне око поцілував!

– Ох, – застогнала дівчина, ухопившись за щоку, – як же ти мене опік!.. Так од тебе пеклом і несе. Коли хочеш, – каже, – ізо мною розмовляти, то хіба у воді; а тут ти мене спалиш своїм пекельним коханням.

– Добре, – каже козак, – нумо женихатись у воді.

Дивиться дід – біля їх і сажалка; чи вона була, та він Ті не бачив, чи вона справді уродилась, як кажуть, по щучому велінню! Що се за вража мати! – подумав дід. – Чи вони люди, чи, може, чортяки?»

Сумно йому стало, аж оселедець біля вуха заворушивсь. Далі дивиться – стали роздягаться: дівчина, буцім не своїми руками, зняла кофту, плахту; далі, не соромлячись і сорочку. Як глянув на неї дід, то аж жижки в його затрусились; давно вже минуло, а було як заходиться розказувать, то аж цмока, аж очі йому рогом лізуть – така гарна! Місяць, як скреблом, окотив біле її тіло; уся – як витончена, а довга коса, чорна, як гадюка, так і обвивається круг тонкого стану і аж до повних литок достає. Повернулась з плечей – ще краща; тільки роздивився дід – аж хвостик! Так собі, невеличкий, та, матері його біс, – хвостик! Виходить, що дівчина відьма. Глянув на козака – аж і в того хвіст такий довгий, як у хорта, так їм виграє, як кіт перед мишею. «Еге, так от воно що!» Тут догадався дід, що чортяка та закохався у відьму. Думає собі: «Хай же вам біс!» Хотів був тікать, та не здвигнеться з місця, як до землі приріс; хотів перехреститися, так руки не підійме. Досадно дідові, та нічого робить; припав до землі та й дивиться, що дальш буде. Увійшов чорт з відьмою по пояс у сажалку, і знов стали розмовлять.

– Скажи ж мені, моя голубко, чого бажа твоя душа? – пита чорт.

– Не скажу, – одказала відьма, – не скажу, поки не заприсягнешся пекельним словом – зробить…

– Чи ловто будеш моєю, як обіцяю?

– Десять рік, – каже відьма.

– Добре, усе зроблю! – чорт протягнув руку. – От тобі рука і моє пекельне слово.

– Хто ж нас розіб’є? – спитала відьма, – треба, щоб була християнська душа, та ще чиста.

– Є кому розбити, – каже чорт, мотнувши головою у той бік, де лежав дід, – там, – каже, – під кущами сховався запорожець.

– Хіба у запорожців чиста душа? – пита відьма. – Вони ж самі п’яниці та розбишаки…

– Еге, розказуй, – каже чорт, – нема найчистішої душі, як у тих гаспидових синів; вони живуть по иисанію: не возяться з жінками, б’ються з бусурманом і боронять віру православну… Ей, Кириле! – гукнув чорт, – ходи лишень сюди та розбий нас.

Дід нічичирк, лежить собі і дух притаїв.

– Та ну ж бо, йди! – знов крикнув чорт. – Ти ж не раз похвалявся, що не боїшся чорта, а теперечки й злякався!..

Досадно дідові – бачите, пристидив, диявольська личина. Нічого робить, треба йти, щоб справді ще не подумав, що злякався.

– Чого ж тут лякаться? – обізвався дід, а сам аж труситься.

– Так чому ж не йдеш?

– Люльку шукаю; загубив у траві та й не знайду.

– Та не бреши, – люлька у кишені.

«Диявольський син! – подумав дід. – Він усе знає: од його ніяк не одбрешешся».

– Розбивай! – каже чорт, як дід підійшов ік сажалці.

– Як же я вас розіб’ю? – каже дід. – От етану я чорт батька зна для кого кармазини каляти! Виходьте на сухе.

– Хіба тобі повилазило? – каже чорт. – Глянь: де дівчина стоїть, замерзло; сміло йди, здержить.

– Що за біс?! Справді замерзло… Чого ж воно замерзло? – пита дід.

– Того, – каже чорт, – що вона – бодай її! – так тепло мене любить, що аж вода біля неї мерзне.

– А чого ж се, чорте, – пита дід, – біля тебе пара йде з води і бульбашки схоплюються?

– Еге! – каже чорт. – Це так я її щиро кохаю, що аж вода біля мене кипить.

«От такого б кохання нашим дівчатам!» – подумав дід та спустився у сажалку, зайшов поза відьмою і тільки розбив руки, а з рук щось плюсь у воду, задриґало ніжками та й пірнуло.

– Що воно таке? – спитав дід. – Жаба, чи що?..

– Ні, – каже чорт, – довго за руки держались, так чортеня вродилось.

«Ну, не бісові ж тобі й чорти, – подумав дід, – які вони плодющі! Тільки за руки подержались, уш й чортеня привели».

– Ну, тепер кажи, – питає чорт відьму, – чого душа твоя бажає?

– Спасенія, – промовила відьма.

Як се почув чорт, то аж носом закрутив – наче чемериці понюхав.

– Не можна сього, – застогнав він, – і не проси! Шяк не можна!

– Чому? – спитав дід.

– Тому, що вона вже раз одступилася од господа, то удруге її бог до себе не прийме.

– Брехня, – каже дід, – як покається, то і втретє прийме!..

– Та ну вже, мовчи, – гримнув на його чорт, – коли не знаєш писанія.

– Ні, знаю, – каже дід, – я й сам письменний, не раз і апостола у церкві читав.

Дід був такий завзятий, що як піде на спор, то хоч чого й не знає, то скаже – знаю, а часом і своє вигадує і так до ладу приткне, що зіб’є з пантелику й знающого.

– От, приміром, сказати, – каже, – я й чоловік, а мені жаль небоги: здається, чого б не зробив для її спасенія; а то ж сам бог милосердний, якби він не помилував грішної, коли вона кається?

– Так коли ж вона вже одхрестилась… – пробубонів чорт.

– Не велика вада, – перебив дід, – піп і вдруге перехрестить, і дуне на тебе, і плюне!

Чорт на се й одвіту не дав; стоїть собі, похнюпивши ніс, та чуха потилицю.

– Ти ж сам знаєш, – обізвалась до чорта відьма, – що не по своїй волі зробилась я відьмою; мене мати приневолила.

– Нащо слухала матір, ти мала свій розум і свою волю!..

– І се брехня, – сміло перебив дід, – бо як піде на правду, то він і чорта не злякається. Нуждою та страхом, – каже, – можна до усього приневолити чоловіка.

– Подумайте самі, чого просите, – заголосив чорт (трохи не плаче, бідолашний), – як же мені помагати спасенію душі, коли на те я чорт, щоб губити християнські душі?.. Та мене, – каже, – за сю пакість на шматки розірвуть!..

– За що? – каже дід. – Невеликий гріх спасти одну душу, а там покаєшся та десять загубиш, то тебе ще й по голівці погладять.

– Еге! Хіба проти шерсті! – прогарчав чорт.

– А як би я тебе кохала! – обізвалась відьма, так глянула на чорта карими очима, що аж лід затріщав і поколовсь, трохи дід не шубовснув у сажалку, та якось вискочив на берег.

Задумався чорт, довго стояв понурившись, довго міркував, та вже нечиста мати так його підкурила тим коханням, що нічого й не вигадав.

– Що буде, то буде, – сказав, обернувшись до відьми, – нехай буде по-твоєму!

Вийшли із сажалки; відьма повеселішала, а чорт засмутивсь, аж хвіст повісив. Дід поміг відьмі одягтись, своїми руками обтер біле її тіло і примітив, що вона до його якась тепленька стала. Накидаючи на неї сорочку, він шепнув їй на вухо, щоб вона його слухала. У діда чуле було серце: йому жаль стало відьми.

– Ну, чорте, – питає дід, – яку тепер даси пораду? Що сотворим, да спасемся? – додав з писанія.

– От що, – одвітив чорт, скривившись, – недалеко відсіля спасається пустельник; велику силу він має у господа – усякий гріх одмолить, хоч якого грішника на путь істинний наведе. Так отже, як поживемо десять год із Одаркою, я й одведу її до того пустельника, то він і спасе грішну душу…

– Е, ні, чорте, – перебив дід, – за десять літ багато води утече; поки сонце зійде, роса очі виїсть. За десять літ або відьма дуба дасть, або пустельника господь до себе прийме. Ні, так не можна! Починаючи таке добре діло, треба зараз іти до пустельника за благословенієм.

– Та ну, не мішайся не в своє діло! – загомонів чорт, аж затупотів ногами з досади.

– Як – не моє? – закричав дід. – Я ж вас розбивав!.. А як збрешеш?.. Де вона тоді буде шукать того пустельника?

– Чорти ніколи ще не брехали! – каже чорт.

– Чортам ще й дурень віри не няв! – одрізав дід.

– Нехай буде так, – обізвалась відьма, – як дядько Кирило кажуть: треба хоч подивиться, де спасається той пустельник.

Довго спорили, трохти не полаялись, – так діда ж і найстарший чорт не переміг би. Нічого робить: чорт почухав потилицю і згодився. Може, у його була якась потайна думка, та мій дід і собі вже вигадав, що робить… Побачимо, хто кого одурить!

– Ну, теперечки, моя відьмечко, – каже чорт, – лети собі додому, а завтра ми з Кирилом прийдемо до тебе і, не гаючись, поїдемо до пустельника.

Відьма сіла на мітлу, кивнула головою до діда, високо звилася угору і, порівнявшись з зірочками, полетіла у свою хату. Чорт не спускав з неї очей, аж поки не зникла, а там так важко зітхнув, що аж листя зашелестіло; по долині мов що покотилось; свиснула сова; далеко у болоті загудів бугай. І в діда серце защеміло, і він здихнув, неначе от-от попрощався з тією дівчиною, що вже давно покинув, як помандрував у Січ.

V

Дід із чортом, умовляючись, пішли поруч, як товариші. Дід із свого ріжка натрусить чортові табаки, а чорт йому натрушує своєї – такий вслужливий! Скоро дід наб’є люльку, а чорт зараз і вогню викреше. Дід згадав про горілку, а чорт зараз і частує і на закуску тягне із сумки печену качку і пшеничний пухлий буханець. Випивши і попоївши, діда взяла охота подратувать чорта: хотів був перехрестить його, та передумав: «Цур йому! Хоч він і чорт, а все-таки товариш: нечесно товариша обижать». Далі, як глянув на чорта, то аж жаль його стало: іде, звісивши голову, неначе на шибеницю його ведуть.

– Розкажи мені, чорте, – пита дід, – яким се побитом ти закохався у відьму? Адже ж кохання досталось не чортам на долю, а нам, грішним?

– Е, братіку, – каже чорт, – і у нас є серце, таке ж, як і у вас, і з тим же проклятим коханням! Як же б ми вас і скушали, коли б не знали, яке серце у людей?.. А маючи серце, як його устережешся?.. Слухай, Кириле, – каже чорт, знявши шапку і вклонившись, – поможи мені у моїм ділі, а я тобі у великій пригоді стану.

– Добре, – каже дід, – чом доброму чортові не помогти!

А у самого все на думці, як би врятувать дівчину, якось вона і дідові припала до душі.

– Чого хочеш, того й проси, – каже чорт.

– Та мені нічого й не треба, – каже дід, – тільки хіба достати доброго коня.

– Я тобі кінь! – каже чорт. – Сам перекинусь у коня і п’ять год буду тебе возить, а п’ять поживу з Одаркою. Я у п’ять літ вбгаю п’ятсот – на те ми чорти!

– Гляди ж, не збреши, – каже дід.

– Не бійсь, – каже чорт, – от тобі рука і бісове пекельне слово! Та нам не велено не то обманювать – і зачіплять запорожців, бо вони б’ються за віру православну. Та не велика і користь, – каже, – коли якого й завербуєш: уб’ють його на війні, от він уже й не наш. Відки візьметься Петро з ключем і одбив: так і товче нашого брата, не розглядаючи, де око, а де морда; а ще як вихопиться Микола, то швидше втікай, бо вернешся у пекло без хвоста – одірве!

– А багато у пеклі запорожців? – пита дід.

– Ні однісінького: які були, то й тих повиганяли.

– За що ж ви їх повиганяли? – пита дід. – Для нашого брата вам жалко і кутка у пеклі?

– Коли ж такий гармидер роблять, – каже чорт, – що усіх чортів із пекла порозганяли. Хіба не чув про того Марка, що товкся по пеклу?

– Що ж вони там роблять? – спитав дід.

– Понапиваються гарячої смоли, – розказує чорт, – як тії горілки, позалазять у печі та й почнуть шпурлять відтіля головешками. Раз трохи пекла не спалили!.. Або ляже на сковороду та й звелить підпалювать себе. Печеш його, печеш, аж шкура на тобі тріскається, а він тебе лає, кепкує з тебе та кричить на усе пекло, що змерз. Біда з ним!.. Де вже допекти їх вогнем: уже як їх шкварили ляхи, та й ті нічого не доказали. І у пеклі того не вигадаєш, що вони з ними робили. Наливайка пекли у мідному бику: уся Варшава збіглася послухати, як зареве бик, та нічого й не почули – істлів, сердешний, на вугілля, а голосу не подав. Що ти вдієш, коли живого не дошкулиш, а то щоб мерлого!

– Так і треба, – каже дід, – на те ми січовики, щоб усе витерпіть: тим-то ми нічого й не боїмось!

– Тривайте, – каже чорт, – скоро й на вас нападе велика халепа: не допечемо вас вогнем, так проберем морозом.

– Де ж ви того морозу добудете у пеклі? – пита дід.

– Еге, у нас нема, так у вас є, – каже чорт, – ми вам такого чоловіка вигадаєм, що гірший ще буде від самісінького чорта!.. Він вам нажене холоду, – побачите!.. Та нехай вони сказяться! Мені тепер, як кажуть, не до солі… Що то робить моя Одарочка?

– Скажи мені, чорте, – спитав дід, – чи вона у своїх тілесах, чи, може, перекинулась у таку гарну дівчину, як ти у козака?

– Ні, – каже чорт, – вона такою уродилась: нехай хоч царицею перекинеться, то кращою не буде! Одно тільки у неї негарне: легко її збити з грішного пуття.

– Якби не катержний, анахтемський хвостик! – пробубнів дід та й задумавсь.

Отак розмовляючи, йдуть собі лісом, а тут із-за кущів то виткне морду лісовик з зеленою, як трава, бородою, то вискочить вовкулака, підперезаний червоним поясом, то стрибають з гіллі на гіллю упирі у німецьких галанцях, і всі ж то низенько і привітно їм кланяються. Далі як пішли понад Лиманом, то й перелічити не можна, що тих чортенят повискакувало з болота.

– Здрастуйте, дядечку! – озиваються до чорта, а дЬ да так жахаються: бачать, що запорожець.

– Не бійтесь, дітки, – каже чорт, – се, щоб ви знали, мій сват Кирило.

Дід розказав, що бісенята, поки ще молоді, то зелені, як осітняги, – нема у їх ні ріжків, ні кігтів. Та й втішні ж, розказував: бігають, крутяться, плигають, як жаби, граються, як кошенята: пірне у воду, а ніжки висуне з болота та й дрига. Дід хотів був їх подратувать, показав їм дулю, так вони ув один голос так і запискотіли:

– Спасибі вам, дядечку Кирило, за вашу ласку! А чорт і каже:

– Ти їх цукром не годуй, тільки покажи їм дулю.

Стало світать, як дід із чортом вийшли з лісу. Не пройшли і півверсти, як побачили у долині велику слободу.

– Оце ж, – каже чорт, – і слобода, де живе Одарка: ото ж, дивись, і її хата, оточена вишневим садочком. Іди ж теперечки до неї, переднюєш, а увечері, як сонечко сяде, то й я до вас прийду. Я б і зараз, – каже, – з тобою пішов, та удень небезпечно нашому брату ходить у слободу: часом наскочиш на ярчука, та й півні кукурікають, щоб вони виздихали!

Попрощавшись із чортом, дід спустився з гори ік плесу. Достав із сумки бритву, виголивсь, надів чисту сорочку, помолився богу та й пішов до відьми. Дорогою зірвав по кущику горицвіту, золотисячнику і дроку, згорнув докупи, закрутив і заткнув собі за лівий чобіт. Себто для того, щоб чорт не знав, об чім дід буде розмовляти з відьмою.

VI

Одарка стріла діда на порозі з хлібом, з сіллю і поклонилась йому трохи не до землі.

– Спасибі вам, дядечку! – каже. – Од мене, бідної сироти, і бог, і люди одцурались, а ви не цураєтесь мене, грішної. Чи не поможе вам господь вирятувать грішну мою душу!

– Не бійся, Одарко, – одказав дід, – вирятуємо! Не дамо чортяці насміятись!

Дід, кажу вам, мав чуле серце: часом, щоб заспокоїть бездольного, то і завіряє, і збреше…

Простора хата у відьми, а якось пусткою оддає; і вікна чималі, а сумно. Одарка так і пригортається до діда, ‘ГІк йому у вічі й дивиться, то усміхнеться і радіє, а то і знов засмутиться. Як сонечко увосени: вигляне із-за хмари і знов сховається.

– Дядечку, – каже відьма стиха дідові, – не кажіть мені нічого, що у вас на думці, а то бісів Трутик (так звали закоханого чорта) усе буде знати!

– Не бійсь, моя кралечко, – каже дід, ударивши по лівому чоботу, – я йому, іродовому синові, уха заткнув. І ми дещо знаємо!.. Не почує й не побачить, хоч би я ось що з тобою зробив. – Та, се кажучи, і перехрестив відьму.

Як перехрестив, так і вдарило її об землю, посиніла, запінилась, так і звело її у клубок. Дід злякався і не рад вже, що перехрестив; скоріш їй під ніс сунув дулю, так вона одкрила очі і ледве опам’ятувалась.

– Ох мені лишенько, – простогнала відьма, – як же ви мене вразили, як ножем у серце!.. Не хрестіть мене, – благає, – а то нечистий мене задавить і до спасенія не допустить.

– Ні, не буду, не буду, – каже дід, – нехай вже тебе пустельник хрестить божою рукою!

Відьма поставила дідові снідання і пляшку тернівки, а сама стала поратись біля печі. Дід їсть і запиває, а сам очей не зводить з Одарки. «Яка б то, – думає, – була з неї молодиця, хазяйка, коли б не катержний, анахтемський хвостик; бодай їй він одсох!»

– Розкажи мені, Одарко, – спитав дід, – як се мати перекинула тебе у відьму?

– Бодай не згадувать, – почала Одарка, зітхнувши, – от як се сталось. Я була ще на восьмому годочку, як мій батько поїхав на війну. Через два роки вернувся козак Хведір з недоброю вістю, що мого батька десь за Дніпром вбито. Мати дуже убивалась за батьком, – та скоро і заспокоїлась: Хведір жив у нашій хаті і полюбився матері. По слободі ходила вже чутка, що мати йде за його заміж, як Хведір полаявся з матір’ю і оженився на дочці нашого сусіди. Не знаю, як вам і розказать, що тоді робилось з матір’ю: бігала по слободі, як несамовита, а там і зникла. Усі думали, що вона наложила на себе руки, аж через два тижні уночі чую – щось загуло на горищі, застукало у комині і по хаті повіяло холодом. Я схопилась та до печі – думаю, чи не горимо; дивлюсь – хтось роздува огонь, загорівся віхоть, – аж мати! Така розпатлана, розхристана, а очі так і палають, – аж страшно на неї глянуть. Я зраділа та й кинулась до неї, а вона як крикне не освоїм голосом: «Не підступай!» Я так і завмерла, де стояла. «Озьми, – каже, – образи та повинось у комору, і хрестик, що в тебе на шиї, там зостав». Познімала я образи і повиносила у комору – думаю, чи не хоче мати хату мазать; а як вернулась з комори, мати обняла мене і гірко заплакала, так і вмила мою голову сльозами, як окропом. За кілька місяців після сього занедужала Хведорова жінка, чахла-чахла та і вмерла, а Хведір з нудьги та жалю довго блукав по лісах, поки десь під дубом не знайшли мертвого. У слободі стали люди розказувать, що моя мати відьма і що вона з світу звела Хведора з жінкою; дівчата мене цурались. Я не вірила людям, хоч часом і сама бачила, що щось чудне діялось у нашій хаті. Увесь тиждень мати – як мати, а в суботу і близько до себе не підпускає, а на ніч замикала мене на ключ у комору. От схотілось мені довідаться, чому се мати так робить і що тріщить і клекотить у хаті. Раз у суботу – тоді мені пішов сімнадцятий рік-мати мене замкнула, а я підняла мостину та й вилізла з-під комори. Бачу – у хаті палає огонь; глянула у вікно – аж стоїть мати біля печі ув одній сорочці з розпущеною косою і якесь зілля кладе у макітру. Далі поставила макітру на долівку, сіла на мітлу і тільки нахилилась на макітру, а звідти як пахне полум’я – так її й потягло через комин у бовдур; я як крикну: «Мамо, що ти робиш?» А вона, як птиця з підбитим крилом, так і вдарилась на землю та мене за косу. «А, неслухняна дитино! – закричала не своїм голосом, – підгляджувати? Не будеш же мене корить, я з тебе таку ж зроблю відьму, як і сама!» Перегнула мене через мітлу і помчала. Опам’ятувалась вже я аж на Лисій горі, біля Києва. Нічого мені вам казати, що там діялось: ви й самі, може, не раз там бували, так знаєте…

– Як не знать, – каже дід, – кілька раз самому доводилось там бувати!

Дід якось соромився казать, що чого-небудь не знав або не бачив, так і збреше; а йому збрехать, та ще перед відьмою – як раз плюнуть.

– Що тоді, – каже відьма, – зо мною діялось – не розкажу; я лежала ниць, заплющивши очі, і говорила якісь слова за матір’ю, од когось одрікалась; назад я вже полетіла на своїй мітлі. Оцей самий Трутик і мітлу мені зробив. Вернувшись, хотіла помолитись богу, і тільки перехрестилась, а мене так і вдарило об землю. З тієї пори отак, як бачите: плачу – не одплачусь, думаю-і нічого не вигадаю…

– Де ж твоя мати, бодай їй? – спитав дід.

– Чорти замордували… Як мати удовольнила своє серце, згубивши Хведора і його жінку, тоді тільки побачила, що згубила свою і мою душу; думала, як би вирятуватись, а чорти та відьми й довідались. Раз полетіла вона на Лису гору та й не вернулась; і мені те ж було б, та Трутик оборонив. Що буде дальш… а тепереньки так гірко та важко на душі, так нудно на світі!.. Відьма облилась сльозами.

– Не плач, моя горличко, – каже дід, – не плач, спасемо твою душу!.. Як-таки щоб запорожець укупі з чортом чого не зробили!

– Коли ж мене Трутик не допустить до пустельника! – каже відьма.

– Так я піду, – каже дід, – а там вже не його воля: буде, як пустельник звелить. Трутик обіцяв мені п’ять літ за коня служити, а тим часом, дасть бог, ти спасешся, і як вернеться чорт, то хіба облизня піймає… А там, моя кралечко…

Дід не договорив, тільки вусом моргнув і так глянув на Одарку, що вона потупилася і почервоніла, як калина.

Відьма добре нагодувала діда, участувала запіканкою і тернівкою і послала йому у коморі спочить. Не спавши цілісіньку ніч, дід заснув як убитий.