Текст книги "Огненний змій"

Автор книги: Николай Гоголь

Соавторы: Орест Сомов,Григорий Данилевский,Григорий Квитка-Основьяненко,Марко Вовчок,Пантелеймон Кулиш,Николай Костомаров,Иван Гавришкевич,Фома Куприенко,Федор Заревич,Митрофан Александрович
сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

II

– Оце, Кирику Єлисейовичу, й хата моя, – сказав Микита, заходячи до себе у двір.

Вони зайшли в хату, за чистим дубовим столом сиділа білява дівчина і щось там шила, друга, чорнява, прибирала начиння на полиці. Господарки десь не було, певно, пішла корову доїти.

– Таточку, таточку! – заметушилися дочки. – Де ж це ви забарилися? Ми вже вечеряти зібралися.

Мабуть, вони не бачили журавля, що стояв за спиною в Микити. Саме на ту пору увійшла й Степанида.

– Де ж це ти забарився? – спитала вона. – До млина ходив, чи що?

– Та де… Не був я в млині. Зате ось гостя привів. Та ще якого гостя!

Кирик Єлисейович ураз стрепенувся та почав причепурюватися, общипуватися– зовсім, як журавель. Крила зашуміли, заклацав дзьоб по пір’ю так, що пух посипався. Дівчата зойкнули від несподіванки, а господиня аж розсердилася:

– А бодай тобі! Оце очі безсоромні! Знайшов собі забавку! Та ти що – дитина мала? Цілісінький день протинявся бозна-де, ще й журавля до хати заволік – нате, мовляв, тіштеся!

– Перестань торохтіти, Степанидо, як той віз незмащений. Спочатку справу з’ясуй, а тоді й галасуй.

– А що тут з’ясувати? Знайшов справу – з журавлем воловодитись!

– Та щоб ти знала – це тобі не просто якийсь журавель, а сам Кирик Єлисейович Журавель. От! Не смій мені’гостя кривдити, жінко, бо ще невідомо, чи не поріднимося часом.

– Авжеж, Степанидо Ригорівно, – втрутився журавель, – я вам не чужий. З Микитою Івановичем ми вже перебалакали і дійшли згоди.

Доньки, як теє почули, то враз їх наче вітром здуло – пішли по селу дзвонити, що батько вченого журавля до хати запровадив: людським голосом говорить!.. Хочете побачити? То йдіть до нас!

Тим часом Степанида підсіла до чоловіка, який уже примостився з журавлем коло столу, і пішла в них поважна розмова.

– А так-так, жінко, і я, не во гнів його милості сказано, довго не міг ніяк чоловіка в ньому побачити. Ну як же се, думав, і крила, і дзьоб, і ноги тонюсінькі – хіба ж це чоловік? А бачиш таки – увірився. Як поговорив із ним, то й пізнав, що се добра людина.

– Ніяк оце не второпаю, яке в тебе може бути діло з цим… е-е… паничем. Може, він якийсь заморський чоловік, а то й зі самого Петенбургу?

– Отож-бо й воно, що ні… Кирик Єлисейович і в городі мешкав, і в селі сусідньому довго жив, хоч ми його й не знали. А зараз у його милості є аж п’ять сотень золотих дукатів!

– Ой леле! – скрикнула Степанида. – Та такого багатства, либонь, і в царській скарбниці нема!

– Царська скарбниця нехай собі й буде царською, а в нашого зятя своя скарбниця.

– Як же се – зятя?..

– А так. Бо Кирик Єлисейович задумали одружуватися та й, начувшись про наших дочок, прийшли оце на оглядини. Воно, звісно, і ми не останні на селі, хоч і нема стільки дукатів. Зате ж я виборним бував!

Степанида, прискаливши око, уважно розглядала гостя. Він уже не скидався їй на журавля, а таки на молодого парубка, з головою, правда, дещо огірковою, з довгим носом… «Що ж, – думала Степанида, – чимало яких голів та носів буває!.. А головне ж – гроші, гроші… золото…»

– То яку ж це його милість сватає? – спитала вона.

– А яку захоче, – відказав Микита. – Думайте собі, Кирику Єлисейовичу – ви обох бачили. Білява – це старша, Тетяною звати. А чорнява – Люба, молодша. За поведенцію одвіт можу дати: дівки не шалапутні, хазяйновиті, а вже їхню вроду вихваляти – не батьківська справа. Самі й вибирайте.

Жених хотів, було, поклонитися, але стукнувся довжелезним, наче кістлявим, носом об стіл. Старі здригнулися.

– Старша, вочевидячки, буде мені всамраз.

– Старша то й старша, – підхопив Микита. – Чого мудрувати – зараз і присватаєм. І змовини владнаємо.

– Гов! Що це з тобою, старий? – здивувалася Степанида. – Дай лишень отямитися!.. Де ж таке видано? Не встиг наречений посвататись, а ти вже змовини затіваєш!

– А чого відкладати? Я так думаю: розпочав справу, закінчуй відразу, – додав і своє слово Кирик. – Ми б опісля з тестем пішли та й скарбничку принесли. І нареченій, і родині на радість.

– А закінчувати, то й закінчувати! – вдарив по столу Микита. – Тетяно!

Двері були відчинені навстіж, з сіней зазирали в хату жіночі й чоловічі голови, біля вікон стирчала дітлашня, парубки і сиві діди… До хати увійшов сусід Івашко.

– А що се у тебе за диво таке, Микито? – спитав він. – Увесь двір ще й вулиця забиті народом. Кажуть, якусь ти учену птаху спіймав? Га? Кажуть, чоловіком прикидається.

– Не мели дурниць! – сказав Микита. – А не спитавши броду, не ліз у воду! І що тобі за охота по чужих дворах тинятися?

– Та хіба ж я один? Там оно ціле село збіглося!

Микита як подивився, розлютився не на жарти й кинувся випроваджувати непроханих гостей. Скоро в сінях не було вже ані душі. В світлицю зайшли Тетяна і Люба. Господар, заспокоївшись, зачинив двері, узяв Тетяну за руку і, підвівши до гостя, сказав:

– Ось тобі, Тетяно, наречений. І розумний, і багатий.

– Який наречений? – скрикнула Тетяна, сплеснувши руками. – Оцей журавель? Господь з вами, тату! Що це вам на гадку спало глумитися?

Нареченого наче блискавкою викинуло з хати. Микита метнувся за ним, а мати в сльозах бідкалася коло Тетяни – бідолаху лихоманило.

III

Поволі пригасав каганець, вечеря стояла на столі неторкнута, сім’я чекала господаря, а його нема й нема. Давно вже вляглися в селі, часом тільки забрешуть собаки на вітер, півень прокричить своє кукуріку, на дворі прореве корова, або свиня зарохкає біля калюжі, а на вербі заспівають, зашелестять листочки, стьобнуть гілки й затихнуть. Небо чисте, світле і синє, поцятковане зірочками. Рідко-рідко промигне хмарка якась – то заступить зірочки, то відкриє їх… А Микити усе нема й нема!

Де ж бо це й справді пропав наш Микита?.. А він, бачте, вибіг з хати за журавлем. Ото, як дійшли до лісу, Кирик і сказав:

– Зачекайте-но мене, батьку, я за скарбом піду і сюди винесу!

Та й подався в саму гущу лісову, а Микита зостався окрай вівсяного поля та й чекає, чекає… Ось уже сплив місяць-повень на небо, дмухнув нічний вітерець, прокинулися дерева в лісі та повели межи собою звичайну розмову про те, про се – а Бог його й знає, про що!.. А Микита сидить на пагорбі та чекає, коли ж це вийде з лісу Кирик зі своїм золотом. Та ба, не йде чогось!.. Микита й зведеться з горба, і вперед-назад прошвендяється, знову вмоститься і задумається про свою родину, про зятя-журавля, про Тетяну… Чекає Микита і вже сердитись починає:

– Що ж він таке, лаха з мене дере, чи що?.. Та я йому, довготелесому, всі ребра переламаю!

– Ой, ой, ой! – запищав хтось Микиті понад самісіньким вухом.

Микита озирнувся – нікого нема.

– Цить, шибенику! – крикнув він. – Ич, підслухав та й на язика й ухопиш! Дивись, а то обітну!.. Я, братку, не тютя якась, а старий виборний. Не вийдеш мені добром, сам знайду, за комір візьму, руки-ноги зв’яжу та становому й представлю!.. Чуєш ти?!

– Шуєш ти?! – озвалося в лісі з присвистом. Микита спалахнув: «Ех, раз мати родила!» – та й,

згадавши, як колись гайсав по лісах за втікачами-рекрутами, ще коли виборним був, кинувся в саму гущавину. Іде, іде, аж глип убік: сидить під дубом журавель – вилитий Кирик Єлисейович.

– Ага, приятелю! – закричав Микита. – Дурити нас надумав?

Журавель хоч би слово промовив, хоч би ворухнувся. Зате з-за кущів випірнув другий журавель, а далі третій, четвертий – і ще, ще… Глянув Микита – весь ліс в журавлях. І на деревах журавлі, і в кущах журавлі, і в траві журавлі, і по ріці, що по той бік лісу, пливуть журавлі, і вівсами ходять журавлі!

– І що це за капость така? – затрусив головою Микита. – Ото їх нанесло сюди, мов саранчі якої, прости Господи!

Журавлі знялись і потонули в тумані, жалібне «іві, іві!» пролунало у вухах Микити. Він перехрестився. Світало.

IV

Повернувшись додому, Микита розповів усе жінці, а вона слухала та час од часу спльовувала. Думали вони удвох, думали, що за пригода з ними сталася, і ніяк не могли второпати.

– Ну не скажеш-таки, що не було у нас в хаті цього чуда! – говорила Степанида. – Було, сиділо осьо тут, балакало… Видать, якийсь німака заморський чаклуном прикинувся та й обморочив…

Тут саме вбігла Тетяна до хати уся в сльозах:

– Тату, таточку! І за що мені гріх такий? Носа не можна виткнути на вулицю! Всі так і обзивають: журавлиха! журавлиха!

– Ах вони ж пси прокляті! Чуже горе їм на сміх! Ну нехай начуваються, прикорочу я їм язики, як знову виборним стану.

Та коли й сам Микита на вулицю вийшов, то побігла за ним дітвора й кричала: «Журавель іде! Журавель іде!»

– Цитьте, пуцьверінки! – махнув палицею Микита.

А як увечері вибрався до міста, баби перешіптувалися: «Куди це наш журавель подався?», а вранці й дядьки гомоніли: «А що, чи вернувся вже журавель?» Так от і прозвали відтоді Микиту журавлем.

Тепер ви вже знаєте, звідки у нас беруться всі хитромудрі прізвища. Деколи далебі з нічого. Але, як по правді, то й у панів яких тільки прізвищ не бува! Деколи, цур їм, і не вимовиш, а як і вимовиш, то так і впадеш од сміху!

Переклад з російської.

Іван Наумович

(1826-1891)

Клерикальний діяч, «москвофіл», видавець журналу для селян «Наука», що виходив спочатку у Коломиї та Львові (1871-1886), а далі у Відні (1886-1901). Як священик і автор багатьох моралізаторських та повчальних оповідей, спрямованих проти негативних явищ у житті галицького селянина, здобув чималу популярність в народі. Наумович опублікував чимало повістей та оповідань, «писаних не без таланту, та все-таки, задля своєї аж надто виразної тенденційності, позбавлених літературної вартості» (І. Франко). Наумович може зацікавити сучасного читача перш за все своїми казками, яких у нього назбирається на немалу книжку. Він також автор кількох фантастичних оповідань, сюжети яких взяті з галицького фольклору – «Фляшка», «Данило Жужля», «Казки о дурних чортах». Оповідання «Нічний супутник» стоїть осібно не тільки в творчості Наумовича, але й в українській літературі взагалі. Бачимо у ньому специфічне для західноєвропейської літератури нагнітання страху. На жаль, Наумович, вбачаючи у своїй творчості перш за все проповідницьку мету, спотворив оповідання релігійним моралізаторством. В даній публікації зроблено кілька купюр.

Оповідання «Нічний супутник» вперше надруковано у часописі «Отечественний сборник» (1853), за яким і подається.

НІЧНИЙ СУПУТНИК

Тую оповість я почув від знайомого вояка і хочу вам переповісти її.

«Стояв’єм з моїм полком яко поручник в Кутній Горі в Чехах. Був’єм тоді молодий, у повноті життя й здоров’я. Мене задовільняло моє становище, котре відповідало юнацькому честолюбству, всі мене любили і поважали, і я почував себе найщасливішою людиною.

Подобалися мені далекі прохідки і завше саме пополудні, коли я зазвичай звільнявся від служби. Я проходив тоді добру милю за місто найчастіше сам або з моєю улюбленою собачкою.

Зима того року була морозяна й вітряна, але ясні погідні дні робили ю досить приємною, особливо для мене, бо я більше як хто інший, любив’єм студінь і відчував неприязнь до молодих теплюхів, яких так багато розвелося внаслідок нерозважності матерів.

Такою прохідкою студеним січневим вечором починається моя повість. Ішов’єм зо три години гостинцем, і сонце мені спочило перед самим містечком Колином. Відмахавши так добряче, почув я, що мій молодий шлунок забажав своєї правди, і про тоє вступав’єм до Колина, щоби трохи попоїсти і спочити. Запізнавшися з цілим товариством, дуже мило забавився, що потім навіть тяжко було розлучитися. Не завадить межи тим спімнути, що я був чоловіком мірним і ніколи ані в їжі, ані в питві зайвого собі не дозволяв. Тож і тут, хоча й пребагато принуки було, з’ївши кусень печені та запивши одною чарочкою вина у великій склянці води, я встав з-за столу.

Десята година вибила, коли я попрощався з колинцями і щоборше додому з песиком моїм пустився. За містом, може, о чверть милі, починається бічна дорога, на котру й скрутив’єм, бо була ближчою. Місяць сяяв уповні, а повз його обличчя пересувалися борзо зимові облаки, гонимі сильним вітром. Моє песя гналося з веселим голосом за кілька кроків попереду і раз по раз, зупинившись, чекало на мене, а я військовим звичаєм висвистував собі улюбленого марша, під який мені ступалося живо й легко. Одійшовши уже добрий шмат від гостинця, здалося мені, що чую якийсь тупіт неподалік. І, хоча в сяйві місяця навіть можна було читати, я нікого, крім свого пудля, не помітив. Видно, це тупіт моїх власних кроків так відлунював, подумав я, але незадовго переконався, що то не був обман, бо знову почув’єм виразно сильніший, як перше, тупіт, котрий, здавалося, наближається до мене. «Ага, – вирішив я, – то, певно, на гостинці якийсь ходець, а вітер мені відголос доносить звідти… Ба ні – гостинець задалеко, звідти не вчув би, щоб навіть кричав хто… Світоньку мій! Ніч – самота – пустище… Чи то, може, духи воюють, що мені нянька о них правила?.. Але воїн хоч би й бісові в очі загляне!»

І так, сам у собі розбудивши вояцьку хоробрість, додав я кроку, гніваючись на пса, що враз істратив свою веселість і терся коло ніг, відбігаючи й на трохи перешкоджаючи лише в моєму марші.

Йду – але назад зривається гострий вітер, я затягаю плаща на голову, чую ще сильніший тупіт. Вояцька відвага починає вагатися. Ступаю далі. Раптом, може, о сто саженів перед собою помічаю на шляху чоловіка в плащі, що іде так само швидко, як і я.

«Ото я дурень, – мовлю собі. – Я озирався позад себе, а то ось переді мною іде собі подорожній. Це через той вітер здавалося мені, наче хтось іде за мною. Ха-ха-ха, а мені вже страхи в голову полізли… Але прецінь, хто то є? Дожену його, може, також до Кутної Гори іде. Разом буде веселіше».

Та що скоріше підбігаю до нього, то скоріше і він від мене віддаляється. Іду я помалу, то й він зпомалює.

«Якийсь дикун, не любить супутників, – вирішив я. – Шкода праці наздоганяти». Вже я й не звертаю уваги на нього, іду мірним кроком, пригадуючи собі реставрацію в Колині і веселих другів, котрих там серед гри і жартів лишив’єм… Але небавом помітив я, що трохи збився з дороги, ідучи насліпо по примерзлому снігу. Йду далі, тільки й шкода, що доведеться зробити маленького гака. Неподалік лежало містечко Ганг, а це вже була половина дороги до Кутної Гори. «О, вже, певно, моя авангарда тут у місті й загубиться». Та не так було. Зближаємось до міста, він все на тій самій відстані іде перед мене. Лише в одному місці спинився, озирнувся і показав рукою на стежку.

Підійшовши до вказаного місця, я спостеріг, що стежка вела понад велику рудню, задуту поверху снігом, і куди я б без сумніву зсунувся, якби мене не остеріг невідомий.

«Що дикун, то дикун, – проказав я, – але добрий чоловік, дай йому Боже здоров’я». Так ото дійшлисьмо до Кутної Гори. Він скрутив попри монастир через торговицю і пішов вулицею св. Іоанна, потім через площу коло кошар. Наблизившись до охоронця, що стояв перед будинком коменданта, я спитав, чи не знає він того добродія, який тепер його проминув. Але вояк відказав, що не бачив нікого.

– Той, що там іде коло кошар – видиш?

– Там ніхто не йде, пане поручнику.

– Чи ти сліпий?

– Ні, пане поручнику, я виджу і поза кошари, але на цілій вулиці аж до шпиталя нема живої душі.

Га! Біжу за невідомим, той також біжить, вже й кошари минулись, вже й шпиталь… Біжу, дивлюся – двері шпиталя перед ним отверяються, він ще за мною оглядається, і – двері западають. Прибігаю я до шпиталя та питаю вояка, що стоїть на дверях, хто це ввійшов щойно.

– Ніхто, – з певністю відказав вояк.

– Як то? Смієш мені брехати?.. Прецінь я сам видів!

– Стою тут більше години, але нікого не бачив, – вперто стояв на свому крижавий буковинець.

– Чи всі нараз затуманіли, чи попилися?! – крикнув я спересердя і потягнув із силою за дзвінок.

Підпоручник відчинив двері й здивовано дивився на мене, не розуміючи, що я можу в шпиталю опівночі потребувати.

– Хто тепер сюди увійшов? – питаю по-німецькому.

– Від дев’ятої години нікому не отверяв’єм. В дев’ятій прийшов фірер.

– Не має хто другого ключа від тих дверей?

– Ні, лише один.

– Фірер є в кімнаті?

Підпоручник відчинив мені двері до кімнати фірера, котрий в маринарці й пантофлях справляв за столом свої рахунки. З його лиця можна було пізнати, що з-за столу він давненько не вставав.

– Котрий лікар має нині надзір? – питаю підофіцера.

– Унтерарцт В.

– А де він зараз?

– В палаті число вісім один муж помирає, а він коло нього сидить уже близько трьох годин.

Я зайшов у згадану палату і уздрів’єм В. біля ліжка конаючого, якого я відразу впізнав. Називався він Семеном і був родом із буковинського села. То був чоловік без найменшої освіти, задубілий в бідах, та й розуму недалекого, що було видно й з його лиця, коли ще був здоровим. Але тепер його обличчя дивно преобразилося. Риси сяяли виразом шляхетним і піднесеним. Він розплющив очі й так само пізнав мене. За мить розтулив вуста і тремтячим голосом запитав:

– Чи вірите ви в припис долі? Скажіть мені… Чи вірите, що кожен наш крок розписано наперед і ми тільки іграшки в Його руках? Чи вірите в янгола-хоронителя, який стереже нас лише доти, доки йому на це призволено, а там… там покидає напризволяще… як оце мене зараз… Чи вірите взагалі в що-небудь?

Дивні ці слова його викликали в мене розгублення. Ніколи не сподівався я від цього необтесаного селюка таких слів. Таким чином і при таких обставинах про це мене ще ніхто не запитував. Та, зрештою, і я сам себе ніколи… Багацько чого видів’єм у світі, але все моє життя було таке, що не подало мені ніколи приводу над собою самим подумати. Чи вірив я в щось? Цього не знав’єм, і про це не питав себе ніколи. Чи має моє життя якусь ціль? Я жив, аби ся жило, для звичаю, для котрого і деякі мої товариші жили… Але тепер ці питання почув я від умираючого.

Він помер, не дочекавшись моєї відповіді. Та, зрештою, чи й потрібна вона була йому?

Я встав і рушив додому. Прийшовши перед браму, застав’єм мого слугу на дворі.

– Пан поручник нині не будуть вдома спати, – сказав мені він. – Буде ось тепер чверть години, як стеля в кімнаті заломилася і впала на ліжко.

І тоді пригадав я слова вмираючого: «Чи вірите в янгола-хоронителя, який стереже нас лише доти, доки йому на це призволено, а там… там покидає напризволяще…»

Виходить, на мене ще час не настав.

1853

______________________________________________________________________________________________

Мірний– той, хто знає міру.

Щоборше– чимдуж.

Борзо– швидко.

Реставрація– ресторан.

Маринарка– кітель.

Марко Вовчок

(1833-1907)

Марко Вовчок написала кілька казок, серед них дві фантастичних – «Чортова пригода» та «Як Хапко солоду відрікся».

«Чортова пригода» написана, очевидно, на початку 60-х років. І була остаточно відредагована 1902 року. Тоді ж уперше й надрукована в «Киевской старине».

ЧОРТОВА ПРИГОДА

Доводите ви мені, що про чорта тільки пославка, а ніхто того чорта зроду не бачив? Не ручіться, заждіть трохи, – бо я його бачив. Еге ж! Бачив на свої власні очі, оце як вас бачу.

Не ймете віри? Може, думаєте: поязичився Свирид Костомаха! Коли така ваша, братики, думка, то дуже ви помиляєтесь. Що й казать, на божому світі усього досхочу – не бракує теж і молодців-брехунців, що збрехати їм за превеликі ласощі, а забожитись – як Сірку муху з’їсти. Знав я і таких, що в живі очі тобі бреше, як шовком шиє, – хоч би моргнув, вражий син! Та Свирид Костомаха не того тіста книш. Мій батько – хай над ним земля пером! – не брехав і синові не звелів. Та й скажіть мені, будь ласка, яке там добро з тієї брехні? Чували, може, й ви, що брехнею світ перейдеш, та назад не вернешся. А йди правдою, то скрізь тобі шляшок битий – чи тудою, чи сюдою, чи на схід сонця, чи на захід. Я, щоб ви знали, провідав того світу – був, як то кажуть, у бувальцях. Чого-то я не чув, чого-то я не бачив! Чого не траплялось, чого не доводилось! Й не сказати, й не змалювати! Що б вам оце вдивовижу, то мені в обидень, що вам чудно та дивно, то мені воно так, як в борщі сало або улітечку травиця, а на водохрещі мороз. Приміром кажучи, якби вам той чорт пострічався, то у вас з переляку, мабуть, очкур би луснув, а я стрів, то мені й за ухом не засвербіло: чортяка, то нехай і чортяка, страшний, то нехай і страшний… Не в такому горщику наварювали, та дякувати богу – ошамненько виїдали.

Еге ж, бачив я його добре – не назирком, а так, як оцю чарку, що передо мною. Якби приміг малювати, то намалював би вам і ріжки, і копитце.

Що б то мені його не розгледіти, попліч з ним сидючи та слухаючи, як він на своє лихо нарікає… І добре я його бачив, і дізкав, яка йому сталася пригода. Може б, йому й раду дав, якби не дурна його голова.

Та, мабуть, нікуди вже дітись, треба усе з зачала і до ладу вам розказати. Слухайте ж, як було діло.

Може, чули ви, як позаторік весною я у неділю вранці опинивсь в проваллі попід греблею?

Під тую неділю я присмерком гуляв коло своєї хати. Гапка, бачте, заходилась хату білити та: «Не лізь, – каже, – попід руки, гуляй отутечки, поки впораюсь». Я й гуляв. Отака гулянка, та ще як чоловікові на думку яка-небудь прикрость навертається, не розважає. Покружив я, покружив коло хати та й натрапив на стежку до греблі: одвідаю кума Демка Пелипаса.

Гапка, мабуть, плескала вам, ніби я нишком втік, так се її жіноча брехенька. Звісно, жінка: як нема, чого їй треба, то видума та й каже: «Ось воно є!» І не втікав я, і, як вона кликала, не вдавав глухого, а побрався собі спокійненько.

Сонечко вже запало за гору, річка ледве блискоче, віє весняний благий вітерець, а я йду та думаю, чи дома кум Демко; чи, може, подався до дядини. У дядини були колеса на спродаж, і хваливсь Демко: роздивлясь, мовляв, і як вподобаю та буде поцінно, то треба неодмінно ті колеса купити.

Кум Демко – хай царствує – був мій давній, трохи не з повиточку, приятель, то він до мене, а я до його й на пораду, й на розвагу. Приходжу. Кум дома – рад, вітає: «А, Свириде, друже!» Вітає й кумова жінка – вітає, а кирпонька вгору. Не конешне вона влюбляла, як до чоловіка трапиться гість: такій чепурусі в жадібку попащекувать та побарашкувать, а поважна розмова їй смакує, як кошеняті редька.

– Я чув, Свириде, – каже Демко, – що у Глушка коней викрали? Та не вночі, а вранці… А ти, Одарко-господине (до жінки то), чого стоїш, як мальована? Ворушись та справляйся, бо послав нам бог любого гостя і треба ного гарненько почастувати. Чуєш?

– Та чую ж, чую, – одвертає.

Зараз заходилась опоряджати стола, застилає скатеркою, становить чарочки… Може, й не рада, та мусить, бо хоч Демко був плохенький, жіночим витребенькам потурав, і жінка у його хаті верховодила, а проте як припаде приятеля почастувать, то літай, як муха, коли не хочеш, щоб тобі очіпок злетів.

А Демко знов до мене:

– Чи ж не диво: ще по світанню той бідолаха Глушко бачив: стояли коні, а зійшло сонечко…

– Де там він їх бачив, як з вечора до самого ранку під коморою безпритомний лежав! – озвалась Демчиха. – Не пив би горілки, не проворонив би коней!

– Оце жіночий розум! – сміється Демко. – Начебто у тверезих коней не крадено? Хіба у тверезих шкоди не бува?.. Еге-ге! Аби здорова на плечах голова! Хто його й зна, в кого більше шкоди лучається, чи у п’яних, чи у тверезих…

– Ні, куме, – кажу, – що правда, то правда: горілка до добра не доведе!

(А сам поглядаю на Демчиху.)

– Авжеж, не доведе, – згоджується Демко. – Треба, бач, міру знати.

– Еге ж, міру! – почала начебто кепкуючи, Демчиха.

Та не доказала, бо Демко вже достав царягрядку, – така була в його не з малих пляшечка жбанком, од якогось турчина, чи що, собі придбав, і дає їй у руки:

– Оковитої мені, та хутенько!

Вона метнулась до шинку, а ми, дожидаючи, знов дивуємо та міркуємо, звідки навернулись ті сквапні молодці, що Глушкових коней запопали.

Коли ось і Демчиха з оковитою…

– Ой жінко, – стріча Демко, – тебе б по смерть посилати; то б нажився чоловік…

– А мені здається, що госпося наче на крилах обернулась, – кажу.

(Не те що всміхнулась – і не поглянула на мене.) А Демко бере пляшку і частує мене:

– Вип’ємо, куме, по повній, бо наш вік недовгий!

Я, бачите, не дуже ласий на горілку, то трохи й осталось у мене в чарці, а Демко зараз підповня:

– Пий, куме, до дна, бо на дні молодії дні!

Нікуди дітись, випиваю, бо як тебе частують, то треба ж не по-песьки, а по-чеськи… Випиваю, а проте таки доводжу, що та горілка – невірна дівка.

– А невірна, – знов згоджується Демко. Та до жінки: – Не покуштуєш, Одарцю? Добра!

– Дякувати! – одвертає.

Сіла оддалік, руки склала, сидить нерухома та пасе нас очима… Аж мені ніяково…

А кумові байдуже, – одну випиває, другу наливає…

– Не покуштуєш, Одарцю? То бог з тобою, серденятко. Пішла, як то кажуть, баба пішки, не буде замішки… До тебе, Свириде…

А тим часом розмова точиться та точиться. Обміркували Глушкову шкоду, згадали, як торік у ярмарку баба скочила на чужий віз та за Буг утікала – запопали її аж по тім боці на березі…

І каже Демко:

– А славно там, поза Бугом! Якби-то спроможність! Якби-то кудою схотів, тудою й полетів! Давно б я поза Бугом гуляв. Неспроможність гіркая! А таки я за Буг виберусь!

Треба вам знати, що кум Демко, аби запорошив трохи око, зараз ладиться у мандрівку. Пам’ятаючи таке, я з ним дуже й не змагаюсь, а тільки звичайненько ніби питаю:

– Чи ти бридиш, куме? Оце б ти мав кидати жінку, хазяйствечко?

– А на біса мені та жінка? – одказує. – На біса те хозяйствечко? Одна морока!

Тут Демчиху, мабуть, допекло до щирця, бо аж засичала:

– Авжеж! На біса жінка… Як він розумний, то й сам потягне за Буг, а як ще забере з собою кума Свирида, то буде така пара, що й поза Буг не стидко!

(Се так на мене закида гадючку, а я… наче мені невтямки.)

– Що мені той Буг? – править Демко. – Хіба в бога один Буг? З-за Буга я й далі… кудою схочу, тудою й потягну… Еге, Свириде?

– Тягніть, тягніть на здоров’я! – глузує Демчиха. – Аби Гапка не потягнула когось на розправу…

(Знов гадючку на мене закида, а я знов, ніби мені невтямки.)

А Демко вже заходжується аж у Палестини.

– Чув я, – каже, – за тії Палестини. Оце ж до тих Палестинів і посуну!

І що йому міцніш у голову уступає, то він далі посува. Вже й поза тії Палестини, хвалиться, втопчу стежку, а з-за Палестинів…

– Може, й під лаву, поруч з кумом Свиридом? – перехоплює Демчиха.

(«А Свирид таки тебе не зачепить, гаспидова дочко!» – думаю). Й наче не чув, озиваюсь до Демка:

– Як на мене, куме, то я б зроду не залишив своєї господи…

– У Палестини! – править. – У Палестини! І геть-геть за Палестини!

В голові йому вже добре бринить. Частує: «До тебе, куме, до тебе, Свириде!» – а усе сам спожива… А далі, що було остатнє у пляшці, вижлуктав без чарки, нахильцем… І не вгава: у Палестини! у Палестини!

Мені аж бридко стало…

– Які там, куме, Палестини? – кажу. – Нащо вони нам здались?

– Оце ж несогласний Свирид у Палестини, – знов вв’язується Демчиха. – В Свирида така думка, щоб найперш Панамарчука одвідать…

(Себто шинкаря – тоді у шинку сидів Панамарчук Петро.)

Я знов ніби не чую, а вона таки цокотить:

– Несогласний Свирид у Палестини, несогласний… Поведе тебе до Панамарчука… не пустить до Палестинів…

А Демко як гримне:

– Не пустить?! Хто не пустить? Трохи припекло вже й мені.

– Годі вже, куме, з тими Палестинами! – кажу. – Чи ж припада добрим хазяйнам по світі блукати? Нехай дурні по дорогах тиняються, а доброму, – доводжу, – хазяїну не блукать, а придбать…

А він на мене:

– Зась!

– Як то, – питаю, – зась?

– Зась! Зась! – репетує. – Не дам у кашу собі дмухать!

– Таке? – кажу.

– А мабуть, «таке»! – сміється Демчиха.

Зуби блискотять, з очей аж іскра скаче… Рада, іродова дочка! Одкинула двері, держить настежі та примовляє:

– Ой Свириде, не баріться та додому поспішайтесь! Чи забули, що Гапка у ярмарку новий собі макогін купила, та такий, як з заліза… І коцюба в її справна… Ой, не баріться…

А Демко таки не вгава:

– Зась! Зась! Не дам собі в кашу дмухать!

Хоче знятись з лави, та несила – наче прикипів… А Демчиха аж танцює:

– Беріться додому, Свириде, беріться додому! Ой, беріться, бо макогін у Гапки срібний, а коцюба золота.

Горобець маленький, а серденько має… І не те що горобець, і святий часом скривиться… Надозолила мені катова дзундзуриха.

– А пожди, – кажу, – дам я тобі й макогона, і коцюби!

Та впрост до неї…

А вона скок до дверей та з хати… А я за нею, та якось трохи зачепивсь на порозі, – бо до ката було там в неї усячини понастановлено, – а вона в мене попід рукою дзиг знов у хату, та на дзигу шторх мене у плечі, та хатнії двері за собою на защіпку… Я й не схаменувсь, як випхався…

Постояв, постояв, полапав трохи двері – двері в їх славнії, дубовії – та й повернув на греблю: хай тобі риба й озеро!

Іду та гадаю: нащо то господь милосердний натворив оцю жіноту? Нащо вона здалася? Тільки спокушає доброго чоловіка та світ йому зав’язує!

Ось і гребля. А зоряно так, що здається, зорями в вічі сипле. Коли зирк: він видить, саме де вирва, та такий невеселий, наче всі шляхи загубив. У воду дивиться.

– А що, – кажу, – бісику, чого се такеньки зажурився? Зітхає важенько.

Питаю:

– Гірко, бісику?

– І-і! – одказує.

Та й посувається трохи, ніби навздогад: «Сідай коло мене». «А що, – думаю, – сяду я, посиджу, бо таки добре спізнився, в дома Гапка дожидає… Виглядала-виглядала, а далі вже годі… Сидить на лавці, очі втопила в землю й кипить… Тихесенько потягну я двері… Га! Чого се так раненько вертаєшся, господарю? Чому ще хоч трохи не погуляв? Та як візьметься з мене воду варить, то варитиме-варитиме… Пізно прийду – не помилує, й раніш прийду – не помилує, то нехай вже прийду пізно».

Сів я коло його. Посиділи. Він усе дивиться у воду, а я дивлюсь на його. І такий він, сіромаха, смутненький. Скорчився, зморщився, аж ріжки ніби прив’яли, – у такій скрусі, що мені жалко стало. А до того ще й цікавий я, що то його, бісика, такеньки сильне зажурило. І знов питаю:

– Гірко, бісику?

А він знов:

– І-і-і!

– А хіба ви вчора народились, – кажу, – не знаєте, що на світі більш смутку, як радості… Не з вас воно началося, не вами воно й скінчиться… А ви таки не вдавайтесь у тугу, киньте лихом об землю. Журба сорочки не дає. Не все ж і хмариться та сонечко заступа – колись і виясниться.

– Не виясниться! – каже.

– Чому так? Нема, – доводжу, – непереходячого на божому світі, нема повсічасного, навічного, – або перейде, або привикнеш. Он славлють, що як обсвідчуться, то живуть і в самому пеклі, хоч у кип’ячій смолі не велика придоба.

– Що те ваше пекло? – сумує. – Що то ваша кип’яча смола! Жарти…

Та зітха так, що старі височенні верби до землі на греблі похиляються.

– Як підкладати угілля, – кажу, – та піджарювати, то, може, воно й жартушки, а як у смолі кипіти, то вже не іграшка.