Текст книги "Пригоди Незнайка і його товаришів"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Розділ сімнадцятий
ПОХІД ГВИНТИКА Й ШПУНТИКА В МІСТО ЗМІЇВКУ

 
Вибігайте по порядку
Та ставайте на зарядку.
Гей, не стій отам, як пень,
Починай з зарядки день.
 

Цю пісеньку про зарядку, яку склав поет Квітик, виспівували Гвинтик і Шпунтик.

Був ранній ранок, в Зеленому місті ще всі спали, а Гвинтик і Шпунтик уже крокували вулицями, співаючи й на ходу роблячи зарядку. Їм ще вчора було відомо, що вранці їх випишуть з лікарні, щоб відремонтувати автомобіль, тож вони повставали ще вдосвіта й зажадали, щоб їх негайно виписали. Месниця, яка більше всього на світі боялася галасу, звеліла швиденько видати їм одежу.

Пісня розбудила багатьох малючок. Вони кинулися до вікон, а деякі навіть повибігали на вулицю.

– Гей, малючки, де тут у вас гараж? – закричав Гвинтик.

– Ідіть, я вам покажу, – запропонувала свої послуги одна малючка в червоному капорі й синьому пальтечку з пухнастим коміром, зробленим із шкірок чорно-бурої гусені.

– Ну, показуй, куди нам – праворуч чи ліворуч? – сказав Гвинтик.

– Праворуч, – відповіла малючка, з цікавістю поглядаючи на їхні шкіряні куртки.

– Пра-во-руч! Кроком руш! – скомандував Гвинтик і, повернувшись, покрокував вулицею. – Ать-два! Ать-два!

Шпунтик ішов у ногу слідом за ним. Малючка, ледве встигаючи, підтюпцем бігла ззаду.

З розгону Гвинтик і Шпунтик проскочили повз ворота гаража.

– Стійте, стійте! – закричала малючка. – Ви вже проминули гараж.

– Кру-гом! – скомандував Гвинтик.

Обидва повернулись і пішли до воріт. Малючка відчинила хвіртку. Всі троє зайшли у двір, де недалечко від будинку стояв покритий черепицею сарай.

– Ну й гараж! Це просто хлів, а не гараж, – пробурчав Шпунтик, відчиняючи двійчасті двері.

Гвинтик заглянув у сарай і побачив машину. До гаража підійшло ще кілька малючок.

– Тут темно, – сказав Гвинтик. – Ану, давайте викотимо машину надвір.

– А вона не їздить, несправна вона, – казали малючки.

– Дарма, ми її руками випхаємо. Ану, підштовхуйте ззаду. Нумо, разом. Іще ра-зок!

Машина заскрипіла. З шумом і скрипом вона виповзла з гаража.

Гвинтик і Шпунтик миттю залізли під автомобіль. Малючки розгублено заглядали під колеса.

– У-у! – долетіло з-під машини. – Бак зіпсувався! У-у! Гайки нема! У-у-у! Трубка для подачі сиропу лопнула!

Нарешті вони вилізли.

– Ну, давайте сюди гайковий ключ, плоскогубці, молоток і паяльник, – сказав Гвинтик малючкам.

– А в нас нічого цього нема.

– Як нема? Що ж у вас є?

– Пилка є. І сокира.

– Ех ви! Сокирою машини не полагодиш. У вас тут поблизу малюки є?

– Малюки тільки в Зміївці є.

– Це далеко?

– Година ходу.

– Це для вас година, а ми швидше доберемося. Розказуйте, як іти.

– Он праворуч вулицею, а там далі прямо й прямо. Потім буде дорога полем, по тій дорозі прямо, а далі просто в Зміївку потрапите.

– Зрозуміло, – відповів Гвинтик. – Ну, кроком – руш!

– Одставить! – раптом скомандував він. – Ви, малючки, дістаньте яких-небудь ганчірок і, поки ми прийдемо, протріть гарненько машину. Машина, братці, вона догляд любить.

– Гаразд, – погодилися малючки.

– Ну, тепер, кроком руш!

Вони пішли. Повернувши праворуч, Гвинтик скомандував:

– Пісню!

І наші друзі затягнули на все горло:

 
Йшли ми лісом, йшли ми лугом
Із своїм хорошим другом.
На горбочки підіймались,
Квіточками милувались.
Раптом жабу ми зустріли
І від страху обімліли.
Ми прибігли з лугу вдвох
І сказали: – Ох!
 

Коли ця пісня скінчилась, воші заспівали іншої, потім ще й ще.

Скоро вони вийшли з міста й попростували польовою дорогою. Не минуло й години, як удалині вже завиднілось місто Зміївка. Саме в цей час Гвинтик і Шпунтик побачили автомобіль, що стояв серед дороги. Підійшовши ближче, вони помітили під машиною коротульку. Голова й груди його ховалися під кузовом, а зовні стирчали тільки ноги в чорних, засмальцьованих штанах.

– Ей, братець, загоряєш? – гукнув Шпунтик.

– Та ось, як бачиш, доводиться загоряти, – відповів коротулька, висовуючи з-під машини чорночубу кучеряву голову.

– А що трапилось?

– Та не везе, клята! Чи то нема подачі сиропу, чи доза газу порушилась. Ніяк не знайду причини.

Коротулька виліз з-під машини й спересердя штовхнув ногою колесо.

На ньому була чорна куртка, засмальцьована, як і штани, так, що здавалося, ніби вона пошита з шкіри. Як видно, цьому горе-водієві доводилось більше лежати під своєю машиною, вишукуючи різні несправності, піж їздити на ній, що, зрештою, часто трапляється з багатьма власниками газованих автомашин.

Гвинтик обдивився автомобіль, попорпався у механізмі і, не знайшовши причини, пірнув під машину. Щось там зробив, випірнув назад і став, чухаючи потилицю. Потім під машину пірнув Шпунтик, за ним знову власник автомобіля. Так вони то пірнали по черзі під машину, то стояли, чухаючи потилиці й не розуміючи, в чому справа.

Нарешті Гвинтикові пощастило знайти причину зупинки мотора, і машина завелася. Водій був дуже радий і з вдячністю потис руки Гвинтикові й Шпунтикові.

– Спасибі, братці! Без вас я тут до вечора загорав би. Ви куди йдете? Сідайте, підвезу.

Гвинтик і Шпунтик розказали йому про мету своєї подорожі.

– Гайковий ключ, плоскогубці й молоток є в мене, можу вам дати. Тільки паяльника нема, – сказав водій.

– А можна дістати паяльник в кого-небудь у вашому місті?

– Чому ні? Можна. В нашого механіка Шурупчика все є. Поїдемо до нього.

Всі троє сіли в машину й за кілька хвилин уже були на головній вулиці Зміївки.

Розділ вісімнадцятий
У ЗМІЇВЦІ

Місто Зміївка розкинулося на пляжі, біля річки. Дерева тут не росли, тому на вулицях було не так гарно, як на вулицях Зеленого міста. Зате квітів у Зміївці було не менше, ніж у Квітковому місті. Будинки тут були дуже красиві. Над дахами височіли шпилі, прикрашені зверху або дерев'яними півниками, що поверталися в різні боки, залежно від напряму вітру, або іграшковими вітрячками, що весь час крутилися. До багатьох вітрячків було прироблено дерев'яні деркачі, які безперервно деренчали. Над містом то там, то сям майоріли паперові змії. Запускати зміїв – найулюбленіша розвага жителів, тому місто й звалося Зміївкою. До цих зміїв приладнували спеціальні гудки. Гудки робляться дуже просто. Стрічку звичайного паперу натягують на ниточку й прив'язують до змія. На вітрі така стрічка паперу тріпочеться і створює досить неприємний звук, схожий на деренчання або гудіння.

Різноголосе гудіння зміїв зливалося з тріскотнею деркачів, і над містом не вщухав гул.

У кожному будинку на вікнах були ґратчасті віконниці. Коли на вулицях міста починалась футбольна гра, якою теж дуже захоплювалися жителі, віконниці в будинках зачинялися. Ці удосконалені ґратчасті віконниці пропускали в кімнати достатню кількість світла і водночас чудово захищали шибки від футбольного м'яча, який з незрозумілих причин завжди чомусь летить не туди, куди треба, а неодмінно у вікно.

Проїхавши головною вулицею, машина звернула в провулок і зупинилась біля дощаних воріт з хвірткою. Над воротами височів дерев'яний шпиль, прикрашений зверху блискучою скляною кулею, яка віддзеркалювала в перевернутому вигляді всю вулицю разом з будинками, парканами й машиною, що під'їхала до воріт.

Водій, якого, до речі, звали Бублик, виліз з машини, підійшов до хвіртки і натиснув сховану в огорожі кнопку. Хвіртка безшумно відчинилася.

– Заходьте, – запросив Гвинтика й Шпунтика Бублик. – Я вас познайомлю з Шурупчиком. Це дуже цікава особа. От побачите.

Троє друзів увійшли на подвір'я і, завернувши ліворуч, попрямували до будинку. Піднявшись по невеликих камінних східцях, Бублик відшукав на стіні кнопку, натиснув. Двері теж безшумно відчинились, і наші знайомі опинились у кімнаті.

Кімната була зовсім порожня, без меблів, якщо не брати до уваги гамака, що висів біля стіни. В гамаку, склавши кренделем ноги й глибоко засунувши руки в кишені, лежав коротулька в голубому комбінезоні.

– А ти и досі спиш, Шурупчику? – привітав його Бублик. – Он уже ранок давно настав.

– Зовсім я не сплю, а думаю, – відповів Шурупчик, повертаючи голову до гостей.

– Ось познайомся, це майстри Гвинтик і Шпунтик. Їм потрібен паяльник.

– Здрастуйте, сідайте, будь ласка, – відповів Шурупчик.

Гвинтик і Шпунтик розгублено оглянулись, але в усій кімнаті так і не побачили, на чому тут можна сісти, та Шурупчик простяг руку, натиснув кнопку, що була в стіні біля гамака. В ту ж мить біля протилежної стіни появилися три відкидні стільці, зроблені на зразок одкидних стільців у театрі. Гвинтик і Шпунтик сіли.

– Ви помітили, що в мене все на кнопках? – спитав Шурупчик. – Одну кнопку натиснеш – відчиняються двері, другу натиснеш – відкинеться стілець, а якщо вам потрібен стіл, то, будь ласка…

Шурупчик натиснув ще на одну кнопку. Від стіни одкинулась кришка стола й ледь не вдарила по голові Гвинтика, який сидів на стільці.

– Правда, дуже зручно? – спитав Шурупчик.

– Дивовижно, – підтвердив Гвинтик і почав озиратися, побоюючись, щоб ще щось не впало йому на голову.

– Техніка на грані фантастики! – хвалькувато сказав Шурупчик.

– Єдина незручність, що сидіти можна тільки біля стіни, – сказав Бублик.

– От я і думаю над тим, як його зробити, щоб стільці можна було пересувати, – відповів винахідник.

– А що як узяти та й зробити звичайні стільці? – сказав Шпунтик.

– Це хороша думка! Треба буде придумати простий звичайний стілець! – зрадів Шурупчик. – Адже все геніальне – просте. Ти, брат, видно, теж механік?

– Механік, – відповів Шпунтик. – Ми обоє механіки.

– То вам потрібен паяльник? – спитав Шурупчик.

Він натиснув ще одну кнопку, і приголомшені гості побачили, як гамак почав повільно опускатися. Він опускався до тих пір, поки Шурупчик, який лежав у ньому, не опинився на підлозі.

– Вилізаючи із звичайного гамака, ви можете зачепитись ногою за шнур, упасти й розбити собі носа, – сказав Шурупчик, підводячись з підлоги. – В моєму механізованому гамаку цю небезпеку, як бачите, повністю усунено. Ви спокійно опускаєтесь на підлогу і встаєте. А коли вам захочеться спати, ви лягаєте на підлогу, натискуєте кнопку, і гамак сам піднімає вас на необхідну висоту.

Шурупчик став ходити по кімнаті й натискувати різні кнопки, після чого відкидалися нові столи, стільці, полички, відчинялись дверці всіляких шафок і комірчинок. Зрештою він натиснув ще одну кнопку й провалився крізь підлогу.

– Ідіть сюди! – почувся за хвилину його голос знадвору.

Друзі вийшли у двір.

– Тут у мене гараж, – сказав Шурупчик, підводячи Гвинтика й Шпунтика до кам'яного сарая з широкими залізними дверима.

Він натиснув кнопку, і двері поповзли вгору, як завіса в театрі. За дверима стояла якась дивна багатоколісна машина.

– Це восьмиколісний паровий автомобіль з фісташковим охолодженням, – пояснив Шурупчик. – Чотири колеса в нього знизу й чотири зверху. Машина, певна річ, ходить на нижніх колесах, верхні колеса прироблено на той випадок, якщо машина перекинеться. Всі колеса машини поставлені під кутом, тобто похило, завдяки чому автомобіль може їздити не лише так, як усі автомобілі їздять, але й боком і навіть на спині, тобто зовсім догори ногами. Таким чином, унеможливлюються будь-які аварії.

Шурупчик заліз у машину, показав, як на ній їздити в усіх чотирьох положеннях, а потім пояснював далі:

– Замість звичайного бака, – сказав він, – у машині є котел для нагрівання газованої води. Пара, що виділяється при нагріванні води, збільшує тиснення на поршень, завдяки чому колеса крутяться швидше. Біля котла є банка для приготування фісташкового морозива, яким охолоджується циліндр. Морозиво від нагріву розтає, надходить по трубці в котел і змащує мотор. Машина має чотири швидкості: першу, другу, третю і четверту, а також задній і боковий хід. У задній частині машини є пристрій для прання білизни. Білизна переться під час руху на будь-якій швидкості. В спокійному стані, тобто на зупинках, машина рубає дрова, місить глину, робить цеглу, а також чистить картоплю.

Надивившись на цю хитромудру машину, друзі перейшли в майстерню Шурупчика, завалену різним мотлохом. Тут лежали старі поламані велосипеди і велосипедні частини, самокати й безліч усяких дерев'яних дзиг і вертушок. Шурупчик довго тинявся по майстерні, розшукуючи паяльник, але ніде його не знаходив. Перевернувши весь свій мотлох, він раптом ляснув себе долонею по лобі й сказав:

– Ах, я роззява! Я ж забув паяльник у Метикайла. Доведеться проїхатись до Метикайла за паяльником.

– Ну, нічого, на машині швидко доберемося, – сказав Бублик.

– А хто цей Метикайло? – запитав Гвинтик, коли наші друзі, попрощавшись, вийшли за ворота.

– Метикайло – письменник, – відповів Бублик.

– Та невже? – зрадів Шпунтик. – Дуже цікаво з ним познайомитись. Я ще ні разу не розмовляв з живим письменником.

– От ви і познайомитеся з ним. Теж у якійсь мірі цікава особа, – відповів Бублик, сідаючи в машину.

Розділ дев'ятнадцятий
В ГОСТЯХ У МЕТИКАЙЛА

Метикайло стояв біля відчиненого вікна свого кабінету і, склавши на грудях руки, замріяно дивився в далечінь. Волосся його було гладко зачесане назад, густі чорні брови, що зрослися на переніссі, були насуплені, і це надавало його обличчю глибокодумного виразу. Він навіть не ворухнувся, коли в кімнату ввійшло троє наших друзів. Бублик голосно привітався, представив Гвинтика й Шпунтика й сказав, що вони приїхали за паяльником, але Метикайло дивився у вікно з такою зосередженістю, немов старався спіймати за хвіст якусь надзвичайно хитру, розумну думку, що крутилася в нього в голові й ніяк не давалася в руки. Бублик ніяково знизав плечима і з посмішкою глянув на Гвинтика й Шпунтика, наче хотів промовити: «От бачите, казав я вам…»

Нарешті Метикайло, неначе спросоння, повернувся до гостей і, поважно розтягуючи слова, сказав м'яким, приємним голосом:

– Приві-іт, приві-іт! Прошу пробачення, мої друзі. Я, так би мовити, невидимо був відсутній, полинувши уявою в інші сфери… Метикайло, – відрекомендувався він і подав Гвинтикові руку.

Гвинтик потис йому м'якеньку, немов подушечка, руку й назвав себе.

– Метикайло, – повторив Метикайло оксамитовим голосом і плавним жестом простягнув руку Шпунтикові.

– Шпунтик, – відповів Шпунтик і теж потис подушечку.

– Метикайло, – повторив утрете Метикайло й простяг руку Бубликові.

– Та ми з вами вже знайомі! – відповів Бублик.

– Ах, та це ж Бублик! – вигукнув Метикайло. – Приві-іт! Приві-іт! Прошу сідати, друзі!

Всі сіли.

– То ви вже познайомилися з цим Шурупчиком? – запитав Метикайло, даючи зрозуміти своїм запитанням, що хоч він і невидимо був відсутній, витаючи в інших сферах, однак чув, про що говорив Бублик. – Він вам, мабуть, показував свої відкидні столи і стільчики? Хе-хе-хе!

Гвинтик ствердно кивнув головою. У Метикайла на обличчі з'явився глузливий вираз. Ніби відчуваючи задоволення, він потер коліна руками і сказав:

– Хе-хе! Ці винахідники – всі диваки. Ну, скажіть, будь ласка, навіщо всі ці відкидні столи, всі ці шафи, що самі відчиняються, усі ці гамаки, що самі опускаються? Мені, наприклад, значно приємніше сидіти на звичайному стільці, який не підстрибує під вами, як тільки ви встали, або спати на ліжку, яке не їздить під вами вгору й униз. Навіщо це все, скажіть, будь ласка? Хто може примусити мене спати на такому ліжку? А коли я, так би мовити, не хочу? Не бажаю?

– Та ніхто й не примушує вас, – сказав Бублик. – Шурупчик – винахідник і старається удосконалити все, що під руку потрапить. Не завжди це виходить, але в нього є багато корисних винаходів. Майстер він хороший.

– А я й не кажу, що поганий, – заперечив Метикайло. – Він, якщо хочете знати, дуже хороший майстер. Так, так, треба визнати, чудовий майстер… Він зробив для мене чудесний бурмотограф.

– Це що за штука – бурмотограф?

– Машина, яка говорить. Ось подивіться.

Метикайло підвів своїх гостей до столу, на якому стояв невеликий прилад.

– Ця скринька чи валізка, – як хочете, так і називайте, – має збоку невеликий отвір. Досить вам виголосити перед цим отвором кілька слів, а потім натиснути кнопку, як бурмотограф з точністю повторить ваші слова. От спробуйте, – запропонував Метикайло Гвинтикові.

Гвинтик нахилився до отвору приладу й сказав:

– Гвинтик, Гвинтик! Шпунтик, Шпунтик!

– Та ще й з Бубликом, – додав Бублик, нахилившись до приладу.

Метикайло натиснув кнопку, й бурмотограф, на подив гостей, зашепелявив гугнявим голосом:

«Гвинтик, Гвинтик, Шпунтик, Шпунтик та ще й з Бубликом».

– А навіщо вам ця балакуча машина? – запитав Шпунтик.

– Як навіщо? – вигукнув Метикайло. – Письменникові без такого приладу – як без рук. Я можу поставити бурмотограф у першій-ліпшій квартирі, і він запише все, що там говорять. Мені лишається тільки переписати, от вам і повість, а то й навіть роман.

– До чого ж усе просто! – здивувався Шпунтик. – А я десь читав, що письменникові потрібна якась вигадка, якийсь задум…

– Е, задум! – нетерпляче перебив його Метикайло. – Це тільки в книгах так пишеться, що потрібен задум, а спробуй щось задумай, коли все вже й без тебе задумано. Що не візьми – все вже було. А тут бери просто, так би мовити, з натури, дивись, щось та вийде, чого ще ні в одного письменника не було.

– Але не кожний погодиться, щоб в його кімнаті ставили бурмотограф, – сказав Гвинтик.

– А я це роблю хитро, – відповів Метикайло. – Я приходжу до кого-небудь у гості з бурмотографом, що, як ви бачили, має вигляд валізки. Ідучи додому, я забуваю цю валізку під столом або під стільцем, а потім маю задоволення слухати, про що говорили господарі квартири без мене.

– А про що говорять? Це дуже цікаво, – сказав Шпунтик.

– Ви собі не уявляєте, як це цікаво, – підтвердив Метикайло. – Я навіть не сподівався. Виявляється, ні про що не говорять, а просто регочуться без всякої причини, кукурікають, як півні, рохкають, гавкають по-собачому, нявкають.

– Дивно! – вигукнув Гвинтик.

– От я й кажу – дивно! – погодився Метикайло. – Поки сидиш з ними, всі розмовляють нормально й розсудливо, а як тільки підеш – починаються якісь дурниці. Ось послухайте вчорашній запис. Я був в одних знайомих і, пішовши, залишив бурмотограф під столом.

Метикайло покрутив якийсь диск під кришкою валізки й натиснув кнопку. Почулося шипіння, пролунав удар, неначе хтось дверима грюкнув. На хвилину все стихло, потім раптом вибухнув дружний регіт. Хтось сказав: «Під столом». Щось завовтузилося. Знову пролунав регіт. Хтось закукурікав, хтось занявкав, загавкав. Потім хтось замекав, як овечка. Хтось промовив: «Пустіть мене, я закричу по-ослячому». І почав кричати: «І-о! І-о! А тепер заіржу, як лошак: і-го-го-го!» Знову пролунав регіт.

– От бачите, чи то пак – чуєте? – розвів Метикайло руками.

– З цього, мабуть, небагато візьмеш для роману, – розсудливо сказав Гвинтик.

– Я вам відкрию таємницю, – сказав Бублик Метикайлу. – В місті вже всі знають про цей бурмотограф і, як тільки ви за двері, навмисно починають викрикувати в цю машину всілякі дурниці.

– Навіщо ж викрикувати дурниці?

– Ну, ви хотіли перехитрити їх, а вони перехитрили вас. Ви хотіли підслухати, про що говорять без вас, а вони догадалися і навмисно пищать і рохкають, щоб посміятися з вас.

Метикайло насупився:

– Ах, так! Ну, гаразд, я перехитрю їх. Буду підсовувати бурмотограф під вікно. Ця машинка ще себе виправдає. А ось полюбуйтеся, що це, по-вашому?

Метикайло показав гостям якусь незграбну споруду, що була схожа на складений намет чи парасольку великих розмірів.

– Це, мабуть, парасолька, – висловив своє припущення Шпунтик.

– Ні, не парасолька, а складний портативний письменницький стіл із стільцем, – відповів Метикайло. – Вам, приміром, треба описати ліс. Ви йдете в ліс, розкладаєте стіл, сідаєте якнайзручніше й описуєте все, що бачите навкруги. От спробуйте, сядьте, – запропонував він Шпунтикові.

Метикайло натиснув кнопку на ручці незграбної споруди, і в ту ж мить вона розкрилась, перетворившись на невеликий столик із стільчиком. Шпунтик сів за стіл, для чого йому довелося найнеприроднішим чином зігнути ноги.

– Ви одразу маєте всі вигоди, – говорив Метикайло, – й одразу відчуваєте натхнення. Погодьтеся, що це набагато приємніше, ніж писати, сидячи на траві або на голій землі.

Шпунтик не відчув ні вигод, ні натхнення, – навпаки, в нього почали страшенно боліти ноги.

Шпунтик вирішив перевести розмову на інше і, вилазячи з-за столу, спитав:

– Скажіть, будь ласка, а яку книгу ви написали?

– Я ще не написав жодної книги, – признався Метикайло. – Бути письменником дуже важко. Перш ніж стати письменником, мені, як бачите, прийшлося дещо придбати, а це не так просто. Спочатку мені довелося чекати, поки буде готовий портативний стіл. Це затяглося на довгі роки. Потім я ждав, поки зроблять бурмотограф. Ви знаєте, як майстри люблять ^зволікати й затримувати? Особливо цим відзначається Шурупчик. Уявіть собі, він два з половиною роки обдумував, як зробити цей прилад. Йому ж однаково, можу я чекати чи не можу. Він не розуміє, що в мене творча робота! Певна річ, бурмотограф – складний прилад, але навіщо ускладнювати і так складну річ?

– А він хіба ускладнював? – співчутливо запитав Гвинтик.

– Звісно, ускладнював! Почав робити не звичайний бурмотограф, а якийсь комбінований, з пилососом. Скажіть, на милість, навіщо мені пилосос? На це пішло зайві півтора року. Ну, нічого! – махнув Метикайло рукою. – Тепер це в мене є, бракує дрібниць.

– Добре було б вигадати таку машинку, що могла б думати за письменника, – сказав Шпунтик.

– Ви маєте рацію, – погодився Метикайло.

Сонце вже схилялося на захід, і паші друзі стали прощатися.

Метикайло дав їм паяльник, і друзі вийшли на вулицю. Гвинтик сказав:

– Пора нам повертатись назад. Боюся, щоб ніч не застала нас у дорозі.

– Нічого, братці, я вас в одну мить домчу на машині. Але не вадило б спочатку закусити, – сказав Бублик і повіз Гвинтика й Шпунтика до себе обідати.